Статті в журналах з теми "Політика підтримки підприємництва"

У статті проаналізовано аспекти нормативно-правового, інституційного та фінансово економічного механізмів аграрної політики в Україні через призму політики економічної та з урахуванням компонентів енергетичної політики держави. Визначено, що в Україні напрацьовано комплексний механізм формування та реалізації аграрної політики, що знаходить свій вияв у визначених та закріплених відповідними правовими актами напрямах та пріоритетах аграрної політики. Поряд із тим з’ясовано, що прийняті основоположні акти потребують суттєвих змін у напрямі підвищення рівня їх дієвості шляхом закріплення на рівні законодавства поряд із пріоритетами обсягів фінансування у формі певного відсотка від державного бюджету або ВВП країни, а також прозорих та спрощених механізмів розподілу коштів. Визначено, що інституційна структура реалізації державної аграрної політики хоча й наявна в кількісному вигляді, однак, на нашу думку, потребує вдосконалення як на центральному рівні – шляхом приведення її в підпорядкованість політиці економічній, так і на місцевому, тим більше що значну частину функцій підрозділів реалізації аграрної політики на регіональному рівні є дублююча МінАПП робота з опрацювання документів учасників державних аграрних програм. Додатковим аргументом такої консолідації є успішний досвід запровадження Програми 5–7–9, яка впроваджується без прив’язки до певної галузі економіки, однак відіграє домінантну роль у справі державної фінансово-кредитної підтримки аграрного підприємництва. Окремої уваги заслуговує реалізація можливостей розв’язання енергетичних проблем за рахунок наявних в аграрній галузі сировинних потужностей, що за належної державної політики дало б можливість зменшити імпортозалежність в енергоресурсах. Базуючись на підходах Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки у сфері стимулювання виробництва та використання біологічних видів палива, доречно використати цільовий адаптований досвід, як то встановлення конкретних вимог щодо використання біопалива на певному відсотковому рівні загального обсягу споживання дизельного палива, встановлення податкових пільг тощо.

У статті визначено теоретико-генетичний розвиток інтеграційних процесів в сучасному регіональному менеджменті з урахуванням векторів суспільного прогресу, поєднання знань економіки, інноватики, соціології, теорії ринків та підприємництва. Наголошено, що інтеграційні процеси завжди мають загальну або локальну дію, формальні та неформальні прояви, позитивний або негативний вплив на явища та процеси людської діяльності, забезпечують позитивну або негативну динаміку окремих соціально-економічних явищ і процесів. Саме інтеграція як рушійна сила формує потенціал суспільства й економіки держави та її територій. Визначено ключові чинники суспільного прогресу, що обумовили дослідження процесу інтеграції в економіці та менеджменті: прискорене формування світового ринку та його впливовість на національні економіки, зміна границь регіонів; укрупнення, централізація та диверсифікація капіталів, прискорена диверсифікація виробництва та сфери послуг; масове виробництво та його залежність від науково-технічного прогресу, екологічних і соціальних стандартів; територіальний перерозподіл світу, зони економічного впливу та новітні формати регіоналізації. Зосереджено увагу на тому, що кластер, як прояв економічної інтеграції в сучасній діяльності, галузевої та регіональної влади, постає первинним в інструментарії стимулювання ринків, бізнесу, якісного та кількісного покращення ділового середовища, залучення інвестицій, інструментом балансу інтересів влади та бізнесу. Зазначено, що кластери постають центром промислової політики, балансують групи регіональних інтересів, стимулюють і корегують регіональний розвиток, прискорюють комерціалізацію національних наукових надбань. Визначено такі компоненти потенціалу кластероутворення регіонів, як: наука та освіта; ресурсна база; заощадження підприємств та населення; малий і середній бізнес та інфраструктура підтримки малого та середнього бізнесу. Реалізація потенціалу кластероутворення має ґрунтуватися на системі безпеки від наявних ризиків, побудова якої може максимально швидко сформувати платформу взаємних дій, колективного прийняття рішень, заходів організації та контролю. Обґрунтовано управлінське бачення формування стратегічної мети кластероутворення з урахуванням принципів консолідації та гармонізації ключових інтересів.

The realization of Ukraine's innovation potential is permanently hampered by a number of political and socio-economic factors. However, despite numerous problems in the economy, innovative entrepreneurship in the form of startup projects shows stable growth. The Ukrainian startup sector has become one of the few sectors of the economy that has been developing dynamically in recent years. International experience indicates that the state is an important player in building the national startup ecosystem. In particular, the state plays a leading role in preventing the outflow of startups to other world ecosystems. The purpose of the article was to establish the features of the state support for the national startup ecosystem and outline the ways to strengthen this support. Based on the analysis of international experience, the existing approaches, methods, and tools used in the world practice to support the startup ecosystems were identified. In terms of the development of the startup ecosystems, two major types of state policies are outlined: proactive policy and reactive policy. The paper provides key characteristics of theses types of policies. The analysis of government support for national startup ecosystem was conducted. Although the development of innovative entrepreneurship was defined as a strategic priority of Ukrainian government, the speed of implementation of practical measures aimed at achieving this goal is insufficient. Positive tendencies in the state support of Ukrainian startups as well as the main directions for state stimulation of the domestic startup ecosystem were highlighted.To stimulate the development of the domestic startup ecosystem, the following areas of state support were considered: legal regula-tion, startup investment, human capital development, competence centers, infrastructure development, media and event management. The factors that inhibit state support for startups were identified. In addition, the role of the private sector in building the national ecosys-tem of startups was outlined. Promising area of further research is the analysis of trends in the global startup industry and comprehension of international experience to elaborate efficient tools for domestic startup ecosystem support. Keywords: startup, startup ecosystem, state policy, investments in startups, human capital, startup ecosystem infrastructure. У статті розглядається роль держави як суб’єкта формування вітчизняної екосистеми стартапів. На основі аналізу міжнарод-ного досвіду визначені існуючі у світовій практиці підходи до формування державної політики підтримки екосистеми стартапів, напрями та практичні інструменти стимулювання стартапів. Висвітлені відмінності між проактивною та реактивною політикою стимулюванння екосистеми стартапів. Проаналізовано сучасний стан державної підтримки стартапів в Україні. Хоча в Україні розвиток інноваційного підприємництва визначений як стратегічний пріоритет державної політики, однак темпи імплементації практичних заходів, спрямованих на досягнення цієї мети, є недостатніми. Визначені інструменти державного стимулювання вітчизняної екосистеми стартапів, що відносяться до державно-правового регулювання, інвестування стартапів, розвитку людського капіталу, створенння центрів компетенцій, інфраструктурного забезпечення, медіа та івент менеджменту. Ключові слова: стартап, екосистема стартапів, політика підтримки стартапів, інвестування стартапів, людський капітал, інфраструктура стартапів.

В статті проведено аналіз особливостей підприємницької діяльності жінок в Україні, а саме в аграрній сфері. У дослідженні виявлено характерні риси, види та форми жіночого підприємництва, визначено основні причини підприємницької активності жінок, а також бар’єри та перешкоди. Вивчено сучасний стан гендерної рівності в Україні та зазначено, що в 2019 році Україна займала 60 місце з 160 країн світу за показником індексу гендерної рівності, а в українському парламенті питома вага жінок складає 20,8 відсотка, тоді як в європейських кранах цей показник наближається до 50 відсотків, наприклад у Швеції – 47 відсотків, у Іспанії – 44 відсотка. Доведено, що однією з перешкод підприємницької діяльності для жінок в аграрній сфері є гендерні асиметрії, що виникають в бізнес-середовищі. На даний момент підприємництво в агропромисловому комплексі має свої особливості, які пов’язані з тим, що воно охоплює не тільки саму працю в сільському господарстві, а й працю задля розвитку сільських територій та несільськогосподарське підприємництво. Обґрунтовано причини необхідності сприяння жіночому підприємництву і запропоновано шляхи розвитку підприємництва в аграрній сфері. Основні перешкоди, які ми вважаємо важливими і які стримують розвиток підприємництва – це: низький рівень розвитку мережі соціальної інфраструктури, що створює додаткове навантаження на жінок; відсутність в напрямках аграрної політики окремих елементів, які б стосувалися підтримки жінок в веденні бізнесу; низька доступність до ринку фінансово-кредитних послуг та інше. Вважаємо, що в державних програмах необхідно передбачити окремі заходи які б стосувалися підтримки жінок-підприємців, та які б мали дієвий, а не декларативний характер.

Діяльність у галузі молодіжного підприємництва спрямоване на вирішення проблем, перш за все, соціально-економічного характеру: зниження рівня безробіття, реалізація можливості створення нових робочих місць, розвиток нових напрямів та галузей економіки тощо. Молодіжне підприємництво - один з факторів розвитку економіки країни, тому має місце необхідність залучення молоді до підприємництва. У статті наведена сучасна наукова практика молодіжного підприємництва, яка виокремила окремі його ознаки, а також визначила ряд сильних та слабких сторін даного феномену. На основі аналізу представлено ретроспективу позиціонування молоді в сучасній бізнес-спільноті та сформульовано найважливіші напрями вдосконалення цього перспективного вектору національної молодіжної політики. Автор проаналізував вітчизняний та зарубіжний досвід форм і методів підтримки та розвитку молодіжного підприємництва, висвітив основні формати.

В статті проведений є аналіз ситуації з формуванням підприємництва, його інституційного середовища, розроблені шляхи покращення інституційного середовища розвитку підприємництва в аграрній сфері. В статті доведено, що основними формами державної підтримки підприємництва в агарній сфері є: політична, економічна, соціальна, екологічна. В статті аргументовано, що підтримка розвитку підприємництва повинна базуватися на сприятливому інституційному середовищі, визначено що стимулюючим фактором розвитку підприємницької діяльності є удосконалення нормативної бази та реорганізація органів управління, що призведе до покращення інституційного середовища та в свою чергу стане потужним інструментом для активізації підприємницької діяльності і буде сприяти сталому економічному розвитку держави. Нами визначено, що в подальшому свої дослідження з даного питання будуть направлені на розробку дієвих механізмів створення сприятливих умов для розвитку підприємництва в агарній сфері як з боку держави так і збоку іноземних донорів в частині технічної, інформаційної та навчальної підтримки.

Досліджено основні напрямки та пріоритети державної підтримки інноваційно-інвестиційного розвитку підприємництва на основі використання фінансових інструментів. Обґрунтовано, що управління інноваційно-інвестиційним розвитком підприємництва потребує заходів державної підтримки, які є складовою державного регулювання розвитку підприємництва, та реалізуються на основі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування. Розглянуто основні теоретичні підходи до визначення сутності фінансового механізму державної підтримки інноваційно-інвестиційного розвитку підприємницького сектора. Наголошено на впливі функціонування інституту підприємництва та рівня його інноваційно-інвестиційної активності на соціально-економічний розвиток країни. Окреслено перелік проблем об’єктивного тасуб’єктивного характеру розвитку підприємництва на сучасному етапі трансформаційних змін у державній економічній політиці. Визначено, що фінансування інноваційної діяльності на державному рівні є недостатнім, а приватні інвестиції характеризуються безсистемністю та переважають у великих інтегрованих бізнес-структурах. На основі дослідження зарубіжного досвіду запропоновано пріоритетні напрями удосконалення фінансового механізму державної підтримки.

Стаття присвячена теоретичним засадам формування організаційно-економічного механізму розвитку інноваційного підприємництва на рівні регіону. Проаналізовано та визначено основні фактори впливу на стан та розвиток інноваційного підприємництва в регіоні, до яких віднесено: посилення деструктивних впливів на стан та розвиток регіону; нестача кваліфікованих кадрів, задіяних в розвитку інноваційного підприємництва; недосконалість комунікацій між наукою, бізнесом та владою; відсутність єдиного стратегічного бачення розвитку інноваційного підприємництва регіонів держави тощо. Визначено структурні елементи досліджуваного механізму, до яких віднесено організаційні, інституційні та економічні складові, що формують комплекс важелів управління процесом розвитку інноваційного підприємництва регіону. Систематизовано основні типи стейкхолдерів розвитку інноваційного підприємництва регіону, до яких віднесено органи влади, підприємницькі суб’єкти регіону, інвестори, громадськість, міжнародні стейкхолдери, інститути знань. З метою більш чіткого визначення переліку інструментів досліджуваного механізму, які відповідають його конкретним стратегічним цілям, сформовано та деталізовано пріоритети регулювання розвитку інноваційного підприємництва регіону. До таких приорітетів віднесено: формування та реалізацію конкурентоспроможних регіональних інноваційних продуктів та послуг; підвищення рівня якості інституційної інфраструктури інноваційного підприємництва регіону; удосконалення інформаційного забезпечення інноваційного підприємництва регіону; організація системи якісної підготовки кваліфікованих фахівців для сфери інноваційного підприємництва; системна детінізація діяльності суб’єктів підприємництва регіону. Доведено, що регулювання розвитком інноваційного підприємництва регіону здійснюється шляхом визначення і підтримки пріоритетних напрямів як державного та галузевого, так і регіонального та місцевого рівня. Більшість регіонів, шляхом формування і реалізації регіональних стратегій та програм самостійно здійснюють підтримку та розвиток інноваційного підприємництва, виділяють кошти з власних бюджетів на провадження науково-дослідницької діяльності та на впровадження інновацій в регіоні. Крім того, регіони захищають права та інтереси суб’єктів інноваційної діяльності, забезпечують фінансову підтримку виконання інноваційних проектів, стимулюють комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, що кредитують виконання інноваційних проектів; підтримують функціонування і розвиток сучасної інноваційної інфраструктури регіону тощо. Організаційно-економічний механізм розвитку інноваційного підприємництва може стати дієвим напрямом соціально-економічного розвитку регіону. Чітке та дієве регулювання процесів розвитку інноваційного підприємництва регіонів передбачає застосування комплексу економічних, організаційних та інституційних заходів, що забезпечують ефективне використання ресурсного потенціалу регіону, реалізацію потенціалу всіх суб’єктів інноваційного підприємництва та збалансування інтересів усіх стейкхолдерів регіону. Визначено, що не існує ідеальної формули для створення оптимальної системи регулювання розвитку інноваційного підприємництва, але реалізація цілеспрямованої, послідовної та добре продуманої регіональної політики у даній сфері дозволяє досягти значних позитивних результатів.

Проаналізовано особливості розвитку підприємництва в умовах завершення адміністративно-територіальної та земельної реформ. Продемонстровано, що підприємництво є необхідною умовою економічного розвитку територіальних громад, які утворилися в результаті проведення адміністративно-територіальної реформи в контексті ринкового реформування національної економіки, яке передбачає реалізацію державної політики, формуючи новий формат взаємовідносин між публічною владою і бізнесом, урегульовує економічні процеси у приватному секторі економіки, прискорює економічне зростання, підвищує якість надання державних послуг. Виявлено пріоритетні напрями вдосконалення цього процесу. Хоча адміністративно-територіальна реформа в Україні перебуває на завершальній стадії, зроблено висновок про її неефективність, що призводить до низької ефективності функціонування і розвитку бізнес-середовища та підприємництва малого і середнього бізнесу, які є основними джерелами наповнення місцевих бюджетів на основі чинної податкової системи. Було зазначено, що розвиток підприємництва в Україні повинен мати свою стратегію впровадження, яка може визначати головні аспекти, розкривати актуальну проблематику і надавати варіанти рішень цих гострих питань. Ключовими положеннями подібної стратегії стануть: інституціональне бізнес-середовище, покращення якості дорадництва, налагодження комунікаційних каналів та тісних взаємовідносин між місцевою владою і населенням, удосконалення механізмів розвитку кооперації та кластерів, розроблення рекомендаційних бізнес-пакетів для потенційних підприємців, проведення аналізу ресурсного потенціалу сільської території, розроблення інструментів державної підтримки малого і середнього бізнесу, формування доступних і відкритих геоінформаційних систем з розвитку підприємництва, удосконалення моделей державно-приватного партнерства для розвитку територій громад, організація дистанційного навчання зацікавлених жителів для ефективного ведення власної справи з урахуванням змін клімату, стимулювання місцевих органів влади до нарощування власного бюджетного потенціалу, прозорість і доступність до інформації з упровадження окремих видів підприємницької діяльності на території громади, розкриття ресурсного забезпечення та інвестиційної привабливості території

У роботі визначено й уточнено поняття фандрайзингу як елементу взаємодії згідно з необхідністю фінансування та розповсюдження інформації між громадськістю та потенціалом на прикладі індустріального парку «Свема». Розглянуто способи застосування фандрайзингу та основний його інструментарій для забезпечення можливостей фінансування проєктів індустріальних парків на прикладі парку «Свема». Запропоновано застосування методик фандрайзингу як оптимального засобу фінансової підтримки індустріальних парків порівняно з іншими методиками краудфандінгу, краудсорсиндгу та іншого інструментарію сучасної фінансової політики в господарському процесі. Розглянуто принципи застосування методології фінансової підтримки підприємництва, стартапів у системі індустріальних парків сучасної економічної системи господарювання.

Стаття окреслює розвиток культури інженерної освіти кінця XX та початку XXI сторіччя. Політики, роботодавці, дослідники та освітяни приділяють значну увагу системі інженерної освіти США та підготовці спеціалістів з інженерними навичками, оскільки саме інженерна освіта відповідає за розвиток та підтримку технічної інфраструктури нації та потенціал для інновацій. Основними сучасними рушіями реформи інженерної освіти стають консультативні ради інженерних коледжів та кафедр, а також інженерні професійні товариства. Більшість інженерних коледжів та інженерних факультетів мають виробничі консультативні ради, що складаються з випускників і представників компаній, які беруть на роботу значну кількість випускників освітнього закладу. Давню історію підтримки реформ освіти в США мають приватні фонди. Окрім консультативних рад, дуже впливовими на розвиток освітніх програм вважаються публікації та конференції професійних товариств, зокрема щорічна конференція Американського товариства інженерної освіти. Інноваційні інженерні програми створюються з метою розвивати ефективні зв’язки між інженерною освітою та початковою і середньою освітою, просувати програми подвійних дипломів, підтримувати регулярну, добре сплановану взаємодію з промисловістю, поширення отриманих даних, стимулювати винагороду викладачів, які розвиваються або впроваджують успішні інновації в викладанні та навчанні, а також скоротити час і вартість, необхідні для отримання ступеня в інженерній освіті. Національний альянс колективних винахідників та інноваторів був заснований з метою заохочувати винаходи, інновації та підприємництво серед студентів університетів по всій країні, що є способом створення нових підприємств та можливостей працевлаштування.

Доведено необхідність та значимість державного регулювання функціонування суб’єктів господарювання агропромислової сфери. Виявлено проблеми державної регуляторної політики у агропромисловій сфері вітчизняної економіки та окреслено перелік напрямків їх усунення. Проведено дослідження сучасного стану державного регулювання функціонування суб’єктів аграрної сфери та його впливу на розвиток сільськогосподарських підприємств в Україні. Конкретизовано функції державного регулювання сільського господарства. Охарактеризовано організаційно–правові форми підприємництва, які використовуються в сільському господарстві України. Проаналізовані різні види підприємств, що провадять свою діяльність у сільськогосподарській сфері. Наголошено на необхідності законодавчого закріплення основоположних принципів державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, такі як системність і стабільність. Доведено необхідність державного регулювання функціонування підприємницьких структур у сільському господарстві. Проідентифікувались теоретичні й загальнометодологічні проблеми державного регулювання організаційно–правових форм сільськогосподарських підприємств. Деталізувалися правові проблеми державного регулювання сільського господарства в Україні. Обґрунтовано недостатню ефективність державної політики щодо створення умов формування кооперативних та інших некомерційних об’єднань сільськогосподарських підприємств у сфері виробництва та збуту сільськогосподарської продукції. Проводиться виявлення недоліків у організації та регулюванні агропромислового виробництва в Україні.

У статті описано проблеми розвитку молодіжного ринку праці в Україні. Зазначено що недосконалість законодавчої бази, відсутність чіткої державної стратегії зайнятості молоді в Україні, невідповідність освітніх послуг потребам економіки, слабкі механізми стимулювання працевлаштування молоді негативно впливають на процеси сталого розвитку. Проблема трудової міграції молоді для України дедалі не зменшується у своєму масштабі, а дієвих підходів до її вирішення поки не застосовано. Для їх вирішення ключовими пріоритетами молодіжної політики є наступні: сприяння підвищенню продуктивності та цінності молодіжної праці з еквівалентним підняттям рівня її оплати; симулювання збільшення частки працюючих молодих осіб у наукоємних сферах економіки; забезпечення взаємозв’язку між інтелектуальним вкладом і нарахованими доходами; створення економічних та організаційно-правових умов для недопущення переходу молодих фахівців «у тінь»; удосконалення державної підтримки підприємництва і малого бізнесу для створення робочих місць або умов для самозайнятості молоді.

У статті пропонується розглянути можливості використання у лібертаріанській теорії принципів, механізмів та інструментів державної регуляторної політики. Матеріал і методи. Тезу про використання в Україні як базової теорії розвитку лібертаріанську теорію висували представники правлячої партії «Слуга народу». Оскільки вони мають підтримку народу, сформовану монобільшість у Верховній Раді України та переважну більшість в Кабінеті Міністрів України, то видається можливим застосування цієї теорії у сфері публічного управління в Україні. У ході дослідження визначено, що лібертаріанська теорія є розвитком ліберальної теорії та пропагує доведені до абсолютизму економічні та персональні свободи особистості, проте майже повністю відкидає можливість втручання в життя особистості або в діяльність особистості як підприємця. Розглянуті основні тези лібертаріанської теорії та можливість застосування при їх реалізації підходів, принципів та інструментів державної регуляторної політики. Висновком є те, що при реалізації лібертаріанської теорії практично відсутня можливість застосування положень державної регуляторної політики, оскільки ця теорія фактично повністю відкидає можливість застосування державного регулювання до вільного ринку та будь-якої діяльності особистості. Іншою неприйнятною тезою лібертаріанської теорії є те, що вона відкидає поняття «народ», повністю зосереджуючись на свободах особистості. В той же час розбудова та розвиток нашої країни передбачає не тільки розвиток економіки та підприємництва, але й розвиток національної самосвідомості, соціальний захист населення, забезпечення високого рівня якості послуг, ліків, тощо. Таким чином уважаємо, що використання теорії лібертаріанства в сучасній Україні призведе до погіршення умов її розвитку і не може бути прийнятним.

Ведення натурального господарства в сільськогосподарській галузі є перешкодою на шляху ефективного розвитку галузі через неефективне використання ресурсів (передусім, праці та землі), створює загрози продовольчій безпеці через недостатнє гарантування якості та безпечності продукції у таких господарствах, а також є перешкодою на шляху сталого розвитку сільських територій через малий внесок натуральних господарств у розвиток локальної спільноти. З використанням методів порівняння та кореляційного аналізу у статті ідентифіковано структурні зрушення, що мали місце за десятирічний період (2008-2018 рр.) у приватному секторі з виробництва продовольства в Україні, а також визначено зв’язки між соціально-економічними параметрами розвитку сільських територій та особливостями ведення підсобного господарювання, зокрема, тенденціями комерціалізації/натуралізації діяльності господарств населення. Використовуючи кореляційний аналіз також визначено зв’язки між соціально-економічними умовами розвитку регіонів та особливостями ведення (комерціалізації/натуралізації) особистих селянських господарств, що фактично постають як форма підприємницької діяльності в приватному секторі сільськогосподарського виробництва. Отримані результати свідчать про необхідність вироблення системної політики, спрямованої на підтримку малого та середнього підприємництва в сільськогосподарскій галузі.

У статті проаналізовано міжнародний досвід формування та розвитку національних екосистем стартапів у країнах Східної Європи. Встановлено, що більшість країн регіону з огляду на історичні та об’єктивні економічні причини належать до помірних та скромних інноваторів у Європі. Визначено, що до глобального рейтингу за індексом привабливості країни для венчурного та приватного капіталу потрапила двадцять одна держава Східної Європи. Серед спільних гальмівних чинників для розбудови підприємницьких екосистем у країнах регіону виокремлено: низькі темпи економічного розвитку, недостатні обсяги місцевих ринків капіталу та недостатній рівень культури підприємництва. Виявлено, що неоднорідність розвитку підприємницьких екосистем у країнах-членах ЄС зумовлена різними рівнями розвитку людського капіталу, офіційних та неформальних інститутів підтримки стартапів у передових країнах Європи і тих, які наздоганяють розвинуті країни ЄС. Розвинене інституційне середовище у передових країнах – членах ЄС дає істотну конкурентну перевагу екосистемам таких держав. У статті структуровано сильні та слабкі сторони національних екосистем стартапів, проаналізовано напрями державної інноваційної політики та інструменти її реалізації для формування і розвитку ефективних екосистем стартапів у країнах Східної Європи. На основі огляду наукової літератури, вивчення думок експертів-практиків, міжнародного досвіду успішної розбудови національних екосистем стартапів у країнах Східної Європи проаналізовано можливості його застосування у нашій країні.

Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя. У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших. Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень. Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств. У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави. У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави. Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну. Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції. У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України. У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей. Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу. Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні. Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави. Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.

Мета. Метою статті є аналіз теоретико-методологічних й організаційно-економічних засад сучасного розвитку України, обтяжених військовими діями, та надання практичних рекомендацій щодо базових трендів секторального розвитку повоєнної національної економіки, з урахуванням фінансових, промислових та організаційних факторів. Результати. Стаття містить результати поглибленого аналізу передумов та чинників реноваційних трансформацій економіки України. Економетричними методами дослідження доведено, що для України в умовах повоєнного періоду найефективнішим способом розвитку зруйнованої економіки буде розвиток інноваційно-активних регіонів та галузей, які, у свою чергу, стануть драйверами розвитку пов’язаних територій і сфер діяльності, забезпечуючи при цьому синергетичний ефект. Доведено, що секторальний розвиток повинен проходити на принципах Індустрії 4.0, бюджетної децентралізації, ефективного енергоменеджменту та еко-інновацій. Компаративний аналіз подібності адміністративного устрою України та Польщі дозволив запропонувати власне бачення побудови національної системи бюджетно-податкового розподілу із впровадженням принципово нових інституцій та механізмів. На основі сучасних світових трендів щодо Green Deal, переходу до низьковуглецевої економіки та декарбонізації, а також з урахуванням фактичної інтеграції української та європейської енергосистем у лютому-березні поточного року, сформульовано напрями переформатування галузі в умовах реформи децентралізації. Визначено вплив державного регулювання на процес регіональної декарбонізації на основі авторського аналізу переваг і недоліків моделей декарбонізації, констатовано необхідність інтегрованого підходу та застосування гібридних моделей в умовах післявоєнного відновлення економіки. Продемонстровано прикладні моделі декарбонізації енерго-інтенсивних секторів, запропоновано для використання модель структури генерації та споживання на нижчих рівнях за класифікацією NUTS, що має подвійний фактор енергоефективності. З метою правового унормування нормативної бази та інституційного середовища, підвищення результативності проведення політики енергоефективності громад і забезпечення енергобезпеки держави, наведено низку пропозицій законодавчих ініціатив. Наукова новизна одержаних результатів полягає у дослідженні теоретико-методологічних засад повоєнної реноваційної трансформації економіки України на основі секторального розвитку інноваційно-активних регіонів і галузей, принципів Індустрії 4.0, модернізованої бюджетної децентралізації. Запропонована та математично формалізована концептуальна модель генерації – споживання електроенергії на місцевому рівні. Компаративний аналіз моделей декарбонізації, проведений у статті, дав можливість розробки гібридного інтегрованого підходу, що поєднує існуючі моделі та має національну орієнтацію з урахуванням форс-мажорних обставин відновлення економіки України, зруйнованої воєнними діями. Дуалістична природа децентралізації на місцевому рівні дозволила обґрунтувати механізм фінансування заходів регіонального енергоменеджменту. Практична цінність. Теоретичні та методичні доробки дослідження стали основою для формалізації інструментів і заходів трансформаційних перетворень економіки України. Секторальні результати дослідження були використані органами влади та місцевого самоврядування на регіональному (Донецька обласна рада, Регіональні фонди підтримки підприємництва) та місцевому рівнях (Маріупольська районна рада). Одержані практичні результати з галузевого розвитку та бюджетної децентралізації можуть застосовуватися центральними та регіональними органами виконавчої влади, галузевими підприємствами при формуванні напрямів і механізмів стратегії повоєнної трансформації економіки України.

У статті зроблено аналіз соціального підприємництва як важливого сегменту розвитку української економіки, управлінської та соціальної сфери. Визначено сучасні негативні фактори, які впливають на розвиток соціального підприємництва та соціально орієнтованого бізнесу. Визначено, що соціальне підприємництво та соціально відповідальний бізнес найбільше страждають від економічної невизначеності та відсутності ефективної державної антикризової політики управління під час пандемії. До соціальних перетворень в сфері соціального підприємництва під час COVID-19 відносимо цифрову технологічну трансформацію, поліпшення якості та збільшення соціальних зав’язків, обміну досвідом та ідеями серед інкубаторів, акселераторів фондів та агентів підтримки.