Статті в журналах з теми "Парадигма гуманістична"

Анотація. В статті актуалізовано проблему виховання дітей-сиріт, які перебувають в державних закладах опіки. Наголошується, що в сучасних українських реаліях сьогодні особливо гостро підсилюється актуальність забезпечення особистісного зростання дітей-сиріт в умовах трансформаційних змін. Обґрунтовано теоретико-методологічні основи виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Проаналізовано особистісний, особистісно-діяльнісний, гуманістичний, суб’єктний, синергетичний методологічні підходи до організації виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт не просто декларує, а утверджує дитину як найвищу цінність життя, передбачає визнання її індивідуальності, самобутності, самоцінності. Вихованець розглядається як особистість, яка сама може вибирати такий шлях освіти, який допоможе їй досягнути найкращих результатів. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт передбачає суб’єкт-суб’єктні відносини дитини та педагога. Сутнісною основою виховання, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності, розуміння дитини як суб’єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена. Гуманістична стратегія виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми визначає і гуманістичне навантаження технологічних засобів її реалізації, характерними ознаками яких є педагогічна допомога і підтримка; емпатійне ставлення до дитини; діалогічність, творчо-пошуковий характер, поєднання традиційності й інноваційності, гнучкий контроль і самоконтроль.

Стаття присвячена аналізу сучасних теоретичних досліджень проблематики осо­бистісної свободи в психології. Прослідковується формування наукових уявлень про особис­тісну свободу серед українських вчених та виокремлення цієї інформації в самостійну наукову проблему в сучасній українській психології. Особистісна свобода розглядається у пло­щині саморозвитку та самореалізації, виступає центральним утворенням духовності особистості. Основною ознакою особистісної свободи є здатність здійснювати конст­руктивний вибір і нести відповідальність за його наслідки, керуватись совістю при здійс­ненні цього вибору.

Докорінні зміни, що відбуваються в країні протягом останніх десятиріч, не могли не знайти своє відображення і в тенденціях розвитку сучасної парадигми освіти. Зміни в суспільстві, мислення людей значно змінили сутність професійної діяльності викладачів фізичної культури і спорту та, водночас, накладають певний відбиток на сам процес підготовки таких спеціалістів. Отже, цілком логічним постає питання щодо змін у системі підготовки вчителів фізичної культури та формування у них управлінської компетентності в педагогічній теорії та практиці.У статті здійснено аналіз і розглянуто тенденції становлення сучасної парадигми освіти з точки зору висвітлення проблем формування управлінської компетентності фахівців фізичної культури в педагогічній теорії та практиці. Аналіз розглянутих наукових праць та досвід і знання, почерпнуті з іншої наукової літератури, дозволяють зробити висновок, що нам потрібна така гуманістична освітня парадигма, що зможе максимально вичерпано вирішити існуючі протиріччя, що нами виявлені.За логікою нашого дослідження ми також з’ясували вимоги до фахівців фізичної культури і спорту. Для цього розглянули перелік дескрипторів рамки кваліфікацій по цій професії в Європі, вимоги Національного довідника кваліфікаційних характеристик, національну рамку кваліфікацій, посадові обв’язки осіб майже дванадцяти спеціалізацій з Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, що відповідають спеціальності “Фізична культура і спорт”. Фахівці фізичної культури і спорту можуть бути призначені на одну з розглянутих нами посад по закінченню навчання.Як висновок можемо зазначити, що вирішення виявлених протиріч дозволить підготувати висококваліфікованого, компетентного фахівця фізичної культури і спорту. А педагогічне моделювання процесу підготовки, перегляд існуючої системи підходів щодо методик та технологій навчання, розробка критеріїв оцінювання і виявлення та реалізація необхідних педагогічних умов значно полегшать саму підготовку.

Стаття присвячена аналізу парадигмальних підходів до системи освіти в контексті історизму. Доведено, що система освіти, будучи частиною суспільної системи, постійно реагує на зміни в суспільстві, пропонуючи різні підходи, моделі побудови освітніх процесів, спостерігається пошук і конкуренція різних парадигм, спрямованих, як правило, на індивідуалізацію та гуманізацію освіти. Автор наголошує на проблемі вдосконалення системи освіти шляхом впровадження компетентнісної освітньої парадигми, що активно обговорюється у сучасній педагогічній науці. Метою статті визначено здійснення теоретичного аналізу наукових підходів до обґрунтування понять «парадигма» та «освітня парадигма», а також окреслення значення компетентнісного підходу до підготовки вчителя в контексті сучасних освітніх парадигм. Обґрунтовано основні положення та переваги компетентнісної освітньої парадигми. Визначено, що компетентнісний підхід до змісту освіти висуває на перше місце не інформованість студента, а вміння розв’язувати проблеми, що виникають. У межах компетентнісного підходу набувають актуальності й популяризуються такі явища, як «студентоцентроване навчання», «академічна та професійна прозорість» і подібні. З’ясовано, що парадигма освіти має бути орієнтованою на нові потреби суспільства; вироблення нової системи цінностей у молоді й нових суб’єкт-суб’єктних відносин між викладачем і студентом, коли викладач більше допомагає студентові вчитися, ніж навчає його; формування такої мотивації навчання, яка орієнтована на актуалізацію власної системи цінностей; подолання технократизму освіти; забезпечення освітнього процесу новими методиками із гуманістичним спрямуванням.

Метою статті є виявлення й аналіз місця світоглядних засад релігійної обрядовості в методології та ціннісних вимірах нової парадигми освіти. Методологія. Продуктивним є застосування порівняльного методу, який допоможе в зіставленні побачити шлях досягнення рівноваги в організації та проведенні світської й релігійної освіти, порівняти статус релігійних дисциплін у системі освіти різних країн. Наукова новизна. У статті зіставлено понят- тя «релігійна обрядовість» і «нова парадигма освіти» через розкриття понять «цінності» й «компетентності», що опо- середковано, через суб’єкта, співвідносяться як означення освітнього процесу та його очікуваний результат. Релігійна обрядовість у її соціальних реаліях сьогодення є особливою освітньою практикою в контексті утвердження ціннісних вимірів нової освітньої парадигми. У вирішенні цих важливих проблем принципи релігії та освіти корелюються в орієнтації на людину як мету й суб’єкта свого покликання. Вирішення у взаємозв’язку проблем релігії та цінностей виховання створює загальну картину толерантної освіти як ознаки здорового суспільства. Установлено, що неприйнятною є релігійний складник у системі державної освіти як скерування і заохо- чення, однак схвальним є релігієзнавчий виклад у поєднанні з історичним, культурологічним, морально-етичним, право- вим, філософсько-світоглядним без порушення права вибору атеїстичного світорозуміння. Висновки. Світоглядні цінності релігійної обрядовості в новій парадигмі освіти (яку означуємо як гуманістичну, особистісно орієнтовану, людиноцентричну, толерантну, компетентнісну), мають на меті не насаджувати релігійний світогляд, а лише дати розуміння релігії як джерела віри, сприяти пошуку відповіді на питання про людину і світ навколо неї, суспільство, сенс власного життя.

У статті досліджуються покоління прав людини в контексті їх прямого впливу на формування конституційно-правового статусу людини і громадянина. Метою статті є дослідження ролі і впливу поколінь прав людини на становлення та трансформацію конституційно-правового статусу людини і громадянина. Наукова новизна. Наведені у своїй логічній послідовності аргументи актуалізують та об’єктивізують проблематику поколінь прав людини та її вплив на динаміку правового статусу людини в контексті його розширення та вдосконалення в умовах розвитку правової демократичної державності, що несе в собі могутню гуманістично-гуманітарну складову. Визначено, що покоління прав людини формуються в доктрині конституційного права держав та в міжнародному праві в історичній ретроспективі з метою акцентування уваги держав та міжнародного співтовариства на особливій значущості відповідних груп прав, актуалізації їх визнання, легалізації, охорони, захисту, реалізації та гарантування. Висновки. Системний аналіз наведених поколінь прав людини свідчить, що всі вони, по-перше, органічно вписуються і відображають гуманістичні та гуманітарні засади сучасної концепції прав людини. По-друге, з виокремленням кожного з нових поколінь прав людини фактично виникає новий підхід до особистості, причому не тільки як до природної істоти, а як до належного суб’єкта права та суб’єкта правового статусу. Відносно останнього ракурсу, який фактично є метою дослідження, що проводиться, треба зазначити, що такий висновок має суттєве методологічне та праксеологічне значення, що підтверджується діяльністю як національних держав, так і всього міжнародного співтовариства по активізації процесів нормування, нормативізації, нормопроектування, нормотворчості у сфері прав людини на міжнародному універсальному та державному рівнях. По-четверте, така діяльність не носить механічний характер, вона характеризується релятивістсько-комплексним та творчим підходом, коли нові права людини модернізують її конституційно-правовий та міжнародний статус у бік його розширення та вдосконалення – але не безсистемно, хаотично, а демонструючи наявність чіткої гуманістичної управлінської парадигми, що скерована на: а) адекватну нормативізацію таких прав людини; б) створенням системи нормативно-правового (конституційного) супроводження та забезпечення таких прав, з метою їх практичної реалізації; в) «вписуванням» відповідних прав людини та громадянина, що входять до категорії поколінь прав людини, до єдиної узгодженої системи конституційних прав, що, своєю чергою, г) напряму впливає на розширення і вдосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина, допомагаючи у закріпленні механізмів їх реалізації та гарантованості на національному законодавчому, а також на міжнародному договірно-нормативному рівнях.

В оглядовій статті обґрунтовано педагогічні умови формування готовності міжособистісної взаємодії студентської молоді в умовах полікультурного середовища педагогічного університету як сукупність зовнішніх і внутрішніх факторів освітнього процесу, від реалізації яких залежить рівень сформованості готовності здобувачів вищої освіти до означеного процесу. Розвиток українського полікультурного соціуму пов’язаний із етнонаціональною політикою України. Полікультурна освіта в сучасних соціокультурних умовах претендує на статус нової освітньої парадигми, яка передбачає реалізацію моделі освітнього процесу в закладі вищої освіти з урахуванням багатокультурності (етнічної, релігійної, мовної, соціальної тощо). Мета статті полягає в обґрунтуванні педагогічних умов формування готовності міжособистісної взаємодії студентської молоді в полікультурному середовищі педагогічного університету. Першою умовою автором визначено організацію освітнього процесу з урахуванням досвіду та цінностей студентів. Друга умова, гуманітаризація освітнього процесу, спрямована на формування міжособистісної взаємодії студентської молоді в полікультурному середовищі педагогічного університету. Гуманітарні знання є основою виховання гуманістичних переконань, які знайдуть їхню реалізацію у майбутній педагогічній практиці. Третьою умовою формування міжособистісної взаємодії студентської молоді в полікультурному середовищі педагогічного університету є гуманістична взаємодія викладачів педагогічного університету. Процес формування міжособистісної взаємодії студентської молоді в полікультурному середовищі педагогічного університету слід вибудовувати з використанням міжпредметних зв’язків суміжних курсів. Результати наукового пошуку дали можливість стверджувати значущість і результативність обґрунтованих педагогічних умов. Ключові слова: міжособистісна взаємодія, педагогічні умови, полікультурне середовище, освітній процес, заклад вищої освіти.

Метою статті є короткий опис особливо- стей інформаційного суспільства, з особливою увагою до того, як змінюється роль самої людини в глобальних проце- сах інформатизації. З одного боку, інформаційне суспільство дозволяє значно підвищити ефективність праці, розкрити потенціал особистості у вільній та творчій діяльності та про- явити себе в інноваціях та науці. З іншого боку, саме людина в цих умовах може бути фактором ризику. Це дослідження присвячене вивченню антропологічних проблем інформаційної глобалізації та можливостям їх вирішення за допомогою нових освітніх стратегій. Методологічні принципи дослідження. На основі результатів фундаментальних досліджень зарубіжних теоретиків інформаційного суспільства автор визначає головну проблему – непідготовленість самого суспільства до нових реалій інформаційної глобалізації. Е. Тоффлер дав назву цій проблемі – «шок від майбутнього», який міцно закріпився в науковій літературі XXI століття. Аналіз літератури дозволяє нам встановити, що однією з проблем інформаційного суспільства є система споживчих цінностей, яка сформувала- ся у ХХ столітті. Однак саме в умовах швидкого формування інформаційного суспільства колишня система цінностей стано- вить певну загрозу для майбутнього цивілізації. Наукова новиз- на. У статті також розглядається проблема «інформаційного розриву», тобто нового типу соціальної нерівності, причиною якої є те, що певна частина населення не має належного рівня знань та навичок для роботи з інформаційними технологіями та, відповідно, не може пристосуватися до нових умов повної цифровізації, отже, маргіналізується. У контексті цієї проблеми всебічно розглядається феномен інформаційної культури особистості, а також демонструються основні стратегічні напрями та цінності її формування. Особлива ува- га приділяється новому типу етики – «інформаційній етиці». Обґрунтовано зроблений висновок про необхідність належної уваги до проблеми формування нової системи гуманістичних цінностей, яка відповідала б викликам інформаційної глобалізації за допомогою нових освітніх стратегій, тенденцій та парадигм. Розглянуто такі основні тенденції сучасної вищої освіти, як фундаменталізація, гуманізація та інформатизація, обґрунтовано доцільність синергетичної парадигми освіти, яка розглядає саму освіту як відкриту, нелінійну та самоорганізуючу систему. Висновки. Нова парадигма освіти більше відповідає вимогам інформаційного суспільства, оскільки дозволяє значно збагатити наукову методологію та стимулювати міждисциплінарні дослідження, що значно покращить якість як технічної, так і соціально-гуманітарної освіти.

Пальшкова І. О. Підготовка вчителя в контексті сучасної гуманістичної освітньої парадигми. Гуманна спрямованість змісту освіти у вищий школі реалізується через комплексний розвиток особистості засобами педагогічних дисциплін, забезпечується системою педагогічних умов, з-поміж яких: створення ситуацій успіху в пізнавальній діяльності; реалізація диференційованого підходу до побудови змісту навчальної роботи студентів; організація групових форм пізнавальної діяльності на основі співтворчості та співпраці у системі «викладач – студент»; залучення учнів до участі в пізнавальних іграх, розроблених на основі актуального матеріалу.

Загальна декларація прав людини, а також похідні від неї інші складові Міжнародного білля про права людини, до якого вона входить, були предметом нечисленних досліджень, що базувалися на різноманітних методологічних підходах. Проте зазначені акти поки що не ставали предметом наукового дослідження з позиції потребового підходу. Останній ґрунтується на соціальноправовій парадигмі та є гранично-гуманістичним, оскільки його осердям є реальне існування кожної людини, яке неминуче опосередковується процесом задоволення її потреб. Метою дослідження є висвітлення та обґрунтування результатів саме такого дослідження. Виявлено фіксацію людських потреб та інтересів у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах Організації Об’єднаних Націй 1966 р. про права людини. Здійснено дещо нетрадиційну класифікацію таких потреб та інтересів. Визначено кількісні показники кожного з різновидів потреб (інтересів), передбачених цим первинним Міжнародним біллем про права людини. Так, за критерієм життєді яльності, в якій виникають та існують людські потреби (інтереси), серед останніх найбільшу питому вагу займають потреби (інтереси) особистісні (14 випадків), далі йдуть потреби (інтереси) у сфері соціального захисту (9 випадків), економічні (5 випадків), культурно-духовні (3 випадки); залежно від виду носіїв потреб у досліджених міжнародно-правових актах більше акцентовано увагу саме на потребах (інтересах) індивідуальних (20 випадків), колективно-індивідуальних (14 випадків) та колективних (4 випадки). Базовими концептуальними підходами для формування методології цього дослідження є соціально-детерміністична парадигма та діалектичний підхід. Згідно з соціально-детерміністичною парадигмою права людини обумовлюються біосоціальними чинниками. Спираючись на діалектичний підхід, можна пояснити причину фіксації тих чи інших прав у міжнародних актах, дослідити їх взаємозв’язок, взаємообумовленість та історичний розвиток. Цим зумовлені методи дослідження Міжнародного білля про права людини, зокрема потребовий підхід, конкретно-історичний метод, методи кількісного та якісного аналізу. Потребовий підхід постулює ідею про те, що сутність соціальних явищ становлять ті корисні їх сторони, які можуть бути використані людиною та суспільством для задоволення їхніх потреб. Конкретно-історичний метод передбачає з’ясування умов, за яких приймалися досліджувані міжнародно-правові акти. Метод якісного аналізу дає змогу розглянути сутність людських потреб (інтересів), передбачених цими актами. За допомогою методу кількісного аналізу визначено кількість випадків фіксації різноманітних видів потреб (інтересів) у досліджуваних міжнародно-правових актах.

Бондар Л. А. Організація науково-пізнавальної самостійної роботи студентів-філологів у контексті гуманістично орієнтованого навчання. У статті запропоновано інноваційний підхід до розгляду науково-пізнавальної самостійної роботи студентів-філологів з урахуванням новітніх положень сучасної філософської методології пізнання складних систем, процесів, явищ – синергетики та змін, що мають місце в сучасній філософській антропологічній парадигмі, втілених у педагогічній теорії та практиці.

Ашиток Н. И. Формування мовлення дітей дошкільного віку з особливими потребами у контексті гуманістичної парадигми Стаття присвячена вивченню стану сформованості творчого зв’язного мовлення у дошкільників із затримкою психічного розвитку та визначенню ефективних методів і прийомів, які забезпечують формування та розвиток комунікативно-мовленнєвих умінь зазначеної категорії дітей.

Стаття присвячена аналізу актуальних проблем формування фахової компе-тентності майбутніх учителів-логопедів в процесі професійної підготовки. Професійна підготовка майбутніх учителів-логопедів розглядається як цілеспрямований керований процес, який забезпечує формування професійної компетентності та особистісно значущих якостей, необхідних для здійснення логопедичної діяльності. Завдяки кожному структурному елементу професійної підготовки майбутніх логопедів до професійно-педагогічної діяльності, важливе місце серед яких належить мотиваційно-цільовому, змістовому, операційному та результативно-оціночному компонентам відбувається забезпечення педагогічних умов для формування їх професійної компетентності. Акцентується, що актуальною проблемою сучасної вищої освіти фахівців у галузі організації професійної підготовки учителів-логопедів є необхідність переосмислення підходу до освітньої діяльності студентів, відмова від морально застарілої дидактичної моделі й переходу на позиції гуманістичної освітньої парадигми зі студентоцентрованим підходом. Це зумовлює необхідність створення педагогічних умов для отримання освіти, на основі кращих досягнень національної освіти та європейських традицій, формування в студентів особистісних якостей, загальнокультурних і професійних компетенцій відповідно до вимог напряму підготовки “Корекційна освіта” та спеціалізації “Логопедія: рання діагностика і корекція”. Метою навчального процесу закладів вищої освіти в статті визначається підготовка кваліфікованих випускників, що: володіють новітніми технологіями, здатних здійснювати професійно абілітаційну, превентивну діяльність стосовно дітей раннього віку, надати диференційовану допомогу дітям дошкільного віку з розвитку, навчання і виховання мовлення, активізувати їх потенціал, на демократичних та гуманістичних засадах реалізовувати освітню політику як пріоритетну функцію держави, що спрямовується на розвиток та самореалізацію особистості, задоволення її освітніх і духовно-культурних потреб на базі установ освіти, соціальної сфери й охорони здоров’я, а також бути конкурентоспроможними на ринку праці.

Метою статті є визначення чинників формування фахівців у системі мотиваційно-ціннісних ставлень осо- бистості в сучасному просторі соціально-економічних відношень суб’єктів педагогічної діяльності. Розгляну- ті питання підвищення ефективності функціонування вищого навчального закладу, формування нових ціннісних настанов у студентів та безпосередньо у вищому навчальному закладі, створення нових інструментів забез- печення якості освіти як парадигми вищого навчального закладу, формування шляхом підготовки спеціалістів, які гармонійно поєднують високий професійний рівень із гуманістичним мисленням і поведінкою, властивос- тей студентів відповідати цій парадигмі. Розкривається сутність таких понять, як «мотивація», «внутрішні та зовнішні мотиви», «мотиваційний механізм», «професійна підготовка», «якість освіти», «інноваційна куль- тура», «особистісно орієнтована освіта». У процесі наукового пошуку були задіяні методи системного аналізу науково-методичних джерел та узагаль- нення наукових поглядів на проблему дослідження. Здійснено аналіз, синтез і узагальнення теоретичних положень на принципах системного підходу. Це дозволяє стверджувати, що формування цілей, інтересу й мотивів майбутніх фахівців відбувається як під впливом зовніш- нього середовища, так і викликається внутрішніми спонуканнями. Зовнішні мотиви із часом повинні перетворюва- тися на внутрішні й тоді інтерес і цілі починають діяти в системній єдності та здатні формувати особистісні якості студента через формування стійких ціннісних орієнтирів. Висновки. Доведено, що в нових соціально-еконо- мічних умовах змінилися тенденції суспільного розвитку, які неминуче привели до зміни освітніх орієнтирів як дер- жавної політики, так і окремих індивідуумів. Це визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, створення умов для вільного розвитку особистості, здатної бути найбільш ефективною й затребуваною продуктивною силою.

Стаття присвячена соціологічному осмисленню творчої спадщини І. Я. Франка. Підкреслено широке різноманіття наукових і літературних інтересів вченого. Відзначено евристичні ідеї дослідника стосовно важливих питань забезпечення незалежності та суверенітету України. Наведено його підходи до вирішення соціально-економічних проблем, подолання бідності, розвитку науково-просвітницької роботи, поширення публічним простором цінностей освіти, емансипації жінок. На цьому тлі виокремлено важливість масової освіти та професійних знань насамперед з метою адекватних відповідей на виклики часу. Особливий акцент зроблено на ідеях класика відносно розвитку економіки інноваційного типу як найефективнішої парадигми повноцінного поступу країни. Наголошено на співпраці з М. С. Грушевським, передусім у межах Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.Водночас, зважаючи на творчий доробок І. Я. Франка, окреслено певні питання розвитку сучасного українського суспільства. Зокрема, ідеться про необхідність зміцнення громадянської ідентичності, формування єдиної політичної нації, ефективної боротьби з бідністю, у тому числі завдяки поширенню середнього класу, стимулюванню підприємницької активності, подальшого розвитку громадянської ініціативи та самоорганізації. Закцентовано увагу на непересічному значенні реформаторського досвіду країн-лідерів сучасного світу для ефективної модернізації України. З огляду на це виокремлено важливі принципи, за допомогою яких, на нашу думку, можна суттєво прискорити ці процеси: 1) релевантність економічного і соціального; 2) інституціоналізація інтернального локусу соціально-психологічного самоконтролю особистості; 3) поширення публічним простором європейських емансипативних та гуманістичних цінностей. Із-поміж них доцільно виокремити такі цінності, як: толерантність, довіра, компромісна взаємодія, злагода, соціальна відповідальність бізнесу, розширення середнього класу, превентивний стиль мислення, соціально схвалювана поведінка еліти, безперервна масова й професійна освіта, продуктивна праця, інноваційний тип економіки, самореалізація, досяжницька мотивація, підприємництво, ініціатива, пунктуальність, систематичність, взаємодопомога тощо.Зауважено, що саме означені принципи й відповідні емансипативні та гуманістичні цінності мають стати орієнтирами для успішної модернізації сучасного українського суспільства.

Стаття присвячена аналізу ефективності використання інтерактивних методівнавчання у розвитку мовленнєвої культури психолога, зокрема окреслено підходи науковців щодо створення освітнього середовища та методики організації інтерактивного навчання. Акцентується увага на важливості розвитку мовленнєвої культури психолога як складника його професійної компетентності через залучення до інтерактиву. Метою дослідження є аналіз теоретичних та практичних підходів до проблеми використання інтерактивних методів навчання у розвитку мовленнєвої культури психолога у сучасній психолого-педагогічній науці, обґрунтування та відбір інтерактивних методів відповідно до цілей, змісту та програмних результатів навчання в умовах закладу післядипломної освіти. Методологічною основою дослідженняє положення гуманістичної парадигми філософії освіти; методологічні підходи (системний, гуманістичний, комунікативний, діяльнісний, компетентнісний і контекстний); положення про єдність пізнавальної теоретичної та практичної діяльності, активність суб’єкта в навчальній і мовленнєвій діяльності; психолого-педагогічні теорії інтерактивного, особистісного орієнтованого навчання, розвитку та саморозвитку мовленнєвої компетентності; специфічні принципи розвитку мовленнєвої культури майбутніх практичних психологів. На основі вивчення та систематизації інтерактивних методів, досвіду викладання розроблено завдання здобувачам післядипломної освіти з дисципліни «Розвиток мовленнєвої культури психолога». У відборі змісту практичних завдань та вправ враховували інформативність, наближенісь до практичної діяльності психолога; орієнтацію на доступність та сприймання аудиторією з різними рівнями актуальної готовності; спрямованість на розвиток подальшої самоосвітньої діяльності та використання знань та умінь в їх практичній діяльності. Використання інтерактивних технологій навчання дорослих окреслюють нові можливості, пов’язані з підвищенням ефективності навчального процесу за рахунок посилення пізнавального інтересу та міжособистісної взаємодії шляхом зовнішнього діалогу в процесі засвоєння навчального матеріалу. Iнтepaктивнa дiяльнicть зaбeзпeчує високий рівень пpoфeciйнoї кoмпeтeнтнocтi чepeз включeння учacникiв ocвiтньoгo пpoцecу в ocмиcлeнe пepeживaння iндивiдуaльнoї й кoлeктивнoї дiяльнocтi для нaгpoмaджeння дocвiду, дозволяє викладачеві процес контролю та оцінки знань, умінь і навичок зробити більш гнучким і гуманним, оскільки інтерактивне навчання має характер співробітництва та довіри. Ключові слова: андрагогіка, інтерактивне навчання, інтерактивні методи, мовленнєва культура психолога, мовна компетентність, розвиток мовленнєвої культури.

У статті проведено аналіз підходів до вивчення проблеми психічного здоровʼя показав, що в основу його аналізу покладено біопсихосоціальний підхід, заснований на гуманістичній парадигмі, який відводить центральне місце особистості, якості її життя у соціумі та є підгрунтям практики сучасної психологічної допомоги та соціальної роботи «людина-в-оточенні». Встановлено, що у науковому просторі найпродуктивнішими розробками в напрямі психічного здоровʼя особистості є такі методологічні підходи: нормоцентричний (здоровʼя вивчається як оптимальний рівень функціонування організму і психіки); феноменологічний (проблеми здоровʼя трактуються як варіації індивідуального способу буття в контексті субʼєктивної картини світу); холістичний (забезпечується цілісне бачення проблеми як синтез фундаментальних суперечностей чи інтрапсихічних полярностей); крос-культурний (здоровʼя представлено як соціокультурна змінна); дискурсивний (уявлення про здоровʼя як продукт певного дискурсу); аксіологічний (здоровʼя як одна з основних ціннісних орієнтацій, універсальна людська цінність); інтегративний (спроба інтегрувати в єдину концептуальну основу вивчення здоровʼя на різних рівнях людського буття). Проведений аналіз досліджень показав доцільність застосування методології системно-синергетичного підходу з урахуванням міждисциплінарних теоретичних та емпіричних моделей психічного здоровʼя особистості та її розладів, зокрема афективного спектру. Ключові слова: особистість зрілого віку, кризові періоди життя, афективні розлади, соціально-психологічні засоби корекції.

У статті актуалізовано проблему впровадження інноваційних підходів у вихованні дітей-сиріт в Україні, що перебувають в державних закладах опіки. Метою статті є аналіз особливостей формування суб’єкт-суб’єктної взаємодії вихователя та дитини-сироти на основі принципу довіри. Розглянуто основні положення особистісно-гуманістичної стратегії педагогічної парадигми, роль довірливих стосунків у суб'єкт-суб'єктній взаємодії педагога та вихованця. Зазначено, що виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми передбачає реалізацію принципу гуманізації виховання – сприйняття дитини як вищої соціальної цінності, визнання її прав на свободу, розвиток здібностей, виявлення її індивідуальності. Здійснено аналіз феномену довіри на основі психолого-педагогічних наукових досліджень. Обґрунтовано необхідність реалізації принципу довіри опікунсько-виховної діяльності, який виступає умовою результативності продуктивного розвитку особистості дитини-сироти, уможливлює творче розкриття її унікальних потреб і здібностей, активізацію її особистісного ресурсу. У суб’єкт-суб’єктній взаємодії вихователя та дитини-сироти довіра стимулює процес відвертості, «прозорості», саморозкриття, що виступає умовою результативності продуктивного розвитку особистості дитини-сироти. Тільки системна реалізація умов, дотримання яких забезпечить реалізацію принципу довіри у вихованні особистості дитини-сироти допоможе здійснити ефективну підтримку дітям, що залишились без піклування батьків, та підвищити успішність виховного процесу загалом.

The article reveals the peculiarities of creative-performance training of a future teacher of musical art; analyzes the definitions of «creativity» and «performance»; proves the expediency and effectiveness of composer-performer activity in the formation of author ability, ability of a future specialist to self-expression and self-actualization in his own work. Music performance is undoubtedly a creative process, and creativity involves the creation of new products and does not exist without performance. Thus, creative-performance training of future teachers of musical art becomes significant and innovative, as it is based not only on the ability to creatively perceive, perform and interpret musical works (instrumental, vocal, choral), to express themselves in performing activities (co-creation), but also assumes the ability of future teachers to self-create, to be both the author and performer of their own work. The meaning of professional training, its qualitative characteristic is the creative and performing training of the future teacher of musical art, which is due to the theory and practice of musical education, the originality of musical and pedagogical activity and consists in solving pedagogical problems by means of musical art, is aimed at developing a personality capable of self-expression and self-realization, capable of perceiving new knowledge and experience, organizing the conditions necessary to express its subjectivity, uniqueness, unique essence.In the complex process of creative-performance activity based on artistic perception-interpretation, design of artistic image, musical work - to its creative presentation the self-expression and self-actualization of future specialists is carried out. This process implies self-realization of own forces, abilities, talents, opportunities, disclosure of all reserves of creative activity of personality, the whole complex of individual-personal qualities, objectification of essence forces in own production, various social activity, leads to transformation of personality into a subject of own life and profession.

В умовах євроінтеграції освіти пріоритетним завданням є підготовка фахівців нової генерації, здатних самореалізуватися в нових умовах, підвищення їх професіоналізму, використання освітніх технологій, зорієнтованих на вияв педагогічної майстерності спеціаліста. З огляду на це у статті акцентується вплив освітніх технологій у контексті гуманістичної парадигми освіти. Цілком правомірно стверджується, що освітні, інтерактивні технології як підсистема цілісної професійної підготовки вихователя ЗДО спрямовані на формування особистості педагога як найвищої цінності і водночас системи цінностей і правил поведінки його в освітньому середовищі. У контексті дослідження проаналізовано наукові підходи до тлумачення понять «професіоналізм», «педагогічна майстерність». Зроблено висновок, що вони є невід’ємною структурною складовою професійної діяльності вихователя ЗДО. У статті виокремлені провідні принципи та умови успішного застосування описаних технологій у формуванні педагогічної майстерності фахівця дошкільної освіти. Зроблені висновки і накреслені перспективи подальших досліджень.

Грошовенко О. П. Формування екологічного світогляду майбутніх учителів початкової школи у процесі професійної підготовки. У статті актуалізується необхідність посилення гуманістичного складника системи освіти України, забезпечення пріоритетності загальнолюдських цінностей, орієнтації навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, насамперед на процеси формування особистості у всій багатогранній повноті її інтелектуального, культурного, психологічного й соціального розвитку. Формування екологічного світогляду майбутніх вчителів початкової школи визначено як цілісну систему формування особистості, спрямовану на реалізацію сучасних освітніх завдань у контексті гуманістичної парадигми. У контексті розв’язання проблеми формування екологічного світогляду обґрунтовано необхідність употужнення професійної підготовки майбутніх учителів початкової ланки освіти, забезпечення їх знаннями тих моделей природничої освіти, які допомагають впливати на формування цілісної картини світу молодших школярів, розкриття їхніх здібностей, забезпечення реалізації принципів інтегративності природничої освіти, практичної спрямованості, екологізації та естетизації навчально-виховного процесу.

У статті наголошено на вагомості аксіологічної складової частини у процесі професійної підготовки майбутніх учителів. Зауважено, що відмова від традиційних основ освіти, перехід на компетентнісну й особистісно зорієнтовану освітню парадигму, реалізація гуманістичних принципів, продуктивна взаємодія учасників освітнього процесу на суб’єкт-суб’єктних засадах потребує якісно нової концепції підготовки майбутніх учителів. Аксіологічна складова частина виступає важливим компонентом педагогічної освіти, визначає ціннісний орієнтир майбутнього вчителя, сприяє особистісному розвиткові та формуванню ціннісних орієнтацій, які забезпечать ефективну професійну діяльність. Процес навчання на кожному етапі професійної підготовки не може якісно відбуватися без свідомо визначених цінностей, які регулюють та впорядковують усю систему. Саме цінності визначають змістову основу професійної підготовки майбутніх учителів, а освітній процес у закладах вищої освіти – це не лише трансформація системи знань, а й озброєння студентів системою загальнолюдських і професійних цінностей, які становлять зміст особистих переконань та педагогічного бачення. Окреслено основні напрями розвитку ціннісних орієнтацій у процесі професійної підготовки майбутніх учителів. Зазначено, що формування ціннісних орієнтацій майбутніх учителів – досить складний та тривалий процес, який виключає нав’язування, потребує делікатності у становленні аксіологічної позиції. Наголошено, що основу аксіологічних орієнтирів майбутнього вчителя повинні становити національні цінності, які об’єднують загальнолюдське та ментальне, формують аксіосферу педагога, стимулюють духовний розвиток особистості. Розглянуто етапи формування ціннісних орієнтацій майбутніх учителів та виокремлено умови, які сприяють вирішенню аксіологічних проблем у процесі професійної підготовки. Якісна професійна підготовка повинна спиратися на цінності, які стануть життєвим ресурсом майбутніх учителів, що формує сенс життя, визначає цілі, постає своєрідним орієнтиром у провадженні педагогічної діяльності.

Анотація. У статті визначено тенденції професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища вищих навчальних закладів: соціально-педагогічна зумовленість процесу підготовки майбутніх логопедів, яка орієнтована на міждисциплінарну інтеграцію в освітньому процесі; фундаменталізація загальної та спеціальної підготовки майбутніх логопедів; переорієнтація зі знаннєвої освітньої парадигми на діяльнісну, орієнтовану на формування готовності майбутнього логопеда до професійної діяльності; гуманістична спрямованість процесу підготовки фахівців до освіти дітей з порушеннями мовлення; інформатизація професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища; неперервність професійної підготовки майбутніх логопедів; інноваційний характер сучасної вищої освіти. Виокремлено, що до специфічних тенденцій у професійній підготовці майбутнього логопеда віднесено такі: переорієнтацію ціннісних смислів, інтенсифікацію освіти, необхідність управління педагогічним процесом, кризу спеціальної освіти, що складається під дією «зовнішніх» і «внутрішніх» чинників. Основою професійної компетентності логопеда є фундаментальні знання і вироблені на їхній основі вміння, які виступають, безумовно, в тісному єднанні з його особистісними якостями. У результаті системного аналізу традиційної практики освіти виявлено ряд проблем і суперечностей, характерних для лінійної освітньої системи, незалежно від індивідуальних особливостей і властивостей її суб’єктів. Серед них: проблема визначення мети в освіті; проблема відбору змісту освіти; проблема організації процесу навчання; проблема інтенсифікації процесу навчання в умовах переважаючої фронтальної взаємодії викладача та студентської групи.

Мета статті – виявити складники біографічного методу та обґрунтувати раціональність його застосування в процесі проведення досліджень, присвячених діячам хореографічної культури. Методологія. Під час проведення дослідження застосовано аналітичний, компаративний, дедуктивний методи, а також метод теоретичного узагальнення для формулювання висновків. Наукова новизна. Вперше в українській хореології обґрунтовано доцільність використання біографічного методу крізь призму феноменології. Висновки. Методологічний ракурс осмислення хореографічної культури у площині феноменології має виняткове значення, оскільки дозволяє розглянути проблеми, які постають перед нею на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях крізь призму історичного минулого та перспектив майбутнього розвитку. Принципи феноменологічного аналізу можна застосувати, досліджуючи біографії діячів хореографічного мистецтва. Важливим є не лише аналіз об’єктивних фактів біографії, а й інтерпретація духовних проявів особистості, що виявляються в результатах її діяльності. Лише поєднання раціональних та ірраціональних підходів у процесі застосування біографічного методу стає запорукою проведення комплексного дослідження. Біографічний метод передбачає врахування такого феномену, як «життєвий досвід» чи «світ людини», що тлумачиться як унікальна територія досвіду конкретної людини. Біографії особистостей, що прислужились розвитку хореографічної культури України, є важливою з позицій сучасної гуманістичної парадигми та збільшення людиноцентричних досліджень.

Стаття присвячена проблемі формування культури безпеки професійної діяльності у майбутніх інженерів з охорони праці. Мета статі – систематизація та аналіз наукової літератури щодо визначення понятійно- термінологічного апарату дослідження. У процесі здійснення наукового дослідження нами було застосовано метод аналізу загальнонаукової, філософської, культурологічної, соціологічної, психолого-педагогічної літера- тури, нормативно-правових документів, навчально-методичної документації закладів вищої освіти; семан- тичний та контент-аналіз, синтез, узагальнення та систематизація – для визначення суті поняття «куль- тура безпеки професійної діяльності». Методологічною основою дослідження проблеми формування культури безпеки професійної діяльності є теорії, концепції особистіcно-орієнтованого навчання, культурологічної та гуманістичної парадигм освіти, системного, культурологічного, аксіологічного, суб’єкт-суб’єктного, діяльнісного підходів. Автором детально аналізуються поняття «культура», «безпека», «професійна діяль- ність». Запропонована авторська редакція дефініції «культура безпеки професійної діяльності майбутньо- го інженера з охорони праці», яка визначена як інтегральна якість особистості фахівця, що виражається сукупністю професійних знань, умінь, навичок, професійно-особистісних якостей із профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, зниження рівня професійних ризиків; проявляється мотиваційно-ціннісним ставленням до особистої безпеки та безпеки всього колективу, створення безпечних і нешкідливих умов праці, безпечного здійснення професійної діяльності; характеризується високим ступенем відповідальності, самоорганізації та саморозвитку, заснованих на глибокому усвідомленні пріоритету безпеки під час розв’язання професійних завдань. Зроблено висновок про необхідність здійснення подальшого дослі- дження, спрямованого на вивчення та встановлення структурних компонентів культури безпеки професійної діяльності майбутніх інженерів з охорони праці.

Статтю присвячено розгляду ідеологічних трансформацій світоглядного знання, безпосередньо пов’язаних із функціонуванням суспільної уяви та формуванням як групової, так і індивідуальної ідентичності людини, а також осмисленню соціокльтурної динаміки, пов’язаної з постанням ситуації постправди та впровадженням настанов, стратегій, технік, практик і методології критичного мислення в царині освіти. Метою статті є розгляд феномену постправди в сучасному інформаційному полі у взаємозв’язку з концепцією критичного мислення та їх експлікаціями в соціальному інституті освіти. Основну увагу приділено філософському осмисленню зазначених феноменів у контексті філософсько-антропологічного виміру тенденцій розвитку соціально- комунікативної сфери існування людини. Методологічними засадами є філософія інформації, розвиток парадигми трансгуманізму, пошуки сучасної освітньої теорії та практики, соціальної філософії. У статті розглянуто сутнісні передумови і наслідки для гуманітарної сфери загалом і освіти зокрема наявного стану речей з недостатньою філософською артикульованістю понять постправди і критичного мислення. Наукова новизна. У статті доведено амбівалентний характер кореляції між феноменом постправди та концепцією критичного мислення принагідно до соціального інституту освіти та сфери соціальної уяви. Висновки. З’ясовано, що критичне мислення, оперте лише на настанову скептицизму, функціонує як передумова та смислодеструктивний елемент постправди як теоретичної конструкції та когнітивного механізму. Підкреслено загрозу дегуманізації проблемного поля сучасної гуманітаристики поза актуалізацією символічних та аксіологічних підстав людської ідентичності, що є актуальним як для наукового дискурсу, так і для сфери освіти. Наголошено на необхідності гуманістичної реінтерпретації критичного мислення людини, експлікованого в її соціальній активності, набутті ідентичності та самоактуалізації.

У статті розглянут філософські проблеми, пов’язані із застосуванням сучасних технологій у сфері трансформації людини. Спираючись на футуристичні концепції М. Каку та Ю.Н. Харарі, ми зробили спробу проаналізувати вплив науково-технічного прогресу на буття людини та людства загалом, а також зробити прогнози стосовного майбутнього цивілізації. М. Каку та Ю.Н. Харарі уважно розглядають різні аспекти сучасної науки та сучасних технологій, аналізують дослідження у сфері біології, когнітивних та комп’ютерних наук. В результаті цього вони доходять висновків, що в найближчому майбутньому людство переживе глобальніші за всю свою історію зміни. По-перше, дослідження мозку спонукають замислитись над тим, що таке свідомість людини, з чого вона складається та взагалі для чого вона існує. Таким чином, підривається віра в один із фундаментальних аспектів людини, а саме в її індивідуальне, цілісне «Я». Якщо «Я» не існує (принаймні в тому вигляді, як його розуміє сучасна культура), то виникають серйозні світоглядні проблеми, пов’язані з обґрунтуванням сучасної гуманістичної парадигми, яка є основою сучасного соціально-політичного устрою. По-друге, сучасні технології вже цілком здатні змінювати людину настільки, що виникають питання про те, чи це людина, чи вже зовсім нова істота, яка не має нічого спільного із сутністю людини. Програмування генотипу, створення кіборгів, перенесення свідомості до штучних систем, створення потужного штучного інтелекту – все це вже майже реальність, отже, культура та світогляд людства найближчим часом зазнають фундаментальних трансформацій. У зв’язку з цим перед філософією постають дуже важливі завдання, а саме проаналізувати наукові дані, сформулювати нову концепцію людини, визначити напрями та пріоритети подальшого розвитку цивілізації.

У статті викладено структуру готовності майбутніх учителів фізичної культури до організації індивідуальної роботи з учнями. У структурі окресленого феномену виокремлено: компоненти (мотиваційно-аксіологічний, когнітивно-інтегративний, діяльнісно-проєктувальний, рефлексивно-творчий), критерії (мотиваційний – стійка мотивація студентів до реалізації гуманістичної, особистісно зорієнтованої освітньої парадигми в процесі фізичного виховання учнів шляхом індивідуалізації занять фізичною культурою задля збереження та зміцнення здоров’я школярів; пізнавальний – здатність студентів інтегрувати загальнопедагогічні й специфічні знання про особливості організації індивідуальної роботи з учнями на уроках фізичного виховання в процесі проєктування рішень професійно зорієнтованих колізійних завдань; поведінковий – вияв майбутніми вчителями фізичної культури сформованих загальнопедагогічних і спеціальних умінь проєктувати методику організації індивідуальної роботи з учнями на уроках фізичного виховання та в позаурочний час, що інтегрує надбання педагогіки, психології, фізіології, гігієни й забезпечує збереження та зміцнення здоров’я школярів із різним рівнем розвитку фізичних здібностей; рефлексивний – здатність студентів до систематичної самооцінки ефективності професійно-педагогічних дій, спрямованих на забезпечення індивідуалізації фізичної активності школярів і безперервної самоосвітньої діяльності в напрямі збагачення знань, умінь, навичок щодо інноватизації засобів фізичного виховання в напрямі організації індивідуальної роботи з учнями), показники готовності майбутніх учителів фізичної культури до організації індивідуальної роботи з учнями й визначено й схарактеризовано її рівні (низький, задовільний, достатній, високий), запропонована сукупність компонентів і критеріїв оцінки рівня сформованості окресленої якості, що виявляється в конкретних ознаках, розроблена на основі теоретико-експериментальної роботи й інтегрує думки експертів, у ролі яких виступали викладачі закладу вищої освіти, методисти й студенти. Сформованість показників компонентів готовності майбутніх учителів фізичної культури до організації індивідуальної роботи з учнями свідчить про певний рівень її розвитку.

Нові виклики вимагають адекватної модернізації освітньої системи як провідного чинника соціально- культурного відтворення, успішної життєдіяльності людини, її подальшого вдосконалення. Українська держава сьогодні потребує не стільки великої чисельності фахівців, скільки фахівців, здатних на «прорив» у найважливіших галузях промисловості та сферах суспільного життя, з гуманістичним способом мислення та універсальністю знань. Це породжує цільове підґрунтя нашої наукової розвідки, що полягає в актуалізації необхідності фундаменталізації компетентнісної складової професійної підготовки майбутніх фахівців у ЗВО. Концептуальною основою компетентнісного підходу як нового методологічного інструментарію у світовій практиці та освіті, є ідея компетентності та ключових компетенцій, що сформувалась як один з найбільш ефективних способів вирішення протиріч у розвитку освіти і суспільства, яке ставить людину перед необхідністю бути компетентною у сфері діяльності та постійно, протягом усього життя оновлювати свої знання. Євроінтеграція України, посилення «статусності» компетентнісного підходу в офіційних українських та міжнародних освітніх документах переорієнтовують традиційну освітню парадигму з трансляції готового знання, формування вмінь і навичок, на створення у навчальному закладі умов для оволодіння студентами комплексом компетенцій та формування професійної компетентності, тобто готовності випускника до самостійної, відповідальної, продуктивної практичної діяльності, гнучкості у вирішенні особистісних і професійних завдань. Нині у науковій літературі поняття «компетентність» розглядається як характеристика: особистості, результату освіти, професіонала (посадової особи). Тобто поняття «компетентність» слід розглядати як складну, багатогранну інтегративну здатність особистості вирішувати професійні проблеми на основі досвіду і компетенцій. Зміни, що відбуваються в галузі визначення цілей освіти, співвідносні з глобальним завданням забезпечення входження людини в соціальний світ, її продуктивну адаптацію у цьому світі, обумовлюють необхідність постановки питання забезпечення освітою більш повного, особистісно і соціально інтегрованого результату.

Явища війни та миру мають особливе значення у глобалізованому світі, де межа переходу цих феноменів почасти ілюзорна і набуває все більших гібридних форм. Особливо гостро постає невирішеність мікроконфліктів, що часто призводить до збройного протистояння. Тому актуальності набувають вивчення та розуміння культурної обумовленості військової природи, завдяки чому можна запобігти таким загрозам. Мета статті полягає у дослідженні явищ війни та миру в межах етико-культурних практик. Методологія дослідження визначається комплексним використанням інструментарію культурології як науки щодо специфіки феноменів війни та миру. Основу дослідження становлять аналітико-описовий, порівняльно-історичний, компаративістський методи, а також методи класифікацій та екстраполяції для вивчення еволюції понять війни та миру, проєктування та теоретичного осмислення основних концепцій, що дозволяють простежити важливість переходу від «культури війни» до «культури миру». Наукова новизна — здійснено аналіз не лише феноменів війни та миру, а й простежено парадигмальні відмінності в концептуалізації відповідних понять. Особлива увага була приділена культивуванню мирних практик, що виступають як дійові засоби протидії поширення мілітаризованого світогляду. Висновки. Визначено, що в сучасному світі надзвичайно важливими є культивування та збереження знань про мир і впровадження необхідних заходів для стабілізації світопорядку. Розуміння сенсу війни та миру як факту культури дозволяє вибудувати теоретико-методологічне і практичне підґрунтя вирішення проблем діалогу культур, дихотомії «війна-культура» та «культура-мир», дослідити взаємозумовленість і взаємоузгодженість із психологічними, соціологічними, політичними та філософськими чинниками, а також особливу увагу сфокусувати на комплексі мирних практик, що покликаний змінити парадигму «культури війни». Доведено, що побудова стабільного світопорядку міститься не лише у зовнішньо обумовлених факторах, а насамперед у власній життєвій позиції та незаангажованості. Рівень критичного мислення має повернути гуманістичний світогляд та привернути увагу до загрози військових протистоянь.

Статтю присвячено одній з актуальних проблем підготовки майбутніх учителів історії – компетентнісному підходу в освітньому процесі. Учитель історії має не лише збагачувати учнів історичними знаннями, а насамперед допомагати їм орієнтуватися у соціальному й культурному просторі, формувати в учнів національну самосвідомість, сприяти цілісному сприйняттю світу. Задля реалізації означених цілей в освітньому процесі закладів загальної середньої освіти вчитель історії має бути готовим до цього. Отже, професійна підготовка майбутнього вчителя історії має базуватися на формуванні у нього ціннісних (аксіологічних) орієнтацій, здатності критично мислити, приймати ефективні рішення у складних життєвих і педагогічних ситуаціях. Доведено, що підготовка майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності сприяє підготовці їх до творчої діяльності через парадигму гуманістичної освіти та виховання. У процесі творчої діяльності відбувається створення нових ціннісних понять, які залежать від економічних, політичних, соціальних відносин у суспільстві. У статті, зокрема, розкривається сутність таких понять, як компетентність, компетенція, професійна компетентність, предметні компетентності (історичні), аксіологічна компетентність, педагогічна практика. У дослідженні виділено підходи в освітньому процесі педагогічних закладів вищої освіти, що сприяли ефективній підготовці майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності (діяльнісний, цілісний та ціннісний (аксіологічний)). Діяльнісний підхід сприяв підготовці до формування історичних компетентностей та застосування їх у практичній діяльності, стимулював особистість до самоосвіти та інтеграцію у професійну діяльність під час проходження педагогічної практики. Застосування цілісного підходу сприяло впровадженню в освітній процес ЗВО цілісної структури теоретичної і практичної підготовки майбутніх учителів історії. Ціннісний (аксіологічний) підхід був спрямований на особистісно орієнтоване навчання, створення психологічно сприятливих умов в освітньому процесі, спрямованих на ціннісні (аксіологічні) орієнтації особистості. Нами визначено педагогічні умови в підготовці майбутніх учителів до формування в учнів аксіологічної компетентності, а саме: 1) активне впровадження на заняттях у ЗВО моделювання педагогічної діяльності, педагогічних тренінгів; 2) упровадження в календарний план педагогічної практики завдань, спрямованих на формування в учнів аксіологічної компетентності; 3) мотивація майбутніх учителів історії до самоосвіти та самовдосконалення. Нами доведено, що саме застосування визначених педагогічних умов сприятиме ефективній підготовці майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності.

In the article on the background of the analysis of the methodology works and history, theory of pedagogy it is represented the viewing of an author school as the pedagogical phenomena. The multimanibility of interpretation of the outlined by the notion in the pedagogical science demands the learning of the innovative potential of the author schools from the position of history, which gives the possibility to analyze the value experience of the teachers-leaders and use it in the reforms of the modern educational paradigm. A part of the system creation of each author school is a founder, a leader – an author of own pedagogical system, which, in its turn, creates the basis and is realized in special educational environment of an author school. In the pedagogical science the author school is defined as an experimental educational institution or an original general and pedagogical, didactic, methodical and up-bringing system of work. In the article, we except the theoretical material, it is made an analysis of the modern native author school by Vasyl’ Sukhomlynskyi. He doesn’t only substantiate the theoretical fundamentals of his system, has constructed the conception and realized it in the practical activity, has defined the subjects (teacher, pupil, family), an aim (forming of the general developed person), parts (mental, moral, civil, labour, physical, aesthetic, patriotic, іdea and political up-bringing), which propped up on the human fundamentals (cultural demands of a child; forming of culture of desires, eelings culture; сreation for a child of “life joy”; forming of the feeling of own dignity; creation of success atmosphere; the advantage of positive stimulus and reactions on the behaviour of a child under the negative; interaction of a school, a family, civil activity and others). A centre, an aim of pedagogical system by Vasyl’ Sukhomlynskyi became a humanity, an attitude to the child as to the unique person, responsibility of the nature, responsibility of the culture, a base on the positive in a child, a creation of the success situation, an eddying of knowledge, formation of joy notion, creation of the “intellectual background of school” and others. It is analyzed the modern scientific issues, materials of periodic issues of the second part of the XX century and modern pedagogical press, archival materials.Key words: author school, experimental educational institution, innovative educational institution, pedagogical system, educational environment.У статті на основі аналізу праць методології, історії та теорії педагогіки представлено огляд автор-ської школи як педагогічного феномена. Багатоманітність тлумачення окресленого поняття в педа-гогічній науці вимагає вивчення інноваційного потенціалу авторських шкіл з позиції історизму, що дасть можливість актуалізувати цінний досвід педагогів-новаторів і застосувати його у реформуванні сучасної освітньої парадигми. Системоутворюючим складником кожної авторської школи виступає її розробник, лідер – автор власної педагогічної системи, яка, своєю чергою, становить підґрунтя і реалі-зується в особливому освітньому середовищі авторської школи. У педагогічній науці авторська школа визначається як експериментальний освітній заклад або оригінальна загальнопедагогічна, дидактич-на, методична чи виховна система роботи. У статті нами, крім теоретичного матеріалу, здійснено ана-ліз діяльності відомої сучасної вітчизняної авторської школи Василя Сухомлинського. Він не лише обґрунтував теоретичні основи своєї системи, вибудував концепцію і втілив її у практичній діяльно-сті, з’ясував суб’єкти (учитель, учень, родина), мету (формування всебічно розвиненої особистості), складники (напрями виховання), що ґрунтувалися на гуманістичних основах (принципах окультурення потреб дитини; формування культури бажань, почуттів; винайдення для дитини атмосфери «радості буття»; формування почуття власної цінності; створення ситуації успіху; перевага позитивних ідеа-лів, стимулів і реакцій на поведінку дитини над негативними; співпраця школи, сім’ї, громадськості тощо). Сутністю педагогічної системи Василя Сухомлинського стали гуманізм, ставлення до людини як до особливої особистості, природовідповідність, культуровідповідність, опора на позитивне в дитині, формування ситуації успіху, одухотворення знання, формування радості пізнання нового, розроблення «інтелектуального фону школи» тощо. Проаналізовано сучасні наукові видання, матеріали періодичних видань другої половини ХХ ст. та сучасної педагогічної преси, архівні матеріали.Ключові слова:авторська школа, інноваційний освітній заклад, експериментальний освітній заклад, освітнє середовище, педагогічна система.

Швидке запровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій та підходів, рішуча відмова від формалізму, застарілих форм, методів і засобів педагогічної діяльності, тісний зв’язок науково-дослідної роботи з практикою господарювання в країні – саме це дає підставу стверджувати, що сьогодні у вищій освіті України народжується якісно відмінний тип навчальних закладів, які пристосовані до нових умов діяльності.Складова освітньої реформи в Україні безпосередньо пов’язана з процесом становлення відкритості системи освіти, який зумовлює її зорієнтованість на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими, національними над класовими, інтеграцію у світові освітні структури. Принцип відкритості слід розуміти як вимогу подолання ідеологічної зашореності освіти, необхідність її деполітизації та департизації. У цьому плані можна, безперечно, вважати, що закрита школа, як і закрите суспільство, підпорядковані єдиним вимогам і єдиній ідеології, в цілому не здатні до розвитку.Розвиток систем відкритого освітянського простору і здійснення нової не обмежуваної концепції освіти мають найяскравішу гуманістичну спрямованість, бо своїм головним завданням визначають створення системи безперервної освіти, тобто надання “повних і рівних можливостей освіти”, забезпечення “ідеалу доступності освіти для всіх”. Безперервна освіта для всіх означає відкрите й доступне високоякісне навчання протягом усього життя людини і має за мету надати кожній людині найширший вибір шляхів та методів, зокрема нові інформаційні технології, з тим, щоб сприяти і диверсифікації освітніх послуг, і освіті та навчанню “без кордонів”.Безперервність освіти для нашої держави означає також забезпечення можливостей доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються; постійне поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання; перетворення здобуття освіти на процес, що триває все життя людини [1].Феномен відкритої освіти виник невипадково. Він є закономірним результатом глибинних змін, що відбулися у світі протягом другої половини ХХ століття, і ґрунтується на новому розумінні світу і людини. Звичайно, що перехід до моделі відкритої освіти потребує принципових змін в організації, змісті та структурі всієї системи освіти, хоча при цьому форми, методи й, власне, сама структура традиційної освіти зберігаються. Йдеться, скоріше, про цільове емоційне насичення перспективними елементами нової системи. Сьогодні суспільство докорінно змінює своє розуміння освіти як системи.Модель відкритої освіти передбачає, зокрема, вільне користування сучасними інформаційними ресурсами, особистісну спрямованість процесу навчання, розвиток інформаційної культури, процес постійного пошуку і змін, формування нових орієнтацій та мети, партнерство викладача та студента, відкритість освіти до майбутнього, інтеграція всіх способів освоєння світу, розвиток і введення в освітні процеси синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв'язок людини, природи і суспільства [2].Одним із перспективних напрямів ми вважаємо широке запровадження в навчальний процес методики дистанційного навчання на основі комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Ця нетрадиційна, відкрита форма освіти, яка ефективно діє в ряді розвинених країн світу, відкриває широкі перспективи для індивідуалізації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу кожного студента.Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях.Дистанційна освіта відкриває широкі перспективи для залучення до освіти осіб, які з різних причин не мають змоги скористатися традиційними формами навчання. Вони можуть слухати лекції провідних фахівців, брати участь у семінарах, користуватися електронною бібліотекою, складати в інтерактивному режимі заліки, екзамени.Навчання проводиться із застосуванням новітнього програмного забезпечення на основі сучасної комп’ютерної бази, яка включає комп’ютерні класи, виділений канал Інтернет.Вихованню нових генерацій молодих людей, упевнених у власних силах, з новим мисленням і баченням перспектив розвитку галузі має прислужитися розроблена й реалізована нова модель неперервної інноваційної гуманітарної освіти.Визначальною рисою є постійне вдосконалення навчально-виховного процесу. Наочне свідчення цього – посилена увага до запровадження інноваційних технологій, нових форм, методів, засобів навчання, розрахованих передусім на індивідуальний підхід до кожного студента.Модель відкритої освіти традиційно формувалася, виходячи не тільки із суспільних потреб у знаннях та їх використанні, а й із суспільного усвідомлення найдоцільніших форм і технологій цілеспрямованої передачі майбутньому спеціалістові необхідних знань, умінь, навичок. На сучасному етапі розвитку такий підхід вже не може задовольнити вказаних потреб і втрачає свою перспективність. У зв’язку з цим виникає нагальна необхідність рішучого перегляду самої системи глобальних цілей освіти, зміни її стратегічних пріоритетів з перенесенням акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості.Цей перехід від знаннєвої до особистісної орієнтації цілей і змісту освіти є тільки однією з передумов гуманізації і гуманітаризації професійної освіти. Другою її передумовою слід вважати широку демократизацію суспільних процесів і рішучу відмову від пануючої ідеології, що докорінно змінило ціннісні критеріальні підходи до сучасної освітньої парадигми. Згідно з ними система освіти повинна розглядатися як сфера обслуговування людини, яка забезпечує найбільш оптимальні засоби її розумового, почуттєвого і практичного розвитку [3].Неперервна гуманітарна освіта – ключовий елемент нового педагогічного мислення, який змінює погляди на характер і суть навчально-виховного процесу, в якому і студенти, і викладачі мають виступати суб’єктами професійного розвитку і творчості. Слід наголосити, що під педагогічним мисленням викладача розуміють особливості розумової діяльності, зумовлені характером його професійної діяльності.Вищеназвані аспекти гуманітаризації професійно-педагогіч­ної освіти визначають загальний педагогічний підхід до перебудови системи методичної підготовки викладача. Безсумнівно, що розробку методичної системи необхідно розпочати з переосмислення цілей навчання. Адже викладачеві важко вибрати методично правильні засоби і форми навчання, адекватні освітнім цілям, не конкретизувавши самі цілі. Одночасно і діяльність студента у процесі навчання може бути активною тільки тоді, коли у змісті навчання студент побачить переконливі для нього цілі – ті, що пов’язані з наступною професійною діяльністю.Стратегічною метою залишається формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості викладача, важливою якістю якої є високий професіоналізм. Але реалізація цієї мети на попередньому етапі реформування освіти не відповідала повною мірою самій природі особистості, що вело до неузгодженості цілей і результатів навчання та виховання. Відродження духовності в освіті є тією першоосновою, на якій можлива не лише орієнтація викладача на розв’язування завдань розвитку особистості студента, але й формування у студентів глибокого інтересу до саморозвитку, самоосвіти і самовиховання, вироблення в нього потреби у педагогічному самопізнанні [4].Вирішенню проблеми гуманітаризації вищої освіти багато у чому сприяє включення у навчальні плани дисциплін культурологічного циклу, зокрема, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія мистецтв”, “Культурологія”. Ці дисципліни повинні сприяти формуванню у студентів аналітичної та інтегруючої структури свідомості, розвитку інтелекту і творчих здібностей.Досвід викладання курсу “Українська та зарубіжна культура” у вищому технічному навчальному закладі дозволяє стверджувати, що використання тільки традиційних методів навчання не дає бажаних результатів. Значний обсяг, складність і різноманітність матеріалу при обмеженій кількості навчальних годин не дозволяє в рамках лекційних і практичних занять розвивати у студентів пам’ять, мислительні операції аналізу і синтезу, навчити використовувати необхідний культурологічний апарат.Результати соціально-психологічних досліджень свідчать про те, що в пам’яті людини залишається біля 10% інформації, яку вона слухала, 50% того, що вона змогла побачити, 90% інформації, що вона відтворила сама особисто. Саме тому пасивне сприйняття лекцій веде, як правило, до репродуктивного відтворення матеріалу. Процес контролю повинен бути замінений активним творчим навчанням, яке направлене на безпосередню участь студентів у процесі передачі і засвоєні знань [5].Інформаційне забезпечення студентів можливістю вільного доступу до необхідної навчальної, наукової, культурологічної інформації – необхідна умова вільного розвитку особистості (зрозуміло, при дотриманні об'єктивності й наукової вірогідності фактів, що викладаються). Важливо також, щоб кожен студент мав можливість розвитку своїх природних нахилів і здібностей. Розвиваючий характер навчання і виховання стимулює в людині здатність до відкритості, до широкої комунікації, розвитку здатності до самостійного мислення, аналізу, прийняття рішень. Інтелектуальний розвиток молоді повинен бути спрямований на виховання вільної особистості.Методика навчання “Української та зарубіжної культури” у межах дистанційних курсів суттєво впливає на формування більш високого рівня мотивації навчання, орієнтації на самостійну роботу, містить засоби навчання і сприяє максимальному використанню групових методів діяльності студентів [6].З огляду на це, а також враховуючи необхідність становлення методичних аспектів неперервної гуманітарної освіти, перед вищою школою постали нові нетрадиційні завдання щодо впровадження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян; забезпеченню пріоритетності розвитку людини; виведенню освіти в Україні на рівень освіти розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; входженню України в світове інформаційне суспільство, шляхом використання нових технологій та відповідних технічних засобів комунікації; реалізації інноваційних заходів щодо демократизації та гуманітаризації доступу громадян до вищої освіти.Сучасний рівень розвитку комп’ютерної техніки і програмного забезпечення дає широкі можливості щодо модернізації та підвищення ефективності навчання. Використання кращих традиційних та інноваційних засобів і форм у навчальному процесі урізноманітнює його, підвищує якість засвоєння матеріалу, автоматизує процес навчання та контроль знань.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Статтю присвячено визначенню напрямів розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду на основі результатів емпіричного дослідження. Особистісно-професійний потенціал визначено як системне утворення, яке формується у людини як суб’єкта трудової діяльності, забезпечуючи його поступальний розвиток. Презентовано структуру особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду, що складається з когнітивного (професійні компетенції, система засвоєних особистістю знань), мотиваційного (індивідуальна система мотивів і смислів професійної діяльності – мотивація досягнення успіху; професійно-важливі якості працівника апарату суду – етична та нормативна відповідальність) та діяльнісного (вибір та реалізація певної лінії поведінки і вчинків у професійних ситуаціях – усвідомлена саморегуляція діяльності) компонентів. Результати вивчення комунікативної компетентності (когнітивний компонент) засвідчили, що в досліджуваних більш розвинутими є гностичний (рівень уявлень, знань) і конативний (уміння, навички) компоненти комунікативної компетентності; емоційно-мотиваційний компонент (емпатія, гуманістична настанова) розвинений в меншому ступені. Результати вивчення нормативної й етичної відповідальності (мотиваційний компонент) дозволили зробити висновок, що відповідальність досліджуваних до виконання будь-якої діяльності є вибірковою, а також заради прагнення підтримати певні встановлені норми і традиції. В процесі дослідження мотиваційного компонента зафіксовано переважання мотивації уникнення невдач. Отримані дані за діяльнісним компонентом засвідчили, що в більшості респондентів компоненти системи саморегуляції розвинені на високому і середньому рівнях. Сприяння розвитку особистісно-професійного потенціалу найбільш ефективно може реалізовуватися у формі психологічного супроводу, який повинен містити комплекс організаційних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на формування і розвиток у працівників професійно значущих особистісних якостей, компетенцій, власного ставлення до професійної діяльності. Визначено основні напрями діяльності практичного психолога з розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників апарату суду. Розвиток особистісно-професійного потенціалу повинен мати багатовекторний характер, враховувати визначені структурні компоненти, а також бути особистісно-зорієнтованим. Література Александров, Д.О. (2015). Альтернативні методи перевірки надійності персоналу на основі автоматизованої формалізованої методики скринінгової психодіагностики. Використання поліграфа в правоохоронній діяльності: проблеми та перспективи: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 7–8 листоп. 2015 р.), (с. 63–66). Київ: Нац. акад. внутр. справ. Аліманова, А.О. (2016). Підвищення рівня професійної компетентності працівників апарату суду. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «ПРАВО», 22, 202–205. Дудченко, О.Ю. (2015). Правовий статус осіб, які займають адміністративні посади в суді. (Монографія). Харків : Право. Зеер, Э.Ф., & Павлова, А.М. (2008). Теоретико-методологические основы оценки профессионально-личностного потенциала предпринимателей по ремесленным видам деятельности : Научн.-метод. разработка. Екатеринбург : ГОУ ВПО «Рос. гос. проф.-пед. ун-т». Кочарян, И.А. (2008). Опросник диагностики личностного симптомокомплекса ответственности (ОДЛСО) и оценка его психометрических характеристик. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 807(40), 179–186. Леонтьев, Д.А. (Ред.). (2011). Личностный потенциал: структура и диагностика. Москва : Смысл. Моляко, В.О. (2004). Психологія творчості – нова парадигма дослідження конструктивної діяльності людини. Практична психологія та соціальна робота, 8, 1–4. Моросанова, В.И. (2001). Индивидуальный стиль саморегуляции: феномен, структура и функции в произвольной активности человека. Москва : Наука. Овсяннікова, О.О. (2016). Професійна етика суддів та працівників суду як чинник, що впливає на формування громадської думки. Підприємництво, господарство і право, 8, 196–200. Павлова, А.М. (2004). Психологические особенности профессионально-личностного потенциала субъекта трудовой деятельности. (Дис. канд. психол. наук). Казань. Поліщук, І.В. (2018). Механізми забезпечення розвитку професійного потенціалу державних службовців в Україні. (Дис. канд. наук з державного управління). Київ. Помиткін, Е.О. (2015). Духовний потенціал особистості: психологічна діагностика, актуалізація та розвиток. Київ : Внутрішній світ. Пономаренко, В.А. (2019). Психология духовности профессионала. Москва, Саратов: ПЕР СЭ, Ай Пи Эр Медиа. Старинська, Н.В. (2017). Адаптаційний потенціал як чинник професійної самореалізації особистості. Психологія: реальність і перспективи, 8, 259–263. Фетискин, Н.П., Козлов, В.В., & Мануйлов, Г.М. (2002). Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. Москва : Институт Психотерапии. Холодная, М.А. (2019). Психология интеллекта. Парадоксы исследования (3-е изд.). Москва : Юрайт. Черновський, О.К. (2015). Судова психологія: парадигма сучасного розвитку. (Дис. докт. юр. наук). Київ. Черновський, О.К. (2014). Юридико-психологічна характеристика суб’єкта суддівської діяльності. Європейські перспективи, 2, 159–166. Шевченко, Н.Ф., & Рожкова, О.О. (2020). Дослідження особливостей особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду. Проблеми сучасної психології, 1(17), 69–77. Шевченко, Н.Ф., & Шевчук, З.М. (2014). Духовний потенціал сучасної молоді. (Монографія). Запоріжжя : Запорізький національний університет. Шпенова, П.Ю. (2019). Апарат суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності. (Дис. канд. юр. наук). Харків. Vernon, D. (2009). Human Potential: Exploring Techniques Used to Enhance Human Performance. London; New York : Routledge. Weiner, Irving B., & Greene, Roger L. (2017). Handbook of Personality Assessment. New Jersey : Wiley.

У статті ми розглядаємо процеси, які стосуються реформування освітньої галузі України. Наголошуємо на тому, що запорукою успішного реформування освітньої галузі України є: розширення доступу до освіти; здійсненність освітніх новацій; забезпечення високої ефективності використання ресурсів системи освіти; доцільність та ефективність управлінських рішень, які стосуються освітньої політики; публічність; наступність реформ у системі освіти; врахування інтересів суб’єктів навчання. Зазначаємо, що відповідно до нової парадигми освіти модернізація підготовки викладача потребує: формування сучасного світогляду майбутніх педагогів; становлення їхньої методологічної культури; виховання належних професійно-моральних педагогічних якостей тощо. Тому у пропонованій статті ми звертаємо увагу на те, що підготовка викладачів професійно-художніх дисциплін має спрямовуватись на формування системи знань, умінь, навичок, плекати особистісні якості, які відповідають вимогам професійної діяльності особистості, залучати її до системи гуманістичних, загальнолюдських цінностей.