Статті в журналах: "Органи виконавчої влади на місцях"

1

Бараненко, Д. В. "До характеристики адміністративно-правового статусу центральних органів виконавчої влади". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 88–93. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).653.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено правовий статус та компетенцію центральних органів виконавчої влади, з'ясовано правову природу та функції кожного з видів цих органів на основі аналізу практики їх функціонування. Встановлено, що основними завданнями центральних органів виконавчої влади є: надання адміністративних послуг; здійснення державного нагляду (контролю); управління об'єктами державної власності; внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність; здійснення інших завдань, визначених законодавством України. Наголошено, що від організації та діяльності центральних органів виконавчої влади залежить рівень забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Окрім цього, досліджено ознаки поняття «виконавча влада», зроблено висновок про змістові відмінності, які розкривають природу кожного з них, при цьому доведено, що публічне управління фактично є засобом досягнення мети функціонування виконавчої влади. Особливу увагу приділено аналізу такого виду центральних органів виконавчої влади, як служба, передусім через призму його призначення - надання якісних адміністративних послуг. Обґрунтовано висновок щодо недоцільності існування в межах виконавчої влади такого виду органів, як центральні органи зі спеціальним статусом з огляду на особливі функції, покладені на них законодавством. У зв'язку з цим запропоновано обмежити центральний рівень органів виконавчої влади чотирма видами (міністерства, служби, агентства та інспекції). Підкреслено факт відсутності в законодавстві визначення міністерств як головних центральних органів виконавчої влади та запропоновано доповнити спеціальний закон відповідною нормою, оскільки міністерства наділені лише функцією щодо формування державної політики в окремих сферах. Проаналізовано також правовий статус міністра та керівника іншого центрального органу виконавчої влади. Звернуто увагу на важливість врахування характеру зв'язків між елементами системи органів виконавчої влади в Україні залежно від конкретних цілей та завдань, що покладаються на владу на певному етапі розвитку. У зв'язку з цим обґрунтовано висновок, що з огляду на сучасний «сервісний» складник функціонування органів виконавчої влади, на перше місце виходить такий вид зв'язків, як реординаційний. Надані пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення організації центральних органів виконавчої влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Mazur , T. V. "Legal support of establishment and reform of the system of state bodies for the protection of cultural heritage in Ukraine." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (July 31, 2020): 60–67. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.06.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз правового забезпечення становлення та реформування системи державних органів охорони культурної спадщини в Україні. Наукова новизна статті полягає у висвітленні змін правового й інституційного забезпечення системи державних органів охорони культурної спадщини в Україні. Висновки. Органи охорони культурної спадщини керуються у своїй діяльності Конституцією й законами України, актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами міністерств й інших центральних органів виконавчої влади, рішеннями місцевих державних адміністрацій й органів місцевого самоврядування та розпорядженнями їх голів, а також положеннями й іншими нормативними та розпорядчими документами. Загалом часті зміни й реорганізації системи органів державної влади в Україні негативно позначаються не лише на пам’яткоохоронній діяльності держави, а й на розвитку співпраці та координації зусиль між державними й громадськими інституціями, організаціями, фондами тощо. Разом із тим створення у складі Міністерства культури Директорату культурної спадщини, до основних завдань якого віднесено формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, оцінку результатів її здійснення та вироблення пропозицій щодо удосконалення охорони культурної спадщини, видається корисним з точки зору посилення уваги держави до охорони культурної спадщини. Так само позитивним є створення окремого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини України. За умови успішної реалізації розпочатих реформ відкриваються нові можливості для вироблення й реалізації державної пам’яткоохоронної політики. При цьому необхідним є створення окремих органів охорони культурної спадщини на місцях як у складі нинішніх державних адміністрацій, так і виконавчих органів місцевого самоврядування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Косач, І. А., та О. С. Кулик. "Децентралізація в Україні: тенденції та проблемні аспекти". Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, № 2 (5 січня 2022): 61–66. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue2-2021-11.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто основні теоретико-методологічні підходи до розгляду процесів децентралізації влади в Україні у контексті адміністративної реформи та охарактеризовано органи місцевого самоврядування як децентралізовану форму управління. Зазначено, що процеси децентралізації спрямовані на підвищення якості життя населення та забезпечення відтворення природних систем на основі ефективного комплексного економічного та соціального розвитку регіону, що досягається завдяки раціональній організації територіального господарства. Представлено порівняльний аналіз системи органів публічної влади на місцях та запропоновано рекомендації проведення реформи місцевого самоврядування України. Запропоновано модель децентралізації влади, із акцентом на контрольну та фінансову функцію органів місцевого самоврядування, а також центральних органів виконавчої. Досліджено поетапну реалізацію реформи місцевого самоврядування в Україні в контексті сталого розвитку. Обґрунтовано загальні аспекти застосування реформи місцевого самоврядування в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Тарасенко, В. С. "Поняття та ознаки органів виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності в Україні". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 4, № 92 (17 грудня 2020): 63–74. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.92.63-74.

Повний текст джерела

Анотація:

За результатами проведеного дослідження надано визначення поняття органів виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності в Україні, визначено їх місце в системі органів виконавчої влади, встановлено коло ознак органів виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності та надано їх класифікацію за ступенем узагальненості. Зазначено, що органи виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності в Україні можна визначити як різновид органів державної влади, що мають ієрархічну структуру, діяльність яких спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів та полягає в підзаконному адміністративно-правовому регулюванні (адмініструванні) суспільних відносин у сфері наукової та науково-технічної діяльності в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Власюк, Н. І., та О. І. Пікулик. "ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ У КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ". Herald of Lviv University of Trade and Economics Economic sciences, № 64 (7 жовтня 2021): 36–42. http://dx.doi.org/10.36477/2522-1205-2021-64-06.

Повний текст джерела

Анотація:

Без реформування місцевого самоврядування, здійснення процесів децентралізації неможливо подолати негативні процеси в соціально-економічному та культурному розвитку територіальних громад і регіонів, забезпечити суттєве підвищення рівня та якості життя більшої частини громадян України. Ключові напрями реформування системи місцевого самоврядування в Україні – розмежування повноважень між ними та органами виконавчої влади, між органами місцевого самоврядування різних рівнів, визначення територіаль-ної основи органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, закріплення за кожним рівнем ор-ганів влади необхідного обсягу ресурсів та встановлення відповідальності органів місцевого самоврядування перед виборцями і державою. Недостатність власних стабільних джерел доходів значно обмежує вплив місцевих органів влади на соціально-економічний розвиток регіонів. Тому розширення та оптимізація джерел наповнення місцевих бюджетів є надзвичайно важливим завданням, вирішення якого сприятиме підвищенню рівня фінансової незалежності органів місцевого самоврядування і якісному виконанню покладених на них зав-дань і функцій. Питання удосконалення процесу формування доходів місцевих бюджетів та пошук резервів їх збільшення є надзвичайно актуальним в умовах бюджетної децентралізації та значного розширення повнова-жень, якими наділяються органи місцевої влади. У статті проведено аналіз сучасного стану формування та використання коштів місцевих бюджетів в умовах децентралізації фінансових ресурсів та реформування місцевого самоврядування, а також визначено основні шляхи нарощення власної фінансової бази органів місце-вої влади для забезпечення ефективного виконання покладених на них функцій.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Tellis, S. A. "Президент Угорщини та органи державної влади: механізми взаємодії". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (13 березня 2020): 47–54. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.05.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є аналіз механізмів взаємодії Президента Угорщини з органами державної влади, які закріплені в Конституції Угорщини та інших нормативно-правових документах. Наукова новизна. Особливий акцент зроблено на місці та ролі Президента в системі державної влади в аспекті конституційного визначення його повноважень та обов’язків. Висновки. Угорщина за формою правління є парламентською республікою, де Державні збори є повновладним органом, формують політично відповідальний перед ними Уряд й обирають Президента, який у системі державних органів є конституційним главою держави. Встановлено, що роль інституту президентства в організації державної влади в Республіці будується на закріпленні його статусу як арбітра, що врівноважує гілки державної влади. Це положення диктує місце Президента в системі державних органів, обсяг його повноважень, систему виборів, специфіку взаємин з іншими державними органами. Обґрунтовується, що Статус та обов’язки Президента Республіки майже не змінилися під час конституційного процесу. Норми Основного Закону Угорщини 2011 р., що регулюють інститут президентства, засновані на попередніх нормах Конституції 1949 р. Уряд і його діяльність не входять до сфери керівництва Президента. Главою виконавчої влади в Республіці є Прем’єр-міністр, який і здійснює урядову політику. Конституційним обов’язком Президента Угорщини є забезпечення балансу гілок влади. Саме ця діяльність, відповідно до Конституції, захищає демократичне функціонування державної організації. Якість функціювання Президента, як балансуючого чинника, пов’язана з його особистими якостями. За активної участі Президент має вплив на законотворчу діяльність, але тільки у сенсі запобіжника можливих, на його думку, порушень. У практичній площині законотворча діяльність регулюється рішеннями Конституційного Суду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Чорна, А. М. "До характеристики правового статусу окремих центральних органів виконавчої влади як суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності". Актуальні проблеми держави і права, № 87 (5 листопада 2020): 198–204. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2819.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що роль підприємницької діяльності для держави та суспільства складно переоцінити, адже вона має суттєвий вплив на всі сфери суспільного життя. Так, з економічної точки зору підприємницька діяльність сприяє залученню великих грошових коштів у різні галузі господарства, що сприяє розвитку національної економіки в цілому. Активні учасники підприємницької діяльності є найбільшими і основними платниками податків. Не можна не відмітити й соціальний ефект підприємництва, оскільки широка мережа малих і середніх підприємств сприяє створенню робочих місць. Підприємництво в суспільстві так само необхідне, як і в економіці; в установах сфери обслуговування - так само, як на промислових підприємствах. А тому важливим завданням держави є створити всі необхідні умови для забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності. У статті на основі аналізу наукових поглядів учених та норм чинного законодавства України надано характеристику правового статусу окремих центральних органів виконавчої влади як суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності. Наголошено, що як окремий вид суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування слід розглядати Кабінет Міністрів України. Адміністративно-правовий статус даного суб'єкта зумовлений декількома особливостями: він є вищим органом виконавчої влади, а тому координує та контролює діяльність усіх інших підпорядкованих йому органів у досліджуваному напрямі; він наділений широким колом повноважень у досліджуваній сфері; здійснює правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних із забезпеченням прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування. Узагальнено, що центральні органи виконавчої влади, набуваючи адміністративно-правового статусу суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності, реалізують свої повноваження шляхом забезпечення формування та реалізації державної політики, а також окремі функції з реалізації державної політики у вказаному спрямуванні. Серед особливостей їхнього адміністративно-правового статусу слід назвати те, що: вони є представниками державної виконавчої влади; їхня компетенція поширюється на всю територію України; їхня назва залежить від їх функціонального призначення; вони наділені широким комплексом повноважень, спрямованих на забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

О. О. Гулак. "РЕАЛІЗАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА МІСЦЕВОМУ ТА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 90 (26 серпня 2020): 182–95. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.90.182-195.

Повний текст джерела

Анотація:

Попри широке вживання поняття «екологічна політика» в нормативних актах, його зміст у них не розкривається. Це зумовлює актуальність наукових пошуків у даному векторі. Стаття присвячена дослідженню природи й сутності, специфіки реалізації екологічної політики України на місцевому та регіональному рівнях. Аналіз екологічної політики крізь призму юридичної природи державного управління у сфері довкілля дозволяє виділити її напрями та рівні здійснення (державний та місцевий/регіональний). Реалізація державної екологічної політики на місцях здійснюється одночасно трьома системами: системою місцевих рад та їх виконавчих органів, системою місцевих державних адміністрації та системою територіальних органів виконавчої влади у сфері екологічного управління. Суб’єкти цих систем взаємодіють між собою на засадах координації й субординації та наділені широкими повноваженнями у сфері екологічного управління в межах територій їх розташування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Татаренко, Г. В., та І. В. Татаренко. "ДЕЯКІ АСПЕКТИ РЕФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОРГАНІВ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (40) (4 лютого 2021): 134–40. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-40-2-134-140.

Повний текст джерела

Анотація:

Органи юстиції виконують низку важливих функції із забезпечення реалізації державної правової політики. У процесі становлення сучасної системи органів юстиції їх статус, структура, обсяг повноважень неодноразово змінювалися. З 2015 року розпочато масштабну реформу структури органів Міністерства юстиції України. Реформування відбувається шляхом оптимізації органів юстиції з урахуванням особливостей проведення адміністративно-територіальної реформи. Мета реформування територіальних органів Міністерства юстиції України, окрім оптимізації, полягає в скороченні видатків державного бюджету на їх функціонування, розширенні доступу до електронних сервісів Міністерства юстиції України та безоплатної правової допомоги, а також підвищенні якості цих послуг. Наразі науковцями та правниками-практиками відзначається розгалуженість розуміння сутності та місця органів юстиції в системі органів виконавчої влади, відсутність ефективного результату від проведених реформ, зокрема щодо досягнення цілей та завдань Проекту ЄС "Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні", який завершив свою діяльність ще у грудні 2017р. У статті проаналізовано особливості реформування територіальних органів Міністерства юстиції України, ознаки, які притаманні органам юстиції, уточнено їх значення, враховуючи реалії сьогодення. Здійснено аналіз нормативних підстав реформування територіальних органів Міністерства юстиції України, особливостей комунікації та взаємодії з партнерами, громадськими організаціями, юридичними кініками при закладах вищої освіти та іншими суб’єктами. Ключові слова: органи юстиції, Міністерство юстиції України, юстиція, міжрегіональні управління, оптимізація.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Ткачук, Роман. "ПАНДЕМІЯ ЯК ЗБУРЮВАЛЬНИЙ ВПЛИВ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ЕКСТРЕНИМ РЕАГУВАННЯМ". Науковий вісник: Державне управління 1, № 7 (15 березня 2021): 268–302. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-1(7)-6-268-302.

Повний текст джерела

Анотація:

Неправочинне використання і злочинне використання небезпечних та патологічних біологічних агентів і продуктів генної інженерії та молекулярної біології може стати передумовою прояву нових інфекційних хвороб і повернення тих хвороб, що були вже подолані людством раніше. Також певну проблему становить порушення правил роботи з патогенними культурами і біологічних дослідницьких і промислових лабораторіях. Сьогодення вимагає дослідження епідемій – надзвичайних ситуацій медико-біологічного характеру, як певного каталізатора подій в роботі служб екстреного реагування та перешкоди сталому функціонуванню органів управління складовими безпекових систем держави, що потребує використання іноваційних технологій прийняття управлінських рішень, що вимагають опрацювання нестандартних варіантів рішень також у сфері цивільного захисту. За результатами аналізу нормативних актів, що є підґрунтям для прийняття управлінських рішень в системі екстреного реагування на події, що є небезпечними для життя і здоров’я людей, можна засвідчити неузгодженість самих нормативних актів за рахунок незбалансованості та відсутність розуміння комплексності наслідків будь-якого збурювального впливу (пандемія COVID-19) за умов незавершеної адміністративної реформи, де не відбулося чітке визначення місії, функцій і завдань центральних органів виконавчої влади, включених до складу ЄДСЦЗ. Спираючись на аналіз подій та реакції систем управління, цивільного захисту зокрема, можна засвідчити, що такі непередбачувані, надзвичайні події, які перекручують усі розрахунки і докорінно змінюють усі існуючі уявлення, створюють не тільки додаткові перешкоди, а також створюють можливості щодо позитивних перетворень. В межах децентралізації важливим є те, що чинне законодавство наділяє органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади специфічними функціями та повноваженнями, зокрема щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які є основою їх практичної діяльності. Крім того, що ці повноваження є специфічними (це випливає зі специфіки відповідних законів), коло повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування є досить широким. Має місце дублювання повноважень названих органів місцевої влади, що спричиняє нераціональне використання кадрових, фінансових, інших ресурсів та не сприяє підвищенню ефективності державного управління щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, яке зумовлює безпеку здоров'я та життя громадян.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Федоріщев, С. С. "Особливості діяльності центрів надання адміністративних послуг у місті Вінниці". Актуальні проблеми держави і права, № 86 (23 вересня 2020): 223–28. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2448.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розкрито досвід діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Зокрема, проаналізовано нормативно-правові акти, якими повинні керуватися в діяльності центру надання адміністративних послуг м. Вінниці, та виокремлено напрями удосконалення діяльності зазначеного центру. Діяльність центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці базується на таких критеріях, як: а) взаємодія органів публічної адміністрації з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці; б) максимальна інтеграція публічних послуг, за якими найчастіше звертаються споживачі; в) створення якісних програмних продуктів та відповідних електронних реєстрів за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій для вдосконалення діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Констатовано, що суб'єктами, які взаємодіють з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс», є: 1) 22 територіальних підрозділи центральних органів виконавчої влади, а саме: 3 підрозділи державних фондів; 4 територіальні органи Вінницької облдержадміністрації; 3 органи Вінницької райдержадміністрації, в тому числі структурні підрозділи міської ради та її виконавчі органи; 3 підприємства комунальної форми власності, які також надають відповідні публічні послуги, та 1 орган приватної форми власності. Проаналізовано позитивний досвід впровадження сервісу «мобільний адміністратор» у центрі надання адміністративних послуг «Прозорому офісі» м. Вінниця та наголошено на необхідності розширювати мережу зазначених сервісів у віддалених селищах, містах, районах тощо з метою підвищення якості надання публічних послуг ЦНАП в м. Вінниця. Для вдосконалення та підвищення якості надання публічних послуг у «Прозорому офісі» ЦНАП в м. Вінниця функціонують електронні телекомунікаційні системи: 1) електронна система адміністрування чергою або так званий реєстр територіальної громади м. Вінниця; 2) система електронного документообігу “DocsVision”, що стала однією з перших, запроваджених саме в цьому ЦНАП; 3) автоматизована інформаційна система (АІС); 4) Єдиний державний реєстр, 5) Державний земельний кадастр (ДЗК), Державний реєстр актів цивільного стану споживачів послуг (ДРАЦСГ) тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

Вавренюк, Сергій. "ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ". Public management 17, № 2 (27 лютого 2019): 26–34. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-26-34.

Повний текст джерела

Анотація:

Розкрито проблему державного регулювання вищої освіти України. Акцентовано увагу на процесі євроінтеграції під час вибору особ- ливостей та напрямів розвитку вищої освіти в країні. Розглянуто поняття державного управління й освіти як процесу ре- формування, що відбувається у сфері освітніх послуг, зокрема, вищої осві- ти України. Визначено, що державне управління покликане задовольняти освітні потреби суспільства для досягнення стратегічних цілей його розвит- ку та економіки загалом. При цьому освіта виступає об’єктом виконавчої влади та характеризується інтеграцією з усім суспільним устроєм, що, своєю чергою, вимагає виконання державного регулювання за її організа- цією. Акцентовано увагу на тому, що державне управління має спрямовувати- ся на регулювання порядку організації навчального процесу, контролювати якість освіти, а також встановлювати порядок ліцензування та державної акредитації закладів вищої освіти. Тим самим наголошено на важливій ролі управління вищою освітою в Україні. Визначено та вивчено органи виконавчої влади у сфері державного управ- ління освітою, їх функції та основні повноваження щодо надання освіт- ніх послуг у країні. Розкриваючи завдання державних органів управління сферою освіти, здійснено порівняльний аналіз з європейськими країнами та особливостями їх інституційного та функціонального стану державного управління системою вищої освіти. Окреслено проблемні місця у вітчизняному досвіді державного управлін- ня системою вищої освіти, а саме — відсутність автономності закладів вищої освіти та низький рівень діяльності громадських консультативних органів, покликаних створювати рекомендації щодо розвитку системи вищої освіти в країні, що сприятиме її ефективності та якості. У підсумку визначено, що для реалізації організаційно-правового меха- нізму державного управління вищою освітою необхідно послідовно здійс- нювати організаційні та правові дії, які спираються на об’єктивні закони і спрямовані на реформування системи освіти.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

МІШИНА, НАТАЛЯ. "Муніципальна реформа в Україні: стан і перспективи". Право України, № 2018/04 (2018): 126. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-126.

Повний текст джерела

Анотація:

Місцеве самоврядування посідає важливе місце у житті кожної демократичної держави. Органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними до населення, у зв’язку з чим на них покладено значну кількість повноважень, ефективне виконання яких підвищує рівень довіри населення до органів публічної влади та сприяє його залученню до участі у вирішенні важливих питань на місцевому рівні. Місцеве самоврядування та його організація привертають увагу дослідників, особливо фахівців у сфері конституційного та муніципального права, і ця увага підвищується у період реформування органів публічної влади; не є винятком і Україна. Муніципальна реформа (реформа місцевого самоврядування) в Україні триває вже доволі давно, але не втрачає актуальності – можливо тому, що поки що жоден з її етапів не закінчився, продемонструвавши такі значні успіхи, які б надали підстави для її завершення. Вагому роль у проведенні муніципальної реформи відіграють затверджені органами державної влади концепції цієї реформи, у зв’язку з чим важливим науковим завданням є доктринальний аналіз цих документів. Наявність чіткого, послідовного, без внутрішніх протиріч проекту (концепції) муніципальної реформи сприятиме вирішенню низки проблем, які постали перед місцевим самоврядуванням в Україні. Ці проблеми гальмують його подальший розвиток. Метою статті є телеологічний і формальний аналіз затверджених різними органами державної влади у різні часи концепцій, які стосуються муніципальної реформи, що сприятиме кодифікації їхніх норм в одному документі, та визначення органу державної влади, якому доречно надати відповідні систематизаційні повноваження. За підсумками проведеного аналізу виявлено відсутність: а) послідовності у скасуванні попередніх актів при прийнятті нових аналогічного змісту; б) визначеності з тими суб’єктами, до повноважень яких належить прийняття концептуальних актів про реформування місцевого самоврядування в Україні; в) уніфікованості родових найменувань досліджуваних актів; г) точності їх індивідуальних найменувань. Більшість недоліків, виявлених у процесі аналізу затверджених різними органами державної влади у різні часи концепцій, які стосуються муніципальної реформи, виправити доволі швидко – наприклад, скасувати три застарілі акти-концепції, які й досі залишаються чинними, незважаючи на втрату актуальності, або переглянути їх з метою виключення з їхнього складу норми про муніципальну реформу (Концепція адміністративної реформи в Україні 1998 р., Концепція державної регіональної політики 2001 р., Концепція щодо внесення змін до Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації 2001 р.). Відповідно, залишиться чинною лише Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні 2014 р. (Концепція реформи місцевого самоврядування 2009 р. була скасована у 2012 р.). Якщо у трьох застарілих актах-концепціях буде виявлено актуальні положення, то доцільно кодифікувати їх в одному документі – зокрема, у Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні 2014 р. Незважаючи на значну нормотворчу активність у цій сфері органів виконавчої влади та глави держави, концептуальну регламентацію реформи місцевого самоврядування в Україні та зазначені вище систематизаційні повноваження доцільно покласти на Верховну Раду України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Negoda, Vyacheslav. "Пропозиції щодо удосконалення правових механізмів з реалізації реформи територіальної організації влади та місцевого самоврядування на засадах децентралізації". Public Administration and Regional Development, № 8 (30 червня 2020): 369–95. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.08.02.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена аналізу сучасного стану впровадження реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади. Наведено аргументи щодо необхідності нормативно-правого врегулювання питання з формування нового адміністративно-територіального устрою та створення спроможного місцевого самоврядування, розбудови дієвої системи територіальної організації влади та вчасного завершення реформи децентралізації влади. Показано що основними проблемами у сфері адміністративно-територіального устрою України, які істотно впливають на ефективність територіальної організації влади є: застарілість моделі адміністративно-територіального устрою України, яка не відповідає сучасним викликам; надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць, насамперед сільських та селищних рад та й окремих міст; існування анклавів, ексклавів, невизнаність меж багатьох адміністративно-територіальних одиниць; наявність значних диспропорцій у рівнях соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць; відсутність законодавчої бази достатньої для формування нової територіальної основи діяльності органів місцевого самоврядування. Зазначено, що найбільш оптимальною може бути модель децентралізації в Україні, яка корелюється з Основним законом держави і національним законодавством та спрямована на формування ефективної системи місцевого самоврядування, в якій ключовою ланкою буде базовий рівень – спроможні та самодостатні територіальні громади. Надано пропозиції щодо удосконалення правових механізмів з реалізації реформи територіальної організації влади та місцевого самоврядування на засадах децентралізації де головною домінантою є сучасна реформована Конституція яка стає підґрунтям міцного місцевого самоврядування і запорукою сильної виконавчої влади на місцях – що є важливим індикатором самодостатньої держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Кравченко, Юлія Петрівна. "ВНУТРІШНІЙ КОНТРОЛЬ – АТРИБУТ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ БЮДЖЕТНОЮ УСТАНОВОЮ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ". Науковий вісник: Державне управління 3, № 5 (15 вересня 2020): 101–9. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-101-109.

Повний текст джерела

Анотація:

Одним із завдань сталого розвитку суспільства є децентралізація управління в державному секторі, тобто делегування повноважень щодо прийняття управлінських рішень центральними органами виконавчої влади на місця. Реалізація децентралізованого управління можлива завдяки належним чином організованому внутрішньому контролі. Адже, зазначений контроль надає впевненість головним розпорядникам бюджетних коштів, що всі прийняті управлінські рішення на місцях є обґрунтованими та виваженими. Крім того, в сучасних умовах функціонування бюджетних установ з обмеженими ресурсами постає важливе завдання з пошуку можливих шляхів заощадження таких ресурсів та ефективного їх використання. У статті відзначено, що організація системи внутрішнього контролю в бюджетній установі сприятиме прийняттю економічно обґрунтованих, результативних, ефективних управлінських рішень з дотриманням вимог чинного законодавства щодо використання матеріальних, фінансових чи інших ресурсів бюджетної установи, які є обмеженими. Автором досліджено походження терміну «внутрішній контроль» та наявні у міжнародній практиці моделі внутрішнього контролю. Порівняння моделей COSO та COSO ERМ зображено графічно. Стаття відображає коротку історію запровадження системи внутрішнього контролю у нормативно-правових актах України. Також даний науковий доробок містить розкриті питання організації внутрішнього контрою безпосередньо в бюджетній установі з особливим місцем ідентифікації та оцінки ризиків в даному процесі. Зазначено важливість організації та забезпечення належного рівня функціонування внутрішнього контролю бюджетними установами системи Державної служби України з надзвичайних ситуацій, адже на них покладено функції з питань цивільного захисту. Вплив внутрішнього контролю на ефективність управління бюджетною установою проілюстровано в статті графічно.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Жернова, М. Г. "ЦЕНТР-ПЕРИФЕРІЙНА МЕТОДОЛОГІЯ ТА РОЛЬ МІСТА В ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 17–21. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.163.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянута концепція центр-периферійних відносин, яка запропонована як методологічна основа щодо децентралізації влади у сучасній державі. За допомогою цієї концепції розкривається роль та специфіка включе- ності міст до державного та правового простору сучасної України. Тобто стаття присвячена з’ясуванню можливостей використання концепції центр-периферійного аналізу в юриспруденції, зокрема для теоретичного обґрунтування децентралізації державної влади. Центрація державного простору пов’язана зі становленням специфічних локальних територій та їх нормативно-правовим оформленням. Показано, що міста завжди виконують роль центрів в організації державного простору, у зв’язку із чим вони є основними точками концентрації управлінських та фінансових ресурсів. Доведено, що центр-периферійний аналіз є релевантною та дивергентною методологією проведення децентралізації державної влади в Україні. Децентралізація влади має бути зорієнтована не лише на переосмислення механізму організаційної та фінансової незалежності областей та районів шляхом посилення позицій місцевого самоврядування порівняно з органами виконавчої влади на місцях, але й на посилення ролі міст як організуючих центрів, здатних виступати реальними рушіями економічного та соціального розвитку. Центр-периферійна методологія виявляє свою ефективність під час побудови програми децентралізації державної влади. Перенесення акцентів з регіонів на анклави, які з соціально-економічного погляду є реальними носіями центр-периферійних відносин, є шляхом, який дозволить значно посилити статус міста в українському праві та в державному просторі, сформувати таку матрицю взаємин між державою та локальними територіями, яка надасть можливість побудувати взаємовигідні умови фінансового, політичного та юридичного характеру. Таким чином, децентралізація як тенденція розвитку сучасної Української держави - це реальний шанс завершити урбанізацію українського суспільства, що не лише посилить позиції обласних центрів, але й відповідно зміцнить позиції периферії у суспільстві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Кожевніков, В. О. "Порівняльно-правовий аналіз статусу антимонопольних органів України та іноземних держав у системі органів публічної адміністрації". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 28–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3186.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена особливостям адміністративно-правового статусу антимонопольного органу в системі органів державної влади за законодавством України та зарубіжних країн. Запропоновано типологізацію антимонопольних органів залежно від впливу вищих органів виконавчої влади (Уряду або Президента залежно від різновиду республіканської форми правління). Аналіз адміністративно-правового статусу антимонопольних органів іноземних держав дає можливість виділити два основних види інституційної побудови антимонопольного органу. У першому випадку конкурентне відомство є центральним органом виконавчої влади, який є підзвітним та підконтрольним вищому органу виконавчої влади (Уряду або Президенту). Здебільшого, але не завжди, це одноосібний орган (Міністерство, служба), керівник якого призначається за загальною процедурою призначення міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади. У другому випадку, як це має місце і в України, антимонопольний орган не входить до складу Уряду (або Кабінету Президента), прямо не підзвітний вищому органу виконавчої влади. Акцентовано увагу на процедурах призначення та звільнення керівництва антимонопольного органу, взаємовідносинах конкурентного відомства з вищими органами виконавчої влади держави. Проаналізовано правозастосовчу практику діяльності конкурентного відомства Європейського Союзу – Європейської Комісії під час надання дозволів на концентрацію у стратегічних сферах економіки Європейського Союзу, де посилюється міжнародна конкуренція з боку Китайської Народної Республіки. Розглянуто вітчизняну судову практику оскарження указу Президента України про звільнення члену Антимонопольного комітету України. Окреслено питання ролі антимонопольних органів та Уряду у сфері контролю за допустимістю державної допомоги суб’єктам господарювання. З урахуванням вітчизняної судової практики та федерального законодавства США (зокрема, федерального закону США «Про Федеральну торгову комісію») надано пропозиції щодо вдосконалення порядку звільнення Першого заступника, заступників Голови Антимонопольного комітету України, державних уповноважених Антимонопольного комітету України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Zan, Mykhaylo. "МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ЕФЕКТИВНОГО ПОЛІТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ЕТНІЧНИХ МЕНШИН: ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ ТА ДОСВІД УКРАЇНИ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (20 грудня 2020): 119–30. http://dx.doi.org/10.15421/342039.

Повний текст джерела

Анотація:

Починаючи з 1990-х років питання захисту прав етнічних, мовних і релігійних меншин активно впроваджується в міжнародно-правову практику на рівні ООН та Ради Європи. Однією з важливих постала проблема політичного представництва інтересів меншин, яка починає регулюватися на рівні ОБСЄ з запровадженням посади Верховного Комісара у справах національних меншин. На рівні цієї інституції за участі міжнародних експертів вироблені Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Варшавські рекомендації щодо сприяння участі національних меншин у виборчому процесі (2001), Больцанські/Боценські рекомендації щодо національних меншин у міждержавних відносинах (2008), Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств (2012), Грацькі рекомендації щодо доступу до правосуддя і національних меншин (2017) та ін.Метою статті є висвітлення міжнародно-правового формату забезпечення ефективного політичного представництва інтересів етнічних меншин та практики їх застосування в європейських країнах. Автор розглядає три рівні політичного представництва міноритарних етнічних груп: 1) центральний (загальнодержавний); 2) регіональний та локальний (самоврядування); 3) дорадчий (консультативний).У контексті аналізу політичного представництва етнічних меншин важливу роль займає інститут етнополітичної партії. Впродовж XX – початку XXI ст. він розширив свій ареал із поліетнічних регіонів Західної Європи до країн Центральної та Південо-Східної Європи. Справедливому представництву етнічних меншин у органах влади сприяє створення одномандатних округів (Італія, Албанія та ін.), пропорційна виборча система (Фінляндія, Словаччина та ін.), преференційне голосування (Австралія), зниження відсоткового бар’єру для проходження до парламенту етнополітичних партій (Польща, Сербія та ін.). Ряд країн Європи (Боснія і Герцеговина, Косово, Хорватія, Словенія, Румунія, Угорщина) застосовують практику резервування місць у парламенті для організацій етнічних громад. Представництво меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які зазвичай представлені в структурі міністерств культури та освіти. До роботи в цих урядових інституціях залучаються представники етнічних груп. Позитивний досвід репрезентації етнічних меншин у судових і правоохоронних органах має Республіка Хорватія.Ефективна політична участь та представництво у владі етнічних меншин реалізується через функціональну систему місцевого самоврядування, яка створюється на екстериторіальній та територіальній основі. Корпоративна модель екстериторіальної автономії меншин представлена так званими саамськими парламентами на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Найбільш розповсюджна у світі персональна модель екстериторіальної автономії етнічних меншин забезпечується шляхом створення неурядових організацій. Завдяки процесам регіоналізації та децентралізації ряд етнічних громад Європи мають статус національно-територіальних автономій (Італія, Іспанія, Франція, Данія, Фінляндія, Молдова). Дорадчі (консультативні) органи слугують каналами для діалогу між державною владою та етнічними громадами в питаннях використання земельних ресурсів, житла, захисту освітніх, мовних і культурних прав. Вони формуються як на рівні уряду (Австрія), так на рівні президентської влади (Україна).Враховуючи досвід цих держав, потребують вдосконалення наступні аспекти політичної репрезентації етнічних меншин: 1) відновлення адміністративних меж угорськомовного та румунськомовного виборчих одномандатних округів; 2) перегляд законодавчої норми щодо принципів інституціоналізації етнополітичних партій; 3) застосування на регіональному та локальному рівнях пропорційної системи відкритих списків із можливістю репрезентації партій меншин у регіонах України з поліетнічним складом населення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Петров, С. Є. "МІСЦЕ ГОЛОВНОГО СЕРВІСНОГО ЦЕНТРУ МВС УКРАЇНИ В СИСТЕМІ СУБЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 298–309. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.33.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що необхідність визначення місця Головного сервісного центру в системі суб’єктів адміністративного права зумовлена потребою розподілу компетенції між органами державної виконавчої влади, визначення об’єму повноважень, необхідних для ефективного виконання поставлених перед цим органом завдань. Відсутність глибоких теоретичних розробок та керівництво виключно доцільністю створення нового органу з надання сервісних послуг в системі МВС на практиці виявило чимало проблем, в усуненні яких виникла потреба. Серед них – складність структури підпорядкування регіональних та територіальних сервісних центрів МВС, а точніше, відсутність такого підпорядкування територіальний сервісних центрів Головному сервісному центру МВС, визначення статусу і Головного сервісного центру і Регіональних сервісних центрів як самостійних юридичних осіб публічного права ускладнило підпорядкування останнього. Спроба усунути цю прогалину шляхом визнання регіональних сервісних центрів філіями Головного сервісного центру породила ще більшу проблему у визначенні адміністративно-правового статусу територіальних сервісних центрів, яка наразі є невизначеною і позиціонується як структурні підрозділи Регіональних сервісних центрів МВС. У статті досліджується питання місця Головного сервісного центру МВС в системі суб’єктів адміністративного права. Аналізуються підходи до визначення значення визначеності місця органа державної виконавчої влади в системі суб’єктів адміністративного права, та визначається ефективність обраної структури системи сервісних послуг МВС України завданням, поставленим перед Головним сервісним центром МВС. Запропоновано удосконалення такої структури та внесення змін та доповнень до Положення про Головний сервісний центр МВС. Визначено основні критерії та чинники, які визначають місце органу виконавчої влади, зокрема, Головного сервісного центру МВС в системі суб’єктів адміністративного права. Визначено, що він є спеціалізованим органом виконавчої влади, який перебуває у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ України, самостійною юридичною особою публічного права, за організаційно-правовою формою – спеціалізованим органом державної влади, який має власну компетенцію – забезпечення державної політики у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та безпеки експлуатації транспортних засобів, що має власну структуру: підпорядковані регіональні сервісні центри, з визначеними функціями та завданнями, та відповідними повноваженнями, серед яких основні: публічно-управлінські та публічно- сервісні, визначені Положенням про Головний сервісний центр МВС.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Воробйова, Оксана. "ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ У США КРІЗЬ ПРИЗМУ АКРЕДИТАЦІЇ". Науковий вісник: Державне управління, № 1(11) (18 квітня 2022): 28–41. http://dx.doi.org/10.33269/2618-0065-2022-1(11)-28-41.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою даної статті є аналіз державного управління вищою освітою у США через призму процесу акредитації. Розвиток сучасного суспільства спонукає до того, що галузь вищої освіти є пріоритетною у національній стратегії розвитку, адже її діяльність спрямована на підготовку спеціалістів нового формату, тому питання управління вищою освітою залишається актуальним, а процес акредитації є підтвердження якості підготовки в університеті та гармонізації національних освітніх систем. Основою реалізації дослідницької мети є використання таких методів, як аналіз (проаналізовано основні засади процесу акредитації у США), синтез (визначено практико-прикладні аспекти реалізації системи державного управління у галузі вищої освіти щодо забезпечення якості), узагальнення (визначено особливості державного управління у США вищою освітою у контексті акредитації) тощо. Визначено, що роль Міністерства освіти США (US Department of Education) щодо процесу акредитації університетів полягає у здійсненні нагляду за виданими федеральними органами акредитаційними документами, несе відповідальність за акредитаційні агенції, є гарантом додержання стандартів з акредитації, періодичне оприлюднення списку національних агенцій з акредитації. Констатовано основні акредитаційні заходи: стандарти; самостійне вивчення; оцінка на місці; рішення та оприлюднення; моніторинг; переоцінка. Ідентифіковано основні підходи щодо покращення політики акредитації, а саме: підвищення відповідності як стандарту; відновлення регуляторної координації; підвищення академічної та кар’єрної мобільності; забезпечення інноваційної освітньої практики; захист інституційної автономії; оцінювання за загальними показниками; оптимізація процесів визнання акредитатора; заохочення акредитаторів до підтримки інноваційних практик. На основі аналізу досвіду США щодо державного управління вищою освітою у контексті акредитації можна сформулювати такі пропозиції щодо вдосконалення цієї діяльності в Україні: при розробленні та оцінюванні освітніх програм акредитація має здійснюватися незалежними агенціями з акредитації, що на державному рівні затверджуються найвищим органом виконавчої влади у цій сфері; органи державного управління мають зосередити свою увагу на розробленні державної політики у сфері вищої освіти, перманентному контролі щодо її реалізації, контроль за акредитаційним агенціями; використовуючи досвід США, слід удосконалити механізм, порядок та процедуру проведення акредитації освітніх програм. Серед перспективних напрямів дослідження проблеми державного управління вищою освітою в США слід вказати управління у сфері електронного навчання та розвитку віртуальних освітніх ресурсів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Lytvynova, O. N., L. P. Zaporozhyan та K. Y. Yuriyiv. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРОЄКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СИСТЕМУ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я»". Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, № 4 (19 березня 2021): 81–87. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2020.4.11914.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета: показати актуальні питання громадського здоров’я, проголошені в проєкті Закону України «Про систему громадського здоров’я», та можливості їх реалізації. Матеріали і методи. Використовуючи метод системного аналізу, проведено вивчення найактуальніших завдань системи громадського здоров’я у даному законопроєкті. Результати. Даний законопроєкт орієнтований на стратегічний план розвитку громадського здоров’я, має бути консолідованим законом на кшталт Основ законодавства чи Кодексу. У ньому повинна бути чітко виписана виконавча структура, її місце у владних органах, співіснування з ними, функціональна підпорядкованість тощо. У даному законопроєкті вводиться нова структура – уповноважений орган у сфері громадського здоров’я, який розглядають як «центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері громадського здоров’я та санітарно-епідемічного благополуччя, у тому числі щодо організації та здійснення державного контролю, в порядку визначеному законом, за дотриманням вимог санітарного законодавства у сферах господарської діяльності, які можуть становити ризик для санітарно-епідемічного благополуччя». У цьому законопроєкті не чітко визначено місце даного органу у виконавчій структурі влади, а отже унеможливлює його співфункціонування ні в плані розподілу праці, ні в плані фінансування. Декларативні стратегічні тези мають мати чітко визначене фінансування зі зазначеними джерелами поступлень та співвідноситись із фінансовими можливостями. Питання вакцинації на сьогодні має ознаки юридичної колізії та потребує збалансування між правами особи та інтересами громади. Питання громадського здоров’я повинно вирішуватись консолідованими силами суспільства і узгодженими діями виконавчої вертикалі влади. Пропаганда здоров’я і профілактика захворювань повинні бути пріоритетним напрямком державної політики у сфері охорони здоров’я. Висновки. Безперечно, що галузь громадського здоров’я потребує вагомого законодавчого підґрунтя, яке має бути достатньо виважене, орієнтоване на інтереси як громади, так і окремого громадянина і не викликати настороги з боку населення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

КРАВЕЦЬ, ІРИНА. "Поняття та функції організаторів торгівлі за законодавством України". Право України, № 2018/06 (2018): 71. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-071.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність обраної теми дослідження зумовлена важливою роллю організаторів торгівлі в системі суб’єктів господарсько-торговельних відносин, недостатнім нормативно-правовим регулюванням і фрагментарним дослідженням у наукових працях їх правового статусу. Зокрема, мало вивченими залишаються питання, які є загальними для всіх видів організаторів торгівлі: поняття, основне призначення, функції цих суб’єктів господарсько-торговельних відносин. Метою статті є проведення комплексного аналізу нормативно-правового регулювання правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі, з’ясування їхніх основних функцій та призначення, обґрунтування поняття “організація торгівлі”, визначення особливостей правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі. З’ясовано, що формами здійснення організації господарсько-торговельної діяльності є управління та регулювання господарсько-торговельною діяльністю, які здійснюють суб’єкти організаційно-господарських повноважень. Обґрунтовано, що організація торгівлі – це створення належних умов для купівлі/продажу майна шляхом укладення договорів купівлі-продажу, поставки завдяки зосередженню покупців та продавців (постачальників) у відповідному місці/на відповідному майданчику електронних торгів, що забезпечує можливість здійснення купівлі/продажу у максимально короткі строки з мінімальними витратами за оптимальними цінами. З’ясовано, що організаторами торгівлі можуть бути центральні та місцеві органи виконавчої влади, суб’єкти господарювання, які створюють належні умови та можливості для укладення господарсько-торговельних договорів, швидкого встановлення ділових контактів між продавцями (постачальниками) та (або) покупцями, купівлі/реалізації майна за оптимальними цінами, розвитку торгівлі загалом. Встановлено, що основними функціями організаторів торгівлі є: координаційна, регулятивна, стабілізаційна, акумулятивна, оперативна та інформаційна. У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі (бірж, ринків та ярмарків).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Правоторова, О. М. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (27 січня 2020): 124–28. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).202.

Повний текст джерела

Анотація:

Визначено, що міжнародні стандарти адміністра-тивно-правової охорони базуються, по-перше, на За-гальній декларації прав людини та пактах. Європей-ський суд із прав людини передбачає як негативний (невтручання держави) обов’язок держави, так і пози-тивний (активні дії з боку держави) обов’язок. Нега-тивний обов’язок полягає в тому, що суб’єкти владних повноважень не мають права втручатись у приватне та сімейне життя особи, а також порушувати право на повагу до особистого житла та кореспонденції осо-би. Наголошено, що провідне місце у визначенні на-прямів розвитку сфери адміністративно-правової охо-рони в країнах-учасницях ЄС посідає адміністрація або ж законодавчо визначене профільне міністерство, що відповідає за політику, розвиток, планування та координацію системи адміністративно-правової охо-рони. Доведено, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не розкриває змісту терміна «приватне життя», оскільки описує його як «термін із широким значенням, який не піддається визначенню». З’ясовано, що багато країн включають основні поло-ження Декларації у своє базове законодавство. Саме її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів із прав людини.На основі аналізу Конвенції про захист прав лю-дини й основоположних свобод сформовано стандарти прав, свобод людини і громадянина у сфері адміністра-тивно-правової охорони, а саме: публічна адміністра-ція зобов’язана поважати права людини, а органи виконавчої влади і місцевого самоврядування мають у межах своєї компетенції гарантувати відновлення прав, свобод і законних інтересів усіх, хто перебуває під їх захистом; кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; публічна ад-міністрація має поважати право приватного і сімейного життя особи; кожен, чиї права та свободи було поруше-но, має право на ефективний засіб юридичного захисту в адміністративному порядку, навіть якщо таке пору-шення було вчинене особами, які здійснювали свої офі-ційні повноваження; під час війни або іншої суспіль-ної небезпеки, яка загрожує існуванню нації, держава може вживати заходів щодо обмеження певних прав і свобод, однак виключно в тих межах, яких вимагає го-строта становища.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Ionushas, S. K. "Питання місця і ролі прокуратури України в системі поділу державної влади". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 13–24. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.02.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню місця і ролі прокуратури України в системі поділу державної влади в контексті конституційної модернізації цього інституту. Розглянуто дискусійні питання правового змісту оновлених функцій прокуратури. Метою статті є аналіз змісту конституційних функцій та повноважень прокуратури України з точки зору їх структурно-функціонального зв’язку із компетенцією органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Наукова новизна статті полягає у дослідженні ролі прокуратури в механізмі поділу державної влади на основі аналізу зв’язку конституційних функцій та повноважень органів прокуратури України з повноваженнями органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Висновки. Зміни до Конституції України щодо правосуддя формально об’єднали інститут прокуратури й інститут правосуддя та зумовили оновлення змісту конституційних функцій прокуратури. Така модернізація прокуратури останніми роками вкотре актуалізує дослідження питання її місця і ролі в системі поділу української влади. За змістом конституційних функцій та визначених у законодавстві повноважень компетенція органів прокуратури є дотичною до компетенції органів усіх гілок державної влади. Водночас, цей інститут має свою конституційно-правову природу і виконує особливу роль в механізмі стримувань і противаг. Компетенційно прокуратура не може бути «утиснута» в рамки якоїсь однієї з гілок влади – законодавчої, виконавчої чи судової. Інститут прокуратури перебуває в межах регулятивного впливу конституційного принципу поділу державної влади та запровадженого в Основному Законі України механізму стримувань і противаг. За своєю соціальною роллю прокуратура України є органом забезпечення законності, а отже, і верховенства права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

Янушевич, Я. В. "ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІНСЬКОГО ВПЛИВУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 167–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).711.

Повний текст джерела

Анотація:

Янушевич Я. В. Особливості управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. - Стаття. У статті розглянуто теоретико-правові засади управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. Встановлено, що детальне вивчення правового статусу Президента України дає підстави розцінювати його не лише в контексті представника інституту президенства, а ще і як повноцінного суб’єкта публічної адміністрації. Акцентовано увагу на тому, що ціннісно-функціональне призначення Президента України в державі та суспільстві розкривається через його місце в системі державної влади України і визначається такими характеристиками: у системі поділу державної влади не належить ані до законодавчої, ані до виконавчої, ані до судової влади, займаючи особливе самостійне місце в державному механізмі, але за змістом своїх повноважень Президент України є найбільш наближеним до виконавчої влади; влада Президента України є похідною від влади народу України, який є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, що забезпечує формальну незалежність Президента України від інших вищих органів державної влади; забезпечує єдність державної влади і державної політики, цілісність державного механізму; є рівноправним суб’єктом у системі державної влади; зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, які передбачено Конституцією та законами України. Доведено, що Президент України в інституційному механізмі забезпечення сфери оподаткування займає особливе місце, адже є суб’єктом, якого не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але якого наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у вказаній сфері, здійснює інституційне забезпечення сфери оподаткування на загальнодержавному рівні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Ковальчук, Ю. М. "ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ІЗ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКОНАВЧИХ ОРГАНІВ МІСЦЕВИХ РАД НА БАЗОВОМУ РІВН". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 36–40. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.167.

Повний текст джерела

Анотація:

Від проголошення незалежності і до цього часу Україна постійно перебуває в стані пошуку власної моделі організації місцевої влади, яка була б досить ефективною і відповідала сучасним проблемам, які постають перед нею. Розпочавши процес передачі влади на місця, наша держава стала на шлях дієвих змін та утвердження міжнародних стандартів у національному законодавстві в сфері місцевого самоврядування. При цьому чималу роль у діяльності системи органів місцевого самоврядування відіграють їхні виконавчі органи як інструменти безпосередньої реалізації наданих повноважень. У зв’язку з цим постає необхідність звернення до зарубіжного досвіду держав у питанні регулювання діяльності виконавчих органів місцевих рад на базовому рівні. Метою статті є вивчення, дослідження та аналіз системи, функцій, форм та методів діяльності виконавчих органів місцевих громад у міжнародних актах і нормативно-правових актах зарубіжних країн шляхом виокремлення критеріїв їх класифікації та умовного поділу на групи для висвітлення їх різнорідного та спільного характеру, вироблення цілісного уявлення досліджуваного питання. За результатами дослідження встановлено та сформовано основні критерії класифікації зарубіжного досвіду у сфері регулювання діяльності органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, зокрема: за концепціями (моделями) місцевого самоврядування, функціональним призначенням, методом правового регулювання, способом визначення, формою державного устрою, територіальним (географічно-територіальним) критерієм, за історичними формами регулювання тощо. Відповідно до зазначених критеріїв виокремлено і проаналізовано його види. Особлива увага приділена зарубіжному досвіду країн із близькими до критеріїв України. Визначено, що такими країнами є Польща та Франція. На основі їхнього досвіду вивчено та підсумовано результати реформування системи місцевого самоврядування в Україні за останні роки. Відповідно до результатів дослідження зроблено висновки щодо можливості використання міжнародного досвіду для України та сформовано основні проблемні питання, які необхідно вирішити для врегулювання питання діяльності виконавчих органів місцевих громад.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Myshchak, I. M. "Деякі проблемні аспекти законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (14 лютого 2020): 60–67. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.06.

Повний текст джерела

Анотація:

Реформування системи державного управління та місцевого самоврядування, яке активно проводиться упродовж останніх п’яти років, вимагає належного законодавчого забезпечення. Передусім ідеться про внесення змін до Конституції України, на розвиток яких мають бути розроблені й ухвалені базові законодавчі акти, зокрема про адміністративно-територіальний устрій, про статус представників або органів центральної влади на місцях, про службу в цих органах, про місцеве самоврядування в Україні (нова редакція), про службу в органах місцевого самоврядування (нова редакція) тощо. Метою статті є аналіз проекту змін до Конституції України щодо децентралізації влади № 2598 від 13 грудня 2019 р., виділення його основних позитивних та проблемних положень. Наукова новизна полягає в аналізі проекту змін до Конституції України щодо децентралізації влади, внесеного на розгляд Верховної Ради України, визначенні позитивних положень, які можуть бути корисними для удосконалення правового статусу й незалежності органів місцевого самоврядування, а також виокремленні найбільш дискусійних норм, які викликають обґрунтовані побоювання щодо потенційного посилення позицій центральної влади на місцевому рівні. Висновки. Реформування державного управління в Україні потребує системного оновлення законодавчого поля, у тому числі внесення змін до Конституції. Відповідні суспільні очікування знайшли практичне втілення в поданні Президентом України на розгляд парламенту законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) № 2598 від 13 грудня 2019 р. Його здобутком стали положення щодо: ґрунтування територіального устрою України на засадах унітарності, єдності та цілісності державної території, децентралізації влади, субсидіарності і повсюдності місцевого самоврядування, запровадження трискладової системи адміністративно-територіального устрою України – громади, округи, області, створення виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування на рівні округу й області замість нинішніх державних адміністрацій та ін.Разом із тим законопроект, навіть у доопрацьованій формі від 27 грудня 2019 р., містив ряд положень, які потенційно можуть нести загрозу звуження прав органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Такими є право префекта здійснювати виконавчу владу в округах і областях, містах Києві та Севастополі, видавати акти, які є обов’язковими на відповідній території, призупиняти дію актів органів і посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України з одночасним зверненням до суду, вносити Президенту України подання про зупинення дії ухваленого радою громади, головою громади, окружною, обласною радою акта, що не відповідає Конституції України та створює загрозу порушення державного суверенітету, територіальної цілісності чи загрозу національній безпеці, та про тимчасове зупинення у зв’язку з цим повноважень голови громади, складу ради громади, окружної, обласної ради тощо. Чи не найбільше критики викликала норма про право Президента України у разі ухвалення радою громади, головою громади, окружною, обласною радою акта, що не відповідає Конституції України та створює загрозу порушення державного суверенітету, територіальної цілісності чи загрозу національній безпеці, за поданням префекта зупиняти указом дію відповідного акта й тимчасово зупиняти повноваження голови громади, складу ради громади, окружної, обласної ради та призначати тимчасового державного уповноваженого. У разі визнання Конституційним Судом України зазначеного акта таким, що не відповідає Конституції України, Верховна Рада України за поданням Президента України повинна достроково припиняти повноваження голови громади, ради громади, окружної, обласної ради. Так само сумнівними видаються пропозиції визначати на рівні законів, а не в Конституції, засади правового статусу голів громад, депутатів рад громад, окружних, обласних рад, порядок утворення, реорганізації та ліквідації виконавчих органів ради громади, виконавчих комітетів окружних, обласних рад, обсяг їх повноважень тощо. Дискусійність цих та інших положень, зрештою, була визнана суб’єктом права законодавчої ініціативи – Президентом України, що призвело до відкликання законопроекту. Водночас аналіз цього законопроекту і визначення найбільш дискусійних його положень є корисним у контексті необхідності розроблення нового законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

ТИМОЩУК, ВІКТОР. "Запровадження загальної адміністративної процедури як напрям реформування публічної влади". Право України, № 2018/11 (2018): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-105.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядається проблематика законодавчого врегулювання загальної адміністративної процедури в Україні. Її актуальність зумовлена черговим етапом у доопрацюванні відповідного законопроекту та високою ймовірністю його ухвалення у середньостроковій перспективі. Метою статті є привернути увагу на саме призначення закону про загальну адміністративну процедуру, його місце серед інших законодавчих актів, основні новели законопроекту, що з’явилися протягом останнього року. Отже, у статті пояснюється, що закон про адміністративну процедуру покликаний врегулювати саме загальну адміністративну процедуру. Тобто це не кодекс, що має кодифікувати чи в інший спосіб систематизувати усе різноманіття про цедур розгляду та вирішення різних категорій адміністративних справ. Його основне призначення – визначати загальні принципи та стандарти спілкування публічної адміністрації з приватними особами. У ньому мають бути закріплені основні права особи, обв’язки адміністративного органу, механізми їх реалізації/виконання. Також у статті звертається увага на функціональне розуміння категорії “адміністративний орган”, на практичну цінність використання механізму нікчемності адміністративних актів. Особлива увага приділяється питанню суб’єкта розгляду скарг в адміністративному порядку. Зокрема, наголошується на всьому різноманітті таких суб’єктів: це і “класичний” вищий адміністративний орган, і орган виконавчої влади, що здійснює фаховий адміністративний контроль за законністю діяльності органів місцевого самоврядування у відповідній сфері делегованих повноважень. У кожному з випадків заохочується створення допоміжних колегіальних органів – комісій з розгляду скарг в адміністративному порядку, із можливістю залучення до їхнього складу представників громадськості. Головними висновками у питанні загальної адміністративної процедури в Україні є: потреба активізації науковців, викладачів та інших компетентних осіб до підготовки навчальних і тренінгових програм, а також подальше навчання усіх публічних службовців. Крім того, потрібною є наукова підтримка для практичних працівників задля своєчасного перегляду усього масиву законодавства, узгодження спеціальних (тематичних) законів із законом про адміністративну процедуру.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Haydanka, Y. I. "Центральні органи виконавчої влади Чеської Республіки в процесах децентралізації та регіоналізації". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 10(138) (26 січня 2017): 55. http://dx.doi.org/10.15421/1716105.

Повний текст джерела

Анотація:

Розглядаються особливості функціонування політичного рівня децентралізації та регіоналізації Чеської Республіки через аналіз діяльності центральних органів виконавчої влади. Відзначається, що у структурі центральних органів виконавчої влади розв’язання найбільш суперечливих питань процесів децентралізації та реалізація державної стратегії регіоналізації політичної системи належить до компетенції Міністерства регіонального розвитку.З’ясовано, що протягом досліджуваного періоду Чеська Республіка показує високий рівень ефективності та децент-ралізації системи державного управління. Відзначається, що сучасна система центральних органів виконавчої влади Чеської Республіки стала наслідком цілеспрямованої політики держави на децентралізацію публічного управління. В країні функціонує розгалужена система центральних органів виконавчої влади, діяльність яких, у тому числі, направлена на підтримку регіонального розвитку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

Маслова, Я. І. "ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ". Знання європейського права, № 2 (30 червня 2021): 75–79. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.209.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню сутності адміністративно-правового статусу Президента України як особливого суб’єкта публічної адміністрації. Встановлено, що в системі суб’єктів публічної адміністрації Президенту України відведено місце серед суб’єктів публічної адміністрації, яких не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але яких наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у сфері публічного адміністрування поряд із Верховною Радою України, Національним Банком України, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, військово-цивільними адміністраціями тощо. Звернено увагу на те, що з моменту впровадження посади Президента України його роль у функціонуванні органів державної влади постійно переглядалась: від зайняття місця глави виконавчої влади до винесення Президента України за межі тріади гілок влади та надання йому статусу арбітра в системі стримувань та переваг, як це передбачено Основним Законом. Визначено, що правовий статус Президента України у сфері публічного адміністрування опосередковано його визнанням як глави держави, який діє від її імені; гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина; гаранта реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північно-атлантичного договору. Встановлено, що правовий статус Президента України, якого закріплено Конституцією України, є основою формування його адміністративно-правового статусу. Змістовне наповнення останнього складають повноваження, визначені у ст. 106 Основного Закону. З огляду на критерій функціонального призначення повноваження Президента України у сфері публічного адміністрування доцільно поділяти на повноваження щодо контролю (п. п. 15, 16, 29, 30); повноваження щодо організації органів виконавчої влади (п. п. 9–14, 22, 28); повноваження щодо керівництва (п. п. 17, 18); повноваження щодо встановлення окремих станів (п. п. 19, 20, 21); інші повноваження (п. п. 24–27).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Білоус-Осінь, Т., та О. Койчева. "Теоретико-правові аспекти адміністрування земельного податку". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.932.

Повний текст джерела

Анотація:

Бажання стати невід'ємною частиною європейської спільноти вимагає від України дотримання певних вимог та відповідності встановленим стандартам. Одним із критеріїв відповідності є розвинута економіка, яка забезпечує інтереси держави в цілому та кожного члена суспільства окремо. Наша держава вже багато років намагається зайняти своє «місце під сонцем», де всі її громадяни будуть робити добре, і кожен зможе задовольнити його потреби, незважаючи на те, що всі вони різні. Україна, як і майже всі пострадянські держави, відноситься до країн, що розвиваються, і цей фактор обов'язково повинен враховуватися при побудові сучасної економіки країни. Саме тому, актуальність земельного оподаткування не викликає сумнівів. Стаття присвячена висвітленню проблем, яких пов’язано із адмініструванням земельного податку в Україні. В ході дослідження звернуто увагу на невідповідність положень законодавства, яким врегульовано адміністрування земельного податку, а також низький рівень взаємодії між органами, які встановлюють земельний податок та органами, які його справляють. Проаналізовано підходи до способів визначення земельного податку через категорії «податок на землю», «податок на купівлю та реєстрацію землі», «податок за користування землею». Запропоновано шляхи вдосконалення процедури нормативної грошової оцінки земельної ділянки та визначення порядку подання інформації, необхідної для обчислення бази плати за землю. Доцільним вважається доповнення Закону України «Про землеустрій» статтею 26 таким змістом: «Подання документації із землеустрою до органів місцевого самоврядування та державних органів влади, для затвердження документації із землеустрою від імені замовника документації здійснюється її розробником, якщо інше не встановлено договором» та статтею 28 такого змісту: «Розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за неподання документації із землеустрою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин для внесення відомостей до Державного земельного кадастру від імені замовника.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Tkachenko, N. "МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА". Juridical science 2, № 5(107) (3 квітня 2020): 84–91. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.11.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що нa cyчacнoмy eтaпi в Укрaïнi cклaлиcя пeвнi ocoбливocтi cycпiльниx вiднocин, внacлiдoк якиx нaйвищoю цiннicтю yкpaïнcькoгo cycпiльcтвa є пoтpeби тa пpaвa iндивiдa. Ocoбливoю цiннicтю кoжнoгo cycпiльcтвa є дiти, ocкiльки caмe вoни є ocнoвoю мaйбyтньoгo кpaïни. Дepжaвa чepeз нopмaтивнo-пpaвoвy бaзy й opгaни влaди пoвиннa зaбeзпeчити кoжнiй дитинi гiднe життя тa cтвopити yмoви для вceбiчнoгo poзвиткy. Пpoтe icнyє cитyaцiя, кoли дiти з piзниx пpичин зaлишaютьcя бeз бaтькiвcькoгo пiклyвaння, тoдi вiдcтoяти влacнi пpaвa тa iнтepecи ïм вкpaй тяжкo. У тaкиx cитyaцiяx дepжaвa бepe нa ceбe зобoв'язaння щoдo yтpимaння тa виxoвaння дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння. Cтaвлeння дepжaви дo пpoблeм дiтeй, a ocoбливo дo пpoблeм дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння, є пoкaзникoм poзвиткy cycпiльcтвa. Мета статті полягає у тому, щоб на основі аналізу досягнень юридичної науки, положень вітчизняного законодавства та правозастосовної практики, визначити та дослідити проблемні питання щодо місця Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. У статті визначено місце Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. Адміністративно-правовий статус Мінсоцполітики складається з таких елементів: мета, завдання та функції, порядок утворення, реорганізації, ліквідації органу, його компетенція, структура, лінійна і функціональна підпорядкованість. Визначено завдання Директорату розвитку соціальних послуг та захисту прав дітей, який є самостійним структурним підрозділом апарату Мінсоцполітики. Зроблено висновок, що незважаючи на значні успіхи з боку держави в особі уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, Мінсоцполітики щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства, доцільно звернути увагу на те, що соціальна політика держави залежить від злагодженої взаємодії зазначених органів ті повинна бути спрямована на посилення соціального захисту сімей в умовах соціально-економічної трансформації українського суспільства.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

РУМ’ЯНЦЕВ, В’ЯЧЕСЛАВ. "Проблеми організації влади за проектом Конституції Отто Ейхельмана". Право України, № 2018/04 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-039.

Повний текст джерела

Анотація:

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Гудович, Олег, Олександр Ковальов та Валерій Мазуренко. "НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ОСНОВНИХ ЗАВДАНЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ". Науковий вісник: Державне управління 4, № 6 (30 листопада 2020): 46–67. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-4(6)-46-67.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій статті проведено аналіз змісту основних завдань з цивільного захисту та ефективність їх реалізації органами виконавчої влади. На основі аналізу змісту Кодексу Цивільного Захисту України, Положень про функціональні та територіальні підсистеми ЄДСЦЗ, спроможності їх органів управління та сил цивільного захисту до виконання поставлених завдань виявлено, що в процесі їх формування та постановки має місце проведення їх обґрунтування на недостатньому рівні, а саме без урахування стану інституційного, ресурсного та кадрового забезпечення, оцінки можливості щодо реалізації основних функцій у сфері ЦЗ. Причини такого стану системи полягають у недостатньому рівні організації управління в сфері ЦЗ, зокрема, через відсутність: нормативно-правого забезпечення деяких функціональних підсистем; чіткого розмежування повноважень між різними суб’єктами забезпечення ЦЗ; достатнього досвіду та необхідних знань у керівників та фахівців всіх ланок управління системи цивільного захисту. На основі досвіду побудови і функціонування систем, що накопичений провідними країнами світу та здатності забезпечити надійний захист населення і територій від надзвичайних ситуацій, визначені основні критерії ефективного їх функціонування. На основі наукового та економічного обґрунтування наведений варіант механізму постановки завдань ЦіМОВВ у сфері ЦЗ. В загальному випадку визначені основні етапи постановки завдань з використанням ітераційної процедури. В статті запропоновано механізм наукового обґрунтування завдань ЦіМОВВ у сфері ЦЗ шляхом проведення системного аналізу щодо формування, постановки та можливостей реалізації завдань ЦіМОВВ у сфері ЦЗ, визначено низка відповідних чинників, причин та передумов, які негативно впливають на ефективність функціонування інституційних складових ЄДСЦЗ. В статті наголошено, що спроможність до реалізації поставлених завдань органів виконавчої влади у сфері ЦЗ в межах їх повноважень і компетенцій залежить від наявності достатнього нормативно-правового, фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення, а також від умов певної обстановки при загрозі та виникненні надзвичайної ситуації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Журавель, Я. "Правова природа публічного адміністрування у діяльності органів державної виконавчої влади". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 138–44. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1715.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено аналізу питань поняття та сутності публічного адміністрування в діяльності органів державної виконавчої влади. Проаналізовано різні погляди вітчизняних учених щодо розуміння публічного адміністрування, які базуються на зарубіжному досвіді. Наголошено, що з метою встановлення практичного значення та конкретної спрямованості публічного адміністрування і задоволення публічного інтересу його слід розглядати як форму діяльності суб'єктів публічного адміністрування, до яких відносяться й органи державної виконавчої влади. Вказано, що до сфер, якими охоплюється зміст публічного адміністрування, можна віднести розпорядчу діяльність щодо прийняття нормативних актів, спрямованих на реалізацію або виконання законодавчих актів, у межах нормативно визначеної компетенції; адміністрування адміністративних послуг; безпосереднє надання адміністративних послуг; прийняття адміністративних актів (рішень) та контроль над їх реалізацією; внутрішню діяльність суб'єктів публічного адміністрування, за допомогою якої забезпечується можливість здійснення публічного адміністрування. Відзначено, що неврахування всіх складників є перешкодою до забезпечення належного правового захисту отримувачів адміністративних послуг, що з'ясовано на прикладі реєстрації територіальними органами Держпраці декларації відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань охорони праці. Зроблено висновок, що публічне адміністрування в діяльності органів державної виконавчої влади - це нормативно передбачена діяльність органів державної виконавчої влади, яка має організаційний та розпорядчий зміст, спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів із метою задоволення публічного інтересу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Bula, Svitlana. "Співвідношення локальної демократії та вертикалі влади". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (29 травня 2017): 15–33. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2017-02-15-33.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті визначено моделі взаємодії місцевого самоврядування та центральних органів влади: модель партнерства та модель агента. Локальна демократія передбачає відносини партнерства з органами центральної влади, ба більше, питання, що стосуються інтересів територіальної громади, мають належати лише компетенції органів місцевого самоврядування. Виділено три основні системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська, романо-германська, іберійська. Розглядаються різні підходи до законодавчого закріплення та регулювання компетенцій місцевих органів влади. Встановлено принципи співвідношення локальної демократії та вертикалі влади: законність (розподіл компетенцій має бути законодавчо закріплений); пріоритетність інтересу громади; автономія (зокрема фінансова) органів локальної демократії, що дозволяє здійснювати належне врядування, формувати органи самоорганізації населення; представництво, участь громадян; контроль (і з боку громадян, і з боку центральних органів влади). Наголошено, що головним інструментом локальної демократії, а також принципом співвідношення з органами державної влади є самоорганізація. Зазначено, що в розвинених демократіях інститути локальної демократії перебувають у відносинах партнерства з органами центральної влади. У перехідних суспільствах на початкових етапах транзиту органам локальної демократії не приділяють належної уваги, органи місцевого самоврядування намагаються перетворитись на агентів державної влади. Як засвідчує історія європейських країн, кожна з них проходила свій власний шлях побудови дієвого місцевого та регіонального врядування, і не обійшлося без помилок, тому виокремлено деякі аспекти цього досвіду, які доцільно впровадити в діяльність районних рад в Україні.В нашій державі досі зберігається модель агента, органи місцевого самоврядування не володіють належною автономією, не здатні самостійно реалізувати інтереси територіальних громад.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

ОСТРІКОВА, ТЕТЯНА. "Місце і роль авторизованого економічного оператора в системі інструментів забезпечення митної безпеки". Право України, № 2021/03 (2021): 157. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-157.

Повний текст джерела

Анотація:

В умовах євроінтеграційних процесів та необхідності оптимізації здійснення митної справи в Україні важливим завданням є імплементація в механізм правового регулювання різноманітних форм партнерських взаємовідносин між митними органами та підприємствами – суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, провідне місце серед яких займає інститут авторизованого економічного оператора (АЕО). Окрім того, цей інститут є окремим, відносно самостійним структурним елементом забезпечення митної безпеки як інструмента поліпшення процедури здійснення митної справи та захисту реалізації економічних інтересів підприємств. Мета статті полягає у визначенні місця та ролі АЕО через призму інструментів забезпечення митної безпеки держави. Встановлено, що в системі інструментів забезпечення митної безпеки АЕО – це відносно самостійний елемент, який одночасно є і інструментом сприяння торгівлі та покращення ефективності роботи митних органів, і формою захисту економічних інтересів підприємств. Роль АЕО в механізмі державного забезпечення митної безпеки запропоновано розглядати дуалістично: з боку реалізації політики сприяння міжнародної торгівлі та підвищення конкурентноспроможносні підприємств із високим ступенем довіри, що одночасно забезпечує безпеку ланцюга постачання товарів; та з боку безпосередньої оптимізації процедур здійснення митної справи. Встановлено, що запровадження спеціальних спрощень і переваг, які передбачають суттєві полегшення митних формальностей для підприємств із високим ступенем довіри щодо товарів, що переміщуються такими підприємствами, та, відповідно, зменшення обсягів контролю до АЕО з боку митних органів потенційно хоча і створюють вірогідність загроз митної безпеки, однак подібна мінімізація обсягів контрольно-наглядових дій за суб’єктами, що отримали у встановленому законом порядку авторизацію АЕО та набули статус АЕО, компенсується через проведення центральним органом виконавчої влади, який реалі зує державну митну політику із залученням посадових осіб відповідних митниць відносно таких суб’єктів оцінки відповідності підприємства критеріям АЕО, яка за своєю правовою суттю є перевіркою, а також подальшого проведення митними органами моніторингу відповідностіпідприємства критеріям АЕО та повторної оцінки відповідності у визначених законом випадках. Окрім цього, забезпечення належного рівня митної безпеки досягається перенесенням контролю на більш ранню стадію (на період оцінки відповідності підприємства встановленим критеріям набуття статусу АЕО), що дає змогу вивільнити кадрові, організаційні та інші ресурси митних органів для виконання інших завдань при здійсненні митної справи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Ladychenko, V. V., та Y. P. Maksimenko. "Старости як посадові особи системи органів місцевого самоврядування в Україні: історико-правовий аспект". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (25 квітня 2019): 8–17. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета статті. У статті розглянуто інститут старости як посадової особи в системі органів місцевого самоврядування, його генезу та функції у різні періоди правового розвитку України. Встановлено походження та роль старости як посадової особи в місцевому самоврядуванні України, а також досліджено її повноваження, запропоновано шляхи удосконалення правового статусу старости. Наукова новизна. У зв’язку із введенням посади старости в систему органів місцевого самоврядування України пропонується вперше дослідити історико-правовий аспект інституту старости як посадової особи в системі органів місцевого самоврядування, його генезу та функції у різні періоди правового розвитку України. Висновки. Еволюція розвитку старост поєднала в цій ланці представника громади (у тому числі місцевих інтересів перед державною владою) та адміністративної посадової особи – представника держави на місцях. Це підтверджується тим, як в різні періоди правового розвитку України державна влада підходила до формування цих посад: шляхом обрання населенням, як представника місцевого самоврядування, або призначення чи погодження державою, як державного керівника нижчої адміністрації. Саме поєднання самоврядних та державних функцій в одній ланці стало особливістю становлення та розвитку інституту старост. Реформуючи місцеве самоврядування, держава змінює місцевий адміністративно-територіальний устрій, об’єднуючи сільради, селища і міста в громади, запроваджуючи спеціальних посадових осіб – старост, що, без попередніх конституційних змін та прийняття спеціальних законів, не є аргументовано правильним. Визначити ж справжній коефіцієнт корисної дії системи стримувань і противаг в органах місцевого самоврядування із введенням посади старости в подальшому можливо буде лише за допомогою дослідження і врахування дії чинників соціально-політичного характеру. У зв’язку з цим старостам ще потрібно буде довести свою дієвість та спроможність як посадових осіб у системі місцевого самоврядування, що обираються безпосередньо населенням, але провадять виключно виконавчу діяльність на території громад і за посадою входять до складу виконавчих комітетів місцевих рад ОТГ. На цьому шляху вже прийняті базові зміни в чинному законодавстві України. Але старостам необхідно ще пройти апробацію часом та практикою на предмет своєї дієздатності. У перспективі законодавцю все ж таки доцільно удосконалити правовий статус старости шляхом найменування цієї посади як «сільський, селищний староста» (на зразок перейменування голів місцевих рад на сільських, селищних, міських голів у 1994 році), що відповідало б історичній спадкоємності, а також врегулювати на законодавчому рівні повноваження цих посадових осіб з огляду на приклади минулого. Це прийняття спеціального «типового положення про старосту», визначення кількісного та персонального складу виконавчого комітету ради громади (до якого входить за посадою староста), утворення в старостинських округах відповідних структурних підрозділів зі старостами на чолі (на зразок «офісів старости») з необхідними спеціалістами (наприклад, помічниками старост), а також слід передбачити у чинному законодавстві обрання тимчасовових виконувачів обов’язків старост у випадку вакантності цієї посади до проведення відповідних виборів. Вказані зміни надали б можливість забезпечити для цієї посадової особи ефективне виконання спеціальних обов’язків (вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів цивільного стану, накладення адміністративних стягнень та ін.), а також зміцнити правовий статус цих посадових осіб, їхнє особливе місце в системі місцевого самоврядування.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

Магновський, І. Й. "ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ - ЗАПОРУКА ДЕМОКРАТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 18 (4 листопада 2019): 128–36. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v18i0.469.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено розкриттю в конституційно-правовому аспекті децентралізованого підходу щодо організації державної влади як запоруки розвитку правової держави в Україні. Охарактеризовано розуміння процесу децентралізації державної влади згідно з вимогами сьогодення, що приведе до її ефективної дієвості у вирішенні нагальних проблем суспільства. Проаналізовано низку конституцій зарубіжних країн, де децентралізація як інститут (категорія) конституціоналізму має різноманітні, варіативні тлумачення й розуміння, втілені в національних конституційних механізмах. Розкрито можливі ризики дисбалансу в процесі проведення децентралізації між органами публічної влади. Визначено, що в основі конституційно-правового реформування у сфері децентралізації публічної влади має бути закладена відповідна рівновага повноважень, якими наділені органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що сприятиме доцільному й ефективному перерозподілу ресурсів, наданню належної автономності громадам у прийнятті рішень щодо забезпечення їх життєво важливих інтересів, що у свою чергу приведе до соціально-економічного розвитку країни в цілому та суспільно-політичного спокою зокрема, водночас унеможлививши нарощення відцентрових сил на місцях.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Соф’їн, М. І. "НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (27 січня 2020): 152–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).207.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті на основі аналізу норм чинного законо-давства України визначено та охарактеризовано ключові напрями вдосконалення діяльності держав-них органів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Метою статті є визначення ключових на-прямів вдосконалення діяльності державних орга-нів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Визначено, що кроки, спрямовані на реорганізацію Державної фіскальної служби України шляхом її поділу на наведені вище центральні органи виконав-чої влади, в цілому слід розцінювати як позитивні, оскільки одне відомство не може в ефективний спосіб виконувати таку значну кількість завдань і функ-цій у сфері реалізації фіскальної політики в Украї-ні. Проте, на нашу думку, правові засади діяльності Державної податкової служби України та Державної митної служби України повинні бути закріпленими не на підзаконному нормативно-правовому рівні, а на рівні окремих законів України, як це здійснено щодо цілого ряду центральних органів виконавчої влади. З’ясовано, що правовий статус центрального органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення формування та реалізацію діяльності в сфері здійс-нення фінансового контролю, на нормативно-право-вому рівні врегульовано із значними недоліками. Такі недоліки знаходять свій прояв як у значній кількості нормативно-правових актів, на рівні яких закріплено правовий статус даного органу державної влади, так і в назві самого органу, що не відповідає ані його функ-ціональному призначенню, ані змісту його діяльності. Зроблено висновок, що першорядними проблемами функціонування органів державної влади в сфері реа-лізації фіскальної політики в Україні, які потребують свого негайного вирішення, є необхідність врегулю-вання правого статусу таких органів. Сьогодні сво-го перегляду потребують нормативно-правові акти, на рівні яких закріплено правовий статус основних центральних органів виконавчої влади, які реалізу-ють фіскальну політику за відповідними напрямами. Йдеться, зокрема, про Міністерство фінансів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі Украї-ни, Державну аудиторську службу України, Держав-ну податкову службу України та Державну митну службу України. Свого реформування потребує й сек-тор правоохоронного забезпечення реалізації фіскаль-ної політики в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Бараненко, Д. В. "ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 66–70. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).690.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено теоретичні та практичні аспекти реалізації електронного урядування в діяльності центральних органів виконавчої влади. Наголошено, що електронне урядування в Україні стало невід’ємною частиною політико-адміністративного дискурсу, за допомогою якої центральні органи виконавчої влади демонструють свою відповідність вимогам часу, відкритість та поступ на шляху до демократизації, створюючи окремі підрозділи, які безпосередньо відповідають за цей напрям діяльності, ухвалюють відповідні нормативно-правові акти. Вказано, що з’ясування сутності електронного урядування дозволяє визначити його як систему інформаційної взаємодії органів публічної влади із суспільством шляхом поєднання внутрішньої (урядової) та зовнішньої (суспільної) інфраструктур через владні Інтернет-представництва, що значно збільшує рівень доступності публічних послуг та суттєво скорочує строки їх надання. Доведено, що електронне урядування має кілька аспектів, які відображають його теоретико-методологічні, організаційні, інсти- туційні, нормативно-правові, технологічні та інші основи. А комплексне вивчення цих аспектів є обов’язковою передумовою отримання цілісного системного уявлення про нього та опанування відповідних знань і навичок фахівця організаційних систем електронного урядування будь-якого рівня. Підкреслено, що впровадження е-урядування є складним процесом, що потребує значних матеріальних, інтелектуальних і фінансових ресурсів та вирішення комплексу правових, організаційних і технологічних проблем. Установлено, що електронне урядування є системою взаємодії центральних органів виконавчої влади з окремим громадянином та суспільством у цілому через інформаційно-комунікаційні технології. Доведено, що модернізація діяльності центральних органів виконавчої влади втілюється у розробленні і реалізації концепції електронного врядування в Україні, покликаної забезпечити: легкість доступу до інформації про діяльність, структуру, статус, режим роботи, місцезнаходження, результати діяльності центральних органів виконавчої влади; спрощення процедури та можливість електронного звернення до центральних органів виконавчої влади з метою ухвалення рішень, надання адміністративних послуг їх замовникам.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Магновський, І. Й. "Правове осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні в контексті становлення громадянського суспільства". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 80–88. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.699.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню у правовому аспекті осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні у процесі становлення громадянського суспільства, в умовах викликів сьогодення. Наголошується на особливому місці місцевого самоврядування, яке є однією із фундаментальних демократичних засад та виступає одним із ключових факторів інтеграції у європейську спільноту. Указано на ефективність та значимість місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства. Зазначається, що роль місцевого самоврядування у функціонуванні громадянського суспільства України підвищується через імператив щодо реалізації безпосередньої демократії. Інститути місцевого самоврядування задовольняють потреби громадянського суспільства в самоорганізації, а також заповнюють нестаток регулюючих функцій держави, знижують ступінь втручання у приватні справи. Звернено увагу на європейську континентальну модель місцевого самоврядування, яка характерна для України й концептуально грунтується на діалектичному поєднанні місцевого державного управління на місцях і місцевого самоуправління, а також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. котра заснована на поєднанні, з одного боку, виборності всіх представницьких та виконавчих органів на первинному рівні самоврядування та, з другого - призначення і з «центру» на місця повноважних представників державної влади на регіональному рівні. Акцентується значимість громадських інститутів, котрі формуються і функціонують на засадах самоврядування, із характерною ознакою, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, де їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів, від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути. Самоврядність громадських інститутів забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, підвищенні ролі людського фактору у процесі вирішення питань суспільного значення. Підсумовується, що розвиток місцевого самоврядування передбачає створення умов для формування ефективної, відповідальної місцевої влади, здатної забезпечити достатнє середовище для проживання людей на всій території України, включаючи передачу повноважень, ресурсів та компетенції вирішувати основні питання життя на найбільш наближеному до громадян рівні. У цьому контексті місцеве самоврядування розглядається саме як форма утвердження локальної демократії та забезпечення цілісного комплексу муніципальних прав, як основоположний інститут, складова частина громадянського суспільства зі створенням базового суб'єкта місцевого самоврядування - дієвої територіальної громади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Мішин, Сергій. "ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 60–77. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.188.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто місцеве самоврядування, як комплексна галузь українського права, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і ре-гулюють суспільні відносини, що виникають у процесі організації місцевого самоврядування і вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування.Встановлено, що необхідною умовою динамічного розвитку України є інституційне реформування органів влади на місцях. Це дозволить подо-лати їхнє дублювання функцій і нестаток прозорості, а також призведе їх у відповідність до ринкових умов. Особливої уваги при цьому, як у теоретичному, так і у практичному сенсі заслуговує вивчення особливостей впливу посттоталітарної спадщини на розвиток владних інституцій, механізми досягнення балансу між легалізацією та легітимацією влади за допомогою ефективного розв’язання існуючих протиріч.У науково-теоретичному аспекті місцеве самоврядування характеризується як особливий інститут, який у своїй основі має не державу чидержавну владу, які засновані на матеріальній базі державної власності, а громадську спільноту, общину, матеріальною базою якої є зовсім інша формавласності – муніципальна.Місцеве самоврядування на практиці втілює інтереси територіальних громад. При цьому роль місцевого самоврядування для процесів просторовоїорганізації публічної влади пояснюється тим, що влада територіальних громад, будучи самостійним видом публічної влади, за своїм суб’єктно-об’єктним складом, своєю природою та сутністю, діапазоном здійснюваних нею функцій є найбільш соціально орієнтованою формою здійсненняпублічної влади, а також виступає потужним каталізатором формування громадянського суспільства, оскільки свідома участь жителів у процесіутворення гідних умов життя на певній території сприяє формуванню у них відповідальності за вирішення місцевих проблем і тим самим підвищує їх загальну соціальну та громадянську активність

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Пєший, О. В. "ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА РОЗВИТКУ ГРОМАД І ТЕРИТОРІЙ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (21 січня 2020): 42–47. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).185.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій публікації досліджуються форми діяль-ності Міністерства розвитку громад і територій. Форму-люється висновок, що форми діяльності міністерства доцільно поділити на чотири основні групи: правові форми діяльності (нормотворчість, правозастосування, установча, контрольно-наглядова діяльність та інтер-претаційна); організаційні (адміністративно-господар-ська та організаційно-розпорядча діяльність); інфор-маційні та комунікаційні форми діяльності.Зазначається, що форми діяльності Міністерства розвитку громад і територій регламентовані чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про цен-тральні органи виконавчої влади» та чинним Положен-ням про Міністерство регіонального розвитку, будівниц-тва та житлово-комунального господарства України. Крім того, форми діяльності Міністерства розвитку гро-мад і територій відповідають, завданням будь-якого мі-ністерства, які визначені у ст. 7 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», згідно з якою основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи кількох сферах, є: забезпечення норматив-но-правового регулювання; визначення пріоритетних напрямів розвитку; інформування та надання роз’яс-нень щодо здійснення державної політики; узагальнен-ня практики застосування законодавства, розроблен-ня пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів.Сучасні процеси тотальної інформатизації вима-гають удосконалювати інформаційні та комунікацій-ні форми діяльності Міністерства розвитку громад і територій шляхом повного переходу на електронний документообіг та відмови від «паперової» бюрократії, що є цілком можливим із використанням технологій цифрового підпису та зростаючою потужністю інфор-маційних мереж.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Meush, N. "ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: РЕЗУЛЬТАТИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ". Theory and Practice of Public Administration 4, № 71 (17 грудня 2020): 147–54. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.04.19.

Повний текст джерела

Анотація:

Наведено результати соціологічного дослідження, що проводилось протягом грудня 2019 р. – лютого 2020 р. Цільовими групами дослідження вибрано органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади, а також змішану групу з працівників бюджетних установ, суб’єктів господарювання всіх форм власності та представників інших організацій. Географія дослідження включала вісім областей України. Мету соціологічного дослідження визначено як дослідження фінансового забезпечення громад в умовах децентралізації та розроблення рекомендацій щодо адекватного реагування на виклики бюджетної реформи. Методом дослідження визначено анкетне опитування за допомогою розробленої анкети, яка включала комбінацію закритих, відкритих і напівзакритих питань. Розкрито окремі проблемні моменти фінансової децентралізації з позиції респондентів. На підставі узагальнення результатів проведеного дослідження сформовано висновок щодо необхідності забезпечення стабільності законодавчого визначення переліку джерел надходжень до місцевих бюджетів, встановлення обмеження на здійснення видатків місцевого бюджету на утримання апарату управління в органах місцевого самоврядування та ін.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

СВЯТОЦЬКИЙ, ОЛЕКСАНДР, та ІГОР БОЙКО. "Витоки, етапи становлення та розвиток української державності". Право України, № 2020/01 (2020): 17. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-017.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню витоків, етапів становлення і розвитку української державності. Зазначено, що державність є результатом матеріального і духовного розвитку цілої нації. З’ясовано, що зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям “держава”. Державність має своїм результатом створення держави як підсумок розвитку української нації. Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, зі свого боку, є однією зі складових – своєрідним вінцем державності. Ознаки державності: 1) реалізація права нації на політичне само визначення, державну незалежність, що є першим кроком на шляху до створення власної держави; 2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах: а) державна влада, до якої належать: глава держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; правоохоронні органи (поліція, органи держбезпеки, прокуратури, збройні сили тощо); б) муніципальна влада, до якої належать представницькі та виконавчі органи влади, органи місцевого самоврядування; 3) державний суверенітет, який передбачає верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах; 4) система правових норм (закони та підзаконні акти), які регулюють відповідні суспільні відносини; 5) міжнародне визнання держави та, як наслідок, її міжнародна правова ідентифікація; 6) державні символи – це закріплені в законодавстві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які символізують суверенітет держави. Для української нації становлення національної державності відбувалося досить складно й упродовж тривалого часу. Творцем української державності була українська нація як конкретно-історична форма соціальності українців, яка об’єднана єдиною мовою, територією, історією, культурою, релігією, правом, глибинними економічними зв’язками, певними рисами культури та характеру. Українська нація упродовж багатьох віків проживає на території сучасної України, понад 1 000 років тому почала створювати свою державність у надзвичайно складних умовах, зокрема тому, що не мала захищених природою кордонів, зате мала агресивних ближчих і дальших сусідів. Історія української державності – це фактично історія національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу. Ця боротьба була спрямована на визволення українського народу з-під іноземного панування та здобуття національної державної незалежності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Smirnova, V. L., та V. V. Reputa. "МІСЦЕ ТА РОЛЬ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ". Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, № 3 (23 грудня 2020): 97–102. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2020.3.11629.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета: дослідити систему медичного забезпечення органів і підрозділів служби цивільного захисту, її завдання та ключові повноваження. Матеріали і методи. Використано чинні нормативно-правові акти та керівні документи щодо організації медичного забезпечення в системі ДСНС. Методи дослідження: бібліосемантичний, аналітичний, системного підходу. Результати. У статті визначають завдання медичної служби у контексті основних повноважень ДСНС щодо забезпечення реалізації державної політики з питань медичного та біологічного захисту населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій; здійснення ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій, надання екстреної медичної допомоги у зоні надзвичайної ситуації (осередку ураження) постраждалим та рятувальникам, проведення заходів з медичного забезпечення прикріпленого контингенту, які здійснюють заклади охорони здоров’я сфери управління ДСНС. Розглядають головні напрями діяльності закладів охорони здоров’я ДСНС, а саме: лікувально-профілактичний, санітарно-гігієнічний, організаційно-методичний, протиепідемічний, медичного постачання і медико-психологічної реабілітації. Висновки. Медичне забезпечення в системі ДСНС є невід’ємною частиною повноважень, покладених на службу цивільного захисту. Безпосередні заходи з медичного забезпечення безперервно здійснюють заклади охорони здоров’я сфери управління ДСНС як у пунктах постійної дислокації органу, підрозділу служби цивільного захисту, так і під час виконання завдань за призначенням у зоні надзвичайної ситуації (осередку ураження) при ліквідації її наслідків й на шляху медичної евакуації. Медико-санітарну допомогу надають відповідно до державних соціальних нормативів та галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я та вона включає весь комплекс лікувально-профілактичних заходів на всіх рівнях надання допомоги у тісній взаємодії з закладами охорони здоров’я та медичними підрозділами інших центральних органів виконавчої влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

ЧВАЛЮК А. М., УШАКОВА Ж. С. ,. "ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ". Manager. Bulletin of Donetsk State University of Management 84, № 3 (15 січня 2020): 54–61. http://dx.doi.org/10.35340/2308-104x.2019.84-3-06.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано регіональний розвиток як динамічний процес, який змінює внутрішню соціально-економічну структуру регіону в бік поліпшення і раціоналізації. Як правило, він має прогресивний контент, що характеризується прогресивними змінами, і в результаті повинен привести до просторового розвитку регіону як стабільної системи, яка ефективно використовує свої внутрішні можливості. Підкреслено, що в основному регіональна політика визначається, планується і здійснюється на національному рівні з використанням державних інвестиційних ресурсів, якими зазвичай керують центральні органи виконавчої влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

Біліченко, В. В. "Міжнародні стандарти щодо захисту ключових прав та свобод людини в діяльності правоохоронних органів України". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (19 січня 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.678.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті охарактеризовано основні міжнародні стандарти дотримання прав людини. Визначено основні історичні моменти формування системи прав людини та громадянина. У цій статті подано можливі варіанти покращення та модернізації законодавства на прикладі міжнародного досвіду. Визначено механізм утворення та забезпечення міжнародно-правових стандартів. Окреслено ключові права людини, висвітлюються питання, пов'язані із дотриманням міжнародно-правових стандартів прав людини в діяльності правоохоронних органів. Сформовано загальні рекомендації для модернізації правоохоронної системи України та покращення нормативно-правової бази у цій сфері. У цій роботі висвітлено основні міжнародні договори, якими регулюється діяльність Національної поліції: основні положення меморандуму про співпрацю, що на практиці повинен забезпечити дотримання прав людини стосовно затриманих правоохоронними органами громадян, гарантує право на захист. У цьому документі визначено напрями діяльності, котрі повинні попередити вчинення порушень відповідно до строків повідомлення про затримання, також інформування затриманих щодо їхніх прав та обов'язків, їхнього процесуального статусу. Документ спрямований на збалансування сил превентивного та силового блоку, що на поточний момент вимагає негайного втручання з боку законодавчих та виконавчих органів влади. Така нормотворча діяльність стане каталізатором у модернізації стратегії захисту прав та свобод людей, честі та гідності, захисту інтересів суспільства і держави. Обов'язок забезпечення реалізації вищеперелічених засад правової демократичної держави частково покладено на правоохоронну систему, центральним органом якої є Національна поліція України. У цій роботі проаналізовано значне місце міжнародних стандартів у модернізації правоохоронної системи, основна функція якої полягає у забезпеченні захисту основоположних прав та свобод людини та громадянина. Таке міжнародне партнерство дасть змогу підвищити рівень готовності працівника поліції до виконання професійних завдань та обов'язків або набуття ними нових, необхідних у роботі навичок.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Славецький, Василь, та Валерій Юрченко. "ДОСВІД ВИКОРИСТАННЯ ДИСТАНЦІЙНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ ДЛЯ ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ". Науковий вісник: Державне управління, № 2(8) (30 червня 2021): 206–22. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-2(8)-206-222.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто порядок організації підвищення кваліфікації керівного складу та фахівців, діяльність яких пов’язана з організацією і здійсненням заходів з питань цивільного захисту (далі – функціональне навчання) центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ) та здійснено аналіз організації функціонального навчання з посадовими особами керівного складу органів управління цивільного захисту за дистанційною формою навчання. Детально проаналізований досвід щодо використання дистанційної форми навчання для підвищення кваліфікації з питань цивільного захисту із зазначеною категорією слухачів, визначені переваги та недоліки дистанційної форми навчання. Здійснений аналіз теоретичних та практичних аспектів реалізації дистанційної форми навчання в роботах вітчизняних учених. Розглянуто перелік компетентностей посадових осіб керівного складу органів управління цивільного захисту центральних органів виконавчої влади, які рекомендовано набувати за допомогою аудиторного навчання, компетентностей, які доцільно розвивати за допомогою самонавчання з використанням електронних ресурсів, а також компетентностей, які необхідно набувати за допомогою навчання на робочому місці. Проаналізовано практичний досвід кафедри організації заходів цивільного захисту щодо організації підвищення кваліфікації керівного складу та фахівців, діяльність яких пов’язана з організацією і здійсненням заходів з питань цивільного захисту ЦОВВ з виростанням дистанційної форми навчання в умовах запровадження на території держави карантину у зв'язку з вірусною хворобою COVID-19. Визначено, що основні зусилля науково-педагогічних працівників на кафедрі спрямовані на організацію інтерактивного навчання, на відпрацювання та реалізацію компонентів та методів інтерактивних технологій з використанням комп’ютерної підтримки, якісну розробку методичних матеріалів для проведення теоретичних і, особливо, практичних занять в режимі ONLINE. За результатами дослідження установлено значну ефективність інтерактивного навчання щодо засвоєння слухачами навчального матеріалу. Авторами статті запропоновано ефективну форму організації навчального процесу з функціонального навчання з використанням електронних ресурсів в умовах запровадження карантину у зв'язку з вірусною хворобою COVID-19, визначено напрями подальших досліджень за темою статті.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Органи виконавчої влади на місцях"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями