Добірка наукової літератури з теми "Початок конфлікту"

Шевцов С. П. Сер Френсіс Бекон і зіткнення двох систем права. – Стаття.У статті розглядаються обставини звинувачення та відставки Френсіса Бекона з посади лорда-канцлера в 1621 році. Автор указує, що до початку XVII століття в Англії співіснували паралельно дві правові системи, які абсолютно відрізняються за нормами і процедурами, а також історією становлення, – загальне право і право справедливості. Наведено стислий опис історії формування обох систем і їх загальні характеристики. Початок загального права історики відносять до XI століття, право справедливості виникає в XIV столітті. Формування загального права визначено створенням обмеженої кількості конкретних приписів, кожному з яких відповідає своя процедура. Право справедливості отримує оформлення значно пізніше, у її основі лежить вільне рішення лорда-канцлера. Історики права Англії розходяться в оцінках права справедливості та її ролі у формуванні сучасного англійського права. Цю відмінність оцінок автор статті вважає показовою. Кожна із систем прагнула зайняти чільне становище в Англії. Головним інститутом права справедливості був Канцлерський суд до свого скасування в 1873 році. На початок XVII століття випало кілька конфліктів міжсудами, у яких королівським указом пріоритет віддав праву справедливості. Особливе значення мало справа графа Оксфорда, саме за його результатами дві правові системи прийшли в повну суперечність і знадобилося втручання короля для вирішення конфлікту. Коротко викладається сюжет справи графа Оксфорда та перебіг конфлікту між судом загального права та права спра-ведливості у зв’язку з нею. Відзначається та роль, яку в цій справі відіграв Френсіс Бекон і його супротивник – суддя загального права Едвард Кок. Це був час певної правової кризи в Англії, посиленого зростанням абсолютизму королівської влади, корупції та зловживання серед знаті, королівського двору й чиновників. Проте прибічники загального права як найпоширенішого йдавнішого домоглися відставки Френсіса Бекона з посади лорда-канцлера, чим забезпечили відносну рівновагу правових систем. Ця справа значним чином визначила долю політичної кар’єри Френсіса Бекона.

Теоретична проблема управління конфліктами, що викликає особливий інтерес не лише фахівців-конфліктологів, а й усіх, хто не залишається байдужим до подій, що відбуваються як у нашій країні, так і в усьому світі, хто бажає навіть побутові конфлікти спрямовувати в русло стабілізації відносин. Як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі все частіше йдеться саме про управління конфліктом як про науково-теоретичну проблему, що має актуалізовану сучасність практично – прикладну значущість. Для вирішення цієї проблеми спочатку слід визначитися із базовим поняття – «соціальний конфлікт». Хоча у розумінні цього терміна немає повної одностайності, переважає думка, що сутністю соціального конфлікту слід вважати протиріччя, що викликає зіткнення сторін. Разом з тим необхідно усвідомити, що просто загострення протиріччя ще не означає настання конфлікту. Важливим є момент його усвідомлення майбутніми протиборчими сторонами як свого роду суб’єктивна сторона об’єктивного протиріччя. Понад те, на думку авторів, початку конфлікту необхідна наявність і суб'єктивного протиріччя, що стає хіба що протиріччям другого порядку, безпосередньо ініціює конфлікт. Визначення сутності соціального конфлікту підштовхує до важливого висновку, що це не що інше, як соціально організований процес, свідомо ініційований суб’єктами суспільного життя з метою вирішення суперечності, що перешкоджає реалізації їх корінних інтересів. Саме конфлікт є засобом, за допомогою якого гармонізується поточний суспільний розвиток. Водночас важливою функцією свідомо організованих систем, що забезпечує збереження їхньої певної структури та режиму діяльності, є управління, що передбачає цілеспрямований вплив на суспільні процеси для впорядкування, збереження, вдосконалення та розвитку їхньої якісної специфіки. Виходячи з цього, конфлікт є своєрідним засобом управління суспільним процесом.

Менеджмент українських підприємств стикається зі значними культурними ризиками і комунікативними бар'єрами. У зв'язку із цим управління конфліктами стає темою підвищеної уваги не тільки в теорії менеджменту, а й у практиці управління у цілому. Метою дослідження є узагальнення теоретико-методологічних положень виникнення та вирішення організаційних конфліктів. У статті зазначено, що умовою виходу з економічної кризи для багатьох підприємств є саме конструктивний підхід до управління конфліктною взаємодією, оскільки в конфлікті від самого початку закладений потенціал для будь-якої організації. Здійснено огляд конкретних причин та базових складників організаційних конфліктів у трудовому колективі. Розглянуто методологію управління процесом конфлікту. Запропоновано профілактичні процедури в рамках організаційного середовища з метою зниження рівня конфліктів в організаціях. У результаті дослідження встановлено, що будь-яка організація може піддаватися різним видам конфліктів залежно від рівня якості корпоративної культури, розмірів організації, особистісних характеристик керівників та членів колективу.

У статті розглядаються особливості розвитку конфліктологічних ідей в історії філософської думки (від Зигмунда Фройда до наших днів). На рубежі ХІХ – ХХ ст. конфліктна проблематика опрацьовувалась у рамках соціально-політичних і правових концепцій суспільного розвитку людства. На початку ХХ ст. починається поступова систематизація конфліктологічних знань. На становлення конфліктології як науки суттєво вплинули зарубіжні психологічні дослідження конфліктів першої половини XX ст. у рамках кількох напрямків. Спроба формування загальної теорії конфлікту у 1950–1970-тих роках базувалась на вивченні динамічно-структурних і функціональних характеристик конфліктів. На рубежі 1960–1970-х років починає формуватися самостійний напрям з вивчення переговорного процесу як частини конфліктної взаємодії. Найвідомішою є концепція Гарвардської школи конфліктології, що базується на інтерпретації конфлікту як конструктивної сили та концепції «принципових переговорів» Р. Фішера і У. Юрі. Нині конфліктологічні дослідження у країнах Заходу здійснюються за такими напрямками: 1) теоретико-ігровий (який започаткував М. Дойч); 2) теорія організаційних систем (яку започаткували Р. Блейк, Дж. Мутон); 3) теорія і практика переговорного процесу (яку започаткували Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).

У статті розглянуто питання е-джихад (кіберджихад) як ведення джихаду з використанням інформаційних засобів. Зазначено, що мовна обсерваторія Варшавського університету зареєструвала слово «кіберджихад» у 2016 р. у «Словнику польської мови» зазначено, що це «дії проти невіруючих і послідовників інших релігій, котрі проводяться ісламськими фундаменталістами в Інтернеті». Однак таке визначення дуже неточне й навіть частково хибне. Джихад є поняттям дуже розмитим і складним. Історію використання джихадистами Інтернету розділено на три основні періоди. Перший мав місце до атаки на World Trade Center (11 вересня 2001 р.). По-перше, Інтернет не був тоді ще поширеним інструментом, по-друге, ісламісти лише ставали сильніші. Початок конфлікту Аль-Каїди і талібів зі США започаткував другий етап. Третім етапом є нинішня ситуація, яка змінилася в результаті виникнення Ісламської держави (ISIS). Доведено, що е-джихад – це концепція, що прийнята й використовується в науці протягом деякого часу. Мета статті – перевірити, чи відповідає діяльність Ісламської держави та Аль-Каїди в Інтернеті концепції джихаду. Завдяки цьому поняття джихаду прояснено та зіткнулося з обраними прикладами діяльності. Науковці стверджують, що «Ісламська держава» й «Каїда» використовують нові технології для широкого розуміння джихаду, уключаючи бойові дії (kital).

Акцентовано на необхідності комплексного аналізу інформаційно-комунікаційної складової частини російсько-українського конфлікту. Досліджено питання інформаційних викликів для України як результату деструктивних пропагандистськоманіпулятивних актів російських владних структур та засобів масової інформації, поширення інформаційної експансії й агресії Російської Федерації. Визначено, що інформаційні виклики мають як короткостроковий, так і довгостроковий виміри. Інформаційний вплив із боку РФ зумовлюється історичною традицією, спільністю розвитку, соціокультурною спадщиною. Окрім того, в основу інформаційної агресії щодо України покладено концепцію «руського миру», що активно популяризується російськими медіа, науковцями та політиками, і становить потенційну загрозу суверенітету нашої держави, збереженню цілісності її території.У процесі формування інформаційних викликів для України визначено три етапи: 1991– 1999 рр. – початковий етап; кінець 2013 – початок 2014 р. – розгортання активних пропагандистсько-маніпулятивних акцій із боку російських спецслужб, політикуму та ЗМІ з метою зміни поглядів, свідомості й вчинків представників українського суспільства, а також створення негативного іміджу України у світі. Третій етап, починаючи з 2014 і до сьогодні, яскраво демонструє масштаби вторгнення РФ в інформаційно-комунікаційний простір України та свідомість українців. Визначено, що збереження інформаційного суверенітету, формування ефективної системи безпеки в інформаційній сфері є актуальною проблемою для України, яка сьогодні є об’єктом зовнішньої інформаційної експансії, маніпулятивних технологій та руйнівного інформаційного вторгнення.

Мета дослідження полягає у компаративному зіставленні фактів, оцінок, почерпнутих з української та російської періодики, матеріалів інтернет-видань стосовно причин початку російсько-молдовського конфлікту 1992 р. Методологія дослідження базована на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, а також на історичному методі та методах аналізу, синтезу та узагальнення. Історичний метод застосовувався при дослідженні подій, які відбувалися на території Молдови у 1992 р. Завдяки методу аналізу і синтезу були виокремлені причини виникнення самого конфлікту та їх доведення науковими засобами. Методом узагальнення було сформоване загальне бачення проблеми, отримані результати наукових студій стали основою висновків. Наукова новизна полягає у тому, що вперше здійснено сукупний аналіз інформації та наукових розвідок в українській та російській історіографії на тему російсько-молдовського конфлікту 1992 р., а також з’ясовано і названо основні причини, які сприяли розгортанню та дії вищезазначеного конфлікту. Висновки. Основними причинами виникнення російсько-молдовського конфлікту, який фактично став першим гібридним протистоянням між країнами, сусідніми з Україною, в українському та російському історіографічному дискурсі вважають низку чинників, серед яких: розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) та ліквідація Варшавського договору відкрили багато нових вибухонебезпечних ситуацій на територіях колишніх республік, включаючи Молдову; криза політичної системи світу; мовний і геополітичний чинники; економічний чинник. Загалом російсько-молдовський конфлікт на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин як через небажання чвинної влади у Молдові радикально врегулювати означену ситуацію, так і через втручання тарозпалення конфлікту представниками інших держав, зацікавлених у подальшому його існуванні, вважається “замороженим” та незавершеним. Ключові слова: Україна, Молдова, історіографія, причини конфлікту, пострадянський простір, Придністров’я.

Стаття присвячена вивченню питання розмежування судових юрисдикцій. Як свідчить практика, суб’єктний склад спірних відносин, а також характер суспільних зв’язків, із яких конфлікт виник, не можна вважати вичерпними критеріями для визначення суду, повноважного його (конфлікт) вирішувати. Метою статті є пошук додаткових критеріїв, зважаючи на які можна встановити процесуальну форму, що є найбільш придатною для розв’язання правового спору з характерними ознаками. У статті зауважено, що утворення судів різних юрисдикцій обумовлено тим, що їхні судді мають спеціалізуватися на вирішенні конфліктів, які виникають із правових відносин різної галузевої приналежності й підлягають регламентації за допомогою матеріальних норм різних галузей права. Таким чином, судді, що спеціалізуються, спроможні продемонструвати найвищий рівень розуміння галузевих матеріальних норм, засвідчити свою здатність фахово тлумачити такі норми, а отже, бути взірцем у питаннях їх застосування. Водночас наголошено на тому, що суди у своїй діяльності дотримуються різних процесуальних законів, які акумулюють норми, що відзначаються особливостями; “спеціалізований” суд діє за правилами, що сприяють створенню пристойних умов для реалізації сторонами конфлікту наданих їм процесуальних прав. Це озна чає, що правильне визначення юрисдикції гарантує не тільки високий ступінь суддівської компетентності у застосуванні матеріальних норм, а й не менш цінний “процесуальний комфорт”, що мають відчувати всі учасники судового процесу. Запропоновано наблизитися до вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій не через виокремлення ознак спорів, формування їхніх переліків, а за допомогою пошуку відповіді на запитання: чи потребує їх (спорів) розв’язання застосування спеціальних процесуальних правил? Констатовано, що первісно зміст спеціальних процесуальних правил відбивається у нормах про принципи судочинства; свій розвиток такі правила отри мують у подальших процесуальних приписах. Кодекс адміністративного судочинства України (КАС України) пристосований для розв’язання конфліктів за участю суб’єктів влади. Отже, всі його правила, засновані на виписаних на початку КАС України принципах, спрямовано на створення умов, за яких нерівні у матеріальних відносинах суб’єкти права, які є сторонами спору, досягають рівності у судовому процесі. Зроблено деякі узагальнення, за допомогою яких проілюстровано, як діють спеціальні положення КАС України для гарантування рівності сторін в адміністративному судочинстві. Такі узагальнення супроводжуються прикладами судових рішень у справах із розгляду податкових спорів, що вкотре дало змогу впевнитися у правильності обрання для їх розв’язання саме адміністративної процесуальної форми.

Основним чинником проблеми міжнародно-правової класифікації ситуації конфлікту на території окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) є категоричне заперечення Російської Федерації (РФ) щодо її прямої участі у зазначеному вище конфлікті. Однак, незважаючи навіть на сумлінні спроби приховати свою діяльність на сході України, акт прямої агресії РФ є встановленим. Крім того, ключова важливість визначення актів агресії полягає у подальшій конкретизації статусу учасників бойових дій та самих територій ОРДЛО, де проходять бойові дії. Мета статті полягає у доцільній класифікації дій РФ як акту прямої агресії проти суверенітету України та підтвердження статусу територій ОРДЛО як окупованих, а також підтвердження статусу місцевих бойовиків як колабораціоністів, які перебувають під ефективним контролем РФ. Відповідно до цього дослідження дії РФ на території ОРДЛО та Азовському морі підпадають під п’ять із семи можливих положень ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй “Визначення агресії”, що цілком виключає будь-яку можливість заперечувати існування російської агресії проти України. Але, навіть попри такі безперечні факти, РФ продовжує кваліфікувати конфлікт на Донбасі як “громадянську війну повстанців проти українського уряду”. Така позиція російського уряду є повністю хибною, адже військовослужбовці російської регулярної армії, бойовики російських приватних компаній і військове озброєння були зафіксовані на територіях ОРДЛО та навіть внесені до декількох міжнародних волонтерських баз даних. Крім того, досліджується довготривалий розвиток колабораціонізму й елементи гібридної війни на території незалежної України, які теж сприяли початку російської агресії на Донбасі.

Основним чинником проблеми міжнародно-правової класифікації ситуації конфлікту на території окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) є категоричне заперечення Російської Федерації (РФ) щодо її прямої участі у зазначеному вище конфлікті. Однак, незважаючи навіть на сумлінні спроби приховати свою діяльність на сході України, акт прямої агресії РФ є встановленим. Крім того, ключова важливість визначення актів агресії полягає у подальшій конкретизації статусу учасників бойових дій та самих територій ОРДЛО, де проходять бойові дії. Мета статті полягає у доцільній класифікації дій РФ як акту прямої агресії проти суверенітету України та підтвердження статусу територій ОРДЛО як окупованих, а також підтвердження статусу місцевих бойовиків як колабораціоністів, які перебувають під ефективним контролем РФ. Відповідно до цього дослідження дії РФ на території ОРДЛО та Азовському морі підпадають під п’ять із семи можливих положень ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй “Визначення агресії”, що цілком виключає будь-яку можливість заперечувати існування російської агресії проти України. Але, навіть попри такі безперечні факти, РФ продовжує кваліфікувати конфлікт на Донбасі як “громадянську війну повстанців проти українського уряду”. Така позиція російського уряду є повністю хибною, адже військовослужбовці російської регулярної армії, бойовики російських приватних компаній і військове озброєння були зафіксовані на територіях ОРДЛО та навіть внесені до декількох міжнародних волонтерських баз даних. Крім того, досліджується довготривалий розвиток колабораціонізму й елементи гібридної війни на території незалежної України, які теж сприяли початку російської агресії на Донбасі.

Решетняк В. В. Зміни підходів НАТО до врегулювання міжнародних конфліктів (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) кваліфікаційна робота магістра спеціальності 291 "Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії" / наук. керівник О. М. Казакова. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 122 с.
UA : Об’єкт дослідження – міжнародні конфлікти та діяльність НАТО щодо їх врегулювання. Предметом дослідження є еволюція підходів НАТО до врегулювання міжнародних конфліктів в кінці ХХ – початку ХХІ ст. Мета роботи полягає у висвітленні основних змін в стратегіях НАТО до врегулювання міжнародних конфліктів, їх причин та застосування на практиці. Наукова новизна полягає в доповнені та систематизації знань про стратегічні концепції та зміни підходів НАТО до врегулювання міжнародних конфліктів. Також було узагальнено історичний розвиток НАТО, вдосконалено аналіз доктрин Альянсу, їх особливості та причини змін, уточнено підходи НАТО до врегулювання міжнародних конфліктів, визначено роль та вплив Організації Північноатлантичного договору на вирішення конфліктів на міжнародній арені. Висновки. НАТО – політична та військова організація, створення якої в 1949 році є відповіддю на швидкі темпи поширення радянської ідеології в країнах Східної Європи, на політичне протистояння з СРСР та загрозу військової небезпеки. НАТО має ідеологічну основу, враховуючи зобов’язання сприяти свободі, верховенству закону й демократії. Тому створення Організації Північноатлантичного договору сприяло прискоренню процесу політичної інтеграції, економічного розвитку, зміцненню національної безпеки країн Західної Європи, поширенню демократичних цінностей, але загострило протистояння в рамках «холодної війни», поставило в політичну та економічну залежність країн Західної Європи від США. Сьогодні роль НАТО у врегулюванні конфліктів є неоднозначною, оскільки сучасні міжнародні конфлікти мають більш складний характер (окрім військових загроз, з’являються кіберзагрози, терористичні акти та ін.) та стратегічні плани організації стають не актуальними. Наприклад, НАТО дуже обережно ставиться до врегулювання конфлікту Україна – Росія та конфлікту в Сирії через власні напружені відносини з РФ. Організація не хоче нової холодної війни або нової гонки озброєнь. Однак для поліпшення відносин Москва повинна дотримуватися своїх міжнародних зобов’язань, а НАТО продовжує прагнути до конструктивних відносин з Росією. НАТО необхідно адаптувати свою військову стратегію до сьогоднішньої реальності: основна небезпека для членів НАТО в цю історичну епоху – це не потенційна агресія на їх колективну територію, а загрози їх колективним інтересам за межами території НАТО. Ці загрози вимагають уваги до запобігання смертоносних конфліктів, відновлення й збереження миру, запобігання регіональних конфліктів, припинення поширення зброї масового знищення, забезпечення поставок ключових ресурсів, таких як нафта, та ефективного реагування на транснаціональні небезпеки, такі як тероризм. Основна стратегічна й військова мета НАТО в епоху після холодної війни повинна полягати в забезпеченні механізму для швидкого формування потужних у військовому відношенні «коаліцій добровольців», здатних проектувати силу за межі території НАТО. Перенесення акценту НАТО еволюційним чином з захисту території-члена на захист спільних інтересів за межами території НАТО є стратегічним інтересом для НАТО в епоху після закінчення холодної війни.
EN : Today many international conflicts in the world could lead to negative consequences, such as war or political and economic instability. The world is in a certain systemic crisis, which is caused by the collapse of the bipolar system of international relations and the processes provoked by the crisis of the world political system. As a result of the systemic crisis, the existing system of world politics is being transformed and a new world political structure is being formed. The former unity of international relations is being eroded by the emergence and participation of new actors challenging the state-centrist model of the world. At the beginning of the twenty-first century, the activities of intergovernmental organizations, international non-governmental organizations and movements, transnational corporations and other non-state actors in international relations intensified. They are trying to influence political processes in various regions of the world. The North Atlantic Treaty Organization is an important part of this process. NATO is an active and leading guarantor of peace and security in the international field. The organization promotes democratic values and strives for the peaceful resolution of conflicts. However, if diplomatic efforts fail, NATO has the military capacity to conduct crisis management operations independently or in cooperation with other countries and international organizations. Therefore, there is an interest in what NATO is today, how the organization adapts to new realities without the former enemy, and what role the Alliance claims to play in ensuring the security of the international space. The changing geopolitical situation in the world has led to the need for the participation of Alliance in resolving the most intense conflicts (including the Ukrainian-Russian conflict). The failure to resolve them could lead to negative consequences: from economic instability to a possible world war. Therefore, it is very important to monitor the actions of such political and military actors as NATO. The Alliance has very large political, economic and military capabilities. Thus, the modern system of world politics is increasingly faced with conflicts of different degrees of tension. They arise in various regions of the world and are caused by various political, economic, national and religious reasons. Today NATO is the guarantor of peace and security in the international arena, as it plays an active role in crisis management operations and missions, including civil emergency operations; this makes the organization (first of all, the United States) extraordinarily influential in establishing a new system of international relations and decision-making by countries in complex conflict situations. The research object of the thesis paper is international conflicts and NATO’s activities to resolve them. The research subject is the evolution of NATO approaches to international conflicts’ settlement (the end of the XXth – the beginning of the XXIst century). The aim of the research is analysis of the main changes in NATO strategies for resolving international conflicts, their causes and application in practice. For achieving the above set goals, we are to investigate the following specific research objectives: • to examine the historiography and source base of the paper; • to investigate the history of NATO and analyze the formation of strategies in the bipolar period (1949-1991); • to disclose the change of doctrines in the post-bipolar period and in the context of globalization (1991-2020); • to identify NATO’s involvement in international conflicts at the end of the XXth – the beginning of XXIst centuries; • to determine the role of NATO in conflict resolution at the present stage of international relations. The chronological framework of the study covers the end of the XXth – beginning of the XXIst century. The lower frame is connected with the period of 1991, when NATO published the Strategic Concept, which was the first time it became available to the entire international community, and in connection with the collapse of NATO’s main opponent, the Soviet Union. The upper frame is determined by the relevance of the topic and current stage of international relations. The geographical boundaries of the research cover the current borders of all the NATO member countries as well as the countries with the conflicts affecting international security, which are in the sphere of the NATO interests. The scientific novelty consists in complementing and systematizing knowledge about the strategic concepts and changes in NATO’s approaches to international conflicts’ settlement. The historical development of NATO was also summarized, the analysis of the Alliance’s doctrines, their features and reasons for changes were improved; NATO’s approaches to international conflicts’ settlement were clarified, and the role and influence of the North Atlantic Treaty Organization on conflict resolution in the international field was determined. The theoretical and practical significance. The approaches, analysis and results of the master’s thesis can be applied further: in the educational process – in the preparation of lectures, special courses and methodological recommendations; in elective courses; at schools with advanced study of humanities. The provisions and conclusions of the research can be used by structural divisions of the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine to identify the main shortcomings and mistakes of the conflicting parties supported by NATO, to prevent Ukraine from making the same mistakes, to derive the greatest benefit from cooperation with the Alliance and potential admission of Ukraine to this organization. Conclusions. NATO is a political and military organization whose creation is a response to a rapid spread of the Soviet ideology in Eastern Europe, political confrontation with the USSR and a threat of military danger. This resulted in the strengthening of the political and economic role of the United States and spread of democratic values. The main tasks of the organization are to ensure security, protect against Soviet expansion and integrate European countries. NATO has an ideological base, including the commitment to promote freedom, the rule of law and democracy. Therefore, the creation of the North Atlantic Treaty Organization contributed to accelerating the process of political integration, economic development, strengthening the national security of Western European countries, spreading democratic values, but aggravated the confrontation within the framework of the Cold War, put Western European countries in political and economic dependence on the United States. The strategies of the bipolar period were determined by the complex relations between the USSR and the United States. So the main goal of NATO was to win the Cold War. For carrying out this task the organization’s management constantly analyzed and predicted possible aggressive actions of the enemy. The strategic concepts were non-public, since their main content was a plan of action in the event of a military attack by the USSR. Therefore, the use of all types of weapons and all measures of achieving victory in the arms race was allowed. In the 1960s, a strategy of “massive retribution” was formed in connection with the Berlin, Cuban, Suez and other crises. The basic idea was a more powerful response in the event of enemy aggression. Thus, NATO was at the epicentre of the largest international conflict. The main approach to resolving it was to build up military power to deter Soviet aggression, which resulted in a “flexible response” strategy. The basic idea was to respond with the use of not only nuclear weapons, but also conventional ones. Thus, the main strategy of bipolar period concepts is to contain the enemy. After the end of the Cold War, NATO came to a consensus on the expediency of revising the Alliance’s strategy in accordance with the current international situation: the security situation was changing, member states began to express different national interests, and strategies were not fully agreed on the development of the Alliance. The collapse of the Soviet Union in 1991 forced NATO to highlight the problem of universal security. Also, the emergence of many states in the post-Soviet space, possible emergence of ethnic and territorial conflicts in these countries and the elimination of Soviet influence in its satellites led to the establishment of a gradual influence of NATO on these territories. Therefore, the strategic concepts became public for declaring their intentions to potential adversaries, the concept of a “flexible response” and the position of the “shield” had remained unchanged until 1999, when the number of conflicts increased significantly. At the end of the XXth century, the “anti-crisis operations” to ensure peace appeared due to the transformation of NATO’s tasks with the end of the Cold War, strengthening of international cooperation in the field of security and inability of the countries to independently resolve conflicts in modern conditions. As a result, the role of military-political alliances grew. Monitoring the compliance with the UN sanctions in Bosnia and Herzegovina and ineffectiveness of diplomatic measures led to the NATO military intervention and formation of troops on this territory. NATO incurred a very large responsibility in ensuring security. Therefore, the Alliance was accused of the inaction in Kosovo by the international community. The result was the conduct of military operations and formation of military units on the territory of Kosovo. A special feature of this conflict settlement was the support provided for the Albanian party and recognition of the aggression by the Serbs. Thus, at the end of the XXth century, the specifics of conflict settlements were use of military force, formation of military units on the territory of the conflict and provision of assistance in post-conflict reconstruction – use of a flexible response strategy and a “shield” position. The new concept of 1999 provided for the open possibility of conducting military operations justified by humanitarian needs and special interests, sanctioned under the auspices of the UN Security Council and beyond responsibility. Thus, NATO declared itself as the guarantor of the resolution of international conflicts through full military determination and transition to the position of “sword”. The emergence of new threats led to a change in NATO’s position: to stop expecting conflicts and apply measures to prevent them. Consequently, the terrorist attack of September 11, 2001 in the United States affected the implementation of more active actions in the framework of collective security formation, where the United States played a very important role as the leader. NATO’s role in Afghanistan was groundbreaking in the following aspects: it was the first long-term full-scale NATO mission outside the Euro-Atlantic region; the results of participation were mixed – the defeat of the Taliban eventually turned into a protracted guerrilla war; for the first time military intervention did not produce the expected results. For NATO, the situation in Iraq only remained at the level of a “mission” and did not move to the level of an “operation” due to the split between the United States, which wanted to expand the role of NATO in Iraq, and France and Germany, which wanted to limit such expansion as much as possible. NATO successfully eliminated the Gaddafi regime without significant losses, determined the main vector of further development of the country. But this region is politically unstable; there is no economic and social development. The control over Libya’s oil reserves and political situation in the region became crucial in the active involvement of the United States and NATO. The specifics of resolving international conflicts at the beginning of the XXIst century were the active role of the United States in the decision-making process of NATO, defending their own interests by NATO member countries and actions according to the scheme: the imposition of sanctions by the UN Security Council, then – the military intervention of the Alliance. Thus, NATO moved from the concept of maintaining peace to the concept of forcing peace. The emergence of new risks in the XXIst century in the form of terrorism, cybersecurity and others as well as a lack of experience in resolving these crises forced NATO to return to the concept of deterrence and security through international partnership and cooperation. Therefore, a new concept is being developed in order to achieve “full security” and ensure the stability of the development of NATO members. Today the role of NATO in conflict resolution is ambiguous, since modern international conflicts are more complex (military threats, cyber threats, terrorist acts, etc.), and the organization’s strategic plans are becoming irrelevant. For example, NATO is very cautious about resolving the Ukraine-Russia conflict and the conflict in Syria due to its own strained relations with the Russian Federation. NATO has a dual approach to Russia: strong deterrence and defence, constructive dialogue. The organization does not want a new Cold War or arms race. However, Moscow must adhere to its international obligations and NATO continues to strive for constructive relations with Russia. As noted in the last strategic concept of 2010, relations with Russia are one of the key problems of the organization, but no way out of this problem was found. Therefore, the development of a new strategic concept began in 2019. NATO needs to adapt its military strategy to today’s reality: the main danger for NATO members in this historical era is not potential aggression on their collective territory, but threats to their collective interests outside of the NATO territory. These threats require attention to preventing deadly conflicts, restoring and maintaining peace, preventing regional conflicts, ending the proliferation of weapons of mass destruction, ensuring the supply of key resources such as oil, and effectively responding to transnational hazards such as terrorism. The main strategic and military goal of NATO in the Post-Cold War era should be to provide a mechanism for the rapid formation of militarily powerful “coalitions of volunteers” that are capable of projecting force beyond the NATO territory. Shifting the focus of NATO from protecting a member territory to protecting common interests outside of the NATO territory is a strategic interest for NATO in the Post-Cold War era.
FR : L'actualité de ce travail. Aujourd'hui, de nombreux conflits internationaux dans le monde pourraient avoir des conséquences négatives: la guerre ou l'instabilité politique et économique. Le monde est dans une certaine crise systémique, qui est causée par l'effondrement du système bipolaire des relations internationales. À la suite de la crise, le système actuel de la politique mondiale est en train de se transformer et une nouvelle structure politique mondiale est en train de se créer. L'ensemble des relations internationales d’autrefoisest se voit érodée par l'émergence et la participation de nouveaux acteurs contestant le modèle étatique centriste du monde. Au début du XXIe siècle, les activités des organisations intergouvernementales, des organisations et mouvements internationaux non gouvernementaux, des sociétés transnationales et d’autres acteurs non gouvernementaux dans des relations internationales se sont intensifiées. Ils essaient d'influencer les processus politiques dans diverses régions du monde. L'organisation du Traité de l'Atlantique Nord est un élément important de ce processus. L'OTAN est un garant actif et principal de la paix et de la sécurité dans le domaine international. L'organisation promeut les valeurs démocratiques et s'efforce de résoudre des conflits par des moyens pacifiques. Cependant, si les efforts diplomatiques échouent, l'OTAN a la capacité militaire de gérer une crise de manière indépendante ou en coopération avec d'autres pays et organisations internationales. Par conséquent, il y a un intérêt pour cette institution que l'OTAN représente aujourd'hui, comment l'organisation s'adapte aux nouvelles réalités sans l'ancien ennemi et quel rôle l'Alliance prétend jouer pour assurer la sécurité de l'espace international. La situation géopolitique changeante dans le monde a conduit à la nécessité de la participation de L'Alliance à la résolution des conflits les plus intenses (y compris le conflit ukraino-russe). L'échec dans ce domaine pourrait conduire à des conséquences négatives: instabilité économique et possibilité de la guerre mondiale. Par conséquent, il est très important de surveiller les actions d'acteurs politiques et militaires tels que l'OTAN. L'Alliance dispose de très grandes capacités politiques, économiques et militaires. L'objet de cette recherche est les conflits internationaux et les activités de l'OTAN pour les résoudre. Le sujet de la recherche est l'évolution des approches de l'OTAN en matière de règlement des conflits internationaux (fin du XXe – début du XXIe siècle). Le but de cette recherche est l'analyse des principaux changements dans les stratégies de l'OTAN pour résoudre les conflits internationaux, leurs causes et leur application dans la pratique. Pour atteindre l'objectif, nous avons identifié les objectifs de recherche suivants: • examiner l'historiographie et la base source de l'article; • étudier l'histoire de l'OTAN et analyser la formation des stratégies dans la période bipolaire (1949-1991); • révéler l'évolution des doctrines dans la période post-bipolaire et dans le contexte de la mondialisation (1991-2020); • identifier l'implication de l'OTAN dans les conflits internationaux de la fin du XXe – début du XXIe siècle; • déterminer le rôle de l'OTAN dans la résolution des conflits au stade actuel des relations internationales. Les limites chronologiques de cette étude couvre la fin du XXe – début du XXIe siècle. La limite inférieure est lié à la période de 1991, lorsque l'OTAN a publié le Concept stratégique, qui était la première fois disponible pour l'ensemble de la communauté internationale, et en relation avec l'effondrement du principal adversaire de l'OTAN, l'Union soviétique. La limite supérieure est déterminé par la pertinence du sujet et stade actuel des relations internationales. Les limites géographiques de la recherche couvrent d'un côte le territoire actuel de tous les pays membres de l'OTAN et des pays en conflit. Ils concernent la sécurité internationale et relèvent des intérêts de l'OTAN. La nouveauté scientifique consiste à compléter et à systématiser les connaissances sur les concepts stratégiques et les changements dans les approches de l'OTAN en matière de règlement des conflits internationaux. Le développement historique de l'OTAN a également été résumé, l'analyse des doctrines de l'Alliance, leurs caractéristiques et les raisons des changements ont été améliorées; les approches de l'OTAN en matière de règlement des conflits internationaux ont été clarifiées et le rôle et l'influence de l'organisation du Traité de l'Atlantique Nord sur le règlement des conflits dans le domaine international ont été déterminés. L`importance théorique et pratique. Les approches, l'analyse et les résultats du mémoire de master peuvent être appliqués d’avantage: dans le processus éducatif – dans la préparation de conférences, de cours spéciaux et de recommandations méthodologiques; dans les cours optionels; dans les écoles avec l’étude approfondie des sciences humaines. Les dispositions et les conclusions de la recherche peuvent être utilisées par les services du Ministère des Affaires étrangères de l'Ukraine pour identifier les principales lacunes et erreurs des parties en conflit soutenues par l'OTAN, pour empêcher l'Ukraine de commettre les mêmes erreurs, pour tirer le plus grand bénéfice de la coopération avec l'Alliance et de l'admission potentielle de l'Ukraine à cette organisation. Conclusions. L'OTAN est une organisation politique et militaire. L'organisation a été créée pour répondre à la propagation rapide de l'idéologie soviétique en Europe de l'est, à la politique de confrontation avec l'URSS et à la menace d'un danger militaire. Cela a abouti au renforcement du rôle politique et économique des États-Unis et à la diffusion des valeurs démocratiques. Les principales tâches de l'organisation sont d'assurer la sécurité, de protéger contre l'expansion soviétique et d'intégrer les pays européens. L'OTAN a une base idéologique, y compris l'engagement de promouvoir la liberté, l'état de droit et la démocratie. Par conséquent, la création de l'organisation du Traité de l'Atlantique Nord a contribué à accélérer le processus d'intégration politique, de développement économique, de renforcement de la sécurité nationale des pays d'Europe occidentale, de diffusion des valeurs démocratiques, mais a aggravé la confrontation dans le cadre de la guerre froide, a placé les pays d'Europe occidentale dans une dépendance politique et économique des États-Unis. Les stratégies de la période bipolaire ont été déterminées par les relations complexes entre l'URSS et les États-Unis. L'objectif principal de l'OTAN était donc de gagner la guerre froide. Pour atteindre cette tâche, la direction de l'organisation a constamment analysé et prédit d'éventuelles actions agressives de l'ennemi. Les concepts stratégiques n'étaient pas publics, car leur contenu principal était un plan d'action en cas d'attaque militaire de l'URSS. Par conséquent, l'utilisation de tous les types d'armes et de toutes les mesures visant à remporter la victoire dans la course aux armements a été autorisée. Dans les années 1960, une stratégie de “représailles massives” a été formée suite aux crises de Berlin, de Cuba, de Suez et d'autres. L'idée de base était une réponse plus puissante en cas d'agression. L'effondrement de l'Union soviétique en 1991 a forcé l'OTAN à mettre en évidence le problème de la sécurité universelle. En outre, l'émergence de nombreux états dans l'espace post-soviétique, l'émergence possible de conflits ethniques et territoriaux dans ces pays et l'élimination de l'influence soviétique dans ses satellites ont conduit à l'établissement d'une influence progressive de l'OTAN sur ces territoires. À la fin du XXe siècle, les “opérations anti-crise” pour assurer la paix sont apparues en raison de la transformation des tâches de l'OTAN avec la fin de la Guerre Froide, du renforcement de la coopération internationale dans le domaine de la sécurité et de l'incapacité des pays à résoudre de manière indépendante les conflits dans des conditions modernes. En conséquence, le rôle des alliances militaro-politiques s'est accru. Le manque de contrôle de l'ONU en Bosnie-Herzégovine et l'inefficacité des mesures diplomatiques ont conduit à l'intervention militaire de l'OTAN et à la formation de troupes sur ce territoire. L'OTAN a une très grande responsabilité dans la garantie de la sécurité. Par conséquent, la communauté internationale a accusée l'Alliance de l'inaction au Kosovo. Le résultat, c’était les opérations militaires et la formation d'unités militaires sur le territoire du Kosovo. Une caractéristique particulière de ce règlement du conflit a été le soutien apporté à la partie albanaise et la reconnaissance de l'agression par les Serbes. Aussi, à la fin du XXe siècle, les spécificités des règlements de conflit étaient l'utilisation de la force militaire, la formation des unions militaires sur le territoire du conflit et la fourniture d'une assistance à la reconstruction après le conflit-utilisation d'une stratégie de réponse flexible et d'une position de “bouclier”. Le nouveau concept de 1999 prévoyait la possibilité ouverte de mener des opérations militaires ayant des besoins humanitaires et des intérêts particuliers sous les auspices du Conseil de Sécurité des Nations Unies. Le rôle de l'OTAN en Afghanistan a été révolutionnaire dans les aspects suivants: il s'agissait de la première mission de longue envergure de l'OTAN en dehors de la région Euro-Atlantique; les résultats de la participation ont été mitigés – la défaite des Talibans s'est finalement transformée en une guerre de guérilla prolongée; pour la première fois, l'intervention militaire n'a pas donné de résultat attendu. La situation en Irak ne restait plus au niveau d'une “mission” et ne bouge pas au niveau d'une “opération” . Les États-Unis voulait élargir le rôle de l'OTAN en Irak, et la France et l'Allemagne, et limiter cette expansion autant que possible. L'OTAN a réussi à éliminer le régime de Kadhafi sans pertes importantes, déterminant le principal vecteur du développement du pays. Mais cette région est politiquement instable; il n'y a pas de développement économique et social. Le contrôle des réserves pétrolières de la Libye et la situation politique dans la région sont devenus essentiels à la participation active des États-Unis et de l'OTAN. Les spécificités de la résolution des conflits internationaux au début du XXIe siècle appartenait au rôle actif des États-Unis dans le processus de la prise des décisions de l'OTAN, la défense de leurs propres intérêts par les pays membres de l'OTAN et les actions selon le schéma: l'imposition de sanctions par le Conseil de sécurité des Nations Unies, puis – l'intervention militaire de l'Alliance. L'émergence de nouvelles menaces au XXIe siècle (terrorisme, cybersécurité, etc.) et le manque d'expérience dans la gestion de ces crises ont fait revenir l'OTAN à la discussion et de sécurité fondé sur le partenariat et la coopération internationaux. Par conséquent, un nouveau concept est en cours d'élaboration afin d'assurer la “sécurité totale” et d'assurer la stabilité du développement des membres de l'OTAN.

Арабо-ізраїльський конфлікт займає важливе місце у міжнародних відносинах. Його виникнення пов’язане з загостренням палестинської проблеми після Другої світової війни та створенням держави Ізраїлю. І сьогодні на Близькому Сході не припиняються конфлікти, які забирають життя багатьох людей та несприятливо впливають на розвиток регіону. Дане дослідження розкриває становище на Близькому Сході після Другої світової війни; хід та наслідки арабо-ізраїльських конфліктів у 40-70-х рр. ХХ століття; висвітлює зовнішньополітичний курс США на Близькому Сході у 40-70-х рр. ХХ століття стосовно арабо-ізраїльського конфлікту; характеризує проблеми, пов’язані з урегулюванням конфлікту та роль США в арабо-ізраїльських переговорах.
The Arab-Israeli conflict occupies an important place in international relations. Its emergence is linked to the escalation of the Palestinian problem after World War II and the creation of the State of Israel. And today, conflicts in the Middle East continue to take the lives of many people and adversely affect the development of the region. This study reveals the situation in the Middle East after World War II; the course and consequences of the Arab-Israeli conflicts in the 1940s and 1970s; highlights the US foreign policy in the Middle East in the 1940s and 1970s with regard to the Arab-Israeli conflict; describes the problems related to the settlement of the conflict and the role of the United States in the Arab-Israeli negotiations.

Айяд Ясер М. М. Зовнішня політика Королівства Йорданія на початку XXI ст. : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 291 "Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії" / наук. керівник О. Р. Давлєтов. Запоріжжя : ЗНУ, 2019. 143 с.
UA : Об’єкт дослідження – зовнішня політика Хашимітського Йорданського Королівства. Предметом дослідження є – реалізації йорданської зовнішньої політикиЙорданського Королівства у 1999–2019 рр. Метою дослідження є розгляд головних напрямків зовнішньої політики Йорданії у 1999–2019 рр., визначення здобутків і прорахунків на цій царині за правління короля Абдалли II. Новизна роботи полягає у тому, що зроблена спроба системного аналізу особливостей і пріоритетів зовнішньої політики Королівства Йорданія за період з 1999 по 2019 рр., визначена роль «водного питання» у міжарабському діалозі, проаналізовано американський варіант створення йордансько-палестинської федерації («Угода століття» Д. Трампа) і ставлення до нього короля Абдалли II. Основні висновки до яких дійшов автор: 1. Палестинська Національна Автономія є територією, замкненою між Йорданією і Ізраїлем, що посилює історичну місію Королівства, яке у випадку нормалізації арабо-ізраїльських відносин – стане важливою сполучною ланкою між арабським Близьким Сходом і Ізраїлем. Йорданія є «захисником» мусульманських цінностей в Єрусалимі, єдиною країною регіону, еліта якої має повноцінний ресурс традиційної легітимності, а Хашиміти – єдині прямі нащадки Пророка Мухаммеда. 2. Проаналізовано еволюцію зовнішньополітичних ініціатив короля Абдалли II, що реалізуються через тронні промови лідера Королівства, а також його ініціатив. Вони визначили курс Йорданії на інтеграцію арабо-мусульманської і ліберально-демократичної ціннісних систем у вирішенні завдань соціально-політичної модернізації. 3. Визначено основні вектори зовнішньої політики Королівства Йорданія, де арабський і ісламський вектори є головними. Новий монарх проголосив курс на ще більш тісне зближення з США, Японією і великими донорами з Європи. Їхня допомога мала вивести Йорданію з економічної кризи, в якій вона опинилася. 4. Географічне положення Йорданії, розташованої на перетині двох головних зон нестабільності і безперервних конфліктів – палестино-ізраїльського, сірійського і ліванського, перетворило її в основне притулок для біженців і трудових мігрантів, які покидають ці конфліктні зони. Міграції із зон військових конфліктів до Йорданії значно впливають на економічну складову Королівства, але й породжують незадоволення серед корінних мешканців. Все це породжує внутрішню нестабільність і залежність від фінансової допомоги як арабських, так і позарегіональних держав. 5. Керівництво Королівства надає важливого значення активної участі національних збройних сил в різних миротворчих місіях під егідою ООН. Йорданія займає четверте місце у міжнародному «табелі про ранги» по кількості свого миротворчого контингенту після Пакистану, Індії і Бангладеш, що одночасно виконують місії за кордоном. 6. Історія Йорданії тісним чином пов’язана з сусідніми арабськими країнами,де особлива увага приділяється вирішенню іракської кризи. Після «Арабської весни» 2010–2011 рр. відбулося зближення Йорданії з арабськими монархіями Перської затоки. Ось Амман–Каїр–Ер-Ріяд розглядається як ключовий елемент в рамках зусиль по близькосхідному врегулюванню і підтримці регіональної стабільності. 7. Сучасну гідро-політичну карту регіону формує ізраїльська водна політика, спрямована на збільшення кількості підконтрольних Ізраїлю водних ресурсів.Особливу роль відіграє проблема розподілення водних ресурсів р. Йордан. Перспектива регіонального співробітництва арабських країн за участю Йорданії, Ізраїлю і Сирії у справі вирішення проблеми справедливого розподілу і збільшення водних ресурсів р. Йордан поставлена в залежність від врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. 8. Йорданія, як і раніше, виступає за вирішення арабо-ізраїльського конфлікту шляхом створення двох держав – ізраїльського і палестинського і продовжує наполягати на тому. Вона не хоче бачити, як Д. Трамп з 2018 р. розпочинав мирний план або «Угоду століття» – створення федерації Йорданія-Палестина, яка зруйнує існуючий статус-кво в регіоні. 9. США розглядаються як основний стратегічний партнер Йорданії і, відповідно, остання виступає за широку американську участь у вирішенні регіональних проблем. За Абдалли II спостерігається посилення економічних зв’язків з Євросоюзом і Туреччиною. 10. Серед здобутків Королівства – формування позитивного іміджу Йорданії як надійного партнера як серед арабських, так і західних держав світу. В той же час, тісна співпраця з Іраком в економічній сфері призвела до кризових явищ в Йорданії. Країні не вдалося зберегти статус-кво у близькосхідному врегулюванні, одна з причин якого – економічна залежність від фінансової допомоги США. Міграції із зон військових конфліктів до Йорданії значно впливають не тільки на економічну складову Королівства, призводять до внутрішньої нестабільності і залежності від зовнішньої фінансової допомоги. Зближення з Туреччиною зустріло роздратування арабських держав і може порушити роль регіонального лідера Йорданії на Близькому Сході. Йорданія є провідною країною, що просуває проект «Великий Близький Схід». Відношення до цього проекту серед арабських країн здебільшого негативне, що приводе до напружених стосунків з сусідами.
EN : The object of study is — foreign policy of the Hashemite Kingdom of Jordan. The subject of study is — the Kingdom of Jordan implementation of Jordan's foreign policy in 1999-2019. The purpose of the study is consideration of Jordan’s major foreign policy areas in 1999-2019, determination of achievements and failures in this area during the reign of King Abdullah II. To achievethis goal, the following research tasks wereset in the work: — to determine what the historical mission and «natural leadership» of the Hashimit Dynasty is; — to analyze the evolution of King Abdullah II's foreign policy initiatives; — to identify the main vectors of the Kingdom'sforeign policy; — to define the Jordan’s role in regulation of migration flows in the region; — to explore of the Hashemite Kingdom participation in peacekeeping operations; — to analyze the features of Jordan's relations with the Middle East regional countries; — to consider the meaning of «water problem» in Kingdom foreign policy; — to consider Jordan's attitude towards restoration the idea of creating a Jordanian-Palestinian Federation — «Agreementofthe Century»; — to determine the nature of the Hashemite Kingdom relations with non-regional states; — to determine the achievements and failures of the Hashemite Kingdom leadership. Chronological frames are covered in the work the period from 1999 to 2019. The bottom border of choice is due to the fact that in 1999 was the inheritance of power by Abdullah II from his father and the third king of Jordan - Hussein Ben Talal. The coming to power of the young King Abdullah Bin Al-Hussein is not only a continuation of previous foreign policy, but a new phase of nation-building Jordan characterized by the conceptualization of ideas of internal consolidation and active foreign policy as interconnected components of Jordan's «natural leadership» in the Middle East. The upper boundary of the chronological framework is explained by the fact that in 2019 the 20th anniversary of Abdallah II's coronation, which gives an overview of the achievements and failures of the foreign policy of the Hashemite Kingdom of Jordan. Geographic framework cover the the present territory of the Hashemite Kingdom of Jordan and the Middle East regional countries that are historically included in the territory of the so-called «Greater Syria» (Israel, Palestinian National Autonomy,Syria). Scientific novelty of the obtained results: attempted systematic analysis of the features and priorities of foreign policy of the Jordan Kingdom for the period from 1999 to 2019,the role of the « water problem »in inter-Arab dialogue has been identified, the American version of creation the Jordanian-Palestinian federation is analyzed («Agreement of the Century» by D.Trump) and attitude towards him King Abdullah IJ. Theoretical and_ practical importance of the work. This master's qualification work includes a comprehensive synthesis of the directions and priorities of the foreign policy of the Hashemite Kingdom of Jordan in the period from 1999 to 2019. and gives an opportunity to explore the achievements and failures in foreign policy areas during the reign of King Abdullah II. Master's qualification work can be used in the development of courses on subjects «Middle East: History of International Relations», «Country Studies», «The political development of Arab countries in the XXI century.». The main conclusions by the author: l. The position of modern Jordan is particularly strong because of one important circumstance: Palestinian National Autonomy is a territory closed between Jordan and Israel. This feature enhances the international and regional importance of the Kingdom, which will remain a «buffer» and, in the case of normalization of Arab-Israeli relations, an important connect point between the Arab Middle East and Israel. Jordan is a «defender» of Muslim values on the Temple Mount in Jerusalem - mosques Kubbat al-Sahra and al-Aqsa. The Hashemite Kingdom of Jordan has significant advantages overits neighbors, giving it every opportunity to become a regional leader — a kind of «global gate». The geographical location of Jordan in the face of confrontation and hostilities in Lebanon, Syria and Iraq, provides Opportunities for capital inflows from neighboring Arab countries. Jordan is the only country in the region whose the elite of which has a valuable resource of traditional legitimacy, and the Hashimites are the only direct descendants of Prophet Muhammad. Legitimacy has been a deterrent to Arab nationalists, socialists and extremists in seeking to overthrow the ruling Jordanian dynasty. Analyzed The evolution of King Abdullah II's foreign policy initiatives realized through the throne speeches of the Kingdom leader and his initiatives: «Jordan aboveall else», «The Amman Message», «National agenda for Jordan». They defined Jordan's course on the integration of Arab-Muslim and liberal-democratic value systems in solving problems of socio-political modernization. These initiatives unveil the peacekeeping potential of Islam and,in parallel, the views and aspirations of Jordan itself, contribute to the formation of a strong ideological base to counterterrorism and extremism. 2. The main foreign policy vectors of the Hashemite Kingdom of Jordan are identified. Jordan's history is closely connected to neighboring Arab countries, so the Arab and Islamic vectors are one of the main elements of Jordan's foreign qualification work can be used in the development of courses on subjects «Middle East: History of International Relations», «Country Studies», «The political development of Arab countries in the XXI century.». The main conclusions by the author: l. The position of modern Jordan is particularly strong because of one important circumstance: Palestinian National Autonomy is territory closed between Jordan and Israel. This feature enhances the international and regional importance of the Kingdom, which will remain a «buffer» and, in the case of normalization of Arab-Israeli relations, an important connect point between the Arab Middle East and Israel. Jordan is a «defender» of Muslim values on the Temple Mount in Jerusalem - mosques Kubbat al-Sahra and al-Aqsa. The Hashemite Kingdom of Jordan has significant advantages over its neighbors, giving it every opportunity to become a regional leader — a kind of «global gate». The geographical location of Jordan in the face of confrontation and hostilities in Lebanon, Syria and Iraq, provide opportunities for capital inflows from neighboring Arab countries. Jordan is the only country in the region whose the elite of which has a valuable resource of traditional legitimacy, and the Hashimites are the only direct descendants of Prophet Muhammad. Legitimacy has been a deterrent to Arab nationalists, socialists and extremists in seeking to overthrow the ruling Jordanian dynasty. Analyzed The evolution of King Abdullah II's foreign policy initiatives realized through the throne speeches of the Kingdom leader and his initiatives: «Jordan above all else», «The Amman Message», «National agenda for Jordan». They defined Jordan's course on the integration of Arab-Muslim and liberal-democratic value systems in solving problems of socio-political modernization. These initiatives unveil the peacekeeping potential of Islam and, in parallel, the views and aspirations of Jordan itself, contribute to the formation of a trong ideological base to counter terrorism and extremism. 2s The main foreign policy vectors of the Hashemite Kingdom of Jordan are identified. Jordan's history is closely connected to neighboring Arab countries, so the Arab and Islamic vectors are one of the main elements of Jordan's foreign policy planning. Jordan is trying to resolve the whole spectrum of local conflicts with wide international cooperation. It maintains diplomatic relations with all Arab countries and practically all industrialized countries of the West, is a member of the League of Arab States, the United Nations and its specialized organizations. In foreign policy, the new monarch has announced a course for closer convergence with the United States, Japan and major donors from Europe. Their help has to get Jordan out of the economic crisis it was in. 3. Has been identified the role of Jordan in regulating the migration flows of the region. For Jordan, a politically and socio-economically stable country, is quite important an aspect such as the problem of migration processes. The geographical location of Jordan, located at the intersection of the two major zones of instability and continuous conflict - the Palestinian-Israeli, Syrian-Lebanese - has made it a major shelter for refugees and migrants who leave these conflict zones. Jordan became the only Arab state to grant its citizenship to the Palestinians, as it was believed to eliminate the conditions for the fight for independence. The problem of refugees for the Kingdom is actualized by two major points: the threat to security and the surplus in the labor market to the detriment of citizens. In addition to Palestinian refugees, who make up a large proportion of Jordan's population, refugees from Syria also arrive there today (in 2015, there were about 1 million people), that does not satisfy the indigenous population, which the king is focused on. Thus, migrations from conflict zones to Jordan has a significant impact not only on the economic component of the Kingdom but also on the part of indigenous peoples. All this creates internal instability and dependence on financial assistance from both Arab and non-Arab states. 4. Has been monitored the involvement of the Hashemite Kingdom in peacekeeping operations. The leadership of the Hashemite Kingdom of Jordan attaches importance to the active involvement of national armed forces in various UN-sponsored peacekeeping missions. The first national peacekeeping force actually took part in 1989 as part of an UN-sponsored peacekeeping mission in Angola. Since then, Jordanian peacekeepers have passed 24 «hot spots», including Yugoslavia (Bosnia), Kosovo, East Timor, Rwanda, Haiti, Sierra Leone, Ivory Coast, Afghanistan, Iraq, Eritrea, Burundi, Liberia, Congo, Georgia, Egypt, Palestine and more. Jordan is ranked fourth in the international rankings chart by the number of its peacekeeping contingent after Pakistan, India and Bangladesh, who are simultaneously performing missions abroad. a. Analyzed the peculiarities of Jordan's relations with regional countries in the Middle East. Jordan's history is closely connected to neighboring Arab countries, so the Arab vector is general to Jordan's foreign policy planning. In addition to the Palestinian-Israeli direction, the Kingdom pays special attention to resolving the Iraq crisis. After the «Arab Spring» 2010-2011, Jordan became closer to the Arab Gulf monarchies. The Jordaniansattach particular importance to maintaining close coordination on regional issues with Saudi Arabia. The AmanCairo-Riyadhaxis is seen as a general element in the efforts to bring about Middle East settlement and support for regional stability. 6, Considered the importance of the «water problem» in the foreign policy of the Kingdom. In the Middle East, in addition to «classic-type» confrontation began to arise conflicts of «new generation». The current hydro political map of the region is shaped by Israeli water policy, aimed at increasing Israel's water resources. The problem of the distribution of water resources in the Jordan River plays a special role. However, Jordan and Israel continue to look for ways to increase their water supplies. Countries have reached an agreement on a Dead Sea water recovery program. At the 2002 World Summit on Sustainable Development in Johannesburg, the parties decided to begin construction of a pipeline to divert water from the Red Sea to the Dead to prevent it from drying up. However, the Jordanian-Israeli initiative met with negative reaction from the Arab ~countries that sponsored the project. The main tributary of the Jordan is the Yarmuk River. Negotiations on the joint construction of a dam on the Yarmuk River with Syria have met with a sharply negative attitude from Israel on this project, which has not yet been resolved. Thus, the prospect of regional cooperation between the Arab countries, with the participation of Jordan, Israel and Syria in resolving the issue of equitable distribution and increase of water resources in the Jordan River is contingent on the settlement of the Palestinian-Israeli conflict. 7s The attitude of Jordan to the renewal of the idea of creating the Jordanian-Palestinian Federation - the «Agreements of the Century»is considered. Jordan continues to support the Arab-Israeli conflict by creating two states, the Israeli and the Palestinian, and continues to push for it. Bona 3aHemoKocHa TiiaHaMu [3paimto 10 “OHOCTOPOHHBOMY BUpillieHHIo» mpoOsmemu Ilanecrunu —aHekcii 3axigHoro Sepery p. Wopman, ska Moxe 6yTu y mpem’ep-Minictpa B. Heranpaxy. She is concerned about Israel's plans to «One-sided solution» Palestine's annexation of the West Bank of Jordan River, which may have Prime Minister B. Netanyahu. She doesn't want to see D. Trump launch a peace plan or the «Agreement of the Century» in 2018 - the creation of a Jordan-Palestine Federation that will destroy the current status quo in the region. This comes against the backdrop of a proposal by Israeli politicians to transfer the Jerusalem shrines to Muslims under the jurisdiction of the Saudis, taking them from the Hashimites. If Jordan loses its status as guardian of Jerusalem's shrines - will lose its status in the Muslim world as well. 8. Determined the nature of the relations of the Hashemite Kingdom with non-regional states. The United States is regarded as Jordan's main strategic partner and accordingly stands for broad US involvement in regional issues. Abdullah II has seen a stronger economic connection with the European Union. Jordan has joined the Euro-Mediterranean Partnership, which providesfor political and security cooperation. The European Union has launched several joint programs with Jordan. During the reign of Abdullah II of Jordan held rapprochement with. Turkey on issues of military-political and economic cooperation, including counter-terrorism and border solution to the Iraq problem. Jordan and Turkey joined the «Friends of Syria» group, which was created on the initiative of French President N. Sarkozy on February 4, 2012. The process of rapprochement between Turkey and Jordan has preconditions for further development. Not only Ankara but Washington and Tel Aviv are interested in such cooperation, considering the Turkish-Jordanian regional tandem as a major help in promoting their own strategic goals in the Middle East. The political dialogue between the Russian Federation and the Jordanian Hashemite Kingdom is characterized by high dynamics and richness, which is due to the closeness of approaches on the Middle East and Iraqi issues, the attitude of the two countries’ leadership to strengthen cooperation in regional affairs and further strengthen bilateral relations. Jordan believes that the Russian Federation can use its resource as a permanent member of the UN Security Council and an international «quartet» to support the «Roadmap» and the «Arab Initiative» plan. The hopes in Amman are also linked to the mediation efforts of the Russian side to overcome the contradictions between the main Palestinian Fatah and Hamas groups, and to secure Islamists in moderate program settings. In this regard, according to King Abdullah II, Moscow could influence Damascus and Tehran by encouraging them to take more constructive action in the Palestinian direction. 9. . Determined the achievements and failures of the leadership of the The Hashemite Kingdom have been. Among the achievements are the development of a positive image of Jordan as a reliable partner both in the Arab and Western countries of the world, the expansion of cooperation in the field of economy and security in conflict resolution. At the same time, we have some failures. Close economic cooperation with Iraq has led to a crisis in Jordan. The country has failed to maintain its status quo in the Middle East, one of the reasons being economic dependence on US financial assistance. Migrations from conflict zones to Jordan have a significant impact not only on the economic componentofthe Kingdom but also on the part of indigenous peoples. All this leads to internal instability and dependence on financial assistance from Arab and non-Arabstates. Approchement with Turkey has met with irritation to the Arab states and could disrupt the role of Jordan's regional leader in the Middle East. Jordan is a leading country promoting the «Greater Middle East Project». The attitude towards this project among the Arab countries is mostly negative, which leads to tense relations with the neighbours. This also applies to relations with the Russian Federation, whose participation in the Syrian settlement is negatively evaluated by the Gulf countries.
DE : Forschungsobjekt — die Außenpolitik des Haschemitischen Königreichs Jordanien. Gegenstand der Studie — die Umsetzung der jordanischen Außenpolitik des Königreichs Jordanien in den Jahren 1999-2019. Ziels der Studie ist es, die Hauptrichtungen der jordanischen Außenpolitik in den Jahren 1999-2019 zu überprüfen und die unter König Abdullah II. in diesem Bereich erzielten Erfolg und Lücken zu ermitteln. Je nach Verwendungszweck werden in der Arbeit folgende Forschungsaufgabendefiniert: — die historische Mission und "natürliche Führung" der Haschimiten-Dynastie zu bestimmen; ' — die Entwicklung der außenpolitischen Initiativen von König Abdullah II zu analysieren; — die Hauptvektoren der Außenpolitik des Königreichs identifizieren; — die Rolle des Jordan bei der Regulierung der Migrationsströme in der Region definieren; - die Beteiligung des Haschemitischen Königreichs an friedenserhaltenden Operationen zurückverfolgen; — die Besonderheiten Jordan Beziehungen zu regionalen Ländern des Mittleren Ostens analysieren; — die Bedeutung der "Wasserfrage" für die Außenpolitik des Königreichs betrachten; — Jordaniens Haltung gegenüber der Erneuerung der Idee der Gründung einer jordanisch-palästinensischen Föderation - der "Agenda des Jahrhunderts" berücksichtigen; — die Art der Beziehungen des Haschemitischen Königreichs zu nichtregionalen Staaten zu bestimmen; -die Erfolge und Fehlkalkulationen der Führung des Haschemitischen Königreichsfestzustellen. Die chronologischen Grenzen der Studie decken den Zeitraum von 1999 bis 2019 ab. Die Wahl der unteren Grenze erklärt sich aus der Tatsache, dass 1999 die Macht vom dritten jordanischen König Hussein Ben Talal auf seinen Sohn Abdullah HI. übertragen wurde. Die Wahl der Obergrenze erklärt sich zum aus der Tatsache, dass seit der Krönung AbdullahsII. genau im Jahr 2019 20 Jahre vergangen sind, was eine Gelegenheitbietet, die Errungenschaften und Fehlkalkulationen der Außenpolitik des Haschemitischen Königreichs Jordanien zusammenzufassen. Die geografischen Grenzen der Studie erfassen sich auf die heutigen Grenzen des Haschemitischen Königreichs Jordanien sowie auf die regionalen Länder des Nahen Ostens, die historisch zum Gebiet des sogenannten Großen Syriens (Israel, Palästinensische Autonomie, Syrien) gehören. Die Neuartigkeit an der Arbeit ist, dass versucht wurde, die Merkmale und Prioritäten der Außenpolitik des Königreichs Jordanien von 1999 bis 2019 systematisch zu analysieren, um die Rolle der "Wasserfrage" im interarabischen Dialog zu bestimmen und dass: untersucht wurde die amerikanische Variante der Gründung der jordanisch-palästinensischen Föderation ("Abkommen des Jahrhunderts"). D. Trump) mit der Haltung von König Abdullah II. Theoretische und praktische Bedeutung der Arbeit. Diese Masterarbeit beinhaltet eine umfassende Verallgemeinerung von Richtungen und Prioritäten der Außenpolitik des Haschemitischen Königreichs Jordanien von 1999 bis 2019 und: bietet die Möglichkeit, die Errungenschaften und Fehlkalkulationen in außenpolitischen Bereichen während der Regierungszeit von König Abdullah II nachzuzeichnen. Die Masterarbeit kann für die Entwicklung von Ausbildungskursen in den Disziplinen "Naher Osten: Geschichte der internationalen Beziehungen", "Länderstudien" und "Politische Entwicklung der arabischen Länder im 21. Jahrhundert" verwendet werden. Die wichtigsten Schlussfolgerungen des Autors: l. Die Position des modernen Jordaniens ist aufgrund eines wichtigen Umstands besonders stark: Die palästinensische Autonomie ist ein Gebiet, das zwischen Jordanien und Israel geschlossen ist. Dies stärkt die internationale und regionale Bedeutung des Königreichs erheblich, das ein "Puffer" und im Falle der Normalisierung der arabisch-israelischen Beziehungen eine wichtige Verbindung zwischen dem arabischen Nahen Osten und Israel bleiben wird. Jordanien ist der "Beschützer" muslimischer Werte auf dem Tempelberg in Jerusalem - den Moscheen von Kubbat al-Sahra und al-Aqsa. Das Haschemitische Königreich Jordanien hat bedeutende Vorteile gegenüber seinen Nachbarn, was ihm jede Gelegenheit gibt, regional führend ‘zu werden - eine Art "globales Tor". Die geografische Lage Jordaniens bietet angesichts der Konfrontationen und Feindseligkeiten im Libanon,in Syrien und im Irak Möglichkeiten für Kapitalzuflüsse aus benachbarten arabischen Ländern. Jordanien ist das einzige Land in der Region, dessen Elite eine wertvolle Ressource traditioneller Legitimität besitzt, und die Haschimiten sind die einzigen direkten Nachkommen des Propheten Mohammed. Diese Legitimität hat arabische Nationalisten, Sozialisten und Extremisten davon abgehalten, die herrschende jordanische Dynastie zu stürzen. 2. Die Evolution der außenpolitischen Initiativen von König Abdullah II., Die durch die Thronreden des Königreichsführers umgesetzt wurden, sowie seine Initiativen: "Jordan vor allem", "Botschaft von Amman", "Nationale Agenda für Jordanien", werden analysiert. Sie definierten Jordans Kurs zur Integration von arabisch-muslimischen und liberal-demokratischen Wertesystemen bei der Bewältigung der Herausforderungen der gesellschaftspolitischen Modernisierung. Diese Initiativen enthüllen das friedenserhaltende Potenzial des Islam und tragen gleichzeitig zur Bildung einer starken ideologischen Basis zur Bekämpfung von Terrorismus und Extremismusbei. 3. Die wichtigsten Vektoren für die Außenpolitik des Haschemitischen Königreichs Jordanien werden identifiziert. Jordaniens Geschichte ist eng mit den arabischen Nachbarländern verbunden, daher sind die arabischen und islamischen Vektoren eines der Hauptelemente der außenpolitischen Planung Jordaniens. Jordanien versucht, das gesamte Spektrum lokaler Konflikte mit einer breiten internationalen Zusammenarbeit zu lösen. Sie unterhält diplomatische Beziehungen zu allen arabischen Ländern und praktisch allen Industrieländern des Westens undist Mitglied der Liga der Arabischen Staaten, der Vereinten Nationen und ihrer Sonderorganisationen. In der Außenpolitik hat der neue Monarch einen Kurs für eine engere Annäherung an die USA, Japan und wichtige Geber aus Europa angekündigt. Ihre Hilfe musste Jordanien aus der Wirtschaftskrise herausholen, in der es sich befand. 4. Jordaniens Rolle bei der Regulierung der Migrationsströme in der Region wurdeidentifiziert. Für Jordanien, ein politisch und sozioökonomisch stabiles Land, ist ein Aspekt wie das Problem der Migrationsprozesse von großer Bedeutung. Die geografische Lage Jordaniens, das sich an der Schnittstelle der beiden Hauptzonen vonInstabilität und anhaltenden Konflikten befindet — der alästinensisch-israelischen, der syrischen und der libanesischen - hat es zu einem wichtigen Zufluchtsort für Flüchtlinge und Wanderarbeiter gemacht, die diese Konfliktzonen verlassen. Jordanien war der einzige arabische Staat, der den Palästinensern die Staatsbürgerschaft verlieh, da er die Bedingungen für den Kampf um die. Unabhängigkeit beseitigen sollte. Das Problem der Flüchtlinge für das Königreich wird durch zwei Hauptpunkte aktualisiert: die Bedrohung der Sicherheit und den Überschuss auf dem Arbeitsmarkt zum Nachteil der Bürger. Neben palästinensischen Flüchtlingen, die einen großen Teil der jordanischen Bevölkerung ausmachen, kommen dort auch Flüchtlinge aus Syrien an (etwa 1 Million Menschen im Jahr 2015), was nicht immer der indigenen und loyalen Königsbevölkerungentspricht. So haben Migrationen aus Konfliktgebieten nach Jordanien nicht nur erhebliche Auswirkungen auf die wirtschaftliche Komponente des Königreichs, sondern auch die Unzufriedenheit auf die indigenen Völker. All dies führt zu interner Instabilität und zur Abhängigkeit von finanzieller Unterstützung durch arabische und nicht-arabische Staaten. 5. Die Beteiligung des Haschemitischen Königreichs an friedenserhaltenden Operationen wurde überwacht. Die Führung des Haschemitischen Königreichs Jordanien misst der aktiven Beteiligung der nationalen Streitkräfte an verschiedenen von den Vereinten Nationen geförderten Friedenssicherungsmissionen große Bedeutung bei. Die tatsächliche Teilnahme des ersten nationalen Friedenssicherungskontingents fand 1989 im Rahmen einer von den Vereinten Nationen gesponserten Friedenssicherungsmission in Angola statt. Seitdem haben jordanische Friedenstruppen 24 Krisenherde durchlaufen, darunter Jugoslawien (Bosnien), das Kosovo, Osttimor, Ruanda, Haiti, Sierra Leone, die Elfenbeinküste, Afghanistan, den Irak, Eritrea, Burundi, Liberia, den Kongo und Georgien, Ägypten, Palästina und mehr. Jordanien belegt in der internationalen Rangliste den vierten Platz nach der Anzahl seiner Friedenstruppen nach Pakistan, Indien und Bangladesch, die gleichzeitig Auslandseinsätze durchführen. 6. Die Besonderheiten der Beziehungen Jordaniens zu den regionalen Ländern im Nahen Osten analysiert war. Jordaniens Geschichte ist eng mit den arabischen Nachbarländern verbunden, daher spielt der arabische Vektor eine zentrale Rolle in der außenpolitischen Planung Jordaniens. Neben der palästinensisch-israelischen Ausrichtung widmet das Königreich der Lösung der Irak-Krise besondere Aufmerksamkeit. Nach dem Arabischen Frühling 2010-2011 gab Jordanien eine Annäherung näher an die Monarchien des Arabischen Golfs heran. Die Jordanier legen besonderen Wert auf eine enge Abstimmungin regionalen Fragen mit SaudiArabien. Die Achse Aman-Kairo-Riad wird als Schlüsselelementfür die Bemühungen um eine Regelung des Nahen Ostens und die Unterstützung der regionalen Stabilität angesehen. 7. Die Bedeutung der "Wasserfrage" für die Außenpolitik des Königreichs angesehen wird. Im Nahen Osten sind zusätzlich zu den "klassischen" Auseinandersetzungen Konflikte der "neuen Generation" aufgetreten. Die aktuelle hydropolitische Karte der Region ist von der israelischen Wasserpolitik geprägt, die darauf abzielt, die Wasserressourcen Israels zu erhöhen. Eine besondere Rolle spielt das Problem der Verteilung der Wasserressourcen im Jordan. Trotz bestehender spitzer Winkel suchen Jordanien und Israel weiterhin nach Wegen, um ihre Wasserversorgung zu verbessern. Die Länder haben eine Einigung über ein Programm auf Wiederherstellung des Wasserspiegels für das Tote Meererzielt. Auf dem Weltgipfel für nachhaltige Entwicklung 2002 in Johannesburg beschlossen die Parteien, mit dem Baueiner Pipeline zu beginnen, um das Wasser vom Roten Meer zu den Toten zu leiten, damit es nicht austrocknet. Die jordanisch-israelische Initiative stieß jedoch auf negative Reaktionen der arabischen Länder, die das Projekt gesponsert hatten. Der Hauptzufluss des Jordan ist der Fluss Yarmuk. Die Verhandlungen über den gemeinsamen Bau eines Staudamms am Fluss Yarmuk mit Syrien stießen bei diesem noch nicht abgeschlossenen Projekt auf eine scharf ablehnende Haltung Israels. Die Aussicht auf regionale Zusammenarbeit zwischen den arabischen Ländern unter Beteiligung Jordaniens, Israels und Syriens bei der Lösung des Problems der gerechten Verteilung und des Ausbaus der Wasserressourcen in Jordanien hängt daher von der Beilegung des palästinensischisraelischen Konflikts ab. 8. Die Haltung Jordaniens zur Erneuerung der Idee der Gründung der jordanisch-palästinensischen Föderation — der "Abkommen des Jahrhunderts" angesehen war. Jordanien unterstützt den arabisch-israelischen Konflikt weiterhin, indem es zwei Staaten, den israelischen und den palästinensischen, schafft und drängt weiterhin darauf. Sie ist besorgt über Israels Pläne, die Annexion der Westbank durch Palästina "einseitig anzugehen", möglicherweise durch Premierminister B. Netanyahu. Sie will nicht, dass D. Trump 2018 einen Friedensplan oder die "Agenda des Jahrhunderts" auf den Weg bringt — die Gründung der Jordan-PalästinaFöderation, die den gegenwärtigen Status Quo in der Region zerstören wird. Dies geschieht vor dem Hintergrund eines Vorschlags israelischer Politiker, die Jerusalemer Schreine unter der Gerichtsbarkeit der Saudis den Muslimen zu überlassen und sie den Haschemiten abzunehmen. Wenn Jordanien seinen Status als Hüter der Heiligtümer Jerusalems verliert, verliert es auch seinen Status in der muslimischen Welt. 9. Die Art der Beziehungen des Haschemitischen Königreichs zu nichtregionalen Staaten wurde bestimmt. Die Vereinigten Staaten gelten als Jordaniens wichtigster strategischer Partner und stehen dementsprechend für ein breites Engagement der USA in regionalen Fragen. Abdullah II. hat engere wirtschaftliche Beziehungen zur Europäischen Union geknüpft. Jordanien ist der Europa-Mittelmeer-Partnerschaft beigetreten, die politische und sicherheitspolitische Zusammenarbeit vorsieht. Die Europäische Union und Jordanien haben mehrere gemeinsame Programme aufgelegt. Unter der Herrschaft von Abdullah II. Kam es zu einer Annäherung zwischen Jordanien und der Türkei in Fragen der militärpolitischen und wirtschaftlichen Zusammenarbeit, einschließlich der Terrorismusbekämpfung und der Lösung des irakischen 'Grenzproblems. Jordanien ist zusammen mit der Türkei der Gruppe der Freunde Syriens beigetreten, die auf Initiative des französischen Präsidenten N. Sarkozy am 4. Februar 2012 gegründet wurde. Der Annäherungsprozess zwischen der Türkei und Jordanien ist Voraussetzung für die weitere Entwicklung. An einer solchen Zusammenarbeit sind nicht nur Ankara, sondern auch Washington und Tel Aviv interessiert, die das türkisch-jordanische Regionaltandem als wichtige Hilfe bei der Förderung ihrer eigenenstrategischen Ziele im Nahen Osten ansehen. Der politische Dialog zwischen der Russischen Föderation und dem jordanischen Haschemitischen Königreich ist durch eine hohe Dynamik und Sättigung gekennzeichnet, die auf die Nähe der Ansätze in Nahost- und Irak Fragen, die Haltung der beiden Länder zur Stärkung der Zusammenarbeit in regionalen Angelegenheiten und zur weiteren Stärkung der bilateralen Beziehungen zurückzuführen ist. Jordanien glaubt, dass die Russische Föderation ihre Ressourcen als ständiges Mitglied des UN-Sicherheitsrates und internationales "Quartett" nutzen kann, um die Roadmap und die arabische Initiative zu unterstützen. Die Hoffnungen in Amman hängen auch mit den Vermittlungsbemühungen der russischen Seite zusammen, die Widersprüche zwischen den wichtigsten palästinensischen Fatah- und Hamas-Gruppen zu überwinden und Islamisten in moderaten Programminstallationen zu sichern. In dieser Hinsicht könnte Moskau laut König Abdullah II. Damaskus und Teheran beeinflussen, indem es sie ermutigt, konstruktiver in Richtung Palästina zu handeln. 10. Die Erfolge und Fehlkalkulationen der Führung des Haschemitischen Königreichs wurden ermittelt. Zu den Erfolgen zählen die Entwicklung eines positiven Images Jordaniens als verlässlicher Partner sowohl in den arabischen als auch in den westlichen Ländern der Welt sowie die Ausweitung der Zusammenarbeit im Bereich Wirtschaft und Sicherheit bei der Konfliktlösung. Gleichzeitig haben wir einige Schwächen. Die enge wirtschaftliche Zusammenarbeit mit dem Irak hat zu einer Krise in Jordanien geführt. Das Land konnte seinen Status quo im Nahen Osten nicht aufrechterhalten, was unter anderem auf die wirtschaftliche Abhängigkeit von der US-Finanzhilfe zurückzuführen ist. Migrationen aus Konfliktgebieten nach Jordanien haben erhebliche Auswirkungen nicht nur auf die wirtschaftliche Komponente des Königreichs, sondern auch Unzufriedenheit unter den Ureinwohnern erzeugen. All dies führt zu interner Instabilität und zur Abhängigkeit von finanzieller Unterstützung durch arabische und nicht-arabische Staaten.

Відносини між Російською Федерацією (РФ) та Україною визначаються насамперед міждержавним конфліктом із збройною складовою в Донецькій та Луганській областях. Спроба незаконної анексії Росією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя в 2014 р. та їх окупації, збройне протистояння на Донбасі зумовлюють довгостроковий характер міждержавної конфронтації. Цей конфлікт є асиметричним. Для України наслідки протистояння з РФ – життєво важливі, а перебіг конфлікту впливає майже на всі значущі соціальні процеси. Натомість керівництво Росії розглядає Україну переважно одним з полів конкуренції із Заходом задля «утвердження позицій Російської Федерації як одного з впливових центрів сучасного світу». Пострадянський простір визначений пріоритетом зовнішньої політики Росії, водночас більше значення надається співробітництву з державами, які беруть участь у російських інтеграційних проєктах. Стратегією економічної безпеки РФ на період до 2030 року, ухваленою в 2017 р., пріоритетом розвитку російської економіки визначено створення умов для реалізації стратегічних національних пріоритетів РФ. Так констатується підпорядкування економіки реалізації насамперед стратегічних цілей, визначених політичним керівництвом. Економічний тиск Росії, який був важливим інструментом її політики щодо України й до 2014 р., після початку агресії набув якісно нового рівня. Так само як і застосування воєнних інструментів, обмеження українського експорту, припинення транзиту українських товарів російською територією, спрямоване, зокрема, на виснаження економічних ресурсів України та обмеження її розвитку, а також примушення політичних лідерів нашої держави до прийняття вимог Кремля. Російська Федерація продовжує докладати зусиль для максимального послаблення залежності від економічної співпраці з Україною. Йдеться про зменшення ролі України як транзитної держави для експорту російських енергоносіїв, розірвання усталених коопераційних зв’язків, насамперед у сфері військово-промислового комплексу. Російська політика практично не зважає на інтереси російського бізнесу, які зберігаються на території України, попри суттєве зменшення відповідної активності порівняно з максимальними рівнями, досягнутими на початку 2010-х років. Головним пріоритетом є прагнення утримати Україну в орбіті свого впливу, що в майбутньому має забезпечити компенсацію нинішніх втрат, зокрема й економічних.