Статті в журналах: "Передача майнових прав"

1

Турчин, Л. Я. "ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА МАЙНОВИХ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА ТА СУМІЖНИХ ПРАВ У КОНТЕКСТІ ЇХ ПЕРЕДАННЯ ДО СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 131–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).335.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті вирізнено об’єктивне та суб’єктивне авторське право, означено об’єкти авторського права і суміжних прав, майнові авторські і суміжні права та суб’єкти майнових авторських і суміжних прав, строки чинності майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Виокремлено первинних суб’єктів, яким належать майнові права на об’єкти авторського права (автор, співавтори), та похідних суб’єктів, яким передаються відповідні майнові авторські права. Охарактеризовано підстави виникнення майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Здійснено класифікацію оборотоздатності майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано можливість часткового передання майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав до статутного капіталу господарських товариств. Визначено особливості внесення до статутного капіталу майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, договірні конструкції, за допомогою яких може здійснюватися передання майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано зміст авторських договорів і сформульовано таке визначення авторського договору: договір, за яким автор відчужує свої авторські майнові права (повністю або частково) або надає дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами, чи зобов’язується передати створений у майбутньому твір. Висловлено доцільність використання для назви договорів щодо розпорядження майновими авторськими правами термінології, що вжита у главі 75 Цивільного кодексу України. Сформовано позицію про те, що передача майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав до статутного капіталу суб’єкта господарювання вигідна в разі реалізації таким суб’єктом отриманих прав шляхом визначення юридичної долі твору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Поливач, Є. Ю. "Зміст авторських прав на комп'ютерні програми та їх види". Прикарпатський юридичний вісник, № 1 (2 липня 2021): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.730.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Красуцький, В. В. "Застава бездокументарних цінних паперів майновим поручителем". Прикарпатський юридичний вісник, № 1 (1 липня 2021): 37–41. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.728.

Повний текст джерела

Анотація:

Розвиток міжнародного співробітництва та євроінтеграційні процеси вимагають реформування законодавства України у сфері застави майнових прав, зокрема цінних паперів, де заставодавцем є майновий поручитель. Розвиток заставних відносин зумовлюється багатоманітністю положень, закріплених у національному законодавстві, та відсутністю єдиної правозастосовної практики виконання майновим поручителем взятих на себе зобов’язань. Водночас необхідно зазначити, що майновий поручитель може бути суб’єктом заставних правовідносин, і при цьому правове регулювання застави цінних паперів майновим поручителем по своїй суті не має особливостей у правовому регулюванні порівняно з іншими суб’єктними складами та характеризується істотною кількістю нормативно-правових актів, що зумовлено особливістю цінних паперів як предмета заставних правовідносин. Встановлено, що майновий поручитель бере на себе зобов’язання погасити борг замість основного боржника в межах вартості того майна, яке передається ним в іпотеку чи заставу, а тому заблокування бездокументарних цінних паперів призводить до проблем звернення стягнення та реалізації заставного майна. Зроблено висновок про необхідність обмеження надання майновими поручителями наступних застав бездокументарних цінних паперів. Проаналізовано проблеми, що можуть виникнути під час передачі у заставу майновим поручителем бездокументарних цінних паперів, а тому пропонується внести зміни до чинного законодавства України з метою захисту прав суб’єктів заставних правовідносин, а саме передбачити, що у разі передачі майновим поручителем у заставу корпоративних прав, зокрема, але не виключно акцій акціонерного товариства, іншої особи, що визнана банкрутом, встановлення факту неналежного виконання майновим поручителем своїх обов’язків як учасника (засновника) особи заставодержатель має право одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна заставодавця в порядку черговості, передбаченої законодавством України, або за домовленістю з майновим поручителем здійснити заміну предмета застави, якщо інше не передбачено договором застави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Кочина, О. С. "ВИДИ ПОРУШЕНЬ АВТОРСЬКИХ ДОГОВОРІВ ТА ДОГОВОРІВ ПРО ПЕРЕДАЧУ СУМІЖНИХ ПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник, № 5 (10 лютого 2022): 32–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5.928.

Повний текст джерела

Анотація:

О. С. Види порушень авторських договорів та договорів про передачу суміжних прав. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню найбільш поширених видів порушень авторського договору та договорів про передачу суміжних права, які трапляються на практиці. Першим із них є неправильне оформлення договору та включення до нього умов, які погіршують становище автора та суб’єкта суміжних прав. Зазначені договори за своєю юридичною природою є цивільно правовими договорами, тому недотримання загальних вимог, встановлених Цивільним кодексом України, фактично є порушенням не самого договору, а законодавства в цій сфері, що, як правило, має наслідком його недійсність. Порушення умов, пов’язаних із предметом договору, пов’язане із здійсненням передачі прав, які їм не належать, або які вже були відчужені за договором про передачу виключних майнових прав. Порушення умов, пов’язаних із реалізацією особистих немайнових та майнових прав авторів та суб’єктів суміжних прав. Найбільш типовими порушеннями особистих немайнових прав є неправильне зазначення імені автора, незазначення імені автора чи виконавця виробником фонограми на носії запису або його упаковці. перекручування або спотворення твору тощо. Порушення майнових прав найчастіше відбувається в процесі передачі договором невиключних майнових прав. Також доволі поширеними порушеннями є порушення різних видів строків авторського та суміжного договору. Він є істотною умовою зазначених договорів та дає змогу визначити період, протягом якого користувач, який отримує майнові права, може їх вільно використовувати. Порушення можуть стосуватися і виплати авторської винагороди. Вона також є істотною умовою авторського договору і має визначатися у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. Для того щоб максимально захистити права авторів та суб’єктів суміжних прав, доцільно в договорах передбачати способи захисту порушених прав, зокрема у вигляді відшкодування моральної шкоди.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Михайлів, М. "Права інтелектуальної власності як об’єкт міжнародних спадкових відносин". Юридичний вісник, № 3 (6 жовтня 2020): 125–34. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1932.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена досліджен-ню питань міжнародного спадку-вання прав інтелектуальної влас-ності. Звертається увага на те, що дієвим механізмом подолання територіального характеру прав інтелектуальної власності є між-народні договори, завданням яких є визнання і захист прав на резуль-тати творчої діяльності, що вини-кли в іноземній державі на підставі іноземного права. Акцентується увага на тому, що кожна держава самостійно визначає обсяг майнових і немайно-вих прав суб’єктів права інтелек-туальної власності в спосіб закрі-плення їх у цивільних кодексах, спеціальному законодавстві у сфе-рі інтелектуальної власності та передбачає можливість переходу таких прав шляхом правонаступ-ництва до спадкоємців. Переважна більшість держав у своєму законодавстві передбачає можливість переходу від спадкодав-ця до спадкоємців лише майнових прав інтелектуальної власності. До переходу особистих немайнових прав інтелектуальної власності до спадкоємців законодавство різних держав підходить неоднозначно. У доктрині погляди науковців з питань можливості правонаступ-ництва немайнових прав інтелек-туальної власності розходяться. У зв’язку з цим запропоновано виді-ляти два види немайнових прав автора: особисті немайнові права, які тісно пов’язані із творцем та є невід’ємними, а тому не можуть входити до складу спадщини та припиняються зі смертю автора; особисті немайнові права, які тіс-но пов’язані із майновими правами автора, що можуть входити до складу спадщини поряд із майнови-ми правами інтелектуальної влас-ності та сприятимуть можливості спадкоємців здійснювати охорону та захист прав інтелектуальної власності спадкодавця. Не вирішеним є питання, пов’я-зане з тим, до кого переходять права інтелектуальної власності у випадку відсутності спадкоєм-ців або відмови спадкоємців від спадщини. У зв’язку зі специфікою об’єкта спадщини вважаємо, що права інтелектуальної власності повинні в цьому випадку перехо-дити до установи, яка забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності. У статті звертається увага на те, що різний підхід у законодав-стві держав до видів прав інтелек-туальної власності, їх змісту, пра-вонаступництва таких прав та їх охорони призводить до усклад-нення міжнародного спадкування прав інтелектуальної власності. У зв’язку з цим виникає потреба в міжнародній і національній уніфіка-ції норм у сфері спадкування прав інтелектуальної власності та гар-монізації законодавства держав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Яблокова, О. І. "ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТВОРІВ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.226.

Повний текст джерела

Анотація:

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова Твори мистецтва, літератури й науки як об'єкти авторського права підлягають правовій охороні, що встановлює чіткі правила використання цих об'єктів цивільного права особами, яким автор передав майнові права. Використання виключних прав на будь-який вид творів без відповідного дозволу не є правомірним. При цьому, згідно з положеннями, установленими ст. 444 ГК України й ст. 21-25 Закону України «Про авторське право й суміжні права», допускаються випадки вільного використання творів. Основним критерієм для вільного використання твору є використання без наміру одержувати дохід. Безумовно, мають місце випадки, коли просити дозволу в автора твору є недоцільним. Зокрема, коли користувач відтворює твір в особистих цілях або для навчання. У таких випадках користувач не одержує якого-небудь доходу від такого відтворення. Крім того, подібне використання свідчить про цінність і значущість твору, отже, його автор користується відповідною репутацією та популярністю. Також допускається вільне використання твору після закінчення строку охорони майнових прав (усе життя автора (співавторів) і 70 років після смерті). При цьому вільне використання твору вказує на дотримання рівноваги між майновими інтересами автора і немайновими інтересами членів суспільства загалом. Однак закінчення строку охорони майнових прав ніяк не впливає на охорону особистих немайнових прав авторів. Інакше кажучи, вільне використання твору після закінчення 70 років не дає можливості користувачеві яким-небудь чином спотворювати, переробляти твір, якщо це буде здійснено на шкоду репутації цього об'єкта авторського права. Дотримання особистих немайнових прав автора після його смерті є обов'язковим для всіх потенційних користувачів. Це пояснюється не тільки тим, що особисті немайнові права не мають строку давності, але й тим, що необхідно зберігати задум і сутність первісного твору. Вважаємо, що це є однією з основних вимог до використання об'єкта авторського права після закінчення встановленого законом строку охорони майнових прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Бобонич, Є. Ф., П. І. Шпак та І. В. Константинова. "СОРТ РОСЛИН У СИСТЕМІ ОБ'ЄКТІВ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 3 (2 лютого 2021): 16–19. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.91.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання місця селекційних досягнень, зокрема сортів рослин, у структурі об'єктів права інтелектуальної власності. За механізмом виникнення виключних прав юридична наука поділяє інтелектуальну власність на два правових інститути: 1) авторське право і суміжні права; 2) промислова власність. Селекційні досягнення, зокрема сорти рослин, залишаються за межами такої класифікації, що й зумовлює актуальність дослідження. В юридичній науці сорти рослин згадуються в контексті розгляду об'єктів патентного права, із зауваженням, що сорту рослин не надається правова охорона як винахода. Тобто сорт рослин є різновидом винаходу, якому не надається правова охорона як об'єкту патентного права. У статті також розглядаються особливості змісту прав інтелектуальної власності на сорти рослин. Законодавство України передбачає поділ майнових прав інтелектуальної власності на сорти рослин на два види. Також є особливості щодо його розпорядженням та набуття у спільну власність. Зазначається, що об'єктом права спільної власності можуть бути тільки майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин. Загальне та спеціальне законодавство у сфері права інтелектуальної власності передбачають випадки виникнення спільних прав інтелектуальної власності на один сорт рослин: 1) набуття спільних особистих немайнових прав на один сорт рослин у випадках співавторства у створенні сорту; 2) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин у автора (авторів) та роботодавця (замовника); 3) набуття декількома особами майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин в порядку спадкування; 4) набуття спільного майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин підтримувачем сорту; 5) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на один сорт рослин на підставі цивільного договору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

КОВАЛЬ, ІРИНА, та КОСТЯНТИН ОВЕРКОВСЬКИЙ. "Формування статутного капіталу майновими правами промислової власності: законодавче і локальне регулювання". Право України, № 2021/06 (2021): 141. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-141.

Повний текст джерела

Анотація:

Важливою частиною інноваційної економіки є залучення прав інтелектуальної (промислової) власності в економічний оборот, одним зі способів якого є участь цих прав у формуванні статутного капіталу юридичної особи. Цей вид внеску за відповідних умов здатен ефективно забезпечити інвестиційну, гаран тійну та інші функції статутного капіталу. Ефективність реалізації цього способу розпорядження майновими правами промислової власності залишається низькою. У законодавстві та юридичній доктрині хоча і містяться певні положення та наукові розробки з означеного приводу, однак недостатньо дослідженими залишаються питання внесення прав промислової власності до інших форм господарювання, крім господарських товариств, порядок внесення, правові форми внесення тощо. Метою статті є доопрацювання положень щодо вдосконалення правового регулювання внесення майнових прав промислової власності як вкладу до статутного капіталу. У статті проаналізовано загальні положення чинного законодавства відносно правового регулювання формування статутного капіталу майновими правами промислової власності. Досліджено стан і недоліки законодавства щодо формування статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) відносно різних організаційноправових форм юридичних осіб: товариства з обмеженою відповідальністю; повного товариства; командитного товариства; приватного підприємства; виробничого кооперативу; сільськогосподарського кооперативу; фермерського господарства. Аналізуються правові форми внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу. Уточнено, що внеском до статутного капіталу можуть бути майнові права на: винаходи; корисні моделі; промислові зразки; торговельні марки; сорти рослин; породи тварин; компонування напівпровідникового виробу; комерційну таємницю (за умови збереження її секретності та можливості оцінки). Конкретизовано два основні способи внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу товариства: через повне відчуження майнових прав юридичній особі; через передачу права користування такими правами на певний строк. Запропоновано, при закінченні строку користування майновими правами промислової власності, закріпити в чинному законодавстві правові наслідки: надання строку на продовження ліцензійного договору або договору комерційної концесії та подальшої участі учасника в товаристві; заміна частки через внесення рівноцінної частки; зменшення частки на суму, що відповідала розміру вартісної оцінки переданих майнових прав за ліцензійним договором (договору комерційної концесії), у разі наявності іншого майна, переданого до статутного капіталу; виключення зі складу учасників, у разі відсутності іншого майна в складі статутного капіталу та неможливості продовження строку ліцензійного договору (договору комерційної концесії) або рівноцінної заміни частки на інше майно. Для врегулювання питань формування статутного капіталу на локальному ріні уточнено та запропоновано основні положення, які мають бути відображені в установчих документах юридичної особи (засновницький договір (меморандум), статут) для внесення майнових прав промислової власності до статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

ЯКУБІВСЬКИЙ, ІГОР. "Компенсація за порушення майнових прав інтелектуальної власності: проблеми теорії та практики". Право України, № 1/2019 (2019): 256. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-256.

Повний текст джерела

Анотація:

У сучасних умовах особливої актуальності набувають питання захисту майнових прав інтелектуальної власності. Оскільки відновлення майнової сфери правоволодільця шляхом відшкодування завданих йому збитків пов’язане з труднощами у доказуванні таких збитків та їх розміру, законодавство передбачає як альтернативний спосіб захисту можливість стягнення компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності. Ця проблематика хоч і була вже предметом досліджень вітчизняних науковців, проте не втрачає своєї актуальності й потребує подальшої наукової розробки з огляду на зміни, внесені у 2018 р. до ст. 52 Закону України “Про авторське право і суміжні права”. Метою статті є аналіз теоретичних і практичних проблем застосування компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності та вироблення пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання цього способу захисту. На основі аналізу підходів до правового регулювання компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності, які існують у США та країнах Європейського Союзу (ЄС), зроблено висновок про те, що внесені у 2018 р. зміни до ст. 52 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, якими модель компенсації за принципом “вилки” замінена передбаченою у Директиві 2004/48/ЄС моделлю компенсації у вигляді паушальної суми (lump sum), загалом є позитивними. Можливість стягнення компенсації як подвоєної суми платежів, які були б сплачені, якби порушник звернувся із заявою про надання дозволу на використання об’єкта, є допустимим із позиції згаданої Директиви та станом на сьогодні передбачене у законодавстві низки країн – членів ЄС. Водночас вказано на необґрунтованість запровадження норми, що передбачає стягнення за умисні порушення компенсації як потроєної суми відповідних платежів. Висловлено позицію, що компенсація як спосіб захисту майнових прав інтелектуальної власності повинна мати універсальний для сфери інтелектуальної власності характер і застосовуватися для захисту прав на різні її об’єкти. Для цього стягнення компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності як паушальної суми, замість відшкодування збитків, доцільно передбачити у п. 5 ч. 2 ст. 432 Цивільного кодексу України, замінивши нею “разове грошове стягнення”. Зі свого боку на рівні спеціального законодавства можуть визначатись особливості застосування компенсації за порушення майнових прав на окремі види об’єктів, зокрема стягнення подвоєної суми належних правоволодільцю платежів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Скрипник, В. Л. "Сервітут як об’єкт цивільних прав". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 53–58. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).515.

Повний текст джерела

Анотація:

Виявлено історичні тенденції та стан сучасного правового регулювання речових прав на чуже майно. З’ясовано характерні ознаки й особливості сервітуту як об’єкта цивільних прав. Розглянуто способи набуття та припинення сервітуту, його обсяг і правовий режим, особливість публічних сервітутів. Сервітут як різновид речових прав, об’єктом яких виступають права на чужу річ, є особливою категорією майнових прав і специфіч-ним об’єктом цивільних прав з огляду на особливості, пов’язані з його оборотоздатністю. Сервітутне право не лише надає власнику змогу ефективно використо-вувати свою річ, а і передбачає задоволення інтересів, у тому числі і немайнових, інших осіб (наприклад, здійснювати право проходу чи проїзду через чужу зе-мельну ділянку навіть розміщати тимчасові споруди). Право власника земельної ділянки на обмежене корис-тування чужою земельною ділянкою зумовлено необ-хідністю та задовольняє потреби (чи усувати недоліки) цієї ділянки за рахунок інших, як правило, суміжних ділянок. В особи, яка у встановленому порядку набула сервітут, виникають правомочності, які і становлять зміст сервітутного права.За відсутності згоди щодо встановлення сервітуту зацікавлена особа має в суді довести неможливість нор-мального господарського використання ним земельної ділянки за відсутності сервітуту. Набуваючи серві-тут особа має уникати зловживання своїми правами. За відсутності підстав набуття речових прав, спроба на-бути їх у будь-який спосіб зумовлює нікчемність пра-вових наслідків.У сервітутних відносинах завжди виступають дві сторони: власник земельної ділянки та особа (чи кіль-ка осіб), яка набуває обмежене речове право на чужу земельну ділянку у вигляді сервітуту. Оскільки будь-який сервітут завжди є обмеженням чужого права, він встановлюється у спосіб, найменш обтяжливий для власника речі. З іншого боку, справедливо зазначи-ти, що обмеження майнових прав породжує для влас-ника необхідність утримання від певних дій, що мо-жуть порушити права іншої особи. Якщо особа набула обмежене право, то в неї не можуть не виникнути пра-вовідносини із власником речі. Різновид обмеженого права, тобто встановлені законом заборони, які звужу-ють зміст суб’єктивного речового права з метою охо-рони і здійснення речових прав інших осіб, і визначає характер таких відносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Доценко, О., та О. Хорошенюк. "ІСТОТНІ УМОВИ ДОГОВОРУ НА РОЗРОБКУ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ". Юридичний вісник, № 1 (14 квітня 2022): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2301.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядається сутність договору на розробку програмного забезпечення. Вказується на відсутнє комплексне галузеве регулювання ринку розробки програмного забезпечення. Досліджується термін «програмне забезпечення». Аналізуються істотні умови договору на розробку програмного забезпечення. Зокрема виокремлюються такі істотні умови договору на розробку програмного забезпечення як предмет, строк виконання робіт, розмір, порядок і строки виплати винагороди, порядок передачі виконаних робіт, порядок переходу (передачі) майнових прав на предмет договору та конфіденційність. Звертається увага на такий необхідний елемент договору як технічне завдання, відповідно до якого здійснюється формування вимог до створюваного об’єкту. У статті обґрунтовується, що договір на розробку програмного забезпечення обов’язково має містити детальні положення про перехід майнових прав на створений на замовлення об’єкт права інтелектуальної власності. Замовлення програмного забезпечення замовником як правило передбачає отримання виключних майнових прав у повному складі, що дозволить використовувати такий програмний продукт на власний розсуд Замовника. Доводиться необхідність закріплення істотних умов на законодавчому рівні. Аналізується зміст такої істотної умови як конфіденційність. У статті розглядається як можливість укладення угоди про нерозголошення (non-disclosure agreement) як складової частини договору на розробку програмного забезпечення. Зауважено, що у разі укладення договору про розробку програмного забезпечення, сторони якого є резидентами різних держав, слід передбачити і умови що є обов’язковими для зовнішньо-економічних договорів, зокрема: право, що регулює договір; суд, що розглядає спори за договором та інші. Вказується на необхідність виокремлення бажаних умов договору на розробку програмного забезпечення. Пропонується надати законодавчо закріплене визначення договору про розробку програмного забезпечення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Дмитришин, Володимир Степанович. "НЕДОГОВІРНЕ РОЗПОРЯДЖАННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 76–81. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.353.

Повний текст джерела

Анотація:

У системі правовідносин стосовно розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності окремим і дуже важливим елементом виступають недоговірні способи розпоряджання такими правами. За критерієм волевиявлення можна стверджувати, що розпоряджання відбувається за волею особи, яка передає права (заповіт, відмова від прав, реорганізація юридичної особи за рішенням власника), або поза волею особи, яка володіє правами (спадкування за законом, набуття прав за рішенням суду, надання праву порядку примусової судової або адміністративної ліцензії). Щодо правомірності дій можна зазначити, що недоговірне розпоряджання правами інтелектуальної власності можливе лише з правомірних дій, неправомірних дій, з подій та «умовно неправомірних» дій, які є випадками надання примусових ліцензій у судовому порядку на підставі більш ніж 3-річного невикористання патенту та у випадку, коли раніше виданий патент перешкоджає здійсненню пізніше виданого патенту, якщо такий має іншу мету або значні переваги. Розпоряджання правами на підставі подій виникає у випадку прийняття державного рішення, коли це необхідно з метою забезпечення нагальних і критичних інтересів суспільства. Подіями будуть бути факти епідемії, стихійного лиха, воєнного стану та інші випадки, коли надання прав виправдане життєвими інтересами держави та суспільства. Не можна вважати недоговірним розпоряджанням правами випадки продовження терміну дії виключного права, переведення права набувача виключного права та надання «відкритої» ліцензії. До способів недоговореного розпоряджання можна віднести такі: 1. У порядку універсального правонаступництва при припиненні юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення. 2. У порядку універсального правонаступництва при спадкуванні за законом. 3. При зверненні стягнення на майно (майнові права) боржника. 4. В процесі приватизації державного майна (в тому числі і майнових прав у складі єдиного майнового комплексу підприємства). 5. Розпоряджання правами в процесі примусового ліцензування у судовому або адміністративному порядку. 6. За рішенням суду у позовному провадженні. 7. Недоговірне розпоряджання правами шляхом відмови від права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Рябчинська, А. "Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язання: поняття та юридична природа". Юридичний вісник, № 5 (16 грудня 2020): 213–19. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2023.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується поняття забезпечувального права власності. Висвітлюються різні погляди науковців і аналізуються положення національного цивільного законодавства, що регулює право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Обґрунтовується фідуціарна природа забезпечувальної передачі права власності. З'ясовано, що забезпечувальна сутність довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в набутті довірчим власником права довірчої власності на передане в довірчу власність майно для забезпечення виконання зобов'язання боржником і поверненні останньому права власності на об'єкт довірчої власності після належного виконання боргового зобов'язання на користь кредитора. Пропонується авторське визначення довірчої забезпечувальної власності. Доведено, що за своєю юридичною природою право довірчої забезпечувальної власності є речовим, непосесорним і неак-цесорним способом забезпечення виконання зобов'язання: речовий характер передбачає задоволення майнових інтересів довірчого власника за рахунок переданого в довірчу власність майна, щодо якого він набуває речово-правового титулу (право довірчої власності); наділення правом фактичного володіння та користування об'єктом довірчої забезпечувальної власності довірчого засновника (боржника) свідчить про непосесорний характер забезпечувальної власності; неакцесорність зумовлена дійсністю договору про встановлення права довірчої забезпечувальної власності незалежно від дійсності основного забезпеченого зобов'язання, а також відсутністю залежності між припиненням правовідносин забезпечувального права власності та припиненням боргових правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Григор’єва, М. "Згладжування заподіяної шкоди при звільненні особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з її дійовим каяттям". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 217–22. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.994.

Повний текст джерела

Анотація:

Cтаттю присвячено розгляду проблемних питань, що стосуються особливостей згладжування заподіяної шкоди при звільненні особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з її дійовим каяттям. Проаналізовано існуючі в науці кримінального права різні точки зору науковців щодо визначення понять шкода та збитки. Доведено, що збитками слід називати втрати, які наносяться майну особи в результаті суспільно небезпечного діяння. У зв’язку з чим ст.45 КК України передбачає саме відшкодування збитків, а не їх ліквідування чи усунення. Зазначено, що під відшкодуванням збитків необхідно розуміти добровільне відновлення по можливості тих майнових благ, яких винний позбавив потерпілу особу в результаті вчинення злочину. Дії по відшкодуванню збитків полягають: у поверненні незаконного вилученого майна або майна аналогічного викраденому; відновленні пошкодженого або знищеного майна (як своїми силами, так і з чиєюсь допомогою); у передачі потерпілому певної суми грошей тощо, тобто відшкодування збитків – це повернення, заміна чи компенсація результату злочину, який має майнове вираження і завжди відповідає певному грошовому чи майновому еквіваленту. Доведено, що під шкодою в ст. 45 КК слід розуміти будь-які моральні чи фізичні втрати, яких зазнала потерпіла особа в результаті вчинення злочину. Звідси, усунення заподіяної шкоди передбачає компенсацію законними засобами того негативного результату, який був завданий вчиненим злочином. Саме тому шкоду необхідно усувати, а збитки тільки відшкодовувати. Визначено, що залагоджування заподіяної шкоди – це добровільне відновлення тих прав і благ, яких злочинець позбавив потерпілу особу в результаті вчинення злочину.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

КОВАЛЬ, ІРИНА. "Правові форми передання майнових прав інтелектуальної власності у сфері господарювання". Право України, № 2018/06 (2018): 31. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-031.

Повний текст джерела

Анотація:

Для розвитку національної економіки за інноваційною моделлю необхідна ефективна система правового забезпечення відносин, які формуються внаслідок трансформації результатів інтелектуальної діяльності в інноваційні продукти та інновації, введення прав на об’єкти інтелектуальної власності у господарський оборот. Враховуючи розширення й ускладнення способів комерціалізації прав інтелектуальної власності у зв’язку з набуттям цими правами різних якостей, важливе значення має дослідження не лише закріплених у законодавстві договорів щодо розпорядження правами інтелектуальної власності, а й розробка інших правових форм, які мають опосередковувати акти передання прав на об’єкти інтелектуальної власності у сфері господарювання. Метою статті є доопрацювання науково-теоретичних положень щодо правових форм передання майнових прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. Розкрито способи залучення прав інтелектуальної власності до господарського обороту у межах корпоративних, договірних, заставних правовідносин. Встановлено, що специфіка цих відносин накладає свій відбиток на правові форми передачі прав інтелектуальної власності. З’ясовано, що з ускладненням економічних відносин відбувається розширення сфер і способів залучення прав інтелектуальної власності до господарського обороту. При цьому специфіка механізмів реалізації вказаних способів передачі прав зумовлює необхідність вироблення адекватної цій специфіці правової форми. Доведено, що господарсько-правове регулювання передання прав інтелектуальної власності не надає належного визначення і диференціації правових форм передачі прав інтелектуальної власності в процесі організації та здійснення господарської діяльності, які мають враховувати широкий економічний потенціал цих прав з погляду задоволення різноманітних економічних інтересів суб’єктів господарювання. У результаті дослідження обґрунтовано види правових форм передання майнових прав інтелектуальної власності у сфері господарювання у разі внесення цих прав як: вкладу до формування статутного капіталу господарської організації, вкладу до спільної діяльності (простого товариства); використання як предмета застави і подальшого відчуження заставленого майнового права внаслідок звернення стягнення на нього. На цій підставі зроблено висновок про доцільність удосконалення господарсько-правового регулювання відносин у сфері передання прав інтелектуальної власності в частині нормативного визначення видів правових форм передання цих прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Воротинцева, І. "Щодо визначення поняття ФОП як суб’єкта цивільного права". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 280–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1634.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначається, що розвиток ринкової економіки зумовив появу нових соціальних зв'язків, які вимагають правового регулювання. Як регулятор цих цивільних зв'язків виступає цивільне право. Отже, цивільні зв'язки є цивільно-правовими відносинами, які, у свою чергу, складаються з елементів - суб'єктів та об'єктів правовідносин. Суб'єктом права є індивід або організація, що володіють закріпленим у законі комплексом прав та обов'язків і здатні вступати у правові відносини. Найбільш часто використовується розподіл суб'єктів права на фізичних осіб і юридичних осіб. Громадяни (фізичні особи) є природними суб'єктами права, вони виникли й існують незалежно від належності до певних форм політичних товариств. На противагу цій категорії суб'єктів виступають юридичні особи (організації), які являють собою штучні суб'єкти й можуть існувати тільки там, де існує право. Це підтверджується також і моментом виникнення цих двох категорій суб'єктів, і моментом припинення їхньої правоздатності. Фізична особа-підприємець визначається як суб'єкт підприємництва. Вивчення суб'єкта підприємницької діяльності передбачає попереднє пізнання статусу суб'єкта цивільного права, правовий режим якого повністю поширюється й на суб'єкта підприємницької діяльності. Іншими словами, перш ніж стати суб'єктом підприємницької діяльності, особа є суб'єктом цивільного права. Пропонується таке визначення поняття: фізична особа-підприємець - це дієздатна фізична особа, зареєстрована в установленому порядку в статусі фізичної особи-під-приємця без статусу юридичної особи, яка здійснює на свій ризик і під свою майнову відповідальність самостійну, професійну, підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку від такої діяльності, має певні права й обов'язки, обумовлені підприємницькою діяльністю.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Стойка, Наталія Степанівна, та Вікторія Вікторівна Поплавська. "Облікове відображення господарських операцій з придбання бренд-активів підприємства". Економіка, управління та адміністрування, № 4(94) (29 грудня 2020): 74–78. http://dx.doi.org/10.26642/ema-2020-4(94)-74-78.

Повний текст джерела

Анотація:

Визначено, що одним із основних показників ставлення споживача до бренда є лояльність. Розглянуто показники, за якими можна визначити міру лояльності споживачів до бренду. Визначено загальні характеристики бренда, зокрема: бренд існує в свідомості споживача, він має унікальний набір цінностей, призначений для ідентифікації товарів або послуг виробника; бренд – це об’єкт інтелектуальної власності, що складається із сукупності матеріальних, нематеріальних елементів і відображає характеристики товару, його унікальні ознаки; бренд – маркетинговий інструмент, що має певну цінність для продавців та споживачів товарів, сприяє економічному розвитку підприємства і формуванню взаємовигідних відносин з партнерами; на відміну від торгової марки бренд не можна реєструвати і контролювати, а також прив’язати до якогось географічного місця. Встановлено існуючі підходи до побудови методики бухгалтерського обліку торгових марок та брендів, які можуть відрізнятися залежно від того, чи придбані такі активи або були створені самим підприємством. Уточнено питання нарахування амортизації на придбані права на торгову марку. Розкрито порядок передачі виключних прав власності на торгову марку. Запропоновано господарські операції придбання виключно майнових прав на торгову марку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

КІБЕНКО, ОЛЕНА, та ОЛЕНА ПЕЛИПЕНКО. "Частка у статутному капіталі товариства як об’єкт права власності: окремі аспекти". Право України, № 2021/05 (2021): 67. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-067.

Повний текст джерела

Анотація:

Що являє собою частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю? Чи є достатнім укладення договору купівлі-продажу для переходу права власності на частку як на звичайне рухоме майно? Або чи достатньо державної реєстрації змін складу учасників товариства для набуття права власності на частку? Ці та безліч інших подібних запитань постійно виникають на практиці. Одна із причин таких дискусій – законодавча невизначеність чіткого механізму переходу права власності на частку та, відповідно, захисту таких прав, зокрема й у судовому порядку. Метою статті є висвітлення особливостей правової природи частки у статутному капіталі товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю як об’єкта права власності. У статті розкриваються належні способи захисту права власності на частку крізь призму сформованої судової практики. Авторки публікації підкреслюють, що частку як об’єкт цивільного права вже не раз досліджували науковці у своїх працях і, в принципі, є доктринальне розуміння того, що частка у статутному капіталі є не майном у класичному розумінні цього терміна, а являє собою сукупність майнових і немайнових прав учасника товариства, на яку для зручності цивільного обігу (передачі такої сукупності прав від однієї особи до іншої) законодавець фактично поширив режим рухомого майна. Встановлено, що відступлення частки та вихід учасника із товариства не можна ототожнювати. Крім того, відступлення частки не є спеціальним механізмом відчуження частки або окремим видом договору та відбувається у межах вже існуючих правових механізмів відчуження майна (купівля-продаж, міна, дарування). З’ясовано, що відсутність правочину, який може бути підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності в учасника товариства, свідчить про те, що переходу права власності на частку не відбулося. У статті порушується проблема виконання судових рішень у справах про захист прав на частку. Авторки наголошують, що у деяких справах не є достатнім звернення особи до суду без усвідомлення нею порядку виконання судового рішення, у разі задоволення позову, наслідків впливу такого рішення на законні права та інтереси інших осіб (учасників) товариства. Ця публікація присвячена впливу судової практики на доктринальне розуміння частки як об’єкта цивільного обігу та, відповідно, доктринальної трансформації правового уявлення щодо природи володіння часткою порівняно із володінням майном у класичному розумінні. У статті розглядаються належні та ефективні способи судового захисту прав на частку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Венедіктова, Ірина. "Авторське право на елементи літературного твору у комп’ютерній відеогрі". Право України, № 2018/01 (2018): 91. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-091.

Повний текст джерела

Анотація:

Комп’ютерна відеогра є складним твором, істотними елементами якого будуть ті, що належать саме до літературних творів: сюжет і персонаж. Розу міння відеоігор не може зводитись лише до розуміння їх як комп’ютерних програм – об’єктів авторського права (вихідний та об’єктний коди, які є охоронюваними з точки зору права). Мета статті полягає в науковому обґрунтуванні авторсько-правової охорони літературного твору, який покладено в основу комп’ютерної відеогри, крізь такі істотні елементи, як сюжет і персонаж. Комп’ютерна відеогра містить певні елементи літературного твору, що надає можливість адаптувати її сценарій для створення сценарію кінофільму чи роману або, навпаки, адаптувати сценарії фільмів та літературних творів для створення комп’ютерних відеоігор. Для авторсько-правової охорони важливо виділити кожен елемент відеогри з метою його аналізу на предмет відповідності критеріям охороноздатності. Таким чином, в основу більшості комп’ютерних відеоігор покладено літературний твір – сценарій. Персонаж комп’ютерної гри водночас є частиною літературного твору. Поширеним явищем убачається створення на основі комп’ютерних ігор похідних творів, здебільшого кіно-та мультиплікаційних фільмів, що передбачає передання майнових прав на використання сценаріїв, на персонажів комп’ютер них відеоігор.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

БУТИРСЬКА, ІРИНА. "Відповідальність осіб, що контролюють боржника, у справі про банкрутство". Право України, № 2018/06 (2018): 98. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-098.

Повний текст джерела

Анотація:

В умовах нестабільної економічної ситуації, що сьогодні має місце в Україні, боржники все частіше стають неспроможними в розрахунках зі своїми кредиторами, що негативно впливає на стабільність ділового обороту. Як правило, застосування до таких боржників процедур банкрутства виявляється малоефективним і розмір вимог кредиторів суттєво перевищує вартість майна боржника. Часто відсутність майнових активів у боржника є результатом дій його засновників чи органів управління, у зв’язку з чим постає питання про притягнення таких осіб до відповідальності у межах справи про банкрутство. Метою статті є наукове осмислення та формування пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання інституту відповідальності засновників (учасників, акціонерів) та керівника боржника у справі про банкрутство, розширення та уточнення понятійно-категоріального апарату права неспроможності (банкрутства). Встановлено, що вітчизняне законодавство передбачає різноманітні заходи відповідальності фізичних та юридичних осіб у процедурі банкрутства. Аналіз вітчизняного законодавства змушує констатувати відсутність єдності у понятійно-категоріальному апараті інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за неправомірні дії у банкрутстві. Для цілісності регулювання інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за їх неправомірні дії у банкрутстві автором запропоновано використовувати термін “особа, що контролює боржника”, яким охоплювати засновників (учасників, акціонерів) боржника, керівника останнього, а також інших осіб, які мають право давати обов’язкові для виконання боржником вказівки чи які мають можливість іншим чином визначати його дії; досліджуються проблемні аспекти припинення повноважень керівника боржника у процедурі розпорядження майном; аналізується судова практика притягнення засновників боржника до субсидіарної відповідальності. Автор доходить висновку, що кримінальна та адміністративна відповідальність (виконуючи здебільшого каральну функцію) не забезпечують належного захисту майнових прав кредиторів неспроможного боржника, у зв’язку з чим важливого значення набуває матеріальна та процесуальна відповідальність осіб, що контролюють боржника, у межах справи про банкрутство, яким і приділена основна увага у цій статті.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Костюкова, А. О. "ЩОДО ОБ’ЄКТА ПРАВОВІДНОСИН У СФЕРІ ТЕАТРАЛЬНО-КОНЦЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 106–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).330.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню кола та змісту об’єкту правовідносин у такому секторі господарювання, як театральна і концертна діяльність, його місця і ролі у творчо-виробничому середовищі, а також на ринку відповідних культурних послуг. Об’єкти правовідносин у сфері театрально-концертної діяльності мають бути розглянуті в контексті поєднання майнового та організаційного аспекту останньої. Якщо майнові елементи такої діяльності переважно пов’язані із цивільними правовідносинами, то організаційні елементи ведення театрального та концертного бізнесу характеризують цей вид економічної діяльності виключно в господарсько-правовій площині. Адже вони пов’язані з публічними та управлінськими вимогами і правилами закону, які виходять за межі приватного права. Організаційно-господарський погляд на об’єкти театрально-концертних послуг пов’язаний із запитом суспільства на досягнення культурних, просвітницьких, дозвільних, мовних, безпекових та інших результатів. Це зумовлює потребу узгодження приватних та публічних інтересів у процесі правового регулювання порядку вироблення та споживання результатів (благ) театрально-концертної діяльності. Із погляду використання в театрально-концертній діяльності об’єкти правовідносин варто поділяти на: 1) матеріальні об’єкти (рухоме та нерухоме майно театрів, клубів, інших закладів, організацій, колективів) та 2) нематеріальні об’єкти: а) послуги, в т.ч. агентські; б) результати творчої діяльності (драматичні, музичні, аудіовізуальні та інші твори; їх сценічне виконання (в комплексному поєднанні, з обробленням або без нього); створення відеограм, фонограм; програми (передачі) організацій мовлення); в) майнові та г) особисті немайнові права. Останні дві підгрупи належать: авторам, виконавцям, виробникам фонограм, відеограм, програм (передач) мовлення. До них належать: послуги; результати інтелектуальної, творчої діяльності; майнові та особисті немайнові права. Ці об’єкти переважно мають нематеріальний характер.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Задорожний, Олександр. "До питання захисту прав інвесторів у разі розірвання договору купівлі-продажу приватизованого майна". Право України, № 2018/01 (2018): 265. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-265.

Повний текст джерела

Анотація:

Починаючи з 1991 р. і дотепер, в Україні триває процес приватизації державного майна. Непоодинокими є випадки порушення фундаментальних прав інвесторів і держави під час приватизації. Такі порушення здебільшого відбуваються при розірванні приватизаційних договорів у судовому порядку. Як наслідок, актуальним є питання повернення коштів, сплачених покупцями за такими договорами. Проте однозначної відповіді на зазначене питання немає. Так, Фонд державного майна України відстоює позицію, що законодавство не передбачає можливості повернення інвестору сплачених за придбання об’єкта приватизації коштів. Серед іншого, зазначається, що згідно з ч. 4 ст. 653 Цивільного кодексу України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте права інвесторів неодмінно мають бути захищені, а у відносинах примусового позбавлення права власності збережено справедливий баланс між приватними та суспільними інтересами. Відтак актуальність досліджуваного питання є значною. Мета статті полягає у виявленні деяких проблемних аспектів правового регулювання суспільних відносин при розірванні в судовому порядку договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації через неналежне виконання покупцем взятих на себе інвестиційних зобов’язань, а також вироблення пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання відповідних відносин. Проаналізовано проблемні питання захисту майнових прав інвесторів у відносинах, які виникають при розірванні в судовому порядку договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації. Автор досліджує стан проблеми через призму міжнародних стандартів захисту прав інвесторів. Зокрема, у статті ґрунтовно проаналізовано практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як наслідок, запропоновано внести зміни до ч. 4 ст. 653 Цивільного кодексу України і викласти її в такій редакції: “4. У разі розірвання договору кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору, а в разі неможливості такого повернення, сторони зобов’язані компенсувати одна одній вартість відповідних благ, якщо інше не встановлено договором або законом”. Окрім цього, на думку автора, доцільно змінити ч. 11 ст. 26 проекту Закону України “Про приватизацію державного майна” № 7066, привівши її у відповідність до міжнародних стандартів захисту права власності. Таким чином, із метою захисту прав інвесторів, покращення інвестиційного клімату, запобігання ухваленню Європейським судом з прав людини негативних рішень проти України, а відповідно і втрат державного бюджету, необхідність удосконалення правового регулювання відносин, що виникають у досліджуваній сфері, з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів та вимог Конституції України, є очевидною та вкрай необхідною. Запропоновані автором зміни до чинного вітчизняного законодавства дадуть можливість досягти зазначених цілей.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Cамчук-Колодяжна, З. "Правові форми цивільного обігу земельних ділянок". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 94–99. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/17.

Повний текст джерела

Анотація:

В статті розглядаються проблеми, що виникають в процесі укладення та виконання земельних цивільно- правових правочинів, передусім, тих цивільно-правових форм, що опосередковують земельно- майнові відносини в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. В суспільстві висловлюється багато пересторог щодо запровадження купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, що мають ряд особливостей, які зумовлені не лише статусом та специфікою об’єкта, але й особливостями їх правового регулювання. Законодавець надає пріоритет нормам цивільного законодавства, які при цьому повинні застосовуватись субсидіарно до норм земельного та природоохоронного законодавства. Проведений у статті аналіз повноти та достатності правового регулювання визначених чинним законодавством правових форм реалізації прав землевласників та землекористувачів, встановлення їх недоліків та неправомірних обмежень при укладенні земельних цивільно-правових угод дозволив встановити шляхи подолання відповідних стереотипів, пересторог та штучних заборон в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. Договори у сфері земельних відносин мають лише приватно-правовий характер і визнаються цивільно-правовими договорами, незважаючи на те, що більша частина з них виходить за межі норм прямого регулювання Цивільного кодексу України. Це зазвичай підтверджується посиланням на ст. 131 Земельного кодексу України, який передбачає, що громадяни та юридичні особи, а також територіальні громади та держава мають право набувати право власності на землю на підставі цивільно-правових договорів щодо земельних ділянок.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Галузева належність корпоративних відносин і проблеми їх законодавчого регулювання". Право України, № 2021/06 (2021): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-014.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано визначення понять “корпоративні права” та “корпоративні відносини”. Звертається увага на недоліки існуючих законодавчих визначень цих понять і вносяться пропозиції щодо їх зміни. Зазначено, що законодавче визначення поняття корпоративних прав є надто широким, оскільки воно може стосуватися будь-якої господарської організації, включаючи унітарне підприємство (державне, комунальне чи приватне). Тому автор вважає, що корпоративні права можуть належати лише учаснику (засновнику, акціонеру) корпоративного підприємства (крім повних і командитних товариств) та кооперативу. Наводяться аргументи щодо невиправданого віднесення Цивільним кодексом України кооперативів до господарських товариств. Зроблено висновок, що корпоративні відносини за своєю юридичною природою є господарськими (із майново-господарськими й організаційно-господарськими елементами), а не цивільно-правовими відносинами. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: конкретний суб’єктний склад корпоративних відносин (наявність серед суб’єктів корпоративних відносин органів господарської організації корпоративного типу); відсутність юридичної рівності суб’єктів корпоративних відносин; головним чином, організаційний характер відносин корпоративного управління; відносний характер майнової незалежності суб’єктів корпоративних відносин. Таким чином, корпоративні відносини можна кваліфікувати як внутрішньогосподарські відносини, правове регулювання яких повинно здійснюватися нормами господарського (економічного) законодавства (насамперед Економічного кодексу України та законами про певні види товариств і кооперативів), підгалуззю якого є корпоративне законодавство, а також локальними нормативними актами. Однак не виключено, що з часом корпоративне законодавство може бути кодифіковане в Корпоративному кодексі України. Така кодифікація дасть змогу уникнути невиправданого дублювання норм для певних видів товариств, призведе до значного зменшення кількості правил щодо них та їх уніфікації, а також посилить принципи корпоративного управління (не лише для акціонерних, а й для інших видів товариств і кооперативів) на рівні закону. Стверджується, що визнання корпоративних відносин категорією цивільного права може призвести до того, що справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, і охоплюються поняттям “справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності”, які нині розглядаються господарськими судами України (п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України), будуть визнані цивільними справами, а отже, передані до цивільної юрисдикції загальних судів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Гловюк, Ірина, та Ігор Зіньковський. "Арешт майна з метою збереження речових доказів: проблеми застосування у сучасному кримінальному провадженні". Право України, № 2019/09 (2019): 85. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-085.

Повний текст джерела

Анотація:

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) передбачає, що арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів; такий арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України, тобто ознакам речових доказів. У зв’язку з цим виникає низка питань стосовно підстав та умов, об’єктів, на які може бути накладено арешт, суб’єктного складу кримінально-процесуальних відносин щодо цього різновиду арешту майна, локального предмета доказування, особливостей захисту прав володільця такого майна, оскарження арешту майна, пропорційності застосування цього різновиду арешту майна, що відображає його специфіку порівняно з іншими різновидами арешту майна. Метою статті є виокремлення та розкриття особливостей арешту майна з метою збереження речових доказів на основі системного тлумачення кримінального процесуального законодавства, практики його застосування, виявлення недоліків нормативної регламентації цього різновиду арешту майна та формулювання пропозицій щодо їх усунення. У результаті проведених досліджень зроблено висновок, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, закріпивши арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів, у положеннях глави 17 не повною мірою відображає специфіку такого арешту. Тому запропоновано зміни та доповнення стосовно визначення арешту майна з урахуванням специфіки арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів; уточнення найменування об’єктів, на які може бути накладено арешт, як матеріальних об’єктів за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України; уточнення вимог до клопотання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів; необхідності врахування предметного характеру обґрунтованості підозри при вирішення питання про арешт майна та наслідків арешту майна для інших володільців матеріальних об’єктів. Доведено, що для захисту майнових прав та інтересів особи, на майна якої накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, мають використовуватися права, закріплені у КПК України для іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Аргументовано, що для забезпечення дієвості кримінального провадження в ухвалі мають бути вказані всі слідчі слідчої групи та всі прокурори – процесуальні керівники.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Lopushynskyi, Ivan, та Volodymyr Yemelyanov. "Концесія в портовій галузі України як форма державно-приватного партнерства". Public Administration and Regional Development, № 11 (31 березня 2021): 232–50. http://dx.doi.org/10.34132/pard2021.11.11.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розкривається, що концесія – це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику; визначено, що концесія є одним із ефективних інструментів оновлення портової інфраструктури; розглянуто основні організаційні типи концесій, визначено переваги концесії в морських портах; проаналізовано міжнародний досвід, який засвідчив, що залучення приватних суб’єктів як до безпосередньо здійснення господарської діяльності, так і до створення й модернізації інфраструктури морських портів надзвичайно підвищує прибутковість останніх; на основі аналізу світового досвіду також визначено чинники, які слід ураховувати при визначені терміну концесії та розміру платежів; установлено, що концесія, як і будь-який інвестиційний проект, супроводжується значною групою ризиків, що можуть вплинути на її прибутковість та ефективність; на прикладі передачі в концесію ДП «Херсонський морський торговельний порт» та ДП «СК» «Ольвія» показано, що передача державою портів в концесію дасть можливість повною мірою використовувати їх потенціал і відновити інфраструктуру портових об’єктів, що були в занепаді багато років поспіль, а також значно поліпшити інфраструктуру міст, де розташовані ці порти. Одна з головних переваг концесії – об’єкти підприємств в які інвестує концесіонер залишаються у власності держави. В той же час, концесійні платежі до бюджету надходять незалежно від результатів його комерційної діяльності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Граніна, І. В. "ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 39–43. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.201.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано історичний розвиток цивільного законодавства регулювання питання щодо виконання заповіту. Особливу увагу приділено порівнянню положень чинного ЦК України та попередньо чинного Кодексу в контексті досліджуваного питання. Встановлено, що ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце в спадкових відносинах, що відобразилось на структурному розташуванні норм книги «Спадкове право». Так, норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом, що має підкреслити, що інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль відносно спадкування за заповітом, яке застосовується лише у випадках, коли спадкодавець не складав заповіту. Встановлено, що не є випадковою норма, в якій, визначаючи обсяг повноважень виконавця заповіту, ЦК України не згадує про виконання вимог кредиторів, не погашених спадкодавцем, адже виконавець заповіту, якщо лише ним не виступає один із спадкоємців, позбавлений можливості задовольняти майнові вимоги кредиторів спадщини. Такий висновок зроблено на підставі аналізу легального визначення спадкування (ст. 1216 ЦК України), за змістом якого спадкуванням визначається перехід від померлого спадкодавця до його спадкоємців спадщини як сукупності прав та обов’язків. Дії виконавця обмежуються лише пошуком кредиторів з подальшим повідомленням їх про факт смерті боржника-спадкодавця. Саме ж задоволення вимог кредиторів відбувається спадкоємцями після прийняття спадщини. Окремо звернено увагу на те, що ЦК України доповнив та конкретизував положення щодо виконання заповіту, про що свідчить запровадження окремої глави щодо виконання заповіту (глава 88). Важливим є законодавче закріплення основних вимог до особи, яка може бути виконавцем заповіту (це може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа). Задля вдосконалення вітчизняної практики застування інституту виконання заповіту проаналізовано досвід окремих країн, спадкове право яких також передбачає можливість призначення виконавця заповіту.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Завальнюк, С. В. "Прогалинність як характерна ознака цивільного законодавства". Прикарпатський юридичний вісник, № 3(32) (16 жовтня 2020): 12–15. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).595.

Повний текст джерела

Анотація:

Більшість цивільно-правових норм спрямована на позитивне регулювання особистих немайнових і майнових відносин їх учасників. Однак позитивне регулювання не завжди встигає за змінами суспільних відносин. Виникненню конкретних цивільно-правових відносин передує юридичний факт, під яким розуміють такі життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. Динаміка розвитку суспільства, науково-технічний прогрес, індивідуальні особистісні зміни вносять корективи в існуючі суспільні відносини та ініціюють появу нових юридичних фактів, на основі яких виникають нові відносини та значно трансформуються вже існуючі. Однак не лише поява нових юридичних фактів є причиною виникнення прогалин у законодавстві, адже змінюються умови життя; під час правозастосування виявляються помилки та недоліки юридичної техніки, допущені законодавцем, суперечливість, неузгодженість норм. Дослідження питання правової природи правових прогалин так чи інакше у своїх працях розглядали Р. Авалян, В.М. Жуйков, О.М. Калашник, Н.С. Ка-раніна, А.Я. Курбатов, В.В. Лазарєв, І.А. Маньков-ський, П.В. Марков, Ю.І. Матат, В.А. Микрюков, А.В. Поляков, І.І. Поляков, А.А. Степанюк, Т.А. Тру-біцина, Є.Н. Трубецька, Л.А. Фоміна, Є.О. Харитонов, Л.Л. Чантурія, Л.С. Явич та багато інших. Однак більшість із вказаних авторів, досліджуючи питання прогалин, майже завжди ототожнюють поняття «прогалини у праві» і «прогалини у законодавстві». Також більшість із цих авторів зовсім не розглядали цивільно-правовий аспект поставленого питання, що надає вказаній статті ще більшої актуальності. У статті досліджено причини виникнення прогалин у цивільному законодавстві України. Автор дійшов висновку, що природа явища законодавства передбачає невідворотність виникнення у ньому прогалин, а тому доречним є твердження про визначення прогалинності як окремої ознаки цивільного законодавства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Абрамчук, Дмитро Віталійович. "СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНСТРУКЦІЇ ПРИМІРНОГО ДОГОВОРУ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 9–15. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.1.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу етапів становлення і розвитку конструкції примірного договору на українських землях. Виокремлено шість періодів становлення конструкції примірного договору на теренах України, які характеризується певними особливостями, зумовленими специфікою того чи іншого історичного періоду та законодавчими підходами до правового впорядкування договірних відносин. Період розвитку договірного права впродовж існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (IX–XIV ст.) пов’язаний із прийняттям найдавнішої пам’ятки вітчизняного нормотворення, Руської Правди, яка хоч і закріплювала формальні вказівки для укладення договорів цивільно-правового характеру, проте не містила законодавчих вимог щодо необхідності дотримання їх письмової форми. Період розвитку вітчизняного договірного права під час перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського характеризувався відходом від усної форми укладення договорів і закріпленням вимог до письмової форми окремих видів договірних конструкцій, зокрема за зразковими (типовими) формулами, що дає змогу говорити про початок формування концепції зразкового (типового, примірного) договору у вітчизняному цивільному праві. Період розвитку договірного права на території Гетьманщини характеризувався письмовим оформленням договорів, а також необхідністю виконання майбутніми контрагентами встановлених формул для набуття їхніми домовленостями юридичної чинності, що свідчить про подальший розвиток концепції примірності договорів. Період розвитку договірного права під час перебування українських земель у складі Австрійської та Австро-Угорської імперій пов’язаний насамперед із прийняттям та введенням в дію Цивільного кодексу Східної Галичини 1797 р. Він містив тенденції відходу від формалізованості процесу укладення договорів та утвердження принципу pacta sunt servanda, який ліквідував залежність чинності цивільно-правового зобов’язання від певної форми договору. Крім того, кодекс вперше на українських землях задекларував принцип свободи договору, що свідчить про послаблення розвитку концепції примірних договорів. Період розвитку договірного права під час перебування України у складі Радянського Союзу характеризувався запровадженням адміністративно-командних методів управління та тотальним втручанням держави у приватноправову сферу. Жоден із кодифікованих актів цивільного законодавства того часу не декларував принцип свободи договору, натомість кожен із них передбачав необхідність дотримання письмової форми для багатьох цивільно-правових конструкцій. Вперше на законодавчому рівні знайшли своє закріплення моделі примірного та типового договорів. Період розвитку договірного права після прийняття ЦК та ГК України характеризується побудовою приватноправових відносин на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності їх учасників. Закріплений у нормах ЦК України принцип свободи договору забезпечив фізичним та юридичним особам максимально вільне волевиявлення при вступі у договірні правовідносини, виборі контрагента та формуванні змісту договору. Між тим концепція зразкових договорів не тільки не втратила своєї актуальності, а й знайшла своє відображення у положеннях кодифікованих актів, спрямованих на впорядкування цивільних правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

МОІСЄЄВ, ЮРІЙ, та ЮЛІЯ УРАЛОВА. "Страхова послуга у доктрині господарського права". Право України, № 2021/07 (2021): 45. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-045.

Повний текст джерела

Анотація:

Необхідність забезпечення сталого розвитку українського ринку страхування на основі інтеграції та гармонізації з країнами Європейського Союзу, запровадження у національне законодавство європейських стандартів, принципів і культури надання страхових послуг об’єктивно обумовлюють потребу удосконалення правового регулювання надання страхових послуг. Специфіка страхових послуг потребує поглибленого та комплексного наукового опрацювання різних аспектів цієї правової категорії з метою підвищення рівня страхового захисту, визначення сутності процесу надання страхових послуг у сучасних умовах господарювання. Метою статті є розкриття господарсько-правової природи страхових послуг як результату діяльності страховиків, проведення порівняльного аналізу існуючих у правовій доктрині господарського права визначень понять “страхування” і “страхова послуга”, “страховий продукт” та їх співвідношення. З урахуванням того, що у науковому середовищі існує доволі велика кількість теоретичних концепцій, коли страхова послуга розглядається як дія, діяльність, економічне благо, функції, економічні відносини, операція уточнено поняття страхової послуги як сукупності процесу та результату. Зазначається, що страхова послуга є складною правовою категорією, сутність якої має комплексний характер і може розглядатися в економічному та правовому аспектах. Акцентовано увагу на притаманності характеристик товару, який має цінову визначеність і вартісний характер. Обґрунтовано, що важливим проявом специфіки страхових послуг є єдність процесу надання послуги та її результату – задоволення потреб страхувальників у страховому захисті. На основі такого підходу запропоновано класифікацію страхових послуг, що передбачає виокремлення двох основних груп – основних і додаткових. Під основними послугами слід розглядати послуги з надання страхового захисту, тоді як інші послуги, що не передбачають надання страхового захисту, відносяться до додаткових. У результаті проведеного аналізу основних концепцій розуміння страхової послуги додатково аргументовано, що з урахуванням господарсько-правової природи страхування як виду господарської діяльності, страхова послуга не зводиться до самої дії або діяльності страховика, а може розглядатись як окреме явище, що має характер нематеріального блага та полягатиме у наданні страховиком страхувальнику страхового захисту у разі настання певних подій (страхових випадків). Відповідно, процес надання страхової послуги у господарсько-правовому значенні пропонується розглядати як комплекс фактичних та/або юридичних дій страховика (що мають значення юридичного факту, оскільки їхнє вчинення спричиняє правові наслідки для страхувальника), спрямованих на запобігання, подолання і відшкодування збитків, заподіяних конкретним об’єктам, матеріальним цінностям юридичних і фізичних осіб, життю і здоров’ю фізичних осіб тощо, і відбувається у певному порядку, визначеному відповідно до умов договору та/або вимог законодавства, і передбачає декілька етапів, зокрема й укладання договору та належне виконання своїх зобов’язань учасниками процесу. Автори обґрунтовують висновок про необхідність уточнення у господарському законодавстві поняття страхування як виду господарської діяльності з урахуванням класифікації страхових послуг на основні та додаткові. Відповідно, запропоновано розглядати страхування як діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), спрямовану на надання послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їхніх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються зі сплати страхувальниками страхових платежів, а також надання інших додаткових послуг (ремонт ушкодженого майна, юридичне сприяння, заміна пошкодженого майна, консультування тощо). Для забезпечення практичних аспектів у виробленні сучасних підходів до правового регулювання надання страхових послуг запропоновано внести зміни до чинного законодавства, зокрема Господарського кодексу України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Павленко, І. В. "ЗАПОДІЯННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ ШЛЯХОМ ОБМАНУ АБО ЗЛОВЖИВАННЯ ДОВІРОЮ: (СТ. 192 КК УКРАЇНИ): ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ІЗ СУМІЖНИМИ СКЛАДАМИ ЗЛОЧИНІВ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (25 березня 2020): 156–60. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).379.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються проблеми розмежування заподіяння майнової шкоди (ст. 192 КК України) з суміжними складами злочинів проти власності, такими як шахрайство (ст. 190 КК України) та привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Встановлено, що питання наукової розробки зазначеної проблеми постійно перебувають в полі зору науковців. Однак суспільні відносини, що існують в реальному житті, настільки різноманітні, що судова практика іноді не може з позицій закону правильно відреагувати на такі прояви. Визначено, що формулювання диспозиції ст. 192 КК України є достатньо скупим щодо словесного наповнення і водночас достатньо широким щодо його тлумачення. Складність конструкції ст. 192 КК України та її перетин з суміжними складами злочинів створює проблеми практичної реалізації цієї норми. З огляду на це констатовано, що судова практика часто допускає помилки при кваліфікації діяння. Наводяться приклади конкретних вироків. Використання порівняльного правового методу дозволило виявити ключові ознаки, що слугують основою для розмежування розглядуваних злочинів проти власності. Зокрема, така ознака, як добровільність передачі майна, характерна виключно для складу шахрайства, шкода у вигляді втраченої вигоди – виключно для складу заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, а способи обману або зловживання довірою відсутні у складі привласнення, розтрати або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Застосування методу системного аналізу дозволило виділити ознаки, які слугують межею між застосуванням норм кримінального та цивільного права. Акцентовано увагу на тому, що виявлені розмежувальні ознаки є характерними для найбільш типових проявів розглядуваних злочинів. Висновки, зроблені автором, можуть бути корисними як для науковців (для подальшої доктринальної розробки і осмислення теоретичних положень), так і для практиків – адвокатів, слідчих, суддів (для недопущення помилок при кваліфікації злочинів і для вдосконалення судово-слідчої та правозахисної практики застосування кримінального закону).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Пшик, Б., І. Тяжкороб, Н. Галайко, З. Лапішко та О. Сідельник. "НАПРЯМИ ЗМІЦНЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДОМОГОСПОДАРСТВ У ПРОЦЕСАХ ФІНАНСУВАННЯ ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (31 березня 2022): 84–97. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3653.

Повний текст джерела

Анотація:

Анотація. Гарантування захисту фінансових інтересів інвесторів у житлове будівництво є актуальною проблемою для України, оскільки інвестиції громадян у житлове будівництво не захищені жодним економічним механізмом. Наявні законні шляхи фінансування будівництва об’єктів нерухомості нездатні повною мірою захистити інтереси громадян у цій сфері та забезпечити прозоре залучення коштів. Проведений аналіз динаміки обсягів упродовж 2012—2020 років дав змогу зафіксувати тенденцію до зниження обсягів будівництва житла, зумовленої зростанням цін на нерухомість, підвищенням процентних ставок за іпотечними кредитами, а найбільше — погіршенням фінансового стану населення внаслідок поширення коронавірусної пандемії COVID-19. У процесі аналізу виявлено суттєву різницю між обсягами введеного в експлуатацію і розпочатого будівництва житла, що свідчить не лише про зниження платоспроможного попиту на вітчизняному ринку житлової нерухомості, а також імовірність збільшення кількості недобудованого житла і поглиблення фінансових ризиків громадян, які вклали гроші в зазначене житло на початковому етапі його будівництва. Розроблено підхід до зміцнення фінансової безпеки громадян у процесі житлового будівництва, який базується на укладенні договорів інвесторами не із забудовником, а з фінансовою установою, яка контролює хід будівництва і перераховує кошти відповідно до графіка виконаних робіт. Обґрунтовано впровадження системи довгострокових житлових депозитів, що передбачає державне фінансове стимулювання їхніх власників у формі додаткових премій до процентної ставки. Це дасть можливість накопичувати житлові заощадження на рахунках, які будуть використані для поліпшення житлових умов. Сформульовано пріоритети державної політики, спрямованої на захист фінансових інтересів домогосподарств на ринку житлової нерухомості в Україні: формування бази даних із достовірною і прозорою інформацією про діяльність забудовників та її ретельний аналіз з метою недопущення виникнення проблемних об’єктів житлового будівництва; залучення банків, страхових компаній та інших фінансових посередників до участі у фінансуванні житлового будівництва шляхом розроблення відповідних депозитних, кредитних і гарантійних продуктів; упровадження системи довгострокових житлових депозитів, що передбачає державне фінансове стимулювання їхніх власників у формі додаткових премій до процентної ставки; створення гарантійних механізмів для виплат компенсацій інвесторам житлового будівництва в разі банкрутства забудовника; запровадження обов’язкового страхування відповідальності забудовників при фінансуванні об’єктів житлового будівництва; здійснення інвентаризації проблемних незавершених об’єктів житлової нерухомості та розроблення фінансових механізмів для забезпечення їх добудови і введення в експлуатацію; окреслення правових механізмів для гарантування державою майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва та майбутні об’єкти нерухомості, у які вкладено кошти громадян. Ключові слова: домогосподарства, житлове будівництво, індивідуальні інвестори, фінансова безпека, фінансування житлового будівництва. Формул: 0; рис.: 0; табл.: 3; бібл.: 17.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

КУБКО, АНДРІЙ. "Державні інтереси в правовій системі України: поняття, ознаки, призначення". Право України, № 2020/06 (2020): 234. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-234.

Повний текст джерела

Анотація:

У правовій системі України запроваджені юридичні механізми, спрямовані на захист інтересів держави. Захист державних інтересів є об’єктивною необхідністю з погляду розвитку суспільства. Водночас із метою захисту державних інтересів державна влада вимушена застосовувати обмеження приватних прав, свобод і відповідних інтересів приватного характеру. Це здатне призвести до конфлікту, протиріч між соціальними інтересами, а недотримання державою правових стандартів захисту прав і свобод нерідко має наслідком юридичну відповідальність держави. Мета статті полягає у виробленні теоретичних підходів до розуміння інтересів держави, їх правильної наукової ідентифікації та співвідношення із правами та закон ними інтересами інших учасників суспільних відносин, створенні дефініції державних інтересів як об’єкта захисту у правовій системі України, а також розкритті їхніх ознак. Державні інтереси характеризуються ознакою структурності, тобто вони є складним структурним явищем: засновані на відповідних потребах і включають у себе їх усвідомлення та засоби реалізації. Крім того, ознакою державних інтересів є об’єктивність – вони засновані на потребах, які мають об’єктивний характер. Невра хування державними органами в процесі реалізації, захисту державних інтересів їх об’єктивного, структурного характеру нерідко має наслідком недостатню ефективність державно-владних механізмів, спрямованих на реалізацію, захист інтересів держави, притягнення держави до відповідальності, майнові втрати держави та шкоду її суспільному авторитету. Дійсні державні інтереси наділені ознакою публічності. Публічність як ознака державних інтересів передбачає, що вони мають в основі потреби, які є загальносуспільними за своєю природою. Такі потреби не зводяться до потреб державного апарату, посадових осіб, гілок влади, відомчих потреб. Реалізація потреб, покладе-них в основу державних інтересів, необхідна з погляду розвитку, функціонування самої держави, але водночас має загальносуспільне значення. Саме за ознакою публічності державні інтереси відмежовуються від схожих явищ, таких як відомчі інтереси, інтереси посадових осіб, державних підприємств, гілок влади. Державні інтереси характеризуються тим, що вони офіційно визнані державою та є релевантними меті задоволення загальносуспільних потреб, покладених в їх основу. Релевантність як самостійна ознака державних інтересів полягає у тому, що ці інтереси повинні отримувати реалізацію, захист із застосуванням державою юридичних засобів, найбільш ефективних, придатних для мети реалізації відповідних загальносуспільних потреб. Державні інтереси слід розуміти як об’єктивні визнані державою інтереси, засновані на загальносуспільних (публічних) потребах і релевантні до цих потреб із погляду правових засобів їх реалізації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

ЗАВЕРУХА, ОЛЕГ. "Податковий конфлікт: природа та підстави диференціації". Право України, № 2020/04 (2020): 21. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-021.

Повний текст джерела

Анотація:

Конфліктність є закономірною ознакою суспільних відносин, у яких передбачається певне обмеження поведінки їхніх учасників. Деякі регулятори діють в умовах самообмеження суб’єктів фактично без примусу, тоді як реалізація норм права через свою обов’язковість забезпечується існуванням жорстких примусових механізмів. Проблема податкового конфлікту пов’язується з моментом виникнення самих податків. Унаслідок поступової трансформації податкових відносин змінювалася форма обов’язкових платежів, а з ними – і форма конфліктності. Доктринальне з’ясування правового податкового конфлікту, дослідження підстав його виникнення сприятиме визначенню шляхів та засобів подолання конфліктності в податкових відносинах і дасть змогу сформулювати необхідні дії суб’єктів на попередження конф лікту в майбутньому. Метою статті є вивчення правової природи податкового конфлікту через його зв’язок із, власне, конфліктом і природою податку, диференціювання підстав виникнення податкового конфлікту та визначення суперечностей, які притаманні конфлікту на різних етапах його розвитку. Податковому конфлікту не завжди притаманне відверте негативне ставлення. Суперечність виникає і тоді, коли законослухняна поведінка суб’єкта передбачає певне майнове обтяження. При цьому конфліктність у податкових відносинах може виходити за межі податкового регулювання. У статті диференційовано підстави виникнення податкового конфлікту залежно від стадії його динаміки. Так, на стадії нормотворчості конфлікт може виникати при формуванні змісту податково-правових норм, дотриманні процедури щодо появи податково-правової норми та при узгодженні податково-правових актів. Звернено увагу на необхідність чіткого визначення понять, формування сталих юридичних конструкцій, узгодження податкових термінів із нормами інших фінансових законів, дотримання певного терміну запізнення між прийняттям законодавчого припису та набуттям ним чинності, організацію податкового регулювання відповідно до системи податкового законодавства. Поява податкового конфлікту при застосуванні норми права пов’язана з деталізацією правового статусу зобов’язуваної особи. Зокрема, визначено сфери виникнення конфлікту для резидентів і нерезидентів. На динаміку конфліктності може впливати чіткість реалізації повноважень контролюючими органами і розподілення повноважень між тими органами, які представляють державу та територіальні громади. Розв’язання податкових спорів і податкового конфлікту може відбуватися у режимі апеляційного, адміністративного узгодження та при вирішенні податкових спорів судами. Підстави виникнення правового конфлікту визначають шляхи його подолання. При цьому правове регулювання не зводиться до досягнення конфліктної ситуації, адже має на меті таке узгодження інтересів учасників, за якого конфлікт буде подолано. Подальше дослідження природи податкового конфлікту дасть змогу виробити такі способи подолання суперечностей, що становлять зміст і причини його виникнення, які максимально зможуть задовольнити інтереси всіх учасників податкових відносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Квіт, Н. М. "Право на захист персональних і генетичних даних – один із аспектів правового статусу донора як суб’єкта відносин зі створення та використання біобанку". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.118.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню проблем захисту персональних, у тому числі особливо чутливих генетичних даних особи, яка передає свої біологічні матеріали та пов’язану із ними інформацію до складу біобанку на засадах донорства. Розглядається поняттєвий апарат чинного законодавства у цій сфері, зокрема проаналізовано законодавче визначення персональних даних, конфіденційної інфор-мації, а також генетичних даних. Показано наявні на практиці ризики та загрози для особистих не-майнових прав донорів, у тому числі права на захист їх персональних, генетичних даних. Зроблено наголос на тому, що інформація, яка передається до складу біобанку донором разом із біологічним матеріалом, також підпадає під охорону особистого немайнового права фізичної особи на таємницю про стан її здоров’я. Проаналізовано встановлені в Регламенті ЄС вимоги щодо забезпечення охорони персональних даних, які співставлені із чинним національним законодавством. Констатовано повну відповідність деяких положень закону про захист персональних даних нормам вимогам європейського законодавства. Проте також встановлено, що деякі норми чинного законодавства формують сприят-ливі умови для зловживань у сфері використання генетичних даних, констатовано недостатню увагу українського законодавця до визначення таких способів захисту персональних даних, як їх анонімі-зація та псевдонімізація. У зв’язку із цим проведено розмежування даних понять та запропоновано вдосконалене визначення персональних даних, що усуне існуючу прогалину. Крім того, зроблено висновок про необхідність спеціального правового регулювання охорони персональних даних особи, пов’язаних зі її здоров’ям, у тому числі генетичних даних у контексті відносин щодо створення та ви-користання біобанків та формування спільних баз таких даних в Україні. А також констатовано не-обхідність встановлення законодавчих вимог щодо передачі таких даних, щодо форми та змісту згоди особи та правових наслідків порушення таких вимог.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Kostruba, Anatoliy. "ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕДАЧІ МАЙНОВИХ ПРАВ, ЯКІ СТАНОВЛЯТЬ ЗМІСТ КОНОСАМЕНТУ, У ПРАВОВІДНОСИНАХ ПРО ПЕРЕДАЧУ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ (Particularities of Bill of lading. Theoretical Aspects)". SSRN Electronic Journal, 2006. http://dx.doi.org/10.2139/ssrn.3534539.

Повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Передача майнових прав"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями