Добірка наукової літератури з теми "Незаконні збройні формування"

У цій статті досліджено окремі проблемні аспекти, з якими зустрічаються суб’єкти правозастосування під час притягнення до відповідальності осіб, винних у створенні незаконних воєнізованих та збройних формувань. Досліджений інститут кримінальної відповідальності за діяння, пов’язані з функціонуванням незаконних воєнізованих формувань. Розглянуто співвідношення понять «воєнізовані формування» та «збройні формування». Виявлені чинники, що сприяють виникненню на території України незаконних воєнізованих і збройних формувань. Визначені родовий і безпосередні об’єкти, предмет, об’єктивний і суб’єктивний бік, суб’єкт злочину. Надано пропозиції щодо вдосконалення ст. 260 Кримінального кодексу України.

Сучасний стан воєнно-політичної обстановки довкола України свідчать про наявність значного обсягу викликів різного характеру, до нашої країни, які надходять як зі сторони держав, які мають спільні з нами сухопутні та морські кордони, так і впливових воєнно-політичних та економічних країн і організацій (Сполучені Штати Америки, Північноатлантичний Альянс і Європейський союз), інтереси яких об’єктивно присутні в регіоні. В середині України такі суперечності відобразились територіальними претензіями зі сторони Російської Федерації, розпалюванням релігійних та етнічних суперечностей серед населення, що в свою чергу призвело до виникнення збройного конфлікту та, як наслідок, активної діяльності незаконних збройних формувань в окремих районах Донецької та Луганської областей. Водночас, серйозну загрозу становить активізація тероризму, незаконна торгівля зброєю, наркотичними речовинами, організована злочинність, тощо. Значне зростання таких загроз в Україні викликає необхідність розвивати підходи до забезпечення безпеки держави. Зважаючи на тенденції розвитку воєнних конфліктів сучасності, реалізації завдання забезпечення безпеки від зазначених загроз по праву належить територіальній обороні. Необхідність досліджень питань організації та ведення територіальної оборони України, пов’язана з відносно невеликою кількістю наукових праць з цієї проблематики, метою яких би було сформувати методичні підходи до визначення пріоритетності важливих об’єктів і комунікацій зони територіальної оборони, охорону та оборону яких здійснюють військові частини (підрозділи) територіальної оборони Збройних Сил України в особливий період з метою забезпечення їх надійного функціонування, задля забезпечення потреб населення та функціонування економіки країни.

Метою статті є вивчення проблеми залучення дітей до участі у військових конфліктах та аналіз досвіду Донбасу в питанні вербування дівчат до незаконних збройних формувань та опосередкованої їх участі (експлуатації військовими) у поза бойовому житті. Оскільки дана проблема недостатньо досліджена автором було зроблено спробу аналізу добровільних та примусових форм вербовки дівчат, а також ролі в цьому пропаганди в ЗМІ, соціальних та Інтернет мереж, а також вчителів загальноосвітніх шкіл і безпосередньо батьків. Окремо проведено аналіз факторів, що сприяють залученню дівчат, як специфічної гендерної групи, до участі в діяльності незаконних збройних формувань. Особливу увагу приділено висвітленню факторів соціального відчуження та тяжіння в рамках негативної взаємодії, а також вивченню особистісних та групових мотивів приєднання дівчат до незаконних збройних угрупуваннях. Окремо було досліджено роль віртуальної взаємодії в процесі вербування.

Мета статті полягає у виявленні формування в період “холодної війни”, глобального протистояння у світі та розпаду світової колоніальної системи комплексу концептуальних засад, відповідних воєнно-політичних структур, а також специфічної стратегії, форм і методів військової та спеціальної діяльності, що лягли в основу доктрин й арсеналу сучасної асиметричної (“гібридної”, неконвенційної) конфліктності. Методологічну основу праці становлять методи класифікації, типології, структурно-системний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний, методи військово-спеціальної науки, безпекознавства, політичної конфліктології. Наукова новизна полягає у спробі авторів впорядковано дослідити на історичному матеріалі часів “холодної війни” формування доктринальних передумов й стратегії, комплексу спеціальних структур та методів деструктивної діяльності, котрі знайшли своє структуроване втілення у “гібридних” конфліктах початку ХХІ ст. Висновки. У період “ІІІ світової”, або “холодної війни” (1946–1990) нечуваного розвитку сягнули парадигми, форми і методи гібридного протиборства, його доктринальні й концептуальні засади, відповідні теоретико-методологічні, науково-практичні та технологічні засади. Спеціальні служби, афільовані з ними “неурядові організації” та парамілітарні (іррегулярні) структури, профільні аналітико-прогностичні та науково-дослідні центри, медіа-структури стали здатні цілеспрямовано впливати на зміну політичної реальності в національному, міждержавному і транснаціональному вимірах. Відбулося якісне удосконалення військ спеціального призначення, котрі перетворилися на важливий (інколи – вирішальний) фактор ведення локальних війн і збройних конфліктів, участі у комплексних спеціальних операціях, розгортання керованих іррегулярних збройних формувань. Розпочинається новий якісний етап в організації “елітних військ” – їх реорганізація в сили спеціальних операцій як автономний компонент збройних сил. У складі ССО подальшого серйозного розвитку набули підрозділи (структури) інформаційно-психологічної боротьби та роботи із цивільним населенням. У період міжблокового протистояння у повоєнному світі, стрижнем якого виступала саме війна психологічна, суттєвого й зростаючого значення набули методи (механізми) впливу на сферу управління колективною діяльністю людей, переформатування масової свідомості та світогляду за рахунок маніпулювання свідомістю людини і створення віртуальної реальності через застосування сучасних інформаційних та соціально-культурних технологій. На основі потужної спадщини планетарного протистояння суспільних систем та міжблокової конфронтації 1946–1990 рр. склалися численні стратегічні, тактико-технологічні й інформаційно-когнітивні передумови для формування нового якісного типу конфліктності – “гібридної”, у розумінні синтезування різноманітних новітніх форм і методів деструктивної діяльності та їх комплексного, скоординованого застосування. Набули розвитку такі сутнісні ознаки “гібридного” протистояння, як відсутність оформлення відповідно до міжнародного права війни, використання антиурядових організацій та рухів, незаконних збройних формувань, течій сепаратистського характеру, екстремістських угруповань, деструктивних спільнот тощо, пріоритетна роль спеціальних служб, сил спецоперацій, застосування інших методів невійськового тиску на державу-жертву, включаючи дипломатичні, фінансово-економічні, гуманітарні та інші. Основними рушійними силами асиметричної стратегії ставали неурядові організації, повстанські й “опозиційні” рухи, сили спецоперацій, сили і засоби психологічних операцій, а наголос у стратегії змішувався на користь спецоперацій та конфліктів малої інтенсивності.

Зважаючи на складну воєнно-політичну обстановку, яка склалась на північно-східних ділянках державного кордону нашої країни, можливість збройнної агресії зі сторони Російської Федерації проведено аналіз можливостей прикордонних підрозділів щодо боротьби з броньованими бойовими машинами. Однією з головних тенденцій, що впливають на воєнно-політичну обстановку в Україні є інтенсивна модернізація збройних сил сусідніми державами, а також активізація розробок озброєння та військової техніки нового покоління з принципово новими можливостями вогневого ураження і управління. Успішне виконання підрозділами Державної прикордонної служби України оперативно-службових завдань неможливе без відповідного знання тактики дій, тактико-технічних характеристик броньованої техніки противника, без вивчення досвіду форм і методів боротьби з броне об’єктами. Такі дані дають можливість синтезувати на основі порівняльно-історичного методу пропозиції щодо тактики дій прикордонних підрозділів при виконанні завдань за призначенням. Враховуючи велику кількість броньованих бойових машин Збройних сил Російської Федерації на сухопутних ділянках державного кордону, застосування танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів незаконних збройних формувань на сході України, автори вважають, що під час особливого періоду в підрозділах охорони державного кордону необхідно створити групи вогневого забезпечення. З урахуванням новітніх модифікацій броньованих бойових машин, наявності активного та динамічного захисту, до складу групи вогневого забезпечення в підрозділі охорони державного кордону обов’язково повинні входити новітні протитанкові ракетні комплекси. Ми розуміємо, що боротьба з бронетехнікою не є функцією підрозділів Державної прикордонної служби України, але наявність таких підрозділів, за нашою думкою, у випадку загострення ситуації або збройної провокації дозволить проводити стримання противника і надасть можливість здійснення маневру підрозділу охорони державного кордону у визначені райони та в подальшому виконувати оперативно-службові завдання.

Стаття присвячена емпіричному ретроспективному аналізу агресивної політики (розв’язаних збройних агресій, війн) з боку колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік та Російської Федерації, результатом якої були сформовані “політії” – невизнані, частково визнані держави або змінено курс історичного розвитку держав, а також досвіду іноземних держав щодо здійснення прикордонної політики на прикладі кордону між Мексикою та США. Обґрунтовано, що способи реалізації функцій підрозділами Державної прикордонної служби України (ДПСУ) в контрольних пунктах в’їзду-виїзду (КПВВ) з тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях та на адміністративному кордоні з тимчасово окупованими територіями Автономної Республіки Крим повинні корелюватися з необхідністю забезпечення прикордонної складової національної безпеки України для її об’єктів. Розкрито необхідність прийняття обґрунтованих додаткових контрдій щодо недопущення можливості реалізації виявлених загроз щодо можливих протиправних дій незаконних збройних формувань. Визначено завдання при виникненні нових загроз у КПВВ у результаті імплементації прийнятих нормативно-правових актів, які регламентують правила перетину громадянами “внутрішніх кордонів” та необхідності впровадження додаткових заходів щодо облаштування КПВВ з анексованими територіями України. Розкрито специфіку виконання завдань, які покладені на прикордонні підрозділи в КПВВ. Автор статті акцентує на тому, що позитивне вирішення проблем, які виникли в результаті територіального конфлікту, пристосування до сучасних умов можливе в тому випадку, якщо буде враховано історичний досвід іноземних держав. Розкрито необхідність проведення додаткових досліджень для подальшого вдосконалення загальнодержавної системи контролю та надання гуманітарної допомоги в КПВВ на лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), пошуку нових, науково-обґрунтованих підходів до облаштування КПВВ, формування в них складу елементів службового порядку прикордонних нарядів.

У контексті необхідності визначення суб’єкта або суб’єктів, відповідальних за дотримання нематеріальних і матеріальних прав людини та юридичних осіб, а також за порушення цих прав на території окремих районів Донецької та Луган ської областей (ОРДЛО), щодо яких Уряд України тимчасово втратив контроль, слід точно визначити статус цієї території згідно з міжнародним правом. Цю проблему можна розглядати як похідну від кваліфікації збройного конфлікту на сході України як міжнародного чи неміжнародного (хоча існують і проміжні визначення). Але вона може розглядатись і як самостійна проблема у контексті так званого права окупації та суттєвої трансформації останнього після Другої світової війни. У такому розумінні поставлена проблема може набути не лише практичного, а й наукового значення. Зрозуміло, що в цій статті йтиметься лише про постановку, а не вирішення поставлених завдань. Автори припускають, що внаслідок тривалого розвитку класичних норм міжнародного гуманітарного права відбулося узагальнення права окупації. Можна стверджувати про існування єдиного правового режиму незаконного контролю однієї держави щодо території іншої держави. Формами такого контролю є, власне, окупація, що передбачає офіційне визнання державою здійснення нею контролю щодо території (частини території) іншої держави, та чітко не розмежовані ефективний, всезагальний, загальний, фактичний контроль. На думку авторів, останні можна вважати єдиною формою ефективного контролю, що передбачає неоголошені дії та неофіційні за соби його здійснення, намагання представити підконтрольні військові структури і військово-адміністративні інституції як самостійних недержавних акторів міжнародних відносин. Кваліфікація статусу ОРДЛО в міжнародному праві неоднозначна. Мінські угоди 2014 р. уникали визначення другої сторони конфлікту (перша – Україна), а в 2015 р. другою стороною названі збройні формування ОРДЛО. При цьому не вказано, кому вони підпорядковуються і хто може вважатися їхніми представниками. Резо люції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) визнають подвійний факт наявності тимчасової окупації ОРДЛО Росією і здійснення нею ефективного контролю щодо незаконних збройних формувань на цій території. Важливо, що ПАРЄ вказує на застосовність щодо збройного конфлікту в Україні й зокрема ситуації в ОРДЛО IV Женевської конвенції 1949 р. Водночас повноцінне визнання наявності міжнародного збройного конфлікту між Україною і Росією на території ОРДЛО, а також незаконного контролю Росії щодо ОРДЛО (у формі окупації, ефективного чи іншого контролю) слід очікувати в процесі розгляду низки справ у Міжнародному суді Організації Об’єднаних Націй, Міжнародному кримінальному суді, Європейському суді з прав людини.