Добірка наукової літератури з теми "Поділ державної влади"

В статті приділено увагу аналізу основних подій та процесів що відбулись протягом 2014-2019 років у царині децентралізації на Миколаївщині. Зауважено що аналіз чинного законодавства та його застосування, а також дослідження зарубіжного досвіду інших держав засвідчує що є найважливіші «виклики» що висуває влада до суспільства можуть вирішувати лише структури де немає авторитарної монополії, а де є мультицентральний поділ повноважень. Показано, що система місцевого самоврядування є одним з головних механізмів реалізації державної політики у житлово-комунальному господарстві, соціальній сфері, послугах міського транспорту, територіальному благоустрою тощо. Прийняття рішень органів місцевого самоврядування з більшості питань місцевого значення небайдуже для центральних та регіональних органів влади, оскільки економічне та політичне становище країни залежить від їх рішень. У висновках наголошено що сама децентралізація не вирішить усіх наявних проблем, якщо національна реформа не принесе з собою критичну масу політичних лідерів особливо на регіональному рівні та державних службовців на рівні місцевого самоврядування, які отримують достатньо високу матеріальну винагороду та будуть практично обізнані у найкращих практиках прозорого та підзвітного надання державних та муніципальних послуг, щоб протистояти і протидіяти українським реаліям з їх високим рівнем корумпованості, та потягом до елітарності та влади. Тобто ключовим фактором у боротьбі з корупцією та інших проблем є не децентралізація, а професійні посадові особи; зокрема, люди з управлінським досвідом, які прагнуть внести прозорість до повсякденних функцій місцевого самоврядування - починаючи навіть з дрібних деталей, таких як компонування адміністративних будівель, де державні службовці помітніші та доступніші в офісах відкритого плану, замість того, щоб ховатися у теренах дверей та коридорів.

Здійснено аналіз моделей місцевого самоврядування в епоху постмодернізму. Визначено, що за багатовічну історію людства сформува- лися багато специфічних моделей територіальної організації влади в краї- нах загалом, які досить детально аналізують, наприклад, українські науковці В. Солових і Є. Солових. Вони роблять наголос на тому, що територіальна організація влади обумовлюється такими основними чинниками, як: а) адмі- ністративно-територіальний устрій країни (держави унітарні і федеративні); б) безпосередньо моделями самоврядування (громадівська (англосаксон- ська, англо-американська), державницька (континентальна (французька) та змішана модель). Доведено, що поділ влади — це подія єдиної державної влади (вона зали- шається неподільною) між основними її гілками у державі, а розподіл влад- них повноважень — це розподіл таких повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади. Зазначено, що концептуально (за різних моделей) місцеве самоврядуван- ня як складний суспільний феномен було і залишається незмінним, оскільки це: а) право на внутрішнє управління людьми місцевими справами; б) право вирішувати справи внутрішнього управління за власними законами в межах національної території; в) автономія. Ще більш точним і вдалим є таке визна- чення поняття “місцеве самоврядування”: це “тип соціального управління, за якого суб’єкт і об’єкт управління збігаються, тобто самі люди управля- ють своїми справами, спільно приймають рішення та діють з метою їх реалі- зації”. Обґрунтовано, що в своєму концептуальному, базовому значенні незмін- ними в моделях місцевого самоврядування були і залишаються основопо- ложні принципи його здійснення, які збагачуються, набувають все значу- щості адекватно потребам часу і соціальної практики впорядкування життя людських спільностей.

Розглядаються питання, пов’язані із сутнісними особливостя- ми субсидіарності як важливішого принципу поділу влади і розподілу влад- них повноважень. Увага акцентується на тому, що субсидіарність забезпечує ефективне функціонування влади, що дає можливість максимально демо- кратизувати, децентралізувати державне управління за рахунок якомога ді- євішої діяльності місцевого самоврядування. Доводиться, що взаємодія між державними органами влади і органами місцевого самоврядування базуєть- ся на ряді принципів, які поділяють владу і розділяють владні повноважен- ня і, одночасно, забезпечують цілісність, єдність державної влади. Обґрун- товуються положення, пов’язані з правовим закріпленням розмежованих повноважень державної влади і місцевого самоврядування. Підкреслюється, що існує різна практика надання центром повноважень органам місцевого самоврядування: принцип позитивного регулювання, принцип негативного регулювання. Розкриваються особливості двох способів вибудови взаємин центру і регіонів: а) делегування повноважень; б) передача повноважень з поясненням їх специфіки та особливостей. Робиться акцент на тому, що цен- тральні органи державної влади передають на місця ті державні повноважен- ня, які оптимальніше вирішуються саме місцевими самоврядними органами і структурами і які, до того ж, нераціонально вирішувати в центрі. Поясню- ється характер і особливості механізмів взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування, завдяки якому є можливість залучати до питань і процесів державного управління максимальну кількість громадян, а також підвищувати роль громадянського суспільства в управлінні справами держави і суспільства.

Статтю присвячено характеристиці теоретичного та конституційно-правового аспектів концепції соціальної та правової держави в Україні. Аналіз теоретичних аспектів соціальної, правової держави та її місця у сучасній політичній і юридичній науках дає змогу не лише зробити певні висновки щодо методологічного змісту поняття соціальної, правової держави, специфіки її існування та основних механізмів взаємодії з громадянським суспіль­ством, з одного боку, та державною владою з іншого, а й окреслити ще один надзвичайно вагомий зріз цієї пробле­ми. Політико-правове значення ідеї соціальної, правової держави у стратегічному процесі українського державо­творення, як і її роль у формуванні напрямів розвитку сучасної політичної практики, сприяє визначенню про­блематики досліджень конституційно-правового забезпечення тих процесів, що супроводжують запровадження принципів соціальної, правової держави та виступають тими показниками, які дають змогу в юридичному плані зафіксувати ступінь реалізації тих чи інших норм, принципів, механізмів, правил, що визначають соціальну, правову державу. Конституція України створила міцні основи для розвитку соціальної, правової держави. Основні ознаки такої держави закріплені у конституційних принципах: визнання пріоритету прав і свобод людини та громадянина; взаємна відповідальність держави і громадян; поділ державної влади на виконавчу, законодавчу та судову; соці­альна справедливість, гуманізм, демократична форма правління та інші. Проте встановлення зазначених норм, як і тривалий процес побудови демократичної, правової, соціальної держави, потребує негайного приведення пра­вових, організаційних, структурних та інших засад функціонування усіх інститутів влади в Україні, закріплених у діючому законодавстві, відповідно до нових політико-правових умов їх діяльності та розвитку. Органи державної влади мають, з одного боку, забезпечити виконання вимог чинного законодавства, а з іншо­го - створити досконалу законодавчу базу, яка б забезпечувала стабільний рух України в проголошеному європей­ському напрямі, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини як альфи і омеги всіх державотворчих процесів.

Стаття присвячена дослідженню місця органів прокуратури у суспільстві і ролі прокуратури як суб’єкта державної влади. Проаналізовано ідею поділу влади та визначено що, в умовах сучасного демократичного суспільства зміст теорії поділу влади є значно глибшим, а метою його практичного застосування є впорядкування державно-владної діяльності для того, щоб держава в цілому й окремі складові державного механізму найефективніше реалізовували функції соціального управління і пов’язані з ними функції соціального контролю. Визначено, що нормальна життєдіяльність державного механізму є можливою лише за умови безперервної взаємодії всіх його складових. Розглянуто історію становлення та розвитку інституту прокуратури у ретроспективі. Проаналізовано питання про місце прокуратури в системі державних органів, яке за порівняно короткий період існування незалежної України в законодавчих актах і законопроектах вирішувалося суперечливо й непослідовно. Для вирішення зазначеної проблеми, проаналізовано способи закріплення прокуратури у конституційних і законодавчих актах держав, які виникли на місці Союзу РСР, входили до складу так званої соціалістичної співдружності, та інших держав світу. З’ясовано, що прокурорська система України сьогодні слугує додатковим підтвердженням того, що вона за сучасного стану правового регулювання, на основі характеру її функцій і повноважень, єдності і централізації цієї системи може розглядатися як самостійна гілка державної влади. Розглянуто можливість визначення місця прокуратури у системі влади, спираючись на її цілі й завдання. Зроблено висновок, про те що часта змінюваність керівників прокуратури впродовж усього періоду незалежності України закінчиться тоді, коли в нашій державі будуть створені необхідні умови для плідної співпраці державних структур та буде підвищено рівень правової культури посадовців різного рангу.

Янушевич Я. В. Особливості управлінського впли­ву Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. - Стаття. У статті розглянуто теоретико-правові заса­ди управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. Встановлено, що детальне вивчення правового статусу Президента України дає підстави розцінювати його не лише в контексті представни­ка інституту президенства, а ще і як повноцінного суб’єкта публічної адміністрації. Акцентовано увагу на тому, що ціннісно-функці­ональне призначення Президента України в державі та суспільстві розкривається через його місце в сис­темі державної влади України і визначається такими характеристиками: у системі поділу державної влади не належить ані до законодавчої, ані до виконавчої, ані до судової влади, займаючи особливе самостійне місце в державному механізмі, але за змістом своїх повнова­жень Президент України є найбільш наближеним до виконавчої влади; влада Президента України є по­хідною від влади народу України, який є носієм сувере­нітету та єдиним джерелом влади в Україні, що забез­печує формальну незалежність Президента України від інших вищих органів державної влади; забезпечує єдність державної влади і державної політики, ціліс­ність державного механізму; є рівноправним суб’єктом у системі державної влади; зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, які перед­бачено Конституцією та законами України. Доведено, що Президент України в інституційному механізмі забезпечення сфери оподаткування займає особливе місце, адже є суб’єктом, якого не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого са­моврядування, але якого наділено окремими повнова­женнями щодо забезпечення управлінського впливу у вказаній сфері, здійснює інституційне забезпечення сфери оподаткування на загальнодержавному рівні.

Державна влада завжди була однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правовий інститут державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки в Україні не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави. Метою статті є розкриття змісту структурних елементів та обґрунтування правових категорій щодо функціонування державної влади як самостійного інституту конституційного права України, а також викладення власного бачення щодо оптимальної методологічної основи для визначення конституційного інституту державної влади. Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові влади в Україні, які у своїй сукупності допоможуть сформулювати визначення цього конституційно-правового інституту. Наукова новизна полягає у тому, що сучасний період розвитку України характеризується діяльністю органів державної влади в умовах парламентсько-президентської форми правління, а тому з огляду на зазначене виникає необхідність дослідити теоретичні питання щодо структурної характеристики самостійного конституційно-правового інституту конституційного права України та запропонувати новітні шляхи його удосконалення на основі інтеграції держави в європейський простір. Наукою конституційного права України не достатньо ґрунтовно досліджена структурна характеристика конституційно-правового інституту державної влади, а тому питання правових категорій, що розкривають її зміст, потребують подальшого вивчення та удосконалення. Висновки. Державна влада як конституційно-правовий інститут є комплексним поняттям, яке розглядається як різновид поняття «соціальна влада», як інтелектуальне підґрунтя будь-якої системи політичного та юридичного знання. Зміст влади характеризується відносинами, що виникають між суб’єктами й об’єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: передавання або нав’язування влади суб’єкта щодо об’єктів і підпорядкування об’єктів влади суб’єктам влади. Отже, структуру конституційно-правового інституту державної влади можна визначити як його внутрішню будову. Тобто, структура конституційного інституту державної влади говорить про те, як він побудований і з яких елементів складається. Структуру інституту державної влади розглядається з трьох точок зору: з погляду структури влади, з урахуванням принципу поділу влади і з урахуванням власної структури або структури відносин влади.

У статті досліджено питання використання засобів конституційного контролю в процесі функціонування механізмів державного управління в сучасних умовах трансформації взаємовідносин між органами державної влади в Україні. Особливу увагу приділено виявленню місця та ролі конституційного контролю в системі взаємодій між органами державної влади і функціонування політичної системи держави в цілому. Визначено, що Конституційний Суд України володіє особливими повноваженнями, які дають змогу врегульовувати процес взаємовідносин між різними гілками влади та врівноважувати політичну систему держави. У результаті його діяльності забезпечується дотримання основних принципів функціонування механізмів державного управління та створюються умови для забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечується принцип поділу влади, усуваються правозастосовні суперечності між органами державної влади. Проаналізовано значення та можливість застосування в Україні обов’язкового попереднього конституційного контролю як важливого запобіжного заходу в умовах реальної можливості зловживання окремими вищими органами державної влади в сучасних умовах. Метою статті є дослідження конституційного контролю як основного напряму діяльності Конституційного Суду України в механізмах державного управління. Наукова новизна полягає у дослідженні та визначенні функції конституційного контролю Конституційного Суду України як стримуючого чинника в механізмі державного управління, широке застосування якого дозволяє унеможливити або запобігти зловживанням та перевищенню повноважень при здійсненні функцій державної влади. Висновки. Поступальний розвиток держави й ефективність механізму державного управління вимірюються в першу чергу злагодженістю та єдиною спрямованістю діяльності органів державної влади. Досягнення високого рівня ефективності функціонування механізмів державного управління є можливим за умови відсутності конкуренції, взаємодії та здатності трансформуватися під вимоги часу державних інституцій, що відіграють провідну роль у забезпеченні діяльності механізмів державного управління. Розбудова механізмів державного управління має відбуватися із використанням інструментів конституційного контролю як засобу, що дає можливість усувати допущені помилки, запобігати можливим та згладжувати процес функціонального протистояння, що завдає шкоди та сповільнює в цілому темпи державного розвитку. Застосування попереднього та наступного конституційного контролю дозволяє вирішувати конфліктні ситуації та запобігати можливому зловживанню, що безумовно відобразиться на якості реалізації механізмів державного управління. Рішення та висновки, що приймаються органом конституційної юрисдикції, мають однозначне розуміння й мають виключну актуальність для органів державної влади та громадян, оскільки володіють якостями та ознаками актів, що дають можливість ефективно реалізовувати свої функції органам державної влади. Застосування засобів конституційного контролю дає можливість об’єктивно вирішувати питання однозначного застосування та розуміння органами державної влади основ, закладених у Конституції України. Водночас дослідження конституційного контролю механізмів державного управління дає підстави стверджувати про те, що можливості органу конституційної юрисдикції в Україні, виходячи з його повноважень, використовуються недостатньо. Розбудова та ефективне функціонування механізмів державного управління потребують подальшого розвитку, зокрема в частині застосування засобів конституційного контролю. Така теза виходить із дослідження зарубіжної практики застосування різних видів конституційного контролю органами конституційної юрисдикції. Особливої актуальності зазначена теза набуває, коли органи державної влади демонструють низьку якість реалізації управлінських функцій та спірність прийнятих рішень, які в окремих випадках несуть суто політичний характер. Функціонування механізмів державного управління в умовах виконання політичної доцільності несе загрозу державності та створює передумови колапсу управлінської системи через відсутність конституційної узгодженості. Аналіз конституційного контролю дає змогу зробити висновок, що цей інструмент може бути більш ефективним за умови обов’язкового застосування до рішень, що приймаються вищими органами державної влади. У зв’язку з цим широке застосування заходів конституційного контролю буде сприяти зміцненню конституційності та посилювати державно-управлінський механізм в інтересах розвитку держави й забезпечення прав громадян.

Визначено, що державне управління у сфері цивільного захи- сту можна назвати окремим видом діяльності з організації процесів забез- печення захисту та безпеки населення, оптимального функціонування та сталого розвитку системи державного управління національною безпекою, яка проводиться публічними і приватними суб’єктами. Визначено, що до суб’єктів управління у сфері цивільного захисту належать державні органи влади, які реалізують розробку та виконання державної політики у сфе- рі цивільного захисту; об’єкт управління — акумулює різні аспекти сфери цивільного захисту як системи забезпечення захисту та безпеки життєді- яльності суспільства (в широкому сенсі представляє собою управлінську діяльність); процеси управління — відповідають за забезпечення суспільних відносин та організовують прямий і зворотний зв’язки між суб’єктами та об’єктами управління. Проаналізувавши доктринальні та нормативні джерела, в яких наво- диться визначення терміна “надзвичайна ситуація”, відмічена відсутність уніфікованого підходу до цього питання, що також можна спостерігати під час дослідження питання класифікації надзвичайних ситуацій. Систематизовано сім критеріїв, відповідно до яких конкретну подію можна віднести до надзвичайної ситуації: організаційно-управлінський; соціально-політичний; соціально-психологічний; соціально-екологічний; економічний; мультиплікаційний; часовий. Кожен із зазначених критеріїв відповідає певним якісним характеристи- кам. Будь-яку неочікувану екстремальну подію варто відносити до надзви- чайної ситуації лише у випадку її відповідності усім семи критеріям. Визна- чені критерії надзвичайної ситуації, у своїй сукупності, дають можливість кваліфікувати процеси, явища та події як надзвичайну ситуацію, водночас відокремлюючи їх від інших кризових явищ.

Розглянуто ознаки поділу правової держави на законодавчу, виконавчу і судову. За такого поділу не існує особливої потреби в доповненні «класичної тріади» якимись іншими гілками державної влади, наприклад, контрольною. Однак, внаслідок того, що функціональний поділ державної влади в Конституції України було доповнено структурним, виникли численні проблеми із встановленням місця того чи іншого органу в системі органів державної влади. Саме так, поряд із «класичною тріадою», виникли додаткові гілки влади, що порушило реалізацію самого принципу поділу влади як однієї з ознак правової держави.
Рассмотрены признаки разделения правового государства на законодательную, исполнительную и судебную. При таком разделении не существует особой необходимости в дополнении «классической триады »какими-то другими ветвями государственной власти, например, контрольной. Однако, вследствие того, что функциональное разделение государственной власти в Конституции Украины был дополнен структурным, возникли многочисленные проблемы с установлением места того или иного органа в системе органов государственной власти. Именно так, наряду с «классической триадой», возникли дополнительные ветви власти, что нарушило реализацию самого принципа разделения властей как одного из признаков правового государства.
Considered the signs of the division of the rule of law into legislative, executive and judicial. For such a division there is no special need for the addition of the "classical triads "by some other branches of state power, for example, control. However, due to the fact that the functional division of state power in The Constitution of Ukraine was supplemented by structural, numerous were created problems with the location of a body in the system of organs state power. That's the way, along with the "classic triad", there were additional branches of power, which violated the very principle of separation of powers as one of the signs of the rule of law.

Аналітична доповідь присвячена другому етапові адміністративно-територіальної реформи в Україні, що був проведений відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17 липня 2020 р. Проаналізовано основні ризики, які у найближчій перспективі можуть сприяти появі спроб перегляду даної реформи. Було звернуто увагу на проблему забезпечення законності діяльності районних рад, оскільки укрупнені райони отримують більший потенціал у можливих конфліктах із органами державної влади. Рекомендовано утворити систему моніторингу ефективності нового районного поділу з метою його майбутнього коригування відповідно до досягнутих цілей реформи. Крім того, надано рекомендації щодо розв’язання супутніх проблем шляхом удосконалення відповідної нормативно-правової бази.

Історія незалежної України – складний шлях усвідомлення нею власних національних інтересів, обстоювання державного суверенітету, виборювання гідного місця в Європі та світі. Перед новою незалежною державою постали безпрецедентні за складністю і масштабами завдання перетворення: • «радянської людини», ізольованої «залізною завісою», на українця, відкритого до Європи і світу; • тоталітарного суспільства, в якому людина була гвинтиком державної машини, на громадянське суспільство, яке поважає права і свободи кожної людини; радянського авторитаризму ‒ на сучасну європейську демократію; • планово-адміністративної економіки як частини єдиного народногосподарського комплексу СРСР, заснованої на державній власності, на сучасну ринкову економіку на основі приватної власності; • УРСР на незалежну Україну. За 30 років замість диктатури комуністичної партії і декоративної системи рад створено систему державної влади, ґрунтовану на поділі на законодавчу, виконавчу і судову, визнане й гарантоване місцеве самоврядування. Триває реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади, завданнями якої, поміж іншого, є забезпечення доступності публічних послуг та підвищення їхньої якості, досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади. Україна – одна з небагатьох країн пострадянського простору, в якій відбувається періодична зміна політичної влади як у спосіб виборів, так і під тиском масових протестів. За Індексом демократії (Democracy Index) британської дослідної компанії The Economist Intelligence Unit Україна у 2020 р. посіла 79-те місце із 167 країн світу. Розвивається громадянське суспільство. Зростає довіра до громадських організацій та волонтерського руху. Зміцнюється партнерство громадянського суспільства з органами влади, що сприяє прозорості та підзвітності державних органів, розвитку діалогу у суспільстві. Завдяки сучасним інформаційним технологіям поліпшується доступ громадян до публічних послуг. Стратегічним курсом України є європейська та євроатлантична інтеграція, набуття повноправного членства в Європейському Союзі та НАТО.

До книги увійшли авторські розвідки, присвячені жертвам сталінських репресій на Криворіжжі. Мова йде про науковців, співробітників та студентів перших вищих навчальних закладів у Кривому Розі – Криворізького гірничорудного та Криворізького педагогічного інститутів. У монографії застосовано матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), архівні фонди Музеїв історії Криворізького національного університету та Криворізького державного педагогічного університету. Книга розрахована на фахівців та любителів історичного краєзнавства, може застосовуватися в організації навчально-виховного процесу у середній та вищій ланках вітчизняної освіти.