Статті в журналах з теми "Положення про облікову політику"

Анотація. На основі дослідження стану бухгалтерського обліку закладів охорони здоров’я визначено неузгодженості облікових політик підприємств — закладів охорони здоров’я із законодавчими і нормативними вимогами та передумови формування облікової політики медичних закладів у новітніх умовах їх реформування. Розглянуто особливості сплати податку на додану вартість медичними закладами. Обґрунтовано науково-методичні рекомендації щодо вдосконалення облікової політики обліку зобов’язань, у тому числі з податку на додану вартість. Надано сутнісну характеристику дефініції «пов’язана сторона» за стандартами бухгалтерського обліку і податковим законодавством, обліку операцій із пов’язаними особами і сформовано рекомендації щодо обліку з пов’язаними сторонами. Уточнено методичні положення щодо облікової політики доходів, запасів і витрат у частині класифікації та оцінки доходів від надання медичних послуг. Уточнено структуру звіту про управління, який мають складати суб’єкти господарювання, у тому числі медичні заклади; доведено, що на процес складання звіту впливають облікова інформація та судження менеджменту, які реалізуються через облікову політику. На основі аналізу методів побудови звіту про рух грошових коштів від операційної діяльності (прямий, непрямий метод) запропоновано медичним закладам використовувати непрямий метод як більш інформативний для користувачів фінансової звітності. Доведена необхідність формування інформації про доходи, витрати, фінансові результати, активи і зобов’язання звітних сегментів та її розкриття у фінансовій звітності. Розроблено пропозиції щодо організації ефективної системи внутрішнього контролю медичних закладів і визначено основні напрями його організаційного забезпечення в контексті попередження ризикових подій. Розкрито порядок формування інформації для складання звітів з управління, про рух грошових коштів і звітності за сегментами, що в усіх своїх суттєвих аспектах виповідатиме обраній концептуальній основі фінансового звітування. Ключові слова: облікова політика, заклад охорони здоров’я, фінансова звітність. Формул: 0; рис.: 0; табл.: 4; бібл.: 18.

У статті розглядається позитивна теорія бухгалтерського обліку (PAT), її основні положення. Філософська мета позитивної теорії бухгалтерського обліку – пояснити і передбачити поточну бухгалтерську практику. Позитивна теорія бухгалтерського обліку прагне зрозуміти, як бухгалтерська практика реалізується бухгалтерами при формуванні облікової політики з врахуванням виду діяльності підприємства.Позитивна теорія бухгалтерського обліку прагне пояснити процес формування облікової політики, яка є найбільш придатною для вирішення певних умов підприємства у майбутньому. Мета позитивної теорії бухгалтерського обліку – пояснити та передбачити бухгалтерські практики. У статті, на основі опрацювання міжнародного досвіду показано, що теорія позитивного бухгалтерського обліку включає передбачення таких дій, як вибір облікової політики керівників фірм та реакція менеджерів на запропоновані нові стандарти бухгалтерського обліку. У статті описано три гіпотези позитивної теорії бухгалтерського обліку: гіпотеза бонусного плану, гіпотеза боргових угод, гіпотеза політичних витрат. Гіпотеза бонусного плану вказує, що за інших рівних умов керівництво фірм, що мають плани, швидше за все вибирає процедури бухгалтерського обліку, які переносять валовий дохід із майбутніх періодів на поточний. Гіпотеза про борговий договір передбачає, що, якщо фірма має боргові зобов’язання і договори, тим більша ймовірність того, що керівництво фірми обирає бухгалтерські процедури, які валовий дохід переносять із майбутніх періодів на поточний. Гіпотеза політичних витрат – за інших рівних умов, чим більші політичні витрати фірми, тим більша ймовірність того, що менеджер вибере процедури бухгалтерського обліку, які переносять дохід (прибуток) поточного періоду на майбутні періоди. Позитивна теорія бухгалтерського обліку підкреслює, що теорія бухгалтерського обліку, запропонована в бухгалтерській літературі, може пояснити застосовувані методи бухгалтерського обліку і передбачити причину змін, які відбуваються зараз, її вплив при формуванні стандартів обліку та фінансової звітності.

У статті розроблено методичні аспекти формування облікової політики елементів природного капіталу як основи визначення внеску бізнесу в досягнення цілей екологічного складника сталого розвитку. Згруповано в чотири групи принципи облікової політики природного капіталу. Запропоновано під час формування Наказу про облікову політику на підприємстві харчової промисловості впровадити пункт «Екологічно орієнтована діяльність». Обґрунтовано, що в розпорядчому документі про облікову політику підприємства харчової галузі мають наводитися методи оцінки вибуття запасів; облік транспортно-заготівельних витрат; метод амортизації основних засобів природоохоронного призначення та нематеріальних активів; періодичність та об’єкти проведення інвентаризації. Визначено процедурні питання облікової політики.

Підсумки розслідування аварійних подій на море показують, що їх основною причиною є помилки, яких припускаються екіпажами при управлінні суднами, а також упущення берегових організацій, зайнятих в обслуговуванні флоту, тобто негативні впливу людського фактору. Існуючий термін "форс - мажор" або дії непереборних сил, як правило, зводиться до мінімуму. Штормові погодні умови можуть бути прогнозовані і враховані при складанні маршруту переходу. Враховується льодова обстановка. Плавання в тумані піддається обліку та може бути скориговано. "Форс-мажором» хіба що можна назвати підводне виверження вулкана, або, що зовсім малоймовірно, падіння метеорита. У чинному „національному документі "Положення про порядок класифікації, розслідування та обліку аварійних випадків з суднами" (ПРАС-90) у додатку 1 наводиться класифікаційна таблиця аварійних випадків. У п. З виділені причини аварійних випадків — "без вини екіпажу". Однак, посилання на відсутність вини (більш правильно — причетності) екіпажу не говорить, що тут не присутній людський фактор, а саме: погане навігаційне-гідрографічне забезпечення, конструктивні недоліки судна, неякісний ремонт, неправильна політика судноплавної компанії щодо безпеки, недостатній контроль з боку класифікаційних товариств. Система МКУБ, впроваджувана в даний час, ставить своєю метою розподілити відповідальність за контролем безпеки судноплавства між судновласником і судновим персоналом.

На сьогоднішній день облік це постійний об'єкт для вдосконалення, що обґрунтовується розвитком системи управління бізнесом в контексті посилення їх організаційної структури та міжфірмових відносин, що посилює динамізм конкурентного середовища. Доведено актуальність дослідження теоретичних аспектів та практичних механізмів реалізації стратегічних коригувань облікової та звітної політики підприємства. Роз- крито концепцію стратегічного коригування політики звітності підпри- ємства. Проаналізовано роль теорії бухгалтерського обліку у формуванні теоретичних основ стратегічної облікової політики підприємства. Визна- чено роль та призначення стратегічної додаткової звітності у досягненні стратегічних цілей підприємства. Розкрито причинно-наслідкові зв'язки розуміння інформації про облікову політику як джерела формування бух- галтерських сигналів для зовнішніх користувачів. Концепція додаткового розкриття бухгалтерської інформації підприємства як передача інформа- ції через додаткові форми звітності, що виходить за рамки чинних нор- мативних вимог або стандартів бухгалтерського обліку, встановлених регуляторами національної системи бухгалтерського обліку. Необхідність формування стратегічної облікової політики в контексті звітності на основі стратегічних цілей, визначених на підприємстві. Обґрунтовано залежність досягнення стратегічних цілей підприємства від розкриття перспективної бухгалтерської інформації та від додаткової детальної або більш повної інформації про його поточну та минулу діяльність.

Визначено основні елементи облікової політики стосовно доходу, до яких віднесено основу ведення обліку і подання звітності, суттєвість, згортання, робочий план рахунків, об’єкт обліку, визначення, визнання, класифікацію, оцінку, розкриття та інші. Запропоновано розрізняти такі складові облікової політики: для потреб складання регламенту з облікової політики та приміток до фінансових звітів; загальні та такі, які безпосередньо стосуються окремого елемента фінансової звітності; постійні та тимчасові, призначені для переходу на нові (переглянуті) стандарти. Проведено порівняння вимог МСБО 18 «Дохід», МСБО 11 «Будівельні контракти» та МСФЗ 15 «Дохід від договорів з клієнтами» щодо термінології і переліку основних елементів облікової політики та оцінки. Запропонований підхід до формування наказу про облікову політику в частині доходу з урахуванням вимог МСФЗ 15. Проведений аналіз фінансових звітів підприємств щодо визнання, оцінки та розкриття доходу у проміжній фінансовій звітності за 2018 рік відповідно до вимог МСФЗ 15. Узагальнені підходи до розкриття облікової політики врозділах приміток «Облікова політика», «Прийняття нових і переглянутих стандартів і тлумачень», «Суттєві судження, оцінки та припущення».

Роздуми Леха Качинського на геополітичні теми стосувались переважно питань, пов'язаних з історичним розташуванням Польщі, особливо місцем Польщі та поляків на територіях Польщі до поділу. У його роздумах про зовнішню політику можна помітити посилання, які стосуються географічного положення Польщі в районі Балтійського моря та Чорноморської полоси, також зі стратегічної точки зору, далекосяжної, насамперед, стосовно енергетичних ресурсів Польщі. Беручи до уваги геополітику, географічне положення також розглядалося в контексті можливостей та загроз для ведення зовнішньоекономічної політики. За такого підходу можна побачити конкретні рішення, які пропагував президент Качинський, особливо стосовно міжнародної діяльності Польщі на пострадянському просторі. Особливо в контексті України (у довгостроковій перспективі також Республіки Молдова та Республіки Білорусь) та країн Балтії, з особливим акцентом на співпраці з Литовською Республікою, а також співпраці на Південному Кавказі з Республікою Азербайджан, Республіка Вірменія і, перш за все, Грузія. В статті автор представляє як геополітичну концепцію президента Леха Качинського, так і практичні елементи її реалізації.

Формування високопрофесійного інституту Державної казначейської служби України, забезпечення умов його ефективного функціонування завдяки кваліфікованому персоналу, здатному належно проводити політику держави, вчасно реагувати на трансформаційні виклики, не можливе без якісно нових підходів в розвитку системи мотивації персоналу. У статті проаналізовано складові заробітної плати та зазначені види премій державних службовців. Наведено види заохочень державних службовців, які поділяють за змістом на моральні, матеріальні, морально-матеріальні. Здійснено аналіз фонду оплати праці державних службовців в органах Казначейства на прикладі Управління Державної казначейської служби України у м. Харкові Харківської області. Розглянуто окремі статті та положення законів України “Про державну службу”, прийняті в різні роки, в частині грошової винагороди та просування по державній службі. Обґрунтовано заходи щодо зниження плинності кадрів в органах Казначейства.

У статті досліджується розвиток інституту помилування в Україні з 1918 року по сучасний період. Метою статті є проведення історичного та нормативно-правового аналізу запровадження та реалізації спеціального виду звільнення від відбування покарання. Реформування пенітенціарної системи потребує удосконалення процедури, пов’язаної із призначенням та виконанням кримінальних покарань та більш широким впровадженням в кримінальну та кримінально-виконавчу політику принципів гуманізації, індивідуалізації та справедливості. У статті проаналізовані нормативні документи застосування помилування від часів становлення української державності минулого століття до сучасного стану правового регулювання. Сьогодні інститут помилування нормативно визначений і врегульований нормами Конституції України (п. 27, ст.106) Кримінального кодексу України (ст.87), Указу Президента України, «Про Положення про порядок здійснення помилування» від 21 квітня 2015 року. Президент України здійснює помилування щодо засуджених у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років; повного або часткового звільнення від відбування як основного і додаткового покарання. У разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування її може бути подане після відбуття нею не менше 20 років призначеного покарання. Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших суб’єктів про доцільність помилування. На підставі проведеного аналізу, висловлені пропозиції щодо необхідності внесення змін та доповнень до порядку здійснення помилування, які дозволять у повній мірі відповідати принципу справедливості та гуманізму. А саме, законодавчо закріпити можливість участі потерпілих та осіб, які клопочуть про помилування у засіданні органу, який вирішує питання про помилування. Також публікувати на офіційному вебсайті Офісу Президента щомісячно інформацію про стан розгляду клопотань про помилування, кількість задоволених клопотань та кількість відмови у помилуванні із мотивованим поясненням причин.

У статті розглядаються проблеми та перспективи розвитку антарктичного туризму за сучасних умов. Динаміка розвитку даного виду туризму свідчить про те, що сьогодні він є перспективним та затребуваним. Визначено передумови розвитку Антарктиди як туристичної дестинації. Викладено основні положення договору про Антарктику. Охарактеризовано особливості туристичного сезону на континенті та прилеглих островах. Описано анімаційні програми в антарктичних турах. Проаналізовано стан та динаміку розвитку антарктичного туристичного ринку. За останні три десятиліття туристичні потоки на континент постійно зростали та досягли понад 56 тис туристів у сезоні 2018–2019 рр. При цьому не уявляється можливим спрогнозувати туристичний потік в Антарктиду на найближчий сезон за допомогою економіко-математичного моделювання у зв’язку з пандемією COVID-19. Досліджено структуру туристичних відвідувань Антарктиди за країнами походження туристів. Більшість туристів – це громадяни США (32,8%), на другому місці – громадяни Китаю (11,9%), на третьому – австралійці (10%). Для українських туристів Антарктида на разі залишається екзотичним та недоступним напрямком, передовсім через вартість подорожі, а також через значну віддаленість дестинації від України. Охарактеризовано найпопулярніші туристичні дестинації континенту та основні центри туризму (полярні станції, острови Антарктиди, церкви, природні атракції). Проаналізовано цінову політику та пропозиції українських туристичних операторів по антарктичних турах. Визначено ключові проблеми місцевої екосистеми, зокрема екологічні загрози, пов’язані з розвитком антарктичного туризму та туристичної діяльності на континенті. Обґрунтовано перспективи подальших наукових досліджень у даному напрямі.

Діяльність бюджетних установ має свої особливості, які зумовлюють відповідну специфіку нормативного забезпечення облікового процесу в установах державного сектору. Метою написання статті є проведення аналізу нормативно-правового забезпечення облікового процесу господарської діяльності бюджетних установ. Нормативне забезпечення обліку – це комплекс нормативно-правових документів, які встановлюють єдині вимоги до ведення обліку у бюджетних установах. Нормативна база є сукупним відображенням соціального, політичного, економічного, міжнародного впливів. У роботі розглянуто розвиток бюджетного обліку у 20-21 столітті. Виникнення різних форм власності після 1991 року призвело до суттєвих реформаційних процесів у бюджетному обліку. Нормативно-правове забезпечення обліку у бюджетних установах можна поділити на три рівні: вищий рівень – регулює діяльність всіх суб’єктів господарювання, незалежно від форми власності; середній рівень – характеризується нормативним забезпеченням обліку діяльності установ державного сектору економіки; нижчий рівень – визначає перелік нормативів, які розроблені і функціонують виключно для забезпечення діяльності конкретної установи. Основою ведення обліку є базові нормативи, які прийняті основним законодавчим органом України і визначають правові засади функціонування суб’єктів господарювання різних форм власності. Сюди відноситься Конституція України, Господарський Кодекс України, Цивільний Кодекс України, Трудовий Кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Податковий Кодекс України. У цій нормативній ланці важливо виділити, Бюджетний кодекс України та Закон України «Про Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Середній рівень нормативно-правового забезпечення включає у себе нормативні акти, які визначають методику обліку активів, пасив та господарських процесів у бюджетних установах. Ознайомлення практикуючого бухгалтера з нормативами вищої і середньої ланок дає базові знання щодо діючої методики обліку у бюджетних установах. Але кожна бюджетна установа має свої особливості у побудові облікового процесу. Керівник бюджетної установи затверджує пакет внутрішніх документів, які визначають правила функціонування цієї установи: штат працівників та посадові оклади, форма оплати праці, посадові обов’язки штатних працівників, облікова політика бюджетної установи. Слід зазначити, що керівник бюджетної установи формує свою облікову політику у відповідності до діючого законодавства. Нормативна база з обліку в бюджетних установах знаходиться у процесі реформування і постійних змін. Зміни зумовлені глобалізаційними процесами, які відбуваються у світі та прагненням України приєднатися до них.

Діяльність бюджетних установ має свої особливості, які зумовлюють відповідну специфіку нормативного забезпечення облікового процесу в установах державного сектору. Метою написання статті є проведення аналізу нормативно-правового забезпечення облікового процесу господарської діяльності бюджетних установ. Нормативне забезпечення обліку – це комплекс нормативно-правових документів, які встановлюють єдині вимоги до ведення обліку у бюджетних установах. Нормативна база є сукупним відображенням соціального, політичного, економічного, міжнародного впливів. У роботі розглянуто розвиток бюджетного обліку у 20-21 столітті. Виникнення різних форм власності після 1991 року призвело до суттєвих реформаційних процесів у бюджетному обліку. Нормативно-правове забезпечення обліку у бюджетних установах можна поділити на три рівні: вищий рівень – регулює діяльність всіх суб’єктів господарювання, незалежно від форми власності; середній рівень – характеризується нормативним забезпеченням обліку діяльності установ державного сектору економіки; нижчий рівень – визначає перелік нормативів, які розроблені і функціонують виключно для забезпечення діяльності конкретної установи. Основою ведення обліку є базові нормативи, які прийняті основним законодавчим органом України і визначають правові засади функціонування суб’єктів господарювання різних форм власності. Сюди відноситься Конституція України, Господарський Кодекс України, Цивільний Кодекс України, Трудовий Кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Податковий Кодекс України. У цій нормативній ланці важливо виділити, Бюджетний кодекс України та Закон України «Про Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Середній рівень нормативно-правового забезпечення включає у себе нормативні акти, які визначають методику обліку активів, пасив та господарських процесів у бюджетних установах. Ознайомлення практикуючого бухгалтера з нормативами вищої і середньої ланок дає базові знання щодо діючої методики обліку у бюджетних установах. Але кожна бюджетна установа має свої особливості у побудові облікового процесу. Керівник бюджетної установи затверджує пакет внутрішніх документів, які визначають правила функціонування цієї установи: штат працівників та посадові оклади, форма оплати праці, посадові обов’язки штатних працівників, облікова політика бюджетної установи. Слід зазначити, що керівник бюджетної установи формує свою облікову політику у відповідності до діючого законодавства. Нормативна база з обліку в бюджетних установах знаходиться у процесі реформування і постійних змін. Зміни зумовлені глобалізаційними процесами, які відбуваються у світі та прагненням України приєднатися до них.

Наявність проблемних аспектів практичного втілення положень законодавства України з питань державної митної справи, а також неврегульованість окремих питань, зокрема пов’язаних із ввезенням та використанням на митній території України автомобільних транспортних засобів з іноземною реєстрацією, стали суттєвими перешкодами інноваційного шляху розвитку державної митної справи. Утім, після численних суперечок із приводу ввезення т а використання на митній території України автомобільних транспортних засобів з іноземною реєстрацією, до яких долучилися політики, науковці та громадськість, позитивні зміни все ж таки відбулися. При цьому модернізація законодавства України з питань державної митної справи актуалізувала необхідність проведення поглибленого аналізу ефективності правового регулювання переміщення через митний кордон України автомобільних транспортних засобів з іноземною реєстрацією. Метою статі є проведення транспарентного моніторингу законодавства України, що стосується переміщення через митний кордон України автомобільних транспортних засобів з іноземною реєстрацією, визначення його ефективності, виявлення проблемних аспектів та дослідження напрямів їх вирішення. На основі аналізу національного законодавства досліджено питання правового регулювання переміщення через митний кордон України автомобільних транспортних засобів, які зареєстровано у відповідних реєстраційних органах іноземної держави. Акцентовано увагу на тому, що згідно з положеннями законодавства України з питань державної митної справи автомобільні транспортні засоби особистого користування для митних цілей є товаром, тоді як автомобільні транспортні засоби комерційного використання визначено засобом транспортування. Встановлено, що, незважаючи на досить детальне нормативно-правове регулювання питання переміщення через митний кордон України автомобільних транспортних засобів особистого користування, суттєво обмежити масштаби порушень митних правил, пов’язаних із їхнім використанням на митній території України, донедавна не вдавалося. При цьому вирішення проблемних аспектів переміщення громадянами через митний кордон України автомобільних транспортних засобів особистого користування, які зареєстровано в уповноважених органах іноземних держав, вбачається у запровадженні тимчасового порядку, відповідно до якого протягом 180 днів здійснюватимуться митні формальності щодо окремих автомобільних транспортних засобів, які перебувають у митних режимах тимчасового ввезення або транзиту, посиленні відповідальності громадян за порушення умов тимчасового ввезення/транзиту автомобільних транспортних засобів, що ввезені на митну територію України, запровадженні інформування Державною прикордонною службою України органів Державної фіскальної служби України (ДФС України) про факти наміру перетину державного кордону України особами, стосовно яких органами ДФС України було виявлено порушення митних правил, налаго дженні взаємодії органів ДФС України з Національною поліцією в частині контролю за дотриманням водіями порядку використання таких автомобільних транспортних засо бів на митній території України, недопущенні порушення обмежень, встановлених Митним кодексом України, а також удосконаленні порядку реєстрації та обліку автомобільних транспортних засобів.

Стаття спрямована на дослідження бухгалтерського обліку та звітності в системі управління підприємством. Метою статті є дослідження бухгалтерського обліку та звітності в системі управління підприємством. Під час написання статті були використані основні загальнонаукові методи дослідження, а саме: аналіз, синтез, індукція й дедукція. Розкрито бухгалтерський облік як основу інформаційної системи управління підприємством. Показано періодизацію розвитку бухгалтерського обліку як однієї зі складових управління. Сформовано головну мету інформаційної системи. Показано структуру бухгалтерського обліку. Наведено найважливіші об’єкти інформаційного забезпечення управління підприємством з позиції реалізації задач бухгалтерського обліку. Визначено правові засади регулювання, організації і ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Визначено роль державного регулювання в бухгалтерському обліку. Показано місце фінансової звітності в системі інформаційного забезпечення обґрунтування і прийняття рішень. Розкрито зв’язок фінансової звітності з основними класичними функціями менеджменту. Наведено поняття про облікову політику підприємств. Представлено складові облікової політики щодо витрат, доходів та фінансових результатів. Наведено основні характеристики бухгалтерської звітності. Класифіковано загальну сукупність всієї інформації на підприємстві. Досліджено, що в умовах посиленої конкуренції питання щодо бухгалтерського обліку та звітності в організації, будь-якої форми власності та виду діяльності, став одним з найважливіших етапів процесу адміністрування на підприємстві. Важливість цього етапу полягає в тому, що основою успіху та ефективності є не тільки бухгалтерський облік та управління, а й аналіз та контроль, які відіграють не менш значну роль в прийнятті управлінських рішень. Бухгалтерський облік, як і будь-яка складова підприємницької діяльності потребує регулювання з боку держави та визнання на міждержавному рівні, а система бухгалтерського обліку витрат, доходів та фінансових результатів підприємства в сучасних умовах не може повноцінно існувати без належної нормативно-правової бази.

У статті проаналізовано засади правового забезпечення впровадження та функціонування сучасних інформаційних процесів в інституційній та управлінській діяльності АРМА. Механізм виявлення, розшуку та управління активами – це публічні функції, реалізація яких є неможливою без таких процесів інформаційної діяльності, як: створення, обмін та поширення інформації; захист відомостей та даних, що охороняються законом; адміністрування даних, оцифровування відомостей; аналіз та статистика тощо. Діяльність АРМА є одним із ключових елементів антикорупційного механізму як з метою протидії корупції, так і ліквідації її негативних наслідків. Процедури виявлення, розшуку та управління активами здійснюються в межах невід’ємної інформаційної діяльності, яка водночас супроводжує внутрівідомчі управлінські процеси. Одним із ключових принципів реалізації державної політики менеджменту корупційних активів у діяльності АРМА є широкі повноваження щодо: отримання, обробки та розголошення інформації про активи; доступу до інформаційних ресурсів, у тому числі тих, які містяться у розпорядженні суб’єктів іноземної юрисдикції; забезпечення відповідними обов’язками органів влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб надавати інформацію, а також механізмами примусу у разі ненадання інформації; широкого поінформування громадськості про факти та процедури арешту активів у кримінальних провадженнях; обробки інших відомостей у сфері кримінального процесу, які потребують захищеності та безпеки; узагальнення та оперативного обміну інформацією щодо активів, одержаних злочинним шляхом. Інформаційна діяльність АРМА є різнотиповою та включає: накопичення, структурування інформації; здійснення відборів необхідних даних у розрізі конкретно заданого критерію пошуку; проведення моніторингу внесення, коригування та видання даних; контроль та порівняння показників роботи відділу, виконавців; автоматизацію формування довідок, звітів; ведення статистики та обліку кореспонденції; забезпечення цілісності та достовірності інформації тощо. Адміністрування Єдиного реєстру арештованих активів – це спеціальний вид складної інформаційної роботи, що потребує спеціального нормативного забезпечення у формі окремого Положення про Єдиний реєстр арештованих активів. Досягнення високих показників під час виявлення, розшуку та управління активами, а також їх повернення з іноземних юрисдикцій у взаємодії з органами досудового розслідування, слідства та суду, іноземними партнерами, а також бізнес-спільнотою, громадянами вимагає від АРМА впровадження не тільки сучасних інформаційних технологій, їх обслуговування, а й якісного інформаційно-правового забезпечення зазначених процесів.

Рецензія на монографію кандидата наук з державного управління, доцента, завідувача кафедри професійної освіти та управління навчальним закладом Міжрегіональної Академії управління персоналом Чаплай Ірини Віталіївни «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» На сьогодні становлення державно-громадської комунікації визначається вченими як процес розвитку комунікаційного продукту, що, в першу чергу, сприяє розвитку динаміки в стосунках між політичними діячами та партіями, з одного боку, та основними засобами масової інформації, з іншого боку, без особливої уваги та розгляду громадськістю. Ідея про те, що державно-громадська комунікація – це паливо для організаційного двигуна держави, ще не знайшла достатнього висвітлення у сучасних методологічних дослідженнях вітчизняних вчених, які не ставили за мету дослідити сутність ґенези інформаційно-комунікативних систем та їх роль в концептуалізації пріоритетності прав людини, торкаючись цих питань лише побіжно, або звертаючись до їх розгляду у зв’язку з вивченням інших процесів впровадження законотворчої системи. У зв’язку з цим, монографія Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» є своєчасною та обумовлена нагальними потребами державотворчої практики щодо осмислення теоретичних і практичних аспектів удосконалення державної комунікаційної політики. Монографія має логічну послідовність викладення результатів дослідження, а поставлені завдання є достатньо розглянутими та завершені конкретними висновками і пропозиціями. Вона є завершеним самостійним науковим дослідженням, яке досить повно охоплює тему. Отримані результати мають наукове та практичне значення. Наукові положення, висновки та рекомендації мають достатнє емпіричне та теоретичне обґрунтування, що обумовлено використанням значної кількості наукової літератури, законодавчих та підзаконних нормативних актів України, правових актів та міжнародних документів за темою дисертаційного дослідження (близько 300 джерел), що дало можливість автору системно підійти до розробки критеріїв результативності та безпосередньої ефективності державно-громадської комунікації. У межах першого розділу автором здійснено теоретико-методологічний аналіз поняття та категоріального ряду комунікації в державі та суспільстві, відповідно до чого сформульовано основні положення, що розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. Заслуговує на увагу проведення теоретичної ідентифікації поняття комунікації, що дозволило систематизувати основні концепції та підходи до визначення її змісту, схарактеризувати практико-прикладний характер її реалізації у різних сферах суспільного життя. З таких положень можна говорити про те, що у сучасних умовах суттєво змінилося ставлення до комунікації. У другому розділі визначено, що комунікація є важливою складовою підготовки та прийняття державно-управлінських рішень. До того ж у цьому контексті вона поліпшує інституційну ефективність діяльності органів державної влади та вимірює певною мірою управлінські спроможності уряду. З’ясовані місце та роль інформаційно-комунікативних систем у концептуалізації пріоритетності прав людини й прав громадянина. Зазначено, що застосування інформаційно-комунікативних систем у державному управлінні вважається вирішальним чинником для досягнення ефективності її економічного функціонування як специфічного інституційного інструменту для реалізації державної політики. Якість інформаційно-комунікаційних зв’язків між окремими суб’єктами державного управління визначається низкою факторів. І це впливає на загальну систематичну структуру всієї організації державного управління. Крім того, інформаційно-комунікаційні зв’язки також впливають на якість потоків інформації, що здійснюються в межах усієї системи державної влади, а також характеристики зовнішніх зв’язків державного управління. Якість комунікаційного зв’язку може (але це не обов’язково повинно бути) істотно залежати від використання інформаційно-комунікаційних технологій. У третьому розділі Іриною Віталіївною обґрунтовано необхідність серйозного осмислення та доопрацювання правового механізму державного регулювання державним та громадським секторами. Визначено, що сьогодні удосконалення механізму впровадження сучасних технологій інформаційної присутності та інформування громадян про їхні права, зокрема про право вибору, право відповідальності, є першим важливим кроком до їхньої участі в процесі контролю за виробленням та реалізацією державної політики. Отримуючи повну інформацію, інститути громадянського суспільства можуть ліпше оцінювати ефективність державного сектору і надавати свої пропозиції. Однак важливо, щоб такий обмін був двостороннім: від посадових осіб до громадян, і навпаки. Це призводить до максимізації ефективності внутрішньо системного управління та до якісних удосконалень зовнішньо-управлінської результативності як органів державної влади, так громадського сектору загалом. Заходи контролю під час управління обома секторами мають бути безпосередньо пов’язані з використанням цих показників, як для зворотного зв’язку, так і для прямого контролю. Це сприятиме виявленню нових стратегічних можливостей для досягнення цілей контролю та забезпечуватиме здатність використовувати наявні можливості. У четвертому розділі наукового видання Чаплай І. В. визначено місце та роль комунікативних інструментів і технологій реалізації державних рішень у публічному управлінні. Сформульовано твердження про основні характеристики налагодження ефективної комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства в публічному управлінні. Конкретизовано сучасні інституціональні форми оптимізації комунікативних відносин у системі взаємодії органів державної влади та громадськості. Аналіз проблем використання інформаційно-комунікативних технологій у процесі комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства дав можливість зробити висновок про те, що перехід до комп’ютерно-орієнтованих технологій надання державних послуг, створення умов для їх розроблення, апробації та впровадження, раціональне поєднання новітніх засобів із традиційними - нелегка задача, що потребує розв’язання цілого комплексу організаційних, навчально-методичних, матеріально-технічних та інших питань. У п’ятому, заключному розділі, окреслено шляхи модернізації засобів і каналів громадянського впливу на публічну політику України. Зокрема, особлива увага приділена питанню реалізації стратегічного планування щодо громадського впливу на публічну політику України, що потребує серйозних змін застарілого стереотипного ставлення до планування як до процесу, що повною мірою керований органами державної влади. На перший план виходить необхідність нового розуміння планування, формування його стійкого становища завдяки максимізації рівня задоволеності громадян. У цьому контексті актуалізовано необхідність дослідити, наскільки державно-громадська комунікація як соціальний феномен сприяє розгортанню соціокультурної динаміки суспільства, як трансформується суспільна свідомість унаслідок розвитку відповідних комунікативних процесів. Зазначено, що стратегічне планування механізмів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, запровадження новітніх моделей реалізації системних реформ стають можливими завдяки активізації участі громадськості, що забезпечується відповідними комунікативними інструментами. Надано авторське визначення мети формування саморегулівної системи засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, що полягає у реалізації заходів професійного, громадського саморегулювання для розвитку та удосконалення процесів державно-громадської комунікації та визначення можливостей і перспектив їх використання в Україні. Використовуючи міжнародний досвід формування державно-громадської комунікації, визначено основні, стратегічні цілі об’єднання та інституційного зміцнення засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні. Наукова значимість монографії Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» полягає у формуванні особливостей і тенденцій становлення та розвитку державно-громадської комунікації і, на основі цього, у визначенні практичних рекомендацій щодо її удосконалення як важливої складової інформаційної діяльності органів державної влади, яка забезпечує демократичність і соціальну орієнтованість відповідних комунікативних повідомлень та їх просування по всій державно-управлінській вертикалі.

У статті на основі аналізу наукових поглядів учених і норм чинного законодавства України визначено можливі шляхи вдосконалення правового регулювання позасудового вирішення податкових спорів. Констатовано, що запропоновані в статті кроки не вирішують усіх наявних проблемних аспектів механізму досудового вирішення податкових спорів, тим не менше проведення роботи з удосконалення законодавчого регулювання щодо вищезазначених проблемних питань має суттєво підвищити якість та ефективність функціонування зазначеного механізму. Необхідність запровадження переговорної форми врегулювання податкових конфліктів, по-перше, зумовлено тим, що однією з основних ідей податкової реформи в нашій державі є встановлення партнерських відносин між державою в особі контролюючих органів і платниками податків; по-друге, допоможе зменшити навантаження на відповідні адміністративні та судові органи, уповноважені вирішувати податкові спори; по-третє, проведення переговорів сприятиме підвищенню якості й ефективності реалізації адміністративного та (або) судового вирішення податкових спорів, якщо перші (тобто переговори) не призвели до врегулювання розбіжностей. Доведено, що законодавчі положення мають бути чіткими та зрозумілими для тих, кому вони адресовані. Тобто необхідно закріпити в законодавстві чіткий перелік основних принципів, на яких ґрунтується й відповідно до яких функціонує механізм позасудового вирішення податкових спорів, щоб кожна сторона, як платник податків, так і контролюючий орган, із якими виник спір, а також контролюючий орган, що розглядає цей спір, чітко розуміли та усвідомлювали ті відправні, засадничі ідеї, відповідно до яких має відбуватися вирішення податкового спору. Наголошено на доцільності передбачити, що за загальним правилом вирішення справи відбувається відповідною посадовою особою вищого контролюючого органу. Однак платник податків під час подання скарги на рішення контролюючого органу має право подати клопотання про вирішення спору колегією у складі зазначеної посадової особи представників Ради бізнес-омбудсмена й центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з'їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію -колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об'єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці30-х - початку 40-хрр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 19221924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт. Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найко-ротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудо-вих прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х років ХХ сто-річчя Україна починає втрачати свою суверенність та незалеж-ність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конститу-ційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст допов-нень до Конституції УСРР, при-йнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна рес-публіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конститу-ції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзви-чайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання респу-блік у союзну державу. Конститу-ція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом дер-жавної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у пері-оди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загально-союзних органів управління респу-бліканськими об’єктами господар-ства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносо-юзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних норматив-них актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися деклара-тивними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за під-приємствами, установами, заборо-нялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підви-щення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністратив-ної або до кримінальної відповідаль-ності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво про-дукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гаран-тій працівників, взагалі була від-сутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регре-сивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгос-пів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулю-вання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за зміс-том яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим зако-нодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необ-хідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Коміса-рів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівель-них робіт, заготівлю палива, без-перебійного функціонування тран-спорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість ука-зів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досяг-нення в сфері трудового права. Цей період характеризується міліта-ризацією праці, мобілізацією пра-цездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збіль-шенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введен-ням надурочних робіт. Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприєм-ства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німець-ко-фашистськими військами тери-торії України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

One of the priority areas of modernization of the educational system in Ukraine is decentralization. That indicates the development of the industry on a democratic basis. As a result, educational institutions today have a high level of autonomy in various aspects of activities - from the preparation, adoption and implementation of internal documents that regulate the educational process and guide the vector of institution`s development (charter, development strategy, regulations of the educational process, etc.) to self-assessment activities.Today educational institutions have managerial and financial autonomy, that allows to create a democratic space in the field of education, where decisions are made by those who directly influenced by its consequences. In such circumstances, the head of the educational institution has the key role in the process of implementation of educational reforms in school, he is a translator of modernization changes in daily work. Not only the autonomy and expansion of the powers of the head of the educational institution increased, but also requirements for professional training of managerial staff, their knowledge, skills and competencies are strengthened. The introduction of new strategies and concepts, the needs for educational, financial management, planning and monitoring of activities in market conditions, the introduction of information and communication technologies, the use of distance-learning technologies require the head to acquire new professional competencies. The challenges faced by the education manager when organizing work in a pandemic, the need to respond quickly to changing and unpredictable external conditions require flexibility and speed of management decisions. Modernization of education during the independence of Ukraine has necessitated special training of managers and directed the focus of academic educators and managers to study the training of managers in the field of education.In the context of globalization and European integration, it is important to study the approaches and experiences of foreign countries. Because of similarity of historical conditions and culture, experience of Poland as our closest European neighbor is interesting for pedagogical analysis. As the process of decentralization in Ukraine is still in its becoming and the education system in Poland is already successfully implementing that, the object of study of the article is the training of managers in the field of education in Poland. The article considers the scientific and normative principles of educational management in Poland, defines the legal requirements for applicants for managers positions in educational institutions and analyzes the basic course plan for education management. Key words: educational management, head of educational institution, management in the education system, training of educational managers, decentralization of education. Одним із пріоритетних напрямків модернізації освітньої системи в Україні за часів незалежності є децентралізація, що свідчить про розвиток галузі на демократичних засадах. Як наслідок, сьогодні заклади освіти мають високий рівень автономії стосовно різних аспектів діяльності – від підготовки, прийняття та виконання внутрішніх документів, які регулюють освітній процес та спрямовують вектор розвитку закладу (наприклад, статут, стратегію розвитку, положення по освітній процес тощо) до проведення самооцінювання діяльності. Наразі заклади освіти мають управлінську та фінансову автономію, що дозволяє створити демократичний простір в освітній галузі, де рішення приймають ті, кого безпосередньо стоються його наслідки. У таких умовах роль керівника закладу освіти є ключовою у впровадженні освітніх реформ на місцях, він є транслятором модернізаційних змін у щоденну роботу. Підвищується не тільки автономія та розширення повноважень керівника навчального закладу, а й посилюються вимоги до професійної підготовки управлінських кадрів, їхніх знань, умінь та компетентностей. Впровадження нових стратегій і концепцій, необхідність здійснення освітнього, фінансового менеджменту, планування і моніторингу діяльності у ринкових умовах, впровадження інформаційно-комунікативних технологій, застосування технологій віддаленого навчання вимагають від керівника набуття нових професійних компетенцій. Виклики, з якими стикається менеджер освіти під час організації роботи в умовах пандемії, необхідність швидкого реагування на мінливі та непередба-чувані зовнішні умови потребують гнучкості та швидкості управлінських рішень. Модернізація освіти за часів незалежності України зумовила потребу у спеціальній підготовці керівних кадрів та направила фокус вчених педагогів й управлінців на вивчення питання підготовки менеджерів освітньої галузі. У контексті глобалізації та євроінтеграції актуальне вивчення підходів і досвіду зарубіжних країн, зокрема найближчого європейського сусіда – Польщі, але не скільки через територіальну близькість, скільки через подібність історичних умов, які проходили системи освіти у двох країнах на зламі ХХ–ХХІ століть. Оскільки процес децентралізації в Україні фактично ще знаходиться на етапі становлення, а система освіти в Польщі вже успішно реалізовує таку політику, об’єктом дослідження статті є підго-товка управлінських кадрів у галузі освіти Польщі. У статті розглянуто наукові та нормативні засади освітнього менеджменту в Польщі, визначено законодавчі вимоги до претендентів на керівні посади закладів освіти та проаналізовано базовий план курсу з управління освітою. Ключові слова: освітній менеджмент, керівник закладу освіти, управління освітою, підготовка менеджерів освіти, децентралізація освіти.

Проведено аналіз нормативно-методичного забезпечення організації обліку та контролю, сис-тематизовано обов’язкові розділи (складові) облікової політики підприємств харчової промисловості.Виділено п’ять розділів облікової політики залежно від завдань контролю бухгалтерського обліку в си-стемі корпоративного управління (забезпечення достовірності оцінки активів та пасивів, визначенняфінансового результату, контроль рівня витрат, ефективність організації бухгалтерського обліку тазабезпечення достовірності звітної інформації). За результатами аналізу змісту кожного розділу за-пропоновано додаткові складові, які відображають особливості оцінки облікових статей на підприємс-твах харчової промисловості. Узагальнено інформацію про варіантність облікової політики за окреми-ми складовими, виходячи з умови діючого законодавства щодо включення до наказу про облікову по-літику тільки тих положень, які надають можливість вибору із декількох варіантів. Досліджено варіант-ність вибору кількісних критеріїв суттєвості облікової інформації. Зроблено висновки щодо впливу діє-вості обраної облікової політики на достовірність, достатність та прозорість звітної інформації.

У статті досліджено теоретичні та методологічні основи організації обліку дебіторської заборгованості. Розглянуто економічну сутність дебіторської заборгованості та її виникнення в сучасних умовах господарювання. Відображено класифікаційні ознаки щодо дебіторської заборгованості. Особливу увагу приділено питанням формування обліковій політиці в частині дебіторської заборгованості. Наведено її основні елементи, що потребують розкриття в Наказі про облікову політику підприємства. Згруповано фактори, які впливають на виникнення та збільшення дебіторської заборгованості на підприємстві. Визначено шляхи вдосконалення організації обліку дебіторської заборгованості через додаткові умови комерційного кредитування, введення аналітичних та субрахунків до робочого плану рахунків підприємства.

Стаття присвячена дослідженню значення професійного судження при визначенні облікової політики на підприємстві, її закріпленні в наказі про облікову політику, а також подальшого її відображення у фінансовій звітності. Досліджено як економічно-правова середа функціонування суб’єктів господарювання впливає на розвиток професійного судження бухгалтерів. Визначено залежність корисності інформації у фінансовій звітності для користувачів від рівня кваліфікації бухгалтера, що застосовує професійне судження. Встановлено зв'язок між реалізацією кваліфікованого професійного судження і розробкою інтегрованої фінансової звітності. Визначено процес підготовки інтегрованої звітності як узгодження фінансової, соціальної, екологічної та інших сфер діяльності суб’єктів господарювання за допомогою формалізації відповідних суджень.

Стаття присвячена актуальним питанням організації обліку суб’єктів малого підприємництва в системі управління підприємством. Проаналізовано основні фактори, що обумовлюють особливості організації обліку та його напрямки. З метою оптимізації внутрішньої системи управління бізнесом та підвищення ефективності інформаційного забезпечення для аналізу та прийняття керівництвом стратегічних управлінських рішень у роботі обґрунтовано доцільність ведення управлінського обліку. У статті запропоновано схему його організації, алгоритм процесу впровадження. Окреслено основні його етапи та напрямки. В межах другого етапу сформованого алгоритму визначено основні елементи, які повинні містить Наказ про облікову політику суб’єктів малого підприємництва в частині організації управлінського обліку.

Стаття присвячена актуальним питанням організації обліку суб’єктів малого підприємництва в системі управління підприємством. Проаналізовано основні фактори, що обумовлюють особливості організації обліку та його напрямки. З метою оптимізації внутрішньої системи управління бізнесом та підвищення ефективності інформаційного забезпечення для аналізу та прийняття керівництвом стратегічних управлінських рішень у роботі обґрунтовано доцільність ведення управлінського обліку. У статті запропоновано схему його організації, алгоритм процесу впровадження. Окреслено основні його етапи та напрямки. В межах другого етапу сформованого алгоритму визначено основні елементи, які повинні містить Наказ про облікову політику суб’єктів малого підприємництва в частині організації управлінського обліку.