Статті в журналах з теми "Поділ державної влади"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Поділ державної влади.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Поділ державної влади".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Процюк, І. В. "Поділ державної влади в парламентсько-президентській республіці". Проблеми законності, Вип. 119 (2012): 3–13.
Знайти повний текст джерела
2
Yehorov, Serhii, Oleksandr Shtyrov та Victoria Andriyash. "Реформування адміністративно-територіального устрою Миколаївщини як шлях до здійснення децентралізації". Public Administration and Regional Development, № 6 (13 січня 2020): 753–76. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.06.03.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті приділено увагу аналізу основних подій та процесів що відбулись протягом 2014-2019 років у царині децентралізації на Миколаївщині.
Зауважено що аналіз чинного законодавства та його застосування, а також дослідження зарубіжного досвіду інших держав засвідчує що є найважливіші «виклики» що висуває влада до суспільства можуть вирішувати лише структури де немає авторитарної монополії, а де є мультицентральний поділ повноважень.
Показано, що система місцевого самоврядування є одним з головних механізмів реалізації державної політики у житлово-комунальному господарстві, соціальній сфері, послугах міського транспорту, територіальному благоустрою тощо. Прийняття рішень органів місцевого самоврядування з більшості питань місцевого значення небайдуже для центральних та регіональних органів влади, оскільки економічне та політичне становище країни залежить від їх рішень.
У висновках наголошено що сама децентралізація не вирішить усіх наявних проблем, якщо національна реформа не принесе з собою критичну масу політичних лідерів особливо на регіональному рівні та державних службовців на рівні місцевого самоврядування, які отримують достатньо високу матеріальну винагороду та будуть практично обізнані у найкращих практиках прозорого та підзвітного надання державних та муніципальних послуг, щоб протистояти і протидіяти українським реаліям з їх високим рівнем корумпованості, та потягом до елітарності та влади. Тобто ключовим фактором у боротьбі з корупцією та інших проблем є не децентралізація, а професійні посадові особи; зокрема, люди з управлінським досвідом, які прагнуть внести прозорість до повсякденних функцій місцевого самоврядування - починаючи навіть з дрібних деталей, таких як компонування адміністративних будівель, де державні службовці помітніші та доступніші в офісах відкритого плану, замість того, щоб ховатися у теренах дверей та коридорів.
3
Науменко, Костянтин. "ДО СУТІ МОДЕЛЕЙ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ: ПОСТАНОВЧИЙ АСПЕКТ". Public management 25, № 5 (29 грудня 2020): 174–81. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-174-181.
Повний текст джерелаАнотація:
Здійснено аналіз моделей місцевого самоврядування в епоху постмодернізму. Визначено, що за багатовічну історію людства сформува- лися багато специфічних моделей територіальної організації влади в краї- нах загалом, які досить детально аналізують, наприклад, українські науковці В. Солових і Є. Солових. Вони роблять наголос на тому, що територіальна організація влади обумовлюється такими основними чинниками, як: а) адмі- ністративно-територіальний устрій країни (держави унітарні і федеративні); б) безпосередньо моделями самоврядування (громадівська (англосаксон- ська, англо-американська), державницька (континентальна (французька) та змішана модель). Доведено, що поділ влади — це подія єдиної державної влади (вона зали- шається неподільною) між основними її гілками у державі, а розподіл влад- них повноважень — це розподіл таких повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади.
Зазначено, що концептуально (за різних моделей) місцеве самоврядуван- ня як складний суспільний феномен було і залишається незмінним, оскільки це: а) право на внутрішнє управління людьми місцевими справами; б) право вирішувати справи внутрішнього управління за власними законами в межах національної території; в) автономія. Ще більш точним і вдалим є таке визна- чення поняття “місцеве самоврядування”: це “тип соціального управління, за якого суб’єкт і об’єкт управління збігаються, тобто самі люди управля- ють своїми справами, спільно приймають рішення та діють з метою їх реалі- зації”. Обґрунтовано, що в своєму концептуальному, базовому значенні незмін- ними в моделях місцевого самоврядування були і залишаються основопо- ложні принципи його здійснення, які збагачуються, набувають все значу- щості адекватно потребам часу і соціальної практики впорядкування життя людських спільностей.
4
Шинькович, Андрій. "ПРИНЦИП СУБСИДІАРНОСТІ ЯК БАЗОВА ЗАСАДА ПОДІЛУ ВЛАДИ ТА РОЗПОДІЛУ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ДЕРЖАВНОЮ ВЛАДОЮ І МІСЦЕВИМ САМОВРЯДУВАННЯМ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 221–29. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-221-229.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядаються питання, пов’язані із сутнісними особливостя- ми субсидіарності як важливішого принципу поділу влади і розподілу влад- них повноважень. Увага акцентується на тому, що субсидіарність забезпечує ефективне функціонування влади, що дає можливість максимально демо- кратизувати, децентралізувати державне управління за рахунок якомога ді- євішої діяльності місцевого самоврядування. Доводиться, що взаємодія між державними органами влади і органами місцевого самоврядування базуєть- ся на ряді принципів, які поділяють владу і розділяють владні повноважен- ня і, одночасно, забезпечують цілісність, єдність державної влади. Обґрун- товуються положення, пов’язані з правовим закріпленням розмежованих повноважень державної влади і місцевого самоврядування. Підкреслюється, що існує різна практика надання центром повноважень органам місцевого самоврядування: принцип позитивного регулювання, принцип негативного регулювання. Розкриваються особливості двох способів вибудови взаємин центру і регіонів: а) делегування повноважень; б) передача повноважень з поясненням їх специфіки та особливостей. Робиться акцент на тому, що цен- тральні органи державної влади передають на місця ті державні повноважен- ня, які оптимальніше вирішуються саме місцевими самоврядними органами і структурами і які, до того ж, нераціонально вирішувати в центрі. Поясню- ється характер і особливості механізмів взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування, завдяки якому є можливість залучати до питань і процесів державного управління максимальну кількість громадян, а також підвищувати роль громадянського суспільства в управлінні справами держави і суспільства.
5
Костров, В. О. "КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 41–45. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.168.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено характеристиці теоретичного та конституційно-правового аспектів концепції соціальної та правової держави в Україні. Аналіз теоретичних аспектів соціальної, правової держави та її місця у сучасній політичній і юридичній науках дає змогу не лише зробити певні висновки щодо методологічного змісту поняття соціальної, правової держави, специфіки її існування та основних механізмів взаємодії з громадянським суспільством, з одного боку, та державною владою з іншого, а й окреслити ще один надзвичайно вагомий зріз цієї проблеми.
Політико-правове значення ідеї соціальної, правової держави у стратегічному процесі українського державотворення, як і її роль у формуванні напрямів розвитку сучасної політичної практики, сприяє визначенню проблематики досліджень конституційно-правового забезпечення тих процесів, що супроводжують запровадження принципів соціальної, правової держави та виступають тими показниками, які дають змогу в юридичному плані зафіксувати ступінь реалізації тих чи інших норм, принципів, механізмів, правил, що визначають соціальну, правову державу.
Конституція України створила міцні основи для розвитку соціальної, правової держави. Основні ознаки такої держави закріплені у конституційних принципах: визнання пріоритету прав і свобод людини та громадянина; взаємна відповідальність держави і громадян; поділ державної влади на виконавчу, законодавчу та судову; соціальна справедливість, гуманізм, демократична форма правління та інші. Проте встановлення зазначених норм, як і тривалий процес побудови демократичної, правової, соціальної держави, потребує негайного приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування усіх інститутів влади в Україні, закріплених у діючому законодавстві, відповідно до нових політико-правових умов їх діяльності та розвитку.
Органи державної влади мають, з одного боку, забезпечити виконання вимог чинного законодавства, а з іншого - створити досконалу законодавчу базу, яка б забезпечувала стабільний рух України в проголошеному європейському напрямі, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини як альфи і омеги всіх державотворчих процесів.
6
Косюта, М. "Роль і місце прокуратури України в суспільстві як суб’єкта державної влади". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 50–55. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.936.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню місця органів прокуратури у суспільстві і ролі прокуратури як суб’єкта державної влади. Проаналізовано ідею поділу влади та визначено що, в умовах сучасного демократичного суспільства зміст теорії поділу влади є значно глибшим, а метою його практичного застосування є впорядкування державно-владної діяльності для того, щоб держава в цілому й окремі складові державного механізму найефективніше реалізовували функції соціального управління і пов’язані з ними функції соціального контролю. Визначено, що нормальна життєдіяльність державного механізму є можливою лише за умови безперервної взаємодії всіх його складових. Розглянуто історію становлення та розвитку інституту прокуратури у ретроспективі. Проаналізовано питання про місце прокуратури в системі державних органів, яке за порівняно короткий період існування незалежної України в законодавчих актах і законопроектах вирішувалося суперечливо й непослідовно. Для вирішення зазначеної проблеми, проаналізовано способи закріплення прокуратури у конституційних і законодавчих актах держав, які виникли на місці Союзу РСР, входили до складу так званої соціалістичної співдружності, та інших держав світу. З’ясовано, що прокурорська система України сьогодні слугує додатковим підтвердженням того, що вона за сучасного стану правового регулювання, на основі характеру її функцій і повноважень, єдності і централізації цієї системи може розглядатися як самостійна гілка державної влади. Розглянуто можливість визначення місця прокуратури у системі влади, спираючись на її цілі й завдання. Зроблено висновок, про те що часта змінюваність керівників прокуратури впродовж усього періоду незалежності України закінчиться тоді, коли в нашій державі будуть створені необхідні умови для плідної співпраці державних структур та буде підвищено рівень правової культури посадовців різного рангу.
7
Янушевич, Я. В. "ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІНСЬКОГО ВПЛИВУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 167–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).711.
Повний текст джерелаАнотація:
Янушевич Я. В. Особливості управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. - Стаття.
У статті розглянуто теоретико-правові засади управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. Встановлено, що детальне вивчення правового статусу Президента України дає підстави розцінювати його не лише в контексті представника інституту президенства, а ще і як повноцінного суб’єкта публічної адміністрації.
Акцентовано увагу на тому, що ціннісно-функціональне призначення Президента України в державі та суспільстві розкривається через його місце в системі державної влади України і визначається такими характеристиками: у системі поділу державної влади не належить ані до законодавчої, ані до виконавчої, ані до судової влади, займаючи особливе самостійне місце в державному механізмі, але за змістом своїх повноважень Президент України є найбільш наближеним до виконавчої влади; влада Президента України є похідною від влади народу України, який є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, що забезпечує формальну незалежність Президента України від інших вищих органів державної влади; забезпечує єдність державної влади і державної політики, цілісність державного механізму; є рівноправним суб’єктом у системі державної влади; зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, які передбачено Конституцією та законами України.
Доведено, що Президент України в інституційному механізмі забезпечення сфери оподаткування займає особливе місце, адже є суб’єктом, якого не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але якого наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у вказаній сфері, здійснює інституційне забезпечення сфери оподаткування на загальнодержавному рівні.
8
Bukach , V. V., та N. V. Kaminska . "Структурна характеристика державної влади як інституту конституційного права України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 19–28. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Державна влада завжди була однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правовий інститут державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки в Україні не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави.
Метою статті є розкриття змісту структурних елементів та обґрунтування правових категорій щодо функціонування державної влади як самостійного інституту конституційного права України, а також викладення власного бачення щодо оптимальної методологічної основи для визначення конституційного інституту державної влади. Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові влади в Україні, які у своїй сукупності допоможуть сформулювати визначення цього конституційно-правового інституту.
Наукова новизна полягає у тому, що сучасний період розвитку України характеризується діяльністю органів державної влади в умовах парламентсько-президентської форми правління, а тому з огляду на зазначене виникає необхідність дослідити теоретичні питання щодо структурної характеристики самостійного конституційно-правового інституту конституційного права України та запропонувати новітні шляхи його удосконалення на основі інтеграції держави в європейський простір. Наукою конституційного права України не достатньо ґрунтовно досліджена структурна характеристика конституційно-правового інституту державної влади, а тому питання правових категорій, що розкривають її зміст, потребують подальшого вивчення та удосконалення.
Висновки. Державна влада як конституційно-правовий інститут є комплексним поняттям, яке розглядається як різновид поняття «соціальна влада», як інтелектуальне підґрунтя будь-якої системи політичного та юридичного знання. Зміст влади характеризується відносинами, що виникають між суб’єктами й об’єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: передавання або нав’язування влади суб’єкта щодо об’єктів і підпорядкування об’єктів влади суб’єктам влади. Отже, структуру конституційно-правового інституту державної влади можна визначити як його внутрішню будову. Тобто, структура конституційного інституту державної влади говорить про те, як він побудований і з яких елементів складається. Структуру інституту державної влади розглядається з трьох точок зору: з погляду структури влади, з урахуванням принципу поділу влади і з урахуванням власної структури або структури відносин влади.
9
Diachenko , O. P., та O. V. Nikoliuk . "Конституційний контроль у механізмі державного управління". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 113–21. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.11.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено питання використання засобів конституційного контролю в процесі функціонування механізмів державного управління в сучасних умовах трансформації взаємовідносин між органами державної влади в Україні. Особливу увагу приділено виявленню місця та ролі конституційного контролю в системі взаємодій між органами державної влади і функціонування політичної системи держави в цілому. Визначено, що Конституційний Суд України володіє особливими повноваженнями, які дають змогу врегульовувати процес взаємовідносин між різними гілками влади та врівноважувати політичну систему держави. У результаті його діяльності забезпечується дотримання основних принципів функціонування механізмів державного управління та створюються умови для забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечується принцип поділу влади, усуваються правозастосовні суперечності між органами державної влади. Проаналізовано значення та можливість застосування в Україні обов’язкового попереднього конституційного контролю як важливого запобіжного заходу в умовах реальної можливості зловживання окремими вищими органами державної влади в сучасних умовах.
Метою статті є дослідження конституційного контролю як основного напряму діяльності Конституційного Суду України в механізмах державного управління.
Наукова новизна полягає у дослідженні та визначенні функції конституційного контролю Конституційного Суду України як стримуючого чинника в механізмі державного управління, широке застосування якого дозволяє унеможливити або запобігти зловживанням та перевищенню повноважень при здійсненні функцій державної влади.
Висновки. Поступальний розвиток держави й ефективність механізму державного управління вимірюються в першу чергу злагодженістю та єдиною спрямованістю діяльності органів державної влади. Досягнення високого рівня ефективності функціонування механізмів державного управління є можливим за умови відсутності конкуренції, взаємодії та здатності трансформуватися під вимоги часу державних інституцій, що відіграють провідну роль у забезпеченні діяльності механізмів державного управління. Розбудова механізмів державного управління має відбуватися із використанням інструментів конституційного контролю як засобу, що дає можливість усувати допущені помилки, запобігати можливим та згладжувати процес функціонального протистояння, що завдає шкоди та сповільнює в цілому темпи державного розвитку. Застосування попереднього та наступного конституційного контролю дозволяє вирішувати конфліктні ситуації та запобігати можливому зловживанню, що безумовно відобразиться на якості реалізації механізмів державного управління. Рішення та висновки, що приймаються органом конституційної юрисдикції, мають однозначне розуміння й мають виключну актуальність для органів державної влади та громадян, оскільки володіють якостями та ознаками актів, що дають можливість ефективно реалізовувати свої функції органам державної влади. Застосування засобів конституційного контролю дає можливість об’єктивно вирішувати питання однозначного застосування та розуміння органами державної влади основ, закладених у Конституції України. Водночас дослідження конституційного контролю механізмів державного управління дає підстави стверджувати про те, що можливості органу конституційної юрисдикції в Україні, виходячи з його повноважень, використовуються недостатньо. Розбудова та ефективне функціонування механізмів державного управління потребують подальшого розвитку, зокрема в частині застосування засобів конституційного контролю. Така теза виходить із дослідження зарубіжної практики застосування різних видів конституційного контролю органами конституційної юрисдикції. Особливої актуальності зазначена теза набуває, коли органи державної влади демонструють низьку якість реалізації управлінських функцій та спірність прийнятих рішень, які в окремих випадках несуть суто політичний характер. Функціонування механізмів державного управління в умовах виконання політичної доцільності несе загрозу державності та створює передумови колапсу управлінської системи через відсутність конституційної узгодженості. Аналіз конституційного контролю дає змогу зробити висновок, що цей інструмент може бути більш ефективним за умови обов’язкового застосування до рішень, що приймаються вищими органами державної влади. У зв’язку з цим широке застосування заходів конституційного контролю буде сприяти зміцненню конституційності та посилювати державно-управлінський механізм в інтересах розвитку держави й забезпечення прав громадян.
10
Шойко, Василь. "ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 230–41. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-230-240.
Повний текст джерелаАнотація:
Визначено, що державне управління у сфері цивільного захи- сту можна назвати окремим видом діяльності з організації процесів забез- печення захисту та безпеки населення, оптимального функціонування та сталого розвитку системи державного управління національною безпекою, яка проводиться публічними і приватними суб’єктами. Визначено, що до суб’єктів управління у сфері цивільного захисту належать державні органи влади, які реалізують розробку та виконання державної політики у сфе- рі цивільного захисту; об’єкт управління — акумулює різні аспекти сфери цивільного захисту як системи забезпечення захисту та безпеки життєді- яльності суспільства (в широкому сенсі представляє собою управлінську діяльність); процеси управління — відповідають за забезпечення суспільних відносин та організовують прямий і зворотний зв’язки між суб’єктами та об’єктами управління.
Проаналізувавши доктринальні та нормативні джерела, в яких наво- диться визначення терміна “надзвичайна ситуація”, відмічена відсутність уніфікованого підходу до цього питання, що також можна спостерігати під час дослідження питання класифікації надзвичайних ситуацій.
Систематизовано сім критеріїв, відповідно до яких конкретну подію можна віднести до надзвичайної ситуації:
організаційно-управлінський;
соціально-політичний;
соціально-психологічний;
соціально-екологічний;
економічний;
мультиплікаційний;
часовий.
Кожен із зазначених критеріїв відповідає певним якісним характеристи- кам. Будь-яку неочікувану екстремальну подію варто відносити до надзви- чайної ситуації лише у випадку її відповідності усім семи критеріям. Визна- чені критерії надзвичайної ситуації, у своїй сукупності, дають можливість кваліфікувати процеси, явища та події як надзвичайну ситуацію, водночас відокремлюючи їх від інших кризових явищ.
11
Соф’їн, М. І. "НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (27 січня 2020): 152–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).207.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на основі аналізу норм чинного законо-давства України визначено та охарактеризовано ключові напрями вдосконалення діяльності держав-них органів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Метою статті є визначення ключових на-прямів вдосконалення діяльності державних орга-нів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Визначено, що кроки, спрямовані на реорганізацію Державної фіскальної служби України шляхом її поділу на наведені вище центральні органи виконав-чої влади, в цілому слід розцінювати як позитивні, оскільки одне відомство не може в ефективний спосіб виконувати таку значну кількість завдань і функ-цій у сфері реалізації фіскальної політики в Украї-ні. Проте, на нашу думку, правові засади діяльності Державної податкової служби України та Державної митної служби України повинні бути закріпленими не на підзаконному нормативно-правовому рівні, а на рівні окремих законів України, як це здійснено щодо цілого ряду центральних органів виконавчої влади. З’ясовано, що правовий статус центрального органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення формування та реалізацію діяльності в сфері здійс-нення фінансового контролю, на нормативно-право-вому рівні врегульовано із значними недоліками. Такі недоліки знаходять свій прояв як у значній кількості нормативно-правових актів, на рівні яких закріплено правовий статус даного органу державної влади, так і в назві самого органу, що не відповідає ані його функ-ціональному призначенню, ані змісту його діяльності. Зроблено висновок, що першорядними проблемами функціонування органів державної влади в сфері реа-лізації фіскальної політики в Україні, які потребують свого негайного вирішення, є необхідність врегулю-вання правого статусу таких органів. Сьогодні сво-го перегляду потребують нормативно-правові акти, на рівні яких закріплено правовий статус основних центральних органів виконавчої влади, які реалізу-ють фіскальну політику за відповідними напрямами. Йдеться, зокрема, про Міністерство фінансів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі Украї-ни, Державну аудиторську службу України, Держав-ну податкову службу України та Державну митну службу України. Свого реформування потребує й сек-тор правоохоронного забезпечення реалізації фіскаль-ної політики в Україні.
12
Митровка, Я. "Поняття принципу поділу державної влади". Юридична Україна, № 7 (2007): 20–25.
Знайти повний текст джерела
13
Друцул, Т. "Органи виконавчої влади в системі поділу державної влади". Підприємництво, господарство і право, № 7 (175) (2010): 10–14.
Знайти повний текст джерела
14
Havrylenko, O. A. "Перше узагальнююче історико-правове дослідження діяльності радянських органів державної безпеки в Україні доби тоталітаризму". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (14 лютого 2020): 154–55. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.16.
Повний текст джерелаАнотація:
Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки.
Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу.
Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави.
Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання.
Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг.
У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством.
У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів.
Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.
15
Киричок, Андрій Петрович. "Аналіз стратегічно-управлінських заходів реагування на кризу у галузі державного управління (на прикладі кризової комунікації під час подій, пов’язаних із боями за Іловайськ)". Технологія і техніка друкарства, № 4(70) (30 грудня 2020): 90–106. http://dx.doi.org/10.20535/2077-7264.4(70).2020.239896.
Повний текст джерелаАнотація:
Дослідження мало на меті визначити тактичні та методологічні аспекти комунікації між владою та громадянами України на прикладі однієї з найбільш кризових ситуацій 2014 р. — Іловайської трагедії — та окреслити напрями удосконалення комунікації.
У ході аналізу було досліджено процес комунікації держави із громадянами України під час кризових ситуацій, які пов’язані із боями за Іловайськ (серпень–вересень 2014 р.). Виявлено, які аспекти тактичної комунікації були правильні з боку держави, а які елементи необхідно удосконалювати. Контент-аналіз проводився у системі державних ЗМІ, офіційних сайтів державних органів влади та офіційних сторінок в соціальних мережах Facebook, Vkontakte, Instagram та Twitter офіційних осіб держави, які напряму відповідали за ліквідацію кризи.
Проаналізовано хронологічні особливості реагування держави на кризу у комунікативному вимірі та встановлено загальну кількість повідомлень, що їх продукували відповідні державні інституції через державні канали комунікації. Проаналізовано тактику реагування на системні кризи з урахуванням концептуальних підходів до стратегій реагування на кризові події, що дало змогу більш поглиблено дослідити тактичні аспекти реагування на системні кризи в українських реаліях. Цей вид аналізу уможливив висновки, чи застосовувала українська влада професійні комунікативні прийоми із подолання кризи.
Кількісний контент-аналіз показав, що загальна кількість повідомлень державних ЗМІ, які були пов’язані із темою кризи від 4 серпня до 14 вересня 2014 р. складає 4889 повідомлень, тоді як частка повідомлень недержавних ЗМІ суттєво більша: загалом, ця цифра складає 97653 повідомлень. Отже, присутність держави у інформаційному просторі за темою Іловайську була у 20 разів менша, ніж недержавних ЗМІ.
Обираючи стратегії реагування на кризу під час Іловайської трагедії, керівництво України допустило низку помилок, що призвело до неефективної комунікації з громадськістю. Визначено, що у ситуації з Іловайськом керівництво країни припустилось декількох помилок: 1) не завжди комунікатори були чесними із громадськістю, що спричинило додаткове непорозуміння між громадськістю та керівництвом; 2) не відразу були вжиті заходи щодо піклування про постраждалих внаслідок кризи; 3) частка державного телебачення та радіо виявилась критично низькою для ефективної комунікації з громадськістю; 4) було залучено занадто велику кількість спікерів, що невиправдано збільшило кількість різних точок зору на події.
Найбільш вагомою помилкою було те, що українське керівництво обрало стратегію відкидання кризи, хоча така була наявна: спочатку постійно відбувалось заперечення кризи, після чого найбільшу кількість разів було використано стратегію визнання кризи. Це критично знизило рівень довіри до вищого та військового керівництва країни. Ефективними у цьому випадку були б стратегії атаки у відповідь та мінімізації паніки. Вважаємо, що владі також потрібно було використовувати прийом інградації для того, аби знижувати рівень негативу та психологічної напруги в українському суспільстві.
16
Бортун, Микола. "Прокуратура в системі поділу державної влади". Віче, № 9/10 (2008): 43–45.
Знайти повний текст джерела
17
ТИЩИК, БОРИС. "Розвиток права у Західноукраїнській Народній Республіці (1918–1919 роки)". Право України, № 2020/01 (2020): 197. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-197.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано становлення у листопаді 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), з часу проголошення і діяльності якої у 2018–2019 рр. минуло 100 років. Мета статті – розглянути історичну долю Галичини перших десятиліть ХХ ст. Значну увагу зосереджено на характеристиці особливостей становлення права ЗУНР (прийняття тимчасової Конституції, конституційних законів про громадянство, про державну мову (українську), про встановлення основних засад виборчого права (його загальність, рівність, таємність), про вибори до Галицького Сейму, серії законів із державного права (про структуру центральних і місцевих органів влади й управління, судоустрій країни, створення правоохоронних орга нів тощо). Показано, що одним із найважливіших законів, прийнятих Українською Народною Радою (УН Рада), був “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”, який завершив процес конституційного оформлення новоствореної держави. Цей правовий акт забезпечив внутрішню легітимізацію влади та сформулював основні напрями розвитку ЗУНР як суверенної держави. З проголошенням новоствореної держави парламентською республікою було обґрунтовано принципи поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Територія держави визначалася етнографічними межами проживання українців у складі Австро-Угорської імперії. Засадничими нормами Тимчасової конституції ЗУНР стало гарантування широких політичних і національних прав поляків, євреїв та німців. Тимчасовий характер Конституції обґрунтовувався необхідністю організації роботи Сейму республіки, до першочергових обов’язків якого і входило утвердження Основного закону держави. УН Радою, урядом, державним секретарствами було прийнято ще чимало нормативно-правових актів із різних галузей державно-політичного, соціально-економічного, культурно-освітнього та інших галузей життя новоствореної української держави на західних землях України. Вживалися енергійні організаційні заходи щодо їх реалізації. Щоправда, довше, ніж вісім місяців, проіснувати, розвинутися, зміцнитися ЗУНР не зуміла: при прямій військовій і дипломатичній підтримці країн Антанти її окупувала Польща. Проте створення її правової основи, як і взагалі розвиток права у ЗУНР, заслуговує на увагу та схвалення навіть сьогодні.
18
Ionushas, S. K. "Питання місця і ролі прокуратури України в системі поділу державної влади". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 13–24. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню місця і ролі прокуратури України в системі поділу державної влади в контексті конституційної модернізації цього інституту. Розглянуто дискусійні питання правового змісту оновлених функцій прокуратури.
Метою статті є аналіз змісту конституційних функцій та повноважень прокуратури України з точки зору їх структурно-функціонального зв’язку із компетенцією органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Наукова новизна статті полягає у дослідженні ролі прокуратури в механізмі поділу державної влади на основі аналізу зв’язку конституційних функцій та повноважень органів прокуратури України з повноваженнями органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Висновки. Зміни до Конституції України щодо правосуддя формально об’єднали інститут прокуратури й інститут правосуддя та зумовили оновлення змісту конституційних функцій прокуратури. Така модернізація прокуратури останніми роками вкотре актуалізує дослідження питання її місця і ролі в системі поділу української влади. За змістом конституційних функцій та визначених у законодавстві повноважень компетенція органів прокуратури є дотичною до компетенції органів усіх гілок державної влади. Водночас, цей інститут має свою конституційно-правову природу і виконує особливу роль в механізмі стримувань і противаг. Компетенційно прокуратура не може бути «утиснута» в рамки якоїсь однієї з гілок влади – законодавчої, виконавчої чи судової. Інститут прокуратури перебуває в межах регулятивного впливу конституційного принципу поділу державної влади та запровадженого в Основному Законі України механізму стримувань і противаг. За своєю соціальною роллю прокуратура України є органом забезпечення законності, а отже, і верховенства права.
19
Ткачук, Роман. "ПАНДЕМІЯ ЯК ЗБУРЮВАЛЬНИЙ ВПЛИВ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ЕКСТРЕНИМ РЕАГУВАННЯМ". Науковий вісник: Державне управління 1, № 7 (15 березня 2021): 268–302. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-1(7)-6-268-302.
Повний текст джерелаАнотація:
Неправочинне використання і злочинне використання небезпечних та патологічних біологічних агентів і продуктів генної інженерії та молекулярної біології може стати передумовою прояву нових інфекційних хвороб і повернення тих хвороб, що були вже подолані людством раніше. Також певну проблему становить порушення правил роботи з патогенними культурами і біологічних дослідницьких і промислових лабораторіях.
Сьогодення вимагає дослідження епідемій – надзвичайних ситуацій медико-біологічного характеру, як певного каталізатора подій в роботі служб екстреного реагування та перешкоди сталому функціонуванню органів управління складовими безпекових систем держави, що потребує використання іноваційних технологій прийняття управлінських рішень, що вимагають опрацювання нестандартних варіантів рішень також у сфері цивільного захисту.
За результатами аналізу нормативних актів, що є підґрунтям для прийняття управлінських рішень в системі екстреного реагування на події, що є небезпечними для життя і здоров’я людей, можна засвідчити неузгодженість самих нормативних актів за рахунок незбалансованості та відсутність розуміння комплексності наслідків будь-якого збурювального впливу (пандемія COVID-19) за умов незавершеної адміністративної реформи, де не відбулося чітке визначення місії, функцій і завдань центральних органів виконавчої влади, включених до складу ЄДСЦЗ.
Спираючись на аналіз подій та реакції систем управління, цивільного захисту зокрема, можна засвідчити, що такі непередбачувані, надзвичайні події, які перекручують усі розрахунки і докорінно змінюють усі існуючі уявлення, створюють не тільки додаткові перешкоди, а також створюють можливості щодо позитивних перетворень.
В межах децентралізації важливим є те, що чинне законодавство наділяє органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади специфічними функціями та повноваженнями, зокрема щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які є основою їх практичної діяльності. Крім того, що ці повноваження є специфічними (це випливає зі специфіки відповідних законів), коло повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування є досить широким. Має місце дублювання повноважень названих органів місцевої влади, що спричиняє нераціональне використання кадрових, фінансових, інших ресурсів та не сприяє підвищенню ефективності державного управління щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, яке зумовлює безпеку здоров'я та життя громадян.
20
КЛИМЕНКО, ОКСАНА. "Розвиток законотворчих ідей щодо конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-105.
Повний текст джерелаАнотація:
Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.
21
МАРТИНЮК, РОМАН. "Форма правління, встановлена первинною редакцією Конституції України: труднощі класифікації". Право України, № 2020/12 (2020): 173. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-173.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – встановити особливі риси форми правління, закріпленої первинною редакцією Конституції України, а отже, здійснити її коректну наукову класифікацію. Ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція України запровадила форму правління, конституційні ознаки якої засвідчують умовність її визначення як змішаної республіканської. Риси цієї форми правління спричинили суттєве спотворення сутності змішаної республіки. Форма правління принципово обмежувала вплив Верховної Ради України на виконавчу владу й адміністративно підпорядковувала її Президенту України. Тому форма правління забезпечувала не рівновагу “розділених влад”, а домінантну роль Президента України в державному механізмі. Первинна редакція Конституції України не встановлювала деяких принципово важливих елементів змішаної республіки. Зокрема, не закріплювала парламентської інвеститури Кабінету Міністрів України як умови його повноважності. Можливість парламентської відповідальності останнього залежала від політичної волі Президента України, а рівень впливу Глави держави на виконавчу владу усував її дуалізм. За таких умов застосування стримувань і противаг до Президента України з боку Верховної Ради України виявилося суттєво ускладненим, а для Кабінету Міністрів України взагалі неможливим. Хоча структурно Президент України не був поєднаний із жодною з конституційно визначених влад, фактично він виявився главою виконавчої влади. Це засвідчували такі повноваження Президента України, як право призначати членів Уряду, нічим не обмежене право зміщувати їх із посад, право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, право скасовувати урядові акти та ін. Попри те, що форма правління виявляла очевидну функціональну подібність до президентської республіки, вона не була тотожна і їй. Форма правління, закріплена первинною редакцією Конституції України, не виявляла “жорсткого” поділу влади і передбачала інститути, нетипові для президентської форми правління. Тому встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо визначити ні змішаною республіканською, ні президентською. З огляду на рівень президенціалізації форми правління, було б помилково розглядати її і як часткове відхилення від змішаної республіки. По суті, встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо адекватно класифікувати в межах узагальненого трихотомічного поділу республік. Науково коректним є її визначення перехідною президенціалізованою республікою.
22
Москальчук, Юрій. "ОГЛЯД НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ З ПИТАНЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ В УКРАЇНІ". Public management 24, № 4 (20 березня 2020): 238–47. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-238-247.
Повний текст джерелаАнотація:
Викладено розвиток наукової теорії та практики застосування конституційних основ функціонування інститутів державної влади, що при- діляє системі стримувань та противаг ключову роль у формуванні злагодже- ної та конструктивної державної політики. Дослідження, проведені у сфері державного управління, конституційного будівництва та політичної теорії, засвідчили поступовість та невідворотність впровадження системи стриму- вань і противаг на різних рівнях організації влади у державі.
Виділено основні напрями теоретичних досліджень ідеї стримувань і противаг, актуальні та перспективні позиції науковців з обраної проблема- тики. Сформульовано значення та спрямованість робіт, які стосуються пи- тання проведення злагодженої, контрольованої та взаємопов’язаної роботи у владних інституціях держави. Зроблено висновки з приводу проведеного огляду та сформульовано пропозиції з подальших розвідок в опрацюванні вказаного питання.
В умовах сьогодення проблема наукового обґрунтування та законодав- чого закріплення механізмів реалізації ідеї стримувань і противаг не втрачає своєї актуальності, а навпаки, вимагає дієвої, ефективної та плідної роботи у напрямах конституційних, законодавчих, інституційних перетво- рень і напрацювань. Форми взаємодії та взаємоконтролю, обсяг повнова- жень і напрями діяльності інституцій державної влади не є сталими, тому теорія щодо налагодження демократичної системи стримувань і противаг повинна постійно розвивати актуальні аспекти та грані вітчизняного дер- жавотворення. Проведення огляду ключових, фундаментальних і різнопланових пози- цій, які розкривають сутність та зміст системи стримувань і противаг, спри- ятиме подальшому вдосконаленню публічного управління, формуванню громадянського суспільства та правової держави, поширенню демократії, практичному застосуванню принципу поділу влади в Україні.
23
Бабенко, К. А. "Конституційно-правовий вимір реалізації принципу поділу державної влади". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 7 (105) (2010): 19–28.
Знайти повний текст джерела
24
Barabash , B. A. "Принцип місцевого самоврядування (Home rule) та його роль у системі поділу влад". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 6–18. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.01.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є розгляд ролі, значення та місця у загальній системі публічної влади принципу місцевого самоврядування (Home rule), структурної побудови органів місцевого самоврядування як самостійного рівня такої влади. Детально аналізуються відмінності органів місцевого самоврядування від місцевих органів державної влади, в контекстуалізації чого автор приділяє велику увагу економічним та політичним аспектам здійснення влади на місцях. Доведено, що місцеве самоврядування при всіх суперечностях, які мають місце, виявляє стійку тенденцію до посилення значущості своєї ролі на фоні децентралізації влади. Констатується, що принцип місцевого самоврядування (Home rule) виступає одним із найважливіших принципів становлення, розвитку та вдосконалення сучасної демократичної правової державності. Процеси, які скеровані на поглиблення демократичних принципів управління, розширюють права органів місцевого самоврядування, роблячи їх фундаментом всієї вертикалі публічної влади, причому як державної, так і самоврядної (муніципальної) влади.
Наукова новизна дослідження полягає в критичному розгляді місця органів місцевого самоврядування в системі організації публічної влади, який зроблений на базі класичних та новітніх наукових робіт. Автор також досліджує принципи здійснення публічної влади органами місцевого самоврядування у розвинутих державах світу.
Висновки. Місцеве самоврядування при усіх суперечностях, притаманних цьому інституту, виявляє стійку тенденцію до посилення значущості своєї ролі у процесі становлення демократичної правової державності, особливо на фоні процесів децентралізації повноважень публічної влади. Процеси, що скеровані на поглиблення демократичних принципів управління, об’єктивно розширюють права органів місцевого самоврядування, трансформуючи їх у фундамент всієї вертикалі публічної влади.
25
Приліпко, Сергій. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІДКРИТОСТІ ТА КОМУНІКАЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ". Науковий вісник: Державне управління 4, № 6 (1 грудня 2020): 232–51. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-4(6)-232-251.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасна концепція публічного управління вимагає від посадових осіб органів публічної влади бути більш чутливими до запитів громадян, ширше залучати інститути громадянського суспільства до прийняття державно-управлінських рішень, здійснювати свою діяльність прозоро та відкрито. Інформування громадськості та комунікаційна взаємодія є основними інструментами забезпечення відкритості і прозорості діяльності суб’єктів владних відносин. Влада повинна бути зацікавленою у налагодженні комунікаційного зв’язку у різних формах , що сприятиме успішності реалізації задекларованих реформ та підвищення довіри громадян.Встановлено, що інформаційні відносини між суб’єктами публічного управління базуються на принципах відкритості, проступності, достовірності, повноти, правомірності одержання, використання та поширення інформації. В той же час для налагодження двостороннього зв’язку комунікаційна взаємодія у публічному управлінні між представниками влади та громадськості повинна відповідати принципам прозорості, відкритості, чесності, оперативності, адекватності, партнерства, достовірності та підзвітності. В умовах розвитку демократичного суспільства кожен громадянин має право на отримання повноцінної та достовірноїінформації про діяльність органів публічної влади, а останні зобов’язані вчасно й у повній мірі її висвітлювати, ширше залучати громадськість до формування та реалізації державної політики. На основі аналізу нормативно-правового забезпечення визначено, що інформаційно-комунікаційна діяльність регулюється окремими положеннями Конституції України, законів України, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів. Вони розкривають права та обов’язки органів публічної влади прозоро висвітлювати інформацію та звітуватися про свою діяльність, надавати відповіді на запити, публічно обговорювати проєкти нормативно-правових актів, проводити громадські слухання та враховувати думку громадськості. Встановлено, що кращими формами для комунікаційної взаємодії є: прийом громадян, зустрічі, консультації, круглі столи, семінари, конференції, засідання, зібрання, наради, збори, урочисті події, громадські слухання, публічні дебати, демонстрації, презентації, виставки, брифінги, прес-конференції, прес-тури, вхідна та вихідна кореспонденція, повідомлення у ЗМІ, соціальних мережах та на веб-сайтах. Зазначено, що залучення програм та проєктів міжнародної технічної допомоги сприяє налагодженню комунікаційної взаємодії між органами публічної влади та представниками інститутів громадянського суспільства, зокрема під час розроблення комунікаційної стратегії.
26
Бабенко, К. А. "Конституційне закріплення принципу поділу державної влади як фундамент формування системи політико-правової взаємодії органів державної влади". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 1 (87) (2009): 32–41.
Знайти повний текст джерела
27
Лукаш, О. Л. "Взаємодія органів державної влади і реалізація конституційного принципу поділу влади в Україні". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 4 (2008): 115–24.
Знайти повний текст джерела
28
Зубачова, І. "Історія становлення судової влади та її роль у системі поділу державної влади". Юридична Україна, № 9 (81) (2009): 4–8.
Знайти повний текст джерела
29
Ткачук, Роман. "УПРАВЛІННЯ ЦИВІЛЬНИМ ЗАХИСТОМ ЯК СКЛАДОВА МУНІЦИПАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ВЕЛИКОГО МІСТА". Науковий вісник: Державне управління, № 2(8) (30 червня 2021): 152–84. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-2(8)-152-184.
Повний текст джерелаАнотація:
Стан захищенності кожного члена громади, власне сам захист від різних надзвичайних ситуацій, пожеж та небезпечних подій має безпосередній вплив на подальший соціально-економічний розвиток територіальної громади та зростання добробуту її населення. У ході реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні значущі для безпеки населення повноваження передаються на найближчий до громадян базовий рівень влади – в територіальні громади. Рівень ризику в некомерційній муніципальній діяльності потребує чіткого усвідомлення керівництвом зростання очікувань з боку суспільного оточення та місцевих громад. Процеси децентралізації державного управління також висувають нові вимоги до муніципальної діяльності та збільшують відповідальність органів місцевого врядування за реалізацію ефективних змін. Прямування України шляхом дмократичних трансформацій вимагає партнерської співпраці між державою та місцевим самоврядуванням, спрямованим на подальший розвиток суспільства, його демократизацію, зміщення пріоритетів саме на громадянина, на забезпечення його потреб і реалізацію його прав, зокрема таких як право на безпечний оточуючий світ. Кодексом цивільного захисту визначено повноваження місцевої влади у сфері цивільного захисту, що спрямовані на розбудову відповідної територіальної підсистеми, реалізацію територіальних і місцевих програм із створення відповідних підсистем, спрямованих на захист населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, забезпечення техногенної та пожежної безпеки. Наразі з передачею низки повноважень у сфері цивільного захисту на місцевий рівень у керівників місцевих органів виконавчої влади має сформуватися розуміння того, що запобігання виникненню надзвичайних ситуацій на місцевому рівні та ліквідація їх наслідків є вимагає відповідної підготовки та планування заходів спільно з органами управління і підрозділами Державної служби України з надзвичайних ситуацій, а також відповідного розподілу бюджетних видатків на своєму рівні. Саме тому збереження безпеки міст, особливо великих, тягне за собою створення громадської інфраструктури для проведення заходів і впровадження технологій, які забезпечують захист громадян. З метою оптимізації структури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), а також забезпечення виконання завдань з питань оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами затверджено структуру Департаменту муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), до складу якого включено Управління з питань цивільного захисту. Створення Департаменту муніципальної безпеки Київської міської державної адміністрації було обґрунтовано практикою реагування на НС на рівні міста, зважаючи на те, що функціонування виокремлених підрозділів на напрямами діяльності ускладнює взаємодію та координацію дій в умовах виникнення НС на місцевому рівні за рахунок витрат часу на узгодження заходів з реагування та розподілу наявних матеріально-технічних ресурсів.
30
Заєць, Ж. Ю. "Вплив принципу поділу державної влади на формування демократичної моделі влади: зарубіжний досвід і Ураїна". Наше право, № 3 (2015): 38–43.
Знайти повний текст джерела
31
Піх, Наталія. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ (ПУБЛІЧНОЇ) БЕЗПЕКИ НА АМЕРИКАНСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 177–84. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-177-184.
Повний текст джерелаАнотація:
З використанням загальнонаукових методів емпіричного пі- знання досліджено особливості здійснення державної політики у сфері забез- печення громадської (публічної) безпеки у країнах Американського конти- ненту. Розкрито особливості забезпечення громадської (публічної) безпеки, які обумовлені політичними, інституційними, географічними, історичними факторами, окреслено концептуальні засади забезпечення громадської (пу- блічної) безпеки, виявлені актуальні тенденції та виокремлено конкретні практичні заходи, спрямовані на підтримку громадського порядку.
Досліджено сучасний стан забезпечення громадської (публічної) безпе- ки у країнах Американського континенту, який базується на налагодженні партнерських зв’язків державних органів публічної влади, органів місцевого самоврядування із громадськими та неурядовими організаціями, наукови- ми колами, окремими громадянами. Визначено рівні та інституції, на яких здійснюється забезпечення громадської безпеки в країнах Американського континенту та пріоритетні напрями державної політики, а саме профілакти- ка та запобігання подій, що можуть становити реальну небезпеку для широкої громадськості. Проаналізовано заходи інституційного, організаційного та спеціального характеру, які покликані об’єднати зусилля усіх зацікавлених сторін і оптимізувати матеріально-технічні витрати на забезпечення громад- ської безпеки країн Американського континенту.
Доведено, що досвід країн Американського континенту в забезпеченні громадської (публічної) безпеки являє собою комплекс заходів щодо забез- печення належного захисту. Для цього вживаються низка інституційно-ор- ганізаційних заходів, які покликані об’єднати зусилля усіх зацікавлених сторін. Обґрунтовано пропозиції щодо здійснення державної політики у сфері громадської (публічної) безпеки у країнах Американського континенту.
32
МАЛЯРЧУК, Олег, та Оксана КОГУТ. "СПІВПРАЦЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У 1988 – 2021 рр. (НА ПРИКЛАДІ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ)". Східноєвропейський історичний вісник, № 21 (24 грудня 2021): 198–207. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246915.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.
33
Хомик, Х. Р. "ПОДІЛ ВЛАД У ПРАЦЯХ ДЖОНА АДАМСА ТА КОНСТИТУЦІЇ ФРАНЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 3 (18 лютого 2022): 156–63. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.21.
Повний текст джерелаАнотація:
Джон Адамс є одним із головних авторів структури уряду США. Він зосереджується на моделі республіки і, на відміну від інших філософів, акцентує увагу на деталях, відповідно до свого бачення. В основі Конституції Франції – те саме міркування. Оскільки вона спрямована на встановлення демократії в країні з монархічною традицією, то тут більше уваги приділяється створенню інститутів та механізмів стримувань і противаг, ніж у державах із демократичною традицією. Обидві роботи схожі в тому, чого вони планували досягти; тож Адамс може стати чудовим джерелом знань для системи державного управління Франції. У статті розглядаються основні ідеї Джона Адамса, пов’язані з поділом влади та системою стримувань і противаг, які автор дослідження порівнює з відповідними статтями в Конституції Франції для виявлення подібностей та відмінностей між моделями. У першій частині статті описано міркування Адамса, чому республіка є ідеальною формою правління та погляди щодо необхідності поділу влади. Згодом автор переходить до детального аналізу кожної гілки влади окремо та її зв’язків із іншими. Після огляду ідей Адамса щодо певного аспекту автор описує, як це питання відображене в Конституції Франції, та робить порівняння для кращої візуалізації обох моделей. Наприкінці автор визначає відмінності та пояснює, як можна уникнути потенційних проблем у системі публічної адміністрації. У статті розкрито, що між моделями є відмінності; проте не можна вважати це недоліком, оскільки вони розкривають альтернативні способи збереження рівноваги між гілками влади. З аналізу виходить,що Конституція Франції є більш детальною, ніж праці Джона Адамса. Отже, незважаючи на те, що всі аспекти бачення Адамсом механізму стримувань і противаг реалізовані у Франції, автор намагається зосередитися на тому, як вони будують єдину систему та які потенційні прогалини в ній наявні.
34
Sokolov, Alexander. "ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИЗ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ". Public Administration and Regional Development, № 13 (8 вересня 2021): 726–51. http://dx.doi.org/10.34132/pard2021.13.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті полягає у визначенні теоретико-методологічних основ дослідження криз у публічному управлінні. Методологічну основу дослідження становлять загальні теоретичні методи (аналізу та синтезу), а також принципи історизму, об’єктивності та науковості. Наукова новизна полягає в унікальному авторському визначенні та аналізі криз у публічному управлінні. Висновки. Досліджено, що криза у загальному розумінні ‒ це нестабільний або критичний період, що неминуче призводить до змін й містить високу ймовірність вкрай небажаних наслідків. У свою чергу, «криза публічного управління» - це особлива форма системи органів державної влади та громадянського суспільства, що супроводжується нестабільністю, зниженням рівня керованості соціально-економічного процесами, розбалансованістю політичних інститутів, загостренням соціальних конфліктів, наростанням протиріч в суспільстві тощо. Така криза призводить до зниження результативності та ефективності управлінського впливу на соціально-економічні процеси.
Визначено основні ознаки кризи публічного управління. По-перше, це загострення економічних і соціальних конфліктів. По-друге, це нездатність державної влади керувати конфліктами та регулювати соціально-економічні процеси і відносини колишніми традиційними методами.
Розглянуто кризу як складний феномен, що охоплює широкий спектр подій. Ці події можуть відрізнятися за своїм масштабом, причинами, тривалістю, серйозністю наслідків тощо, однак їх єднає те, що вони становлять загрозу основним інтересам й репутації організації, уряду чи держави, потребують негайного реагування й застосування нетрадиційних засобів врегулювання, суттєво змінюють ситуацію, нормальний хід життя суспільства й відносини між учасниками конфлікту. Проаналізовано, що кризи публічного управління бувають як легкі так і глибокі, як короткочасні так і затяжні, як локальні так і суцільні, як приховані так і явні, як гострі так і хронічні. З’ясовано, що у разі ігнорування або несвоєчасного реагування на кризи, вони здатні не лише завдати матеріальних збитків, але й негативно вплинути на цілі організації та держави.
35
Kostruba, Natalia. "ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЙНИХ КОМУНІКАЦІЙ У ЧАСИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ". Psychological Prospects Journal, № 33 (9 червня 2019): 163–77. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2019-33-163-177.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено психолінгвістичний аналіз релігійних комунікацій у часи становлення Православної церкви України (ПЦУ). Представлено тлумачення поняття релігійних комунікацій та його основні характеристики. Зазначено особливості релігійних ЗМІ, переваги релігійних Інтернет-комунікацій. Здійснено огляд змісту друкованих видань Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) щодо висвітлення події утворення ПЦУ. Описано основні чотири етапи фреймового аналізу тексту, що містить також характеристику визначення сценарію тексту. За результатами здійсненого фреймового аналізу офіційної заяви Священного синоду УПЦ щодо ситуації в українському й світовому православ’ї виділено десять фреймів: структури, дії, агресія, люди, цінності, право, влада, території, релігійні терміни, часова орієнтація. Найбільшу кількість слів містять фрейми структури, дії, агресія, люди. Найменшими за обсягом є фрейми «релігійні терміни» та «часова орієнтація». Виокремленням найчастотніших слів у кожному фреймі визначено сценарій досліджуваної заяви: Церква, дії, розкол, віруючі, єдність, права, патріархат, шлях, Господь і рік. Загалом заява містить багато звинувачень про незаконні дії, утручання в життя Церкви Константинопольського патріархату, ПЦУ та державної влади. Заява не закликає до єдності, вона містить заклики до подальшого протистояння й «виправлення помилок». Чітким у заяві є прохання до влади щодо скасування закону про перейменування УПЦ МП, проте у цій заяві Синод називає себе УПЦ. Це вводить в оману пересічних українців, які не ідентифікують УПЦ як таку, що має російське підпорядкування.
36
Гуменюк, Т. "Відповідальність державних службовців за корупційні прояви (на прикладі окремих країн Європи)". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 127–36. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2011.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено проблеми протидії корупції в європейських країнах, проаналізовано позитивний досвід антикорупційної діяльності Німеччини, Франції, Румунії, Словаччини, особливості правової реґламентації кримінальної відповідальності за вчинення корупцій-них діянь у країнах Європи. Базовою складовою частиною успішної протидії корупційним проявам є належне антикорупційне законодавство. У вузькому розумінні антикорупційне законодавство -це закони й інші нормативно-правові акти, які встановлюють спеціальні законодавчі положення щодо запобігання корупції, визначають ознаки корупційних правопорушень та відповідальність за їх учинення, регулюють діяльність державних органів чи їхніх спеціальних підрозділів, до компетенції яких належить протидія корупції, координація такої діяльності (контроль) та нагляд за нею. У процесі дослідження встановлено, що боротьба з корупцією досягає успіху лише за умови її комплексного характеру, коли вона охоплює якнайбільше сфер життєдіяльності держави, ведеться постійно та перебуває в центрі уваги як влади, так і громадськості. Щоб отримати результат, необхідно, щоби реформи були поєднані з іншими формами боротьби з корупцією - економічними, фінансовими, соціальними й організаційними. І, зрештою, велику роль у протидії корупції відіграє громадськість, особливо об'єднання громадян, які сприяють виявленню порушень законодавства про боротьбу з корупцією особами, уповноваженими на виконання функцій держави. Постійна поінформованість громадськості є ключовим елементом. Демократія та верховенство права є найкращим захистом від зловживання владою, оскільки вони накладають обмеження на владу держави та її представників за допомогою обмежених у часі мандатів, верховенства права, а також посадових осіб, контроль за якими здійснюється вільно обраними законодавчими органами, тобто за допомогою дієвого поділу влади, яким би чином він не здійснювався.
37
В., Руденко М. "ЩОДО ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИЦІ (СУПЕРЕЧНОСТЕЙ) ПОБУДОВИ ЧИННОГО СУДОУСТРОЮ УКРАЇНИ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (38) (12 лютого 2020): 40–46. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-38-2-40-46.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена формуванню науково-практичної парадигми реформування чинного судоустрою України на основі конституційних змін 2016 року (щодо правосуддя). Досліджуються існуючі термінологічні проблеми (суперечності) у побудові судоустрою як єдиної системи судів України. Окреслені прогалини у найменуванні місцевих загальних судів, окружних адміністративних та господарських, вищих спеціалізованих судів, тощо. Особливу увагу приділено термінологічної проблематиці, пов'язаною зі становленням нового Верховного Суду. Уточнено місце Конституційного Суду України в системі поділу державної влади.
Ключові слова: конституційне реформування, правосуддя, судоустрій, Конституційний Суд України, суди, судді.
38
Мартинюк, Роман. "Змішана республіка – напівпрезидентська форма правління?" Право України, № 2018/01 (2018): 172. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-172.
Повний текст джерелаАнотація:
У державознавчій літературі для позначення змішаної республіканської форми правління часто використовують термін “напівпрезидентська респуб ліка”. Однак він зовсім не засвідчує відсутність у змішаної республіки власної сутності і самобутньої логіки організації державної влади чи її тяжіння до президентської форми правління з огляду на її нормативні ознаки або функціональні характеристики. Таке сприйняття сутності змішаної республіки дисонує з фактом принципової несхожості низки її конститутивних ознак з ознаками президентської форми правління, а тому не може мати науково прийнятного обґрунтування. Метою статті є аргументувати наукову некоректність використання терміна “напівпрезидентська республіка” для позначення змішаної республіканської форми правління. Притаманні змішаній республіці елементи парламентаризму дають підстави вважати, що у своїх загальних рисах організація державної влади в цій формі правління багато в чому тотожна організації державної влади в парламентарній республіці. Найважливішими рисами парламентаризму в змішаній республіці є конституційно встановлені обмеження засобів впливу президента на організацію та діяльність виконавчої влади, парламентський спосіб формування уряду, його парламентська відповідальність, інститут контрасигнатури. Загалом співвідношення елементів президенціалізму і парламентаризму в змішаній республіці здатне як зумовити її тяжіння до однієї з двох класичних республіканських форм правління, так і залишити її на однаковій “відстані” від них. З огляду на конститутивні ознаки змішаної республіканської форми правління, обґрунтовано вважати, що “напівпрезидентська республіка” – термін не надто вдалий для відображення сутності того, що ним позначається. Він більш придатний для позначення особливої перехідної президенціалізованої республіканської форми правління, яка у формально-правовому сенсі поєднує ознаки змішаної і президентської республік, однак функціонально зближається з останньою. Така перехідна форма правління, поширена серед держав пострадянського простору, у яких часто простежується досить еклектичне поєднання елементів президентської і змішаної республік, є справді напівпрезидентською республікою. Вона не змішана республіка, оскільки не має необхідного набору її юридичних ознак; і не президентська форма правління, оскільки містить окремі елементи змішаної республіки і не встановлює “жорсткого” поділу влади.
39
Бондарчук, Микола. "КРИМІНОГЕННА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД НЕП у". Молодий вчений, № 9 (97) (30 вересня 2021): 119–27. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-9-97-25.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою дослідження є комплексний аналіз заходів, здійснюваних відповідними органами радянської влади на території УСРР періоду нової економічної політики (НЕП) з метою ліквідації проявів організованої злочинності. Завдання дослідження: визначити основні причини розвитку бандитизму та його прояви в Радянській Україні в умовах НЕПу; дослідити способи і методи боротьби радянської влади з ним. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові (логічний, порівняльний), спеціальні історичні методи (проблемно-хронологічний). Вони дозволили визначитися з даним періодом, у якому проблема організованої злочинності досліджується конкретно, у хронологічній та логічній послідовності. Щодо вивчення окремих явищ цього процесу застосовувався порівняльний аналіз. Дослідження базується також на принципах науковості, історизму та об’єктивності. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше здійснено комплексний аналіз проблеми проявів вказаної проблематики у цьому регіоні в 1921-1928 рр. та способів боротьби з ними. Введено у науковий обіг нові архівні документи з даної проблеми і матеріали періодики тих років. Зроблено спробу дати об’єктивну, неупереджену оцінку цих явищ і дій радянської влади у вказані роки. Нова економічна політика радянської держави впродовж 1920-х рр. реалізовувалася на фоні посилення проявів різного роду соціальних аномалій. Боротьба з ними відбувалася на тлі важкого соціально-економічного становища, у якому опинилося суспільство після Першої світової війни. Як показує аналіз архівних джерел, радянська влада надавала цим заходам, а насамперед їх припиненню важливе значення. Проблеми ці були викликані різними чинниками, однак в першу чергу – руйнівними процесами у самому суспільстві і боротьбою більшовиків за утвердження своєї влади. Також це стосується і подій і недавньої на той час Громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії та державно-визвольних змагань в Україні 1917-1921 рр. Однією з головних причин росту організованої злочинності була складна економічна ситуація, яка була викликана наслідками воєнного комунізму. У досліджуваний нами період, а саме в першій половині 20-х рр. відбувався процес становлення правоохоронної системи радянської влади. Основний тягар відповідальності за стан криміногенної ситуації в країні покладався на місцеві органи міліції.
40
Прилуцька, Людмила. "БАБИН ЯР: ПАМ’ЯТЬ І СКЛАДНОЩІ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ (ПОГЛЯДИ ЗАХІДНИХ АНАЛІТИКІВ)". Problems of humanities. History, № 7/49 (20 липня 2021): 237–68. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.7/49.234415.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Мета дослідження – простежити динаміку спроб меморіалізації, описану у працях західних авторів, місця трагедії відомого майже у всьому світі – Бабиного Яру. Методологія дослідження. Методологія дослідження базується на органічному поєднанні методів історизму, послідовності, компаративізму, об’єктивності, системності, всебічності, що сприяє критичному осмисленню історіографічних джерел, пов’язаних з подіями у Бабиному Яру. Використовується також порівняльний, проблемно-хронологічний методи. Наукова новизна полягає у тому, що залучено новітні історіографічні джерела західного походження, які з критичної і водночас здебільшого зваженої точки зору розглядають комплекс проблем, пов’язаних з історією подій у Бабиному Яру восени 1941 р., та подають складну амплітуду спроб меморіалізації цього історичного місця. Висновки. У статті проаналізовано процес як певного замовчування, так і неодноразових спроб меморіалізації Бабиного Яру, щоб закарбувати в історичній пам’яті не лише України, але й людства події осені 1941 р. Наголошено, що історіографічні джерела західного походження свідчать про глибокий інтерес зарубіжних учених, аналітиків, журналістів, суспільних діячів до цих трагічних подій. Простежується динаміка спроб меморіалізації, описана у працях західних авторів, що значно пожвавилась на початку XXI ст. Підкреслено, що зарубіжні експерти, розглядаючи процес дебатів в Україні щодо проєктів Меморіального комплексу у Бабиному Яру, вказують на «змагання жертовностей». Авторка простежує аналіз тих суперечностей, які проявилися в українському суспільстві щодо геноцидних явищ 30‒40-х рр. ХХ ст. Авторка умовно виділяє три наукові напрями щодо вивчення історії подій та подробиць меморіалізації Бабиного Яру: перший – студії, що присвячені уточненню певних компонентів подій, які пов’язані з повсякденністю злочину; другий – дані стосовно державної політики радянського часу, яка замовчувала чи фальсифікувала події у Бабиному Яру, особливо намагання Кремля стерти поняття «єврейський Голокост» стосовно подій у Бабиному Яру, а також констатація зусиль частини радянської інтелігенції, яка не давала владі забути про цей злочин; третій – спроби меморіалізації Бабиного Яру, які особливо пожвавилися після 2015 р. і, зрештою, привели до реалізації Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Фактично в основі цих дискусів – наявність «воєн пам’яті», які заважають формулюванню зваженої загальної токи зору, тому меморіалізація Бабиного Яру повинна проводитися з урахуванням поліетнічності України, не відкидаючи ідеї: лише євреїв і ромів знищували за ознакою національності. Авторка приходить до висновку, що квінтесенцією аналітиків Заходу є думка щодо необхідності завершення процесу меморіалізації Бабиного Яру.
41
Козаченко, А. І. "Принцип поділу державної влади за Конституцією Пилипа Орлика 1710 року та Польською Конституцією 1791 року". Проблеми законності, Вип. 144 (2019): 8–17.
Знайти повний текст джерела
42
РУМ’ЯНЦЕВ, В’ЯЧЕСЛАВ. "Проблеми організації влади за проектом Конституції Отто Ейхельмана". Право України, № 2018/04 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-039.
Повний текст джерелаАнотація:
Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.
43
Ігонін, Р. В. "Контрольно-наглядові повноваження вищої ради юстиції як критерій її позиціювання в системі поділу державної влади України". Часопис Київського університету права, № 4 (2010): 121–25.
Знайти повний текст джерела
44
Неугодніков, Андрій Олександрович. "КОНТРОЛЬ ЯК ФУНКЦІЯ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ". Знання європейського права, № 4 (7 лютого 2020): 58–69. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.6.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу контрольної функції суб’єктів публічної адміністрації. Досліджено теоретико-правові засади реалізації функції контролю. Визначено сучасний стан та перспективи переоцінки основоположних принципів контрольної діяльності публічної адміністрації.
Дієва участь широкого кола представників різних соціальних сфер – політиків, владних інституцій, науково-експертного середовища, громадянських об’єднань у здійсненні публічного адміністрування перетворює його у складний процес пошуку спільних рішень, досягнення консенсусу тощо. Сьогодні головними постають проблеми співвідношення адміністрування і політики, політичного контролю та державного управління, відповідальності і підзвітності держави своїм громадянам. Метою статті є дослідження сутнісних детермінант контролю як функції публічного адміністрування та принципів його реалізації.
Встановлено, що метою контролю є виявлення помилок у процесі управління, їх своєчасне виправлення і недопущення повторення, а також забезпечення відповідності між поставленими цілями та фактичними діями учасників адміністративного права. Контроль як функція публічного адміністрування полягає у своєчасному виявлені та усуненні факторів, які заважають ефективному здійсненню публічного адміністрування та унеможливлюють забезпечення належного рівня правозастосовної діяльності.
Практичного значення має поділ функцій публічного адміністрування в залежності від сфери їх застосування на загальні, спеціальні, допоміжні (обслуговуючі). Загальні функції властиві публічному адмініструванню незалежно від рівня управлінських структур. До загальних функцій публічного адміністрування належить функція контролю. В умовах необхідного розширення демократії, децентралізації влади державне управління реформується в публічне адміністрування, з характерними для нього властивостями широкого залучення громадськості, сервісного призначення й транспарентності.
45
Крамар, Юрій. "ПОЛІСЬКЕ ВОЄВОДСТВО В КОНЦЕПЦІЯХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УРЯДІВ МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 159–64. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються програми державної політики з національного питання, які реалізовувались польськими урядами на території Поліського воєводства в міжвоєнний період (1921–1939 рр.). Показано специфіку регіону під кутом зору національної структури його мешканців. Акцентовано на тому, що понад 75% населення воєводства становили представники слов’янських меншин – білоруси, українці, росіяни і так звані «тутейші». Остання етнічна група була найчисельнішою (700 тис. з понад 1,1 млн загалу мешканців) і не мала виразної національної ідентичності. Це дало підстави польській владі втілювати політику, націлену на прискорену полонізацію населення краю усіма доступними для цього засобами. Упродовж 1920–1930-х рр. було опрацьовано кілька урядових програм державної політики на Поліссі, головна мета якої полягала у зміцненні польської державності на північно-східних землях та їх якнайшвидшій інтеграції до політичної та соціально- економічної системи Речі Посполитої. У 1920–1930-х рр. ці програми реалізовувались поліськими воєводами С. Довнаровичем, Я. Крагельським, В. Костек-Бєрнацьким. Основними засобами політики національно- державної асиміляції на Поліссі у 1920–1930-х рр. були: розширення сфери вживання польської мови в усіх сферах життя з одночасним обмеженням використання української та білоруської мов; заборона діяльності українських, білоруських, російських громадських, культурних, релігійних, кооперативних організацій і това- риств; закриття шкіл із національними мовами викладання; поступова полонізація Православної церкви шляхом впровадження польської мови до внутрішньоцерковного життя; нейтралізація впливів українського і білоруського рухів на Поліссі, які розглядались виключно в категоріях антидержавних. Зауважимо, що упро- довж міжвоєнного двадцятиліття жодна з державних програм, запропонованих польськими урядами для вирішення національного питання, не привела до врегулювання міжнаціональних відносин на східних землях, а подекуди їх загострила. Це вилилось у драматичні події на західноукраїнських та західнобілоруських землях напередодні та в роки Другої світової війни.
46
БОЙКО, ІГОР. "Західноукраїнська Народна Республіка та її місце в історії національного державотворення (до 100-річчя проголошення)". Право України, № 10/2018 (2018): 164. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-164.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано передумови утворення, процеси становлення і розвитку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а також визначено її місце в історії національного державотворення. Метою статті є аналіз становлення та розвитку ЗУНР, визначення її місця в історії національного державотворення. Зазначено, що проголошення ЗУНР було знаковою подією у тисячолітній історії національного державотворення. Ця подія свідчила про реалізацію українським народом свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським та світовим стандартам і традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. Проголошення ЗУНР мало епохальний вплив на формування українського народу і його боротьбу за національну гідність та державну незалежність у ХХ ст. Наголошено, що однією з вагомих причин падіння ЗУНР була військова агресія Польщі та Румунії. Крім цього, до краху призвели надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка післявоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі та Румунії. Власне, зовнішньополітичні фактори й були основ ною причиною загибелі обох українських держав: щодо Української Народної Республіки – це наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими більшовиками, що зайняли значну частину українських земель; щодо ЗУНР – це захоплення її території Польщею й Румунією. З внутрішніми негараздами та проблемами обидві українські держави напевне могли б впоратися, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильніших сусідів не змогли. Зазначено, що ЗУНР мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити державу, звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, право, ідеологію, історію. Великим позитивом було й те, що ЗУНР формувалась як національна держава на демократичній основі: визнання народу джерелом влади, рівність усіх перед законом, прагнення забезпечити конституційне оформлення новоствореної держави, проголошення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, гарантування широких політичних і культурних прав національним меншинам та ін. Українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу. Значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу. Українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, зокрема й ХХ ст. Історичне значення ЗУНР також полягає у тому, що було збережено ідентичність української нації й поглиблено процес українського державотворення.
47
Дідок Юлія Валентинівна. "СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ЗДОРОВ’Я ТВАРИН У ФРАНЦІЇ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Актуальні Проблеми Державного Управління 1, № (59) (19 березня 2021): 146–54. http://dx.doi.org/10.34213/ap.21.01.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття узагальнює аргументи в межах наукової дискусії щодо використання стратегічного управління в діяльності органів державної влади, які реалізують національну політику у сфері охорони здоров’я тварин. Актуальність теми дослідження зумовлена загостренням потреби громадян у розв’язанні проблем, пов’язаних із охороною здоров’я тварин і благополуччям території країни щодо небезпечних зоонозних захворювань. Основною метою роботи є визначення стратегічних напрямів публічного управління охороною здоров’я тварин на прикладі провідних європейських країн. Об’єктом дослідження обрано Францію як державу, наближену до України за розміром, чисельністю населення, особливостями адміністративно-територіального поділу і структури тваринництва, що відкривають схожі перспективи перед сільськогосподарськими виробниками та харчовою промисловістю. В статті представлено результати дослідження інституційних і правових основ функціонування органів виконавчої влади і публічних установ, які реалізують національну політику у сфері охорони здоров’я тварин Франції, які засвідчили використання методів стратегічного управління. Охарактеризовано місію державної ветеринарної служби Франції, яка полягає у захисті здоров’я тварин, публічного ветеринарного здоров’я, навколишнього середовища. Висвітлено основні засади Національної стратегії благополуччя тварин на 2016–2020 рр. Франції. З’ясовано, що дана Стратегія спрямована на науковий супровід виробництва, посилення ветеринарно-санітарного контролю і санкцій, запровадження інновацій, модернізацію освітньої системи, регулювання жорстокого поводження з тваринами, розширення прав і можливостей зацікавлених сторін на усіх рівнях. Зазначено, що метою реалізації Стратегії є мобілізація зусиль усіх зацікавлених сторін на розвиток тваринництва і забезпечення благополуччя тварин, як одного з національних пріоритетів. Визначено, що стратегічними напрямами публічного управління охороною здоров’я тварин у Франції впродовж останніх 5 років є публічне ветеринарне здоров’я та благополуччя тварин. Результати проведеного дослідження можуть бути корисними для розроблення місії та стратегічних пріоритетів розвитку державної ветеринарної служби України з урахуванням рекомендацій міжнародних організацій та досвіду розвинених європейських країн.
48
Градинар, Ганна. "КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В ПРИДУНАВ’Ї (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ФОНДІВ ІЗМАЇЛЬСЬКОГО АРХІВУ)". Society. Document. Communication, № 11 (3 травня 2021): 46–74. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2021-11-46-74.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті аналізуються інформаційні джерела Комунальної установи «Ізмаїльський архів», що відносяться до періоду з 1944 р. по 1953 рр. Як офіційна установа Ізмаїльський архів почав працювати у 1940 р. В історії установи було чимало трансформацій: від Акерманського обласного державного архіву Управління Народного комісаріату Внутрішніх справ до Філії державного архіву Одеської області в місті Ізмаїл. У своєму теперішньому статусі архів працює та популяризує пошуково-дослідну роботу з 1997 р. Нині КУ «Ізмаїльський архів» уявляє собою унікальне зібрання пам’яті попередніх поколінь, історії придунайського регіону.
Умовно архівні фонди КУ «Ізмаїльський архів» поділяються на два періоди: дорадянський і радянський. Фонди радянського періоду містять інформацію з 1944 р., яка зберігається у 711 фондах, або 90 245 справах. У статті поданий аналіз лише частини фондів радянського періоду, а саме тих, що стосуються процесу колективізації в Придунав’Ї.
На основі широкого кола нових джерел проаналізовані події, пов’язані з проведенням колективізації в Ізмаїльській області. Доведено, що колективізація в Придунав’ї просувалася доволі повільно. Наведено приклади порушень вступу до сільськогосподарських артілей. Проаналізовано процес створення та відновлення колгоспів у 1945-1947 рр. Представлено рішення деяких протоколів засідань колгоспів.
У структурі КУ «Ізмаїльський архів» можна виділити 7 груп, у яких містяться документи щодо процесу колективізації в регіоні. Це фонди місцевих органів державної влади та державного управління; органи юстиції та суду; заклади планування, статистики та звіту; заклади та організації керування промисловістю; комбінати та заводи; заклади, підприємства та кооперативні організації сільського господарства та рибальства; торгові заклади та організації; фінансові заклади. Більша частина документів, які зберігаються в КУ «Ізмаїльський архів» є унікальними та важливими. Вони дають можливість сучасним дослідникам вивчати історію краю в різних аспектів: економічному, етнічному, політичному та соціальному.
Сучасні методи вивчення, збереження та обробки архівних матеріалів дозволяють нам не лише точніше і краще уявити історію нашого регіону, а й засвоїти уроки історії щодо змісту соціальних функцій науки в суспільстві.
49
Паламар, А. С. "Вплив «Братів-мусульман» на зовнішню політику Туреччини у ХХІ столітті". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 27 (8 квітня 2021): 151–58. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.937.
Повний текст джерелаАнотація:
З моменту свого заснування у 1928 році ісламістська асоціація «Брати-мусульмани» розвилась у потужну регіональну мережу, до якої входили політичні, громадські та військові підрозділи у багатьох країнах арабського світу. З приходом «арабської весни» 2011 року «Брати» нарешті отримали шанс очолити Єгипет. Це могло відіграти дуже вагому роль у посиленні позицій Туреччини в регіоні, оскільки ще за кілька років до революційних заворушень події на геополітичному просторі Близького Сходу яскраво вказували на формування братсько-катарсько-турецької політичної вісі. Повалення режиму Хосні Мубарака та прихід до влади «Братів» у Єгипті, а також прогнозоване падіння режиму Башара Асада в Сирії за певного перебігу подій доволі ймовірно могли утворити потужний союз ісламських держав сунітського толку, таких як Катар, Туреччина, Єгипет, Сирія, загальна міць яких не давала б жодної можливості Ізраїлю, Саудівській Аравії чи Ірану претендувати на серйозну вагу на Близькому Сході. Такі прогнози спровокували появу в керівництва Туреччини доволі серйозних регіональних амбіцій. Проте відсутність професіоналізму та навичок управління державою, велика ворожість з боку частини місцевих еліт та політичних опонентів зумовила те, що «Брати-мусульмани» втратили підтримку значної частини населення АРЕ. У липні 2013 року єгипетські військові здійснили переворот, скинули президента Мухаммеда Мурсі і визнали «Братів-мусульман» терористичною організацією. Ці події спричинили серйозну кризу в турецько-єгипетських стосунках, оскільки ідеологічна близькість «Братів» та правлячої в Туреччині Партії справедливості та розвитку слугувала основою для їх тривалої беззаперечної обопільної підтримки. У статті розглянуто динаміку відносин між Анкарою та Каїром протягом останніх двох десятиліть, а також проаналізовано потужний вплив асоціації «Брати-мусульмани» на зовнішню політику обох держав.
50
Stasiuk, B. B. "ОБҐРУНТУВАННЯ УПРАВЛІСЬКИХ РІШЕНЬ ПРИ ВИБОРІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЄКТІВ, ФІНАНСОВИЙ АСПЕКТ". Bulletin National University of Water and Environmental Engineering 3, № 95 (25 вересня 2021): 131. http://dx.doi.org/10.31713/ve3202112.
Повний текст джерелаАнотація:
Розкрито суть та значення обґрунтування інвестицій у великі соціально-екологічні проєкти та проблеми оцінки ефективності таких проєктів. Різні інвестиційні проєкти, що фінансуються за рахунок коштів бюджету всіх рівнів підлягають державній експертизі, що здійснюється уповноваженими на те органами державної влади. Інвестиційні проєкти незалежно від джерел фінансування і форм власності об’єктів капітальних вкладень підлягають експертизі до їх затвердження, зокрема екологічній експертизі. Рішення щодо оцінки інвестиційного проєкту полягає у визначенні різних видів ефективності інвестиційного проєкту: суспільної, комерційної ефективності участі в проєкті. Ефективність участі в проєкті включає: ефективність для підприємствучасників, ефективність для акціонерів підприємств-учасників, бюджетну ефективність. При цьому, під «ефективністю» мається на увазі те,наскільки реалізація даного проєкту відповідає меті і інтересам його учасників, а також тих, кого безпосередньо стосується процес реалізації. Отож, необхідно підібрати критерії оцінки інвестиційних проєктів, які будуть основою для прийняття управлінських рішень. Обґрунтування економічної ефективності інвестиційного проєкту характеризується системою показників, що відображають співвідношення витрат і фінансових результатів реалізації проєкту. Витрати і інші результатипроєкту в розрахунках економічної ефективності виражаються у вигляді грошового потоку. Проаналізовано основні методи оцінки інвестиційних проєктів їх суть, переваги і недоліки. Для визначення ціни ризику рекомендується використовувати показники, які враховують як можливість настання несприятливої події, так і величину збитку від нього. Такими показниками можуть бути дисперсія, середньоквадратичне відхилення і коефіцієнт варіації. Для можливості економічного тлумачення і порівняльного аналізу цих показників рекомендується переводити їх в грошовий формат. Запропоновано комплекс показників для оцінки інвестиційних проєктів з мінімізацією ризиків.