Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Політичні переваги.
Статті в журналах з теми "Політичні переваги"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Політичні переваги".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Mykhalchuk, S. O. "Інноваційний характер впливу Інтернет-комунікацій на політичні процеси сучасності". Grani 18, № 1 (29 грудня 2014): 119–24. http://dx.doi.org/10.15421/1715022.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті йдеться про інноваційний характер впливу Інтернеткомунікацій на політичні процеси сучасності. Політичні Інтернеткомунікації визначені закономірною тенденцією розвитку політичної системи в епоху інформаційних трансформацій. Сьогодні традиційні форми політичної комунікації не в змозі відповісти на весь спектр публічних запитів, тому важливо залучати інноваційні практики, зокрема йдеться про впровадження Інтернеттехнологій в процес передачі і отримання політичної інформації. Окреслені переваги політичних Інтернеткомунікацій у порівнянні з традиційними формами передачі політичних смислів. Політичні Інтернеткомунікації є інтерактивними, пропонуючи зворотний зв’язок. Діалог, а не монолог, що є характерним для традиційних медіа, є визначальною рисою інноваційних політичних Інтернеткомунікацій. Політичні Інтернеткомунікації відіграють визначальну роль у сучасних політичних процесах. Так, науковці визнають важливість політичних Інтернеткомунікацій у виборчому процесі. Як форма суспільнополітичного дискурсу між партійними функціонерами і громадянами, політичні Інтернеткомунікації змінюють природу внутрішньопартійних процесів. Політичні Інтернеткомунікації впливають на процес мобілізації виборців та рекрутування нових членів партії. Соціальний поступ ХХІ століття позначений тенденцією впровадження Інтернеткомунікацій у практику державного управління, з метою побудови відкритого й транспарентного суспільства.
2
Derzhko, I. Z. "Політична культура громадянського суспільства в контексті синергетичної парадигми". Grani 18, № 1 (22 грудня 2014): 11–16. http://dx.doi.org/10.15421/1715002.
Повний текст джерелаАнотація:
Особливість політичної культури полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з людською суб’єктивністю і є «суб’єктивним об’єктом». У вузькому розумінні політична культура - це не політика або політичний процес у їхньому реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, про закони й правила його функціонування. Політична культура містить у собі ті елементи й феномени суспільної свідомості й, у більш широкому плані, духовної культури тієї або іншої країни, які пов’язані із суспільно-політичними інститутами й політичними процесами і впливають на форми, формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, задають значимість і напрямок політичному процесу в цілому. Політична культура виступає як кінцевий пояснювальний принцип, як найважливіший показник розвитку політичної системи. Коли теоретики перейшли від побудови концепцій і обґрунтування методик до їх емпіричної перевірки, то тут були виявлені як переваги, так і істотні недоліки кожної з моделей, що ставлять під сумнів навіть деякі ключові моменти. Так, насамперед потрібно було чітко сформулювати, що ж є об’єктом і суб’єктом політичної культури. Досліджуючи політичну культуру, не можна ігнорувати той факт, що вона є специфічною та відмінною від основних характеристик політичної культури інших соціальних груп, а подекуди - цілком альтернативною, через що має бути розглянута в якості окремої категорії. Політична культура пронизує всю сукупність відносин, які складаються між учасниками політичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. Політична культура є тим фактором, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку. Це підтверджує і практика розвинутих демократичних держав, яка показує, що саме демократична політична культура є основою їх стабільності і динамічного функціонування. Розуміння політичного режиму як функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади, дає змогу визначити зв’язок політичної культури з режимом та її місце в ньому.Процес переходу до демократії уособлює сукупність декількох стадій розвитку. Але це не робить всі політичні переходи схожими один на одного. Завдання лібералізації і демократизації, проведення політичних та управлінських реформ кожного разу вирішуються по-різному, в різній послідовності та у різні терміни. В нормальному стані суспільства ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди й більшість членів суспільства позитивно ставиться до його політичних інститутів. Синергетика показує, як можна багаторазово скоротити час і необхідні зусилля й генерувати, через резонансні впливи, бажані і - що не менш важливо - структури, що реалізуються, у складній системі. Нова наука про самоорганізацію та складнощі вбачає синергетичний сенс у цьому древньому уявленні. Особливо важливим такий підхід видається у ситуації зростаючого дефіциту ресурсів - ресурсів часу, матеріалів, можливостей людства. Економія цих ресурсів стає не просто вигідною, але єдино можливим виходом для людства у світлі глобальних проблем. Перехід від недемократичної політичної культури до демократичної - це перехід до автономної участі, яка заснована на можливості вибору і властива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці.
3
Yakovlyev, Maksym. "МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПТОПОЛІВ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (4) (25 жовтня 2018): 72–80. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-02-72-80.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено розгляд переваг та недоліків підходів до дослідження концептополів політичної науки в аналітичних рамках основних політологічних дослідницьких методологій. При цьому методологію політичної науки розуміються як комплексні теоретичні підходи, що зумовлюють використання низки методів та обґрунтовують застосування до досліджуваних феноменів політичного відповідних дослідницьких технік і аналітичних інструментаріїв. У статті зроблено спробу порівняти дослідницькі програми аналізу коцептополів політичної науки в межах різних комплексів теоретичних підходів-методологій, які в англосаксонській традиції також відомі як аналітичні традиції. В основу інтерпретаційного каркасу статті покладено міждисциплінарний підхід, що поєднує у собі безпосередньо теорію та методологію політичною науки у поєднанні з прикладною галуззю мовознавства – концептологією. Концептополя у своїй сукупності формують концептосферу політичної науки та складаються з концептів різних рівнів, тому їх дослідження потребує ретельного калібрування аналітичного апарату. Оскільки основні методології політичної науки також є, по суті, теоріями щодо онтології та епістемології політичної науки, їх теж можна розглядати як концептополя політичної науки, що мають свої рівні та власну внутрішню динаміку. Методологічні підходи та аналітичні традиції політичної науки, серед яких обрано англосакську та німецьку класифікації на основі праць К. Хея та К. фон Байме, суттєво відрізняються своїми евристичними потенціалами, що й доводиться в статті: кожна з методологій має свої переваги та обмеження, проте конструктивізм має суттєві переваги над інституціоналістськими, функціоналістськими та раціоналістськими, хоча кожна з них має цінність для комплексного дослідження політологічних концептополів. Перспективою подальших досліджень може, зокрема, бути розгляд бігевіоралізму (який у цій статті не розглядається) як дуже значимого, водночас і контроверсійного, напряму у політичній науці, що в основі вбачає політичні феномени орієнтується виключно на поведінку, яку можна спостерігати та квантифікувати. Тож концепціям, концептам та ідеям у цілому, на перший погляд, місця в ньому не передбачено.
4
Petrenko, Igor, Vasyl Filipchuk та Hryhorii Postryhan. "Підходи до оцінки й аналізу політичних ризиків". Grani 24, № 4 (9 серпня 2021): 38–47. http://dx.doi.org/10.15421/172137.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено підходи до оцінки політичних ризиків. Метою дослідження є комплексний аналіз методів і прикладних моделей аналізу та оцінки політичних ризиків. Автори виходять з того, що політичні ризики мають значний вплив як на політичну діяльність, так і на економічний та фінансові сектори відповідної країни. З огляду на їх інклюзивний характер, необхідним є використання спеціальних методів й моделей, які дозволяють оцінити ризиковану діяльність та мінімізувати негативний розвиток подій як для уряду, так і для міжнародних інвесторів. Встановлено, що методи аналізу й оцінки політичних ризиків пройшли еволюційний шлях від неструктурованих якісних методів до формалізованих структурованих якісно-кількісних моделей. Виокремлено якісні, кількісні та комбіновані підходи до аналізу та оцінки політичних ризиків, кожен з яких має як переваги, так і недоліки. Доведено, що перевагою якісного підходу є можливість оцінити специфіку кожної конкретної ситуації, недоліком – суб’єктивність думок експертів. Перевагою кількісного підходу є можливість порівнювати різні країни та регіони за рівнем ризику, використовуючи єдиний числовий вимір чиннику ризику, недоліком – неврахування якісних чинників, які можуть суттєво впливати на рівень політичного ризику, але не можуть бути враховані статистикою. Обґрунтовано, що оптимальним підходом до оцінки й аналізу політичних ризиків є комбінований підхід, який передбачає поєднання якісних та кількісних методик. Він є доволі гнучким та інтегративним, що дозволяє, з одного боку, мінімізувати суб’єктивність експертних оцінок побудовою числових виразів чинників ризику (там, де це є можливим), з іншого боку, залишається можливість врахування різноманітних нюансів, інформацію про які можуть отримати експерти від обізнаних людей з країни, що оцінюється. Автори доходять висновку, що комбінований підхід є своєрідною відповіддю на питання: яким чином знизити вплив чинника суб’єктивного сприйняття середовища на кінцевий результат, але водночас врахувати його під час аналізу кількісних показників.
5
Ragimova, A. B. "Політичний міф, міфологізація сучасного суспільства за допомогою соціальних мереж". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 4 (6 травня 2018): 18–24. http://dx.doi.org/10.15421/171852.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано основні підходи науковців до визначення поняття «політичний міф» та запропоноване власне визначення даного поняття. На думку автора, політичний міф – це комплекс інструментів, які застосовуються із урахуванням людських слабкостей та емоційних переживань та спрямовані на досягнення особистих цілей представників політичного сектору держави у сфері реалізації політичних цілей або в контексті інформаційних війн. Охарактеризовано політичні рівні, на яких виникають та існують політичні міфи. З’ясовано, що масова культура виникла не тільки як противага елітарній, а ще й створила свого споживача – усереднену й невибагливу масову людину, яка характеризується такими ознаками: кількісна перевага, територіальна неоднорідність людей, гетерогенність, анонімність безлічі індивідів, відсутність структурної організації, визнаного лідера і визначеної програми соціальних дій, схильність до навіювання. Визначено, що у сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна, інформаційна, ретрансляційна, пропагандистська. Проаналізовано структуру вподобань українських громадян щодо вибору соціальних мереж та визначено, що у 2017 році українці надавали перевагу таким соціальним мережам, як Facebook (51.96%), Twitter (32.05%). Проаналізовано види політичних міфів: міф «про рятівника-месію», міф «про змову», міф «випробування долі», міф «про доброзичливе співтовариство». Охарактеризовано сучасні прояви політичної міфологізації сучасного суспільства за допомогою соціальних мереж.
6
Bukach, Valerii M., та Illia I. Okul. "КУЛЬТУРНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЧОРНОГО ГУМОРУ В ПОЛІТИЧНІЙ РЕКЛАМІ". Проблеми політичної психології 22 (1 грудня 2019): 165–79. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol22-year2019-38.
Повний текст джерелаАнотація:
З’ясовано, що чорний гумор у політичній рекламі застосовується для того, щоб вплинути на емоції виборців, коли йдеться про неприємні, часом абсурдні, «жахливі» речі, або щоб привернути сенсаційну увагу електорату до повідомлення. Обстоюється думка, що, обираючи стратегію політичної реклами з використанням чорного гумору, необхідно враховувати етнокультурну, демографічну, соціально-політичну специфіку регіону, в якому балотується політик, а також актуальні суспільні тенденції та ситуативні чинники. Представлено результати емпіричного пілотного дослідження особливостей сприймання чорного гумору в політичній рекламі студентами ЗВО віком від 18 до 23 років, що народились і живуть в Україні. Респонденти мали зробити вибір між чотирма типами рекламних політичних повідомлень: 1) абсурдне («жахливе») рішення суспільної проблеми подається за допомогою чорного гумору 2) абсурдне («жахливе») рішення подається напряму, без використання чорного гумору; 3) пропонується конвенційне рішення суспільної проблеми без використання чорного гумору; 4) абсурдне («жахливе») рішення, подане за допомогою чорного гумору, спростовується як неприйнятне або неоптимальне. Виявлено, що респонденти віддають перевагу негумористичним повідомленням, де політичні рішення, як абсурдні, так і конвенційні, формулюються прямо і буквально. На основі опитувальника Кеттелла виокремлено особистісні чинники прихильності до чорного гумору в політичній рекламі – чутливість (шкала I) і тривожність (шкала О). Показано, що респонденти, котрі обирають як гумористичні, так і серйозні політичні гасла, мають вищі показники чутливості, а ті зних, які частіше обирають прямо сформульовані абсурдні («жахливі») рішення, мають вищі показники тривожності. Зауважено також, що жінки частіше, ніж чоловіки, обирають гумористичні гасла, натомість чоловіки частіше, ніж жінки, віддають перевагу викладеним прямо, без гумористичної обробки абсурдним («жахливим») рішенням. Результати емпіричного дослідження можна застосовувати з метою створення таргетованої політичної реклами для українських студентів віком від 18 до 23 років.
7
Liutko, Nataliia. "Деякі міркування щодо використання символів в політичній рекламі". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (6) (31 жовтня 2019): 117–25. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2019-02-117-125.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто трактування поняття «символ» та його комунікативний потенціал. Зазначено що символи є основним засобом репрезентації політичних акторів і подій, комунікації між владою й суспільством, ефективним інструментом побудови політичної реальності, а також тим, що в політичній рекламі використовуються для віртуальної видозміни політичної та соціальної дійсності, передачі якоїсь думки щодо політичних процесів і формування потрібних емоцій у громадян. Відзначено, що комунікативне призначення політичної реклами полягає в тому, що вона покликана встановити контакт між носіями влади або претендентами на місця у владних структурах, і громадянами, акумулювати в рекламному повідомленні основну концепцію виборчої кампанії. Установлено що політична реклама стає своєрідним провідником ідей, ретранслятором образів, символів, міфів, які живуть і функціонують у масовій свідомості суспільства. Політична реклама також перетворюється в технологію симуляції, виробництва віртуальної реальності (і віртуальних іміджів), посилюючи театралізацію політичного життя й відволікаючи виборців від справжніх проблем та потреб. Успішне виконання комунікативних завдань політичної реклами неможливе без детального дослідження політичного простору (законодавчої, політичної, демографічної й економічної ситуації, системи влади, розстановки сил на політичній арені, в економічній сфері та ін.). Обґрунтовано, що задля досягнення максимальної ефективності комунікації політичної реклами особливу увагу потрібно приділяти вивченню громадської думки, потреб, мотивацій і переваг виборців, визначенню цільових аудиторій.
8
Магомедов, Андрій. "СТАНОВЛЕННЯ ВІДНОСИН УКРАЇНА-НАТО В УМОВАХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ВИКЛИКІВ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ: 1990 –І РР." Society. Document. Communication, № 10 (9 січня 2021): 360–92. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2020-10-360-392.
Повний текст джерелаАнотація:
В даній статті розкриваються особливості становлення та характер відносин між новоствореною Українською державою та блоком НАТО в умовах перебудови глобальної політичної картини світу напередодні та після розпаду Радянського союзу. Проаналізовано нормативно-правові документи, що впливали та характеризували зовнішньополітичне становище та курс у зовнішній політиці останнього десятиріччя ХХ ст., прийняті як Українською стороною, так і низкою країн-сусідів: Польщею, Російською Федерацією, Туреччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою та Словаччиною. Вказані особливості та вектори зовнішньої політики сусідніх країн у питаннях національних меншин в Україні, проаналізовані рішення, документи, заяви та дії організацій та агентів впливу даних країн. Проведено аналіз впливу внутрішньо та зовнішньополітичних чинників на динаміку відносин між Україною та НАТО у 1990-х роках. Особливу увагу в даному дослідження приділено зовнішньому впливу Російської Федерації на політичні сили в Україні, лобіюванню за їх допомогою власних інтересів щодо співпраці між Україною та НАТО. На основі аналізу вищезазначених факторів, автором розроблене та обґрунтоване власне бачення ситуації, що розвивалася щодо побудови відносин між Україною та НАТО у останньому десятиріччі ХХ ст., вказано на недоліки та переваги того формату відносин, що склався на кінець сторіччя.
9
Yarosh, Iaroslav. "Роль SWOT-аналізу в діяльності політичних партій". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3) (26 квітня 2018): 80–85. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-01-80-85.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкрито сутність SWOT-аналізу, який дає можливість визначити сильні й слабкі сторони в діяльності політичних партій. Мета дослідження – теоретико-методологічне обґрунтування використання SWOT-аналізу для політичної конкуренції партій. З’ясовано, що методика дає змогу визначити переваги й недоліки у функціонуванні політичних партій під час політичної діяльності. SWOT-аналіз може виступати ефективним інструментом щодо підвищення конкурентоспроможності політичних партій під час виборчих кампаній. Обгрунтовано, що у виборчих процесах парламентським та непарламентським політичним партіям здійснювати агітацію доводиться все важче. Це пов’язано з високим рівнем політичної конкуренції, великою кількістю суб’єктів політичного процесу, перенасиченням інформацією щодо діяльності політичних партій тощо. Акцентовано увагу на тому, що під час виборів потрібно виконувати стратегічні пріоритети, виконувати тактичну діяльність і пристосовуватися до змін зовнішнього середовища, використовувати політичний менеджмент в управлінні, а отже, здійснювати стратегічне управління. Зазначено, що важливим інструментом стратегічного управління, який комплексно оцінює внутрішні й зовнішні чинники, що впливають на специфіку політичної конкуренції, є SWOT-аналіз. За його допомогою створюється матриця можливостей і загроз зовнішнього середовища, сильних та слабких сторін у функціонуванні політичних партій. SWOT-аналіз дає змогу поліпшити діяльність політичних партій і надає їм альтернативну інформацію щодо подальшого розвитку.
10
Gugnin, Eduard Anatoliyovych. "КОНСЕНСУАЛЬНІ ТА КОНФЛІКТНІ СТРАТЕГІЇ ОБМЕЖЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНІЙ ВПЛИВ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДАХ ВІРМЕНОЦИДІВ ТА АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ). ЧАСТИНА 2." Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (20 грудня 2020): 72–80. http://dx.doi.org/10.15421/342034.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті побудовано описово-аналітичну характеристику обмеження суверенітету як результату зовнішнього впливу одних суспільств на інші та реалізовано завдання щодо визначення сценаріїв примусового обмеження суверенітету в рамках двох кейсів конфліктів (конфлікту в Нагірному Карабасі та Афганській війні). В результаті проведеного аналізу автором зроблено висновки про те, що конфлікти, які є пов’язаними із примусовим обмеженням суверенітету держав, розглянуті в даній статті, є зумовленими геополітичним медіаторством зовнішніх центрів влади в особі політичних еліт наддержав-імперій або макрорегіональних лідерів. З боку цих акторів щодо нестабільних держав мають місце різноманітні втручання, предметом яких стає нав’язування нестабільним державам курсу розвитку, несумісного із засадами їх культурної та соціальної ідентичності. Наголошено на тому, що наддержави-імперії та макрорегіональні лідери керуються при цьому звичними для них сценаріями культурної та політичної уніфікації без урахування ключового чинника конфліктів, яким є релігійний чинник. В протиборствах між православними та мусульманськими суспільствами виражений радикалізм останніх, їх ідеологічна запеклість у боротьбі з «невірними» стають ключовими чинниками формування міждержавних альянсів і розв’язання проблеми суверенітету переважно військовим шляхом при мінімізації переговорного процесу, взаємних поступок, взаєморозуміння і довіри. Відзначено, що віддання переваги протиборству і військовому насильству є спричиненим довготривалими колоніальним визиском цих суспільств та використанням завуальованих форм етнічної агресії з усім арсеналом політичного макіавеллізму. Саме політичний макіавеллізм з блоку Туреччини призвів до етнічних чисток вірменів та формування тотальної недовіри при розв’язанні територіального конфлікту в Нагірному Карабасі. Констатовано, що щодо Афганістану проявом подібного макіавеллізму стала практика вирішення долі малих етнічних спільнот у вузькому колі кабінетних нарад. Політичні еліти Туреччини та СРСР при обмеженні суверенітету як Вірменії, Азербайджану, так і Афганістану, керувалися культурною та соціальною картографією великих імперій минулого. При цьому майже повністю ігнорувався ісламський культурний та соціальний лад та відповідні механізми мобілізації громад в арабо-ісламських соціумах.
11
КОБЕЦЬ, Юлія. "ВИКОРИСТАННЯ МАТРИЦІ SWOT В АНАЛІЗІ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління 59, № 1 (24 лютого 2022): 37–41. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2020-1(59)-6.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор аналізує особливості застосування інструментів SWOT-аналізу для підвищення ефективності функціонування політичної системи загалом та її складових зокрема. Мета роботи з’ясувати і висвітлити питання, пов’язані із сутністю методу та матриці SWOT-аналізу, його перевагами і обмеженнями, а також висунути кілька гіпотез щодо шляхів використання зазначеного методу в дослідженні політичних систем різних типів. Автор доходить висновку, що ця аналітична методика є невід’ємною складовою частиною у процесах формування стратегії розвитку політичних систем, особливо перехідного типу. SWOT-аналіз перетворився на один з досить інноваційних і перспективних інструментів прикладних політичних та теоретико-концептуальних політологічних досліджень. Цей метод, навіть при його певних все ще існуючих вадах і недоліках, здатен давати політологам і політикам досить конкретні рекомендації щодо організації й проведення різного роду наукових досліджень, розробки перспективних проектів та впровадження їх у політику. Методологія. Використання цієї методики дає змогу виділити сильні та слабкі сторони, як конкретних персоналій, так і політичного проекту загалом. Також за допомогою цього інструментарію є можливим дослідження зовнішнього конкурентного середовища. Наукова новизна. Запропоновано підхід, який базується на використанні універсального стратегічного інструменту SWOT-методики. Ідентифіковано можливості, загрози, сильні та слабкі сторони в дослідженні політичних систем. Висновки. Процес статики та динаміки політичної системи на підставі SWОT-аналізу має забезпечити кожну з таких вимог: формування, концентрація та підсилення власних переваг (сил) політичного суб’єкта (політичних підсистем, політичних інституттів та організацій); зменшення, нейтралізація, ребрендинг недоліків (слабкостей) політичної системи; залучення та використання можливостей, що надає зовнішнє політичне середовище; протидія тим факторам зовнішнього політичного середовища, які потенційно погіршать динаміку політичної системи.
12
Malynovska, Natalia. "ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК МЕХАНІЗМ УЗГОДЖЕННЯ ІНТЕРЕСІВ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ". Public Administration and Regional Development, № 4 (25 червня 2019): 400–422. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.04.09.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто сутність державно-приватного партнерства як механізму узгодження інтересів держави і бізнесу з подальшою користю для суспільства в цілому, розкрито можливості застосування цього інструментарію для реалізації інфраструктурних проектів та надання публічних послуг в Україні, розглянуто переваги ДПП, показано соціальну вагомість та результативність як для громадян, так і для органів державної влади та місцевого самоврядування. Наведено приклади з історії і практики суспільного життя щодо відстоювання інтересів соціальних груп різними способами й методами (середньовічні гільдії, політичні клуби в період Французької революції, професійні союзи найманих робітників у Новий час, підприємницькі організації, страйки шахтарів тощо). Акцентується особлива увага, що узгодження інтересів соціальних груп є історично важливим та необхідним фактором щодо запобігання виникнення соціальних викликів та соціальних непорозумінь. Простежено появу ідеї державно-приватного партнерства та її сприйняття як органами влади, так і приватним сектором і громадянами. Робиться акцент на тому, що укладення партнерського договору між державою та приватною організацією є результатом компромісу між пріоритетом економічної і фінансової ефективності, які є головними для бізнесу, та соціальними пріоритетами, які є головними для органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Наведено приклади державно-приватного партнерства на регіональному рівні – на Півдні України, показано переваги використання механізму державно-приватного партнерства в контексті суспільних інтересів країни та регіону.
13
КРЕСІНА, ІРИНА. "Виборність суддів як реалізація принципу народовладдя". Право України, № 2019/10 (2019): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-142.
Повний текст джерелаАнотація:
В основі численних спроб реформувати судову систему в Україні лежать прагнення тих чи інших політичних сил, що приходили до влади, підпорядкувати своїм інтересам судову владу, зробити суддю залежним від волі не народу, а політичного класу, можновладців, зручним знаряддям у перерозподілі суспільного багатства. На зміну виборності приходить призначуваність суддів чимраз корумпованішими органами та посадовими особами, що легітимується відповідними змінами до Конституції України, прийняттям відповідного законодавства, євроінтеграційними вимогами і стандартами, конкурсами і “доброчесними” комісіями тощо. Мета статті – показати переваги виборності суддів порівняно з призначуваністю – для утвердження в Україні як демократичній, соціальній, правовій державі принципів народовладдя та верховенства права. Повернути довіру до влади і правосуддя можна шляхом переходу до виборності суддів. При цьому варто виходити із засадничої “презумпції” – права народу обирати владу, контролювати і змінювати її, якщо вона не виправдовує його довіри. У науковій літературі склалися дві діаметрально протилежні точки зору щодо виборності суддів – “за” і “проти”. Аргументи “проти” зводяться до: 1) нездатності громадян оцінити професійність суддів; 2) вибори передбачають проведення відповідної агітаційної кампанії, фінансування якої може викликати запитання. Переваги виборності полягають у такому: 1) реалізується принцип, що жодна гілка влади не може і не повинна призначати іншу; 2) зміцнюється незалежність судді; 3) суддя наближається до народу; 4) відбувається запобігання соціальній неспра ведливості, відірваності судді від громадян, замкненості, корпоративності, перетворенню суддів на касту недоторканних; 5) посилюється відповідальність і підзвітність суддів перед громадянами. До того ж інститут мирових суддів добре себе зарекомендував як ефективний інструмент позасудового вирішення спорів і розвантаження судів. Окрім того, призначення суддів у корумпованій судовій систе мі – це легалізація узурпації. Важливим контрольним механізмом є відкличний мандант. Отже, принцип виборності має бути застосований до суддів усіх юрисдикцій. У Виборчому кодексі мають бути визначені чіткі механізми і процедури виборів суддів, а також їх відкликання. Вибори – надійна запорука чесності й прозорості добору суддівського корпусу. Тим паче, що політичні партії будуть позбавлені права висувати своїх кандидатів у судді. Одночасно треба посилити кримінальну відповідальність за правопорушення у цій сфері, внести зміни до Кримінального кодексу України, унеможливлюючи будь-які спроби підкупів, тиску, фальсифікацій тощо, створюючи низку запобіжних механізмів.
14
Ярмоліцька, Наталія, та Марина Москальчук. "ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КИЇВСЬКІЙ СВІТОГЛЯДНО-ГНОСЕОЛОГІЧНІЙ ШКОЛІ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ (60–90 РР. ХХ СТ.)". Молодий вчений, № 9 (97) (30 вересня 2021): 83–90. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-9-97-18.
Повний текст джерелаАнотація:
В даному дослідженні розглянуто розвиток і становлення Київської світоглядно-гносеологічної школи. Визначення основних здобутків школи були здійснені на основі аналізу публікацій вчених, які були викладені на сторінках «Вісника Київського університету». Основна увага зосереджена на досить складному періоді існування школи в умовах тоталітарного режиму радянської влади. Для більш повної картини фундації та розвитку Київської світоглядно-гносеологічної школи було проаналізовано наукові уподобання вчених цієї школи, відстежено еволюцію тематичних напрямів публікацій. Це дало можливість зрозуміти наукові уподобання, вивчити тематичні переваги вчених, з’ясувати особливості публікацій і встановити їхній дійсний зміст і важливість наукових ідей для сучасної філософської та політологічної освіти і науки в Україні. Узагальнення та систематизація процесів інституалізації філософських та соціально-політичних досліджень, здійснених київськими вченими в радянський період, допомогло визначити феномен Київської світоглядно-гносеологічної школи, прослідкувати її становлення та розвиток.
15
Yemets, O. I., та N. V. Biloshkurska. "ПОЛІТЕКОНОМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА". Actual problems of regional economy development 2, № 17 (30 листопада 2021): 67–76. http://dx.doi.org/10.15330/apred.2.17.67-76.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є проаналізувати стан ДПП в Україні, виявити політекономічні особливості, переваги, недоліки та ризики для стейкхолдерів, визначити блоки бар’єрів, що перешкоджають ДПП в ринковій економічній системі. При вирішенні поставлених завдань нами використано ряд методів дослідження: аналізу, синтезу та порівняння щодо особливостей державно-приватного партнерства для стейкхолдерів.
Успішною платформою для розвитку державно-приватного партнерства (ДПП) є взаємовигідні відносини між усіма зацікавленими сторонами. Державний менеджмент часто визначає вектори розвитку галузей, сфер та регіонів для ефективної інвестиційної діяльності з врахуванням стратегії розвитку. Варто зазначити, що до переваг ДПП слід віднести те, що підвищується ефективність управління об'єктами як державної так і комунальної власності; якість надання державних послуг населенню та суб’єктам господарювання; створюються умови для використання сучасних досягнень науки і техніки, впроваджуються інновації; зменшується навантаження на державний бюджет та оптимізуються видатки на надання державних послуг.
Поряд з перевагами, виявлено ряд недоліків ДПП, що пов’язані з реалізацією проектів. До них можна віднести: окремі труднощі, що пов’язані з отриманням дозвільних документів та погодження; процедура складності в переоформленні права користування землею на приватного партнера; недостатня мотивація та відсутність фахової підготовки посадових осіб, наявність корупційних проявів.
Наукова новизна полягає в тому, що вперше проаналізовано політекономічні особливості державно-приватного партнерства, які в ринковій економіці яскраво проявляються через відносини, що складаються між зацікавленими сторонами – стейкхолдерами.
Розвиток державно-приватного партнерства досяг ключових змін та має позитивну динаміку: оновлена законодавча база з ДПП та концесій, відкриття зовнішніх пропозицій для ініціювання потенційними партнерами національних або регіональних проектів ДПП, дороги ДПП.
Проведено SWOT аналіз інфраструктури доріг, що дало можливість виявити сильні і слабкі сторони, загрози та можливості.
Нами виокремлено три блоки недоліків державно-приватного партнерства в інфраструктурних проектах: 1) складність та високі витрати, 2) ринкові та фінансові ризики, 3) політичні і соціальні ризики.
Висновки та рекомендації мають практичну значущість для регіональних та місцевих органів влади та приватного сектору, адже політекономічні особливості ДПП нададуть можливість розкрити взаємовигідність для стейкхолдерів, які полягають у налагодженні комунікацій, вдосконаленні інфраструктури та оптимізації розподілу інвестицій та ризиків.
16
Загірний, О. В. "ТЕХНОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ В МЕДІАПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ: УКРАЇНСЬКИЙ “ROUNDTRIP”". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 28 (24 травня 2021): 50–54. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i28.947.
Повний текст джерелаАнотація:
Загірний О. В. Технології управління в медіаполі- тичній системі: український “roundtrip”. - Стаття.
У статті досліджуються технології управління ме- діасистемою. Визначено взаємозв’язок між медіасис- темою та політичною системою, який виражається у медіатизації політики, таблоїдізації політичного дискурсу, появі медіакратії, медіацентрованої політичної системи тощо. На сучасному етапі цей процес призводить до створення медіаполітичної системи. Відзначено гібридність медіаполітичної системи в Україні. Її основу становлять великі медіахолдінги, які належать олігархам та захищають в інформаційному просторі економічні та політичні інтереси фінансових груп. Досліджено технології впливу медіаполітичної системи на громадську думку, інформаційні технології у медіа (від друкованих видань до інтерактивних мереж, які інтегрують аудіовізуальну та друковану інформацію), технології регулювання, впливу та управління медіа- системою, які використовуються у різних типах політичних режимів.
У транзитному українському суспільстві масме- діа не виконують функції незалежного соціального інституту, навпаки, вони стають справжніми гравцями на політичному полі. Держава, відмовляючись на початку 90-х від адміністративного тиску на медіа та політичної цензури, вже на початку 2000-х створила гібридну модель управління медіасистемою. Гібридність полягала у поєднанні адміністративних та економічних важелів впливу на медіа з боку політичної системи або через прямий адміністративний тиск, або за домогою економічного тиску на власників. Натомість зі створенням медіаполітичної системи необхідність у
цензурі практично зникла - власники медіахолдінгів остаточно увійшли до кола політичної еліти та стали бенефіціарами як у медіа, так і у політичній системі. Український “roundtrip” (тобто рух «туди й назад»), розпочавшись від заперечення радянського синтезу політики та медіа та пройшовши етап використання економічних важелів і маркетингових технологій, повернувся до моделі медіаполітичної системи з усіма її перевагами та недоліками.
Аргументовано, що гібридність медіаполітичної системи зумовлює застосування гібридних технології впливу на суспільство. З метою маніпуляції громадською думкою медіаполітична система використовує гібридні (маркетингові й немаркетингові) технології, які поєднують рекламу та пропаганду, зв’язки із громадськістю та агітацію. Визначено, що технології управління застосовуються на різних рівнях взаємодії: 1) між масмедіа, владою та суспільством; 2) між власником, редакторами та журналістами.
Відзначено, що у зв’язку зі швидким розвитком інформаційного простору та становленням медіаполітич- ної системи технології управління медіа потребують удосконалення. Насамперед ідеться про необхідність розробки та запровадження технологій політичних дебатів як рутинної практики раціонального прийняття рішень.
17
Дзюбенко, Юлія Михайлівна. "ЗОВНІШНЄ ТА ВНУТРІШНЄ ПОЛІТИЧНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ". Актуальні проблеми політики 63 (7 вересня 2019): 73–81. http://dx.doi.org/10.32837/app.v63i0.8.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано основні концептуальні підходи до визначенняпоняття внутрішнього та зовнішнього політичного консультування.Охарактеризовано особливості, переваги та недоліки кожного з них.Визначено, що політичне (зовнішнє та внутрішнє) консультуванняможе бути формальне (офіційне), неформальне (неофіційне) та змішане.Зазначено, що найбільш ефективним веденням політичних та виборчихкампаній є застосування як внутрішнього так і зовнішнього політичногоконсультування
18
Стельмах Х. П. "ОСОБЛИВОСТІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ". Економічний форум 1, № 3 (20 липня 2020): 39–43. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2020-3-6.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті розглянуто особливості конкурентоспроможності регіонів, визначено чинники, що її формують. Вивчення конкурентоспроможності регіонів є дуже важливим та актуальним питанням, адже це одна з основних рис економічного життя країни. Визначено, що суть конкурентоспроможності має міждисциплінарний характер і її головне призначення отримати перевагу порівняно з іншими суб'єктами, із створенням кращих умов в регіоні для задоволення потреб мешканців. Поточна і майбутня конкурентна позиція регіону є результатом переваги перед конкурентами регіонами. Визначення ступеня привабливості регіону для бізнесу та інвесторів - це результат визначення його позиції конкурентних переваг з точки зору наявних чинників конкурентоспроможності та оцінювання конкурентних переваг. Оцінювання своїх сильних сторін та подолання слабких сторін є можливо завдяки використанню регіоном своїх конкурентних переваг та фінансових можливостей. Швидка інтеграція світової економіки стала причиною пошуку відповіді на питання про те, які чинники конкурентоспроможності визначають успіх деяких регіонів, а інші, що працюють в однакових умовах не мають переважаючих результатів. Основою дослідження конкурентоспроможності є детальне вивчення чинників макрорівня, мезо-рівня та макрорівня, а також особливостей її формування на підставі економічних складових. Ключовими чинниками конкурентоспроможності є собівартість продукції, якість товарів та послуг, стратегії розвитку регіонів, глобалізація, функціонування професійних об'єднань, наявність стимулів для розвитку підприємництва, нормативно-правова база господарювання, політична ситуація.
19
Грень, Н. М. "ГАРАНТУВАННЯ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ НЕДИСКРИМІНАЦІЇ". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 17–20. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.196.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто проблему правової дискримінації. Констатовано, що права та свободи людини є ключовою цінністю для держави, що має стати основою формування правової політики та розвитку законодавства. Однією з основних засад функціонування сучасної держави є забезпечення принципу рівності як ключової можливості для формування та функціонування інституту прав людини. Рівність передбачає протидію дискримінації, що проявляється в наданні незаконної переваги або утисках певних категорій суб’єктів права. Дискримінація – це суттєва проблема сучасного суспільства, тому ключовим питанням розвитку сучасної системи права є подолання проблем дискримінації та гарантування захисту прав і свобод громадян.
Доведено, що правова політика недискримінації проявляється через комплекс національного гарантування превентивних та убезпечувальних механізмів гарантування рівності прав та свобод громадян. Основними механізмами забезпечення правової політики є комплекс гарантій.
Доведено, що правова політика недискримінації проявляється через комплекс національного гарантування превентивних та убезпечувальних механізмів гарантування рівності прав та свобод громадян. Основними механізмами забезпечення правової політики є комплекс гарантій.
До першої групи віднесемо політичні гарантії. Перш за все до неї віднесемо наявність публічної влади, що має забезпечувати, організовувати та контролювати вектори розвитку правової політики у зв’язку з недискримінацією. Іншою вагомою гарантією є не тільки наявність публічної влади у зв’язку з функціонуванням її органів, але й напрям демократизації всієї політичної системи. Також зазначено, що гуманізм – це ще одна гарантія у сфері протидії дискримінації, що полягає в ідеології абсолютної людської цінності.
До другої групи гарантій правової політики протидії дискримінації віднесено ідеологічні гарантії. Зазначено розвинутий рівень правової культури, терпимості та правової обізнаності, що є дієвим механізмом недопущення дискримінації.
До третьої групи гарантій віднесено соціальні. Негативні соціальні чинники зумовлюють значне зростання дискримінації. Соціальне забезпечення всіх верств населення, стимулювання рівного та справедливого економічного розподілу природних та національних ресурсів слугує засобом належної реалізації правової політики недопущення та протидії дискримінації.
Четверту групу гарантій складають юридичні гарантії.
20
Kulieshov, O. V. "Концепція громадянського суспільства Юргена Хабермаса: proetcontra". Grani 18, № 5 (3 квітня 2015): 103–9. http://dx.doi.org/10.15421/1715107.
Повний текст джерелаАнотація:
Предметом аналізу статті є концепція громадянського суспільства сучасного німецького соціального філософа Юргена Хабермаса. У статті виявлені переваги і суперечності концепції, а також можливості і межі її застосування в контексті визначення сутності громадянського суспільства, а також його місця у політичному житті. Як позитивні риси концепції відзначаються комунікативна орієнтація, застосування поняття життєвого світу, розуміння громадянського суспільства як периферії політичної системи, яка забезпечує легітимність останньої, її цінніснонормативний зміст. Громадянське суспільство являє собою у концепції Хабермаса сферу актуалізації ціннісних переваг громадян, а також їх пошуків спільних цінностей, що підкреслює роль громадянського суспільства в політичній системі. Разом з тим, концепція, про яку йдеться, містить у собі суперечність між нормативним і емпіричним аспектами, що обмежує ефективність оцінки місця громадянського суспільства в політичному житті. Причиною такої суперечності є тенденція до розуміння громадянського суспільства лише як політичного феномена. Робиться висновок про необхідність враховувати співвідношення реального стану та нормативної складової громадянського суспільства, оцінювати перспективу його розвитку через визначення його ідеального стану.
21
Шологон, Лілія. "Русофільський рух в Галичині в другій половині XIX – початку XX століття: Спроба джерелознавчого аналізу". History Journal of Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University 1, № 51 (3 березня 2021): 87–96. http://dx.doi.org/10.31861/hj2020.51.87-96.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті зроблено спробу дати оцінку русофільському руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі різних концепцій дослідників, що його досліджували та аналізу архівних та опублікованих джерел. Авторка звернула увагу на зміст статутів русофільських товариств – «Галицько-руської матиці», Товариства імені Качковського, Руського народного інституту «Народний дім», Руського видавничого товариства, програму діяльності Руської народної партії, інформаційні звіти про роботу громадських об’єднань, спогади, громадсько-політичну періодику, наукові видання русофільських товариств «Галицький історичний збірник», «Науковий збірник», «Літературний збірник», «Науково-літературний збірник». Встановлено, що впродовж 1853–1908 рр., було опубліковано 60 русофільських наукових збірників, рівень популярності яких серед населення низьким. На основі проаналізованих джерел зроблено висновок про те, що головним завданням русофільського руху, який фінансувався Російською імперією, було розповсюдження літератури мовою близькою до російської, складним етимологічним правописом, повне заперечення права українського народу на власну мову, культуру, національну ідентичність, політичну самостійність. Якщо у середині ХІХ ст. москвофільська пропаганда знаходила чимало прихильників у Галичині на противагу полонізації краю, з мовчазної згоди центральної влади у Відні, то вже на початку ХХ ст. симпатії українців краю були на стороні головних опонентів русофілів – народовців та радикалів. Їх ідеї поділяли провідні громадсько-політичні діячі, вчені, літератори – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Початок ХХІ ст. в черговий показав несприйняття концепції «русского мира» переважною більшістю українців, що надали перевагу західноєвропейським культурним та політичним цінностям.
22
Довженко, Т. О. "СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ". Теорія та методика навчання та виховання, № 50 (2021): 30–42. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2021.50.03.
Повний текст джерелаАнотація:
Глобальні політичні, соціокультурні та економічні зміни, що відбувалися в багатьох країнах світу в другій половині XX століття, зумовили посилення уваги законодавства до проблем дітей з особливими потребами, зокрема до отримання ними якісної освіти. З огляду на це доцільним є вивчення досвіду становлення і розвитку інклюзивної освіти в Україні та за кордоном. Метою статті є висвітлення етапів становлення і розвитку інклюзивної освіти в Україні та за кордоном. Використано загальнонаукові (історико-педагогічний аналіз, узагальнення, ретроспективний, хронологічний), історико-структурний і порівняльно-зіставний методи наукового пізнання. На основі аналізу науково-педагогічної літератури визначено суть поняття «інклюзивна освіта». Охарактеризовано основні історичні етапи становлення і розвитку інклюзивної освіти за кордоном (перший етап: початок XVI – середина XVIII ст.; другий етап: середина XVIII – початок XX ст.; третій етап: 40 рр. XX ст. – 90 рр. XX ст., четвертий етап: 1994 р. XX ст. – теперішній час). Проаналізовано вітчизняний і закордонний досвід упровадження інклюзивного навчання в освітній процес (Англія, Данія, Італія, США, Угорщина, Швеція). Охарактеризовано принципи інклюзивної освіти, що зафіксовані в Саламанський декларації «Про засади, політику та практичну діяльність у сфері освіти осіб з особливими потребами». На основі аналізу світового досвіду впровадження інклюзивної освіти, окреслено основні принципи інклюзії, що визначають нову парадигму освітніх відносин. Ґрунтуючись на наукових здобутках вітчизняних і зарубіжних науковців, визначено переваги інклюзивного навчання для дітей з особливими освітніми потребами. Доведено, що розвиток інклюзивної освіти безпосередньо залежить від соціально-економічних умов, освітніх традицій і має певну специфіку. Визначено, що зараз інклюзивна освіта є офіційно прийнятим напрямом галузі спеціальної освіти в 75% країн світу.
23
Птащенко, O., Л. Чернобай, С. Малихіна, I. Верезомська та С. Яремчук. "ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ СТРАТЕГІЙ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МІЖНАРОДНИХ КОМПАНІЙ В УКРАЇНСЬКІЙ БІЗНЕС-ПРАКТИЦІ". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (31 березня 2022): 406–14. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3661.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. У статті досліджено вплив персоналу на успішне функціонування підприємства у довгостроковій перспективі. Компаніям необхідно враховувати погляди, цінності, очікування, сприйняття та типову поведінку працівників різних культур. Успіх компаній на світовому ринку все більше визначається тим, чи вдалося їм створити ефективну систему управління персоналом, щоб усунути тертя у відносинах між працівниками різних національностей і з різними культурними традиціями. При оцінці точного внеску як окремого працівника, так і колективу в цілому кінцевий результат господарської діяльності міжнародної компанії є складним процесом, оскільки окрім прямих витрат праці, продукт також вкладається в постійні та поточні. активи. На сьогоднішній день HR-фахівцю необхідно задовольнити потреби роботодавців у контексті нових фахівців, зокрема, менеджер з навчання, спеціаліст з персоналу, менеджер з персоналу, директор з персоналу, менеджер команди, тренер з продажу, хедхантер, менеджер з корпоративної культури та ін. Визначено глобальні зміни та їх наслідки у сфері HR-менеджменту: інформатизація, поширення цифрових технологій, старіння знань та технологій, національні демографічні зрушення, нестача кваліфікованих кадрів, індивідуалізація, невизначеність на глобальних, регіональних та національних ринках, акцент на таких науках, як психологія та соціологія. Культурні, економічні, соціальні та політичні відмінності міжнародної компанії мають значний вплив на формування стилів управління та адаптацію та функціонування персоналу в країні перебування. Висвітлено проблеми стратегій управління персоналом міжнародних компаній в українській бізнес-практиці: стиль та практика керівництва компанією, соціо-культурні фактори, відмінності заробітних плат та трудових умов, проблеми переміщення робочої сили, фактор відносин, фактор контролю та суперечливості. Досліджено переваги стратегій управління персоналом міжнародних компаній в українській бізнес-практиці: тренінги для персоналу, диджиталізація на підприємствах, дотримання норм діючого законодавства, забезпечення об’єктивного оцінювання компетенцій персоналу, розвиток корпоративної культури серед персоналу підприємства. Ключові слова: стратегія, персонал, підприємство, підвищення, розвиток, стимулювання, керівництво. Формули:0; рис.:2; табл.:1; бібл.:13
24
Vorotin, V. Ye. "Рецензія на монографію Зубчика О. А. «Формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу (державно- управлінські аспекти)»". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 163–65. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.18.
Повний текст джерелаАнотація:
Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя.
У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших.
Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень.
Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств.
У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави.
У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави.
Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну.
Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції.
У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України.
У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей.
Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу.
Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами.
Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні.
Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави.
Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.
25
Mishchuk, Viktor. "ПРОЦЕС РОЗШИРЕННЯ ЄС НА «СХІД» 2004 РОКУ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (9) (9 лютого 2021): 253–79. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2021-01-253-273.
Повний текст джерелаАнотація:
Трансформація держав Центральної Європи від постсоціалістичних країн із не визначеним майбутнім до чинних членів Європейського Союзу є одним із найвизначніших досягнень євроінтеграційного процесу. Проте і на сьогодні відкритим залишається питання про те чи ця геополітична дія («розширення на Схід») здійснила прагнення її учасників та якою була ціна амбітного політичного кроку в загальноєвропейську спільноту? Звісно, окрім явних учасників проєкту «розширення на Схід» таких, як держави «Вишеградської четвірки» та Європейського Союзу, в даному процесі брали участь і тогочасні держави-лідери Європейського Союзу, що переслідували власні національні інтереси від реалізації проєкту.
Отже, переговорний процес про інтеграцію держав Центральної Європи до Європейського Союзу, відбивався у тонкій взаємодії національних інтересів його суб’єктів, що зумовило прийняття компромісних політичних рішень, які заклали подальше майбутнє Європейського Союзу. Дослідження національних інтересів цього євроінтеграційного процесу розкриває перед нами генезис сучасних міжнародних відносин в ЄС, формування проблем та переваг сучасної євроінтеграції та причини поширення дезінтеграційних процесів в Євросоюзі. Окрім цього аналіз реалізації національних інтересів через інтеграцію держав Центральної Європи до ЄС надасть розуміння того в якій мірі ці інтереси виправдались, що своєю чергою підштовхне нас до відповіді про те які подальші перспективи розширення ЄС у східному напрямі та чи перевершують вигоди від членства в Євросоюзі із пов’язаними із цим ризиками для постсоціалістичних держав.
В даній статті аналізуються національні інтереси країн «Вишеградської четвірки» в контексті їхнього вступу до ЄС, бажані вигоди, що спричинили політичну зміну у бік ліберальної демократії. Очікування політичних еліт та населення країн ЦЄ від інтеграції до Європейського союзу, які стали основними мотивами для цього політичного кроку. З іншого боку досліджуються політичні та економічні вигоди для ЄС (загалом) та країн-лідерів Альянсу, що спричинили рішення про подальше розширення 2004 року
26
Yanul’, Svetlana, Konstantin Pavlov, Miroslav Korotya та Sergey Galyan. "ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЗОТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ". Economic journal of Lesia Ukrainka Eastern European National University 1, № 17 (11 березня 2019): 31–38. http://dx.doi.org/10.29038/2411-4014-2019-01-31-38.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено основні характеристики газотранспортної системи України, визначено переваги та проблеми експлуатації. Відображено сучасні тенденції та становище на ринку енергоносіїв, адже він став інструментом реалізації інтересів політичної поведінки країн, джерелом міжнародних конфліктів та базою для політичних та економічних змов.
Через те, що паливно-енергетичний комплекс країн Європи, учасником якого є Україна, дуже швидко змінюєься, споживачам природного газу запропоновано володіти інформацією та враховувати майбутні та сучасні тенденції. Розробляючи стратегію здійснення енергоефективних робіт, рекомендовано враховувати національні інтереси, потреби в енергетичному паливі в межах раціонального споживання та поділу джерел енергопостачання.
27
Sambros, A. S. "Стратегії інституційної мінімізації впливу політичного фамілізму на політичний процес в Україні". Grani 19, № 1 (21 грудня 2015): 53–58. http://dx.doi.org/10.15421/1716009.
Повний текст джерелаАнотація:
У даній статті аналізуються характерні наслідки впливу політичного фамілізму на політичний процес в Україні, робиться висновок про в цілому негативну сутність досліджуваного явища. Виходячи з цього, з метою виокремлення ефективних стратегій боротьби з проявами політичного фамілізму вивчається світовий досвід – від загальних документів типу конвенції ООН проти корупції до прикладів конкретних держав. Предметом дослідження є політика країн, що вважаються зразками ефективної боротьби з корупцією у світовому (Сінгапур) і регіональному (Грузія) масштабах. Аналізується історичний шлях цих держав – від критичного розвитку політичного фамілізму до проведення вдалих антифамілістичних реформ з їх подальшим закріпленням в інституційному тілі держави. Відповідно, визначаються можливість і очікувана ефективність втілення наявних зразків інституційної мінімізації політичного фамілізму в українських політичних реаліях, оцінюються переваги й недоліки відомих методів боротьби з фамілістичними практиками. Окремо аналізуються очікувані наслідки прийняття закону України стосовно державного фінансування політичних партій як одного із можливих засобів мінімізації політичного фамілізму.
28
Venger, Vitalii. "ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКО-КИТАЙСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У ПРОМИСЛОВІЙ СФЕРІ: ІНТЕРЕСИ КИТАЮ ТА МОЖЛИВОСТІ УКРАЇНИ". Європейський науковий журнал Економічних та Фінансових інновацій, № 1 (11 жовтня 2018): 4–13. http://dx.doi.org/10.32750/2018-0101.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто існуючий стан українсько-китайського співробітництва. Виявлено, що на сучасному етапі українсько-китайські відносини зазнають певного випробування. За період незалежності України ці відносини, загалом, розвивалися по висхідній та досягли найвищої точки розвитку у грудні 2013 р., коли був підписаний Договір про дружбу та співробітництво. Наразі політичні зміни, що відбулися в Україні дещо призупинили розвиток двосторонніх відносин.
Розкрито основні напрями співпраці КНР з іншими країнами в контексті проекту "Один пояс, один шлях". У цьому контексті виявлено, що Китай є свідомим прихильником української євроінтеграції та завжди визначав Україну як «важливу державу в Європі». Зокрема, керівництво Китаю вітало підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС та розглядає залучення України до розбудови «Нового економічного поясу – Великий шовковий шлях», що є особистою ініціативою голови КНР. У разі успішної реалізації амбітного китайського плану – Україна матиме принципово нове геополітичне місце «першої європейської країни на Шовковому шляху».
Проаналізовано можливості та переваги України у разі залучення її до проекту "Один пояс, один шлях". До них належать: активізація торговельно-економічної співпраці шляхом збільшення обсягів торгівлі товарами з високою доданою вартістю та продукцією сфери високих технологій; реалізація великих проектів; розширення взаємних інвестицій; поглиблення співпраці в сферах високих технологій, таких як, авіація, суднобудування, біоінженерія, розробка нових матеріалів тощо.
Визначено перспективні напрями українсько-китайського співробітництва. Доведено, що найпотужнішу і довготривалу базу для співробітництва між Україною та КНР становлять наука і технологія. В умовах необхідності швидкої та ефективної модернізації української економіки, налаштування її на рейки сучасного світового ринку інвестиційні, виробничі та науково-технологічні можливості КНР можуть стати для України вагомим ресурсом розвитку та модернізації відповідних галузей економіки, поштовхом до відновлення позицій нашої держави на світових ринках технологій. Також це дає можливість китайському бізнесу зайняти відповідні ніші на українському ринку, що нині інтегрується з ЄС. Серйозні перспективи відкриває взаємодія України і КНР у такій структурно утворювальній сфері як прокладання транспортних коридорів та постачання азійських товарів до країн Європи.
Окреслено потенційні загрози від активізації двостороннього співробітництва у промисловій сфер, що полягають, насамперед, у можливій зміні цільового призначення інвестицій.
29
Вовк, О. Й. "ПАМ’ЯТКИ МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 4 (11 лютого 2021): 3–9. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.118.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зроблено аналіз пам’ятки муніципального права України – Положення про громадське управління міста Одеси 1863 року, яке було чинним законодавчим збірником міського самоврядування в м. Одесі до 1872 року. Розглядаються соціально-економічні й політичні причини появи даного положення та порядок його ухвалення імператором Олександром ІІ 30 квітня 1863 року. Встановлено, що основними законодавчими джерелами Положення про громадське управління міста Одеси 1863 р. були: Грамота на права та вигоди містам Російської імперії 21 IV. 1785 р.; Положення про громадське управління м. Санкт-Петербургу 13 ІІ. 1846 р.; Том дев’ятий Зводу законів Російської імперії редакції 1857 р.; Положення про громадське управління міста Москви 20 ІІІ. 1862 р.; Про зміни та доповнення деяких постанов про громадське управління в Санкт-Петербурзі 20 ІІІ. 1862 р. тощо. Структурно Положення про громадське управління міста Одеси 1863 р. складається зі вступу та основної частини з вісімдесят двох параграфів, що об’єднані в чотирьох главах: Глава І. «Про склад, предмети та образ дій Одеського громадського управління»; Глава ІІ. «Про порядок призначення виборних і гласних Загальної думи та заміщення посад по міському громадському управлінні»; Глава ІІІ. «Про порядок виборів і зборів для них»; Глава IV. «Про права та переваги громадської міської служби». За змістом Положення про громадське управління міста Одеси 1863 р. включало в собі переважно норми тогочасного міського права та встановлювало новий порядок міського самоврядування в м. Одесі. Органи міського самоврядування згідно з Положенням про громадське управління міста Одеси 1863 р. поділялися на загальні для всієї міської громади, до складу яких входили: Загальна міська дума; Міський голова; Розпорядча міська дума, та особисті, для окремих розрядів обивателів або станів, а саме: Збори виборних; Станові старшини; управи купецька й міщанська разом з їхніми установами та чинами. Окремі постанови Положення про громадське управління міста Одеси 1863 р. встановлювали конкретні повноваження загальних й особистих органів міського самоврядування. Особливо важливе значення мали ті норми Положення про громадське управління міста Одеси 1863 р., які визначали новий порядок організації зборів для проведення міських виборів.
30
Kostyrya, Inna, та Alla Mishchenko. "УКРАЇНА В ОРБІТІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 2 (25 грудня 2021): 61–72. http://dx.doi.org/10.15421/342123.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена теоретичному дослідженню перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції України крізь призму геополітичних інтересів Європейського Союзу. Метою дослідження було визначення геополітичного місця України в системі просування інтересів ЄС в регіоні та світі загалом. Для досягнення поставленої мети та завдань був застосований міждисциплінарний підхід, який дозволив різнобічно здійснити аналіз, використовуючи історичний, соціологічний, порівняльний та узагальнюючий методи. У результаті проведеного дослідження вдалося виокремити дві конкуруючі позиції щодо необхідності розширення ЄС на схід в позиціях вчених-геополітиків й консервативного крила європейської політичної еліти, які вбачають в східному векторі новий геополітичний концепт осмислення сучасного Європейського Союзу як регіонального лідера та світового актора, та громадської думки пересічних громадян, які орієнтуючись на російську інформаційну пропаганду в цілому негативно сприймають українські інтеграційні прагнення. Були охарактеризовані переваги, що посилюють значення України в просуванні геополітичних інтересів ЄС в регіоні власної могутності, зокрема: соціально-політична готовність українців стати європейцями, геоекономічна доцільність, енергетичне посередництво, технологічна й науково-дослідна спроможність, безпека східних кордонів, демографічна обумовленість зрілої нації. Також доведено, що будь-яке просування на Схід – це результат консолідації не лише держав-членів ЄС, а й оформлення цілісного культурного й ціннісного простору, які Україна сповідує, де рівність, політичний й економічний паритет є рівнозначними критеріями співробітництва. Через обґрунтування важливої геополітичної ролі України як простору, який перебуває в орбіті інтересів ЄС і Росії та провокує їх конкуренцію, було визначено стратегічну обумовленість необхідності інтеграції України до ЄС для побудови космополітичного суспільства, без права посягання на цей життєвий простір жодним національним суб’єктом, що зробить його максимально привабливим та прогресивним.
31
Bilous, K. "СУЧАСНА ВИБОРЧА СИСТЕМА ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)". Актуальні Проблеми Державного Управління, № 1(57) (26 травня 2020): 196–204. http://dx.doi.org/10.34213/ap.20.01.23.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто пропорційну виборчу систему з відкритими списками, запроваджену Виборчим кодексом, що набрав чинності 1 січня 2020 р. Проаналізовано вплив виборчої системи на ефективність виборів як одного з механізмів політичної відповідальності. Визначено, що “відкритість” списків доволі відносна і не дає всім учасникам виборчих перегонів однакових переваг. Встановлено, що: 1) партії в бажанні здобути більшу підтримку тепер мають відповідально формувати регіональні списки та вести спеціальну інформаційну роботу для виборців, щоб добре познайомити їх зі своїми кандидатами; 2) політична відповідальність за кодексом зростає не лише у партій, але й у виборців – вони повинні більше знати про кандидатів, бути готовими до позначення конкретного прізвища у бюлетені, що потребує від партій спеціальних зусиль саме в регіонах.
32
Khlivniuk, Tetiana P. "ПЛАТФОРМНА ЕКОНОМІКА ЯК ЧИННИК МОДЕРНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 1 (21 липня 2021): 123–31. http://dx.doi.org/10.15421/342114.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою дослідження є: вивчення впливу платформної економіки на інститут соціальної держави; з’ясування потенційних механізмів мінімізації ризиків для функціонування соціальної держави в умовах новітніх бізнес-трендів. Методологією дослідження є неоінституційний підхід. Наукова новизна статті полягає у започаткуванні досліджень політичною наукою на перетині двох дослідницьких напрямків: 1) кризи інституту соціальної держави; 2) переваг і загроз платформної економіки. Основний акцент зроблено на з’ясуванні змін в архітектурі інституту соціальної держави під впливом чинника платформної економіки. Теоретичне значення дослідження полягає у започаткуванні вивчення з позицій політичної науки шляхів міжінституційної взаємодії соціальної держави та платформної економіки. Практичне значення дослідження вбачається у тому, що Україна нині є на старті розбудови національної моделі соціальної держави й в цьому процесі має враховувати фактор стрімкого розвитку платформної економіки. Авторка доводить, що бізнес-інновації (платформна економіка) за належного сприяння державних інституцій можуть сприяти соціальним інноваціям: «Індустрія 4.0» реформує соціальну державу в стані стагнації в напрямку побудови «соціальної держави 4.0» (Welfare 4.0), коли держава буде використовувати переваги платформної економіки. Авторкою висловлена гіпотеза, що платформна економіка наділена потенціалом виступити не чинником руйнації інституту соціальної держави, а чинником її модернізації задля ефективного функціонування в умовах глобалізаційних, технологічних та інших викликів. Привернено увагу до важливості подальших досліджень того, як бізнес-інновації можуть підтримуватися державними інститутами задля збереження інституту соціальної держави в його модернізованій моделі. Акцентовано на потребі вивчення нормативно-правового аспекту проблеми: як держава може унормувати діяльність бізнес-платформ, щоб вони сприяли інституту соціальної держави, а не ослаблювали його. Стаття має теоретичний характер.
33
Nikolenko, Vadym. "АФІНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ДЕМОКРАТІЯ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ АРИСТОТЕЛЯ". Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, № 1 (10 липня 2020): 87–94. http://dx.doi.org/10.15421/352010.
Повний текст джерелаАнотація:
За допомогою енциклопедичного підходу проаналізовано погляди філософа стосовно різноманітних аспектів улаштування суспільного життя. Зокрема, за однією із класичних праць ученого – «Афінська політія» – узагальнено його ідеї щодо етичної, економічної, насамперед політичної сфер життєдіяльності соціуму. Висвітлено деякі теоретико-методологічні аспекти організації та проведення ним наукових досліджень. Стисло розглянуто прикметні особливості диференціації соціально-політичних поглядів Аристотеля і Платона, а також їх діаметрально протилежні думки стосовно соціальної природи приватної власності, індивідуальних прав людини тощо. Зауважено ідеї Аристотеля щодо бажаних (монархія, аристократія, політія) і небажаних форм державного правління (тиранія, олігархія, демократія) та його системоутворювальних завдань. Ідеться насамперед про обов’язок держави і суспільства створювати справедливі, комфортні умови життя для пересічної особи з метою сформувати її моральні чесноти. Також деталізовано думки Аристотеля стосовно дифузії влади, питань громадянства, найоптимальнішої моделі соціальної структури, важливості середнього класу, диференціації фізичної та розумової праці, специфіки організації дозвілля, особливостей станової диференціації соціальних функцій тощо. На цьому тлі охарактеризовано позиції резонансних політичних діячів того часу – Есхіна, Перикла, Солона та ін. – щодо релевантних характеристик і переваг державного устрою Давніх Афін, а також затребуваних форматів соціальної взаємодії між бідними та багатими, актуальності ресурсу довіри, специфіки політичного гумору та інших важливих аспектів організації суспільного життя. Крім того, порушено й інші найрезонансніші питання функціонування Давніх Афін, а саме: політичного абсентеїзму, остракізму, найзатребуваніших атрибутивних властивостей як пересічних громадян, так і державних діячів. Окремо наголошено на уявленні зазначених історичних постатей стосовно побудови демократичної моделі суспільного життя, а також її системоутворювальних перевагах і прикметних недоліках. Загалом у статті деталізовано новаторський характер демократичної моделі організації соціально-політичного життя у Давніх Афінах, зважаючи на принципи лотократії.
34
Chaltseva, E. M. "Сучасні тенденції зміни суб’єктності публічної політики". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 12(140) (15 листопада 2016): 57. http://dx.doi.org/10.15421/1716140.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізується проблема інституціоналізації публічних акторів і форм їх взаємодії в сучасному постмодерновому політичному просторі. Виявлено і охарактеризовано нові тенденції зміни їх суб’єктності у формуванні громадського капіталу в різних типах режимів: гібридизація, мережевість, індивідуалізація, транскордонність, конфліктність. Оцінено вплив інформаційних технологій, які стають одним з головних інструментів реалізації публічної політики в сучасних політичних умовах і яких у перспективі можна розглядати в якості основи трансформації політичних систем всіх типів. Визначено, що ключовим механізмом розвитку політичних практик акторів є конвертація різних видів ресурсів в публічний капітал, який є частиною політичного капіталу. З’ясовано, що публічні актори діють в конкретних інституційних режимних рамках, мають інкорпоровану здатність брати участь в колективних та індивідуальних діях, грунтуючись на своїх інтересах, перевагах і ідентичностях. В роботі доведено, що публічні актори, перебуваючи в певному режимному середовищі, формують особливі форми публічного капіталу, який відображає ступінь ефективності, відкритості та конфліктності політичної системи.
35
Нікогосян, О. О. "Політологічний аналіз місцевих виборів 2020 р. в Україні". Актуальні проблеми політики, № 67 (25 травня 2021): 89–95. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1156.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – виявити особливості національного і регіонального партійного впливу, специфіку політико-ідеологічної фрагментації регіонів України. Цієї мети можна досягти завдяки вирішенню таких завдань: проаналізувати мотивацію виборців до участі у виборах; дослідити результати, отримані місцевими та загальнонаціональними партіями; оцінити зміни Виборчого кодексу. Гіпотезою статті є те, що в політико-партійному просторі України намічаються істотні зміни, а саме деякі партії, що мають статус національних, поступово йдуть із політичного життя країни. На їхні місця претендують поки ще регіональні партії, які показали переконливі результати на місцевих виборах 2020 р. і мають амбіції стати парламентськими партіями. Українці віднеслися до цієї виборчої кампанії байдуже, що виразилося в надзвичайно низькій явці. Причина у тому, що в Україні люди все менше беруть участь у виборах через високий рівень недовіри до політики і державних інститутів. На відміну від жителів демократичних країн, вони вважають, що їхнє життя не зміниться на краще. У статті на основі аналізу результатів місцевих виборів 2020 року в Україні робиться висновок про зміцнення місцевих політичних еліт, підвищення ролі регіональних партій, що претендують на проходження в парламент на майбутніх (можливо, позачергових) парламентських виборах. Показано, що місцеві політичні партії продемонстрували високий рівень електоральної підтримки, що пояснюється впливом реформи децентралізації влади в Україні на регіональний політичний процес. Правляча партія «Слуга народу» втратила ту феноменальну перевагу перед парламентськими партіями, яку мала на парламентських виборах. Причина у тому, що після президентських і парламентських виборів з’явилося розчарування виборців у партії «Слуга народу». Всього трохи більше року минуло з того моменту, як виборці були готові голосувати за будь-якого кандидата від цієї партії. Тоді цю партію підтримали практично всі регіони України. Виборчий кодекс України потребує подальшого вдосконалення, щоб виборчий процес став ще більш зрозумілим, прозорим і ефективним.
36
Drozdova, Maryna. "ДИНАМІКА УЯВЛЕНЬ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ПРО ІДЕАЛЬНОГО ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА". Проблеми політичної психології 22 (1 грудня 2019): 180–97. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol22-year2019-39.
Повний текст джерелаАнотація:
Представлено результати авторського емпіричного дослідження підсвідомих уявлень студентської молоді про ідеального політичного лідера. Такі уявлення, що є невід’ємним складником побутової політичної свідомості, можна вивчати за допомогою проєктивної методики Л. Сонді. Крім цих уявлень, методика дає змогу виявляти латентні особливості настановлень (які насправді є очікуваннями) власне виборців. Дослідження проводилося 2003 р. серед студентів м. Чернігів (n = 120) і 2019 р. серед студентської молоді двох регіонів України – Донбасу (м. Старобільськ, n = 60) та Північного Сходу (м. Чернігів, n = 67). Його метою було вивчення динаміки молодіжних уявлень про ідеального політичного лідера протягом певного періоду та актуальних на сьогодні регіональних особливостей цих уявлень. Виявлено певну динаміку уподобань чернігівської студентської молоді щодо ідеального лідера. Зокрема показано, що нині молоді громадяни поряд із «фемінінними» політичними лідерами (яких здебільшого обирали півтора десятиліття тому) віддають перевагу ще й «маскулінним», а саме: активним, рішучим, владним. Портретні вибори чернігівської молоді і Донбасу засвідчили прояв низки спільних тенденцій: в обох групах популярним виявився портрет екстравертованого, емоційного, активного, рішучого, готового до суперництва лідера; усі найпопулярніші портрети були чоловічими. Поряд із тим у виборах представників сходу України (старобільських студентів) також простежувалися настановлення (очікування) «етико-гуманістичного» та «активно-агресивного» типів, тоді як серед чернігівців – «еротично-гуманістичного». Отримані результати можуть становити інтерес не тільки для політичної психології (виявлення специфіки буденної політичної свідомості й регіональних політичних субкультур), а й для психодіагностики, в аспекті адаптації тесту Л. Сонді або створення нової спеціалізованої політико-психологічної методики. Перспективним напрямом подальших досліджень видається вивчення специфіки підсвідомого (ірраціонального) сприймання політичних лідерів представниками інших регіонів країни, а також інших вікових груп.
37
Nahorna, N. M. "Досвід застосування можливостей прямої демократії та опосередкованої участі у територіальних громадах України". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 11(139) (9 жовтня 2016): 30. http://dx.doi.org/10.15421/1716118.
Повний текст джерелаАнотація:
У даній статті подано детальне роз’яснення таких дефініцій як пряма демократія та опосередкована участь, а також досвід застосування їх можливостей у територіальних громадах України. Розглянуті різновиди прямої демократії та опосередкованої участі та практику їх використання протягом 25 років незалежності нашої держави з аналізом переваг та недоліків кожної з них з можливим застосуванням альтернативи.Окрім того, роз’яснено механізми реалізації участі громадян у територіальних громадах України, які, на думку автора, мають стати важливим завданням державної політики у процесі підвищення ефективності політичної системи України, оскільки на сучасному етапі політичних трансформацій вони є актуальним інструментом впливу населення з метою посилення контролю за діяльністю органів влади у міжвиборчий період, забезпечення реальної участі у прийнятті важливих суспільно-політичних рішень. Безпосередньо такий досвід застосування можливостей прямої демократії та опосередкованої участі у територіальних громадах України позитивно вплине на розвиток суспільно-політичного життя та дозволить ефективно використовувати головні засоби реалізації прямої демократії як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні для участі населення у політичному процесі.
38
Hulai, Vasyl, Serhii Nikolaiev та Valeriia Yelshynova. "ДОСЛІДЖЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ НА ПРИКЛАДІ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (8) (26 листопада 2020): 276–93. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-02-276-293.
Повний текст джерелаАнотація:
У вступі розкрито актуальність теми дослідження та сформульована наукова проблема. Проведено аналіз основних публікацій та досліджень. Сформульовано мету та поставлено основні дослідницькі завдання роботи. Описано методику дослідження системи міжнародних відносин та одного з явищ сфери міжнародних економічних відносин – інвестиційна привабливість. Основну частину статті становить дослідження та опис категорії приватні іноземні інвестиції та їх роль, значення для країн з перехідною економікою. Світова практика неодноразово доводила доцільність використання прямих іноземних інвестицій як одного з ключових елементів економічного та соціально-політичного розвитку держави. Країни- резиденти, що отримали фінансування від іноземних компаній, міжнародних інституційних установ або ж країн акумулювали дані активи з метою подальшого покращення виробничих потужностей, розвитку науково-технічної бази, погашення зовнішнього боргу тощо. Дані дії прямо чи опосередковано позитивним чином вплинули на добробут країн. Особлива увага звертається на проблему взаємозалежності економічного зростання національної економіки та прямих іноземних інвестиції, яка досі не втратила своєї актуальності, особливо для країн з перехідною економікою. Інвестиційна привабливість для останніх є має фундаментальне значення при створенні порядку денного. Особи, що приймають рішення щодо інвестування тих чи інших проектів мають свої системи координат. Однак, в контексті міжнародних відносин до головних критеріїв відносять інституційні, економічні, фінансові та соціально-політичні чинники. Для більш ширшого розкриття та дослідження проблеми була змодельована ситуація, за якої один з інституційних інвесторів, а саме Європейський банк реконструкції та розвитку, застосовуючи багатокритеріальний порівняльний аналіз обирає одну з трьох інвестиційно привабливих країн з перехідною економікою. Пошук рішення відбувався завдяки застосуванню математичних методів оцінювання та прикладних програм. Критерії, що порівнювались мали як якісний, так і кількісний характер, а тому, особа, що приймає рішення, за даної покладалась на власне суб’єктивне бачення ситуації, за наявності знань та досвіду визначала їх роль та значимість виводячи тим самим оптимальне рішення в досліджуваній області. Важливим є також й те, що спочатку було проведено обрахунки згідно першої категорії даних – макроекономічні показники країн, далі згідно другої – показники економічної свободи. Вихідні результати згідно двох перших обрахунків відрізнялись та не надали одностайного рішення. Оптимальний варіант було знайдено тільки після уніфікації обох систем. На завершення, автори аналізують переваги та недоліки застосованого методу, надають рекомендації для країни, що отримала найменше значення. Розуміння та послідовне усунення негативних факторів, які зменшують інвестиційну привабливість зміцнить та покращить міжнародне економічне положення. Отже, довгострокові капіталовкладення в національні господарства є однією з форм здійснення міжнародної політики. Інвестування є двостороннім процесом, а тому країні-резиденту необхідно зважати та рівень власної інвестиційної привабливості, максимізуючи позитивні якості та мінімізуючи негативні.
39
МОРОЗОВ, Анатолій, та Вікторія ГРОН. "БАЧЕННЯ СУТНОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТОТАЛІТАРИЗМУ НА СТАДІЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНІЙ АНГЛОМОВНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ". Східноєвропейський історичний вісник, № 22 (27 березня 2022): 240–50. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253734.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження полягає у з’ясуванні економічних та ідейно-політичних засад трансформації поняття “тоталітаризм” на сучасному етапі. Методологічне підґрунтя роботи сформоване на основі принципів системності, об’єктивності, всебічності та історизму. Дослідження здійснювалося шляхом застосування методів індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстрагування, а також порівняльного, проблемно-історичного та ретроспективного методів. Наукова новизна: відштовхуючись від підходів, поширених в англомовному сегменті наукової літератури з питань глобалізації, було здійснено комплексне зіставлення вказаного поняття з поняттям національної держави, а також розглянуто потенційну можливість розвитку нових форм тотального контролю політичних суб’єктів над соціумом. Висновки. Проведене дослідження робить цілком очевидним, що глобалізація – це процес становлення, розвитку і трансформації системи односторонніх переваг у контексті перманентної капіталістичної конкуренції та вибіркової модернізації. Наразі згадані переваги дедалі більше концентруються у фінансовому й інформаційному секторах. Розвиток електронних засобів контролю й комунікації, з одного боку, багаторазово посилює офіційну здатність провідних держав світу наглядати за природним і механічним рухом населення. З іншого – сприяє загальному обмеженню державних повноважень вказаною функцією та прискорює міжнародний грошовий обіг за межами урядових компетенцій, що особливо послаблює позиції політичних режимів країн, які розвиваються. Паралельно з деградацією національного суверенітету відбувається піднесення наднаціонального корпоративного та субнаціонального етнічного кластерів. При цьому, разом з реальною владою сюди ж з національного рівня перетікає потенційна здатність витворювати радикальні тоталітарні форми. Інакше кажучи, традиційним уявленням про одноосібне тоталітарне й інституційне демократичне управління протиставляється концепція субрегіонального, національного та наднаціонального контролю.
Ключові слова: тоталітаризм, глобалізація, національна держава, “неспроможна держава”, суверенітет, транснаціональні корпорації, конкуренція, міграція, технічний прогрес
40
Z., Zhang, та Maslak N. "ОЦІНКА РИЗИКІВ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ КИТАЙСЬКИХ СІЛЬСЬКОГОС-ПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ". Scientific Bulletin of Kherson State University. Series Economic Sciences, № 44 (20 грудня 2021): 12–17. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2307-8030/2021-44-2.
Повний текст джерелаАнотація:
With the global trend of foreign direct investment, Chinese agricultural enterprises have also increased the pace of for-eign direct investment. At present, Chinese agricultural enterprises have invested in development in more than 30 countries, including Southeast Asia, Africa and Latin America. Ocean fisheries development is underway in the high seas of the Pacific, Atlantic, and Indian oceans. There are also planting and forestry bases in the Russian Far East and Central Asian countries. The benefits of Chinese agricultural enterprises' overseas investment are obvious. It is not only conducive to Chinese enter-prises to use foreign resources, funds and technology, but also to avoid various barriers and increase the international market share. However, while encouraging China's agricultural enterprises to go global, we should also be clearly aware that the overseas direct investment of China's agricultural enterprises is still in the primary stage. The level of agricultural enterprises is still relatively low, and overseas direct investment faces a variety of risks. Analysis and studying these risks will help Chinese agricultural enterprises to effectively prevent and control them in foreign direct investment. By taking into account the integrity and dynamics of the overseas direct investment environment, the risk evaluation index system of foreign investment projects of Chinese agricultural enterprises is constructed. Representative items were selected for risk evaluation using hierarchical analysis and entropy weight coefficient method. The results show that there are prominent risk factors such as international agricultural market risk, political and legal risks of host countries, domestic institutional barriers and enterprise own technical restrictions. In order to prevent and reduce investment risks, the government should increase policy support and set up special agricultural overseas investment service institutions. Enterprises should establish an effective risk evaluation mechanism to promote the research and development and promotion of agricultural technology.Keywords: agribusiness, direct investment, risk assessment, comprehensive environment. З глобальною тенденцією прямих іноземних інвестицій, китайські сільськогосподарські підприємства також збільшили темпи прямих іноземних інвестицій. В даний час китайські сільськогосподарські підприємства інвестували у розвиток більш ніж 30 країн, включаючи ПівденноСхідну Азію, Африку та Латинську Америку. Розвиток океанічного рибальства ведеться у відкритому морі Тихого, Атлантичного та Індійського океанів. На російському Далекому Сході та країнах Центральної Азії також є бази з рослинництва і лісівництва. Переваги зарубіжних інвестицій китайських сільськогосподар-ських підприємств є очевидними. Це не тільки сприяє використанню китайськими підприємствами іноземних ресурсів, засобів та технологій, а й дозволяє уникнути різних бар'єрів та збільшити частку на міжнародному ринку. Однак, заохочуючи китайські сільськогосподарські підприємства до виходу на міжнародний ринок, потрібно чітко усвідомлювати, що прямі закордонні інвестиції китайських сільськогосподарських підприємств усе ще перебувають на початковій стадії. Рівень сільськогосподарських підприємств ще відносно низький, і прямі закордонні інвестиції стикаються з різними ризиками. Аналіз та вивчення цих ризиків допоможе китайським сільськогосподарським підприємствам ефективно запобігати та контролювати їх при здійсненні прямих зарубіжних інвестицій. Зважаючи на цілісність та динаміку середовища прямих зарубіжних інвестицій, побудовано систему показників оцінки ризику зарубіжних інвестиційних проектів китайських сіль-ськогосподарських підприємств. Для оцінки ризиків було відібрано репрезентативні пункти за допомогою ієрархічного аналізу та методу вагового коефіцієнта ентропії. Результати показують, що існують значні фактори ризику, такі як ризик міжнародного сільськогосподарського ринку, політичні та правові ризики приймаючих країн, внутрішні інституційні бар'єри та власні технічні обмеження підприємств. Для запобігання та зниження інвестиційних ризиків уряд має посилити політичну підтримку та створити спеціальні установи з обслуговування сільськогосподарських інвестицій за кордоном. Підприємства мають створити ефективний механізм оцінки ризиків для сприяння дослідженням, розробкам та просуванню сільськогосподарських технологій.Ключові слова: агробізнес, прямі інвестиції, оцінка ризиків, комплексне середовище
41
Shevchuk, Oleksandr, та Anastasiia Vorchakova. "Особливості вступу Хорватії до НАТО". Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI, № 02 (15 січня 2021): 48–54. http://dx.doi.org/10.26693/ahpsxxi2020.02.048.
Повний текст джерелаАнотація:
Республіка Хорватія, порівняно молода країна Західних Балкан, яка проголосила незалежність від Югославії у 1991 р., і з цього моменту її зовнішня політика в основному була спрямована на зміцнення зв’язків з західними та європейськими структурами. Це не дивно, що однією з цілей Хорватії в цьому відношенні було приєднання до НАТО, через те, що членство в такій організації надає гарантії військової та політичної безпеки.
Взятий Хорватією курс євроатлантичної інтеграції зіштовхнувся із низкою проблем – відсталість економіки, неготовність армії, політичні чвари всередині країни та погана поінформованість населення щодо переваг вступу до Альянсу. Однак ефективна зовнішня та внутрішня політика Загребу, а також усвідомлення членами НАТО стратегічного значення вступу Хорватії для забезпечення безпеки на Балканському півострові дозволили хорватам досягти поставленої мети.
У статті розкрито дії Хорватії на шляху до членства у НАТО. Висвітлено сутність щорічних національних програм Хорватії, які були планами змін та реформ задля вступу до НАТО. Досвід Хорватії є корисним для України, адже Хорватія – це країна, яка змогла провести відповідні реформи та вступити до НАТО після війни та економічних проблем.
42
Klimenko, E. Y. "Проблема формування соціального капіталу дітей з нетиповим дитинством". Grani 19, № 1 (25 грудня 2015): 99–104. http://dx.doi.org/10.15421/1716018.
Повний текст джерелаАнотація:
Загострення соціальних та економічних проблем, ескалація техногенних ризиків, зміни політичної ситуації – ці та багато інших кризових явищ вимагають від держави та суспільства уважного ставлення до проблем повноцінного розвитку і якісного виховання наступних поколінь. Захист дітей в умовах та реаліях нетипового дитинства набуває особливої актуальності для українського суспільства, яке переживає економічну та політичну кризи. Сьогодні в Україні зусилля держави і створеного нею інституту соціального захисту дитинства спрямовані не на допомогу та підтримку дитини як суб’єкта суспільного буття, а на вирішення завдань, поставлених перед організаціями та установами системи надання соціальної допомоги, які чітко визначені наявним переліком соціальних проблем. Сучасні умови розвитку українського суспільства характеризуються наявністю тенденції до збільшення соціальних ризиків для дитини та її родини, які обумовлені рядом кризових явищ як інституціонального (криза інститутів сім’ї, освіти, соціального захисту), так і системного характеру (економічна, політична). Оскільки базові соціальні інститути формують певні системи, так звані інституційні матриці, що регулюють взаємопов’язане функціонування основних сфер суспільства – економічної, політичної, ідеологічної, то виникнення кризових явищ в одній з них стає пусковим механізмом для кризи усієї матриці. На шляху до попередження негативних впливів на дитину близького оточення та соціального середовища, які й формують нетиповий характер перебігу дитинства, суспільство встановлює формальні та неформальні норми і правила, основними завданнями яких є гарантія нащадкам певних соціальних переваг та привілеїв відносно інших вікових груп. Такий стан речей обумовлений наступними чинниками: по-перше, об’єктивною зацікавленістю суспільства в розвитку наступних поколінь, як гаранта безперервності життя нації; по-друге, біологічно обмеженими можливостями життєдіяльності зазначеної вікової категорії. Економічна криза, обумовлена проведенням на Донбасі антитерористичної операції, призвела до різкої диференціації прибутків населення, що стало пусковим механізмом для кардинальних змін у житті українського суспільства в цілому та суттєвого погіршення стану дітей в Україні зокрема. Процес адаптації дітей до нових умов і реалій буття супроводжується значними ускладненнями, що дозволило говорити про нетиповий характер перебігу дитинства цілого покоління. Оскільки соціалізація дітей сьогодні проходить в умовах повної зміни системи цінностей, економічної кризи та збройного конфлікту, загострюється питання накопичення соціального капіталу, що передається від покоління до покоління. Концепція соціального капіталу є ключовою для багатьох напрямків соціально-економічного життя суспільства, що актуалізує необхідність проведення дослідження проблем його формування в умовах нетипового дитинства, обумовленого кризовими ситуаціями. За обставин різкого зубожіння значної частини населення України зазначена проблема значно загострилась, що поставило під питання взагалі його наявність у теперішнього підростаючого покоління, що не тільки вплинуло на нетиповий характер перебігу дитинства більшості дітей, але й стало ключовим фактором їх дезадаптації та викривлення механізмів соціалізації.
43
Shumka, A. V., та P. H. Chernyk. "Теоpетичні аспекти інформаційних війн та національна безпека". Grani 18, № 9 (17 липня 2015): 10–16. http://dx.doi.org/10.15421/1715168.
Повний текст джерелаАнотація:
Широкий та всебічний аналіз методів проведення інформаційної війни для формування дієвого механізму протидії має надзвичайно актуальне значення. Інформаційна війна – дії, що вчиняються для досягнення інформаційної переваги у підтримці національної воєнної стратегії через вплив на інформацію та інформаційні системи противника при одночасному гарантування безпеки власної інформації і інформаційних систем. На сьогодні термін «інформаційна війна» використовується в двох площинах: у широкому розумінні – для визначення протиборства в інформаційній сфері в засобах масової інформації для досягнення різних політичних цілей; у вузькому розумінні – для визначення воєнного протиборства, у військовій інформаційній сфері для досягнення односторонніх переваг в отриманні, зборі, обробці та використанні інформації на полі бою. Дії, пов’язані із забезпеченням інформаційної безпеки, мають включати: спостереження, аналіз, оцінку і прогноз загроз та небезпек; відпрацювання стратегії і тактики, планування попередження нападу, зміцнення потенційних зв’язків, підсилення ресурсів забезпечення інформаційної безпеки; відбір сил і засобів протидії, нейтралізації, недопущення нападу, мінімізації шкоди від нападу; дії із забезпечення інформаційної безпеки; управління наслідками інциденту (кібератаки, інформаційні операції, інформаційні війни). Організація ефективної системи забезпечення інформаційної безпеки передбачає централізоване управління із конкретними функціями, які забезпечують моніторинг і контроль за всіма компонентами національного інформаційного простору.
44
Скалацька, О. В. "ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ ПРО ПАНДЕМІЮ COVID-19: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ВИМІР". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 21 (2020): 74–84. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2020.21.2.07.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті розглянуто соціально-філософський вимір звернень політиків на початку пандемії Covid-19. Зазначається, що новим каналом політичної комунікації є соціальні мережі, які містить низку переваг встановлення зворотного зв’язку з електоратом. Акцентується увагу на тому, що пандемія Covid-19 стала викликом для сучасного суспільства, проблемою, яка трансформувала традиційні соціальні практики та встановлені норми суспільного життя. Встановлено, що політики, як і інші лідери думок роз’яснювали необхідність впровадження нокдауну та соціальної ізоляції, соціальної дистанції для запобігання збільшення кількості захворювань новим вірусом.
45
Kataev, S. L. "Х. Клінтон або Д. Трамп: вибір американських політиків українськими школярами в залежності від типу особистості школярів". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 5 (14 червня 2018): 13–19. http://dx.doi.org/10.15421/171864.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті аналізуються матеріали соціологічного дослідження, що відбулось у листопаді 2016 р., присвяченого виявленню думки українських школярів щодо бажаного президента Америки серед основних претендентів на цю посаду Д. Тампа та Х. Клінтон. Констатується, що на цю думку вплинули засоби масової інформації та загальні настрої населення України. Стверджується, що електоральні переваги школярів залежать також від їх типів особистості. Це стосується не тільки ситуацій у своїй країні, а й ситуацій, коли електоральні судження стосуються інших країн. Дослідження показує наявність у школярів інтересу до політичних подій у світі, якщо це ширко обговорюється у засобах масових інформації, у суспільстві та має загальне значення для світових процесів. Однією з таких подій були вибори президента в Америці. Школярі обізнані про кандидатів у президенти Америки та мають свою думку щодо того, кому краще бути президентом. Більшість школярів надали перевагу Х. Клінтон, що відповідає загальній суспільній думці українського населення. Якщо зважати на структуру цінностей, то прихильники Клінтон або Трампа серед українських школярів відрізняються за своїм типом особистості. Аналіз ціннісних преференцій респондентів дозволяє зробити висновок, що у більшій мірі прихильники Клінтон належать до постмодерного типу особистості, а прихильники Трампа відносяться до модерного типу особистості. Цей висновок базується на тому, що прихильники Трампа, більше ніж прихильники Клінтон, цінують багатство, бізнес, розваги, а прихильники Клінтон, більше ніж прихильники Трампа, цінують можливості самореалізації, розвиток своїх здібностей, творчу роботу.
46
Nikolenko, Vadym. "СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ПЛАТОНА: ПРОТОСОЦІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (20 грудня 2020): 81–91. http://dx.doi.org/10.15421/342035.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано окремі аспекти наукової спадщини Платона з огляду на його узагальнювальні ідеї, які оформлені у вчення про державу, правову систему, соціальну справедливість, затребуваність конструктивного набору «золотої середини», «найбажанішу» модель соціальної структури, процеси виховання, гендерну рівність, аксіологічну ієрархію масової свідомості, несприйняття контрастної бідності та багатства, переваги і недоліки найпоширеніших форм державного правління. Зокрема, увагу сфокусовано на найприкметніших епізодах його біографії, абсолютній вірі філософа у просвітницьку місію та прогресивний характер наукового знання. Акцентовано на освітній діяльності Академії, яка була заснована філософом і налічує майже тисячолітню історію, та її випускниках: Лікурзі, Арістіппі, Антисфені, Аристотелі. Особливо зауважено постать Лікурга, який, на нашу думку, найповніше намагався втілити у Спарті окремі ідеї філософського вчення Платона. Крім того, зазначено сильні сторони і недоліки демократії. Деталізовано думки класика щодо небезпеки та патогенної природи тиранії, тимархії й олігархії. Окрему увагу зосереджено на утопії Платона стосовно побудови «ідеальної держави». Її основа, на думку дослідника, має бути структурно ізоморфною розумній душі, тобто три соціальні стани суспільства – правителі-мудреці, воїни, ремісники-землероби – мають бути конгруентними трьом частинам душі – мудрій, вольовій і бажаючій/пристрасній. Зауважено, що, попри аристократичне походження Платона та його апологетику рабовласницького порядку, він переймався у своїх дослідженнях долею та поневіряннями звичайної людини. Філософ проєктував «ідеальну державу» з огляду саме на її інтереси. Водночас панорамно висвітлено соціально-економічні думки Платона стосовно приватної власності, розподілу праці, різноманітних форм господарської девіації тощо. Зроблено висновок щодо утопічності та суперечливого характеру деяких ідей ученого, але одночасно підкреслено актуальність його бачення окремих термінальних і інструментальних цілей у процесах державного будівництва. Ідеться насамперед про прагнення до досягнення загально блага суспільства (тобто врахування інтересів усіх громадян держави), несприйняття принципів спадкоємності соціального (класового) статусу, а також значущості та затребуваності у масовій свідомості цінностей меритократії.
47
Козьміних, А. В. "Інформаційні механізми євроінтеграційної політики України". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 41–48. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.304.
Повний текст джерелаАнотація:
Механізм євроінтеграції охоплює всі сфери суспільного життя: політичну, економічну, соціальну тощо. Проте саме інформаційна його складова є зв'язуючою ланкою решти механізмів, що обумовлює актуальність теми даної статті. Метою статті стало узагальнення уявлень щодо інформаційного механізму євроінтеграційної політики України та аналіз політико-правової основи інформаційних євроінте-граційних кампаній. Успішна реалізація євроінтеграційної політики можлива лише за умов системного використання механізмів реалізації політики органами державної влади, що представляють собою сукупність методів, принципів, засобів, спрямованих реалізовувати управлінські рішення, сприяти вирішенню проблем під час проведення політики у сфері європейської інтеграції. До таких механізмів віднесені: політичний (полягає у формуванні політики), інституційно-організаційний (його завдання -забезпечити інститутами та організувати їх ефективну роботу), економічний (фінансове забезпечення), правовий (нормативно-правове забезпечення), інформаційний (інформаційне забезпечення процесів євроінгеграції). Інформаційний механізм реалізації євроінтеграційної політики України є складовою інформаційної політики держави в цілому та спрямований за забезпечення прозорості та публічності євроінгеграції нашої держави, сприяє інформуванню широких верств населення про стандарти та цінності ЄС, переваги співпраці нашої держави з членами ЄС, сприяє формуванню позитивного міжнародного іміджу України, а також формуванню та функціонуванню єдиного інформаційного простору на основі демократичних принципів. Він забезпечує інформацією органи публічної влади та інститути громадянського суспільства, допомагає налагодити їх комунікацію та співпрацю з метою глибоко аналізу та розробки методів врегулювання проблем на шляху до євроінтеграції. Важливою складовою інформаційного забезпечення має бути інформаційно-аналітичне забезпечення, яке повинно сприяти підготовці, прийняттю та реалізації ефективних управлінських рішень у сфері європейської інтеграції. Інформаційно-аналітичне забезпечення передбачає створення необхідної інформаційної інфраструктури, яка поєднує в собі організаційні структури, що забезпечують творення, поширення та споживання інформації, інформаційно-телекомунікаційні структури, інформаційні технології.
48
Holovka, Anatoliy. "СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ ЗГУРТОВАНОСТІ ГРОМАД (НА ПРИКЛАДІ ЗАХІДНОГО ПРИКОРДОННЯ УКРАЇНИ)". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 1 (8 липня 2020): 148–55. http://dx.doi.org/10.15421/342016.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена дослідженню поняття згуртованості місцевих громад в умовах передачі значних повноважень від державних органів місцевим самоврядним одиницям. Метою публікації є виявлення соціально-економічних та соціально-політичних факторів згуртованості місцевих громад у прикордонних регіонах Західної України. Представлено класифікацію методів підвищення згуртованості громад шляхом, по-перше, створення рівних можливостей участі в процесі управління та вирішення місцевих проблем, по-друге, активізації економічного розвитку та посилення конкурентоспроможності громад та регіону на основі наявних конкурентних переваг. Виокремлено напрямки та засоби реалізації інклюзивної політики на місцях та визначення драйверів економічного зростання прикордонних (включно гірських) територій як чинників згуртування місцевих громад.
49
Grymska, I. M. "Нативізм як складова ідеології крайніх правих політичних партій". Grani 19, № 1 (6 грудня 2015): 12–16. http://dx.doi.org/10.15421/1716002.
Повний текст джерелаАнотація:
Охарактеризовано поточний стан справ у сфері дослідження ідеології крайніх правих політичних партій. Детально висвітлено підхід Каса Мудде до виокремлення головних складових ідеології сучасних крайніх правих. Розкрито сутність терміну «нативізм» у розумінні елемента ціннісних засад даної групи політичних партій та окреслено переваги і недоліки його використання у вітчизняному політологічному дискурсі. Представлено основні прояви нативізму у програмах сучасних крайніх правих політичних партій в європейських державах, зокрема, протиставлення ними «своїх» та «чужих». Означено ставлення крайніх правих до мультикультуралізму та його проявів. На основі класифікації К. Мудде виокремлено три головні групи «ворогів» з погляду крайніх правих – євреї, мусульмани та роми – і наведено приклади їх характеристики у програмних документах крайніх правих в Німеччині, Австрії, Франції та Угорщині. Підкреслено відмінності у вирізненні ворогів західноєвропейськими та східноєвропейськими крайніми правими, перші з яких розглядають у якості таких насамперед іммігрантів, особливу увагу приділяючи мусульманам, а другі – етнічні меншини, що проживають на території країни (найчастіше – спільноти ромів). Розглянуто загрози, які створюються такими ворогами – руйнування відчуття національної ідентичності і солідарності, зловживання державною допомогою, зростання рівня злочинності.
50
Станков, Г. "Участь громадян у державному управлінні: безперечні переваги та неминучі ризики". Економічний вісник. Серія: фінанси, облік, оподаткування, № 7 (14 вересня 2021): 152–60. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5932.7.2021.152-160.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується криза сучасної демократії і участь громадян у державному управлінні як інструмент подолання кризи. Представлені причини наростаючої невідповідності між вимогами громадян і діями влади. Автором узагальнено переваги і недоліки участі громадян для того, щоб визначити певні аспекти цієї складної проблеми.
Значна частина сучасної теорії демократії присвячена якості демократії та динаміці процесів демократизації та протилежних їй процесів. У наукових дослідженнях обґрунтовано тезу, що в демократичних суспільствах зростає незадоволення функціонуванням влади, і все більше громадян вважають свої уряди недостатньо демократичними. Іншими словами, демократії стикаються з викликом стати більш демократичними.
Метою цієї публікації є дослідження можливостей підвищення якості демократії через посилення участі громадян у прийнятті рішень.
Для досягнення цієї мети проаналізовано широкий спектр літератури у галузі політології та державного управління щодо практичних наслідків залучення та участі громадян.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані широким загалом фахівців і науковців, які в галузі публічного управління вирішують комплексну проблему залучення та участі громадян у державному управлінні з погляду на безперечні переваги та неминучі ризики.
Результати проведеного дослідження дозволяють зробити висновок, що за певних обставин участь громадян може бути досить корисною, а за інших обставин – навпаки. З огляду на потенційні переваги та недоліки залучення та участі громадян у визначеній політиці, наукова дискусія щодо того, як саме громадяни повинні брати участь у прийнятті рішень, триває. Основне питання полягає у тому, який тип процесу участі найкраще працює для усіх зацікавлених сторін та в яких конкретно випадках. Як теорія, так і практика демократичних інновацій мають бути зосереджені на розробці ефективних моделей та процедур, які використовують і збільшують переваги участі громадян та зменшують або нейтралізують її недоліки.