Добірка наукової літератури з теми "Перша руська держава"

Наприкінці 1860 – на початку 1870-х років у Галичині відбувається активізація українського національного життя, виникають перші українські інституції («Просвіта»(1868 р.), Літературне товариство імені Шевченка у Львові (1873 р.), які покликали згодом до життя численні громадські ініціативи українців, дали поштовх до створення численних освітніх, просвітницьких, молодіжних, жіночих, професійних товариств. Важливу роль у розгортанні процесів національного відродження українства відіграло Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), в яке 1892 р. перетворилося Літературне товариство імені Шевченка у Львові. У статті проаналізовано діяльність його філологічної секції. Схарактеризовано працю на ниві науки, освіти, видавничої діяльності, публіцистики її окремих представників (О. Барвінського, О. Огоновського, О. Партицького, Ю. Романчука та ін.). Окреслено їхнє значення для розвитку української науки. Акцентовано увагу на аспектах освітньо-просвітницької праці, з’ясовано їхні творчі здобутки у розвитку українського мовознавства та літературознавства, бібліотечної справи, заснування періодичних видань, пропагування української мови і літератури, поширення ідей наукового просвітництва та ін. Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. увійшли в українську літературу не тільки як автори художніх творів, які вивчали учні в освітніх закладах різного типу, а й як укладачі навчальної літератури (букварів, читанок, хрестоматій, словників, підручників з історії літератури, літературознавства, мовознавства), популяризатори та дослідники творчості Тараса Шевченка, Юрія Федьковича та інших письменників тощо. Працюючи в гімназіях, Львівському університеті, вони активно вводять як мову навчання руську (українську), укладають український фонетичний правопис. Саме письменники через уживання термінів «народ», «нація», «Україна», «держава» та подібних понять призвичаювали приспаний люд до такої лексики, сприяли поширенню понять «український», «українці» замість «русини», «руський», підносячи до рівня національної свідомості населення регіону.

Статтю присвячено досліджен-ню історико-правових передумов виникнення біржової торгівлі сіль-ськогосподарською продукцією в Україні. Автором проведено аналіз таких історичних періодів розвит-ку торгівлі сільськогосподарською продукцією як період Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Вели-кого князівства Литовського, період Гетьманщини та перебування укра-їнських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, визна-чено особливості кожного з наведе-них історичних періодів. Визначено, що першими право-вими джерелами, в яких регулюва-лися торгівельні правовідносини, встановлювалися підстави для виникнення зобов’язання, укладен-ня усних, а згодом і письмових дого-ворів тощо були «Руська Правда», акти Магдебурзького права. Вста-новлено, що у більш пізні історичні періоди правовою основою регулю-вання торгівельних правовідносин були правові акти гетьманської влади, Литовські статути.У статті акцентовано увагу на тому, що саме в період Київської Русі були закладені основи центра-лізованої товарної торгівлі через ярмарки, базари тощо. Обґрунто-вано висновок про те, що оскільки на теренах українських земель про-тягом всього історичного процесу провідною галуззю було сільське господарство, то саме цей фактор вплинув на розвиток економічних правовідносин у сфері торгівлі сіль-ськогосподарською продукцією, яка стала основним товаром на ярмар-ках, базарах, в інших місцях цен-тралізованої торгівлі, а згодом і на товарних біржах.Автором на підставі дослі-дження історико-правових переду-мов виникнення біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією в Україні встановлено, що перші товарні біржі з’явилися на укра-їнських землях у період перебу-вання України у складі Російської імперії, що пов’язано з правлін-ням Петра І. Першу таку бір-жу було відкрито в Одесі (1796 рік), а згодом відкрилися біржі у Києві, Харкові та інших великих українських містах, більшість із них спеціалізувалася на торгівлі сільськогосподарською продукці-єю. Виявлено, що на українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, першою була Львівська біржа, яка почала пра-цювати як фондова, але внаслідок низького попиту на цінні папери набула статусу товарної.

У статті досліджуються та розкриваються основні постулати імперських концепцій «Росії», які присутні у працях західних істориків, котрі зображували її як гомогенну національну державу, а не як багатонаціональну імперію. А також російсько-імперські і расистські концепції історії Криму та кримських татар. Крим зображується в них як «споконвічна» частина «Росії», кримські татари – як не корінний народ, а «росіяни» – як «рідний народ» Криму. Західні вчені, що пишуть про «Росію», ніколи не змінювали свого підходу після розпаду СРСР. «Російська історія», написана західними вченими, продовжує формулюватися в російській імперській та націоналістичній історіографії як Київська Русь-Володимир-Суздаль-Московiя-Царська імперія-СРСР, і Російська Федерація як завершальний етап. Не існує жодної західної історії національної держави Російської Федерації, як, наприклад, історії Франції, Італії чи України. Тому західні історики «Росії» ігнорують західні історії України Ореста Субтельного, Пола Р. Магочі, Сергія Плохи та інших, а також історії, написані українськими істориками. Означена ситуація призвела до виникнення двох важливих наслідків. По-перше, Україну значною мірою ігнорують, за винятком таких подій, як Перяславський договір 1654 р., що призводить до зображення історії України як-то частини «російської» історії. По-друге, Крим зображується як «російська» територія, а анексія Росії в 2014 році вважається поверненням туди, куди вона належить. Перший заперечує Україну з її окремою історією і створює образ штучної країни, яка є частиною «Росії», а другий ігнорує історію Криму до анексії Росії в 1783 році. Тому західні історики Росії пропагують імперіалістичні та расистські рамки для «російської» історії.

Проаналізовано підходи істориків права до категорії “історія українського права”, пропонується її авторське визначення та періодизація в історичному вимірі. Наголошено на прикладах у відмінностях в еволюції, сутності та змісті українського права від російського. Визначено доктринальний підхід кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що полягає у визнанні первинності права перед інститутом держави. На думку автора, з появою держави історія права постає як історія національного законодавства в його взаємозв’язку і взаємозалежності з регулюючою діяльністю держави – її адміністративними і судовими установами, організацією та діяльністю армії, поліції, каральними і тюремними установами тощо. Історія свідчить про те, що суспільство може стабільно розвиватися у координатах замиреного середовища, а функцію інструмента замиреного середовища виконує право. Стверджується, що вперше визначення поняття “історія українського права” здійснено не в Україні, а поза її межами. Плеяда юристів, а серед них й історики права, після поразки Української революції 1917–1921 рр. змушені були покинути Батьківщину й оселитися у сусідніх країнах Східної Європи. Підручник із такою назвою з’явився в умовах української еміграції на початку 1920-х років. Першість у цьому належить кільком дослідникам української діаспори, які, проте, не мали жодних історичних, історико-правових джерел та архівних матеріалів, адже в абсо лютній більшості вони збереглися в бібліотеках та архівних фондах Радянської України. Однак і в цих умовах вчені змогли закласти підвалини для становлення відповідної галузі наукових знань. Зазначається, що спадкоємицею збережених у діаспорі традицій можна назвати кафедру історії права та держави юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, члени якої впродовж багатьох років обстоюють не лише назву навчального предмета “Історія українського права”, а й доводять його генетичний зв’язок із правом Руської держави, інших національних державних утворень пізнішого періоду. З-під пера викладачів кафедри вийшло декілька посібників з історії українського права. Особливий наголос зроблено на творчості О. Шевченка, який став автором кількох підручників і навчальних посібників, що й досі широко використовуються у навчальному процесі юридичних факультетів України. В одному з них учений актуалізував проблему періодизації українського права, де головним критерієм визначив еволюцію джерел права. На цих позиціях стоїть і автор статті.

У статті висвітлено головні особливості пропаганди антиросійських ідей та розвінчування імперських міфів у брошурах Союзу визволення України (СВУ), які були орієнтовані на українського читача та ставили своїм головним завданням широку пропаганду національного питання. Практично із самого початку створення організації, її члени приступили до активної інформаційної діяльності. У Від­ні та інших містах Європи було налагоджено широкі видавничі потужності, в контексті якої окреме місце відводилося друкуванню такого виду засобу інформації як брошури. У роки Першої світової війни, вони стали одним із важливих “майданчиків” для здійснення агітації та пропаганди. Своє голов­ною ціллю СВУ проголосив створення самостійної України. При цьому, реалізація такого плану вбача­лася лише за умови абсолютної поразки у війні Російської імперії. У зв’язку з цим, одним із ключових інфор­маційних завдань, яке постало перед членами організації було формування негативного образу Росії. Для цього, авторами використовувався широкий спектр пропагандистських прийомів. Серед них, найбільш поширеним був прийом “протиставлень та порівнянь”. У брошурах систематично відзна­чалося на пози­тивних політичних змінах, які відбулися в Австрії і, що українці тут мають більш широкі права та сво­боди на власний розвиток, ніж у Росії. Особливого значення в антиросійській риториці автори нада­вали аргументації з історичної точки зору. Події та факти минулого були чи не найкращим способом, щоб переконати читача у власній правоті. Окрім формування загального негативного образу Росії, важли­вим інформаційним завданням було протидіяти імперським міфам, які довгий час насаджу­валися у суспільній свідомості українського народу і в роки війни набули нового імпульсу. Від так, автори брошур здійснюють спробу спростувати наступні міфи: що нібито в княжу добу існувала одна “спільна русска держава”, що Московське царство є прямим спадкоємцем Давньої Русі, що угода Богдана Хмельниць­кого з московським царем Олексієм Романовим 1654 р. була “повторним повер­ненням” українських земель до Росії, а також, що поточна боротьба ведеться за звільнення братніх слов’янських народів від гніту країн Троїстого союзу. У підсумку, перед читачем Росія поставала у вигляді головного винуватця війни та ворога, який несе за собою лише цілковиту руїну, має на меті повністю знищити будь-які прояви українського національного руху і є основною причиною, чому протягом тривалого часу в історії український народ був позбавлений власної державної самостійності. Ключові слова: пропаганда, антиросійські ідеї, імперські міфи, брошура, Союз визволення України, Україна, Російська імперія, Перша світова війна.

У статті розглянуто основні напрями правотворчої діяльності відомого українського політичного діяча, вченого, доктора права, голови Союзу Українських Адвокатів Польщі, першого Прем’єр-міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Костя Левицького (1859–1941 рр.). Метою статті є дослідження основних напрямів правотворчої діяльності К. Левицького. Розгляд наукових праць, монографій, книг, статей, брошур дає змогу систематизувати наявні матеріали та виокремити такі напрями: історія держави і права; австрійське цивільно-процесуальне законодавство; правове забезпечення економічної діяльності; підготовка німецько-українського правничого словника; захист прав української мови в Австро-Угорщині та Польщі; історія політичних і правових учень; правовий статус адвокатури у довоєнній Польщі. Дослідження К. Леви цького з історії держави і права присвячені вивченню збірника давньоруського права – “Руської Правди”. Вчений розглядає історію введення до наукового обігу цієї пам’ятки права, знайденої у 1738 р. В. Татіщевим у Літописі Новгородському та виданої у 1767 р. професором А. Шлецером. Австрійське цивільно-процесуальне законодавство потрапило у коло інтересів К. Левицького з низки причин. По-перше, Кодекс мав складну структуру, частини документа приймалися у різні часи, при цьому цивільні правовідносини та пов’язані з ними спори займали провідне місце у судовій практиці, що обумовлено розвитком капіталізму на українських землях. По-друге, Австрійський цивільно-процесуальний кодекс був виданий німецькою мовою і його перекладів українською у той історичний період не існувало. Правове забезпечення економічної діяльності населення Галичини розглядалося у багатьох працях К. Левицького, написаних протягом 30-ти років. Їхньою темою були питання введення нових грошей, шпихлірів та крамниць, господарських спілок, кредитових товариств, порядку отримання ренти, страхових компаній. Учений проводив дослідження цього питання протягом двох історичних етапів: 1) в умовах правової системи Австро-Угорської імперії; 2) польського періоду, коли перебував у Львові в еміграції та займався банківською й адвокатською діяльністю. Питання правничої термінології мали виняткове значення для українського населення через необхідність звернення до вищих органів державної влади Австро-Угорщини, регіональних структур з управління Галичиною та австрійських судів. Цьому питанню К. Левицький присвятив низку статей, виданих у різні історичні періоди, першою з яких стала праця “В справі нашої правничої термінології” 1889 р., де було надано тлумачення найбільш вживаних німецьких юридичних термінів. Захистом української мови К. Левицький займався постійно на всіх етапах свого творчого життя, це був один із пріоритетних напрямів його наукових досліджень. Так, праця “Про права рускої мови” 1896 р. містила, крім текстів, ще й витяги з нормативно-правових актів, які роз’яснювали галицьким українцям їхні права щодо вживання української мови у державних органах, установах, судах. Історія політичних і правових учень була об’єктом наукових розробок ученого, у яких він досліджував процес виникнення та розвитку української держави та права на різних етапах становлення України. Розгляд наукових праць К. Левицького показав наявність широкого спектру досліджень у сфері юриспруденції, до якого, зокрема, входили питання історії держави і права, правове регулювання економічної діяльності, захист української мови, статус адвокатури, підготовка німецько-українського словника та історії політичних і правових учень. Як важливий засіб захисту прав українців К. Левицький використовував адвокатську діяльність шляхом створення адвокатського об’єднання – Союзу Українських Адвокатів, підготовки рекомендацій дій захисту у проведенні політичних процесів, а також порадників для молодих українських юристів.

У статті здійснено аналіз розвитку теоретичних основ і практики позашкільної освіти, який дав можливість автору зробити узагальнення, що вона має свою історію, зумовлену багатогранністю змісту і форм здійснення. Автор констатує, що роком народження позашкільної освіти в Україні як унікальної освітньої ланки вважається 1918 р. В уряді молодої української держави саме цього року громадський діяч, видатний педагог С. Русова очолила два відділи – шкільного виховання та позашкільної роботи. До 1917 р. простежувалися лише певні елементи цієї роботи. Термін «позашкільна освіта» в сучасному значенні увійшов у понятійний апарат у кінці ХІХ ст. У дослідженні наголошується, що початок ХХ ст. характеризується бурхливими політичними і соціальними змінами. Розвиток демократії, зростання національного руху в країні сприяли активізації роботи з дітьми та підлітками, що стало об’єктивною необхідністю виховання нової особистості і зумовило розширення мережі освітніх закладів у сфері дозвілля: функціонували недільні школи, різноманітні гуртки й курси, Народні будинки, які здійснювали культурно-освітню роботу, організовували лекції, вистави, екскурсії, створювали драматичні й хорові колективи, бібліотеки-читальні тощо. Було створено перші клуби для дітей і підлітків із бідних сімей з метою організації їхнього дозвілля, урахування інтересів до театру, музики, науки, образотворчого мистецтва тощо. У статті виокремлюються особливості позашкільної освіти на початку ХХ ст.: розширення її змісту та урізноманітнення форм організації в позашкільних та інших навчальних закладах. Йшов пошук шляхів розвитку освіти дітей поза школою. Велася аналітична робота, приходило усвідомлення необхідності створення умов для позашкілля. Цей час розглядається як підготовчий у створенні системи позашкільної освіти. Характерним для 20–30-х рр. ХХ ст. автор називає зв’язок виховання з виробництвом, який давав дітям можливість, ознайомившись із декількома професіями, обрати ту чи іншу з них відповідно до власних здібностей і бажань, що сприяло їхній соціалізації в суспільстві. У публікації обґрунтовано, що в 1930–1940 рр. система позашкільної освіти набувала подальшого розвитку. Мережа позашкільних закладів, зміст позашкільного виховання орієнтувалися на зв’язок із життям, вирішення завдання всебічного розвитку особистості, підготовку до праці та продовження навчання.