Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Політична психологія.
Статті в журналах з теми "Політична психологія"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Політична психологія".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Купчишина, Валентина. "МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ-ПСИХОЛОГІВ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: психологічні науки 14, № 3 (27 березня 2020): 145–58. http://dx.doi.org/10.32453/5.v14i3.222.
Повний текст джерелаАнотація:
Політична наука – досить молода, інтегративна наука, що виникла на стику різних наук (соціології, політології, психології, культурології тощо). Пред метом її дослідження є соціально-політичні компоненти політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної свідомості народів, станів, етносів, соціальних груп, урядів та окремих представників суспільства. Політичні процеси в Україні активно вивчаються і прогнозуються широким колом українських науковців. Їх дослідження спрямовано на аналіз нулого та сучасного стану розвитку суспільства, визначення ролі і місця в них людини, виявлення впливів політичних процесів на життєдіяльність особистості.Упродовж багатьох років після встановлення незалежності в Україні активно проголошуються демократичні принципи, докладаються зусилля для перевлаштування політичної системи відповідно до цих принципів. Низка науковців зазначає у своїх дослідженнях, що сучасна політична культура українців характеризується необізнаністю про власні права й обов’язки, спостерігається відсутність інтересу до громадських справ і вирішення суспільних проблем, відстороненість щодо до прийняття суспільних рішень.Політична психологія є галуззю загальної психології, яка розглядає та вивчає різноманітні психологічні компоненти, що використовуються у політичному житті суспільства. До таких психологічних компонентів науковці відносять настрої, погляди, позиції, моделі поведінки, ціннісні орієнтації членів суспільства, що виявляються через їх політичну свідомість, політичну участь, політичні цінності. Політичні явища та процеси, які ми маємо можливість спостерігати в нашій державі, значною мірою залежать від природи, психіки, конкретних людей, їх ставлення до того, що відбувається навколо. Політико-психологічні знання і культура необхідні кожній людині, незалежно від її професійного фаху, оскільки кожен із нас у буденному житті постійно взаємодіє з іншими людьми та державою. Будучи громадянином своєї держави, кожен по різному реагує на ті події, свідком або учасником яких він є. Політичні події й явища відображають психологічний стан їх учасників, їх мислення, уяву, погляди, цінності, свідомість, поведінку. Підготовка будь-якого фахівця передбачає вивчення цілої низки навчальних дисциплін, які зазначені в освітньо-професійній програмі за відповідною спеціальністю. Метою вивчення навчальної дисципліни “Політична психологія” є формування у курсантів знань про системне уявлення та розуміння психологічного змісту політичного життя і діяльності, уміння здійснювати психологічний аналіз політики. Удосконалення політичної освіти майбутніх офіцерів-психологів через розширення їх знань про зміст політичної психології, її компонентів є вимо гою сьогодення в підготовці фахівця.
2
Chaplinskaya, Iuliia. "ПРИВАБЛИВІСТЬ ОБРАЗУ МЕДІАПЕРСОНИ В РАМКАХ ПАРАСОЦІАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ". Проблеми політичної психології 22 (31 грудня 2019): 22–48. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol22-year2019-18.
Повний текст джерелаАнотація:
У межах парасоціальної теорії розкривається тема привабливості образу медіаперсони для медіаспоживачів. На основі аналізу літератури визначено три основні напрямки наукових розвідок щодо заявленої теми, а саме: дитяча психологія, психологія споживчої поведінки та політична психологія. Представлено світовий науковий доробок щодо характеристик та вимог привабливості медіаперсони, а також створену на його основі за допомогою синтезу та узагальнення авторську універсальну модель. Відповідно до останньої привабливість медіаперсони залежить від двох основних параметрів – суб’єктивного і парасоціального. Суб’єктивний параметр охоплює характеристики внутрішні, зовнішні та поведінково-комунікативні. До внутрішніх належать інтелект, гумор, доброзичливість, щирість та надійність, чесність, повага до інших, позитивність, екстравертованість та певною мірою агресивність (несамовитість), до зовнішніх – демонстрація атрибутів успіху та багатства (наявність дорогих брендів та коштовних речей, розкішної нерухомості); регулярна зміна локацій та чек-інів; виражена сексуальність та зовнішня привабливість; до поведінково-комунікативних – обговорення “гострих” тем; розкриття широкому загалові інформації, що стосується особистого життя; регулярне поповнення та оновлення сторінок у соціальних мережах; яскравість, цікавість, новизна, достовірність, наочність та узгодженість наданої медіаспоживачам інформації; ініціювання різноманітних акцій у соціальних мережах, створення нових хештегів. Парасоціальний параметр об’єднує формування почуття дружності, наявність почуття близькості та інтимності, створення відчуття належності, готовність до наслідування та ідентифікації, поділяння цінностей з медіаперсоною. Результати дослідження становлять інтерес для представників різних медіаспільнот, формують універсальне підґрунтя для розроблення стратегій управління іміджем публічних осіб. Перспективи подальших досліджень авторка пов’язує зі сферою політичної психології, а саме дослідженням впливу парасоціальної комунікації на електоральну поведінку.
3
Чуніхіна, С. Л. "ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ПСИХОЛОГА". Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Психологія, № 3 (17 лютого 2022): 125–30. http://dx.doi.org/10.32782/psy-visnyk/2021.3.24.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано специфічні етичні умови діяльності політичного психолога: двоїстий характер відносин із клієнтом, особливості асиметрії влади в стосунках із клієнтом, публічний характер політичних відносин тощо. Систематизовано опис етичних дилем у роботі сучасного політичного психолога, які, зокрема, походять з узагальнених конфліктів між інтересами суспільства загалом та інтересами окремих політичних груп чи гравців, залучених до перерозподілу владних ресурсів. На цій основі обґрунтовано необхідність розроблення окремого етичного кодексу діяльності політичного психолога в Україні та окреслено його основні тематичні напрями. Представлено результати експертного опитування (N = 79) щодо етики політичного психолога. Виокремлено етичні питання, щодо яких у професійному співтоваристві вже сформований або може бути сформований стійкий консенсус, та питання, які розколюють думку фахівців чи демонструють високий ступень невизначеності, тому потребують першочергового врегулювання. Зокрема, показано, що 48 % опитаних погоджуються з необхідністю розробки окремого етичного кодексу для регулювання діяльності психологів у політичній сфері, а 42 % вважають, що такий кодекс не потрібен, достатньо загальних етичних засад; 56 % опитаних уважають, що вимоги конфіденційності для політичного психолога є такими ж, як для будь-якого психолога, 37 % упевнені, що перелік умов для порушення конфіденційності є розширеним, якщо робота психолога зачіпає інтереси суспільства. Найбільш суперечливим виявилося ставлення до правомірності складання політичним психологом на запит ЗМІ психологічного портрета політика чи можновладця з метою подальшого оприлюднення такої інформації: 32 % експертів упевнені, що така інформація має бути публічною, 20 % уважають, що це можна робити лише за умов, якщо фахівець міг здійснити психологічну діагностику в безпосередньому контакті з об’єктом дослідження, 33 % виступають проти цього взагалі.
4
Todoriuk, O. V. "ЯВИЩЕ ПОЛІТИЗАЦІЇ МАСОВОЇ СВІДОМОСТІ ЯК ОБ’ЄКТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 40(43) (17 листопада 2017): 128–38. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi40(43).67.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано основні підходи до визначення поняття “політизація”, а також розуміння меж “політичного” як однієї з основних категорій політичного аналізу. Описано основні характеристики процесу політизації, його ознаки та результати, виокремлено характеристики гіперполітизованої і деполітизованої свідомості. Політику представлено як глобальну і всеохопну силу, що здатна проникати в інші сфери суспільної практики, розв’зувати її нагальні проблеми. Наголошується, що навколишня дійсність сприймається людиною крізь призму політичного і що на рівні свідомості це проявляється через здатність і готовність інтерпретувати зміни, які відбуваються навколо (так само як і відсутність змін), крізь призму політичних інтересів. Звертається також увага на зростання в суспільстві рівня зацікавленості політикою та політичної активності (варто враховувати також прояви абсентеїзму та інших форм протесту проти наявної соціально-політичної ситуації). Акцент зроблено на теоріях, які можуть бути використані як методологічна база для подальших психологічних досліджень. Здійснено спробу теоретичного осмислення можливостей та перспектив дослідження політизації масової свідомості в межах психологічного аналізу. Виявлено, що ключовими показниками політизації свідомості є: особливості образу політики, політичний інтерес та політична участь. Узагальнено визначення політизації на рівні масової та індивідуальної свідомості як “присутності політики в умах і настроях пересічних громадян”; як можливості будь-якому вчинку чи події дати при бажанні політичну оцінку. Зроблено висновок, що політизація масової свідомості є недостатньо дослідженою проблемою у психології та запропоновано варіанти подальших наукових пошуків у цьому напрямі.
5
Слюсаревський, Микола. "Політична психологія як наука : порівняльний аналіз шляхів становлення та розвитку за рубежем і в Україні". Психологія і суспільство, № 4 (38) (2009): 107–18.
Знайти повний текст джерела
6
Білецька, Тетяна. "МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ: СОЦІАЛЬНО8ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: психологічні науки 13, № 2 (20 лютого 2020): 20–36. http://dx.doi.org/10.32453/5.v13i2.163.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено теоретичне осмислення концепту “політична ідентифікація” в психології, розкрито механізми формування політичної ідентифікації в сучасному суспільстві. Підкреслено, що сучасне українське суспільство не є достатньо розвиненим і організованим з точки зору демократичних перетворень, характеризується деструктивністю політичних відносин як на особистісному, так і на загальнодержавному рівнях, у результаті чого формується не лише потреба в адаптації особистості до нових політичних реалій, але й одночасно проблема формування нових зразків, моделей ідентифікацій у системі політичних відносин.Діяльність особистості в системі політики, як і в усіх інших сферах соціальної взаємодії, відбувається під впливом ідентифікації. Остання дозволяє їй виробляти стратегію залучення до політичного життя, формування відповідного рівня політичної свідомості та політичної культури. При цьому, підкреслимо, що вироблення ідентифікації у політиці, як у жодній іншій сфері соціальних відносин, неможливе без попередньої політичної адаптації особистості. Існує складна, діалектична взаємодія політичної адаптації і ідентифікації.
7
Shust, V. V. "ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У ВЗАЄМОДІЇ ОСОБИСТОСТІ І СОЦІУМУ". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 40(43) (17 листопада 2017): 209–19. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi40(43).74.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядається процес інтеріоризації особистістю соціально-політичних цінностей та цінностей малих соціальних груп, який окреслює перспективи, форми політичної поведінки, виступає основним каналом перетворення в процесі політичної соціалізації політичних цінностей у стимули й мотиви практичної політичної поведінки. Визначено причини цього процесу: ідентифікацію з групою, орієнтованою на дану цінність, і практичну участь у спільній діяльності, мотивованій цією цінністю. Звернено увагу на те, що нові, порівняно із сім’єю та школою, інструменти політичної соціалізації – неформальні молодіжні групи – відіграють альтернативну роль щодо колишніх інститутів політичної соціалізації. З’ясовано, що ціннісна система особистості займає проміжне положення між мотиваційно-потребовою сферою і внутрішніми настановленнями на моделі політичної поведінки. Показано, що система політичних орієнтацій молоді мінлива, оскільки значною мірою обумовлена мінливим соціальним середовищем та актуальним рівнем розвитку особистості, а формування політичних цінностей молоді відбувається під впливом складних етнічних, побутових та інших чинників, на тлі яких складається психологія групової політичної поведінки. Зауважено, що участь у молодіжних політичних організаціях, виховна робота у вищих навчальних закладах часом створюють хибні уявлення про навколишню політичну дійсність, у яких відбивається невміння молодої людини відрізнити справжні цінності демократії від негативних явищ, з якими вона часом стикається в житті. Зроблено висновок, що все це впливає на сприйняття політики: в одних випадках – сприяє засвоєнню демократичних цінностей, в інших – створює для нього психологічні перешкоди в процесі формування засадничих принципів політичної поведінки.
8
Golub, Tetiana Petrivna, Liudmyla Mykolaivna Zhygzhytova, Olga Oleksandrivna Kovalenko та Olga Ivanivna Nazarenko. "ПСИХОЛОГІЯ ОСВІТИ ЯК НОВИЙ ПІДХІД У ПЕДАГОГІЧНИХ НАУКАХ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 3 (12 листопада 2021): 34–38. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.3.6.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена сучасним тенденціям розвитку психолого-педагогічних наук в умовах кардинальних змін, які відбулися в культурній, гуманітарній, соціальній, науково-технічній, економічній і політичній сферах. Необхідність навчатися протягом усього життя визначила перспективи нових досліджень, які звертають увагу на різноманітні зміни, що відбуваються в житті людини під час її перебування в освітньому середовищі. Також окреслено завдання, які розширилися з психології виховання та навчання до рівня загальногуманітарних, гуманістичних і соціально-куль- турних. Зазначено, що саме психологія в її цілісному змісті стала невід’ємною складовою частиною процесу навчання, виховання та розвитку людини. Ставиться питання співіснування педагогічної психології та психології освіти, а також відзначається наявність фундаментальної основи психолого-педагогічних досліджень, тієї бази наукової психології та філософії, яка визначає становлення та розвиток людини в освітній сфері. Описуються основні харак- теристики освіти: освіта як окрема самостійна сфера життєдіяльності; освіта як універсальний спосіб передачі культурно-історичного досвіду; освіта як загальна культурно-історична форма становлення та розвитку людини про- тягом історичного періоду й у культурному просторі. Розглядається, що психологія освіти є частиною психолого- педагогічної антропології, яка досліджує проблеми послідовного розвитку суб’єктів освіти, індивідуальних векторів самоосвіти, зміну їх положень, а також зміст їхніх складових частин на основних етапах соціалізації та дорослі- шання. Розробляється питання духовно-моральної освіти в контексті педагогічної психології, а також звертається увага на нові навчальні стратегії в освіті, спрямовані на розвиток метанавичок і метакомпетенцій, які дозволяють краще засвоювати навчальний зміст та ефективніше організовувати індивідуальний навчальний простір. Пропону- ється розв’язання сучасних проблем психолого-педагогічного спрямування шляхом створення міждисциплінарних груп, до складу яких мають входити фахівці-практики; а також шляхом звернення особливої уваги на особистість в освіті в усіх аспектах, пов’язаних із цим питанням.
9
Slusarevskyy, Mykola, та Iryna Revera. "Немає людини - немає проблеми". Проблеми політичної психології 20 (14 вересня 2017): 3–18. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol20-year2017-16.
Повний текст джерелаАнотація:
Обґрунтовується потреба переходу від умоглядних тверджень до конкретно-наукового розроблення проблеми впливу трагічних подій радянського минулого на масову психологію та поведінку сучасних українців. На думку авторів, обов’язковим проміжним кроком на цьому шляху має стати висунення придатних для емпіричної перевірки наукових гіпотез. Робиться спроба запропонувати гіпотетичний конструкт, що поєднує масові політичні репресії 30-х років ХХ ст. з фактами побутової злочинності в посттоталітарних суспільствах і зразками сучасної масової культури. Як факти побутової злочинності розглядаються замовні вбивства, що скоюються заради вирішення пересічними громадянами життєвих проблем; як зразки масової культури аналізуються телесеріали, що мимохіть “підказують” такий спосіб вирішення життєвої проблеми. При цьому констатується принципова відмінність ставлення до вбивства у видовищних практиках масової культури і класичних творах художньої літератури, які, засуджуючи вбивство як найтяжчий злочин, засвідчують водночас наявність у масовій психології тенденцій прийнятності побутової злочинності як способу вирішення життєвих проблем. Припускається, що, маючи опертя в масовій психології, політичні репресії 1930-х років справили на неї “зворотний” деструктивний вплив, посиливши та поглибивши згадані тенденції. Висувається також припущення, що інспіроване політичними репресіями трансгенераційне вкорінення стереотипів побутової злочинності відбувається, з одного боку, безпосередньо (за допомогою каналів міжпоколінної комунікації), з другого – за посередництвом масової культури, яка теж обтяжена психологічними наслідками масових політичних репресій. Здійснено мисленнєвий експеримент, що продемонстрував можливість операціоналізації запропонованого гіпотетичного конструкта і, отже, його емпіричної перевірки.
10
Омелянюк, Сергій. "Монологізм як психолого-наративна особливість представлення інформації соціально-політичного змісту". Теоретичні і прикладні проблеми психології, № 3(50)T1 (2019): 181–89. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2019-50-3-1-181-189.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується система конструювання інформації соціально-політичного змісту. Виокремлено три системні структури: по-перше, це державно-політичні інститути; по-друге, засоби масової інформації; по-третє, засоби масової комунікації. Показано, що відзначені структури сформувались послідовно, відіграючи домінантну роль як інструменти конструювання соціальних уявлень, афективної сфери суспільства та поведінки. Монологізм представлення інформації визначає й специфіку її психологічного впливу. Монологічне звернення до аудиторії передбачає й відповідну побудову наративу. У когнітивному плані монологічна подача інформації відзначається несуперечливістю. Ті факти, які спричиняють когнітивний дисонанс, просто замовчуються, або ж подаються як несуттєві, певні курйози чи маргінальні погляди на події, котрі постають малозначущими на тлі офіційних трактувань. Державно-політичні інститути, представляючи інформацію, виконують найважливішу функцію – конструювання базових понять, на основі яких ЗМІ вибудовують домінантний дискурс. Базові поняття виконують роль своєрідних аксіом, котрі надалі використовуються ЗМІ для несуперечливого трактування суспільно-політичних подій. Головна ж функція ЗМІ – не тільки і не стільки повідомлення офіційного трактування подій, а забезпечення їхнього емоційного представлення. Таким чином, взаємодія державно-політичних інститутів і ЗМІ забезпечує конструювання двох базових психологічних структур – когнітивної й афективної сфер. На їхній основі, знову ж таки за посередництва державно-політичних інститутів й інститутів громадянського суспільства, створюються канали прояву суспільної активності. Таким способом, реалізується конструювання третього психологічного складника – соціальної поведінки. Поведінка визначається когнітивною й афективною сферами, та легітимними каналами реалізації соціальної активності. Відповідно, монологізм подачі інформації постає важливим інструментом соціально-психологічного впливу.
11
Батраченко, І. Г. "Державна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні як проблема політичної психології". Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави, Вип. 13 (2012): 197–204.
Знайти повний текст джерела
12
Павлюк, Христина Богданівна, та Анна Сергіївна Соловйова. "Внутрішня еміграція як ресурс пейзажної лірики Сари Кірш". Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди "Літературознавство" 1, № 95 (лютий 2020): 126–49. http://dx.doi.org/10.34142/2312-1076.2020.1.95.07.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою дослідження є виділити основні особливості пейзажної лірики Сари Кірш в нерозривному зв’язку із політико-історичним контекстом епохи. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, науковості, авторської об’єктивності, а також на використання загальнонаукових методів (аналіз, синтез, узагальнення), спеціально-історичних методів (зокрема, історико-системний) та спеціально-філологічних (історико-літературний, біографічний, «close-reading») методів. Наукова новизна полягає у тому, що вперше у вітчизняному дискурсі виділені особливості пейзажної лірики Сари Кірш в нерозривному зв’язку із політико-історичним контекстом епохи, а також введені до літературного дискурсу україномовні переклади її творів. В ході дослідження виявлено, що у творчому доробку Сари Кірш акцентовано увагу на актуальні та вагомі соціально-політичні мотиви, а саме: розрив соціальних зв’язків, внутрішня еміграція як ресурс ліричної творчості, порушення комунікації на різних рівнях (між індивідами, між особистістю та державою, між особистістю та природою), переживання відсутності сенсу життя у застійній державі тощо. В якості результатів дослідження, враховуючи кореляцію ліричних та соціально-політичних мотивів у творчості Сари Кірш, слід виокремити наступні особливості пейзажної лірики німецької авторки: екологічний характер лірики, який нерозривно пов’язаний із суспільно-політичною ситуацією; потрактування дисидента як носія емігрантської психології всередині країни; відчуження, дистанціювання та критичне ставлення до традиційної картини світу; типовість характеру внутрішньої еміграції як вираження сутності епохи тощо. Роблячи висновок, варто відмітити, що творчість Сари Кірш характеризується виразними соціально-політичними мотивами, із превалюванням ескапістських та регресивних тенденцій, які відображають політико-історичний контекст доби перед Поворотом.
13
Chaplinska, Iuliya S. "Ставлення до роботів і роботизованих протезів". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 43(46) (15 липня 2019): 149–57. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi43(46).34.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасний світ невпинно змінюється, і незаперечним трендом західної психологічної науки є розвиток такого напряму, як роботизована психологія, що фокусується на вивченні сумісності людей і роботизованих істот. Протягом останніх десятиліть учені досліджували різні аспекти цієї взаємодії: як на рівні сприймання в цілому, так і на емоційно-тактильному рівні зокрема. В Україні роботизована психологія лише починає своє становлення, й основною метою нашого дослідження було зібрати інформацію про ставлення української молоді до роботів і людей з роботизованими протезами або підсилювачами органів чуття. Ця тема особливо актуальна, оскільки за роки воєнного конфлікту на сході в Україні істотно збільшилася кількість людей з травмами кінцівок та різних органів чуття, які потребують протезів або підсилювачів. У травні-червні 2018 р. лабораторією психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України у всіх регіонах України було проведено масові опитування українських школярів, у яких взяли участь 1439 учнів 8 та 10 класів загальноосвітніх шкіл. На основі результатів дослідження виявлено три основні ролі для роботів, у яких українська молодь готова була сприймати їх добре: у ролі хатнього помічника, у ролі друга і в ролі додаткового мозку (покращення інтелекту та пам’яті). Встановлено, що менше половини вибірки досліджуваних готові поставитися добре до людини, кінцівки якої замінено комп’ютерними протезами. Найбільш толерантно готові ставитися до людей з роботизованими протезами на півночі України, найнижчий рівень терпимості – у респондентів східних регіонів. Отримані результати свідчать про необхідність проведення активних інформаційних кампаній та широкого впровадження просвітницьких програм задля виховання у молоді толерантного ставлення до людей з роботизованими протезами.
14
Drozdova, Maryna. "ДИНАМІКА УЯВЛЕНЬ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ПРО ІДЕАЛЬНОГО ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА". Проблеми політичної психології 22 (1 грудня 2019): 180–97. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol22-year2019-39.
Повний текст джерелаАнотація:
Представлено результати авторського емпіричного дослідження підсвідомих уявлень студентської молоді про ідеального політичного лідера. Такі уявлення, що є невід’ємним складником побутової політичної свідомості, можна вивчати за допомогою проєктивної методики Л. Сонді. Крім цих уявлень, методика дає змогу виявляти латентні особливості настановлень (які насправді є очікуваннями) власне виборців. Дослідження проводилося 2003 р. серед студентів м. Чернігів (n = 120) і 2019 р. серед студентської молоді двох регіонів України – Донбасу (м. Старобільськ, n = 60) та Північного Сходу (м. Чернігів, n = 67). Його метою було вивчення динаміки молодіжних уявлень про ідеального політичного лідера протягом певного періоду та актуальних на сьогодні регіональних особливостей цих уявлень. Виявлено певну динаміку уподобань чернігівської студентської молоді щодо ідеального лідера. Зокрема показано, що нині молоді громадяни поряд із «фемінінними» політичними лідерами (яких здебільшого обирали півтора десятиліття тому) віддають перевагу ще й «маскулінним», а саме: активним, рішучим, владним. Портретні вибори чернігівської молоді і Донбасу засвідчили прояв низки спільних тенденцій: в обох групах популярним виявився портрет екстравертованого, емоційного, активного, рішучого, готового до суперництва лідера; усі найпопулярніші портрети були чоловічими. Поряд із тим у виборах представників сходу України (старобільських студентів) також простежувалися настановлення (очікування) «етико-гуманістичного» та «активно-агресивного» типів, тоді як серед чернігівців – «еротично-гуманістичного». Отримані результати можуть становити інтерес не тільки для політичної психології (виявлення специфіки буденної політичної свідомості й регіональних політичних субкультур), а й для психодіагностики, в аспекті адаптації тесту Л. Сонді або створення нової спеціалізованої політико-психологічної методики. Перспективним напрямом подальших досліджень видається вивчення специфіки підсвідомого (ірраціонального) сприймання політичних лідерів представниками інших регіонів країни, а також інших вікових груп.
15
Плющ, О. М. "Змістова валідність психосемантичних методик у політичній психології". Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави, Вип. 13 (2012): 85–97.
Знайти повний текст джерела
16
Траверсе, Т. М. "Дослідження проблеми лідерства у сучасній політичній психології". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка, вип. 26 (2006): 25–27.
Знайти повний текст джерела
17
Grytsenok, Liudmyla, та Olena Kapustiuk. "Індивідуальна психологічна онлайн-підтримка в умовах карантину: організація та результати волонтерського проєкту". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 47(50) (3 липня 2021): 78–95. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi47(50).214.
Повний текст джерелаАнотація:
Висвітлено актуальність та специфіку організації психологічної допомоги населенню вумовах строгих карантинних обмежень, які унеможливлюють традиційні формати «віч-на-віч». Представлено огляд переважно зарубіжних досліджень щодо причин виникнення, історіїстановлення дистанційних форм психологічної і психотерапевтичної допомоги таефективності їх застосування. Показано, що поширення онлайн-формату лише прискорилосячерез пандемічну ситуацію, оскільки розвиток новітніх комунікативних технологій сам пособі став причиною все більш частого їх застосування у сфері надання послуг, зокремапсихологічних. Водночас розгортання дистанційної, або так званої телепсихології, посилюєвимоги до технологічного, методичного, організаційного забезпечення та їх унормування,потребує особистісної готовності фахівця ефективно комунікувати з отримувачем послугонлайн. Представлено авторські напрацювання щодо організації процесу наданняіндивідуальної онлайн-підтримки в умовах обмежень неадаптивного карантину в рамкахволонтерської ініціативи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України«Онлайн-коло». Описано напрями діяльності онлайн-проєкту, завдання з організаціїіндивідуального консультування, способи їх реалізації засобами ґуґл-технологій зурахуванням зайнятості психологів-волонтерів, особливості вибірки осіб, які зверталися поіндивідуальну психологічну допомогу до проєкту, перелік найбільш типових проблем тавідгуки про їх вирішення в онлайн-режимі. Виділено як питання, які потребують подальшихнаукових розвідок, так і ті, що потребують врегулювання та вирішення на рівні держави іпрофесійної спільноти.
18
Gornostai, Pavlo. "Колективна травма як проблема соціальної та політичної психології". Проблеми політичної психології 21 (6 грудня 2018): 54–68. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol21-year2018-5.
Повний текст джерелаАнотація:
Проблема колективних травм є актуальною для українського сьогодення і важливою з погляду розуміння функціонування великих і малих соціальних груп. У психологічній та психотерапевтичній літературі тема колективних травм дістала наразі досить широке висвітлення як у загальному плані, так і щодо вивчення конкретних прикладів, які стосуються травм геноциду, рабства, терористичних нападів тощо. Найбільш представленим можна вважати аспект, пов'язаний з колективною травмою Голокосту та її трансгенераційною передачею. Колективна травма українського Голодомору має натомість порівняно незначну представленість у літературі. Поняття “колективна травма” може бути співвіднесено з іншими спорідненими поняттями: історична травма, трансгенерційна травма, національна травма, культурна (або культуральна) травма, інформаційна травма. Є ряд чинників, що визначають тяжкість колективної травми та умови передавання травматичного досвіду нащадкам: тяжкість травми, рівень переживання несправедливості, активність чи пасивність травмованої групи, опрацювання наслідків. Можна виділити різні типи стратегій подолання колективної травми великою групою: прогресивну, активно-агресивну, пасивно-агресивну та регресивну, у процесі реалізації яких проявляються як конструктивні (перетворення травми на історичний наратив), так і деструктивні (формування агресивної ідеології) тенденції. Подолання наслідків колективних травм у великих групах пов’язане з різними способами ритуалізації травматичного досвіду, одним з видів яких є створення героїчного епосу в певні історичні періоди. У малих групах спостерігаються колективні травми, викликані подіями, що відбуваються в цій групі, а також наслідки історичних травм, які актуалізуються в певні періоди загострення групової динаміки. Для опрацювання колективних травм та інших соціокультурних тем розроблено низку методів, серед яких одне з чільних місць займає метод соціодрами.
Ключові слова: колективна травма, історична травма, соціальна динаміка, трансгенераційна передача, стратегії подолання травми, ритуалізація травматичного досвіду, соціодрама.
19
Джигун, Людмила, та Наталія Берегова. "ПСИХОЛОГІЧНИЙ ТРЕВЕЛОГ : ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК". Psychology Travelogs, № 1 (7 червня 2021): 83–98. http://dx.doi.org/10.31891/pt-2021-1-8.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті представлено аналіз психолого-педагогічних досліджень щодо історії виникнення психологічних тревелогів. Висвітлено зміст поняття тревелог як форми творчого субєктивно- емоційного освоєння фізичного або психічного простору шляхом переміщення в ньому . Розглянуто поняття тревелогу як одної з найдавніших форм творчості людини. Розкрито елементи травелогу:чужий національний наратив . Тревелог повинен пропонувати погляд зсередини – уявлення про чуже нам місце від людей, які там живуть;свій національний наратив, характер, темперамент. Через спостереження чужого наративу та порівнняння з власним, можна краще зрозуміти та відчути свій;політична проблематика. Порівняння «своє-чуже» неминуче веде до політичних висновків. Необов’язково акцентувати на суто політичних питаннях, краще показати, як впливає інша форма правління на виразні особливості життя людей та культурний феномен цієї країни, етнопсихологію;побутова панорама. Гумус, на якому виростає тревелог – це побут країни – звички, страви, одяг, преференції в уявленнях тощо;злам стереотипів. Чим більше ми дізнаємося, тим більш «захитаними» стають типові погляди, й сталі стереотипи піддаються сумнівам;біографічна панорама. В тревелозі обов’язково повинен бути особистий погляд дослідника, що вирізняє його серед інших.
Проаналізовано, що емотивні конструкції свідчать, що дослідник моделює образ дороги крізь призму сприйняття аномальності часу, за умов викривленого континууму. У такий спосіб розкриває модель часово-просторового континууму, позначеного втратою сенсу свого існування, свій обсяг і значення для «Я»-его. Психологічна творчість освітлює синтез поглядів, переконань, принципів, оцінок, життєві позиції, програми поведінки та діяльності дослідника. Доведено, що саме концепт «тревелог» з його архетипними елементами (Подорожній, Шлях, Пригода) виявляється найбільш «зручним» інструментарієм на даному етапі проникнення в сутність психічного (свідоме-несвідоме).
20
Боярська-Хоменко, А. В. "ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ У 1919 – 1945 рр." Теорія та методика навчання та виховання, № 48 (2020): 9–21. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2020.48.01.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено політико-економічні, соціокультурні й освітні чинники, які впливали на розвиток професійної освіти дорослих в означений час у країнах Центральної та Східної Європи. Проаналізовано напрями теоретичних розвідок у галузі професійної освіти дорослих: визначення філософських підходів у вивченні професійної освіти дорослих; розробка дидактичних і методологічних концепцій професійної освіти дорослих; соціально-діагностичні питання професійної освіти дорослих як складової системи національної професійної освіти; формулювання мети професійної освіти дорослих і визначення її завдань; визначення змісту професійної освіти дорослих, що відображав необхідність розвитку як професійних умінь і навичок, так інтелектуальної і емоційної сфер людини; політичне значення розвитку професійної освіти дорослих. Установлено, що у досліджуваний час визначились дві форми здобуття професійної освіти дорослих: формальна і неформальна. Узагальнено зміст, форми та методи навчання дорослих у відповідності до сформованих напрямів (буржуазно-ліберальний, конфесійний, професійно-технічний, педагогічний, підготовка керівних кадрів). З’ясовано, що професійна освіта дорослих включала як фахову (вивчення іноземних мов, психології, соціології, основ торгівлі, бухгалтерії, інженерії, технічних дисциплін, агрономії, природознавства, художньої та мистецької справи, чоботарської справи тощо), так і загальноосвітню складову (компенсаційне навчання, загальнокультурний і соціальний розвиток, трудове виховання, громадянська та політична освіта, здоров’язбережувальна освіта). Неформальна професійна освіта також здобула активного розвитку і реалізовувалась через засідання соціальних клубів, професійних спілок і товариств, діяльність молодіжних, жіночих, ремісничих та робітничих об’єднань і асоціацій. Визначено деякі недоліки розвитку професійної освіти дорослих: андрагогічні дослідження цього етапу носили суб’єктивний характер та базувались на особистому досвіді науковців; теоретичні знання були позбавлені узагальнень, визначень, оцінок і порівнянь, виконували описову функцію; політизованість та перенасиченість ідеологічною пропагандою; недосконала нормативно-законодавча база.
21
Slyusarevskyy, Mykola. "Психологічна безпека людини в онтологічному та гносеологічному вимірах. Післямова до роботи, відзначеної Державною премією України в галузі науки і техніки." Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 45(48) (3 липня 2020): 7–26. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi45(48).138.
Повний текст джерелаАнотація:
Аналізується стан проблеми психологічної безпеки людини, яка в останні десятиріччя активно розробляється на пострадянських теренах.
На основі проведеного аналізу констатується, що розроблення цієї проблеми, аналітичну рамку якого задають публікації психологів Російської Федерації, здійснюється в спірних теоретико-методологічних координатах.
У тлумаченнях психологічної безпеки виразно простежуються тенденції абсолютизації її індивідуально-психологічних аспектів та десоціалізації, що спотворює зміст даного поняття (фактично відбувається його підміна: індивідуально-психологічні ресурси і чинники безпеки розглядаються як сама безпека).
На думку автора, конструктивну альтернативу згаданим тенденціям становить концепт психологічної безпеки, покладений в основу роботи «Життєвий світ і психологічна безпека людини в умовах суспільних змін», за яку групі вчених Інституту соціальної та політичної психології НАПН України присвоєно Державну премію України в галузі науки і техніки за 2019 рік.
Згідно із цим концептом, психологічна безпека людини є інтегративною характеристикою системи взаємодії «суб’єкт – середовище», у процесі якої складається певна ситуація, котру людина суб’єктивно означує маркерами «безпечна – небезпечна».
Обґрунтовується ситуаційна, а також динамічна, континуальна природа психологічної безпеки.
Наголошується, що, так само як і ситуація, психологічна безпека водночас залежить і не залежить від людини, тому вирішення проблеми психологічної безпеки передбачає як актуалізацію особистісних ресурсів захищеності психіки, так і підвищення рівня безпечності переважно незалежних від людини чинників.
Підкреслюється відносний характер будь-якої психологічної убезпеченості, разом з тим висунуто тезу про можливість і потребу досягнення в кожному конкретному випадку такого її рівня, який є необхідним і достатнім для збереження особистісної автентичності і життєтворчого потенціалу людини.
Особливу увагу приділено розкриттю соціальної сутності та діалектики активності людини як суб’єкта безпеки. Обстоюється думка про те, що проблематика психологічної безпеки людини належить до сфери компетенції передусім соціальної психології. Інші психологічні дисципліни можуть розробляти її окремі аспекти.
22
Безрукова, К. М. "ТЕОРЕТИЧНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ЕЛЕКТОРАТУ В СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОМУ ПІДХОДІ". Problems of Modern Psychology, № 1 (30 червня 2021): 9–17. http://dx.doi.org/10.26661/2310-4368/2021-1-1.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено спробу систематизації та узагальнення наявних теоретичних підходів до типологізації електорату, виділено та проаналізовано основні підстави для типологізації виборців. Доведено, що електорат є предметом міждисциплінарних досліджень, який формується на перетині політології, соціології та психології, тому автором проаналізовано основні теоретичні підходи до визначення поняття «електоральна група» в межах цих наукових напрямів. Під час аналізу класичних теорій електоральної поведінки в статті розглянуто основні теоретичні підходи до типологізації електорату. Критеріями для типологізації в них виступають політичні симпатії та орієнтації, міра знайомства з програмами кандидатів і агітаційною продукцією, зміна наміру голосувати під час передвиборчої кампанії, ступінь залученості у виборчий процес, стійкість електоральних орієнтацій, міра власної вигоди від результатів виборів, чутливість до базових стратегій виборчих кампаній. Приділено увагу обґрунтуванню соціально- психологічних критеріїв типологізації виборців, закладених послідовниками Мічиганської школи, які виділяли партійну ідентифікацію, ставлення до поточних подій і до кандидата як ключові підстави для типологізації. На прикладі аналізу основних підходів автором доведено, що спроби типологізувати електорат за психологічними характеристиками в роботах багатьох учених мають фрагментарний характер, найчастіше враховуючи лише одну з цих характеристик без охоплення всієї можливої кількості змінних. Акцентовано, що найбільш поширеною в країнах пострадянського простору й досі залишається типологізація виборців на підставі соціально- демографічних характеристик, за якою групи виділяються на основі віку, статі, рівня освіти, регіону проживання та типу поселення, політичної належності, електоральних симпатій.
23
Юркова, О. А. "Чутки як соціокомунікаційний феномен". Обрії друкарства, № 1(9) (30 грудня 2021): 121–31. http://dx.doi.org/10.20535/2522-1078.2021.1(9).240615.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто особливості феномену чуток, обставини, за яких вони виникають, суспільну роль, яку вони виконують. Наведено стислий аналіз ключових етапів вивчення феномену чуток у різні історичні періоди. Відповідно до цього виокремлено головні характеристики та спроби систематизації чуток на різних етапах розвитку наукової думки. Зроблено висновок, що чутки є особливим жанром комунікації зі специфічними характеристиками. Поява, розповсюдження та потенційні наслідки чуток аналізуються з точки зору масових комунікацій з урахуванням напрацювань суміжних наук. Використано доробок науковців у царині психології, соціальної психології, соціології, історії, політичних технологій, реклами. Окрему увагу приділено новітній проблематиці, пов’язаній з особливостями й наслідками поширення чуток у соціальних мережах.
24
Литвинов, О. М. "Корупція: культурно-історичні, екзистенційні й інституційні джерела та логіка протидії в правовому полі (конспект лекції)". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, № 85 (10 лютого 2019): 37–45. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.85.37-45.
Повний текст джерелаАнотація:
У лекції продемонстровано евристичні можливості культурологічного підходу у філософії права, який розробив автор, до проблеми корупції. Визначено: 1. Загальні (психолого-біологічні) та 2. Специфічні (культурно-історичні, світоглядно-етичні та соціально-політичні) засади корупції. Показано причини нездоланності загальних засад, що пояснює наявність цього феномену у всіх суспільствах. Запропоновано низку можливих заходів протидії і загальним, і специфічним засадам корупції, де провідна роль належить праву.
25
Литвинов, Олександр Миколайович. "Про культурно-історичні, екзистенційні й інституційні джерела корупції (спроба культурологічного аналізу проблеми)". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 24 (23 червня 2019): 98–107. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i24.868.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття є черговою спробою демонстрації евристичних можливостей розробленого автором культурологічного підходу у філософії права та соціальній філософії, у даному випадку до проблеми боротьби із корупцією.
Головними питаннями, що розглядаються в статті, є питання обґрунтування концептуального підходу та термінології, що використовується, визначення фундаментальних джерел і природи корупції, а також способів протидії цьому явищу, насамперед у межах права. Показано, що проблема корупції не є суто політичною, економічною чи то юридичною, а має більш глибоке та більш загальне підґрунтя. Визначено загальні (психолого-біологічні) та специфічні (культурно-історичні, світоглядно-етичні та соціально-політичні) засади корупції. Показано причини нездоланності загальних засад, що пояснює наявність цього феномену у всіх суспільствах. Запропоновано низку можливих заходів протидії і загальним, і специфічним засадам корупції, де йдеться про використання різноманітних соціальних та просвітницьких важелів, але підкреслено провідну роль права.
Обгрунтовано, що інструментами системного тиску на корупцію всередині країни має бути насамперед ітелектуально-раціональна активність кожного (реально – переважної кількості людей) – критичне мислення і трудова мораль, у соціальному житті — громадянське суспільство, у державному — раціональні закони та відповідна діяльність правоохоронних і судових органів, тобто такі, які адекватно відбивають логічну межу кримінальних дій, у тому числі корупційних.
Зазначено, що це буде можливим, коли екзистенціал страху переміститься з площини публічно-¬правової, де він має відверто кримінальний характер, у площину морально-¬особистісну, де йому належить набути вигляду суто правового, у західному культурному сенсі, тобто, основаному на свободі кожного, що передбачає усвідомлену особисту відповідальність як конкретний вираз людської гідності.
26
Айтов, С. "Соціально-культурні чинники виникнення і становлення історичної антропології як сучасної філософії історії". Studies in history and philosophy of science and technology 30, № 1 (17 травня 2021): 32–39. http://dx.doi.org/10.15421/272103.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено складну проблематику впливу соціально-культурних чинників на виникнення історичної антропології як сучасної фiлософії icторії. Методологiя даної праці заснована на реалізації принципів комплементарностi, структурностi, дiалогiчностi. У студії зазначеної проблематики були залучені методи: філософської герменевтики, системно-структурний, мiждисциплiнарний. Виникнення і становлення історичної антропології як сучасної філософії історії втілилися у етапах ґенези і «тотальної історії», початкових у розвитку цієї науки. В їх межах сформувалися онтологічні, гносеологічні і аксіологічні засади, значущі для подальшого розвитку історично-антропологічних концепцій. Так, в онтологічній сфері було генеровано рефлексивне поле наукових пошуків: масова психологія суспільств Західної Європи доби Середньовіччя і Раннього Нового Часу, їх свідомі і підсвідомі уявлення про світ, установки суспільнозначущої поведінки, різноманітні форми життєдіяльності й повсякденного життя, релігійні і парарелігійні вірування. У гносеологічній сфері було утворено «методологічний інструментарій» історично-антропологічних студій, який засновувався на теоретичних підходах до подій і процесів минулого як до наукової проблеми і широкого міждисциплінарного діалогу; концепції довгого часу історії як такого, протягом якого змінюється ментальність суспільств. Аксіологічна сфера сформувалася у розумінні людини як головного об’єкта історично- антропологічних студій і важливого чинника історичної динаміки, який здійснює на останню вельми значний вплив. Формування зазначених змістовних площин історичної антропології відбулося під суттєвим впливом соціально-культурних процесів першої половини минулого століття. Серед них слід виокремити процеси «масовизації» суспільств; значну ідеологізацію суспільної свідомості багатьох країн світу, передусім європейських; широке розповсюдження ідеологічних систем як правого (нацизм, фашизм), так і лівого (комунізм, соціал-демократизм) спрямування, котре супроводжувалося всеохоплюючою вірою великих мас населення в істинність їх постулатів; поразка нацистських соціально- політичних моделі й ідеології у Другій світовій війні; початкова фаза утворення соціально- психологічних основ «суспільства споживання». Дані соціокультурні тренди стимулювали в історичній антропології орієнтацію на вивчення і осягнення масової психології суспільств минулого в її підсвідомому й свідомому елементах як сутнісно важливих чинників причинності й змісту їх історичної динаміки. Дослідження і аналіз ментально-культурного горизонту каузальності, особливостей і перспектив розвитку процесів минулого усіх рівнів виявилися основним завданням історично-антропологічних концепцій.
27
Купчишина, Валентина, та Наталія Макогончук. "ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ “НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР” ТА ВИКОРИСТАННЯ ЙОГО ІНШИМИ НАУКАМИ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: психологічні науки 12, № 1 (9 лютого 2020): 176–92. http://dx.doi.org/10.32453/5.v12i1.145.
Повний текст джерелаАнотація:
Своєю історією зміст поняття “національний характер” сягає давніх часів від давньогрецького філософа і сучасника Аристотеля – Теофраста, до сучасних дослідників (І. Абрамова, А. Донченко, Л. Орбан-Лембрик, М. Пірен, Т. Потапчук, В. Руденко та ін.).На різних етапах розвитку людства, науковці відмічали появу все нових і нових рис у національному характері того чи іншого народу, що спричинено різноманітністю наукових підходів щодо вивчення зазначеного терміну.Визначення змісту поняття “національний характер” є досить різноплановими і здійснюються в рамках різних наук (етнопсихології, психології, культури тощо). Аналіз останніх публікацій свідчить про те, що багато авторів звертаються до цього поняття, а іноді і розкривають його через призму таких понять, як “національна ментальність”, “народний дух”, “душа народу”.Так, на думку етнопсихологів, “національний характер” є досить складним феноменом етнопсихології як науки в гносеологічному плані; це уявлення народу про самого себе, важливий елемент його народної свідомості, його суспільного етнічного “Я”.Для розкриття способу життя того чи іншого народу у літературі набуло широко вжитку поняття “національний характер”. У зміст цього поняття одні автори включали темперамент людей, їхні здібності, інші – різноманітні риси юдей, їхні ціннісні орієнтації, ставлення до праці, влади, оточення тощо.Також науковцями відмічено той факт, що важливою сферою вияву національного характеру є діяльність. Одним з таких продуктів діяльності виступає мова, адже передача рис національного характеру здійснюється за активної її участі. Мовний фактор відіграє значну роль у формуванні національної самосвідомості, національного характеру, який є етноформуючою ознакою українського народу. Наступним продуктом діяльності є фольклор, адже завдяки йому також можна проаналізувати стереотипи національного характеру.Національні риси психіки народу виявляються і в особливостях побудови його характеру, темпераменту, традиціях, звичаях і смаках його представників. Науковцями виокремлено низку позитивних і негативних рис національного характеру народу.На різних історичних етапах на національний характер мала вплив політична система суспільства. У кризових ситуаціях, у періоди загострення національних проблем і протиріч ті чи інші риси національного характеру, як відмічено дослідниками, можуть виходити на передній план, детермінуючи політичну поведінку людей. Специфічність особливостей українського національного характеру проявляється у сукупності типових рис через їх структуру та форми вираження.
28
МУХТАРОВА, Табассум. "ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА ТА ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЙ НА ПСИХОЛОГІЮ ЛЮДИНИ У ТВОРЧОСТІ ЧИНГІЗА АБДУЛЛАЄВА". Humanities science current issues 3, № 28 (27 липня 2020): 16–22. http://dx.doi.org/10.24919/2308-4863.3/28.208730.
Повний текст джерела
29
Zimovin, Oleksii`. "Здійснення громадянином політичного вибору залежно від образів членів родини". Проблеми політичної психології 24 (30 грудня 2021): 243–56. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol24-year2021-78.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність дослідження зумовлена значущістю політичних виборів громадян для розвитку демократичного суспільства. Відповідно, необхідно краще розуміти ті чинники цього вибору, які зазвичай недостатньо враховуються, зокрема певні родинні чинники.
Метою статі є визначення ролі образів членів родини у політичному виборі громадян.
Методи і методологія. Дані для дослідження були зібрані після другого туру виборів Президента України у 2019 році. У дослідженні взяли участь 60 студентів Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, віком 18-23 роки, 30 з них – віддали свій голос за В. Зеленського, 30 – за П. Порошенка.
Для збору даних було використані наступні методики: анкетування, особистісний диференціал, модифікаційний опитувальник Д. Джонгварда. Для статистичної обробки використовувались U-критерій Мана-Уїтні та логістистичний регресійний аналіз з покроковим методом відбору змінних-предикторів.
Результати. Описано особливий шар та механізм політичного вибору – родинний політичний вибір, сутність якого полягає в тому, що суб’єкти схильні віддавати свої голоси за політиків схожих на членів їх родин. Встановлено, що для виборців Зеленського важливими є образи енергійного батька, чуйної матері, доброзичливого та самостійного сиблінга, їм властиве сприйняття самого себе як сильного, чуйного, чесного, самостійного, вони загалом більш позитивно оцінюють себе. Виражений его-стан – дорослий. Виборці Порошенка мають образи сильної, незалежної, енергійної та впевненої матері, сиблінг постає як метушливий, виражений его-стан – контролюючий батько. Доведено, що ключовим предиктором політичного вибору, який дозволяє прогнозувати голосування за Зеленського або Порошенка є сила матері. Якщо респондент сприймає власну матір як сильну, то ймовірність його голосування за Зеленського знижується.
Дослідження має практичну значущість, адже дозволяє краще розуміти психологію виборця, глибинні соціально-психологічні механізми голосування та використовувати це знання для підтримки свідомого та осмисленого політичного вибору. Водночас, наголошуємо на важливості соціальної етики та протестуємо проти макіавелістичного використання наведених результатів та інтерпретацій
Перспективи полягають у перевірці виявлених закономірностей на більших вибірках та врахуванні інших сімейних чинників політичного вибору.
30
РОЗМАН, Ірина. "ПЕРЕДУМОВИ ТА ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ БІОГРАФІСТИКИ". Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 1 (квітень 2020): 85–94. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2020-1-1-85-94.
Повний текст джерелаАнотація:
Зародження і становлення педагогічної біографістики як окремого, складного феномену детермінувалося комплексом взаємопов’язаних суспільних, соціокультурних, освітньо-наукових факторів. Існують передумови та чинники формування педагогічної біографістики. До передумов належать європейські традиції історико-біографічного жанру (доба Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Новітнього часу); українська біографічна традиція («літописна житійна» кінця Х-ХVI ст., козацько-літописна кінця ХVI- ХVIІІ ст., «емпірично-наукова» ХІХ с.; імперська (російська і австро-угорська) та західноукраїнська та радянська 20-30 рр. ХХ ст. та саме біографічний підхід в історії філософії та психології, літературознавства. Чинники виокремлено на суспільно-політичні та державно-політичні, що визначило ідеологічні доктрини розвитку освіти і науки; науково-методологічні напрями; моделі; рефлексії пізнання і дослідження суспільного розвитку (персоналізм, фрейдизм); тенденції розвитку та інституційна структура історико-педагогічної науки та етапи розвитку педагогічної думки. Концентровано-ретроспективний погляд на розвиток європейської біографічної традиції дозволяє зробити низку проміжних висновків. Розвиток біографії завжди обумовлювався існуючими суспільно-політичними і соціокультурними умовами і відразу реагував на чергові зміни у суспільних настроях, ідейних парадигмах, світоглядних очікуваннях. Ця обставина та загальний поступ гуманітарних наук стимулювали й узалежнювали модифікацію типів, видів, родів біографічних творів і їхніх методологічних засад, які в загальному вимірі еволюціонували між художнім і науковим жанрами. Традиція українського біографічного жанру, її розвиток та історико-педагогічні умови, опираючись на тісний взаємозв’язок, заклали основу для виникнення, розвитку та становленню педагогічної біографістики в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття. Ключові слова: феномен, біографістика, науково-методичний підхід, розвиток біографії.
31
ГЕОРГІЄВ, Василь. "ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ ПОВІТРЯНОДЕСАНТНОЇ ПІДГОТОВКИ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 20, № 1 (17 серпня 2020): 50–64. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v20i1.398.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність започаткованого дослідження вбачається в тому, що українське сьогодення характеризується не лише нестабільною політичною й економічною обстановкою, а й збройною агресією з боку Росії, що зумовлює пошук дієвих форм, методів і засобів навчання майбутніх офіцерів Збройних Сил України, опанування ними професійною компетентністю, яка у своїй основі передбачає не лише засвоєння професійних військових знань, а й формування і розвиток у курсантів особистісних якостей.
Метою статті є визначення сутності психолого-педагогічної компетентності майбутніх офіцерів і визначення форм, методів і засобів її формування в освітньому процесі на заняттях спеціальних дисциплін військового спрямування. Зазначено, що під час навчання в закладах вищої військової освіти курсанти повинні опанувати психолого-педагогічну компетентність, що є невід’ємним складником професійної компетентності, оскільки у своїй подальшій діяльності вони повинні як навчати особовий склад професійних (військових) знань, умінь і навичок, так сприяти всебічному розвитку майбутніх підлеглих.
Розглянуто підходи дослідників щодо визначення сутності професійної і психолого-педагогічної компетентностей майбутніх офіцерів. Зазначено, що курсанти, здебільшого, не усвідомлюють ролі психологічного і педагогічного аспектів професійної діяльності офіцера.
Психолого-педагогічна компетентність майбутніх офіцерів розглядаєть як інтегративне особистісне утворення, що характеризується наявністю сукупності теоретичних психолого-педагогічних знань, практичних умінь і навичок здійснення освітньо-виховного процесу з підлеглими, сформованістю необхідних особистісних якостей,здатністю вирішувати різноманітні професійно-педагогічні ситуації і попереджувати конфліктні ситуації, що сприятиме виконанню на високому рівні професійних обов’язків.
Зазначено, що в ході викладання навчальної дисципліни «Повітрянодесантна підготовка» можливим є використання таких інтерактивних форм і методів навчання, як проблемні лекції, лекції бесіди, дискусії, мозкові штурми, квести, розв’язання педагогічних ситуацій (кейсів), рольові ігри, метод проєктів.
32
Грішин, Едуард. "РЕЗИЛІЄНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ: СУТНІСТЬ ФЕНОМЕНУ, ПСИХОДІАГНОСТИКА ТА ЗАСОБИ РОЗВИТКУ". Вісник ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Психология", № 64 (2021): 62–81. http://dx.doi.org/10.34142/23129387.2021.64.04.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність дослідження: Сьогодні резилієнс як особливість людської психіки набуває великого значення через необхідність опору стресам, пов’язаним із актуальними соціально-економічними проблемами – життям в умовах пандемії, соціально-політичних конфліктів, загостренням економічних проблем у державі тощо. Проблема резилієнс як здатності чинити опір стресам та виявляти психічну стійкість є достатньо розробленою у зарубіжній психології, утім українськими дослідниками досі не було здійснено адаптації чи власні розробки засобів психодіагностики та розвитку резилієнс особистості. Мета дослідження: концептуалізувати поняття резильєнтності та виявити психологічний зміст та характеристики. Методи дослідження: теоретичні (аналіз наукових літературих джерел, узагальнення теоретичних даних з проблеми дефініції резильєнтності). Результати дослідження: у статті представлені результати теоретичного аналізу феномену резильєнтності, проаналізовано його психологічні фактори та ресурсний потенціал для особистості. Висновки.У результаті теоретичного аналізу встановлено, що феномен резильєнтності у психології розуміється у трьох площинах – як риса чи здатність особистості долати стрес, як процес копінгу та як адаптаційно-захисний механізм особистості, що дозволяє протистояти стресу чи адаптуватись після психотравми. Перевагами дії резильєнтності є висока адаптивнітсь, психологічне благополуччя та успішність у діяльності індивіда. Психологічними факторами розвитку резильєнтності є націленість життя на певну мету, почуття узгодженості життя, перевага позитивних емоцій, життєстійкість, висока адекватна самооцінка, активні копінги, самоефективність, оптимізм, наявність соціальної підтримки та спроможність звертатись за підтримкою до інших, когнітивна гнучкість, висока духовність особистості.
33
Тернавська, Вікторія Миколаївна. "ПРАВООСВІТНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ (КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)". New Ukrainian Law, № 1 (31 березня 2022): 125–31. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.19.
Повний текст джерелаАнотація:
Проведення низки демократичних реформ у процесі розбудови в Україні правової держави і громадянського суспільства зумовлює необхідність підготовки фахівців у різних сферах економіки та державного управління, здатних орієнтуватися у правовому середовищі і діяти з повним усвідомленням відповідальності за свої рішення і дії. Питання політики держави у сфері загальної правової та юридичної освіти є сьогодні досить актуальним, оскільки усвідомлена участь особи у громадсько-політичному житті потребує формування високого рівня правосвідомості та правової культури громадян. Стаття присвячена дослідженню різних методологічних аспектів інституту правоосвітньої політики держави, спрямованої на визначення стратегії і тактики процесу правового виховання, правової і юридичної освіти з метою забезпечення сталого розвитку громадянського суспільства та правової держави. Обґрунтовано доцільність виокремлення правоосвітньої політики як самостійної форми реалізації конституційно-правової політики. Представлено авторське визначення поняття «правоосвітня політика держави». Робиться висновок, що втілення в життя якісної правоосвітньої політики потребує створення збалансованого законодавства України про правову та юридичну освіту. Зауважено, що правова освіта в цілому передбачає безперервний процес цілеспрямованого формування правової свідомості особистості як законослухняного громадянина і правника-професіонала та потребує розширення і поглиблення правових знань упродовж життя. Виховання поваги до права, належне застосування правових знань у сфері професійної діяльності вимагає компетентнісного підходу в системі правової та юридичної освіти, яка повинна бути побудована з врахуванням професійної спрямованості та психолого-вікових особливостей студентів (слухачів). Усе це потребує концептуалізації правоосвітньої політики держави.
34
ТЮРІНА, Олена. "СУЧАСНА ЄВРОАТЛАНТИЧНА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління 60, № 1 (24 лютого 2022): 57–60. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2021-1(60)-9.
Повний текст джерелаАнотація:
Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Актуальність дослідження виникає через необхідність повноцінного вивчення ролі Французької Республіки на міжнародній арені, і зокрема в євроінтеграційних процесах після розпаду біполярної системи. Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Мета роботи. вивчення концептуальних і практичних аспектів забезпечення національної безпеки Франції в контексті євроатлантичного політичного процесу з урахуванням демографічної та екологічної обстановки, сучасної трансформації і глобалізації як зовнішніх, так і внутрішніх загроз національним інтересам сучасної Франції. Методологія. емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, класифікація тощо), а також системний, функціональний, конкретно-соціологічний. Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у тому, що проблема національної безпеки сучасної Франції розкривається на широкій теоретико-методологічної та політологічної основі, як одна з важливих складових політичної науки; обрана тема досліджується в тісному взаємозв'язку спеціальних знань з різними галузями соціальних наук – історія, філософії, політології, психології, з широким використанням різноманітних політичних теорій і технологій, соціальних цінностей і політичного прогнозування, що безумовно істотно збагатило зміст політологічного дослідження і значно розширило його теоретико-методологічну базу. Висновки. Поняття «національна безпека» в державному управлінні охарактеризовано в контексті дослідження різних її аспектів (факторів існування, об’єктів, підрозділів тощо). Аналіз цих аспектів показав, що не існує єдиного усталеного визначення поняття «національна безпека», яке б задовольнило вчених у різних галузях та в усіх країнах, оскільки кожна з них пропонує таке визначення, виходячи з власних інтересів та цінностей, сформованих протягом конкретний історичний період. Виявилося, що ці інтереси та цінності визначають критерії забезпечення рівня національної безпеки, конструкт якого складається із змінних і незмінних компонентів. Хід часу і зміна сучасних умов вимагають акцентування уваги на захисті життєво важливих інтересів і цінностей людей і громадян, суспільства і держави, а отже, своєчасного виявлення, аналізу, запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз, проблеми та ризики для цих інтересів. Змістом державного управління політикою безпеки в цьому контексті є формування та реалізація системи правових, організаційних та економічних заходів, які передбачають використання управлінських методів та інструментів захисту національних інтересів у всіх сферах їх діяльності з урахуванням ряд загальних, складності, результативність, дієвість, публічність, чесність тощо.
35
Магда, Євген. "ДЕГУМАНІЗАЦІЯ ОПОНЕНТА ЯК ІНСТРУМЕНТ ГІБРИДНОГО ВПЛИВУ". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 114–17. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.19.
Повний текст джерелаАнотація:
Проблема вивчення методів гібридної агресії залишається актуальною для сучасної політичної науки. Дії Кремля у період із 2014 р. створюють значний масив матеріалів для дослідження. Дегуманізацію можна назвати новим прочитанням засад радянської пропаганди часів Другої світової війни. Проте у ХХІ ст. особливості застосування та ореол поширення інструментів дегуманізації супротивника суттєво змінилися, вона перетворюється з допоміжного засобу на один із головних інструментів гібридного впливу. Інструментами дегуманізації стають фейки, які тиснуть на чутливі теми: злочини проти дітей, здійснені військовими противника, в окремих випадках – представниками інших національностей, тощо. Провідниками відповідних меседжів можуть виступати не лише очевидці подій (реальні чи підставні), а й російські військові кореспонденти, представники іноземних ЗМІ, представники політичного керівництва РФ. Середовищем поширення відповідної інформації є соціальні та інші медіа. Протидіяти дегуманізації потрібно, розбираючи фейки на складники та компоненти, забезпечуючи оперативне реагування офіційних осіб та створення адекватного наративу. Дослідження механізмів дегуманізації супротивника – і в українському контексті, і в контексті інших регіональних конфліктів – видається перспективним тематичним напрямом на перетині військової історії, психології, культурної антропології.
36
Shynkaruk, Oleh. "ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ КУРСАНТІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ НА ЗРАЗКАХ ПРИКОРДОННОЇ ІСТОРІЇ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ". Psychological Prospects Journal, № 34 (29 грудня 2019): 261–77. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2019-34-261-277.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор аналізує психологічні аспекти патріотичного виховання курсантів Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького на зразках прикордонної історії.
Це питання на сучасному етапі розвитку української державності, а особливо загрози її втрати, є досить актуальним, тому важливого значення набуло питання пошуку більш досконалих методів і засобів, зокрема й використання психологічних чинників, роботи з цивільною та військовою молоддю, які б забезпечили високий рівень їхнього патріотизму.
Дослідження поняття патріотизму дозволяє зробити висновок, що це явище, як один з базових компонентів індивідуальної та суспільної свідомості, має комплексну структуру. Він – обʼєкт вивчення історії, етнології, соціології, політології, а також етнічної психології та психології міжгрупових відносин. Вони акумулювали значний масив даних, що дозволяють сьогодні виділити проблему патріотизму в якості самостійного обʼєкта дослідження, використовувати для опису цього явища відповідний концептуально-термінологічний інструментарій і позначити його соціально-психологічну специфіку.
Зважаючи на те, що серед принципів формування патріотизму є й такий як: “відповідності національним інтересам України, пріоритетності духовних, національно-історичних і військових цінностей та традицій українського народу, Збройних сил України”, автор зазначає, що цей принцип є актуальним і для українських прикордонників, адже національно-історичні цінності, глибокі традиції є і у них, про що свідчать численні наукові дослідження останніх років.
Наявні зразки прикордонної історії командири, відповідні посадові особи, науково-педагогічні працівники, весь персонал Національної академії Державної прикордонної служби України використовують у своїй діяльності все активніше, здійснюючи своєрідний вплив на свідомість, підсвідомість і поведінку особистості майбутнього офіцера-прикордонника і на психологічний стан військового колективу в процесі їхньої життєдіяльності з метою формування у них високих морально-політичних, громадянських, військово-професійних, соціально-психологічних, психічних і фізичних якостей, необхідних для успішного виконання в умовах будь-якої складності конституційного обов’язку щодо захисту української держави.
37
Султанова, Лейла. "ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ МАЙБУТНЬОГО ВИКЛАДАЧА ЗАКЛАДУ ВИЩОЇ ОСВІТИ". Mountain School of Ukrainian Carpaty, № 22 (26 червня 2020): 150–55. http://dx.doi.org/10.15330/msuc.2020.22.150-155.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтовано актуальність проблеми ціннісних орієнтацій майбутнього викладача закладу вищої освіти. Визначено сутність понять «цінності» та «ціннісні орієнтації». З’ясовано, що цінності складають основу ціннісних орієнтацій індивіда. У науковій літературі розрізняють матеріальні, суспільно-політичні, духовні цінності; позитивні і негативні цінності; цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські цінності. Серед цінностей людського буття і культури при всьому розмаїтті найчастіше виділяють лише декілька, як правило, основних: людина, життя, добро, краса, істина, свобода тощо. Розкрито психолого-педагогічний аспект ціннісних орієнтацій. У публікації наголошується на тому, що дослідження передбачає лише вивчення змісту ціннісних орієнтацій майбутнього викладача закладу вищої освіти, але не виключається можливість змін у системі ціннісних орієнтацій майбутнього викладача під впливом організованого нами процесу формування та розвитку полікультурної компетентності.Описано методику визначення рівня ціннісних орієнтацій. Для цього використано методику «Ціннісні орієнтації» Мілтона Рокича (Milton Rokeach), який розрізняє два класи цінностей: термінальні та інструментальні. Здійснений якісний і кількісний аналіз системи ціннісних орієнтацій майбутнього викладача до та після реалізації чотирьох етапів формування полікультурної компетентності засвідчив ефективність розробленого та запропонованого нами змісту полікультурної освіти.
38
Пустовіт, В. Ю. "ЕПІСТОЛЯРІЙ ВИДАТНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ: МЕТОДИЧНИЙ АСПЕКТ". Духовність особистості: методологія, теорія і практика 101, № 2(Ч.2) (28 вересня 2021): 141–50. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2021-101-2_2-141-150.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті наголошується на необхідності застосування письменницького епістолярію в шкільному вивченні української літератури, зокрема наводяться методичні рекомендації щодо ознайомлення з творчістю Лесі Українки в 5-6 класах за новою програмою в умовах нової української школи. Творчість Лесі Українки ґрунтовно досліджена представниками різних наукових галузей, мистецьких напрямків, літературознавчих шкіл. Однак, окрім оприлюдненого, епістолярій письменниці містить вагому інформацію як для розуміння сутності мистецької спадщини зазначеного періоду в цілому, так і висвітлення особистих стосунків поетеси з видатними сучасниками та перебігу історичних фактів і подій. Зазначене в сукупності дозволяє науковцям і поціновувачам творчого здобутку Лесі Українки не лише заглибитися в розуміння джерел формування поетеси, прозаїка, драматурга, а й визначити роль жінки в суспільстві на помежів’ї століть, осягнути непрості родинні й особистісні стосунки тощо.
Письменницький епістолярій сприяє відстеженню еволюції творчості митця. У наукових розвідках ми неодноразово наголошували, що епістолярій достовірно відбиває лабораторію авторського стилю, експериментування в пошуках жанру, є проявом психології творчості, гендерних відносин, світоглядних пошуків, ціннісних аспектів тощо.
Авторкою доведено, що систематична робота на уроках української літератури в школі із застосуванням листів, спогадів, щоденникових записів письменника сприяє кращому засвоєнню навчального матеріалу. У висновках акцентовано, що епістолярні діалоги є невіддільною частиною духовної спадщини митця, відображають громадські інтереси й ідеали, обставини особистого життя, умови праці й творчості, розкривають суспільно-політичну й культурно-мистецьку атмосферу доби.
39
ГАЛІМОВ, Анатолій, та Юлія СТЕПАНОВА. "ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ ДО ЛІДЕРСТВА У МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ-ПРИКОРДОННИКІВ У ХОДІ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 28, № 1 (17 травня 2022): 67–84. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v28i1.977.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проведений аналіз сучасного стану та визначені основні напрями формування здатності до лідерства у ході освітнього процесу майбутніми офіцерами-прикордонниками. Успішність професійної діяльності офіцера-прикордонника – керівника прикордонного колективу залежить не тільки від умілого використання ним офіційних владних повноважень, але й від здатності стати лідером колективу. Відомі вітчизняні дослідники виділяють керівництво та лідерство як два явища, властивих організованим спільнотам, називаючи їх найважливішими способами інтеграції й диференціації групової, колективної й масової діяльності та спілкування людей. Зважаючи на те, що і керівництво, і лідерство впливають на рівень виконання прикордонним підрозділом завдань з охорони державного кордону, необхідно, щоб офіцер-керівник був одночасно і керівником, і лідером. Визначено, що лідерство – це поведінкова характеристика офіцера-прикордонника, що забезпечує здійснення владних повноважень, організацію спільної діяльності й регуляцію відносини у прикордонному підрозділі на основі особистісного впливу й ціннісного обміну. Дослідження феномену лідерства має важливе значення для підвищення ефективності виконання завдань з охорони державного кордону підрозділами прикордонної служби. Проблема лідерства є предметом зацікавлення багатьох наук, зокрема політології, політичної психології, соціології, теорії та психології управління. Найвідомішими теоріями лідерства є ситуативна, особистісно-ситуативна, теорія очікування-взаємодії, мотиваційна теорія лідерства, теорія конституентів, теорія обміну й трансактного аналізу. Проведений аналіз показав, що основними компонентами готовності до лідерства майбутніх офіцерів-прикордонників є мотиваційно-особистісний, когнітивно-професійний, процесуально-діяльнісний та емоційно-вольовий. З урахуванням психологічних поглядів на структуру особистості, методологічних трактувань категорії готовності готовність майбутніх офіцерів-прикордонників до лідерства можна визначити як професійно важливу особистісну властивість, що забезпечує здійснення владних повноважень, організацію спільної діяльності й регуляцію відносин у прикордонному підрозділі на основі особистісного впливу й ціннісного обміну та складається з мотиваційно-особистісного, когнітивно-професійного, процесуально-діяльнісного й емоційно-вольового компонентів. Таке розуміння структури готовності до лідерства дозволяє визначити і основні напрями роботи з формування цієї професійно важливої властивості у майбутніх офіцерів-прикордонників у процесі їхньої фахової підготовки.
40
Собольніков, Валерій. "РОЗВИТОК ЄВРОПИ В МЕЖАХ ПСИХОАНАЛІЗУ: МЕТОДОЛОГІЯ, СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ". Public management 18, № 3 (29 травня 2019): 412–26. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-18-3-412-426.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуалізація національно-регіональної специфіки багатора- зово ускладнює проблему сталого розвитку Європи. Тому метою статті є: дослідження на основі методології глибинної психології і генезису архетипу Європи, його архетипових коренів як інфраструктури і рушійної сили стану і перспективи розвитку ЄС. Аналіз архітектоніки ЄС, що сьогодні “розси- пається”, був побудований на виділенні “двох різних психічних станів”, які задають політичний і психоаналітичний дискурси. При цьому вірогідність політичного поля подій об’єктивується за допомогою психоаналітичного методу, прийоми і засоби якого (психоаналітичні, феноменологічні і гер- меневтичні) виконують схожі завдання, доповнюючи й уточнюючи знання, отримані раніше. Архетипний комплекс Європи як психічно оформлена до- мінанта культурної спадщини “епохи готів” визначив особливість історич- ного шляху Німеччини і архетипу Європи. Будучи базовим архетипом, він сприймається у вигляді згорнутого до символу процесу антропосоціогенезу. Аналіз подієвої структури архетипового простору як ірраціонального пото- ку оголив висновок про “працююче” синхроністично колективне несвідоме. Акумуляція останнім негативного досвіду привела до розуміння фрактала як засобу передачі одним поколінням іншому “духу і зла”. Тому синхронічність може становити небезпеку, що проглядається в деструктивних напрямах розвитку Європи. Обґрунтовано авторський підхід у розумінні контексту “тяжіння” зла, ймовірність трансформації його змісту і механізму переходу в інший стан. Концептуалізація архетипу Європи визначає завдання подаль- шого наукового дослідження перспектив її розвитку.
41
Олексієнко, Борис. "РЕАДАПТАЦІЯ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: психологічні науки 12, № 1 (9 лютого 2020): 204–18. http://dx.doi.org/10.32453/5.v12i1.147.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто основні підходи до організації процесу адаптації учасників бойових дій та членів їхніх родин до умов мирного життя. Наголошується на тому, що система реадаптації має будуватися із врахуванням потреб як самого учасника операції Об’єднаних сил, так і його найближчого оціального оточення. Вона має здійснюватися разом із заходами з психологічної реабілітації. Психологічна реадаптація має в своїй основі передбачати комплекс заходів, який повинен надати підтримку колишнім учасникам бойових дій як у сфері соціально-правових відносин, так і у сфері соціальної психології і морально-етичних відносин. Вона має на меті здійснення інтеграції комбатанта у громадянське суспільство з тим, щоб повернути його з пограничної ситуації до соціальної норми, стабілізувати соціальний статус, спрямувати особистісні ресурси на активну побудову соціальної реальності, в якій він опинився після виконання завдань у зоні ООС, бути спроможним реалізувати особисті, майнові, політичні права, соціальні інтереси, отримати необхідні освітні, соціальні та житлові послуги, психологічну підтримку. Ця робота містить такі рівні, як: соціально-психологічна компенсація кризового стану демобілізованих комбатантів чи тих військовослужбовців, хто повернувся виконання завдань у зоні ООС до місць постійної дислокації своїх частин; корекція ціннісно-нормативних засад поведінки; формування оптимальних поведінкових стратегій. Ефективність психологічного забезпечення цього процесу оцінюється через досягнення необхідного стану психологічного ресурсу комбатанта, який має бути готовий як діяти за необхідності у бойовій обстановці, так і нормально жити у мирний час після курсу психологічної реабілітації і реадаптації.
42
Барна, М. Ю. "КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОЗНАКИ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЯК ОБ’ЄКТА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ". Herald of Lviv University of Trade and Economics Economic sciences, № 63 (1 жовтня 2021): 15–19. http://dx.doi.org/10.36477/2522-1205-2021-63-03.
Повний текст джерелаАнотація:
Визначено сутнісні характеристики поняття “міграція”, які прийнято розглядати в системі державного регулювання соціально-економічних процесів. Охарактеризовано теоретико-методичні підходи (суспільний, просторовий, регуляторний, розподільний) до трактування міграції та їх відмінності в контексті розроблення державної міграційної політики. Наголошено, що міграційні процеси охоплюють низку видів те-риторіальних переміщень населення: повне переселення, маятникове, сезонне, епізодичне. Узагальнено міждис-циплінарний контекст дослідження міграційних процесів в розрізі базових галузей науки (економіка, демо-графія, соціологія, міграціологія, антропологія, політологія, статистика, психологія, історія, юриспруденція). Визначено концептуальні положення міграційних процесів та їх місце при визначенні методичних підходів до забезпечення соціально-економічного розвитку країни. Виділено форми руху населення (природний, просторо-вий, соціальний) у системі міграційних процесів. Зроблено висновок, що міграційні процеси мають вплив на всі сторони життєдіяльності людей, суспільства та спричинюють зміни в структурі соціально-економічного розвитку країни. Наведено перелік функцій міграції (прискорювальна, перерозподільна, селективна) та охарак-теризовано важливість їх ефективної реалізації у системі державного управління соціально-економічними змінами. Систематизовано групи факторів (демографічні, економічні, соціальні, етнічно-культурні, політич-ні), що визначають інтенсивність міграційних процесів та напрями державної міграційної політики. Визначе-но вплив суб’єктивних факторів (географічні, національні, релігійні, суспільно-поведінкові) на міграційні проце-си та реалізацію державної міграційної політики. Виділено інтеграційні особливості міграційних процесів та їх значення при забезпеченні соціально-економічного розвитку країни.
43
Kykhtuik, Oksana. "РОЛЬ МОТИВАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ПОВЕДІНЦІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ". Psychological Prospects Journal, № 33 (9 червня 2019): 152–62. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2019-33-152-162.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено теоретико-методологічний аналіз основних теорій мотивації та визначено роль мотиваційних чинників в організаційній поведінці. Обґрунтовано сучасні тенденції, зміни, які відбуваються у світі під час вивчення та спрямованості організаційної поведінки. Описано роль головних мотиваційних чинників, які впливають на організаційну поведінку індивіда. Виокремлено такі головні процеси організаційної поведінки, як управління, влада й політика, інформація та комунікації, прийняття рішень, конфлікти й переговори, медіація, зміни, стрес. Здійснено теоретичний аналіз головних теорій мотивації: підкріплення, змістових, процесуальних. Виявлено, що кожна з цих наукових концепцій зосереджена на одному чи декількох мотиваційних чинниках: підкріплення чи нагороди; потреби або пізнання, задоволення, ефективність. Актуалізовано питання про необхідність використання інтегрованого підходу щодо мотивації працівників в організаціях. Висвітлено поняття організаційного середовища та його впливу на розвиток особистості в організаційній структурі. Виокремлено важливий мотиваційний чинник особистості на робочому місці як задоволеність працею, що об’єднує, інтегрує всі наявні теорії мотивації. Описано вплив винагороди як мотиваційного чинника на задоволеність працею робітника. Урахування всіх мотиваційних чинників сприятиме успішному розвитку, конкурентоспроможності організаційних структур, можливості становлення на міжнародному ринку. Перспективною вбачаємо необхідність розроблення та впровадження навчання з особистісного розвитку працівників, викладання аспектів психології мотивації у формі соціально-психологічних тренінгів для організаційних структур.
44
Pocelujko, A. O. "Імідж держави: поле концептуальних визначень у соціально-психологічних студіях". Grani 18, № 5 (3 березня 2015): 68–74. http://dx.doi.org/10.15421/1715101.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено проблемі співвідношення концепту «імідж» з концептами «символ», «установка», «соціальний стереотип» та ін. концептами соціології, соціальної та політичної психології. Імідж у науковій літературі розглядається переважно в двоаспектному вимірі, а саме: як стихійностворюваний образ будьякого об’єкта (включаючи державу як абстрактний об’єкт) та результат свідомого цілеспрямованого конструювання, відповідної діяльності, яка дозволяє, враховуючи відповідні очікування, створювати однобічні, гіперболізовані, акцентовані на рівні уяви перцепції. Останні, за допомогою ЗМІ і через лідерів, думки підлягають поширенню по різних каналах соціальних комунікацій. Символ виконує щодо іміджу інструментальну функцію, в той час як імідж може слугувати відображенням значної сукупності символів, що мають однорідне значення для різних соціальних груп (йдеться про так звані «осьові», або ж архетипові символи). імідж у науковій літературі розглядається переважно в двоаспектному вимірі, а саме: як стихійностворюваний образ будьякого об’єкта (включаючи державу як абстрактний об’єкт) та результат свідомого цілеспрямованого конструювання, відповідної діяльності, яка дозволяє, враховуючи відповідні очікування, створювати однобічні, гіперболізовані, акцентовані на рівні уяви перцепції. Останні, за допомогою ЗМІ і через лідерів думки підлягають поширенню по різних каналах соціальних комунікацій. Водночас символи для іміджевого конструювання мають бути стереотипізованими, оскільки масова свідомість тяжіє до спрощення (редукування) будьяких перцептуальних конструктів. Саме тому імідж держави має утворюватись сукупністю однорідних стереотипізованих символів, регулярне оперування якими в масових комунікаціях сприяє закріпленню їх в установках (атитюдах) великих соціальних груп.
45
Шмаюн, Ольга Юріївна. "ФЕНОМЕН КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ". Питання культурології, № 38 (29 жовтня 2021): 354–62. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.38.2021.247184.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується феномен дозвілля як унікальне явище, яке сприяє реалізації та розвитку численних видів і форм культурно-дозвіллєвої діяльності. Мета статті — дослідження особливостей розвитку сучасних культурно-дозвіллєвих центрів України в середовищі соціокультурного існування. Методологічною основою дослідження стали основні положення культурології, соціології культури та соціальної психології, які розглядають дозвіллєву культуру як соціокультурний феномен. Наукова новизна полягає у визначенні та уточненні науково-теоретичних підходів до вивчення дозвілля в рамках зарубіжних і вітчизняних дослідницьких робіт. Висновки. Аналіз процесу формування і становлення феномену культурно-дозвіллєвої діяльності спонукає до пошуку нових оптимальних шляхів удосконалення діяльності культурно-дозвіллєвих центрів. Формування нових суспільних відносин актуалізує дослідження проблем соціокультурної сфери, де культура відчуває вплив соціально-політичних і соціально-економічних механізмів, водночас безпосередньо впливаючи на їх розвиток, та стає своєрідним соціальним каталізатором. Зокрема, філософські аспекти дозвілля визначають його самодостатнім функціонуючим організмом. Відбулася також активізація наукових розробок педагогіки дозвілля, обґрунтування понятійного апарату, принципів, функцій, основних видів та організаційних форм, які використовуються у практиці його проведення. Соціально- педагогічний аспект дозвільної діяльності знаходить своє відображення в інфраструктурі, змісті, дозвіллєвих вподобаннях для об’єднання різних рівнів організації соціального середовища. Наголошено, що глобалізація, посилення конкуренції, поглиблення інформаційних процесів призвели до цілеспрямованого характеру розвитку культурно- дозвіллєвих центрів, адже рівень розвитку держави в сучасному світі оцінюється, у тому числі, й за діяльністю культурно-дозвіллєвих закладів.
46
Птащенко, O., Л. Чернобай, С. Малихіна, I. Верезомська та С. Яремчук. "ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ СТРАТЕГІЙ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МІЖНАРОДНИХ КОМПАНІЙ В УКРАЇНСЬКІЙ БІЗНЕС-ПРАКТИЦІ". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (31 березня 2022): 406–14. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3661.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. У статті досліджено вплив персоналу на успішне функціонування підприємства у довгостроковій перспективі. Компаніям необхідно враховувати погляди, цінності, очікування, сприйняття та типову поведінку працівників різних культур. Успіх компаній на світовому ринку все більше визначається тим, чи вдалося їм створити ефективну систему управління персоналом, щоб усунути тертя у відносинах між працівниками різних національностей і з різними культурними традиціями. При оцінці точного внеску як окремого працівника, так і колективу в цілому кінцевий результат господарської діяльності міжнародної компанії є складним процесом, оскільки окрім прямих витрат праці, продукт також вкладається в постійні та поточні. активи. На сьогоднішній день HR-фахівцю необхідно задовольнити потреби роботодавців у контексті нових фахівців, зокрема, менеджер з навчання, спеціаліст з персоналу, менеджер з персоналу, директор з персоналу, менеджер команди, тренер з продажу, хедхантер, менеджер з корпоративної культури та ін. Визначено глобальні зміни та їх наслідки у сфері HR-менеджменту: інформатизація, поширення цифрових технологій, старіння знань та технологій, національні демографічні зрушення, нестача кваліфікованих кадрів, індивідуалізація, невизначеність на глобальних, регіональних та національних ринках, акцент на таких науках, як психологія та соціологія. Культурні, економічні, соціальні та політичні відмінності міжнародної компанії мають значний вплив на формування стилів управління та адаптацію та функціонування персоналу в країні перебування. Висвітлено проблеми стратегій управління персоналом міжнародних компаній в українській бізнес-практиці: стиль та практика керівництва компанією, соціо-культурні фактори, відмінності заробітних плат та трудових умов, проблеми переміщення робочої сили, фактор відносин, фактор контролю та суперечливості. Досліджено переваги стратегій управління персоналом міжнародних компаній в українській бізнес-практиці: тренінги для персоналу, диджиталізація на підприємствах, дотримання норм діючого законодавства, забезпечення об’єктивного оцінювання компетенцій персоналу, розвиток корпоративної культури серед персоналу підприємства. Ключові слова: стратегія, персонал, підприємство, підвищення, розвиток, стимулювання, керівництво. Формули:0; рис.:2; табл.:1; бібл.:13
47
Головченко, Гліб. "АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРІВ МЕДІАОСВІТИ В УКРАЇНІ". ОСВІТА ДОРОСЛИХ: ТЕОРІЯ, ДОСВІД, ПЕРСПЕКТИВИ 17, № 1 (31 грудня 2020): 29–39. http://dx.doi.org/10.35387/od.1(17).2020.29-39.
Повний текст джерелаАнотація:
Автором оглядової статті наголошено, що епоха цифрового суспільства вимагає від нинішніх громадян вільного володіння новими навичками для успішного використання можливостей новітньої реальності – медіаінформаційними. Відтак, все більшої вагомості набуває медіаосвіта. ЮНЕСКО навіть визнає медіа освіту окремою складовою освіти. Україна вже має певний позитивні здобутки з її провадження у формальній, неформальній та інформальній освіті. У публікації здійснено спробу систематизувати набутий досвід через призму діяльності вітчизняних медіаосвітніх центрів.Для досягнення поставленої мети було використано комплекс теоретичних методів дослідження для вивчення напрямів провадження вітчизняної медіаосвіти: огляд літератури, відбір і й осмислення результатів, їх систематизація та визначення перспектив. Описано діяльність 3 визнаних вітчизняних центрів медіаосвіти: Інституту соціальної та політичної психології, Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України та Інституту екології масової інформації. Узагальнення та систематизація їх медіаосвітньої діяльності уможливили виокремлення наступних критеріїв: історичного, методичного, прогностичного. Завдяки їх використанню, було визначено й 2 нових медіаосвітніх центри в Україні: Академія преси України та Коледж преси та телебачення у м. Миколаїв. У статті проаналізовано історію їх створення, особливості розроблення та впровадження науково-навчально-методичного забезпечення, окреслено напрями їх подальшої діяльності. Таким чином, через діяльність визначених центрів медіаосвіти було простежено тенденції її розвитку на ринку освітніх послуг України. З‘ясовано, що всі медіаосвітні центри є схожими за своєю місією – медіапросвітницькою діяльністю. Водночас їх відмінності проявляються в практичному провадженні медіаосвіти. У подальшому планується дослідити особливості медіаосвітньої діяльності в дистанційному форматі, зумовленого пандемією COVID
Ключові слова: медіаосвіта, центри, Україна, медіаосвітня діяльність, аналіз.
48
ТКАЧЕНКО, Олександр. "АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ПАНДЕМІЇ COVID-19". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 42 (4 червня 2021): 277–91. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.42.18.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз антропологічного аспек- ту поширення коронавірусної інфекції. Методологічними засадами дослідження стали принципи та категорії екзистен- ціальної філософії та психології, релігійного світогляду, діалек- тичний та феноменологічний підходи, методи аналізу та син- тезу. Наукова новизна. Події, пов’язані з поширенням пандемії COVID-19, можна охарактеризувати як антропологічну кри- зу. Відбувається наростання онтологічної тривоги й страху на політичному, економічному, фізіологічному рівнях. Однією з негативних особливостей боротьби проти коронавірусу є ціле- спрямовані кроки до вдосконалення дисциплінування (диктату- ри) суспільства, а саме відбувається атомізація соціального життя, ізоляція людей один від одного, спостереження над ними й контроль. В умовах пандемії поглибились такі форми від- чуження, як людини від суспільства; людини від людини; людини від себе; людини від культури; людини від екології. Однак крім негативних наслідків, сучасна пандемія має позитивній зміст, адже це ситуація пробудження до екзистенції, зміцнення влас- ної ідентичності. Висновки. Страхи, самотність, відчай, три- воги, обмеження життєвого простору, зменшення довіри до навколишнього світу, втрата відчуття безпеки, депресія – це окремі прояви фундаментальної кризи існування людини. Щоби правильно розуміти ситуацію, пов’язану з коронавірусом, отри- мати правильні орієнтири, необхідно з фізіологічного, політич- ного, економічного рівнів розуміння підійматися на духовний. В контексті запропонованої на розгляд проблеми важливим залишається питання про істинні цілі та зміст сучасної освіти й виховання. Пандемія COVID-19 актуалізує проблему глобаль- ної солідарності та співробітництва.
49
Гірук, В. В. "ДОПИТ МАЛОЛІТНІХ ПОТЕРПІЛИХ ВІД НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ: ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОЦНСУАЛЬНІ ЗАСАДИ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 361–66. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.40.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що упродовж останніх років головним та визначальним у багатьох сферах розвитку суспільного жит- тя України є вектор європейської інтеграції. Прагнення України побудувати з Європейським Союзом відносини не лише на ґрунті партнерства і співро- бітництва, але і створити політичні асоціації та здійснити економічні ін- теграції, передбачають певну адаптацію та внутрішні реформи. В умовах таких трансформаційних процесів на євроінтеграційному шляху важливе місце займає нормативно-правовий захист прав людини та громадянина. Певну специфічну категорію в даному випадку становлять діти, оскільки внаслідок певних вікових особливостей розвитку вони не здатні самостій- но, в повному обсязі розуміти, користуватись та інформувати про випадки не дотримання їх прав та законних інтересів. Під час розслідування кримі- нальних правопорушень, вчинених відносно малолітніх осіб, перед слідчим також постає ряд проблем, пов’язаних із забезпеченням дотримання прав та законних інтересів досліджуваної категорії. Найчастіше такі проблемні аспекти виникають саме під час організації та проведення допиту мало- літнього. В такому випадку, перед слідчим, окрім основного завдання, яке полягає у отриманні від допитуваної особи найбільш повної інформації про подію злочину, постає проблема, яка стосується регулювання психоемо- ційного клімату у якому проходитиме допит. У статті досліджено окремі аспекти тактичних особливостей допиту малолітніх потерпілих від на- сильницьких злочинів. Проаналізовано можливості проведення допиту ма- лолітньої особи у режимі відеоконференції, процесуальні засади залучення психологів та педагогів. Визначено типові ознаки протидії розслідуванню, яка може виникати під час розслідування кримінальних проваджень у яких потерпілими виступають малолітні особи. Окреслено основні завдання, які постають перед слідчим на різних стадіях проведення допиту малолітніх потерпілих від насильницьких злочинів. Досліджено типові тактичні при- йоми, які застосовуються в під час допиту малолітніх потерпілих від на- сильницьких злочинів.
50
Tymofieiev, Serhij. "Місце антикорупційної культури у процесі запобігання корупції в Україні". Public Administration and Regional Development, № 6 (13 січня 2020): 956–78. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.06.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено актуальним питанням запобігання корупції в Україні. Визначається, що в українському суспільстві діють подвійні стандарти відносно корупційних дій. Це проявляється у розподілові на притаманну елітам корупцію з одного боку, та побутову – з іншого. Якщо перша оцінюється доволі негативно, то друга виправдовується багатьма. Показовою є відчутна різниця між оцінками корупціогенної діяльності інших та поблажливе ставлення до власної поведінки. Розглядається антикорупційна культура як складова антикорупційної політики. Значна увага приділяється участі громадянського суспільства у вирішенні проблеми корупції, моральній та психологічній складовій цього питання. Існування корупції в країні ставить під сумнів спрямування влади на розбудову сучасної демократичної держави, тому варто акцентувати увагу на суперечливому ставленні до різних проявів корупції. Зазначається, що для подолання корупції необхідно не тільки стабілізувати економіку та створити систему правоохоронних та антикорупційних органів. Не менш важлива наявність політичної волі влади та бажання суспільства, оскільки корупційні дії втілюються не тільки у державно-владних відносинах, а й у суспільних. Визначається, що будь-яка діяльність антикорупційного характеру лежить у площині людської психології. Фактично боротьба з корупцією є боротьбою проти негативних якостей та вад індивіда. Різні корупційні дії з етичної точки зору оцінюються по різному: одні з них сприймаються як злочинні, інші в свою чергу вважаються лише аморальними, хоча з точки зору закону вони в однаковій мірі є злочинними. Відмічається, що одним з визначальних напрямів запобігання та протидії корупції в сфері державного управління загалом, соціальній політиці зокрема, є формування антикорупційної культури серед широкого загалу. Основоположним в цьому напрямку є забезпечення негативного ставлення серед громадськості до корупції та бажання протидіяти цьому явищу.