Добірка наукової літератури з теми "Політичні переваги"

У статті йдеться про інноваційний характер впливу Інтернет­комунікацій на політичні процеси сучасності. Політичні Інтернет­комунікації визначені закономірною тенденцією розвитку політичної системи в епоху інформаційних трансформацій. Сьогодні традиційні форми політичної комунікації не в змозі відповісти на весь спектр публічних запитів, тому важливо залучати інноваційні практики, зокрема йдеться про впровадження Інтернет­технологій в процес передачі і отримання політичної інформації. Окреслені переваги політичних Інтернет­комунікацій у порівнянні з традиційними формами передачі політичних смислів. Політичні Інтернет­комунікації є інтерактивними, пропонуючи зворотний зв’язок. Діалог, а не монолог, що є характерним для традиційних медіа, є визначальною рисою інноваційних політичних Інтернет­комунікацій. Політичні Інтернет­комунікації відіграють визначальну роль у сучасних політичних процесах. Так, науковці визнають важливість політичних Інтернет­комунікацій у виборчому процесі. Як форма суспільно­політичного дискурсу між партійними функціонерами і громадянами, політичні Інтернет­комунікації змінюють природу внутрішньопартійних процесів. Політичні Інтернет­комунікації впливають на процес мобілізації виборців та рекрутування нових членів партії. Соціальний поступ ХХІ століття позначений тенденцією впровадження Інтернет­комунікацій у практику державного управління, з метою побудови відкритого й транспарентного суспільства.

Особливість політичної культури полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з людською суб’єктивністю і є «суб’єктивним об’єктом». У вузькому розумінні політична культура - це не політика або політичний процес у їхньому реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, про закони й правила його функціонування. Політич­на культура містить у собі ті елементи й феномени суспільної свідомості й, у більш широкому плані, ду­ховної культури тієї або іншої країни, які пов’язані із суспільно-політичними інститутами й політични­ми процесами і впливають на форми, формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, задають значимість і напрямок політичному процесу в цілому. Політична культура виступає як кінцевий пояснювальний принцип, як найважливіший показ­ник розвитку політичної системи. Коли теоретики перейшли від побудови концепцій і обґрунтування методик до їх емпіричної перевірки, то тут були виявлені як переваги, так і істотні недоліки кожної з моделей, що ставлять під сумнів навіть деякі ключові моменти. Так, насамперед потрібно було чітко сформулювати, що ж є об’єктом і суб’єктом політичної культури. Досліджуючи політичну культуру, не можна ігнорувати той факт, що вона є специфічною та відмінною від основних характеристик політичної культури інших соціальних груп, а подекуди - цілком альтернативною, через що має бути розглянута в якості окремої категорії. Політична культура пронизує всю сукупність відносин, які складаються між учасниками полі­тичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. Політична культура є тим фактором, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку. Це підтверджує і практика розвинутих демократичних держав, яка показує, що саме демократична політична культура є основою їх стабільності і динамічного функ­ціонування. Розуміння політичного режиму як функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади, дає змогу визначити зв’язок політичної культури з режимом та її місце в ньому.Процес переходу до демократії уособлює сукупність декількох стадій розвитку. Але це не робить всі політичні переходи схожими один на одного. Завдання лібералізації і демократизації, проведення полі­тичних та управлінських реформ кожного разу вирішуються по-різному, в різній послідовності та у різні терміни. В нормальному стані суспільства ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди й більшість членів суспільства позитивно ставиться до його політичних інститутів. Синергетика показує, як можна багаторазово скоротити час і необхідні зусилля й генерува­ти, через резонансні впливи, бажані і - що не менш важливо - структури, що реалізуються, у складній системі. Нова наука про самоорганізацію та складнощі вбачає синергетичний сенс у цьому древньому уявленні. Особливо важливим такий підхід видається у ситуації зростаючого дефіциту ресурсів - ресур­сів часу, матеріалів, можливостей людства. Економія цих ресурсів стає не просто вигідною, але єдино можливим виходом для людства у світлі глобальних проблем. Перехід від недемократичної політичної культури до демократичної - це перехід до автономної участі, яка заснована на можливості вибору і влас­тива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці.

У статті здійснено розгляд переваг та недоліків підходів до дослідження концептополів політичної науки в аналітичних рамках основних політологічних дослідницьких методологій. При цьому методологію політичної науки розуміються як комплексні теоретичні підходи, що зумовлюють використання низки методів та обґрунтовують застосування до досліджуваних феноменів політичного відповідних дослідницьких технік і аналітичних інструментаріїв. У статті зроблено спробу порівняти дослідницькі програми аналізу коцептополів політичної науки в межах різних комплексів теоретичних підходів-методологій, які в англосаксонській традиції також відомі як аналітичні традиції. В основу інтерпре­таційного каркасу статті покладено міждисциплінарний підхід, що поєднує у собі безпосередньо теорію та методологію політичною науки у поєднанні з прикладною галуззю мовознавства – концептологією. Концептополя у своїй сукупності формують концептосферу політичної науки та складаються з концептів різних рівнів, тому їх дослідження потребує ретельного калібрування аналітичного апарату. Оскільки основні методології політичної науки також є, по суті, теоріями щодо онтології та епістемології політичної науки, їх теж можна розглядати як концептополя політичної науки, що мають свої рівні та власну внутрішню динаміку. Методологічні підходи та аналітичні традиції політичної науки, серед яких обрано англосакську та німецьку класифікації на основі праць К. Хея та К. фон Байме, суттєво відрізняються своїми евристичними потенціалами, що й доводиться в статті: кожна з методологій має свої переваги та обмеження, проте конструктивізм має суттєві переваги над інституціоналістськими, функціоналістськими та раціоналістськими, хоча кожна з них має цінність для комплексного дослідження політологічних концептополів. Перспективою подальших досліджень може, зокрема, бути розгляд бігевіоралізму (який у цій статті не розглядається) як дуже значимого, водночас і контроверсійного, напряму у політичній науці, що в основі вбачає політичні феномени орієнтується виключно на поведінку, яку можна спостерігати та квантифікувати. Тож концепціям, концептам та ідеям у цілому, на перший погляд, місця в ньому не передбачено.

У статті досліджено підходи до оцінки політичних ризиків. Метою дослідження є комплексний аналіз методів і прикладних моделей аналізу та оцінки політичних ризиків. Автори виходять з того, що політичні ризики мають значний вплив як на політичну діяльність, так і на економічний та фінансові сектори відповідної країни. З огляду на їх інклюзивний характер, необхідним є використання спеціальних методів й моделей, які дозволяють оцінити ризиковану діяльність та мінімізувати негативний розвиток подій як для уряду, так і для міжнародних інвесторів. Встановлено, що методи аналізу й оцінки політичних ризиків пройшли еволюційний шлях від неструктурованих якісних методів до формалізованих структурованих якісно-кількісних моделей. Виокремлено якісні, кількісні та комбіновані підходи до аналізу та оцінки політичних ризиків, кожен з яких має як переваги, так і недоліки. Доведено, що перевагою якісного підходу є можливість оцінити специфіку кожної конкретної ситуації, недоліком – суб’єктивність думок експертів. Перевагою кількісного підходу є можливість порівнювати різні країни та регіони за рівнем ризику, використовуючи єдиний числовий вимір чиннику ризику, недоліком – неврахування якісних чинників, які можуть суттєво впливати на рівень політичного ризику, але не можуть бути враховані статистикою. Обґрунтовано, що оптимальним підходом до оцінки й аналізу політичних ризиків є комбінований підхід, який передбачає поєднання якісних та кількісних методик. Він є доволі гнучким та інтегративним, що дозволяє, з одного боку, мінімізувати суб’єктивність експертних оцінок побудовою числових виразів чинників ризику (там, де це є можливим), з іншого боку, залишається можливість врахування різноманітних нюансів, інформацію про які можуть отримати експерти від обізнаних людей з країни, що оцінюється. Автори доходять висновку, що комбінований підхід є своєрідною відповіддю на питання: яким чином знизити вплив чинника суб’єктивного сприйняття середовища на кінцевий результат, але водночас врахувати його під час аналізу кількісних показників.

Проаналізовано основні підходи науковців до визначення поняття «політичний міф» та запропоноване власне визначення даного поняття. На думку автора, політичний міф – це комплекс інструментів, які застосовуються із урахуванням людських слабкостей та емоційних переживань та спрямовані на досягнення особистих цілей представників політичного сектору держави у сфері реалізації політичних цілей або в контексті інформаційних війн. Охарактеризовано політичні рівні, на яких виникають та існують політичні міфи. З’ясовано, що масова культура виникла не тільки як противага елітарній, а ще й створила свого споживача – усереднену й невибагливу масову людину, яка характеризується такими ознаками: кількісна перевага, територіальна неоднорідність людей, гетерогенність, анонімність безлічі індивідів, відсутність структурної організації, визнаного лідера і визначеної програми соціальних дій, схильність до навіювання. Визначено, що у сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна, інформаційна, ретрансляційна, пропагандистська. Проаналізовано структуру вподобань українських громадян щодо вибору соціальних мереж та визначено, що у 2017 році українці надавали перевагу таким соціальним мережам, як Facebook (51.96%), Twitter (32.05%). Проаналізовано види політичних міфів: міф «про рятівника-месію», міф «про змову», міф «випробування долі», міф «про доброзичливе співтовариство». Охарактеризовано сучасні прояви політичної міфологізації сучасного суспільства за допомогою соціальних мереж.

З’ясовано, що чорний гумор у політичній рекламі застосовується для того, щоб вплинути на емоції виборців, коли йдеться про неприємні, часом абсурдні, «жахливі» речі, або щоб привернути сенсаційну увагу електорату до повідомлення. Обстоюється думка, що, обираючи стратегію політичної реклами з використанням чорного гумору, необхідно враховувати етнокультурну, демографічну, соціально-політичну специфіку регіону, в якому балотується політик, а також актуальні суспільні тенденції та ситуативні чинники. Представлено результати емпіричного пілотного дослідження особливостей сприймання чорного гумору в політичній рекламі студентами ЗВО віком від 18 до 23 років, що народились і живуть в Україні. Респонденти мали зробити вибір між чотирма типами рекламних політичних повідомлень: 1) абсурдне («жахливе») рішення суспільної проблеми подається за допомогою чорного гумору 2) абсурдне («жахливе») рішення подається напряму, без використання чорного гумору; 3) пропонується конвенційне рішення суспільної проблеми без використання чорного гумору; 4) абсурдне («жахливе») рішення, подане за допомогою чорного гумору, спростовується як неприйнятне або неоптимальне. Виявлено, що респонденти віддають перевагу негумористичним повідомленням, де політичні рішення, як абсурдні, так і конвенційні, формулюються прямо і буквально. На основі опитувальника Кеттелла виокремлено особистісні чинники прихильності до чорного гумору в політичній рекламі – чутливість (шкала I) і тривожність (шкала О). Показано, що респонденти, котрі обирають як гумористичні, так і серйозні політичні гасла, мають вищі показники чутливості, а ті зних, які частіше обирають прямо сформульовані абсурдні («жахливі») рішення, мають вищі показники тривожності. Зауважено також, що жінки частіше, ніж чоловіки, обирають гумористичні гасла, натомість чоловіки частіше, ніж жінки, віддають перевагу викладеним прямо, без гумористичної обробки абсурдним («жахливим») рішенням. Результати емпіричного дослідження можна застосовувати з метою створення таргетованої політичної реклами для українських студентів віком від 18 до 23 років.

У статті розглянуто трактування поняття «символ» та його комунікативний потенціал. Зазначено що символи є основним засобом репрезентації політичних акторів і подій, комунікації між владою й суспільством, ефективним інструментом побудови політичної реальності, а також тим, що в політичній рекламі використовуються для віртуальної видозміни політичної та соціальної дійсності, передачі якоїсь думки щодо політичних процесів і формування потрібних емоцій у громадян. Відзначено, що комунікативне призначення політичної реклами полягає в тому, що вона покликана встановити контакт між носіями влади або претендентами на місця у владних структурах, і громадянами, акумулювати в рекламному повідомленні основну концепцію виборчої кампанії. Установлено що політична реклама стає своєрідним провідником ідей, ретранслятором образів, символів, міфів, які живуть і функціонують у масовій свідомості суспільства. Політична реклама також перетворюється в технологію симуляції, виробництва віртуальної реальності (і віртуальних іміджів), посилюючи театралізацію політичного життя й відволікаючи виборців від справжніх проблем та потреб. Успішне виконання комунікативних завдань політичної реклами неможливе без детального дослідження політичного простору (законодавчої, політичної, демографічної й економічної ситуації, системи влади, розстановки сил на політичній арені, в економічній сфері та ін.). Обґрунтовано, що задля досягнення максимальної ефективності комунікації політичної реклами особливу увагу потрібно приділяти вивченню громадської думки, потреб, мотивацій і переваг виборців, визначенню цільових аудиторій.

В даній статті розкриваються особливості становлення та характер відносин між новоствореною Українською державою та блоком НАТО в умовах перебудови глобальної політичної картини світу напередодні та після розпаду Радянського союзу. Проаналізовано нормативно-правові документи, що впливали та характеризували зовнішньополітичне становище та курс у зовнішній політиці останнього десятиріччя ХХ ст., прийняті як Українською стороною, так і низкою країн-сусідів: Польщею, Російською Федерацією, Туреччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою та Словаччиною. Вказані особливості та вектори зовнішньої політики сусідніх країн у питаннях національних меншин в Україні, проаналізовані рішення, документи, заяви та дії організацій та агентів впливу даних країн. Проведено аналіз впливу внутрішньо та зовнішньополітичних чинників на динаміку відносин між Україною та НАТО у 1990-х роках. Особливу увагу в даному дослідження приділено зовнішньому впливу Російської Федерації на політичні сили в Україні, лобіюванню за їх допомогою власних інтересів щодо співпраці між Україною та НАТО. На основі аналізу вищезазначених факторів, автором розроблене та обґрунтоване власне бачення ситуації, що розвивалася щодо побудови відносин між Україною та НАТО у останньому десятиріччі ХХ ст., вказано на недоліки та переваги того формату відносин, що склався на кінець сторіччя.

У статті розкрито сутність SWOT-аналізу, який дає можливість визначити сильні й слабкі сторони в діяльності політичних партій. Мета дослідження – теоретико-методологічне обґрунтування використання SWOT-аналізу для політичної конкуренції партій. З’ясовано, що методика дає змогу визначити переваги й недоліки у функціонуванні політичних партій під час політичної діяльності. SWOT-аналіз може виступати ефективним інструментом щодо підвищення конкурентоспроможності політичних партій під час виборчих кампаній. Обгрунтовано, що у виборчих процесах парламентським та непарламентським політичним партіям здійснювати агітацію доводиться все важче. Це пов’язано з високим рівнем політичної конкуренції, великою кількістю суб’єктів політичного процесу, перенасиченням інформацією щодо діяльності політичних партій тощо. Акцентовано увагу на тому, що під час виборів потрібно виконувати стратегічні пріоритети, виконувати тактичну діяльність і пристосову­ватися до змін зовнішнього середовища, використовувати політичний менеджмент в управлінні, а отже, здійснювати стратегічне управління. Зазначено, що важливим інструментом стратегічного управління, який комплексно оцінює внутрішні й зовнішні чинники, що впливають на специфіку політичної конкуренції, є SWOT-аналіз. За його допомогою створюється матриця можливостей і загроз зовнішнього середовища, сильних та слабких сторін у функціонуванні політичних партій. SWOT-аналіз дає змогу поліпшити діяльність політичних партій і надає їм альтернативну інформацію щодо подальшого розвитку.

В статті побудовано описово-аналітичну характеристику обмеження суверенітету як результату зовнішнього впливу одних суспільств на інші та реалізовано завдання щодо визначення сценаріїв примусового обмеження суверенітету в рамках двох кейсів конфліктів (конфлікту в Нагірному Карабасі та Афганській війні). В результаті проведеного аналізу автором зроблено висновки про те, що конфлікти, які є пов’язаними із примусовим обмеженням суверенітету держав, розглянуті в даній статті, є зумовленими геополітичним медіаторством зовнішніх центрів влади в особі політичних еліт наддержав-імперій або макрорегіональних лідерів. З боку цих акторів щодо нестабільних держав мають місце різноманітні втручання, предметом яких стає нав’язування нестабільним державам курсу розвитку, несумісного із засадами їх культурної та соціальної ідентичності. Наголошено на тому, що наддержави-імперії та макрорегіональні лідери керуються при цьому звичними для них сценаріями культурної та політичної уніфікації без урахування ключового чинника конфліктів, яким є релігійний чинник. В протиборствах між православними та мусульманськими суспільствами виражений радикалізм останніх, їх ідеологічна запеклість у боротьбі з «невірними» стають ключовими чинниками формування міждержавних альянсів і розв’язання проблеми суверенітету переважно військовим шляхом при мінімізації переговорного процесу, взаємних поступок, взаєморозуміння і довіри. Відзначено, що віддання переваги протиборству і військовому насильству є спричиненим довготривалими колоніальним визиском цих суспільств та використанням завуальованих форм етнічної агресії з усім арсеналом політичного макіавеллізму. Саме політичний макіавеллізм з блоку Туреччини призвів до етнічних чисток вірменів та формування тотальної недовіри при розв’язанні територіального конфлікту в Нагірному Карабасі. Констатовано, що щодо Афганістану проявом подібного макіавеллізму стала практика вирішення долі малих етнічних спільнот у вузькому колі кабінетних нарад. Політичні еліти Туреччини та СРСР при обмеженні суверенітету як Вірменії, Азербайджану, так і Афганістану, керувалися культурною та соціальною картографією великих імперій минулого. При цьому майже повністю ігнорувався ісламський культурний та соціальний лад та відповідні механізми мобілізації громад в арабо-ісламських соціумах.