Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Політика державна.
Статті в журналах з теми "Політика державна"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Політика державна".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Лаврук, Олександр. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У РОЗВИТКУ ТВАРИННИЦТВА УКРАЇНИ". Public management 16, № 1 (30 січня 2019): 74–83. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-16-1-74-83.
Повний текст джерелаАнотація:
Акцентується увага на актуальності питання прискореного рівня політичного розвитку держави, оновлення пріоритетів та цінностей політичної культури населення України. Зазвичай такі інноваційні проце- си потребують формування нових завдань перед державною політикою в аграрному виробництві. Дослідження ґрунтуються на використанні інфор- маційних ресурсів, узагальненні наукових розробок вітчизняних і закордон- них вчених, особистих спостереженнях. Зазначено необхідність подолання кризових явищ у тваринництві як однієї з провідних галузей економічного зростання виробництва, які потребують відповідного впливу держави шля- хом формування системи державного управління та реалізації ефективної державної політики. Визначено сутність державної політики, що становить сукупність форм, методів, принципів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність тваринницьких підприємств та на функціо- нування ринку тваринницької продукції.
Доведено, що одним із напрямів державної політики є розширення мож- ливостей тваринництва для використання сучасних технологій з метою виробництва нових видів високоякісної тваринницької продукції. Встанов- лено, що від існуючих проблем у тваринництві залежить не лише соціально- економічний розвиток держави, а й рівень її продовольчої безпеки. А тому державна політика за допомогою ухвалених державно-політичних рішень повинна регулювати постійно виникаючі людські потреби в продуктах тва- ринного походження з можливістю держави і суспільства їх задовольняти. Відповідно вказується на необхідність спрямування заходів державної по- літики на покращення державної підтримки, яка передбачає здійснення, за рахунок фінансування з державного бюджету, інноваційного оновлення і регулювання виробничої діяльності тваринницьких підприємств. Запропо- новано Міністерству аграрної політики України розробити заходи науково обґрунтованої та ефективної державної політики, яка б забезпечила розви- ток конкурентоспроможного тваринництва на внутрішньому та зовнішньо- му ринках.
2
Kuts, Yuri, та Sergeyeva Olena. "Сучасна державна мовна політика України: європейський вимір". Theory and Practice of Public Administration 3, № 66 (24 вересня 2019): 16–23. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.03.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано ситуацію щодо проблем реалізації конституційних вимог розвитку й застосування мов в Україні.
Виявлено, що процеси русифікації ще не припинені та набувають витончених форм; мовна реабілітація громадян України подекуди свідомо гальмується; зрусифіковано вищу освіту і механізми впровадження державної мови в навчально-виховний процес проходять досить-таки повільно; дуже неохоче і кволо переходить до українського ділового мовлення численний корпус державних службовців, особливо на місцевому рівні.
Доведено, що у сфері внутрішньої політики має бути всіляка підтримка державної мови, яка є одним із символів державності. Основна її функція – забезпечення єдиного політичного, економічного та освітнього простору на території всієї країни. Мовна політика держави має здійснюватися на базі чітко розробленого мовного законодавства. Державна мовна політика України має достатній набір формалізованих і відокремлений цілей, а також інших властивостей та якостей, щоб виділити її в окремий тип державної політики.
Кожна з мов, які існують в Україні, є об’єктом правового регулювання в державній мовній політиці України, оскільки вони є об’єктом ділової, культурної, наукової та інших видів діяльності. Державна мова України також є інструментом державного управління, що слугує для виявлення волі народу і волі держави.
3
Ковальова, Тетяна. "ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ: ЧЕСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 78–92. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-78-92.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядаються політико-правові аспекти формування мовної політики Чеської Республіки та України в діахронічному зрізі. При зістав- ленні мовних політик цих країн бралися до уваги такі критерії: перебування під окупацією інших держав; чи була національна мова офіційною під час пе- ребування країни під окупацією; найчисельніша етнічна група в країні на мо- мент закріплення державної/офіційної мови; наявність спеціального закону про державну/офіційну/національну мову; кількість державних (офіційних) мов у країні; ратифікація Європейської хартії та набрання нею чинності; чи надано особливий статус окремим мовам національних меншин.
Історія формування Чехії протягом століть була позначена боротьбою за становлення суверенної держави, а мовна політика стала наріжним каменем будівництва ідентичності чехів.
Незважаючи на відсутність у Чехії спеціального закону про державну (офіційну) мову, ключовим моментом мовної політики було витіснення з пу- блічних сфер мови окупанта (німецької та угорської). Боротьба за мову стала маркером боротьби за територію, населення і суверенітет.
Після тривалого періоду мовної експансії чехи почали відновлювати свою мову через художню літературу, театр, створювали національну наукову тер- мінологію, видавали лексикографічні джерела, утворювали державні інсти- туції з мовної політики та мовного планування.
Державна мовна політика в Україні проводилася непослідовно, повільно, що гальмувало вирішення проблемних питань у регулювання мовних відно- син, сприяло породженню правового нігілізму, давало привід для виникнен- ня мовних конфліктів й було використано Росією проти України у 2014 році. Розхитування мовного питання, зволікання з реалізацією мовного закону ставить під загрозу національну безпеку України, її суверенітет і територі- альну цілісність. Сьогодні українське суспільство стоїть перед надважливим завданням, вирішити яке може допомогти досвід Чехії — позбавитися коло- ніального минулого в мовному питанні.
4
Edeleva, M. A. "Концепт державної інформаційної політики в сучасних умовах". Grani 19, № 3 (19 лютого 2016): 62–67. http://dx.doi.org/10.15421/1716061.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто різні визначення поняття «державна інформаційна політика» в науковій літературі та правових актах. Висвітлюються концептуальні засади державної інформаційної політики. Досліджується вплив інформації на демократичні процеси у державі в період модернізації політичної системи України. Термін «інформаційне суспільство» вказує на те, що інформація на даний час є пріоритетним ресурсом у суспільстві. Інформація може бути використана політиками по-різному і в різних сферах своїх повноважень (з метою перемоги на виборах, мобілізації громадян, пояснення причин або, навпаки, з метою приховати реальні причини соціальних проблем і т.д.). Посилення ролі інформації в суспільстві викликало розвиток інформаційної політики, її формування, визначення цілей, основні напрямки її реалізації та вплив державної інформаційної політики на політичний, економічний і соціальний розвиток країни в період модернізації політичної системи України. Проблема державної інформаційної політики сьогодні є дискусійною, створює попит на дослідження цієї галузі. Актуальність теми обумовлена тим, що Україна знаходиться на етапі становлення та розвитку інформаційного суспільства, включена в процеси інтеграції в світове інформаційне співтовариство. В українській державі вільний доступ громадян до інформації визначений як одне з пріоритетних завдань. Державна інформаційна політика – це квінтесенція зусиль держави, спрямованих на формування свідомості громадян для об’єднання прагнень спрямованих на зміцнення країни, політичних і громадських інститутів, які формують основи держави.
5
Островий, О. В. "ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЦИФРОВОГО РОЗВИТКУ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 3 (18 лютого 2022): 85–91. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.12.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено, що цифрові технології створюють додаткові можливості для соціально-економічного розвитку країн світу. Акцентовано увагу на тому, що процеси цифровізації пов’язані зі значною кількістю викликів і проблем, які потребують своєчасного вирішення у рамках державної політики. Встановлено роль державного регулювання у сфері цифрових трансформацій. Автором досліджено різні підходи до визначення поняття «державна політика». Це дозволило констатувати неоднозначність його тлумачення у наукових дискурсах, проте, незважаючи на різні трактування, їх об’єднує спрямованість державної політики на вирішення конкретної проблеми на користь суспільства. Спираючись на наявний теоретичний базис, сформульовано поняття «державна політика цифрового розвитку». Досліджено сучасні тенденції розвитку вітчизняної цифрової економіки. Визначено особливості державного управління у цій сфері. Відзначено, що у рамках формування та реалізації державної політики цифрового розвитку в Україні запроваджено низку законодавчих ініціатив. Особливу увагу акцентовано на розвитку державних інституцій, котрі відповідають за управління процесами цифровізації у державі. Зазначено, що врахування світових тенденцій дозволить забезпечити належний рівень цифрового розвитку у країні. Автором проаналізовано досвід формування державної політики цифровізації у країнах Європейського Союзу, який становить інтерес для подальшої адаптації в Україні. Встановлено, що державне регулювання у цій сфері базується переважно на економічних інструментах, максимально зменшуючи використання адміністративних методів. Спираючись на передовий закордонний досвід, нинішні цифрові тренди, враховуючи сучасні виклики та загрози, конкретизовано перспективні напрями розвитку державної політики у сфері цифрових трансформацій.
6
Rodchenko, I. "РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОРГАНІВ, ЩО РЕАЛІЗУЮТЬ ДЕРЖАВНУ МИТНУ ПОЛІТИКУ". Theory and Practice of Public Administration 1, № 68 (28 лютого 2020): 48–52. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.01.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано реформування системи органів, що реалізують державну митну політику. Встановлено, що державна митна політика і політика у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи, що реалізує Державна митна служба України (центральний органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України), є пріоритетним завданням.
7
Богданенко, Анатолій. "СВІТОВИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ". Public management 16, № 1 (30 січня 2019): 24–35. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-16-1-24-35.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто досвід державної інвестиційної політики в різ- них країнах світу. Наведено відмінні особливості державної інвестиційної політики зарубіжних країн. Запропоновано шляхи використання досвіду державної інвестиційної політики країн світу для удосконалення державної інвестиційної політики в Україні.
Зазначено актуальність розгляду узагальненого світового досвіду у на- прямі формування державної інвестиційної політики та можливості його використання в Україні через реформування економічних процесів відпо- відно до європейських стандартів. На основі досвіду таких країн, як США, Китай, Австрія, Нідерланди, Великобританія, Франція, Німеччина, Япо- нія та Грузія виявлено відмінні риси та особливості моделей інвестиційної політики цих країн на шляху до становлення інноваційної економіки, визначено відмінності у формах регулювання інвестиційного механізму.
Доведено необхідність включення в державну інвестиційну політику України базових аспектів основних цілей та завдань інвестиційної політики нового покоління, що враховує останні тенденції та потреби світової еконо- міки. Цей аспект є необхідним на шляху України до євроінтеграції і вимагає застосування актуальних у світовому масштабі підходів і пріоритетів до роз- витку державної інвестиційної політики.
Визначено, що схожою ознакою регулювання інвестиційної діяльності в Україні і в зарубіжних країнах є великий вплив інтеграційних процесів на державну інвестиційну політику. Державна інвестиційна політика України має стати базовим напрямом економічної політики держави та забезпечи- ти формування ефективних механізмів залучення інвестиційних ресурсів у розвиток національної економіки. Наведені заходи сприятимуть забез- печенню прозорості та ефективності державних інвестицій, спрямуванню інвестиційних потоків до пріоритетних галузей економіки, створенню під- ґрунтя для активізації інвестиційної активності в Україні.
8
Башкатова, В. "Державна політика у сфері запобігання і протидії корупції в Україні". Юридичний вісник, № 1 (31 липня 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1558.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено держану політику у сфері запобігання і протидії корупції в Україні. Протягом діяльності нашої держави питання запобігання і протидії корупції постійно обговорювалися в державі, до цього процесу залучалися науковці, фахівці, представники правоохоронних органів. Гостро системні явища корупції в нашій державі почали проявлятися на початку дев'яностих років минулого століття, що спонукало державу до вжиття певних дій у цьому напрямі шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів. Першим таким правовим документом, спрямованим на подолання корупції в Україні, варто вважати Постанову Верховної Ради України «Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією» від 07.05.1993, якою передбачалося підготувати й унести на розгляд Верховної Ради України низку проектів законів, спрямованих на протидію корупції й організованій злочинності. Незважаючи на те що цей документ був політико-право-вим, він заклав підвалини подальшої правової політики держави у сфері боротьби з корупції.
Особливо гостро питання боротьби з корупції постало останніми роками, коли вона стала загрозою правам людини та громадянина, верховенству права й демократії, правопорядку й соціальній справедливості, стала перешкодою сталому економічному розвитку суспільства, а також знижує інвестиційну привабливість України для інвесторів, заважає розвитку бізнесу, руйнує довіру до судової системи та правоохоронної системи. Про це свідчить обговорення цієї проблематики на шпальтах різноманітних засобів масової інформації представниками різних професій, державними посадовцями, оскільки негативне ставлення суспільства до корупції стало одним із багатьох складників, що спонукають державу вживати різноманітних правових заходів щодо запобігання і протидії корупції в державі.
Водночас прийняття значної кількості законодавчих актів і створення відповідних структур у сфері запобігання і протидії корупції в державі поки свідчать, що сьогодні ефективна державна політика України у сфері запобігання корупції ще не вироблена, що потребує подальших наукових пошуків.
9
Pavlenko Ye. M. "Державна комунікативна політика та комунікативна політика органів державної влади: співвідношення понять". Theory and Practice of Public Administration 3, № 66 (24 вересня 2019): 86–94. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.03.10.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті формулюється загальний підхід до визначення поняття «комунікативна політика». Проведено аналіз сучасного наукового дискурсу щодо визначення поняття «комунікативна політика». Розглянуто поняття «державна комунікативна політика», «комунікативна політика органів державної влади». Для визначення співвідношення понять «державна комунікативна політика» та «комунікативна політика органів державної влади» застосовано п’ять критеріїв порівняння. На підставі аналізу цих понять відокремлено спільні та особливі риси відповідних політик.
10
Бабюк, А. М. "Правове регулювання митної справи в Україні". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3182.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено питання правового регулювання митної справи. Поняття митної справи нерозривно пов’язано з державною митною політикою. Аналіз праць науковців свідчить що державна митна політика є значно ширшим поняттям, аніж митна справа. При цьому науковці продовжують дискутувати щодо визначення цих понять. У статті проаналізовано роботи науковців щодо визначення та співвідношення понять «державна митна політика» та «митна справа». Метою наукової публікації є дослідження стану правового регулювання митної справи в Україні та шляхів її модернізації, що сьогодні є вкрай актуальним для нашої держави. Слід зазначити, що визначення та співвідношення термінів «державна митна політика» та «митна справа», які містить Митний кодекс України, на шляху свого розвитку зазнали змін та трансформацій. Таким чином, випливає, що вказані терміни перебувають у стані перетворень. Вказана ситуація обумовлена зовнішньоекономічним курсом держави та державної митної політики. У статті досліджено, як відбувався процес зміни вказаних термінів у Митному кодексі України. Також зазначено, що правове регулювання митної справи безпосередньо залежить від визначення поняття «державна митна політика» у законодавстві України. Ефективна діяльність митних органів, на які покладено здійснення митної справи, залежить від якісного та злагодженого механізму правового регулювання. Аналіз наукової літератури щодо правового регулювання свідчить, що дане поняття розглядають в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні правове регулювання розглядають як засоби і способи впливу держави на свідому поведінку осіб; у вузькому розумінні – правове регулювання розглядають як один із способів упорядкування суспільних відносин, який зводиться до нормативного закріплення правил поведінки суб’єктів. Ефективне здійснення митної справи потребує державного управління у формі відповідних правових приписів, що закріплені у нормативно-правових актах. Говорячи про нормативно-правове регулювання митної справи, слід зазначити, що митне законодавство України постійно оновлюється та відповідає сучасним міжнародним стандартам у даній сфері. У зв’язку із приєднанням України до ряду міжнародних угод законодавство України з питань митної справи було суттєво змінено та гармонізовано до міжнародних норм. Практична і теоретична значимість такого дослідження обумовлена тим, що сьогодні існує необхідність зміни та розвитку митного законодавства України.
11
Vovk, Victoria. "ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ДЕТЕРМІНАНТИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ ВПЛИВУ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ". PROBLEMS AND PROSPECTS OF ECONOMIC AND MANAGEMENT, № 2(22) (2020): 168–77. http://dx.doi.org/10.25140/2411-5215-2020-2(22)-168-177.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сутність глобалізації та особливості впливу глобалізаційних процесів на розвиток суспільства. Враховуючи, що еволюція сутності поняття «глобалізація» відбувалася внаслідок зміни поглядів на рівень охоплення глобалізаційними процесами сфер суспільного життя (економіка, культура, політика, екологія, управління тощо), визначено сучасні тенденції глобалізаційних процесів. Систематизовано наукові підходи до визначення сутності поняття «сталий розвиток» та досліджено взаємозв’язок його основних детермінант (економічні, соціальні, екологічні та політичні). Особливу увагу приділено державній фінансовій політиці як однієї з детермінант забезпечення сталого розвитку в умовах глобалізації. На основі узагальнення наукових підходів запропоновано авторське визначення сутності категорії «державна фінансова політика» та обґрунтовано перспективи гармонізованого формування державної фінансової політики як детермінанти сталого розвитку в умовах глобалізації
12
Гребенюк, Максим. "ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 66–78. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-66-78.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто проблеми реформування вітчизняної спецслужби як відповідального суб’єкта забезпечення державної безпеки України. Ви- значено актуальні питання реалізації державної безпекової політики з метою пошуку оптимальних шляхів підвищення ефективності системи державного управління у сфері державної безпеки. Аргументовано стратегічну мету та завдання реформування спецслужби як важливої складової сектору безпеки і оборони України. Деталізовано перспективи розбудови вітчизняної спец- служби з урахуванням надбань позитивного досвіду і кращих практик про- відних держав ЄС. Аргументовано необхідність функціональної модерніза- ції забезпечення державної безпеки, особливо в умовах агресивної політики Кремля. Особливої уваги надано питанням недопущення дублювання функ- цій правоохоронних органів між собою за результатами реформування сило- вого блоку. Узагальнено ключові пріоритети державної політики безпеки та на їх основі сформульовано шляхи удосконалення її концептів. Визначено заходи, практична реалізація яких дасть можливість сформувати позитивний імідж вітчизняної спецслужби як суб’єкта забезпечення державної безпеки в українському соціумі так і з боку європейської спільноти. Регламентовано стратегічні завдання реформування Служби безпеки України як державно- го органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, що за- безпечує державну безпеку. Підсумовано, що державна безпекова політика має містити комплекс основних заходів, спрямованих на створення ефектив- них, динамічних та гнучких в управлінні, фахових, забезпечених сучасними матеріальними і технічними засобами органів та підрозділів контррозвідки європейського рівня, приведення завдань, функцій і напрямів їх діяльності відповідно до сучасних потреб забезпечення національних інтересів, захисту прав людини і громадянина, суспільства і держави від зовнішніх та внутріш- ніх загроз; формування простору довіри до діяльності вітчизняної спецслуж- би у контексті державно-приватного партнерства, сприяння громадянських інституцій цьому процесу.
13
Богданенко, Анатолій. "ДЕРЖАВНА ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ ФАКТОРІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 15–25. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-15-25.
Повний текст джерелаАнотація:
Розкрито сутність державної інвестиційної політики та принципи її здійснення. Досліджено стан проведення інвестиційної полі- тики держави та наведено заходи держави в напрямі покращення реаліза- ції ефективної інвестиційної політики.
Зазначено, що державна інвестиційна політика є одним із заходів від- повідних органів державної влади в напрямі ефективного здійснення ін- вестиційних процесів з метою забезпечення сталого економічного розвит- ку країни, основними елементами якої можна визначити мету і завдання політики, економічний ефект, що очікується від її реалізації, склад пріо- ритетних сфер і об’єктів інвестування, принципи формування та реаліза- ції інвестиційної політики.
Визначено, що головна мета державної інвестиційної політики поля- гає у залученні інвестицій в обсягах, що забезпечать реалізацію процесів диверсифікації виробництва та розширеного відтворення економіки, а ре- зультатом ефективної державної інвестиційної політики є створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки, який неможливий без динамічного розвитку законодавства, для стимулю- вання інвестицій. Раціональне залучення інвестицій сприяє зростанню ВВП.
Встановлено, що основною метою управління інвестиційною діяльніс- тю є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії та створення сприятливого інвестиційного клімату, в процесі ре- алізації якої інвестиційне управління спрямоване на розв’язання низки найважливіших завдань, таких як забезпечення високих темпів економіч- ного розвитку країни, створення високотехнологічного інвестиційного комплексу, підвищення технічного рівня виробничого апарату, максимі- зація доходів від інвестиційної діяльності, мінімізація інвестиційних ри- зиків, визначення шляхів прискорення інвестиційних програм, створення конкурентоспроможних експортних виробництв, забезпечення в країні фінансової стабільності в процесі здійснення інвестиційної діяльності, по- зитивних структурних змін в економіці, подолання диспропорцій, струк- турно-технічної незбалансованості економіки.
Доведено, що завдяки продуманій інвестиційній політиці держави, можна здійснювати структурну перебудову економіки, підвищуючи її рі- вень міжнародної конкурентоспроможності та збільшуючи експортний потенціал.
14
Костюченко, О. Є. "Міжнародні норми та європейське законодавство про працю як основа державної соціальної політики України". Ірпінський юридичний часопис, № 1 (10 квітня 2019): 73–80. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.1.2019.73-80.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтовано, що відсутність політичної визначеності подальшого розвитку відносин у сфері праці та трудового законодавства доводить необхідність оновлення державної соціальної політики на засаду гуманізму, демократії та справедливості. Доведено, що шляхом вирішення проблем якості трудового життя працівників передусім є державна соціальна політика. Як ідеологічна основа, державна соціальна політика має спрямовуватися на вирішення актуальних соціально-економічних проблем працівників – найбільш численної групи серед інших суб’єктів трудового права.
15
Буканов, Григорій. "ІНСТРУМЕНТИ ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ". Public management 25, № 5 (1 грудня 2020): 42–52. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-42-52.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглянуто інструменти екологічного менеджменту в контексті реалізації державної екологічної політики і сталого розвитку регіонів. Державна екологічна політика — це діяльність органів державної влади, спрямована на формування та розвиток екологічного виробництва/споживання та екологічної культури життєдіяльності людини. Для реалізації регіональної екологічної політики використовуються такі механізми: законодавчо-правовий, управлінський, економічний, громадсько-просвітницький. Визначено, що екологічний менеджмент є складовою загальної системи екологічного управління, системою ринкового управління довкіллям, функціонує на територіальному ієрархічному рівні в рамках глобальної екологічної політики, держави в цілому, регіону, окремої території (місто, селище, окрема природна зона), корпорації, підприємств у сферах з ринковими відносинами. Екологічний менеджмент на рівні держави являє собою державну систему управління, яка спрямована на створення правових норм та засад з охорони навколишнього середовища, забезпечення формування у населення свідомості щодо раціонального використання природніх ресурсів, підтримку екологічних інноваційних та технологічних проектів. Виділено наступні групи інструментів екологічного мененджменту, які регулюються національним екологічним законодавством та імплементованими міжнарод- ними угодами і конвенціями: перша група пов’язана із системою міжнародних і державних екологічних стандартів ISO та ДСТУ (екологічний аудит, екологічна сертифікація, екологічне маркування), друга група представляє системну оцінку екологічного стану навколишнього середовища і впливу техногенного фактора (стратегічна екологічна оцінка, екологічний моніторинг, оцінка впливу на довкілля), третя група пов’язана із екологічним розвитком регіону, територій, підприємств (екологічний маркетинг).
16
Маджет, Хассун Мухамед Абдель. "АНАЛІЗ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН". Науковий вісник: Державне управління 3, № 5 (15 вересня 2020): 239–49. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-239-249.
Повний текст джерелаАнотація:
визначено, що, на сучасному етапі розвитку державного управління у сфері дипломатичних відносин, важливим аспектом дослідження є аналіз науково-теоретичних основ механізмів державного управління цього напряму: дефініцій термінів «державна політика», «механізм державного управління», «дипломатія», «дипломатичні відносини» та інших з цим пов’язаних визначень, що дозволить збільшити результативність діяльності системи державного управління, у цілому. Обгрунтовано, що державна політика комплексно характеризує діяльність держави у відповідній сфері, визначає стратегічні цілі та завдання влади, а розв’язання конкретних громадських проблемних питань є однією з її частин.
Відмічено, що головним засобом впровадження державно-виконавчої влади є саме механізм управління нею. Одночасно, будучи єдиним комплексом окремих елементів соціуму у їх органічному взаємозв’язку, а, також, поєднанням певних процесів та закономірностей, суб’єкт цього механізму визначає інтереси та потреби суспільного розвитку, утверджує рішення та дії, на цій основі, і, нарешті, впроваджує у життя рішення відповідних проблем, зважаючи на державно-владний контекст.
Обгрунтовано, що у ракурсі системної концепції, механізм державного управління включає взаємозв’язки між її суб’єктом і об’єктом управління, забезпечує здійснення функцій держави у рамках законодавчо закріпленої сфери державно-управлінського впливу та сприяє цілісності системи державного адміністрування. Зроблено висновок про те, що в енциклопедичних визначеннях дипломатія використовується як синонім зовнішньої політики держави. Отже, поняття дипломатичної діяльності ототожнюється з поняттям зовнішньої політики. Однак, така точка зору не досить детально розкриває зміст терміну та є не цілком коректною. Адже визначення дипломатії є набагато вужчим, аніж визначення зовнішньої політики і є, скоріше, однією зі складових зовнішньої політики, засобом її здійснення, що встановлює взаємозв’язки між суб’єктами зовнішньополітичних зносин.
17
СЕМЕНЕЦЬ-ОРЛОВА, Інна. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ТОРГІВЛІ ОЗБРОЄННЯМ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління 60, № 1 (24 лютого 2022): 47–56. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2021-1(60)-8.
Повний текст джерелаАнотація:
У запропонованій статті виявлено, що останнім часом відзначилось посилення попиту на озброєння та військову техніку (ОВТ). через посилення напруженості у міжнародних відносинах та зосередження значною кількістю держав зусиль на здобуванні значно більшої ролі у світоустрої. Досліджено, що посилення конкуренції на ринку ОВТ, готовність окремих держав до зміцнення військової могутності за будь-яких обставин та неузгодженість систем експортного контролю, які існують у різних державах, призвели до активізації діяльності не доброчесних експортерів озброєння. Метою статті є аналіз сучасних правових засад, які визначають діяльність експортерів озброєння та військової техніки (ОВТ). Методологія. У статті визначено, що збільшилась кількість операцій з продажу озброєння, які створюють підґрунтя для збройних конфліктів. З’ясовано, що у зв’язку з цим, міжнародна спільнота зосередила зусилля на посиленні контролю за переміщенням ОВТ. Доведено, що прозора та зрозуміла політика держави у сфері торгівлі ОВТ має бути віднесена до одного з найбільш важливих факторів успішної участі держави у міжнародних відносинах. Наукова новизна. Наголошено на тому, що держави-експортери ОВТ повинні докласти зусиль щодо узгодження національного законодавства з міжнародними договорами, які визначають правила діяльності суб’єктів комерційних відносин на ринку зброї. Висновки. Констатовано, що активізація боротьби між державами за більшу геополітичну роль у багатополярному світі та посилення нестабільності у світі об’єктивно створюють умови для збільшення масштабів торгівлі озброєнням та військовою технікою. Досліджено, що загроза виникнення конфліктів з використанням високотехнологічного ОВТ, наслідки яких важко спрогнозувати, змушує міжнародну спільноту вживати заходи щодо посилення контролю за переміщенням озброєння та недопущення розповсюдження зброї масового знищення. Доведено, що оптимізація правових засад державної політики у сфері торгівлі зброєю сприятиме зміцненню національної безпеки України, підвищить фінансово-економічну ефективність оборонно-промислового комплексу та створить сприятливі умови для зміцнення партнерських відносин між нашою державою та провідними державами світу.
18
Fedorchak, Olʹha. "Теоретичні підходи до визначення державної інвестиційної політики". Theory and Practice of Public Administration 1, № 64 (11 липня 2019): 70–81. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.01.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Узагальнено теоретичні підходи до визначення поняття “державна інвестиційна політика”. Встановлено, як у науковій літературі з державного управління трактується ця категорія. Опи-сано види державної інвестиційної політики. Обґрунтовано важливість упровадження активної інвестиційної політики в державному управлінні.
19
Мельничук, Олег. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ". KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 2, № 8 (13 липня 2021): 135–39. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.2.21.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена, по-перше, визначенню ролі держави у формуванні відносин держави та церкви через здійснення відповідної державної політики, по-друге, усвідомленню ролі суб’єктів публічного адміністру- вання у процесі формування та реалізації державної політики у сфері релігії та церкви. Наголошено на тому, що держава повинна забезпечити реалізацію права особи на свободу віросповідання, створюючи для цього сприятли- ві умови, а також держава повинна охороняти та захищати це право особи від будь-яких протиправних посягань чи обмежень. Доведено, що процес формування та реалізації державної політики у окресленій сфері має багато проблем, які притаманні як країнам Європи, так і Україні. Встановлено, що національне законодавство передба- чає досить широке коло суб’єктів, які формують та реалізують державну політику у сфері релігії. Це може поро- джувати не тільки різночитання основних засад такої політики, а й протиріччя між моделлю відносин держави та церкви, що закріплена в Конституції України, та політикою, яку реалізують на практиці перераховані вище державні органи.
20
Fatkhutdinova, Iryna. "Особливості розвитку поняття «сімейна політика» в Україні". Multiversum. Philosophical almanac, № 5-6 (18 травня 2018): 127–33. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.5-6.13.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор за допомогою соціально-філософського аналізу розглядає особливості розвитку поняття «сімейна політика» («державна сімейна політика»). В Україні поняття «сімейна політика» почало використовуватися з кінця 80-х рр. минулого століття. У сучасних дослідженнях під сімейною політикою розуміється політика сприяння народжуваності – «пронаталістська політика», «політика стимулювання народжуваності», а також «демографічна політика». Соціально-філософський аналіз історії розвитку gоняття «сімейна політика» (або «державна сімейна політика») виявив дві суперечливі сучасні парадигми розвитку сім’ї: кризову і трансформаційну.
21
Kozak, T. M. "Суперечності понятійного апарату в дослідженні системи пенсійного забезпечення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 110–17. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті. Встановлення елементів системи пенсійного забезпечення, а також логічного зв’язку між основними поняттями в дослідженні даної системи.
Наукова новизна. У статті проведена систематизація основних понять системи пенсійного забезпечення, вказані їх відмінності, встановлено елементи зазначеної системи.
Висновки. Державна політика є родовим поняттям по відношенню до державної соціальної політики, яка включає в себе політику соціального захисту і політику соціального забезпечення. У свою чергу їх складовими є пенсійна політика і політика пенсійного забезпечення.
Підсистемами системи пенсійного забезпечення є солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та система недержавного пенсійного забезпечення. Ці підсистеми системи пенсійного забезпечення можна розглядати як окремі самостійні системи зі своїми елементами: особами, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів; підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що здійснюють перерахування внесків до системи накопичувального пенсійного забезпечення; юридичними особами, які здійснюють адміністративне управління пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами; зберігачами; страховими організаціями.
Термін «пенсійний фонд» має два значення: цільовий фонд, який створюється відповідно до законодавства і акумулює страхові внески застрахованих осіб; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення. Поняття «солідарний рівень» доцільно застосовувати до осіб, які отримують забезпечення на цьому рівні, а солідарну систему слід розглядати як сукупність елементів, що, виконуючи визначені функції, реалізують завдання щодо забезпечення пенсіонерів саме на цьому рівні.
22
САВЧУК, Андрій, та Ігор ЦЕПЕНДА. "ПІДГОТОВКА ДИПЛОМАТИЧНИХ КАДРІВ У ДЕРЖАВАХ ВИШЕГРАДСЬКОЇ ЧЕТВІРКИ (1991–2004 рр.): ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ". Східноєвропейський історичний вісник, № 19 (30 червня 2021): 191–203. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233840.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження полягає у розкритті передумов становлення та розвитку дипломатичних систем і підготовки дипломатичних кадрів у державах Вишеградської четвірки (V 4) у 1991–2004 рр. Методологія дослідження. В основі методології дослідження лежать принципи історизму, об'єктивності, системності, науковості, а також використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українські та зарубіжній науці розглянуто передумови становлення дипломатичних систем та підготовки дипломатичних кадрів у державах V 4 (1991–2004 рр.) в органічній єдності, виокремлено групи зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливали на ці процеси, проаналізовано особливості становлення та розвитку дипломатичних систем та підготовки відповідних фахівців у кожній з держав V 4. Висновки. Виокремлені чинники, які впливали на формування та розвиток дипломатичних систем та підготовку дипломатичних кадрів у державах V 4 (1991 – 2004 рр.), умовно згруповано в зовнішні (макрочинники: розпад Радянського Союзу, падіння Берлінської стіни, крах комуністичного режиму, набуття незалежності та суверенітету Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, організація дипломатичних служб цих держав, зміцнення власного іміджу на міжнародному рівні, участь держав у міжнародних структурах, міжнародна політика, освітні ініціативи ЄС тощо) та внутрішні (мезо- та мікрочинники: суспільно-політична ситуація в державах V 4, розвиток дипломатичної служби, зовнішньополітичний курс держави, офіційна політика Вишеграду та Болонська система, національна освітня політика кожної з держав, належна нормативно-законодавча база, розвиток вищої освіти у кожній з держав, освітні системи в Радянському Союзі і в Україні, де теж готувалися кадри фахівців з міжнародних відносин, іншомовна освіта як пріоритетна державна політика тощо). Ці групи детермінант взаємопов’язані і творять складну систему, що програмувала створення дипломатичних служб, розвиток дипломатичної освіти у державах V 4.
23
Matviienkiv, Svitlana. "ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ДЕРЖАВИ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (4) (25 жовтня 2018): 126–36. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-02-126-136.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної свідомості; розкрито її сутність як процесу віддзеркалення політичної реальності; проаналізовано взаємовплив національної свідомості громадян і сучасної політичної ситуації в Україні; здійснено спробу витлумачити національно-політичну свідомість як інтегруючу силу в процесі державотворення; доведено, що стан політичної свідомості істотно впливає на формування політичної системи, на особливості політичного режиму, на політичну поведінку громадян. Національна свідомість є одним із найважливіших чинників формування політичної нації, стійкого розвитку політичної системи, легітимації інститутів держави. В Україні поки що не сформувалася повноцінна політична нація з чітко окресленими національними інтересами, щодо яких склався б консенсус як серед еліти, так і серед громадян. За цих обставин процес українського державотворення розгортається складно й неоднозначно. Україна як демократична держава може успішно розвиватися лише на основі усвідомлення українською політичною нацією державотворчих завдань та активної соціально-політичної участі громадян у державотворчих процесах. Пріоритетними у формуванні національної свідомості громадян сучасної України є визначення системи базових цінностей, вироблення гуманітарної політики держави (історична пам’ять українського народу, мовна єдність суспільства, єдиний інформаційно-культурний простір, культурна політика), державна етнонаціональна політика України й патріотичне виховання громадян.
24
Lanskykh, Olena. "Метаморфози державної освітньої політики у контексті глобалізаційних процесів". Multiversum. Philosophical almanac, № 5-6 (18 травня 2018): 75–86. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.5-6.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Автор ґрунтовно аналізує проблематику сучасної (зарубіжної та української) державної освітньої політики, висвітлює її формування та характерні ознаки, визначені багатьма дослідниками, які тлумачать це поняття по-різному, що зумовлено різними факторами, розглядуваними під різними кутами зору. У зв’язку з неоднаковим економічним розвитком сучасних держав світу їхня державна освітня політика спрямована на різні елементи систем освіти та їх розвиток. У статті розглядаються об’єкт, принципи та цілі освітньої політики; законодавство, законодавчі та міжнародні правові акти про освіту, міжнародні та міждержавні договори, ратифіковані вищими законодавчими органами, стратегічні документи розвитку освіти тощо.
25
Канцур, І. Г., А. М. Гусятинська та В. О. Повч. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ". Збірник наукових праць Університету державної фіскальної служби України, № 2 (12 лютого 2020): 96–108. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5940.2.2019.96-108.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сучасний стан державної політики регіонального розвитку України. Визначено, що регіональна політика є невід’ємною частиною державної політики, яка здійснює регулювання відносин між державою та регіонами і спрямована на організаційне забезпечення території відповідно до державної стратегії розвитку. Встановлено проблеми розвитку регіонів України та окреслено напрями їх розвитку. Досліджено досвід регіональної політики Європейського Союзу та встановлено, що стратегічним завданням української влади є посилення результативності процесів співпраці з Євросоюзом у контексті ефективної реалізації державної регіональної політики. Встановлено, що удосконалення регіональної політики та механізмів її реалізації має відбуватись за умов забезпечення комплексного підходу до управління регіональним розвитком.
26
Svyatohor, V. V. "Теоретичні основи державної інноваційної політики і її складників". Bulletin of the Dnipropetrovsk University. Series: Management of Innovations, № 7 (25 грудня 2016): 258. http://dx.doi.org/10.15421/191629.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасна динаміка соціально-економічного розвитку актуалізувала питання підвищення ефективності державної інноваційної політики, її адекватності сучасним пріоритетам і проблемам розвитку країни. Доцільне і актуальне питання – систематизація знань, одержаних під час дослідження теоретичних основ державної інноваційної політики, і результативність її впровадження залежно від методів реалізації.Мета роботи – узагальнити теоретико-методологічні основи державної інноваційної політики.Автор розглянув типи державної інноваційної політики, фактори, що впливають на її формування, складники розробки та здійснення державної інноваційної політики. Зазначено, що реалізація державної інноваційної політики підпорядкована стратегії інноваційного розвитку й вказано стратегічні напрями інноваційного розвитку національної економіки. Окрему увагу автор звернув на етапи формування державної інноваційної політики в індустріально розвинених країнах та охарактеризував методи реалізації державної інноваційної політики. На основі отриманих результатів наукового дослідження запропоновано основні напрями інноваційної політики для України в умовах сьогодення.Зроблено висновок, що державна інноваційна політика являє собою сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених форм, механізмів, інструментів, технологій впливу держави на процеси формування, розвитку та реалізації науково-технічного, технологічного й інноваційного потенціалу країни, заснованих на перспективних світових тенденціях науково-технологічного розвитку. Реалізація державної інноваційної політики підпорядкована стратегії інноваційного розвитку, головна функція якої полягає у визначенні основних довготривалих напрямків наукових розробок, упровадженні нововведень, забезпеченні ресурсами для досягнення поставлених цілей. Держава, реалізуючи інноваційну політику, перш за все у сфері регулювання НДДКР, застосовує два основні типи методів: адміністративні й програмно-цільові. У ході розвитку програмно-цільових методів сформувалося кілька варіантів їх реалізації: система субсидій, інституційних програм і кооперативних впроваджувальних програм.Наукова новизна дослідження полягає у визначенні методології державної інноваційної політики, яка охоплює інтегровану систему методів, способів, засобів її реалізації, із урахуванням пріоритетів сучасного інноваційного розвитку індустріально розвинених країн.Практичне значення дослідження – використання особливостей теоретико-методологічних основ державної інноваційної політики для вибору таких напрямів і методів реалізації інноваційної політики, які найбільш прийнятні для України в сучасних економічних умовах.
27
Малігон, Юлія Михайлівна. "Державна кадрова політика у сфері охорони здоров’я: теоретичні засади та сучасні тенденції". Економіка, управління та адміністрування, № 4(94) (29 грудня 2020): 160–64. http://dx.doi.org/10.26642/ema-2020-4(94)-160-164.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті охарактеризовано теоретичні засади державної кадрової політики та сучасні тенденції її розвитку. Доведено, що кадри відіграють ключову роль у вирішенні проблемних питань розвитку медичної галузі. Виокремлено основні чинники впливу на формування державної кадрової політики. Визначено, що серед невідкладних завдань, що стоять перед системою охорони здоров’я в Україні, першочергово потребує вдосконалення кадрова політика. З’ясовано, що кадровий потенціал є найвагомішою складовою ресурсного забезпечення системи охорони здоров’я. Обґрунтовано необхідність професійної підготовки кадрів вищих медичних навчальних закладів в Україні. Доведено, що шляхом втручання держави в усі напрями підготовки кадрів для системи охорони здоров’я в перспективі можливі реальні зміни в кількості хворих та відповідно зменшення показника смертності населення й підвищення якості надання медичних послуг. Визначено актуальність підвищення рівня професіоналізму кадрів сфери охорони здоров’я, у тому числі кадрів – представників середнього медичного персоналу у контексті реформування системи охорони здоров’я України. Виявлено, що стратегічні зміни в механізмі державного управління системи охорони здоров’я є необхідною передумовою побудови країни кардинально нової генерації із здоровим населенням. Окреслено основні напрями, за якими може формуватися державна політика у сфері охорони здоров’я України в подальшій перспективі. Доведено, що перспективність досліджень аналогічної тематики та важливість кардинальних змін висуває на перший план необхідність удосконалення й оновлення державної кадрової політики в системі охорони здоров’я відповідно до новітніх вимог та викликів сучасного світу. Адже головними завданнями розвиненої держави є побудова дієвої моделі системи охорони здоров’я, покращення рівня здоров’я населення та забезпечення розвитку здорової української нації.
28
Харченко, Н. В. "ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (26 січня 2022): 208–14. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.735.
Повний текст джерелаАнотація:
Харченко Н. В. Організаційно-правові засади охорони державної таємниці в Укра- їні. – Стаття. З огляду на чинне законодавство України проаналізовано визначення поняття держав- ної таємниці, визначено порядок обов’язку держави здійснювати контроль за інформацією, зарахованою до державної таємниці. На підставі Закону України «Про службу безпеки України» та з метою охорони державної таємниці законодавчо закріплено за Службою без- пеки України обов’язок здійснювати забезпечення охорони державної таємниці. Дослідже- но, що органи державної влади та підприємства, установи або організації, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею, з метою забезпечення режиму секретності створюють на правах окремих підрозділів режимно-секретні відділи, які безпосередньо ке- руються керівником відповідних державних органів. Важливо усвідомлювати ймовірність витоку інформації, адже втрата чи витік зазначеного виду інформації несе загрозу для національної безпеки держави. Саме тому державна політика країни щодо забезпечення державної таємниці ставить на меті своєчасне виявлення джерел реальних і потенційних загроз у цій сфері, не від’ємною діяльністю цього напряму є аналіз причин виникнення, спосіб нейтралізації й попередження таких випадків. Підкреслюючи важливість Служби безпеки України, слід зазначити, що правоохоронний орган контролює стан охорони дер- жавної таємниці в усіх державних органах та підприємствах, установах або організаці- ях, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею. Безпосередньо Служба безпеки України має право здійснювати офіційні перевірки за додержанням стану охорони державної таємниці та за результатом цієї перевірки фіксувати порушення в акті перевірки, що містить позитивний або негативний відгук про стан якості за додержанням відповідних вимог, зауваження, що містяться в актах перевірки, є обов’язковими до усунення.
29
Usachenko, Oleksandr. "Сучасні аспекти державного стратегічного планування і державних політик в Україні". Theory and Practice of Public Administration 2, № 65 (15 травня 2019): 62–72. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.02.08.
Повний текст джерела
30
Грузинська, Ірина. "ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК ЧИННИКА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ". Молодий вчений, № 3 (103) (31 березня 2022): 43–48. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2022-3-103-9.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначена актуальність понятійно-категоріального обґрунтування дослідження проблеми публічної політики у сфері забезпечення якості вищої освіти, важливість якого пов’язана з перспективами інтеграції України до Європейського освітнього простору. Проаналізовано та узагальнено основні підходи до визначення понять «публічна політика», «державна політика» та «державна політика у сфері освіти». Констатована відсутність визначення змісту поняття «публічна політика у сфері забезпечення якості вищої освіти» та запропоновано авторське визначення, зокрема, це стратегічно обумовлена та законодавчо врегульована система дій органів публічної адміністрації та громадянського суспільства, спрямовану на досягнення відповідності результатів навчання у закладах вищої освіти встановленим вимогам.
31
Кононенко, Ю. С., та С. В. Джолос. "ДЕРЖАВНА ВЛАДА ЯК РІЗНОВИД ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (21 квітня 2020): 18–23. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).428.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті з’ясовано сутність, основні засади співвідно-шення і взаємодії державної і політичної влади. Окрес-лено єство монополії на законне застосування насиль-ства як однієї з визначальних рис держави. Виявлено властивості, що якісно відрізняють державну владу від політичної. Вказано на виключні прерогативи держав-ної влади. Зроблено застереження стосовно небезпеки зазіхання політичної влади на виключні прерогативи державної влади, а також стосовно небезпеки одер-жавлення всієї повноти та багатоманітності політичної влади тощо.
Автори дійшли висновку, що державна влада – це основний різновид політичної влади, що перебуває в руках панівного «режиму», здійснюється органами державної влади, визначає політику держави в пе-ріод свого правління (яка, в ідеалі, має відповідати ін-тересам держави) та володіє монополією на законне насильство. Головною рисою державної влади є моно-полія на законне застосування насильства, водночас насильство є джерелом утворення держави, знаряддям її панування та тим благом, що убезпечує суспільство від насильства з боку неуповноважених суб’єктів, зо-крема зовнішніх ворогів і злочинців. Тож, справедливе і виправдане в розумних межах державне насильство є благом.
Автори дійшли висновку, що основними властивос-тями, що якісно відрізняють державну владу від по-літичної є: служіння державному інтересу, виключне право на законне насильство, представництво всього народу, первинність, універсальний характер, створен-ня права державою, єдність державної влади в межах певної території, згуртованість суспільства державою, належність державі суверенітету та виключних преро-гатив тощо. Підкреслено неприпустимість злиття дер-жавної та політичної влади.
32
Марущак, А., та У. Олексій. "Науково-нормативні підходи до визначення податкової політики". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 101–7. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2086.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослі-дженню податкової політики, її реалізації та визначення. У науко-вому дослідженні міститься ана-ліз ключових понять податкової політики держави. Розглядаються органи державної влади, що прова-дять її реалізацію. Встановлено, що поняття «податкова політика» є досить дискусійним, оскільки не існує єдиного погляду на визначення його змісту. Закцентована увага на недостатності норма-тивного визначення податкової політики, що міститься у діючому законодавстві України.
Встановлено, що податкова політика є частиною держав-ної політики і має беззаперечний вплив на багато сфер суспільного життя – економічну, політичну, соціальну, культурну тощо. Діяльність із приводу реалізації податкової політики здійснюється орга-нами державної влади у сукупності з бюджетною, валютною та мит-ною політикою. Звертається увага на таку особливість податкової політики, як циклічність, тобто безперервне здійснення певних дій, метою яких є покращення добро-буту та підвищення ефективності усієї державної політики.
Встановлено, що податкова політика країни є ключовим інструментом усієї держаної полі-тики, який може негативно чи позитивно вплинути на економічну стабільність. Податкова полі-тика стосується і формулювання податкової системи, і вироблення стратегій, що сприятимуть інвес-туванню, створенню прийнятного середовища для ведення бізнесу.
Вказується щодо чотирьох під-ходів до трактування податкової політики, які утворились у науко-вих колах. Відповідно до першого податкова політика розглядається у широкому значенні як системне поняття, певна сукупність усіх засо-бів і способів її здійснення. Другий підхід характеризує податкову полі-тику як вид державної і, відповідно, діяльність державних органів щодо її впровадження та забезпечення. Прихильники третього підходу при-тримуються думки, що податкова політика є частиною бюджетно-по-даткової, а четвертого – що податкову політику потрібно ототожнювати з фіскальною.
Запропоновані ключові особ-ливості здійснення ефективної податкової політики: ініціювання відповідних законопроектів; кон-сультації з громадськістю; забез-печення доходу та аналіз економіч-ного впливу; сприяння міжнародним податковим відносинам; здійс-нення моніторингу впливу змін у податковій політиці; гармоніза-ція податкової політики з іншими видами державної політики.
33
Andriyash, Victoria, Alexander Еvtushenko та Sergiy Gonchar. "ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВИРІШЕННЯ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ ТА МУНІЦИПАЛЬНОМУ РІВНЯХ В УКРАЇНІ". Public Administration and Regional Development, № 7 (7 квітня 2020): 8–36. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.07.01.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано особливості стану сучасної державної кадрової політики на регіональному та муніципальному рівнях в Україні, що представляє собою особливу систему офіційно визнаних цілей, завдань, пріоритетів й принципів щодо організації та регулювання кадрових процесів і взаємовідносин. Відзначено, що без розуміння особливостей державної кадрової політики як соціального інституту, практично неможливо належним чином забезпечити найважливіші конституційне право службовців на роботу і професійно-кваліфікаційний розвиток. Розглянуто передумови формування нової парадигми державної кадрової політики, як соціального інституту, орієнтованого на демократичний розвиток українського суспільства відповідно до вибраного курсу євроінтеграції. Встановлено, що державна кадрова політика поступово перетворюється не в інструмент боротьби за владу, і її зміст, а на громадський ресурс публічного управління країною. Визначено особливості реалізації державної кадрової політики на регіональному та муніципальному рівні, які в умовах децентралізації є провідними рівнями державної політики розвитку країни. На сучасному етапі розвитку кадрового потенціалу країни кадрова політика повинна бути складовою соціально-економічного розвитку регіону, громади і передбачати вдосконалення кадрової роботи на регіональному та муніципальному рівнях.
34
Shvedun, Viktoriia, та Larysa Hren. "ДЕРЖАВНА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ". Public Administration and Regional Development, № 10 (28 грудня 2020): 1092–105. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.10.06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті запропоновано напрями розвитку державної інноваційної політики вдосконалення інвестиційно-будівельного комплексу України. Зокрема, охарактеризовано основні напрями і технології інноваційної діяльності в будівництві в Україні. Проаналізовано структуру і динаміку зміни капітальних інвестицій у будівельний комплекс України. Виокремлено напрями формування та реалізації державної інноваційної політики щодо вдосконалення інвестиційно-будівельного комплексу України. Серед основних заходів, реалізація яких дозволила б вивести будівельний комплекс України з кризового стану, виділено такі: перехід до реальної структурної й інституційної реформи української економіки; реалізація ефективної інвестиційної політики, орієнтованої на подолання поточних структурних змін негативного впливу; формування державно-приватного партнерства. Запропоновано впровадження гарантій для будівельних компаній в складі державно-приватного-партнерства, які уможливлять отримання більшої фінансової стійкості: гарантії завершення будівництва в розумні терміни за рахунок участі держави; гарантії одержання найменшої на ринку ціни за рахунок відсутності паразитних (трансакційних) витрат і оптимізації витрат на придбання земельних ділянок, будівництво та інфраструктуру.
35
Аракелян, Р. М. "ДЕРЖАВНИЙ ПРИМУС У КОНТЕКСТІ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 3–6. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.193.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто державний примус як загальнотеоретичну правову категорію у зв’язку з іншим поняттям – поняттям правової політики держави. Відзначено, що форми та особливості державного примусу є результатом вибраної державою правової політики. Зокрема, вказується на залежність форм державного примусу від державного режиму (авторитарного або демократичного) та правової ідеології, що покладена в основу державної правової політики.
У статті описується кореляція між демократизацією державної правової політики та пом’якшенням інструментарію державно-правового примусу, зокрема все більш широким використанням непрямого примусу та поступового заміщення примусу в багатьох сферах методами переконання та спонукання суб’єктів до правомірної поведінки без жорсткого впливу на них.
Водночас констатується, що демократизація державної правової політики не означає відмови від державно-правового примусу як такого, який зберігає своє чинне місце в арсеналі державної влади. Відзначається, що оцінювання ступеня демократизації державної правової політики можливе, зокрема, через оцінювання форм та способів державного примусу, що застосовуються державною владою.
Наводиться характеристика елементів, що мають значення для оцінювання характеру застосування державного примусу як інструменту державної правової політики, зокрема ресурсів, процедур та цінностей. Розглядаються характерні завдання державного примусу як інструменту правової політики. Визначаються особливості використання державного примусу з регулятивною та з охоронною метою.
Робиться висновок, що незалежно від характеру державної правової політики та ступеня її демократизації державний примус залишається чинним інструментом реалізації державної волі та досягнення цілей держави через правову політику. Мірилом державного примусу як демократичної правової політики виступає його правомірність та слідування процедурі, а не відмова від державного примусу як такого.
36
Лаврук, Олександр. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА АКТИВІЗАЦІЯ ЇЇ ФУНКЦІЙ У РОЗВИТКУ ТВАРИННИЦТВА". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 124–35. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-124-135.
Повний текст джерелаАнотація:
Вказується на загострення соціально-економічних проблем у розвитку галузі тваринництва, які потребують активної регулюючої участі держави за рахунок формування і реалізації державної політики з метою за- безпечення стабільних економічних, правових, соціальних передумов його подальшого функціонування. Підкреслюється, що важливість цих актуаль- них і стратегічних питань має перебувати під прискіпливою увагою держави та її державної політики, якій належить постійно забезпечувати узгодження інтересів тваринницьких підприємств регіонів і держави. Зазначається, що подальша нестійка виробнича діяльність тваринництва призведе до такої критичної ситуації, коли держава не отримає необхідного обсягу найбільш важливих продуктів харчування власного виробництва, що вплине на стан продовольчої безпеки країни. Вказується, що на даний час потребують на- укового осмислення й обґрунтування питання організаційного, норматив- но-правового забезпечення впровадження сучасних інструментів державної політики у тваринництві. Розглядається роль та складові елементи функ- цій державної політики, які мають безпосередній вплив на збільшення гене- тичного потенціалу тварин та обсяги виробництва тваринницької продукції. Обґрунтовуються методи та механізм реалізації різних видів функцій державної політики під час виробництва якісної тваринницької продукції. Визначаються основні функції, які повинні підпорядковуватися виконанню місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядуван- ня, оскільки сприяють ефективному розвитку галузі тваринництва. Окрес- лено доцільність держави впроваджувати спеціальні соціальні програми для підтримки тваринництва і створення сприятливих умов для його ефектив- ного функціонування. Запропоновано структурні класифікаційні характе- ристики та основні складові активізації функціональної спрямованості дер- жавної політики на інноваційний розвиток тваринництв.
37
Lukianova, H. "ПОТРЕБА ОПТИМІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ, ЯК ВИКЛИК СЬОГОДЕННЯ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 120–26. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.14.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що на сьогодні в Україні склалася доволі парадоксальна ситуація у сфері протидії корупції. Антикорупційна реформа, що триває кілька років, дає свої перші результати. Кількість порушених справ дедалі більше зростає, з’являються перші судові вироки, державні службовці різних рівнів активно намагаються переконати своїх підлеглих, керівництво і просто громадськість у власній чесності й непідкупності, що неодмінно покращує якість надання адміністративних послуг, сприяє кращому виконанню ними своїх службових обов’язків. Однак, більш детальний погляд демонструє, що ситуація не просто далека від ідеальної, вона є близькою до катастрофічної. Адже наявна державна політика у сфері протидії корупції характеризується непослідовністю та відсутністю належної координації. Статтю присвячено аналізу сучасного стану державної політики у сфері протидії корупції в Україні. Авторка наводить короткий огляд подій та процесів, що свідчать про суттєві недоліки наявної державної політики і її правого забезпечення. Ключова увага присвячена такій проблемі як відсутність належної координації суб’єктів протидії корупції в Україні та відповідні прогалини у національному законодавстві. Зазначено, що однією з ключових проблем антикорупційних діяльності сьогодення є втрата довіри населення як до антикорупційної реформи в цілому, так і до окремих суб’єктів протидії корупції зокрема. Низький рівень довіри населення становитиме загрозу не лише для антикорупційної політики, але й для державної безпеки в цілому. Проаналізовано й узагальнено пропозиції окремих вітчизняних учених щодо перспективних шляхів оптимізації національної антикорупційної політики. Окрему увагу авторка звертає на важливість таких напрямів оптимізації антикорупційної політики як: наявністю в країні сильної політичної волі щодо реалізації заходів антикорупційної політики та формування єдиної політики; оновлення кадрового ресурсу антикорупційних органів; формування високого кредиту довіри з боку населення; врахування не лише позитивного, а й негативного досвіду інших держав; масове впровадження антикорупційної освіти і сучасних технологій, що дистанціюють державного службовця і споживача адміністративних послуг держави.
38
Шатило, Олексій. "ДЕРЖАВНА АГРАРНА ПОЛІТИКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 148–54. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано аспекти нормативно-правового, інституційного та фінансово економічного механізмів аграрної політики в Україні через призму політики економічної та з урахуванням компонентів енергетичної політики держави. Визначено, що в Україні напрацьовано комплексний механізм формування та реалізації аграрної політики, що знаходить свій вияв у визначених та закріплених відповідними правовими актами напрямах та пріоритетах аграрної політики. Поряд із тим з’ясовано, що прийняті основоположні акти потребують суттєвих змін у напрямі підвищення рівня їх дієвості шляхом закріплення на рівні законодавства поряд із пріоритетами обсягів фінансування у формі певного відсотка від державного бюджету або ВВП країни, а також прозорих та спрощених механізмів розподілу коштів. Визначено, що інституційна структура реалізації державної аграрної політики хоча й наявна в кількісному вигляді, однак, на нашу думку, потребує вдосконалення як на центральному рівні – шляхом приведення її в підпорядкованість політиці економічній, так і на місцевому, тим більше що значну частину функцій підрозділів реалізації аграрної політики на регіональному рівні є дублююча МінАПП робота з опрацювання документів учасників державних аграрних програм. Додатковим аргументом такої консолідації є успішний досвід запровадження Програми 5–7–9, яка впроваджується без прив’язки до певної галузі економіки, однак відіграє домінантну роль у справі державної фінансово-кредитної підтримки аграрного підприємництва. Окремої уваги заслуговує реалізація можливостей розв’язання енергетичних проблем за рахунок наявних в аграрній галузі сировинних потужностей, що за належної державної політики дало б можливість зменшити імпортозалежність в енергоресурсах. Базуючись на підходах Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки у сфері стимулювання виробництва та використання біологічних видів палива, доречно використати цільовий адаптований досвід, як то встановлення конкретних вимог щодо використання біопалива на певному відсотковому рівні загального обсягу споживання дизельного палива, встановлення податкових пільг тощо.
39
ВЄНЦЕВА, Надія. "СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ". Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 1 (29 квітня 2021): 19–25. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2021-1-1-19-25.
Повний текст джерелаАнотація:
Автор дослідження на основі аналізу наукової літератури визначає суспільно-політичні чинники та їх вплив на розвиток педагогічної освіти. У дослідженні проаналізовано суб’єктивні й об’єктивні, внутрішньополітичні, соціально-економічні фактори, які впливають на розвиток освіти. Визначено взаємопов’язані компоненти функціонування освітніх закладів та чинники, які впливають на освітній процес. Автор публікації доводить, що освітня галузь знаходиться під впливом низки чинників, головними серед яких є держава, суспільство і педагогічна наука. Зміни в державі й світі, нові ідеї, концепції, зразки кращого освітнього досвіду завжди впливають на стан освіти в країні. Будь-яка влада за допомогою державних механізмів прагне, аби молоде покоління засвоїло культурно-історичну традицію народу, інтегрувалося в державну цілісність та ідентифікувало себе як лояльного громадянина. Крім того, держава прямо або опосередковано визначає освітні стандарти. У дослідженні з’ясовано, що проблема ролі освіти, передусім зумовлена соціальними потребами та соціальними функціями, які вона виконує. В свою чергу педагогічна наука обґрунтовує принципи, методи й організаційні форми освітнього процесу, потребу вести постійний пошук ефективних форм, методів і прийомів навчання, а також удосконалення стандартів, програм і розробку нових освітніх методик. Ключові слова: державна та освітня політика, суспільство, наука, педагогічна освіта.
40
Гуменюк, А. І. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ". Збірник наукових праць Університету державної фіскальної служби України, № 1-2 (4 грудня 2020): 64–75. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5940.1-2.2020.64-75.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті проведено дослідження особливостей формування і реалізації державної політики розвитку зеленого туризму в Україні. Встановлено, що рівень стимулювання і підтримки розвитку зеленого туризму інтерпретує масштаби туристичних потоків на рівні регіонів України та глобальному рівні. Отримані результати засвідчили, що розвиток зеленого туризму перебуває під постійним динамічним впливом інституційних змін, а саме неофіційних обмежень, правил, специфіки характеру й дотримання таких правил всіма учасниками економічного процесу на засадах обміну інтелектуальними, фінансовими, цифровими й іншими ресурсами. Представлені ключові положення інституційно-організаційної моделі розвитку зеленого туризму в Україні, яка передбачає досягнення своєчасного консенсусу інтересів основних груп суб’єктів досліджуваної сфери, а саме: 1) стейкхолдери (туристичний бізнес, держава та суспільство); 2) підсистеми державної політики розвитку зеленого туризму (функціональна, фінансово-економічна, споживацька, інноваційна, інтелектуальна). Розроблено напрями і системно-структурні ефективні інструменти та засоби щодо стимулювання розвитку зеленого туризму, які передбачають своєчасне забезпечення становлення сприятливого середовища для покращення результативності функціонування бізнесу у сфері зеленого туризму та дозволяють врегульовувати такі процеси безпосередньо на рівні держави.
41
Vorotin, V. Ye, та V. M. Prodanyk. "Від регуляторної політики до державно-приватного партнерства в публічному секторі України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 95–102. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.10.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються теоретичні питання державної регуляторної політики та державно-приватного партнерства в умовах реалізації та вдосконалення публічного управління підприємництвом в Україні. Розкриті шляхи та механізми публічного-приватного партнерства, зокрема досліджено відмінності між державним і публічними партнерством в Україні.
Мета статті. У роботі поставлено за мету з’ясувати зміст державно-приватного партнерства в якості окремих управлінських категорій, застосування яких пов’язане з механізмами державного управління в країні, а також дослідити новітні тенденції формування такого партнерства в національній господарській практиці.
Наукова новизна. За сучасних умов господарювання пріоритетним напрямом змін в управлінні національним господарським комплексом, особливо в умовах його критичного стану, виходять на перші позиції публічний сектор і публічно-приватне партнерство, це поступово модифікує відносини, які закладалися регуляторною політикою в Україні. Оптимізація таких відносин може досягатися шляхом реалізації різних форм публічно-приватного партнерства. Сучасний феномен публічно-приватного партнерства доцільно пояснювати з огляду на необхідність створення суспільних благ за умов обмеження ресурсів, а механізм публічно-приватного партнерства – як такий, що може використовуватися у державному управлінні та регулюванні.
У роботі визначено, що державна регуляторна політика, як і публічно-приватне партнерство, спрямовані на недопущення прийняття економічно недоцільних і неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності. У сучасних умовах процесу розвитку ринкових відносин саме в рамках публічно-приватного партнерства і сформувалася достатньо інноваційна модель публічного управління та регулювання. Однак без реальної та своєчасної допомоги держави, без її партнерства із сучасним бізнесом майже неможливо побудувати ринок інновацій і перейти до ефективної моделі господарювання.
Висновки. Для України використання механізму публічно-приватного партнерства може гарантувати соціальну стабільність і підвищуватиме ефективність управління системою господарювання. Однак процес переходу ускладнюється внутрішніми протиріччями – корупцією, недобросовісною конкуренцією, достатньо низькою якістю публічних послуг тощо. За таких умов необхідність проведення реформування та модернізації в означених сферах стає очевидним.
42
Баровська, А. В. "Державна комунікативна політика Норвегії". Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, № 4 (2014): 122–28.
Знайти повний текст джерела
43
Сологуб, І. А. "Державна політика стимулювання інновацій". Магістеріум, Вип. 35 (2009): 39–43.
Знайти повний текст джерела
44
Таршина, О. С. "Державна політика регулювання зайнятості". Економіка та держава, № 1 (2006): 77–81.
Знайти повний текст джерела
45
Сащук, Г. М. "Державна політика інформаційної безпеки". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 68, ч. 1 (2007): 54–62.
Знайти повний текст джерела
46
Мороз, Я. "Державна політика запобігання банкрутству". Вісник податкової служби України, № 38 (2002): 14–16.
Знайти повний текст джерела
47
Натрошвілі, Р. Н. "Державна політика експорту Грузії". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 28, ч. 1 (2001): 177–84.
Знайти повний текст джерела
48
Іванова, Анастасія В'ячеславівна. "ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПУ “ZERO TOLERANCE POLICING” В РАМКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 194–209. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.197.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проводиться теоретичний аналіз концепту нульової толерантності, особливостей та умов його застосування в сучасній державно-політичній практиці. Визначним напрямком дослідження є виявлення засад нульової толерантності в рамках державної політики, яка встановлює принципи легальної нетерпимості до небезпечних, антидержавних таантисоціальних проявів. Акцентується увага на особливостях та обмеженні застосування принципу нульової терпимості в рамках законодавчого визначення. У статті досліджуються механізми державно-політичного регулювання меж толерантності в контексті попередження розвитку небезпечних утворень задля забезпечення соціально-політичної стабільності в державі. Так само увага приділяється світовій практиці та національномудосвіду застосування принципу “zero tolerance policing” державою в рамках політики національної безпеки. Нульова толерантність аналізується як засіб забезпечення пильногоконтролю держави за будь-якими проявами тих явищ, які потенційно несуть небезпеку для суспільства та держави. В інакшому випадку в умовах неналежного контролю за дрібними чи початковими проявами, вірогідність їх розвитку зростатиме. Для попередження цього держава, державні органи застосовують принцип “zero tolerance policing”. В рамках національної безпеки формується певна модель реагування держави на небезпечні прояви, що допомагає попередити деструктивні явища в державі. Так само в статті автор відзначає протилежну позицію щодо застосування нульової толерантності та проблему її дискримінаційності. У статті окреслюється потреба в концептуальному визначенні нульової толерантності задля запобігання необґрунтованого її використання без меж. Автор відзначає проблему необґрунтованого застосування даного принципу, отже, концепція потребує детального розроблення як у теоретичній, так і правозастосовній практиці, й в особливості на рівні державної політики.
49
Balian , A. V., I. Yu Gryshova та T. S. Shabatura. "Публічна політика та державна підтримка розвитку аграрного виробництва в Україні". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 156–67. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.16.
Повний текст джерелаАнотація:
Рівень продовольчої безпеки України залежить від розвитку аграрного сектору, економічне зростання якого неможливе без надання відповідної державної підтримки, особливо в умовах панування сучасної економічної кризи, провокованої зростанням світової пандемії, а також ускладнення політичної ситуації через продовження збройного конфлікту. Саме тому актуальності набуває активізація механізмів публічної політики державного управління в контексті регуляції та підтримки розвитку аграрного виробництва в Україні.
Метою статті є проведення аналізу сучасного стану, методів і способів підтримки аграрного виробництва з боку держави, виявлення основних проблем з її надання та обґрунтування пропозицій щодо її удосконалення.
Наукова новизна полягає в наданні пропозицій щодо удосконалення публічної політики та державної підтримки аграрного виробництва з метою підвищення конкурентоспроможності аграрної галузі, зміцнення продовольчої безпеки та зростання економічного потенціалу України.
Висновки. Незважаючи на диференційний підхід надання державної підтримки аграрному сектору України, вона є недосконалою, суперечливою та такою, що не дозволяє здійснювати перспективне бюджетне планування державної підтримки аграрного виробництва, не забезпечує повноцінний розвиток галузі на базі сучасних інноваційних технологій, а тому не створює умови для підвищення економічного потенціалу країни. Основними проблемними аспектами розробки та надання державної підтримки аграрному виробництву є: відсутність системного характеру та узгодженості програм із пріоритетами напрямками розвитку сільського господарства; несталість та короткотривала спрямованість державних програм; непрогнозованість і несвоєчасність виплат з боку держави, а також щорічне недовиконання програм; недосконалість та недостатня дієвість законодавчих актів, які регулюють питання надання державної підтримки сільськогосподарському товаровиробнику.
Із метою створення ефективної системи державної підтримки аграрного виробництва необхідно: по-перше, удосконалити відповідні нормативно-правові документи, що регулюють питання державної підтримки галузі; по-друге, розробити та офіційно затвердити Стратегію розвитку сільського господарства та сільських територій, а також відповідні документи, що визначають пріоритети державної підтримки аграрного виробництва на середньо- та довгострокові періоди; по-третє, визначити пріоритетність розвитку малих форм господарювання й удосконалити інструменти їх підтримки та заохочення; по-четверте, визначити інструменти, джерела та обсяги формування фінансових ресурсів для надання державної підтримки, а також узгодити щорічні обсяги надання державної підтримки за її стратегічними напрямами; по-п’яте, здійснювати контроль за виконанням державних програм підтримки на основі використання якісних та кількісних показників.
50
Круглов, Віталій. "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТРАНСФОРМАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ: ВИКЛИКИ ЦИФРОВОЇ ЕПОХИ". Науковий вісник: Державне управління 1, № 7 (15 березня 2021): 140–61. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-1(7)-140-161.
Повний текст джерелаАнотація:
Процеси технологічних змін, які позначилися на забезпеченні життєдіяльності держави, виробництва, відобразилися у переважній більшості людської діяльності - є наслідком стрімкого розвитку цифрової економіки. Породжені інноваційними технологіями нові напрями діяльності підприємств, установ та організацій вимагають наявності у персоналу відповідних фахових навичок, пов’язаних зі знаннями цифрової економіки. Мета дослідження полягає у аналізі сучасного стану державної політики трансформації ринку праці та формування підходів щодо впровадження змін з урахуванням викликів цифрової епохи. Як показує процес розвитку ринку праці, цифровізація та технологічний прогрес значно вплинули на економічну діяльність, виявивши вимоги щодо адаптивних навичок фахівців. Це, в свою чергу, в найближчому майбутньому призведе до значного скорочення та ліквідації робочих місць. Цифрова трансформація є складними змінами за рахунок посиленого впливу технологій, спрямованими на відносини у суспільній та економічній сферах. Концепція Industry 4.0 передбачає виникнення та подальший розвиток сучасних інноваційних напрямів діяльності. Нагальною постає потреба отримання та адаптування працездатного населення до мінливих вимог ринку праці. Впровадження нових напрямів потребуватиме значної кількості найманих працівників, в той же час – зникнення неактуальних напрямів призведе до значного рівня безробіття. Визначено, що перед державною політикою, пов’язаною з трансформації ринку праці, постають питання, спрямовані на: врегулювання балансу між виконанням роботи людьми та автоматизованими системами; контроль за безпечним використанням провідних технологій; формування необхідного середовища для підприємницької конкуренції; збільшення фінансування НДДКР; розбудову цифрової інфраструктури; впровадження стимулюючого характеру в оплаті праці в наукоємних та інноваційних сферах діяльності; законодавче упорядкування питань, пов’язаних з виконанням віддаленої роботи; посилення інституційних меж захисту інтелектуальної власності; державну підтримку суб’єктів інноваційної діяльності; залучення значних інвестицій у розвиток наукової та освітньої сфери; перепідготовку фахівців у різних сферах діяльності та працевлаштування.