Статті в журналах з теми "Організаційно-правова основа"

Анотація. Еволюція взаємодії громадянського суспільства та держави спрямована на пошук максимально ефективного механізму гарантування та реалізації Основним Законом прав і свобод людини і громадянина. Однією з таких форм взаємодії, яка зовні оформилась у вигляді окремих суб’єктів адміністративного права – громадських рад, які є новими для адміністративної науки й практики. Будучи різновидом консультативно-дорадчих органів їх створення ініціюється відповідним запитом суспільства, окремих суспільних груп, окремих громадян з тих чи інших суспільно-важливих питань, що входять до сфери компетенції того чи іншого органу публічної влади. Наша держава в порівнянні із іншими зарубіжними країнами не має значного досвіду якісного правового та організаційного забезпечення діяльності подібних колективних суб’єктів. Впродовж всього часу функціонування громадських рад їх правова основа роботи та організаційні засади діяльності неодноразово змінювались. Останні диктувались державою та спрямовувались на покращення діяльності таких консультативно-дорадчих органів. Однак, доволі часто вони не покращували загального правового регулювання діяльності громадських рад. Однією з причин такого результату стало поверхневе правове регулюванням діяльності громадських рад яке обумовлено відсутністю ґрунтовних та комплексних теоретичних, практичних дослідження особливостей їх діяльності, яка визначається адміністративним законодавством України. Водночас, складність вивчення таких колективних суб’єктів, створення яких ініціюється безпосередньо суспільством обумовлюється особливістю їх правової природи, яка має власні, притаманні лише їй особливості. Саме вивчення останніх є одним з ключових завдань, яке необхідно виконати науці та практиці адміністративного права виконати. В даній статті ми спробуємо дослідити організаційно-правові основи забезпечення функціонування інституту громадських рад як одного з різновидів консультативно-дорадчих органів за допомогою яких громадянське суспільство, зацікавлені особи мають змогу на всіх рівнях діяльності органів публічної влади долучитись до процесу вивчення тих інших питань суспільного життя вирішення яких належить таким органам влади. Ми зробили спробу аналізу вітчизняного чинного законодавства, яким визначаються конкретні правові засади діяльності громадських рад та встановлюються підвалини для організації їх діяльності. Це дало змогу зробити висновки стосовно наявності окремих проблемних аспектів діяльності громадських рад при органах виконавчої влади, які стосуються порядку їх формування та особливостей реалізації конкретних рішень громадських рад.

У статті відстоюється положення, що духовну безпеку населення України здатне забезпечити лише демократичне правове суспільство, побудоване на основі правової компетентності та соціальної дові-ри його громадян, вияву високої громадянської позиції; одним із перспективних шляхів підтримання у суспільстві сталості і духовної безпеки, втілення ідей рівності і недискримінації є підвищення рівня правової культури та освіченості.Вищу освіту розглянуто як чинник розбудови правової держави, де правова культура громадян тісно пов’язана з усіма елементами правової системи формування правової культури молоді. Формування правової культури студентства визначене як тривалий процес, що реалізується в основному у середо-вищі ЗВО, визначає ступінь і характер правового розвитку особистості в суспільній правовій культурі, тісно взаємопов’язане з правовою освіченістю людини, зокрема, її розвиненою правосвідомістю, вмін-нями і навичками реалізовувати свої права, підпорядкувати поведінку вимогам правових норм.На основі аналізу наукової літератури встановлено, що складниками правової культури студентства є: повага до правових норм суспільства; наявність дієвих правових знань, норм права; висока культура, широка ерудованість; правові навички щодо реалізації суб’єктивних прав і свобод; особисто вмотиво-вана стала правомірна поведінка; громадсько-правова активність.Доведено, що у середовищі ЗВО є потреба у створенні цілісної системи формування правової куль-тури студентства із застосуванням різноманітних механізмів заохочення громадянської активності молоді, поширення студентського самоврядування, розвитку форм волонтерської діяльності та взаємо-допомоги. Визначено й охарактеризовано основні структурні компоненти системи формування право-вої культури студентської молоді у ЗВО: цільовий (формування всіх складників правової культури сту-дентства на основі принципів поінформованості та знань, доступності правової допомоги і підтримки, індивідуального підходу та толерантного ставлення; дотримання безпеки); суб’єкт-суб’єктний (надава-чі освітніх послуг, споживачі освітніх послуг, а також освітні стейкхолдери); організаційно-змістовий (зміст навчання студентів, специфіка виховної роботи та рівень студентського самоврядування тощо). The article defends the position that the spiritual security of the Ukrainian population can be ensured only by a democratic legal society, built on the basis of legal competence and social trust of citizens, the demonstration of a high civil position. One of the perspective ways to maintain sustainability, spiritual security in society and the implementation of the ideas of equality and non-discrimination is to increase the level of legal culture and education.High education is seen as a factor in building the rule of law, where the legal culture of citizens is closely linked to all elements of the legal system of youngsters’ legal culture. Students’ formation of the legal culture is defined as a long process, implemented mainly in environment of high education institutions. It determines the degree and character of individual’s legal development in public legal culture. Its closely interrelated with the legal personal education, including developed legal awareness, skills and abilities to realize own rights, and subject behavior to the requirements of legal norms.Based on the analysis of the scientific literature, the components of students’ legal culture are established. These are: respect the legal norms of society; availability the effective legal knowledge, legal norms; high culture, wide erudition; legal skills in the exercise of subjective rights and freedoms; personally motivated constant lawful behavior; social and legal activities.It is proved that there is a need to create an entire system of forming the students’ legal culture with the use of various mechanisms to encourage civic activity of young people, the spread of students’ government, the development of forms of volunteerism and mutual assistance. The main structural components of the system of formation students’ legal culture in higher education institutions are defined and characterized. Objective component (formation of all components the students’ legal culture on the basis of awareness and knowledge principles, availability of legal assistance and support, individual approach and tolerant attitude; safety). Subject-subjective component (providing the educational services, consumers of educational services, as well as educational stakeholders). Organizational and maintenance component (content of students’ education, specifics of educational work and the level of students’ self-government, etc.).

Стаття спрямована на дослідження складових систем забезпечення електронної комерції та їх систематизацію. Метою даної статті є дослідження особливостей основних засобів та інструментів підтримки систем електронної комерції, а також вдосконалення існуючих класифікацій її інфраструктури. Проаналізовано існуючі підходи до класифікації елементів інфраструктури систем електронної комерції, що дозволило визначити їх основні переваги та недоліки. Запропоновано підхід, який передбачає розгляд інфраструктури систем електронної комерції на семи рівнях: ІТ-інфраструктура, телекомунікаційна, організаційно-правова, фінансова, логістична, маркетингова та кадрова інфраструктура.

Регулювання соціальної сфери є однією з головних функцій держави. У соціальній сфері держави цивільний захист має такі функції, як політична і правова. Інформаційну діяльність розглянуто як необхідну складову частину організації державного управління у сфері цивільного захисту, роботи керівного складу та фахівців. Ця діяльність розглядається як частина роботи Держав- ної служби України з надзвичайних ситуацій, виконання завдань якої пов’язана безпосередньо з регулюванням соціальних процесів. Політико-правову складову частину забезпечення цивільного захисту, у т. ч. і пожежної без- пеки розкрито через призму необхідності поширення заходів державного контролю. Розкрито основні підходи до розв’язання проблем підвищення управління єдиною державною системою цивільного захисту, її інформаційно-правового забезпечення. Висвітлено актуальність потреби вдосконалення механізмів організаційно-правового регулювання у цій сфері, доведено необхідність надання пріоритетності про- цесам інформатизації управління у справі забезпечення цивільного захисту в Україні.

Оподаткування відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні організаційно-правової та економічної основи держави та функціонування локальних спіль-нот територіальних громад. Незважаючи на те, що податки в різних державах світу відрізняються за ха-рактером конструювання окремих елементів їхнього правового механізму, незмінним залишається їхнє цільове призначення – формування належних і ста-більних основ для функціонування окремих територі-альних колективів, індивідуалізовані суб’єкти яких і є платниками відповідних муніципальних майнових податків. Забезпечення належного функціонуван-ня податків багато в чому залежить від послідовності законодавця в конструюванні юридичних процедур. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених дослідженню різних аспектів природи податково-пра-вової процедури, необхідно констатувати, що в юри-дичній літературі так і не сформовано усталеної, повно-цінної дефініції цього поняття.Метою статті є огляд й упорядкування у правовій доктрині напрямів і підходів до означення та характер-них рис поняття «правова процедура», висвітлення сут-ності поняття «податкова процедура» для вироблення цілісного уявлення щодо такої категорії, а також викла-дення власного бачення щодо її необхідності для забез-печення оптимального функціонування оподаткуван-ня. У статті розглянуто поняття та іманентні ознаки юридичної процедури в розрізі правової науки та те-орії держави і права, визначено значення юридичних процедур для забезпечення реалізації принципу пра-вової визначеності, запропоновано визначення подат-ково-процедурної норми та обґрунтовано її значення для впорядкування податкових правовідносин.Встановлено, що відсутність процедурного регулю-вання може поставити під сумнів можливість вчинен-ня представниками податкових органів відповідних дій. Це пояснюється тим, що через відсутність регла-ментаційних норм орган публічної влади вимушений вигадувати алгоритм власної діяльності, виходячи за межі формалізовано визначеного поля, а тому існує ризик зумовити цим нелегітимність таких дій.

У статті досліджуються конституційно-правові проблеми організації та функціонування муніципальної влади в контексті її співвідношення з феноменом народовладдя. Висвітлюється еволюція системи уявлень про місцеве самоврядування у вітчизняній та зарубіжній юридичній думці в аспекті теоретико-методологічного розуміння вчення про муніципальну владу. Така постановка питання обумовлюється тим, що питання щодо місця і ролі муніципальної влади у системі народовладдя, її правової природи, співвідношення та взаємодії таких феноменів, як народовладдя та громадоправство, відносяться до найбільш дискусійних у сучасній конституційній теорії. Метою статті є поглиблення концептуально-конституційних основ муніципальної влади як загальноправової категорії, категорії сучасного конституційного права та народовладдя, а також як виду публічної влади. Отримати найпродуктивніші результати та зробити найоптимальніші висновки щодо проблем муніципальної влади у межах загальної теорії народовладдя можна тільки за умови використання комплексного концептуально-конституційного підходу, розглядаючи, наприклад, становлення і розвиток місцевого самоврядування та муніципальної влади у межах еволюційного процесу розвитку природи та суспіль ства як цілісного організму. За такого методологічного підходу муніципальну владу необхідно розглядати як політико-правовий та соціально-культурний феномен, який виникає у результаті еволюції людства. З цієї точки зору муніципальна влада – це вже не результат акту октроювання державою або породження суб’єктивної волі більшості, а прояв об’єктивних (закономірних) явищ соціально-політичного розвитку, які необхідно враховувати. Робиться висновок, що публічна влада не є винятково прерогативою держави, існує кілька її видів. Диференціація публічної влади обумовлена її специфічними ознаками, видовими та формальними, суб’єктно-об’єктними та функціональними характеристиками. Відзначаючи багатовимірність і багатоаспектність феномена влади, автор ґрунтується на концептуальній позиції, згідно з якою джерелом влади є організація суспільства, для якого вона є важливою функцією, що забезпечує впорядковуючий, регулюючий вплив на всі основні сфери суспільного життя. Стверджується, що в основі сучасного вчення про публічну владу має бути покладено ідею щодо форм, видів та рівнів публічної влади, зокрема наявності трьох форм публічної влади (безпосереднє народовладдя, народне представництво, непредставницькі форми функціонування публічної влади, або так зване професійне владарювання), трьох видів публічної влади (публічна влада Українського народу, державна влада та муніципальна влада) і трьох рівнів її здійснення (загальнодержавна, регіональна та локальна). Аналіз концептуальних проблем організації та функціонування публічної влади в сучасній Україні, які обумовлені формуванням демократичної соціально-правової держави та інститутів громадянського суспільства, показує, що в основі цих процесів – визнання і гарантування місцевого самоврядування як самостійного рівня здійснення Українським народом належної йому влади та організаційно й функціонально відокремленого від держави виду публічної влади територіальної громади, яку (владу) доцільно розглядати як муніципальну. У цьому контексті розкривається конституційно-правова природа муніципальної влади як виду публічної влади в Україні.

Актуальність: сучасні трансформації професійної (професійно-технічної) освіти (далі – П(ПТ)О) та нові виклики сьогодення детермінують нові вимоги до майстра виробничого навчання як основного транслятора вмінь і навичок для здобувачів професійної освіти, що зумовлює необхідність неперервного професійного розвитку майстрів виробничого навчання закладів П(ПТ)О; професійний розвиток майстрів виробничого навчання є основою забезпечення якісної підготовки кадрів у системі професійної (професійно-технічної) освіти; ґрунтовна нормативно-правова база є основою успішного професійного розвитку майстрів виробничого навчання у закладах П(ПТ)О. Мета: проаналізувати нормативно-правові документи в освітній сфері на наявність у них вимог щодо професійного розвитку майстрів виробничого навчання. Методи: теоретичні (теоретичний аналіз нормативно-правових документів з проблеми професійного розвитку майстрів виробничого навчання в системі методичної роботи закладів П(ПТ)О); емпіричні (вивчення та аналіз нормативно-правового забезпечення професійного розвитку майстрів виробничого навчання у системі методичної роботи). Результати: здійснено теоретичний аналіз освітніх нормативно-правових документів на наявність у них вимог щодо професійного розвитку майстрів виробничого навчання. Висновки: необхідність професійного розвитку майстрів виробничого навчання регламентується змістом концептуальних освітніх документів, в яких професійний розвиток співвідноситься з методичною роботою педагогічних працівників і включає навчально-методичну, науково-методичну, організаційно-методичну, інформаційно-методичну та інші види методичної роботи; професійний розвиток майстрів виробничого навчання має бути одним із стратегічних пріоритетів сучасного закладу П(ПТ)О і покликаний сприяти професійному розвитку та підвищенню кваліфікації педагогічних працівників з метою підвищення якості освіти.

Актуальність теми дослідження. Динамічний розвиток суспільних відносин, а також ускладнення механізмів їх правового регулювання призвів до численних наукових дискусій із приводу системи та структури права. Ідеться, насамперед, про питання щодо виокремлення нових галузей права. Сучасний етап розвитку професійного спорту свідчить про нагромадження досить великого обсягу специфічних особливостей побудови відносин у сфері фізичної культури й спорту, які вимагають свого правового дозволу, що й визначає необхідність формування галузі спортивного права. Мета дослідження – з’ясувати необхідність, обґрунтованість і доцільність виокремлення галузі спортивного права. Методи дослідження – аналіз літературних джерел та метод історизму. Результати дослідження. Система права має складну, багаторівневу структуру, що містить ієрархічні взаємозв’язки, центральним елементом якої є комплекс фундаментальних галузей права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право й ін.). Навколо вивчення питань, пов’язаних із необхідністю виокремлення нових галузей права та вторинних утворень у системі права, існує наукова дискусія. Спортивне право – комплексна галузь права, особливе об’єднання норм, які становлять вторинне комплексне утворення. Висновки. Виявлено, що організаційно-правові проблеми керування фізичною культурою й спортом і правова природа форм керування загалом у своїй основі залишаються недостатньо вивченими. З’ясовано, що в контексті виникнення й формування галузі спортивного права саму сутність спорту розглянуто як складний компонент фізичної культури, його функції та значимість як суспільно-соціальне явище в структурі конкретної держави. Установлено, що повного уявлення цього явища і його фундаментального обґрунтування можна досягнути лише з позиції сучасної теорії систем.

Досягнення завдань кримінального провадження залежить від належним чином організованої взаємодії дізнавача та інших компетентних суб’єктів – представників правоохоронних, державних органів, громадських організацій та окремих громадян. Основи взаємодії дізнавача з іншими компетентними суб’єктами під час досудового розслідування кримінальних проступків, вчинених неповнолітніми, регламентовані за змістом нормативно-правових актів. Обґрунтована важливість взаємодії під час розслідування кримінальних проступків, вчинених неповнолітніми, дізнавача із підрозділами ювенальної превенції, кіберполіції, дільничних офіцерів поліції Національної поліції України. Також дізнавач взаємодіє із такими уповноваженими службовими особами: інспекторами-криміналістами, слідчими, оперативними працівниками Національної поліції України, експертами Експертної служби МВС України. Спільне вирішення поставлених завдань відбувається за сприяння компетентних представників державних органів: Служби у справах дітей та сім’ї районної/обласної державної адміністрації, Національної соціальної сервісної служби України (Нацсоцслужби). З метою реалізації профілактичної функції корисною є взаємодія із громадськими організаціями, які опікуються інтересами дітей. Зокрема, відомою в усьому світі та Україні є «Ла Страда» – громадська правозахисна організація, котра покликана протидіяти торгівлі людьми, домашньому насильству та спрямована на забезпечення прав дітей. Взаємодію дізнавача з іншими компетентними суб’єктами – представниками правоохоронних, державних органів, громадських організацій та окремих громадян розглянуто як специфічну систему, об’єднану спільною метою – досягненням завдань кримінального провадження. Таку взаємодію класифіковано за підставами: за характером зв’язків (безпосередня й опосередкована); за часом (постійна і тимчасова); за етапами здійснення (організаційна і тактична); за функціями (оперативно-розшукова, кримінальна процесуальна, адміністративно-правова, організаційно-управлінська, виховна); за суб’єктами (відповідно до залучених органів, підрозділів, організацій, окремих громадян).

Мета статті. Дослідити проблеми організаційно-правового забезпечення електронного обігу інформації з обмеженим доступом та інформатизації процесів управління відповідним діловодством й аналітичної діяльності в сучасних умовах. Наукова новизна. Проблемні питання впровадження систем електронного документообігу та інформатизації досліджували у своїх працях багато вітчизняних та іноземних науковців. Однак, особливості впровадження електронного діловодства, що містить інформацію з обмеженим доступом, вказаними вченими здебільшого не досліджувалися або розглянуті досить фрагментарно. Для досягнення мети статті авторами проведено аналіз положень нормативно-правових актів, які регламентують як основні організаційно-правові засади електронного документообігу, використання електронних документів, електронної ідентифікації, захисту (у тому числі й технічного) інформації в автоматизованих системах, так і порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, а також порядок організації та забезпечення режиму секретності. Висновки. За результатами проведеного дослідження з’ясовано, що чинними законодавчими актами визначено загальні засади та порядок організації роботи з електронними документами. Вказані акти, серед іншого, передбачають можливість обробки за допомогою автоматизованих систем інформації з обмеженим доступом. Водночас, наявна нормативно-правова база не достатньо врегульовує питання створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які містять інформацію з обмеженим доступом. З урахуванням виявлених недоліків правової регламентації секретного електронного документообігу, запропоновано встановлення порядку ведення секретного електронного діловодства та забезпечення відповідного режиму секретності під час обробки інформації з обмеженим доступом в автоматизованих системах окремою постановою Уряду або шляхом доповнення відповідними положеннями Типової інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року № 736, а також Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939.

УДК 658.15; JEL Classification: M 40 Мета. Формування підходу до аналізу ефективності фінансово-економічної діяльності підприємства на основі визначення факторів впливу та відповідних груп аналітичних показників. Методика дослідження. В ході дослідження використовувалися методи аналізу і синтезу, метод логічного аналізу. Інформаційними ресурсами дослідження є наукові видання і матеріали періодичних видань. Результати. Аналізуючи погляди дослідників на визначення сутності фінансової діяльності підприємства, можна виокремити наступні погляди: це діяльність підприємства, спрямована на формування і розподіл фінансових ресурсів; діяльність з фінансового посередництва; діяльність з організації використання фінансових інструментів в умовах підприємства; діяльність по забезпеченню підприємства фінансовими ресурсами; діяльність по мобілізації фінансових ресурсів підприємства задля досягнення визначених власником цілей економічного розвитку підприємства, тощо. Відповідно до сутності фінансово-економічної діяльність підприємства всі фактори впливу на неї можна розділити на наступні види: внутрішні - організаційно-правова форма підприємства, рівень забезпечення сировиною, ефективність системи управління підприємством, ефективність управління ресурсами підприємства, стан матеріально-технічного забезпечення діяльності підприємства, технологічний рівень виробництва, та зовнішні - загально ринкова кон’юнктура, соціально-політичні фактори, природі фактори, вплив податкової системи, рівень інвестиційної привабливості галузі, фінансово-кредитна політика держави. Відповідно до факторів впливу, перелік показників, за допомогою яких має реалізовуватися процес аналізу ефективності фінансово-економічної діяльності підприємства має бути наступним: показники ефективності використання основних засобів: фондовіддача, фондомісткість, фондорентабельність; показники ефективності використання матеріальних ресурсів: рентабельність продажів, рентабельність продукції, рентабельність операційної діяльності, рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність інвестицій; показники ефективності використання трудових ресурсів: продуктивність праці, трудомісткість продукції, виробіток; показники ефективності використання фінансових ресурсів: показники ділової активності, показники фінансової стійкості, показники ліквідності, показники фінансової рентабельності. Наукова новизна. Сформовано узагальнений підхід до аналізу ефективності фінансово-економічної діяльності підприємства відповідно до факторів впливу на неї та обґрунтовано перелік показників її оцінювання. Практична значущість. Запропоновані висновки можуть бути використані дослідниками, власниками та керівниками підприємств при формуванні ефективної системи аналізу господарської діяльності підприємства.

У статті на основі аналізу чинного законодавства України розкрито зміст та сутність посе­редницької діяльності у сфері державної митної справи. Надано авторське визначення поняття «митний посередник». Встановлено, що на сьогодні існує чимало проблем та недоопрацювань, що стосуються організаційно-правових засад посередницької діяльності у сфері державної мит­ної справи. Акцентовано увагу на тому факті, що найважливішим питанням, яке стосується посередницької діяльності у сфері державної митної справи, є законодавчо-правова невизначе­ність та суперечність деяких аспектів функціонування суб'єктів митного посередництва. Об­ґрунтовано той факт, що до категорії митних посередників можливо віднести митних брокерів, утримувачів складів тимчасового зберігання, а також митних складів відкритого типу, утриму­вачів вільної митної зони комерційного або сервісного типу та вантажних митних комплексів. Водночас такий суб'єкт, як власник магазину безмитної торгівлі здійснює підприємницьку діяльність у сфері державної митної справи, хоча вона фактично не є посередницькою. The essence and content of agency work in the sphere of state customs business has been shown in the article on the ground of analyzing the effective legislation of Ukraine. Author's defini­tion of the notion "customs clearance agent" has been provided. It has been determined that at pres­ent there are rather many problems and shortcomings regarding organizational and legal principles of agency work in the sphere of state customs business. The attention has been drawn to the fact that the most significant issue concerning agency work in the sphere of state customs business is legislative and legal uncertainty and divergence of some aspects of functioning of subjects of foreign economic activity. We have grounded the fact that customs brokers, temporary storage warehouse keepers, as well as open customs warehouse keepers, keepers of free customs zone of commercial or service type and freight customs complexes can be attributed to the category of customs agents. At the same time such subject as owner of duty-free shop carries out entrepreneurial activity in the sphere of state customs business, although it is not actually agency activity.

Відомо що охорона державного кордону є невід’ємною складовою частиною забезпечення національної безпеки держави. Необхідність захисту інтересів держави на її кордонах зумовлює і динаміка розвитку обстановки, а саме: активна діяльність міжнародних злочинних угрупувань щодо транзитного переправлення нелегальних мігрантів через територію України в країни ЄС та подальше удосконалення їх тактики; збільшення масштабів контрабандної діяльності, орієнтація злочинних угрупувань на незаконний ввіз в Україну товарів та вантажів через пункти пропуску , так і поза ними, з залучення озброєної охорони; спроби переміщення через кордон зброї і боєприпасів, наркотичних та психотропних речовин; готовність злочинних угрупувань до здійснення озброєного опору прикордонним нарядам під час затримання великих груп нелегальних мігрантів та контрабандних товарів; активне залучення до протиправної діяльності посібників з числа жителів суміжних держав; Невідповідність чинного законодавства України завданням Державної прикордонної служби щодо протидії нелегальній міграції та контрабандній діяльності на державному кордоні. Проаналізувавши обстановку, яка склалась на державному кордоні, а саме активізація незаконної міграції, міжнародного тероризму, контрабандної діяльності, наркобізнесу зумовлює необхідність продовження роботи щодо подальшого розвитку Державної прикордонної служби – основного суб’єкта системи забезпечення національної безпеки України на державному кордоні[2]. В цих умовах керівництво країни, Адміністрація Державної прикордонної служби України гостро ставлять питання щодо вирішення завдань, пов’язаних із забезпеченням охорони кордону з активним залученням мобільних підрозділів[8-9]. Наявність і дієвість мобільних підрозділів, як пріоритетний напрямок діяльності Державної прикордонної служби України. В умовах оптимізації організаційно-штатних структур підрозділів ДПС, переходу до більш гнучкої моделі охорони кордону Наявна нормативно-правова база орієнтує на те що основу прикордонної служби повинні складати патрулювання місцевості в межах прикордоння, службова діяльність дільничних інспекторів прикордонної служби, служба прикордонних та спільних з правоохоронними органами і громадськими формуваннями з охорони державного кордону нарядів, робота з населенням прикордоння.[7] Підвищувати об’єктивність і ефективність застосування мобільних підрозділів у таких специфічних умовах рекомендується із застосуванням відповідних методів для прийняття рішень, які засно­вані на збиранні даних з урахування досвіду з минулого. Ця необхідність дає нам змогу вирішувати наукові завдання, що полягають у розробці певних засобів, а саме – моделей тактики дій, методів та методик забезпечення підготовки та здійснення оперативно-службової діяльності ДПСУ.

Прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду під егідою ООН у Римі 17 липня 1998 р. стало результатом тривалої співпраці держав і міжнародних організацій на універсальному рівні. Так, світове співтовариство давно прагнуло до створення постійно діючого міжнародного судового органу, покликаного притягти до відповідальності осіб, які винні в скоєнні найтяжчих злочинів: геноциду, агресії, злочинів проти людяності, воєнних злочинів й ін. Це фактично перший в історії постійно діючий міжнародний кримінальний суд, пов’язаний із системою ООН, що доповнює національні органи кримінальної юрисдикції. Сучасні наукові пошуки, включаючи рецензовану монографію, базуються на різноманітних галузевих і міжгалузевих дослідженнях, нормативних і доктринальних джерелах, що розкривають основні конституційно-правові, кримінально-правові, кримінально-процесуальні, кримінально-виконавчі, міжнародно-правові аспекти заявленої проблематики. Загалом авторами здійснено комплексний аналіз теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням процесу імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду. На жаль, на сьогодні відсутні ґрунтовні дослідження останнього в Україні, що і зумовлює актуальність теми роботи. Погоджуємося, що з огляду на підписання Україною Римського статуту в 2000 р., приєднання до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду 2002 р., а також Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони 2014 р., Україна зобов’язана ратифікувати й імплементувати в національне законодавство норми Статуту, а також пов’язані з ним документи. Водночас у зв’язку зі змінами й доповненнями, внесеними до ст. 124 Конституції України (частина четверта), передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Ця норма набрала чинності з 30 червня 2019 р., породжуючи відповідні правові наслідки та зобов’язання для Української держави. Приєднання держави до Римського статуту МКС передбачає значне реформування та удосконалення не лише національного законодавства, а й усієї правової системи, активізацію співпраці з МКС, взаємодію міжнародних і національних органів кримінальної юрисдикції, вивчення зарубіжного досвіду у цій сфері тощо. Таким чином, питання правових наслідків приєднання до Римського статуту лежить в теоретичній і законодавчій, а також правозастосовній площинах. Монографія містить три розділи, в яких вперше комплексно розглянуто забезпечення імплементації Римського статуту на конституційно-правовому рівні в Україні, пострадянських і європейських країнах. Сформульовані висновки, рекомендації та пропозиції у цій сфері. Перший розділ «Теоретико-правовий аналіз природи Римського статуту Міжнародного кримінального суду та його імплементації» присвячено розкриттю доктринальних джерел дослідження Римського статуту Міжнародного кримінального суду, передумов його прийняття та правової природи, а також визначенню поняття та форми його імплементації. У розділі другому «Конституційно-правові засади імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду на національному рівні» авторами досліджено засади імплементації норм Римського статуту Міжнародного кримінального суду у національне законодавство пострадянськими країнами, а також відповідний європейський досвід. У третьому розділі «Проблеми конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду в Україні» звернуто увагу на поняття, суб’єкти і зміст конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а також проблеми та перспективи імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду у національне законодавство України на сучасному етапі. Варто відзначити комплексність проведеного дослідження, обґрунтування низки концептуальних підходів, висновків та пропозицій. Так, згідно з авторським розумінням імплементації Римського статуту – це організаційно-правова діяльність держави в особі уповноважених суб’єктів, що реалізується в законодавчо визначеному порядку та складається з послідовних законодавчих й інших процедур, спрямованих на забезпечення здійснення юрисдикції МКС стосовно осіб, відповідальних за особливо тяжкі злочини у порядку, визначеному Римським статутом. Виокремлено тенденції конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту у зарубіжних країнах. Наголошено, що класифікація моделей та способів імплементації Римського статуту у практиці зарубіжних країн зумовлена такими основними підходами: 1) прийняття законодавчого акта, спрямованого на здійснення імплементації, який буде мати пріоритет над національними законами та іншими нормативно-правовими актами при виникненні суперечностей стосовно юрисдикції МКС; 2) внесення змін та доповнень до конституції й інших нормативно-правових актів; 3) внесення змін і доповнень до відповідних законодавчих актів, що супроводжується прийняттям спеціального законодавства про співпрацю з МКС. Безперечно, перевагою монографії є визначення оптимального для України способу імплементації Римського статуту на конституційно-правовому рівні, пов’язаного з прийняттям спеціального законодавства про співпрацю з МКС, що супроводжується внесенням змін і доповнень до відповідних законодавчих актів. Запропоновано прийняття спеціального законодавства про співпрацю України з МКС, в якому будуть визначені компетентні державні органи влади України, відповідальні за співробітництво з МКС (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України, Міністерство закордонних справ України, Конституційний Суд України, Міжвідомча комісія з імплементації міжнародного гуманітарного та кримінального права в Україні, інші органи), а також форми надання взаємної правової допомоги у процесі такого співробітництва. Слід акцентувати і на пропозиції щодо прийняття Закону України «Про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду», удосконалення положень Конституції України та інших законодавчих актів на шляху імплементації Римського статуту Україною. Розроблено проект Закону України «Про співробітництво між Міжнародним кримінальним судом та Україною». У цілому можна позитивно їх оцінити, зауваживши про потребу подальшого вивчення цієї проблематики, здійснення громадського та експертного обговорення тощо. Монографія буде корисною для науковців, посадових осіб органів законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, прокуратури, експертних організацій, громадськості.

Мета роботи – формалізувати інноваційно-інвестиційні механізми регулювання економічної безпеки держави та обґрунтувати перспективи їх розвитку на основі сучасних економічних підходів. Дизайн/Метод/Підхід дослідження. Застосовано системний підхід, загальнонаукові методи аналізу і синтезу; інформаційною основою є нормативно-правова база та звітні дані Державної служби статистики України. Результати дослідження. Формалізовано зміст інноваційно-інвестиційних механізмів регулювання економічної безпеки держави як сукупності форм, методів, інструментів стимулювання створення, впровадження у виробництво та просування на ринок продуктових, технологічних, організаційно-управлінських та інших нововведень відповідно до стратегічних пріоритетів національної безпеки. Теоретичне значення дослідження. Визначено пріоритети інноваційно-інвестиційних механізмів регулювання економічної безпеки: організаційно-правовий, фінансовий, виробничо-технологічний, кадровий, експертно-консалтинговий. Практичне значення результатів дослідження. Розроблено рекомендації органам державного управління в частині реалізації комплексу економічних і адміністративних заходів, спрямованих на захист національних інтересів України у сфері відтворення і збереження вітчизняного науково-технічного і технологічного потенціалу. Соціальне значення результатів дослідження. Виявляється у зміцненні економічної складової забезпечення конституційних гарантій громадян на безпеку, захист їх життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканості на основі зростання інноваційно-інвестиційного потенціалу держави. Оригінальність/Цінність/Наукова новизна дослідження. Визначено точки дотику теорій залежності від траєкторії попереднього розвитку та трансакційних витрат, що сприятиме виходу України з інституціональної пастки. Обмеження дослідження. Недосконалість методу, вибірки даних, неможливість доступу до певних інноваційно-інвестиційних механізмів при аналізі стану економічної безпеки України унаслідок державної таємниці. Перспективи подальших досліджень. Розвивати теорію трансакційних витрат і адаптувати її до зовнішньоекономічних аспектів державного регулювання національної безпеки. Тип статті – теоретична.

Стаття присвячена питанням цивільно-правової відповідальності за законодавством України. Наголошено, що традиційно проблематика відповідальності держави становила інтерес публічних галузей права, таких як конституційне, адміністративне, екологічне. В умовах сьогодення, коли перед державою Україна чи не кожного дня постають нові геополітичні виклики, сутність підходів до оцінки ролі та значення цивільно-правової відповідальності держави змінюється. Держава як особливий публічно-правовий суб’єкт бере участь у виникненні, зміні та припиненні правовідносин, у тому числі й відносин цивільної відповідальності. На сьогодні залишається невирішеною низка питань щодо підстав та умов цивільно-правової відповідальності держави, особливостей суб’єктного складу в цивільному правопорушенні, та найголовніше, - самого доктринального визначення категорії «цивільно-правова відповідальність держави». Досліджено окремі аспекти еволюції цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Зазначено, що інститут відшкодування завданої особі шкоди був правовою необхідністю з початку зародження вчення про правовідносини. Проте, найбільшого розвитку інститут цивільно-правової відповідальності досяг саме за часів римського права. Основи розуміння та формування цивільно-правової відповідальності держави були закладені за часів римського права. Сьогодні питання цивільно-правової відповідальності держави не втрачає своєї актуальності серед сучасних дослідників, оскільки стрімкі зміни суспільного устрою кидають все нові виклики для підстав цивільно-правової відповідальності, умов і механізмів відшкодування державою завданої шкоди юридичним чи фізичним особам. Сформульоване визначення цивільно-правової відповідальності держави - як безумовного обов’язку держави в особі відповідальних органів державної влади або юридичних осіб публічного права здійснити справедливе відшкодування (компенсувати) заподіяну потерпілій особі матеріальну та (або) моральну шкоду викликану організаційно-управлінськими, військово-політичними, організаційно-правовими рішеннями, діями та заходами органів державної влади, їх посадових осіб, службовцями та у інших випадках визначених законодавством.

У статті розглянуто різні точки зору на причини й умови, що зумовлюють службову недбалість, та проаналізовано науково-обґрунтовані заходи, які б сприяли успішній боротьбі із цим негативним соціально-правовим явищем, скоротили б його поширеність і постійно сприяли його подоланню.У статті з’ясовано негативне ставлення до права та закону, що лежить в основі службової недба-лості, а правова неврегульованість здійснення системного контролю за діяльністю службових осіб, вибірковий підхід до застосування правових норм надають широкі можливості порушувати закони і діяти всупереч йому. Такі причини говорять про необхідність забезпечення суворого контролю за за-конністю в діяльності службових осіб різних рівнів. Висновок, зроблений у статті, свідчить, що неналежне виконання своїх службових обов’язків пра-цівниками органів внутрішніх справ, державної фіскальної служби, фіскальних органів, прокуратури та суду в останні роки призвело до масових порушень прав конкретних осіб, підірвало авторитет пра-воохоронних та контролюючих органів і судову систему в цілому.На наш погляд, деякі з умов роботи службової особи можуть певною мірою впливати на вибір його поведінки, проте саме рішення діяти всупереч нормам закону не є єдиним рішенням ситуації, що скла-лась. Вивчення кримінологічних аспектів організаційно-управлінської діяльності дає нам підстави вважати, що службова недбалість в основному відбувається через наявні особисті недоліки службових осіб та їх негативні методи управління.Нам видається, що тотальна безкарність за вчинення службової недбалості є однією з найважливі-ших умов, що сприяють її вчиненню. Проте із-за лояльного ставлення такі особи піддавалися заходам дисциплінарного впливу, що певною чином могло негативно вплинути на моральну і правову свідо-мість як самих порушників, так і інших працівників, які знали про їхні службові правопорушення.