Добірка наукової літератури з теми "Передача майнових прав"

У статті вирізнено об’єктивне та суб’єктивне авторське право, означено об’єкти авторського права і суміжних прав, майнові авторські і суміжні права та суб’єкти майнових авторських і суміжних прав, строки чинності майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Виокремлено первинних суб’єктів, яким належать майнові права на об’єкти авторського права (автор, співавтори), та похідних суб’єктів, яким передаються відповідні майнові авторські права. Охарактеризовано підстави виникнення майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Здійснено класифікацію оборотоздатності майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано можливість часткового передання майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав до статутного капіталу господарських товариств. Визначено особливості внесення до статутного капіталу майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, договірні конструкції, за допомогою яких може здійснюватися передання майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано зміст авторських договорів і сформульовано таке визначення авторського договору: договір, за яким автор відчужує свої авторські майнові права (повністю або частково) або надає дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами, чи зобов’язується передати створений у майбутньому твір. Висловлено доцільність використання для назви договорів щодо розпорядження майновими авторськими правами термінології, що вжита у главі 75 Цивільного кодексу України. Сформовано позицію про те, що передача майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав до статутного капіталу суб’єкта господарювання вигідна в разі реалізації таким суб’єктом отриманих прав шляхом визначення юридичної долі твору.

Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.

Розвиток міжнародного співробітництва та євроінтеграційні процеси вимагають реформування законодавства України у сфері застави майнових прав, зокрема цінних паперів, де заставодавцем є майновий поручитель. Розвиток заставних відносин зумовлюється багатоманітністю положень, закріплених у національному законодавстві, та відсутністю єдиної правозастосовної практики виконання майновим поручителем взятих на себе зобов’язань. Водночас необхідно зазначити, що майновий поручитель може бути суб’єктом заставних правовідносин, і при цьому правове регулювання застави цінних паперів майновим поручителем по своїй суті не має особливостей у правовому регулюванні порівняно з іншими суб’єктними складами та характеризується істотною кількістю нормативно-правових актів, що зумовлено особливістю цінних паперів як предмета заставних правовідносин. Встановлено, що майновий поручитель бере на себе зобов’язання погасити борг замість основного боржника в межах вартості того майна, яке передається ним в іпотеку чи заставу, а тому заблокування бездокументарних цінних паперів призводить до проблем звернення стягнення та реалізації заставного майна. Зроблено висновок про необхідність обмеження надання майновими поручителями наступних застав бездокументарних цінних паперів. Проаналізовано проблеми, що можуть виникнути під час передачі у заставу майновим поручителем бездокументарних цінних паперів, а тому пропонується внести зміни до чинного законодавства України з метою захисту прав суб’єктів заставних правовідносин, а саме передбачити, що у разі передачі майновим поручителем у заставу корпоративних прав, зокрема, але не виключно акцій акціонерного товариства, іншої особи, що визнана банкрутом, встановлення факту неналежного виконання майновим поручителем своїх обов’язків як учасника (засновника) особи заставодержатель має право одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна заставодавця в порядку черговості, передбаченої законодавством України, або за домовленістю з майновим поручителем здійснити заміну предмета застави, якщо інше не передбачено договором застави.

О. С. Види порушень авторських договорів та договорів про передачу суміжних прав. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню найбільш поширених видів порушень авторського договору та договорів про передачу суміжних права, які трапляються на практиці. Першим із них є неправильне оформлення договору та включення до нього умов, які погіршують становище автора та суб’єкта суміжних прав. Зазначені договори за своєю юридичною природою є цивільно правовими договорами, тому недотримання загальних вимог, встановлених Цивільним кодексом України, фактично є порушенням не самого договору, а законодавства в цій сфері, що, як правило, має наслідком його недійсність. Порушення умов, пов’язаних із предметом договору, пов’язане із здійсненням передачі прав, які їм не належать, або які вже були відчужені за договором про передачу виключних майнових прав. Порушення умов, пов’язаних із реалізацією особистих немайнових та майнових прав авторів та суб’єктів суміжних прав. Найбільш типовими порушеннями особистих немайнових прав є неправильне зазначення імені автора, незазначення імені автора чи виконавця виробником фонограми на носії запису або його упаковці. перекручування або спотворення твору тощо. Порушення майнових прав найчастіше відбувається в процесі передачі договором невиключних майнових прав. Також доволі поширеними порушеннями є порушення різних видів строків авторського та суміжного договору. Він є істотною умовою зазначених договорів та дає змогу визначити період, протягом якого користувач, який отримує майнові права, може їх вільно використовувати. Порушення можуть стосуватися і виплати авторської винагороди. Вона також є істотною умовою авторського договору і має визначатися у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. Для того щоб максимально захистити права авторів та суб’єктів суміжних прав, доцільно в договорах передбачати способи захисту порушених прав, зокрема у вигляді відшкодування моральної шкоди.

Стаття присвячена досліджен-ню питань міжнародного спадку-вання прав інтелектуальної влас-ності. Звертається увага на те, що дієвим механізмом подолання територіального характеру прав інтелектуальної власності є між-народні договори, завданням яких є визнання і захист прав на резуль-тати творчої діяльності, що вини-кли в іноземній державі на підставі іноземного права. Акцентується увага на тому, що кожна держава самостійно визначає обсяг майнових і немайно-вих прав суб’єктів права інтелек-туальної власності в спосіб закрі-плення їх у цивільних кодексах, спеціальному законодавстві у сфе-рі інтелектуальної власності та передбачає можливість переходу таких прав шляхом правонаступ-ництва до спадкоємців. Переважна більшість держав у своєму законодавстві передбачає можливість переходу від спадкодав-ця до спадкоємців лише майнових прав інтелектуальної власності. До переходу особистих немайнових прав інтелектуальної власності до спадкоємців законодавство різних держав підходить неоднозначно. У доктрині погляди науковців з питань можливості правонаступ-ництва немайнових прав інтелек-туальної власності розходяться. У зв’язку з цим запропоновано виді-ляти два види немайнових прав автора: особисті немайнові права, які тісно пов’язані із творцем та є невід’ємними, а тому не можуть входити до складу спадщини та припиняються зі смертю автора; особисті немайнові права, які тіс-но пов’язані із майновими правами автора, що можуть входити до складу спадщини поряд із майнови-ми правами інтелектуальної влас-ності та сприятимуть можливості спадкоємців здійснювати охорону та захист прав інтелектуальної власності спадкодавця. Не вирішеним є питання, пов’я-зане з тим, до кого переходять права інтелектуальної власності у випадку відсутності спадкоєм-ців або відмови спадкоємців від спадщини. У зв’язку зі специфікою об’єкта спадщини вважаємо, що права інтелектуальної власності повинні в цьому випадку перехо-дити до установи, яка забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності. У статті звертається увага на те, що різний підхід у законодав-стві держав до видів прав інтелек-туальної власності, їх змісту, пра-вонаступництва таких прав та їх охорони призводить до усклад-нення міжнародного спадкування прав інтелектуальної власності. У зв’язку з цим виникає потреба в міжнародній і національній уніфіка-ції норм у сфері спадкування прав інтелектуальної власності та гар-монізації законодавства держав.

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова Твори мистецтва, літератури й науки як об'єкти авторського права підлягають правовій охороні, що встанов­лює чіткі правила використання цих об'єктів цивільного права особами, яким автор передав майнові права. Вико­ристання виключних прав на будь-який вид творів без відповідного дозволу не є правомірним. При цьому, згідно з положеннями, установленими ст. 444 ГК України й ст. 21-25 Закону України «Про авторське право й суміжні права», допускаються випадки вільного використання творів. Основним критерієм для вільного використання твору є використання без наміру одержувати дохід. Безумовно, мають місце випадки, коли просити дозволу в авто­ра твору є недоцільним. Зокрема, коли користувач відтворює твір в особистих цілях або для навчання. У таких випадках користувач не одержує якого-небудь доходу від такого відтворення. Крім того, подібне використання свідчить про цінність і значущість твору, отже, його автор користується відповідною репутацією та популярніс­тю. Також допускається вільне використання твору після закінчення строку охорони майнових прав (усе життя автора (співавторів) і 70 років після смерті). При цьому вільне використання твору вказує на дотримання рівно­ваги між майновими інтересами автора і немайновими інтересами членів суспільства загалом. Однак закінчення строку охорони майнових прав ніяк не впливає на охорону особистих немайнових прав авторів. Інакше кажучи, вільне використання твору після закінчення 70 років не дає можливості користувачеві яким-небудь чином спо­творювати, переробляти твір, якщо це буде здійснено на шкоду репутації цього об'єкта авторського права. Дотри­мання особистих немайнових прав автора після його смерті є обов'язковим для всіх потенційних користувачів. Це пояснюється не тільки тим, що особисті немайнові права не мають строку давності, але й тим, що необхідно зберігати задум і сутність первісного твору. Вважаємо, що це є однією з основних вимог до використання об'єкта авторського права після закінчення встановленого законом строку охорони майнових прав.

У статті розглянуто питання місця селекційних досягнень, зокрема сортів рослин, у структурі об'єктів права інтелектуальної власності. За механізмом виникнення виключних прав юридична наука поділяє інтелектуальну власність на два правових інститути: 1) авторське право і суміжні права; 2) промислова власність. Селекційні досягнення, зокрема сорти рослин, залишаються за межами такої класифікації, що й зумовлює актуальність дослідження. В юридичній науці сорти рослин згадуються в контексті розгляду об'єктів патентного права, із зауваженням, що сорту рослин не надається правова охорона як винахода. Тобто сорт рослин є різновидом винаходу, якому не надається правова охорона як об'єкту патентного права. У статті також розглядаються особливості змісту прав інтелектуальної власності на сорти рослин. Законодавство України передбачає поділ майнових прав інтелектуальної власності на сорти рослин на два види. Також є особливості щодо його розпорядженням та набуття у спільну власність. Зазначається, що об'єктом права спільної власності можуть бути тільки майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин. Загальне та спеціальне законодавство у сфері права інтелектуальної власності передбачають випадки виникнення спільних прав інтелектуальної власності на один сорт рослин: 1) набуття спільних особистих немайнових прав на один сорт рослин у випадках співавторства у створенні сорту; 2) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин у автора (авторів) та роботодавця (замовника); 3) набуття декількома особами майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин в порядку спадкування; 4) набуття спільного майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин підтримувачем сорту; 5) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на один сорт рослин на підставі цивільного договору.

Важливою частиною інноваційної економіки є залучення прав інтелектуальної (промислової) власності в економічний оборот, одним зі способів якого є участь цих прав у формуванні статутного капіталу юридичної особи. Цей вид внеску за відповідних умов здатен ефективно забезпечити інвестиційну, гаран тійну та інші функції статутного капіталу. Ефективність реалізації цього способу розпорядження майновими правами промислової власності залишається низькою. У законодавстві та юридичній доктрині хоча і містяться певні положення та наукові розробки з означеного приводу, однак недостатньо дослідженими залишаються питання внесення прав промислової власності до інших форм господарювання, крім господарських товариств, порядок внесення, правові форми внесення тощо. Метою статті є доопрацювання положень щодо вдосконалення правового регулювання внесення майнових прав промислової власності як вкладу до статутного капіталу. У статті проаналізовано загальні положення чинного законодавства відносно правового регулювання формування статутного капіталу майновими правами промислової власності. Досліджено стан і недоліки законодавства щодо формування статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) відносно різних організаційноправових форм юридичних осіб: товариства з обмеженою відповідальністю; повного товариства; командитного товариства; приватного підприємства; виробничого кооперативу; сільськогосподарського кооперативу; фермерського господарства. Аналізуються правові форми внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу. Уточнено, що внеском до статутного капіталу можуть бути майнові права на: винаходи; корисні моделі; промислові зразки; торговельні марки; сорти рослин; породи тварин; компонування напівпровідникового виробу; комерційну таємницю (за умови збереження її секретності та можливості оцінки). Конкретизовано два основні способи внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу товариства: через повне відчуження майнових прав юридичній особі; через передачу права користування такими правами на певний строк. Запропоновано, при закінченні строку користування майновими правами промислової власності, закріпити в чинному законодавстві правові наслідки: надання строку на продовження ліцензійного договору або договору комерційної концесії та подальшої участі учасника в товаристві; заміна частки через внесення рівноцінної частки; зменшення частки на суму, що відповідала розміру вартісної оцінки переданих майнових прав за ліцензійним договором (договору комерційної концесії), у разі наявності іншого майна, переданого до статутного капіталу; виключення зі складу учасників, у разі відсутності іншого майна в складі статутного капіталу та неможливості продовження строку ліцензійного договору (договору комерційної концесії) або рівноцінної заміни частки на інше майно. Для врегулювання питань формування статутного капіталу на локальному ріні уточнено та запропоновано основні положення, які мають бути відображені в установчих документах юридичної особи (засновницький договір (меморандум), статут) для внесення майнових прав промислової власності до статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи.

У сучасних умовах особливої актуальності набувають питання захисту майнових прав інтелектуальної власності. Оскільки відновлення майнової сфери правоволодільця шляхом відшкодування завданих йому збитків пов’язане з труднощами у доказуванні таких збитків та їх розміру, законодавство передбачає як альтернативний спосіб захисту можливість стягнення компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності. Ця проблематика хоч і була вже предметом досліджень вітчизняних науковців, проте не втрачає своєї актуальності й потребує подальшої наукової розробки з огляду на зміни, внесені у 2018 р. до ст. 52 Закону України “Про авторське право і суміжні права”. Метою статті є аналіз теоретичних і практичних проблем застосування компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності та вироблення пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання цього способу захисту. На основі аналізу підходів до правового регулювання компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності, які існують у США та країнах Європейського Союзу (ЄС), зроблено висновок про те, що внесені у 2018 р. зміни до ст. 52 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, якими модель компенсації за принципом “вилки” замінена передбаченою у Директиві 2004/48/ЄС моделлю компенсації у вигляді паушальної суми (lump sum), загалом є позитивними. Можливість стягнення компенсації як подвоєної суми платежів, які були б сплачені, якби порушник звернувся із заявою про надання дозволу на використання об’єкта, є допустимим із позиції згаданої Директиви та станом на сьогодні передбачене у законодавстві низки країн – членів ЄС. Водночас вказано на необґрунтованість запровадження норми, що передбачає стягнення за умисні порушення компенсації як потроєної суми відповідних платежів. Висловлено позицію, що компенсація як спосіб захисту майнових прав інтелектуальної власності повинна мати універсальний для сфери інтелектуальної власності характер і застосовуватися для захисту прав на різні її об’єкти. Для цього стягнення компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності як паушальної суми, замість відшкодування збитків, доцільно передбачити у п. 5 ч. 2 ст. 432 Цивільного кодексу України, замінивши нею “разове грошове стягнення”. Зі свого боку на рівні спеціального законодавства можуть визначатись особливості застосування компенсації за порушення майнових прав на окремі види об’єктів, зокрема стягнення подвоєної суми належних правоволодільцю платежів.

Виявлено історичні тенденції та стан сучасного правового регулювання речових прав на чуже майно. З’ясовано характерні ознаки й особливості сервітуту як об’єкта цивільних прав. Розглянуто способи набуття та припинення сервітуту, його обсяг і правовий режим, особливість публічних сервітутів. Сервітут як різновид речових прав, об’єктом яких виступають права на чужу річ, є особливою категорією майнових прав і специфіч-ним об’єктом цивільних прав з огляду на особливості, пов’язані з його оборотоздатністю. Сервітутне право не лише надає власнику змогу ефективно використо-вувати свою річ, а і передбачає задоволення інтересів, у тому числі і немайнових, інших осіб (наприклад, здійснювати право проходу чи проїзду через чужу зе-мельну ділянку навіть розміщати тимчасові споруди). Право власника земельної ділянки на обмежене корис-тування чужою земельною ділянкою зумовлено необ-хідністю та задовольняє потреби (чи усувати недоліки) цієї ділянки за рахунок інших, як правило, суміжних ділянок. В особи, яка у встановленому порядку набула сервітут, виникають правомочності, які і становлять зміст сервітутного права.За відсутності згоди щодо встановлення сервітуту зацікавлена особа має в суді довести неможливість нор-мального господарського використання ним земельної ділянки за відсутності сервітуту. Набуваючи серві-тут особа має уникати зловживання своїми правами. За відсутності підстав набуття речових прав, спроба на-бути їх у будь-який спосіб зумовлює нікчемність пра-вових наслідків.У сервітутних відносинах завжди виступають дві сторони: власник земельної ділянки та особа (чи кіль-ка осіб), яка набуває обмежене речове право на чужу земельну ділянку у вигляді сервітуту. Оскільки будь-який сервітут завжди є обмеженням чужого права, він встановлюється у спосіб, найменш обтяжливий для власника речі. З іншого боку, справедливо зазначи-ти, що обмеження майнових прав породжує для влас-ника необхідність утримання від певних дій, що мо-жуть порушити права іншої особи. Якщо особа набула обмежене право, то в неї не можуть не виникнути пра-вовідносини із власником речі. Різновид обмеженого права, тобто встановлені законом заборони, які звужу-ють зміст суб’єктивного речового права з метою охо-рони і здійснення речових прав інших осіб, і визначає характер таких відносин.

Дисертація є комплексним науковим дослідженням теоретичної моделі розпорядження майновими авторськими і суміжними правами у формі ліцензії, у якій обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відносин з розширення цивільно-правових форм введення результатів інтелектуальної, творчої діяльності і прав на них у цивільному обороті. Виявлено прогалини у правовому регулюванні використання об’єктів авторського права і суміжних прав, зумовлені відставанням правового регулювання ліцензійних відносин від міжнародної практики ліцензування, та запропоновано шляхи їх усунення. Доводиться можливість і необхідність введення інституту відкритих ліцензій у законодавство України про авторське право і суміжні права як підстави для використання об’єктів творчої діяльності та створення на їх основі похідних об’єктів авторського права і суміжних прав. Визначено, що здійснення правоволодільцем правомочності з розпорядження належними йому авторськими і суміжними правами утворює юридичний факт, який породжує обтяження уповноваженого суб’єкта (ліцензіара) станом пов’язаності і виникнення секундарного права на акцепт для заздалегідь встановленої або невизначеної особи. Вказано, що в разі, якщо особа ліцензіата не визначена, виникають не правовідносини, а особлива правова форма, що характеризується спрямованим впливом на правове становище ліцензіара, а отже, виступає проявом правоздатності і рефлекторним впливом на сферу правових можливостей потенційного ліцензіата, що являє собою різновид рефлексивних правових ефектів. Доводиться, що об’єктом права на вільне ліцензування, як поведінкової можливості суб’єкта, що реалізується поза правовідносинами, є суб’єктивні права використання об’єкта авторського права. Виходячи з положень чинного законодавства і практики його застосування, суб’єктом правомочності розпорядження майновими авторськими і суміжними правами запропоновано визнавати правоволодільця, а також особу, яка отримала право використання за договором (ліцензіат), при поєднанні двох умов: (1) наявності письмової згоди ліцензіара, (2) надання ліцензіату за договором права використання відповідного об’єкта визначеними способами. Відносини ліцензіара і користувача визначаються як договірні, як наслідок, в разі порушення (невиконання чи неналежного виконання) умов ліцензії суди застосовують правові засоби впливу на порушника у вигляді спонукання до належного виконання. У разі, якщо використання твору або об’єкта суміжних прав відбувається з перевищенням установлених ліцензією обмежень, суди застосовують виключно правові засоби захисту майнових або особистих немайнових прав. Внесено пропозиції щодо змін до Цивільного кодексу України, Закону України «Про авторське право і суміжні права».