Статті в журналах з теми "Обмеження права власності на земельну ділянку"

У римському приватному праві, крім абсолютних (право власності) й обмежених прав (право володіння) відносно окремим вважалось і право на чужі речі. У такому випадку розу- міються речі на особливому титулі, які належали як їх власникам, так і особам, які не мали таких широких повноважень. У зв’язку із цим змістом права на чужі речі охоплювались: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, узуфрукт. У Давньому Римі поява й розвиток сервітутів була зумовлена становленням та оформлен- ням інституту приватної власності, насамперед нерухомого майна. Існували, наприклад, земельні ділянки, які не мали доступу до води для поливу сільськогосподарських культур, що набиралась із річки, колодязі загального користування. Були й земельні ділянки, що не мали виходу до пасовища на полі. Тому власник ділянки міг скористуватися водою з коло- дязя загального користування, що знаходився на ділянці сусіда; власник ділянки, який не мав виходу на річку, міг програти худобу, використовуючи дорогу, що проходила через земельну ділянку сусіда тощо. Таким чином, де-факто виникали, а потім де-юре оформлю- валися сервітути, які означали право користування чужою річчю або для створення певних вигід під час використання майна, або для забезпечення благ певних осіб. Поняття “servitus” (від лат. “servire” – служити) означало слугування об’єктів нерухомості не тільки їх власникам, а й користування такими об’єктами для господарських потреб на користь власників сусідніх об’єктів нерухомості. Узуфрукт (лат. “ususfructus”; від “usus” – використання + “fructus” – дохід) – право користування чужим майном із правом присвоєння доходів від нього, але з умовою збе- реження його цілісності, цінності й господарського призначення. Предметом узуфрукту могли бути речі, вживання яких можливо без явного зносу, наприклад, земельні ділянки, тягові тварини. Гроші не могли бути предметом узуфрукту. На початку узуфрукту узуф- руктуарій складав опис майна й завіряв поручителя в тому, що він буде користуватися майном як добросовісний хазяїн. Продаж власником речі не надавала значного впливу на права узуфруктуарія. Сервітути й узуфрукт у римському класичному праві були досить розповсюдженими, а також слугували ефективними юридичними інструментами речового права. Вони забез- печували різні господарські й особисті інтереси суб’єктів римського права.

Започаткована наприкінці XX ст. сучасна земельна реформа у незалежній українській державі надала реальний поштовх динамічному розвитку земельного законодавства і права України. Вона відродила не лише право приватної, комунальної та державної власності на землю, а й сприяла появі нових форм землекористування і розвитку однойменного земельно-правового інституту, у складі якого з’явилося й право концесійного землекористування. Проте формальне закріплення надання земельних ділянок на умовах концесії в Земельному кодексі України у надто обмеженій редакції не призвели до поширення концесійних земельних відносин у країні. Метою статті є проведення системного розгляду нових положень концесійного законодавства щодо використання земельних ділянок як об’єктів концесії. На основі наукового аналізу застосування концесії у земельних відносинах звертається увага на суттєві особливості прояву концесійних відносин у земельному праві та специфіку їх закріплення у земельному законодавстві. За авторськими поглядами радикальне оновлення концесійного землекористування для здійснення державноприватного партнерства відкриває широкі перспективи до забезпечення раціонального використання земельних ресурсів країни та залучення інвестицій у цілях підвищення ефективності користування земельними ділянками на основі концесії. Одночасно автор сподівається, що це приверне увагу наукової спільноти та фахівцівпрактиків до об’єктивної необхідності розвитку концесійного землекористування, який має стати засадничим для становлення концесійних відносин в інших галузях законодавчого регулювання використання природних ресурсів в Україні. Встановлено, що, на відміну від класичного орендного землекористування, концесійне використання земельних ресурсів є особливим видом строкового володіння і користування земельними ділянками державної або комунальної власності, що здійснюється на підставі концесійного договору. Проте не всі суб’єкти – учасники концесійних відносин, що зазначені в Законі України “Про концесію”, можуть бути у ролі концесієдавців земельних ділянок. Ними можуть бути лише представники власника землі в особі державних органів або органів місцевого самоврядування, які уповноважені надавати земельні ділянки державної або комунальної власності у користування, зокрема й передавати їх у концесію за рішеннями відповідних представницьких органів. Концесіонерами у концесійних відносинах, зокрема й використання земельних ділянок для здійснення державно-приватного партнерства на основі концесії, можуть бути юридичні особи, які отримали відповідно до закону об’єкти у концесію та виступають стороною концесійного договору. Концесіонерами щодо землекористування можуть бути також господарські об’єднання, холдингові компанії та інші господарські структури, підприємства, установи, організації та господарські товариства, які є правосуб’єктними щодо участі у земельних відносинах.

Реформування земельного сектору є одним з пріоритетних напрямків державної політики України. Створення ефективного правового механізму реалізації громадянами свого права у сфері земельних відносин загалом, та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення зокрема є запорукою розвитку демократичної держави. Метою статті є аналіз особливостей правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-то: 1) аналіз окремих аспектів земельної реформи з початку незалежності України; 2) дослідження особливостей Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення»; 3) формулювання положень щодо удосконалення правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення в Україні. Наукова новизна. Опрацювання положень нормативно-правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення, зокрема Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» дозволило дійти висновку про необхідність розроблення спеціального нормативно-правового акту щодо охорони ґрунтів i збереження їх родючості, оскільки положень, що містить Земельний кодекс України недостатньо. В умовах реалізації громадянами свого права власності на землю є необхідність доповнення Земельного кодексу України окремим розділом, який чітко визначить права i обов’язки учасників ринку землі сільськогосподарського призначення - іноземних громадян та юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є іноземні громадяни, а також з метою запобігання надмірної долі іноземців на українському ринку землі варто законодавчо закріпити додаткові обмеження. У зв’язку з цим, слід доповнити Земельний кодекс України окремим розділом, який урегулює порядок набуття права власності іноземцями на земельні ділянки в Україні та обмежить кількість землі, яка може перебувати у власності іноземних громадян чи юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є громадяни інших держав. Потребує ґрунтовної інвентаризації усі земельні ділянки сільськогосподарського призначення України, створивши Єдиний реєстр земель України. Як висновок, у статті розглядаються етапи впровадження земельної реформи починаючи з часів незалежності України по сьогодні, вивчаються основні нормативно-правові акти, що були прийняті законодавцем задля її реалізації. Дослідження питання розвитку земельної реформи крізь призму історичної ретроспективи дало підстави стверджувати, що в Україні тривалий час існувала монополія державної власності на землю. Визначені права та гарантії громадян у сфері земельних відносин, мали загалом декларативний характер. З прийняттям Земельного кодексу України завершився довготривалий і складний законодавчий шлях від командно-радянської системи до сучасної демократичної системи земельних відносин, де забезпечення реалізації прав людини стало пріоритетним. Тобто проголошувалась рівність права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; гарантувалось невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом тощо. Обґрунтовано, що створення та впровадження ринку землі є необхідним, першочергово з огляду на те, що на сьогодні можна спостерігати велику кількість правочинів щодо купівлі-продажу в обхід передбаченого законодавством мораторію. Доведено, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» став першим нормативно-правовим актом за часів незалежної Україні, що дозволяє власникам землі вільно розпоряджатися нею, більш того він встановлює механізм ринку землі і вводить цю практику у правове поле держави. Дієвість земельної реформи має забезпечуватися комплексною взаємодією Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, Міністерства юстиції, Міністерства розвитку громад та територій, місцевих громад та груп громадянського суспільства.

Статтю присвячено характеристиці правового регулювання мораторію на відчуження земель товарного сільськогосподарського виробництва. Авторами висвітлено способи обходу мораторію, які застосовувалися протягом його існування, та положення законів, які удосконалювали заборону на відчуження. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що питання обігу земель сільськогосподарського призначення є одним із найгостріших питань в українському суспільстві протягом останніх двох десятиліть. Прийняття Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2020 є визначальною подією в правовому та економічному житті нашої країни. Звідси особливого значення набувають питання характеристики змісту цього Закону. Метою статті є визначення основних змін у правовому регулюванні мораторію на відчуження земель товарного сільськогосподарського виробництва. Особлива увага приділяється тлумаченню основних положень прийнятого Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2020. Охарактеризовано етапи запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення, визначено склад суб’єктів, які зможуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, а також перелік об’єктів, на які розповсюджується дія прийнятого Закону. Проаналізовано вимоги Закону щодо ціни земельної ділянки, переважного права орендаря на купівлю земельної ділянки. Обґрунтована точка зору щодо участі іноземних осіб у вітчизняному ринку земель сільськогосподарського призначення. Автори доходять висновку, що новоприйнятий Верховною Радою України Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» скасовує мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення приватної власності частково, а також не врегульовує питання участі в земельному ринку іноземних фізичних та юридичних осіб, характеризується встановленням низки обмежень та заборон.

Реформування відносин власності на землю, започатковане з набуттям Україною незалежності, торкнулося передовсім відносин власності на землю. Актуаль ність теми дослідження зумовлена тим, що в умовах сучасного реформування земельних відносин у країні та з огляду на активні процеси формування ринку земель важливого теоретичного та практичного значення набувають проблеми правового режиму земельних ділянок, які перебувають у спільній власності. Метою статті є аналіз особливостей процедури виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку з урахуванням ознак, притаманних об’єкту цього права. У статті наголошується, що оновлене вітчизняне земельне законодавство закріпило на рівні спеціальних законів багатосуб’єктність права власності на цей об’єкт. Окремо унормовані відносини права спільної власності на земельну ділянку. Останнім часом актуалізується зацікавленість суб’єктів щодо упорядкування режиму права спільної часткової власності на земельну ділянку, зокрема виникнення такого права з метою здійснення спільної господарської та іншої діяльності. Натомість низка питань, які стосуються підстав і процедури виникнення такого права, залишаються поки що відкритими та потребують окремої уваги. З’ясовано, що об’єктом права спільної часткової власності на земельну ділянку може бути лише єдина земельна ділянка, яка має бути сформована, наприклад, об’єднанням декількох (двох і більше) самостійних земельних ділянок в одну, що належатиме в подальшому декільком співвласникам. Встановлено, що набуття права власності на земельну ділянку конкретним суб’єктом, тобто трансформація об’єктивного права в суб’єктивне, здійснюється за наявності закріплених у законі підстав, а саме – відповідних юридичних фактів. Право спільної часткової власності на земельну ділянку порівняно з правом такої власності на інші майнові об’єкти характеризується певною специфікою, зумовленою особливістю об’єктно-суб’єктного складу. Презюмується, що правова регламентація відносин права спільної власності на земельну ділянку, зокрема спільної часткової власності на цей об’єкт природи цивільним і земельним законодавством України, зумовлює необхідність визначати співвідношення між відповідними нормами названого законодавства. У цьому разі має йтися про загальне (цивільне) та спеціальне (земельне) законодавство. Саме норми останнього мають здійснювати повне і детальне врегулювання відповідних відносин та визначати правовий режим цієї власності з урахуванням особливостей земельної ділянки як об’єкта права.

В статті розглядаються проблеми, що виникають в процесі укладення та виконання земельних цивільно- правових правочинів, передусім, тих цивільно-правових форм, що опосередковують земельно- майнові відносини в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. В суспільстві висловлюється багато пересторог щодо запровадження купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, що мають ряд особливостей, які зумовлені не лише статусом та специфікою об’єкта, але й особливостями їх правового регулювання. Законодавець надає пріоритет нормам цивільного законодавства, які при цьому повинні застосовуватись субсидіарно до норм земельного та природоохоронного законодавства. Проведений у статті аналіз повноти та достатності правового регулювання визначених чинним законодавством правових форм реалізації прав землевласників та землекористувачів, встановлення їх недоліків та неправомірних обмежень при укладенні земельних цивільно-правових угод дозволив встановити шляхи подолання відповідних стереотипів, пересторог та штучних заборон в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. Договори у сфері земельних відносин мають лише приватно-правовий характер і визнаються цивільно-правовими договорами, незважаючи на те, що більша частина з них виходить за межі норм прямого регулювання Цивільного кодексу України. Це зазвичай підтверджується посиланням на ст. 131 Земельного кодексу України, який передбачає, що громадяни та юридичні особи, а також територіальні громади та держава мають право набувати право власності на землю на підставі цивільно-правових договорів щодо земельних ділянок.

22 травня 2018 р. Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі “Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine”, яким визнав, що законодавство України, яке встановлює мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, порушує ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Воно викликало резонанс у суспільстві загалом та в професійному середовищі зокрема, а тому, напевно, спричинить хвилю нових публіцистичних і наукових досліджень на предмет необхідності зняття мораторію. Власне, стаття й буде присвячена питанню забезпечення балансу публічних інтересів та інтересів власника при встановленні мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Метою статті є визначити критерії пропорційності мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення як обмеження права власності відповідно до практики ЄСПЛ. З’ясовано, що законодавство України в частині встановлення мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення не відповідає вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, однак це не означає, що держава Україна зобов’язана негайно скасувати мораторій та запровадити відкритий ринок сільськогосподарських земель. Натомість держава Україна має вибір: або скасувати мораторій і тим самим усунути втручання у право власності, або зберегти мораторій чи замінити його альтернативними заходами, усунувши при цьому порушення Конвенції. У будь-якому разі Україна повинна прийняти відповідні нормативні акти та (або) застосувати інші загальні заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель, з одного боку, і загальними інтересами суспільства, з другого боку, відповідно до принципів захисту майнових прав. Для цього необхідно: 1) усунути правову невизначеність відповідного законодавства шляхом визначення чітких часових меж дії мораторію або інших обмежувальних заходів, які можуть бути запровадженні як його альтернатива; 2) забезпечити співмірність мораторію або альтернативних обмежувальних заходів із проголошеною ціллю створити ринок землі за допомогою поступового зменшення таких заборон та обтяжень; 3) зняти надмірний тягар із власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення, запровадивши гнучкі обмеження, які можуть бути переглянуті в індивідуальному порядку.

Однією із найбільш цікавих особливостей земельної ділянки як об’єкта права власності є специфіка володіння нею. На сучасному етапі розвитку цивільного обороту таке володіння здебільшого є nак званим “книжковим”, коли речові права на земельну ділянку оголошуються невизначеному колу осіб за допомогою певних записів у публічних реєстрах. Проголошення права власності на земельні ділянки безпосередньо у законі також може розглядатись як специфічний прояв “книжкового володіння”. При цьому недостатньо публічно оголосити зміст права та його суб’єкта; необхідно також описати саму земельну ділянку. Метою статті є з’ясування правової природи опису земельної ділянки та прав на неї при оголошенні цих прав, а також визначення належних способів захисту у випадку різних порушень “книжкового” володіння, аналіз специфіки їх застосування у різних проблемних ситуаціях. Обґрунтовується думка, за якою захист прав “неволодіючого власника” земельної ділянки від “володіючого невласника” має завжди здійснюватися через пред’явлення віндикаційного позову. Відсутнє теоретичне підґрунтя для запровадження додаткових або спеціальних способів захисту права володіння земельною ділянкою, зокрема таких, як “скасування державної реєстрації земельної ділянки”, “визнання недійcними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію земельної ділянки”, “припинення прав на земельну ділянку” тощо. Пред’явлення вимоги про встановлення меж має специфічну правову природу, яка у випадку неможливості встановлення дійсних меж набуває ознак позову про визначення меж, відомого ще римському праву, який, поряд із віндикаційним і нега торним позовом, належить до речових позовів, спеціально призначених для захисту права власності. Специфіка “книжкового” володіння призводить до ситуацій, коли земельною ділянкою або її частиною одночасно можуть володіти дві і більше особи (зокрема у випадку, коли права однієї з них оголошені через вказівки у законі). Такі порушення володіння за своєю природою повинні розглядатись як триваючі, належним способом захисту від них є віндикаційний позов

У даній статті досліджено альтернативні варіанти відображення в обліку та звітності земельних активів в залежності від характеру їх використання та права власності, проведено узагальнення вимог МСФЗ щодо оцінки земель, розроблено алгоритм порядку визнання земельної ділянки певним активом, запропоновано виділити окрему групу активів, яка б відображала, що не всі права власності на земельну ділянку перейшли суб’єкту господарювання.

Актуальність статті полягає в тому, що визнання приватної влас- ності та її непорушності, відмова від обмежень щодо кількості та вар- тості майна, яке може належати особі на праві приватної власності змінили саму структура спадщини. До її складу в сучасний період можуть входити засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, земельні ділянки та інше нерухоме майно, пакети цінних паперів, частки у статутному ка- піталі господарських товариств, майнові права інтелектуальної власності тощо. Враховуючи ускладнення об’єктів спадкового наступництва, гостро постає проблема збереження спадщини у період з дня смерті спадкодавця до її оформлення спадкоємцями. Метою статті є: розкрити зміст механіз- му сплати платежів, що пов’язані з отриманням спадщини та дарунків. У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених та норм чинного зако- нодавства України, надано характеристику механізму сплати платежів, що пов’язані з отриманням спадщини та дарунків. Обґрунтовано, що основ- ною проблемою сплати податку на дохід, отриманий спадкоємцем (обда- рованим), є визначення вартості успадкованого (подарованого майна), що пов’язано як з відсутністю сталого механізму оцінки такого майна, так і зі станом правового формулювання понять деяких видів майна, які можуть переходити у спадок (дарування). Зроблено висновок, що основною пробле- мою сплати податку на дохід, отриманий спадкоємцем (обдарованим) у ре- зультаті прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав є визначення вартості успадкованого (подарованого майна), що пов’язано як з відсутністю сталого механізму оцінки такого майна, так і зі станом правового формулювання понять деяких видів май- на, які можуть переходити у спадок (дарування). Окрім того, вбачається доцільним використати позитивний історичний досвід щодо зменшення податкової бази при оподаткуванні спадщини та дарунків на суми витрат на поховання спадкодавця та догляду за ним під час передсмертної хвороби, які не враховувати у випадку отримання спадкоємцем соціальної допомоги на поховання згідно Закону України «Про загальнообов’язкове державне со- ціальне страхування».

У статті розглянуто низка питань, пов’язаних із конструкціями «квартирних прав». Автор зазначає подвійну природу «права на квартиру», яке є сукупністю особливих прав власності на квартиру та надає їх власнику одне з основних прав людини – право на житло. Метою роботи є розгляд прийнятних моделей «квартирних прав», відомих правовим системам континентального права, і порівняння їх із ситуацією, що склалася з цього питання в законодавстві України. Був використаний метод порівняльного правового дослідження. Автор робить такі висновки: 1. Ідея житлових майнових комплексів виникає на основі об’єднання технічних концепцій багатоквартирних будинків і спільної власності, відомих ще зі Стародавнього Риму. 2. Правова ідея встановлення спеціальних майнових прав відносно частин багатоповерхового будинку виникає у зв’язку з необхідністю визнання прав на ізольовані приміщення, особливо квартири, у виняток загального принципу superficies solo cedit. 3. Завдання розробки прийнятної конструкції щодо комплексу прав, які виникають у зв’язку з визнанням квартир та інших ізольованих приміщень об’єктами прав може бути вирішена з урахуванням досвіду європейських юрисдикцій: шляхом визнання таких приміщень в якості цільових об’єктів права власності з поширенням режиму спільної власності на земельну ділянку або шляхом визнання ізольованих приміщень об’єктами ексклюзивного права осіб на проживання, яке визнається компонентом часткової власності. 4. Визнання квартир як об’єктів майнових прав в силу їх цільового призначення виключає розширення правового режиму абсолютних майнових прав на них. 5. Аналіз чинного законодавства України дає підстави вважати ситуацію, модель відносин, які виникають між власниками квартир у багатоквартирних будинках, далекою від ідеальної і здебільшого не продуманою. 6. Закріплення конструкцій «квартирних прав» у чинному законодавстві має здійснюватися з урахуванням того факту, що житлові приміщення слід розглядати в якості меріторних благ.

Виявлено історичні тенденції та стан сучасного правового регулювання речових прав на чуже майно. З’ясовано характерні ознаки й особливості сервітуту як об’єкта цивільних прав. Розглянуто способи набуття та припинення сервітуту, його обсяг і правовий режим, особливість публічних сервітутів. Сервітут як різновид речових прав, об’єктом яких виступають права на чужу річ, є особливою категорією майнових прав і специфіч-ним об’єктом цивільних прав з огляду на особливості, пов’язані з його оборотоздатністю. Сервітутне право не лише надає власнику змогу ефективно використо-вувати свою річ, а і передбачає задоволення інтересів, у тому числі і немайнових, інших осіб (наприклад, здійснювати право проходу чи проїзду через чужу зе-мельну ділянку навіть розміщати тимчасові споруди). Право власника земельної ділянки на обмежене корис-тування чужою земельною ділянкою зумовлено необ-хідністю та задовольняє потреби (чи усувати недоліки) цієї ділянки за рахунок інших, як правило, суміжних ділянок. В особи, яка у встановленому порядку набула сервітут, виникають правомочності, які і становлять зміст сервітутного права.За відсутності згоди щодо встановлення сервітуту зацікавлена особа має в суді довести неможливість нор-мального господарського використання ним земельної ділянки за відсутності сервітуту. Набуваючи серві-тут особа має уникати зловживання своїми правами. За відсутності підстав набуття речових прав, спроба на-бути їх у будь-який спосіб зумовлює нікчемність пра-вових наслідків.У сервітутних відносинах завжди виступають дві сторони: власник земельної ділянки та особа (чи кіль-ка осіб), яка набуває обмежене речове право на чужу земельну ділянку у вигляді сервітуту. Оскільки будь-який сервітут завжди є обмеженням чужого права, він встановлюється у спосіб, найменш обтяжливий для власника речі. З іншого боку, справедливо зазначи-ти, що обмеження майнових прав породжує для влас-ника необхідність утримання від певних дій, що мо-жуть порушити права іншої особи. Якщо особа набула обмежене право, то в неї не можуть не виникнути пра-вовідносини із власником речі. Різновид обмеженого права, тобто встановлені законом заборони, які звужу-ють зміст суб’єктивного речового права з метою охо-рони і здійснення речових прав інших осіб, і визначає характер таких відносин.

У Верховній Раді України 31 березня 2020 р. зареєстровано проєкт Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна” (Законопроєкт № 3296). Предметний аналіз положень цього документа дає підстави вважати, що вони є сумнівними з позицій їхньої відповідності окремим нормам Конституції України. Аналіз досліджень і публікацій показав, що останнім часом різні аспекти земельних правовідносин досить активно вивчаються політиками, науковцями і навіть суб’єктами господарювання і завдяки цьому було предметно висвітлено окремі аспекти теорії та практики цих правовідносин. Проте питання визначення місця і ролі держави у сфері земельних правовідносин крізь призму положень Законопроєкту № 3296 залишилося поза дослідницькою увагою науковців і практиків. Метою статті є здійснення системно-змістовного аналізу цитованих вище положень Законопроєкту № 3296 у поєднанні з нормами чинного законодавства України, з урахуванням вимог міжнародного права та сформованою практикою Європейського суду з прав людини, а також, з огляду на юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), на предмет їхньої конституційності, тобто відповідності вимогам Конституції України. У процесі дослідження було використано методи аналізу, порівняння, системний метод, прогностичний, а також методи логіки і моделювання. Уперше на основі узагальнення норм Конституції України, юридичних позицій КСУ та інших джерел права сформовано правовий підхід, відповідно до якого встановлено, що положення Законопроєкту № 3296 суперечать низці норм Консти-туції України, оскільки нівелюють публічно-правовий статус України як незалежної, суверенної, демократичної і правової держави, що покладає на неї виконання відповідних конституційних обов’язків, зокрема: забезпечення особливої охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України визнана основним національним багатством, що також вимагає від держави здійснення правового урегулювання земельних відносин, виконання функцій незалежного арбітра у сфері цих правовідносин, збереження основного національного багатства для майбутніх поколінь тощо; повноцінно не забезпечують правовий режим землі, особливість якого полягає у подвійній правовій природі такого об’єкта, в основі якого поєднано публічноправовий і приватноправовий аспекти, а саме: земля є неоціненним об’єктом природи, загальне користування яким Конституцією України (ч. 2 ст. 13) гарантується державою кожному (публічно-правовий аспект правового режиму землі), і водночас земля є об’єктом господарювання, право власності на який може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України) (приватноправовий аспект правового режиму землі) тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень автором публікації встановлено: 1) положення п. 2 Законопроєкту № 3296, які передбачають розширення юрисдикції господарських судів в аспекті вирішення спорів у сфері земельних відносин, зокрема й тих, які виникають щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, є неконституційними через їхню невідповідність положенням статей 13, 14 і частинам 1, 5 ст. 125 Конституції України; 2) приписи п. 2 Законопроєкту № 3296 порушують конституційний принцип спеціалізації судів, і, по суті, підміняють публічноправові відносини приватноправовими. Такі “законодавчі новели” безпідставно і в неконституційний спосіб звужують предметну компетенцію адміністративних судів в Україні і неправомірно розширюють юрисдикцію господарських судів; 3) публічно-правовий статус держави зобов’язує її бути незалежним арбітром у сфері земельних правовідносин, дбати про збереження землі як основного національного багатства, що має виключно важливу цінність для майбутніх поколінь, натомість практична реалізація приписів п. 2 Законопроєкту № 3296 призведе до незабезпечення виконання державою своїх конституційних обов’язків в аспекті гарантування особливої охорони землі, забезпечення прав людини, що зрештою зумовить підрив авторитету України як самостійної, незалежної і демократичної держави.