Статті в журналах з теми "Перекладознавчий аспект"

раматичний аспект перекладу, який передбачає відтворення формальної сторони оригіналу, на сьогодні є актуальною проблемою в перекладознавстві, оскільки перекладознавчий аналіз тексту неможливий без урахування суто лінгвістичної складової. Метою статті є аналіз використання дієприкметника та способів його перекладу українською мовою в романі Вальтера Скотта «Айвенго» і застосування граматичних трансформацій у процесі перекладу. Дієприкметник (the participle) – це неособова форма дієслова, яка має властивості дієслова, прикметника і прислівника. Ці властивості обумовлюють функції, які він може виконувати у реченні: обставини та означення. Чіткого відповідника англійському дієприкметнику в українській мові не існує.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

Перманентна трансформація сучасного суспільства знаходить відображення насамперед у його мові. Зокрема тяжіння до ґендерного паритету зумовлює необхідність усе- бічного врахування самоідентифікації кожного індивіда в процесі спілкування. У статті розгля- нуто актуальний стан соціальних змін у суспільстві як передумову розвитку ґендерного перекла- дознавства (на матеріалі французької та української мов). Кількість доробок у царині ґендерної лінгвістики, присвячених різним аспектам перекладу на матеріалі інших мов, є ознакою важливо- сті цього напряму. Проведене компаративне дослідження доводить, що в Україні культура вико- ристання ґендерно коректних термінів є доволі низькою порівняно з іншими країнами, зокрема Францією. Йдеться не лише про фемінізацію сучасної мови, а й про її ґендерну нейтралізацію з огляду на небінарні особистості. Непредставленість в арсеналі мови засобів, пристосованих до нової ґендерної картини світу, безперечно, призводить до певних проблем у внутрішньомовному спілкуванні та під час передачі гендерно нейтральних форм іншою мовою. Головна відмінність полягає у протилежних напрямах розвитку французької та української мов: якщо перша тяжіє до нейтралізації назв професій, надаючи перевагу інклюзивному письму, то друга, навпаки, – до створення ґендерно бінарних слів. Французька та українська мови мають відмінну граматичну структуру і різняться, зокрема, засобами вираження граматичного гендеру. Українська нале- жить до тих мов, які мають систему дієвідмінювання, де граматичний рід на відміну від фран- цузької може зазначатися в дієсловах. Ідентичним для досліджуваних мов є намагання уник- нути ґендерно маркованих займенників, замінюючи їх нейтральними (французька) та іншими термінами без указівки на біологічну стать (українська). Сьогодні бракує комплексних праць із вивчення специфіки перекладацьких трансформацій у мовній парі «французька/українська» під час передачі одиниць ґендерно нейтральної мови, що засвідчує актуальність нашої розвідки.

Стаття присвячена актуальній проблемі сучасного глобалізованого світу – міжкультурному, міжрелігійному та міжконфесійному діалогу. Релігійна лексика викликає неабиякий науковий інтерес, особливо в перекладацькому аспекті, адже саме переклад відіграє важливу роль у міжкультурній та міжмовній взаємодії. Теоретичні підвалини для вивчення релігійної лексики були закладені ще українськими лінгвістами в діаспорі. Щодо відповідних сучасних досліджень, то вони хоча і ведуться досить активно в різних напрямках, однак мають здебільшого внутрішньомовний характер, а корпус перекладознавчих розвідок є незначним. У цьому дослідженні вивчається специфіка англомовного відтворення української християнської лексики, а саме одиниць на позначення богословської догматики та християнського віросповідання. Були проаналізовані підходи провідних зарубіжних та вітчизняних вчених до основних перекладацьких стратегій у відношенні до релігійних текстів загалом, та визначені конкретні шляхи відтворення відповідної лексики англійською мовою. Результати проведеного дослідження дозволили зробити певні висновки. Найбільш уживаним способом перекладу лексики розряду богословської догматики є винайдення еквівалентних відповідників. Це можна пояснити тим, що в силу релігійно-історичних причин (становлення християнства) в обох мовах існують тотожні одиниці-запозичення з грецької та латини і, відповідно, усталені словникові варіанти. Досить продуктивними способами також виявилися варіативні відповідники (аналоги) та кальки. Щодо транскрипції, то вона доречна лише у випадку, коли необхідно наблизити цільового читача до лінгвокультури оригіналу. Однак це трансляторне рішення слід вживати обмежено, здебільшого, коли йдеться про адресата, професійно знайомого з релігійною тематикою. Використання транскрипції буде більш ефективним при перекладі того чи іншого богословського поняття лише за умови подальшого паралельного підключення з поясненням терміна.

The study of indirect translations (IT) into Ukrainian, viewed from a psycholinguistic perspective, will contribute to a better understanding of Soviet national policies and the post-Soviet linguistic and cultural condition. The paper pioneers a discussion of the strategies and types of IT via Russian in the domains of literature and religion. In many cases the corresponding Russian translation, which serves as a source text for the Ukrainian one, cannot be established with confidence, and the “sticking-out ears” of Russian mediation may only be monitored at the level of sentence structure, when Russian wording underlies the Ukrainian text and distorts its natural fluency. The discussion substantiates the strategies and singles out the types of IT, in particular, (1) Soviet lower-quality retranslations of the recent, and mostly high-quality, translations of literary classics, which deliberately imitated lexical, grammatical, and stylistic patterns of the Russian language (became massive in scope in the mid1930s); (2) the translation-from-crib type, or translations via the Russian interlinear version, which have been especially common in poetry after WWII, from the languages of the USSR nationalities and the socialist camp countries; (3) overt relayed translations, based on the published and intended for the audience Russian translations that can be clearly defined as the source texts for the IT into Ukrainian; this phenomenon may be best illustrated with Patriarch Filaret Version of the Holy Scripture, translated from the Russian Synodal Bible (the translation started in the early 1970s); and, finally, (4) later Soviet (from the mid1950s) and post-Soviet (during Independence period) hidden relayed translations of literary works, which have been declared as direct ones but in fact appeared in print shortly after the publication of the respective works in Russian translation and mirrored Russian lexical and stylistic patterns. References Белецкий, А. Переводная литература на Украине // Красное слово. 1929. № 2. С. 87-96. Цит за вид.: Кальниченко О. А., Полякова Ю. Ю. Українська перекладознавча думка 1920-х – початку 1930-х років: Хрестоматія вибраних праць з перекладознавства до курсу «Історія перекладу» / Укладачі Леонід Чернований і Вячеслав Карабан. Вінниця: Нова Книга, 2011. С. 376-391. Бурґгардт, Осв. Большевицька спадщина // Вістник. 1939. № 1, Кн. 2. С. 94-99. Dollerup, C. (2014). Relay in Translation. Cross-linguistic Interaction: Translation, Contrastive and Cognitive Studies. Liber Amicorum in Honour of Prof. Bistra Alexieva published on the occasion of her eightieth birthday, Diana Yankova, (Ed.). (pp. 21-32). St. Kliminent Ohridski University Press. Retrieved from https://cms13659.hstatic.dk/upload_dir/docs/Publications/232-Relay-in-translation-(1).pdf Dong, Xi (2012). A Probe into Translation Strategies from Relevance Perspective—Direct Translation and Indirect Translation. Canadian Social Science, 8(6), 39-44. Retrieved from http://www.cscanada.org/index.php/css/article/viewFile/j.css.1923669720120806.9252/3281 Дзера, О.. Історія українських перекладів Святого Письма // Іноземна філологія. 2014. Вип. 127, Ч. 2. С. 214–222. Філарет, Патріарх Київський та всієї Руси-України, Василь Шкляр, Микола Вересень, В’ячеслав Кириленко. Розмова В’ячеслава Кириленка із Патріархом Київським та всієї Руси-України Філаретом. Віра. У кн.: Три розмови про Україну. Упорядник та радактор В. Кириленко. Х.: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. С. 9-92. Flynn, P. (2013). Author and Translator. In Yves Gambier, Luc van Doorslaer (Eds.), Handbook of Translation Studies, 4, (pp. 12-19). Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. Gutt, E.-A. (1990). A theoretical account of translation – without a translation theory. Retrieved from http://cogprints.org/2597/1/THEORACC.htm Коломієць Л. В. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу «Історія перекладу». Вінниця: «Нова книга», 2015. Іларіон, митр. Біблія – найперше джерело для вивчення своєї літературної мови / Митр. Іларіон // Віра і культура. 1958. Ч. 6 (66). С. 13–17. Іларіон, митр. Біблія, або Книги Святого Письма Старого и Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена. United Bible Societies, 1962. Jinyu L. (2012). Habitus of Translators as Socialized Individuals: Bourdieu’s Account. Theory and Practice in Language Studies, 2(6), 1168-1173. Leighton, L. (1991). Two Worlds, One Art. Literary Translation in Russia and America. DeKalb, Ill.: Northwestern Illinois UP. Лукаш М. Прогресивна західноєвропейська література в перекладах на українську мову // Протей [редкол. О. Кальниченко (голова) та ін.]. Вип. 2. X.: Вид-во НУА, 2009. С. 560–605. Майфет, Г. [Рецензія] // Червоний шлях. 1930. № 2. С. 252-258. Рец. на кн.: Боккаччо Дж. Декамерон / пер. Л. Пахаревського та П. Майорського; ред. С. Родзевича та П. Мохора; вступ. ст. В. Державіна. [Харків]; ДВУ, 1929. Ч. 1. XXXI, 408 с.; Ч. 2. Цит за вид.: Кальниченко О. А., Полякова Ю. Ю. Українська перекладознавча думка 1920-х – початку 1930-х років: Хрестоматія вибраних праць з перекладознавства до курсу «Історія перекладу» / Укладачі Леонід Чернований і Вячеслав Карабан. Вінниця: Нова Книга, 2011. С. 344-356. Munday, J. (2010). Introducing Translation Studies: Theories and Applications. 2nd Ed. London & New York: Routledge. Pauly, M. D. (2014). Breaking the Tongue: Language, Education, and Power in Soviet Ukraine. Toronto Buffalo London: University of Toronto Press. Pieta, H. & Rosa, A. A. (2013). Panel 7: Indirect translation: exploratory panel on the state-of-the-art and future research avenues. 7th EST Congress – Germersheim, 29 August – 1 September 2013. Retrieved from http://www.fb06.uni-mainz.de/est/51.php Плющ, Б. O. Прямий та неопрямий переклад української художньої прози англійською, німецькою, іспанською та російською мовами. Дис. …канд. філол. наук., Київ: КНУ імені Тараса Шевченка, 2016. Ringmar, M. (2012). Relay translation. In Yves Gambier, Luc van Doorslaer (Eds.), Handbook of Translation Studies, 4 (pp. 141-144). Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. Simeoni, D. (1998). The pivotal status of the translator’s habitus. Target, 10(1), 1-39. Солодовнікова, М. І. Відтворення стилістичних особливостей роману Марка Твена «Пригоди Тома Сойера» в українських перекладах: квантитативний аспект // Перспективи розвитку філологічних наук: Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (Хмельницький, 24-25 березня). Херсон: вид-во «Гельветика», 2017. С. 99-103. Sommer, D, ed. (2006). Cultural Agency in the Americas. [Synopsis]. Durham, NC: Duke University Press. Špirk, J. (2014). Censorship, Indirect Translations and Non-translation: The (Fateful) Adventures of Czech Literature in 20th-century Portugal. Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing. Venuti, L. (2001). Strategies of Translation. In M. Baker (ed.). Routledge Encyclopedia of Translation Studies, (pp. 240-244). London & New York: Routledge. References (translated and transliterated) Beletskii, A. (1929). Perevodnaia literatura na Ukraine [Translated literature in Ukraine]. Krasnoe Slovo [Red Word], 2, 87-96. Reprint in: Kalnychenko, O. A. and Poliakova, Yu. (2011). In Leonid Chernovatyi and Viacheslav Karaban (Eds.). Ukraiins’ka perekladoznavcha dumka 1920-kh – pochatku 1930-kh rokiv: Khrestomatiia vybranykh prats z perekladosnavstva do kursu “Istoriia perekladu” [Ukrainian translation studies of the 1920s – early 1930s: A textbook of selected works in translation studies for a course on the “History of Translation”]. (pp. 376-391). Vinnytsia: Nova Knyha, Burghardt, O. (1939). Bolshevytska spadschyna [The Bolsheviks’ heritage]. Vistnyk [The Herald], Vol. 1, Book 2, 94-99. Dollerup, C. (2014). Relay in Translation. Cross-linguistic Interaction: Translation, Contrastive and Cognitive Studies. Liber Amicorum in Honour of Prof. Bistra Alexieva published on the occasion of her eightieth birthday, Diana Yankova, (Ed.). (pp. 21-32). St. Kliminent Ohridski University Press. Retrieved from https://cms13659.hstatic.dk/upload_dir/docs/Publications/232-Relay-in-translation-(1).pdf Dong, Xi (2012). A Probe into Translation Strategies from Relevance Perspective—Direct Translation and Indirect Translation. Canadian Social Science, 8(6), 39-44. Retrieved from http://www.cscanada.org/index.php/css/article/viewFile/j.css.1923669720120806.9252/3281 Dzera, O. (2014). Istoriia ukraiinskykh perekladiv Sviatoho Pysma [History of Ukrainian translations of the Holy Scripture]. Inozemna Filologiia, 127, Part 2, 214-222. Filaret, Patriarch of Kyiv and all Rus-Ukraine et al. (2018). Rozmova Viacheslava Kyrylenka iz Patriarkhom Kyivskym ta vsiiei Rusy-Ukrainy Filaretom. Vira [A Conversation of Viacheslav Kyrylenko with Patriarch of Kyiv and all Rus-Ukraine Filaret. Faith]. In: Try rozmovy pro Ukrainu [Three Conversations about Ukraine], compiled and edited by V. Kyrylenko. Kharkiv: Family Leisure Club, 9-92. Flynn, P. (2013). Author and Translator. In Yves Gambier, Luc van Doorslaer (Eds.), Handbook of Translation Studies, 4, (pp. 12-19). Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. Gutt, E.-A. (1990). A theoretical account of translation – without a translation theory. Retrieved from http://cogprints.org/2597/1/THEORACC.htm Kolomiyets, L. (2015). Ukraiinskyi khudozhniy pereklad ta perekladachi 1920-30-kh rokiv: Materialy do kursu “Istoriia perekladu” [Ukrainian Literary Translation and Translators in the 1920s-30s: “History of translation” course materials]. Vinnytsia: Nova Knyha. Ilarion, Metropolitan (1958). Bibliia – naipershe dzherelo dlia vyvchennia svoiei literaturnoi movy [The Bible is the first source for studying our literary language]. Vira i kultura [Faith and Culture], No. 6 (66), 13–17. Ilarion, Metropolitan. 1962. Bibliia abo Knyhy Sviatoho Pusma Staroho i Novoho Zapovitu. Iz movy davnioievreiskoi i hretskoi na ukrainsku doslivno nanovo perekladena. Commissioned by United Bible Societies. Jinyu L. (2012). Habitus of Translators as Socialized Individuals: Bourdieu’s Account. Theory and Practice in Language Studies, 2(6), 1168-1173. Leighton, L. (1991). Two Worlds, One Art. Literary Translation in Russia and America. DeKalb, Ill.: Northwestern Illinois UP. Lukash, M. (2009). Prohresyvna zakhidnoievropeiska literatura v perekladakh na ukraiinsku movu [Progressive West European Literature in Ukrainian]. Protei. Vol. 2. Edited by O. Kalnychenko. Kharkiv: Vydavnytstvo NUA, 560-605. Maifet, H. (1930). [Review]. Chervonyi Shliakh [Red Path], 2, 252-258. Review of the book: Boccaccio G. Decameron. Tr. by L. Pakharevskyi and P. Maiorskyi; S. Rodzevych and P. Mokhor (Eds.).; introduction by V. Derzhavyn. Kharkiv: DVU, 1929. Part 1. XXXI; Part 2. Reprint in: Kalnychenko, O. and Poliakova, Yu. (2011). In Leonid Chernovatyi and Viacheslav Karaban (Eds). Ukraiins’ka perekladoznavcha dumka 1920-kh – pochatku 1930-kh rokiv: Khrestomatiia vybranykh prats z perekladosnavstva do kursu “Istoriia perekladu” [Ukrainian translation studies of the 1920s – early 1930s: A textbook of selected works in translation studies for a course on the “History of Translation”]. (pp. 344-356). Vinnytsia: Nova Knyha. Munday, J. (2010). Introducing Translation Studies: Theories and applications. 2nd Ed. London & New York: Routledge. Pauly, M. D. (2014). Breaking the Tongue: Language, Education, and Power in Soviet Ukraine. Toronto Buffalo London: University of Toronto Press. Pieta, H. & Rosa, A. A. (2013). Panel 7: Indirect translation: exploratory panel on the state-of-the-art and future research avenues. 7th EST Congress – Germersheim, 29 August – 1 September 2013. Retrieved from http://www.fb06.uni-mainz.de/est/51.php Pliushch, B. (2016). Direct and Indirect Translations of Ukrainian Literary Prose into English, German, Spanish and Russian. PhD thesis. Manuscript copyright. Kyiv: Taras Shevchenko National University of Kyiv. Ringmar, M. (2012). Relay translation. In Yves Gambier, Luc van Doorslaer (Eds.), Handbook of Translation Studies, 4 (pp. 141-144). Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. Simeoni, D. (1998). The pivotal status of the translator’s habitus. Target, 10(1), 1-39. Solodovnikova. M. I. (2017) Vidtvorennia stylistychnykh osoblyvostei romanu Marka Tvena “Pryhody Toma Soiera” v ukrainskykh perekladakh: kvantytatyvnyi aspekt. Perspektyvy rozvytku filolohichnykh nauk: Book of abstracts of III International Scientific Conference (Khmelnytskyi, 24-25 March). Kherson: Helvetyka Publishing House. (99-103). Sommer, D., Ed. (2006). Cultural Agency in the Americas. [Synopsis]. Durham, NC: Duke University Press. Špirk, J. (2014). Censorship, Indirect Translations and Non-translation: The (Fateful) Adventures of Czech Literature in 20th-century Portugal. Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing. Venuti, L. (2001). Strategies of Translation. In Routledge Encyclopedia of Translation Studies, (pp. 240-244). M. Baker (ed.). London & New York: Routledge.