Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Національне питання.
Статті в журналах з теми "Національне питання"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Національне питання".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
СЕМАШКО, Ніна, та Олена БУЛИГІНА. "НАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСТВА В ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ СПАДЩИНІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ 1902–1917 рр." Східноєвропейський історичний вісник, № 19 (30 червня 2021): 87–95. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233841.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження – аналізуючи публіцистичну спадщину Симона Васильовича Петлюри 1902–19017 рр., дослідити його погляди на національне питання, а саме – визначити ключові фактори національного відродження українців, що перебували в полі зору діяча в період формування його суспільно-політичного світогляду. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об`єктивності, всебічності і цілісності, системності, а також на використання методів аналізу та синтезу, історико-порівняльного, історико-типологічного, проблемно-хронологічного. Наукова новизна полягає у комплексному висвітленні поглядів С. Петлюри на роль освіти, науки, культури, журналістики, книговидання у процесі національного розвитку українства, визначенні релігійної складової світогляду С. Петлюри періоду наростання українського руху на початку ХХ ст., кореляції соціал-демократичного та національного компонентів світоглядної парадигми діяча на етапі становлення його особистості. Висновки. Творча спадщина С. Петлюри демонструє багатовекторність його суспільних інтересів ще до початку Української національної революції 1917–1921 рр. Водночас національні питання домінують на сторінках ранніх публікацій С. Петлюри. Українська школа наука, література, театр, журналістика, книговидання покликані, на думку діяча, сприяти розвитку національної самоідентифікації українців, усвідомленню необхідності досягнення автономії України серед широких кіл українства, а також класовій боротьбі робітників і селян. Гуманітарна складова суспільного процесу, на думку С. Петлюри, мала бути соціально детермінована, відповідати потребам національного відродження українського народу та утвердженню соціалістичних ідеалів. С. Петлюра розглядав подальший національний розвиток українського народу крізь призму соціал-демократичних постулатів. Світогляду С. Петлюри зазначеного періоду притаманна також і релігійна складова, що не було характерно для українських соціалістів початку ХХ ст.
2
Щербак, Наталія. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ З ПИТАНЬ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ТА ЇХ УПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ (В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ)". Litopys Volyni, № 22 (16 березня 2021): 116–26. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.22.19.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено актуальні питання формування та розвитку міжнародних стандартів з питань гендерної рівності. Аргументовано, що особливого значення ці питання набувають в умовах реформування дер- жавного управління в Україні. Одночасно доведено, що питання рівноправності жінок і чоловіків гарантовано низкою міжнародних норма- тивно-правових документів. Важливим завданням є забезпечення інтеграції гендерного підходу до всіх напрямів міжнародної політики. Всебічно проаналізовано діяльність основних міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, Європейський Союз тощо) з питань забезпечення гендерної рівності. Наголошено, що питання розвитку міжнародних стандартів з питань ґендерної рівності є досить складним та комплексним поняттям, воно включає різні галузі, а саме: соціальну, гуманітарну, безпекову, культурну та інші. Підкреслено, що гендерна рівність – це рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дає змогу особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах суспільного життя. У зв’язку з цим всебічно проаналізовано державний механізм забезпечення гендерної рівності як впорядкованої системи міжнародних, національних, регіональних і місцевих організаційних структур державного і громадсь- кого характеру, діяльність яких спрямована на утвердження принципів ґендерної рівності в різних сферах суспільного життя та гарантування здійснення вироблених ними гендерних стратегій і відповідної до них державної гендерної політики. На основі проведеного дослідження вироблено практичні рекомендації щодо практичного впроваджен- ня міжнародних стандартів із питань гендерної рівності в національне законодавство, зокрема в контексті здійснення широкомасштабної реформи державного управління в Україні.
3
Макарець, О. "До питання про національне в філософії". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія філософські науки, Вип. 3 (2001): 89–98.
Знайти повний текст джерела
4
Бартош, Наталя Володимирівна. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ". Public management 28, № 3 (12 квітня 2022): 17–24. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-3(28)-2.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета роботи. У статті розглядаються напрями правового забезпечення державної інформаційної політики, а також досліджується питання формулювання актуальних заходів щодо їх забезпечення. Адже в умовах сучасних глобальних інформаційних протистоянь, деструктивних комунікативних впливів, зіткнення різновекторних національних інформаційних інтересів, поширення інформаційної експансії та агресії захист національного інформаційного простору та гарантування інформаційної безпеки стають пріоритетними стратегічними завданнями сучасних держав у системі інформаційних відносин. Зміни у глобальній світовій економічній та політичній сферах привели до зміни технологій світового протистояння і ведення воєн. Інформаційні війни переслідують мету активізувати суспільну свідомість громадськості держави-противника і таким чином вплинути на державну політику. Водночас інформаційна політика сучасних держав має схожі завдання: забезпечити свободу інформації, сприяти розвитку нових інформаційно-комунікаційних технологій, цифровізації суспільних відносин, відкритості і прозорості в управлінні суспільними справами. З огляду на виклики сьогодення нашій державі не те, що претендувати на інформаційне домінування, а бути присутнім у світовому інформаційному просторі доволі складно. На жаль, слід констатувати, що внаслідок неналежного правового регулювання в національному інформаційному про- сторі України та збільшення кількості національних регуляторів зросла кількість негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози інформаційній безпеці людини і громадянина, суспільства і держави. Методологія. У зв’язку з цим обґрунтована нагальна необхідність формування та активного функціонування єдиного національного регулятора в інформаційній сфері держави, діяльність якого була би спрямована на вироблення української національної інформаційної політики, інтелектуально кваліфіковане відбиття маніпуляційно-пропагандистських атак, формування у громадян України національно-патріотичних переконань, створення українського національного інформаційного простору – основи національної безпеки суспільства і держави. Наукова новизна. Так, до реалізації державної інформаційної політики необхідно підходити стратегічно, удосконалю- ючи пріоритетні напрями, здійснюючи перерозподіл повноважень державних регуляторних органів, здійснюючи кореляцію між стратегічними проєктними документами і реальною адміністратив- но-політичною практикою держави. Пріоритетні напрями/цілі інформаційної політики мають бути замінені більш практичними та актуальними з довгостроковим характером одночасно з урахуванням гібридної агресії. Окрім того, визначено основні цінності та принципи, в межах яких потрібно адаптувати національне законодавство в умовах гібридної війни. Зауважено, що участь громадянського суспільства в розвитку інформаційного простору сприяє його розширенню, відкритості і прозорості інформації. Висновки. Надано практичні рекомендації щодо вдосконалення державної інформацій- ної політики та створення ефективної системи інформаційної безпеки України.
5
Дутчак, Г. О. "Українське національне питання в Парижі: владне рішення". Ефективність державного управління, Вип. 42 (2015): 119–26.
Знайти повний текст джерела
6
Дутчак, Г. О. "Українське національне питання в Парижі: владне рішення". Ефективність державного управління, Вип. 42 (2015): 119–26.
Знайти повний текст джерела
7
Іванова, Л. "Національне питання в політичній публіцистиці М. Драгоманова". Наука і суспільство, № 1/2 (2012): 5–7.
Знайти повний текст джерела
8
Zaria, Svitlana. "АУДІОВІЗУАЛЬНІ РЕКЛАМНІ ТВОРИ З НАЦІОНАЛЬНОЮ ТЕМАТИКОЮ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ". ART-platFORM 1, № 1 (14 травня 2020): 351. http://dx.doi.org/10.51209/platform.1.1.2020.351-365.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються особливості сучасного творчого виробництва таких телевізійних проектів, як аудіовізуальні рекламні твори, що характеризуються використанням українських національних мотивів і позиціонуються рекламними кампаніями як культурний феномен сучасної України. Метою дослідження є простежити сучасну тенденцію використання патріотичного історичного образу, національних традицій і минулого українського народу в україномовній рекламі як ефективного засобу масової комунікації у вітчизняному відеовиробництві, виявити специфіку української національно-культурної складової у рекламі та виділити характерні риси відеоряду аудіовізуальних рекламних творів, де лейтмотивом сюжету є український національний колорит. Сучасні українські торгові марки звертаються до теми національних традицій у культурі та мистецтві, використовуючи їх в аудіовізуальних творах.
Кожна країна має свій рекламний стиль, що зумовлено особливостями національної свідомості, історією національних традицій. Менталітет нації та умови, у яких вона побутує, – це основна ознака рекламних повідомлень тієї країни, в якій вони транслюються. Географічна особливість сприйняття та технічні можливості накладають свій стиль на будь-яку рекламну кампанію. Рекламні відеоролики, у яких відображено народні традиції й асоціативні історичні образи, є потужним чинником формування позитивного іміджу як українського виробника, так і українського суспільства у світі. Телевізійна реклама, безумовно, є потужним суспільним і культурним механізмом впливу на масову аудиторію. Як культурологічний феномен вона відіграє важливу роль для збереження національної культури та традицій, закріплення та відродження національної самосвідомості суспільства як в окремих своїх проявах, так і в цілісному розумінні цього питання. Ця розвідка базується на ретельному системному аналізі численних прикладів національної рекламної відеопродукції з погляду ефективності її впливу на вітчизняну аудиторію.
Ключові слова: реклама, рекламний відеоролик, аудіовізуальний рекламний твір, національна культура, національні традиції, патріотизм.
9
БУЯДЖИ, ГАННА. "Особливості управління майном Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів". Право України, № 2018/02 (2018): 185. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-185.
Повний текст джерелаАнотація:
Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – Національне агентство та (або) АРМА) є новоствореним органом зі спеціальним статусом, до повноважень якого належить виявлення та розшук активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, а також управління цими активами. При реалізації повноважень з управління активами виникають два абсолютно різні види правовідносин, кожен із яких має свою специфіку. Зазначені відносини вимагають комплексного дослідження, оскільки становлять предмет вивчення цивільного права, адміністративного права та кримінального процесуального права. Крім того, це питання ще не досліджувалося у вітчизняній правничій науці, а отже, його актуальність не викликає сумнівів. Метою статті є проведення порівняльно-правового аналізу відносин, які виникають під час управління арештованими активами, що здійснюється Національним агентством, та при їх передачі в управління за договором управління майном. За результатами аналізу особливостей відносин, що виникають при управлінні арештованими активами безпосередньо Національним агентством, а також відносин, що виникають при передачі арештованих активів до управителя на підставі договору управління майном виявлено, що ці відносини хоча й мають спільні риси, однак різняться за правовою природою (перші є публічно-правовими відносинами, другі – приватноправовими з елементами публічно-правових). В обох видах відносин Національне агентство виступає у ролі квазівласника арештованого майна. Крім того, приділена значна увага розробці конкретних пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства України у сфері управління арештованими активами. Відносини управління, суб’єктом яких є Національне агентство, існують у двох різних формах, виникають почергово та з різних підстав – на підставі ухвали суду та на підставі відповідного договору управління. Хоча вони і мають спільні риси, проте відрізняються за своєю правовою природою, підставами виникнення та припинення, колом суб’єктів, а також титулом і змістом повноважень щодо переданого майна. Після винесення ухвали слідчим суддею (судом) та передачі майна Національне агентство стає управителем. У подальшому воно може або безпосередньо управляти переданим майном, або укласти договір управління, у якому АРМА діє як установник. В обох видах відносин зазначений орган виступає у ролі квазівласника арештованого майна. Управління активами, що здійснюється Національним агентством, – це професійна строкова діяльність із володіння, користування та (або) розпорядження активами, арештованими у кримінальному провадженні, яка здійснюється на підставі відповідної ухвали слідчого судді або суду, з метою збереження або збільшення їх економічної вартості та подальшої реалізації на користь держави, або повернення власникові.
10
Ю., Івчук Ю. "ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПІВ ОХОРОНИ ПРАЦІ ПРИ ДОСЛІДЖЕННІ СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИВАТНИХ І ПУБЛІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ПРАЦІ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 19–36. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-19-36.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджуючи питання співвідношення приватних і публічних інтересів у сфері охорони праці, неможливо залишити поза увагою питання принципів цього інституту, оскільки вони надають можливість розкрити зміст охорони праці, стратегію розвитку законодавства щодо встановлення умов праці, виділити особливості охорони праці окремих категорій працівників, подолати прогалини у законодавстві про охорону праці тощо. Також слід наголосити, що такий підхід дослідження є надзвичайно актуальним і необхідним щодо ефективного впровадження та закріплення міжнародних принципів і стандартів у питаннях охорони праці в національному законодавстві України. Саме принципи є підґрунтям і джерелом уточнення понятійного апарату, ретельного з’ясування змісту охорони праці, вони визначають вектор розвитку законодавства у цій царині.Інтеграція України до світової спільноти, розширення економічних зав’язків, співпраця між українськими та європейськими суб’єктами господарювання, імміграція робочої сили ставлять на порядок денний питання щодо запровадження міжнародних стандартів у питаннях охорони праці в національне трудове законодавство України.Щоб виявити слабкі, а також зрозуміти сильні сторони сучасного стану нормативно-правового регулювання охорони праці в Україні, треба провести його ґрунтовне теоретичне дослідження, яке має значення як для доктрини трудового права в цілому, так і інституту охорони праці, а також для правозастосування.Стаття присвячена з’ясуванню суті «принципів охорони праці» як базового елементу, проведенню класифікації та ретельного аналізу принципів досліджуваного інституту, а також висвітленню проблемних питань, які виникають при встановленні безпечних і здорових умов праці, запобіганні нещасним випадкам на виробництві й професійним захворюванням тощо.
Ключові слова: принципи охорони праці, класифікація принципів охорони праці, приватні та публічні інтереси.
11
Бикова, Т. "Національне питання в Криму в 1920-х рр." Проблеми історії України: факти, судження, пошуки, Вип. 21 (2012): 100–113.
Знайти повний текст джерела
12
Палагнюк, М. "Національне питання в суспільно-політичній думці І.Я. Франка". Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки, Вип. 11 (2008): 21–25.
Знайти повний текст джерела
13
Місяць, Н. К. "Мовне і національне питання в Україні: ретроспектива і реалії". Магістр медсестринства, № 2 (16) (2016): 53–58.
Знайти повний текст джерела
14
Донченко, С. П. "Політичні партії України про національне питання (початок ХХ ст.)". Грані, № 1 (27) (2003): 126–31.
Знайти повний текст джерела
15
Величко, Д. М., та Л. С. Савицька. "ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 139–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.189.
Повний текст джерелаАнотація:
Робота присвячена аналізу проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини національними судами на стадії ухвалення судового рішення. Важливим є те, що сучасне застосування такої практики та імплементація європейських стандартів у національну правову систему стають все більш проблемними, оскільки існує певна відмінність між правовими системами. Під час аналізу наукових досліджень та судової практики виокремлюються негативні фактори, що значно перешкоджають правильному та доречному використанню такого судового прецеденту. Слід наголосити, що можливі негативні наслідки бездіяльності національних суддів, адже питання механізму забезпечення прав і свобод людини сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти й потребує постійного вдосконалення.
Для вирішення вищенаведених питань автори пропонують з’ясувати та дослідити правову природу практики Європейського суду з прав людини, загальні засади її розуміння та застосування в національному судочинстві. Також здійснити аналіз критеріїв релевантного чи нерелевантного застосування практики Європейського суду з прав людини в практичному аспекті, проаналізувавши статистику звернень. Водночас виокремити практичні поради для більш професійного підходу до використання посилань на рішення Європейського суду з прав людини задля вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини.
Сьогодні, враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», національні суди стали застосовувати положення Конвенції та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права для національного правосуддя.
Через це з’явилися різні підходи до розуміння значення судової практики Європейського суду з прав людини. Але, безсумнівно, вона є важливою для роз’яснення основних прав, що гарантовані Конвенцією, адже стала частиною національного законодавства.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, національне законодавство, практика Європейського суду з прав людини.
16
Прокопенко, В. В. "Адміністративна процедура в митній справі: питання структури". Митна безпека, № 1(2) (11 січня 2019): 168–74. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5959.1(2).2018.168-174.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті акцентується увага на наявність у нормативних актах України з питань митної справи підміни або ототожненні деяких ключових дефініцій, що значно ускладнює як сприйняття понятійно-категоріального апарату, так і правозастосовну діяльність у цій сфері. Встановлено, що деякі автори помилково митні формальності розглядають як різновид адміністративної процедури. Доведено, що внутрішню структуру адміністративної процедури в митній справі становлять митні формальності та дії. Запропоновано внесення змін у національне митне законодавство щодо заміни по всьому тексту і у всіх відмінках поняття «митний режим» на поняття «митна процедура».
17
БАТРУН, І. В. "НАЦІОНАЛЬНЕ І ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО". АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 2, № 4 (19 квітня 2022): 97–105. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.4.2.15.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор підіймає проблему національного й патріотичного виховання індивідуальності в педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського. Доведено, що в основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідеї зміцнення української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства, формування патріотизму й утвердження національних цінностей. Система національно-патріотичного виховання потребує комплексної організації – через освітній процес і позаурочну роботу, створення педагогічних умов, що забезпечують формування нового українця. За словами В. О. Сухомлинського, ефективність процесу національно-патріотичного виховання залежить від повноти реалізації всіх його складників. Основними складовими частинами національно-патріотичного виховання залишаються громадянсько-патріотичне, військово-патріотичне, духовно-моральне, які забезпечують формування національних та європейських цінностей. Важливу роль у становленні особистості відіграють органи учнівського самоврядування. Саме в колективі дитина самореалізується, самовизначається, самовдосконалюється, тому розвивати соціальну активність учнів, виховувати почуття власної гідності, надавати можливість виявити себе як особистість – головне завдання шкільного самоврядування. На сучасному етапі є потреба в підвищенні педагогічної культури батьків із національно-патріотичного виховання (обговорення питання національного, громадянського, патріотичного, морального, духовного, родинного виховання на батьківських зборах, залучення батьків до планування та проведення позакласних заходів національно-патріотичного спрямування). У процесі наукового пошуку було з’ясовано, що ідеї В. О. Сухомлинського, науково-методологічні розробки, практичний досвід нині втілюється в освітньо-виховних системах європейських країн, Японії, Китаю, США. Головні компоненти Концепції Нової української школи тісно перегукуються з педагогічною спадщиною В. О. Сухомлинського: новий зміст освіти, заснований на формуванні компетентностей, потрібних для успішної самореалізації в суспільстві; орієнтація на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентризм; наскрізний процес виховання, який формує цінності; педагогіка, що ґрунтується на партнерстві між учнем, учителем і батьками й громадою. Ідеї Сухомлинського натепер органічною частиною ввійшли в сучасний навчально-виховний процес української школи.
18
Рябовол, Л. Т. "Реальное шоу и театральная культура: проблемы взаимного перечеркивания." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, № 1 (2020): 25–30. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-4.
Повний текст джерелаАнотація:
На сучасному етапі становлення перед Україною постали складні питання, пов’язані із серйоз- ними викликами її суверенітету, у зв’язку з чим актуалізувалася проблематика національної безпеки, шляхів та способів її забезпечення. Вирішення цих питань передбачає, насамперед, визначення по- няття, структури та функцій національної безпеки. Поняття «національна безпека України» позначає важливе суспільно-політичне явище зі складною організаційно-правовою структурою, отже, його не- обхідно вивчати з позицій системного підходу. Мета статті – розглянути національну безпеку України як систему, зокрема: провести аналіз наукових позицій щодо структури і функцій національної без- пеки та її забезпечення і виявити їх недоліки; викласти авторське бачення структури системи націо- нальної безпеки та її забезпечення. Системний підхід дозволяє розглянути національну безпеку та її забезпечення як систему – цілісність, єдність компонентів, серед яких: мета, завдання, принципи та функції відповідної діяльності; суб’єкти (державні й недержавні) забезпечення національної безпе- ки, їх повноваження і компетенції, взаємоузгоджена діяльність (взаємодія); об’єкт, на забезпечення безпеки якого й спрямована система, а саме – національні інтереси й цінності, для охорони від пев- них загроз і небезпек яких створюються уповноважені на те суб’єкти, а охорона цих об’єктів і стано- вить сутність діяльності із забезпечення національної безпеки; зміст такої діяльності як сукупність правових, організаційно-управлінських, інших заходів, засобів, форм, методів, технологій її здійснен- ня, інструментів і механізмів забезпечення національної безпеки.
19
Турченко, Ф. Г. "Національне питання в Україні XX - початку XXI ст.: історичні нариси". Український історичний журнал, № 2 (509), березень - квітень (2013): 207–17.
Знайти повний текст джерела
20
КОСТРУБА, АНАТОЛІЙ. "Преюдиціальний запит як інститут похідної юрисдикції у процесуальному праві Франції: питання національної рецепції". Право України, № 2018/03 (2018): 144. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-144.
Повний текст джерелаАнотація:
Формування єдиної судової практики на сучасному етапі розвитку правосуддя в Україні є методологічною проблемою, яка має відповідне емпіричне підґрунтя. В її основі лежить відсутність підходів у процесуальній діяльності Верховного Суду, якими забезпечується дотримання принципу правової визначеності. Проведеною реформою процесуального законодавства України сформовані засади здійснення правосуддя у країні, проте, в контексті наведеного, деякі практичні аспекти їх впровадження вимагають свого доопрацювання. Зазначимо, що у юридичній літературі не сформовано усталеної позиції щодо інтегрального механізму уніфікованої судової практики, невизначеними залишаються юридичні засоби забезпечення його дієвості. Метою статті є вирішення проблеми забезпечення сталої практики Верховного Суду через обґрунтування доцільності запровадження аналогових юридичних конструкцій комунітарного процесуального права Європейського Союзу та процесуального права Франції у національну правову систему. Встановлено, що неоднакове застосування правових норм сприяє деформації структурної єдності судової практики. Одним зі способів подолання цього процесу є впровадження інституту преюдиціального запиту в національну правову систему України. Цей інститут похідної юрисдикції набуває свого процесуального поширення не тільки в межах національного судочинства європейських країн, а й використовується як засіб уніфікації судової практики в наднаціональній юрисдикції. Преюдиціальний запит – форма звернення суду певного рівня юрисдикції (який встановлюючи фактичні обставини, застосовує національне право) до компетентного органу судової влади національної правової системи, який переглядає судові акти першої або апеляційної інстанції в порядку касаційного провадження, для отри мання його думки щодо застосування тієї чи іншої правової норми в спірних правовідносинах через делеговане тлумачення її змісту. Правова сутність преюдиціального запиту проявляється через його формальні (судова ініціативність, інформативна доступність, строковість, дискретність) і змістовні ознаки (питання застосування права, наявність проблеми єдності правозастосування, новаційний характер проблеми правозастосування, відсутність касаційного провадження із предмета спору в межах преюдиціального запиту в суді). Проведений аналіз процесуального законодавства Франції свідчить про необхідність вдосконалення національного законодавства в контексті конвенційних зобов’язань України. Доцільним є впровадження у правову систему України інституту преюдиціального запиту як способу формування єдиної судової практики, що дасть змогу забезпечити належне виконання вимог статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, сприятиме підвищенню рівня правосуддя у країні. У цьому контексті розроблений в Україні законопроект щодо запровадження інституту преюдиціального запиту та уніфікації касаційного провадження вимагає свого доопрацювання з урахуванням позитивного досвіду Франції
21
Захарчук, А. С. "Національне питання в програмах політичних партій і течій Росії початку ХХст." Бюлетень Міністерства юстиції України, № 5 (2004): 16–24.
Знайти повний текст джерела
22
Мандрик, І. О. "Національне питання в Угорщині середини XIX століття в оцінці Йожефа Етвеша". Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Історія, вип. 2 (31) (2013): 145–50.
Знайти повний текст джерела
23
ШЕВЧУК, ЛІЛІАНА, та ТАРАС ШЕВЧУК. "Основоположні засади та чинники формування національної правової системи Української козацької держави – Гетьманщини". Право України, № 2020/01 (2020): 140. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-140.
Повний текст джерелаАнотація:
Одним із етапів розвитку української державності була доба козацтва, ознаменована утворенням і діяльністю Української козацької держави – Гетьманщини в період 1649–1764 рр. Метою статті є спроба підійти до питання аналізу формування національної правової системи в один із важливих періодів її еволюції, а саме в Українській козацькій державі – Гетьманщині не лише з позицій позитивізму, а й “jus naturalе”, тобто права природного. Становлення і розвиток національної правової системи Гетьманщини відбувалися на засадах характерних для національних правових систем тогочасних європейських держав, основоположними серед яких є передусім історичність і наступність (спадковість) права. Значний вплив на характер і розвиток національної правової системи Гетьманщини справила європейська правова традиція, зокре ма обумовивши відповідний рівень правової культури Гетьманщини з притаманним їй правовим менталітетом. Її головні елементи, відтворюючи своєрідність і самобутність успадкованої правової культури, були стримуючим чинником на шляху поширення ментально чужої та відсталої за своєю сутністю і змістом російської правової системи. Система домінуючих правових цінностей Української козацької держави формувалася у доволі складних умовах становлення і розвитку української державності. З середини XVII ст. у національній свідомості українців особливої ваги набувають такі політико-правові цінності-категорії, як свобода особистості, демократія, рівноправність, національна самоідентифікація тощо. Впродовж першої половини 1649 р. українському керівництву вперше в історії української суспільно-політичної думки вдалося сформувати національну державну ідею створення незалежної держави в етнічних межах України як провідну у визвольних змаганнях народу всіх наступних століть. На початку XVIII ст. вперше в історії українського права було створено правові основи представницького правління та парламентаризму передусім завдяки появі Конституції П. Орлика 1710 р. Позитивно вплинула на розвиток національної правової системи Гетьманщини і досить активна її міжнародно-правова діяльність. Українська козацька держава – Гетьманщина стала однією із важливих віх розвитку української державності, а її національно-правова система відобразила сутність і зміст намагань та прагнень українського народу до незалежності й самостійності.
24
Крук, Є. В. "ГАРАНТІЇ ПРИТЯГНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ВЧИНЕННЯ КОРУПЦІЙНОГО ТА ПОВ’ЯЗАНОГО З КОРУПЦІЄЮ ПРАВОПОРУШЕННЯ ДО ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ". Актуальні проблеми держави і права, № 93 (20 квітня 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3309.
Повний текст джерелаАнотація:
Крук Є. В. Гарантії притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності. – Стаття. У статті досліджено питання ефективності механізму відшкодування шкоди, спричиненої вчиненням корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення. Визначено, що його результативність залежить від багатьох факторів, а саме: вчинення корупційних правопорушень не обмежується якимось єдиним способом, досить часто воно пов’язано із вчиненням інших правопорушень, спрямованих на приховання наслідків корупційного діяння. Як правило, реалізувати такі дії у межах юрисдикції однієї країни неможливо, а тому і корупція і подолання її наслідків майже завжди виходить за межі однієї країни. Саме тому у статті зроблено висновок, що невідворотність цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення забезпечується системою гарантій. У статті автором запропоновано визначення гарантій як передбачених нормами законодавства або існуючих в державному механізмі способів, засобів та методів забезпечення відшкодування шкоди та збитків особою, що вчинила корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення, а також діяльності спеціальних суб’єктів – гарантів. Автором запропоновано класифікацію гарантій притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності на юридичні гарантії, як в свою чергу поділяються на гарантії національного та міжнародного рівня, та неюридичні гарантій, які поділяються на політичні, економічні, соціальні. До гарантів притягнення суб’єктів вчинення корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень до цивільно-правової відповідальності, автор відносить органи антикорупційної інфраструктури, а саме – Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Вищий антикорупційний суд, Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, а також Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, суди, прокуратуру, правоохоронні органи, державну виконавчу службу, засоби масової інформації. У статті виділено також особливу роль держави серед гарантів невідворотності цивільно-правової відповідальності.
25
Сергієнко, А. І., В. І. Нікітченко, Д. В. Башинський та А. Г. Дмитрієв. "Оптимізація законів поздовжнього контуру управління керованої авіаційної бомби за результатами чисельного моделювання польоту в турбулентній атмосфері". Системи озброєння і військова техніка, № 2(62), (8 червня 2020): 102–8. http://dx.doi.org/10.30748/soivt.2020.62.13.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто питання підвищення ефективності управління науковими проектами у вищих військових навчальних закладах (ВВНЗ) за рахунок особливостей планування діяльності наукових та науково-педагогічних працівників, оптимізації організаційної системи управління науковою і науково-технічною діяльністю (НіНТД), введення більш гнучкої – мережевої системи управління, комерціалізації результатів НіНТД, підвищення інтеграції воєнної науки у національне та міжнародне наукове середовище, проведено аналіз та надано рекомендації щодо вдосконалення процесів забезпечення у системі управління НіНТД Збройних Сил України.
26
Булгаков, Р. В., та В. Г. Головань. "Напрями підвищення ефективності управління науковими проектами у вищих військових навчальних закладах". Системи озброєння і військова техніка, № 2(62), (8 червня 2020): 109–18. http://dx.doi.org/10.30748/soivt.2020.62.14.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто питання підвищення ефективності управління науковими проектами у вищих військових навчальних закладах (ВВНЗ) за рахунок особливостей планування діяльності наукових та науково-педагогічних працівників, оптимізації організаційної системи управління науковою і науково-технічною діяльністю (НіНТД), введення більш гнучкої – мережевої системи управління, комерціалізації результатів НіНТД, підвищення інтеграції воєнної науки у національне та міжнародне наукове середовище, проведено аналіз та надано рекомендації щодо вдосконалення процесів забезпечення у системі управління НіНТД Збройних Сил України.
27
Болбат, Т. "Робітничий рух та національне питання на Донеччині ( 1989 - початок 1990-х років )". Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка 18 (2007): 115–22.
Знайти повний текст джерела
28
Могильний, Л. П. "Національне питання в програмах українських ліберальних партій у першій чверті XX ст." Історико-політичні студії, № 2 (2014): 40–46.
Знайти повний текст джерела
29
Туник, М. "Національне питання в програмах та діяльності політичних партій в добу Центральної Ради". Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Вип. 4 (48) липень - серпень (2010): 51–59.
Знайти повний текст джерела
30
ТЕРЛЮК, ІВАН. "Становлення українського національного законодавства у сфері соціально-економічних відносин (1917–1921 роки)". Право України, № 2020/01 (2020): 180. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-180.
Повний текст джерелаАнотація:
Проблема становлення українського національного законодавства у сфері соціально-економічних відносин (1917–1921 рр.) завжди залишатиметься актуальною з огляду на повсякчасну потребу історичної легітимізації сучасної Української держави та історичну тяглість між сучасним процесом українського державотворення та українськими національними державними формаціями доби Української революції 1917–1921 рр. Як 100 років тому, так і зараз головна увага українського законодавця зосереджується на законодавчому регулюванні соціальноекономічної сфери – земельних і трудових відносин. Стаття не претендує на емпіричну чи фактологічну вичерпність. Її основна мета – дослідити особливості нормативно-правового регулювання земельних і трудових відносин нової української державності революційної доби як процес закладення основ національного земельного та трудового й соціального законодавства. Стверджується, що реальний процес вироблення правових основ урегулювання соціально-економічних проблем новітньої української національної державності розпочався щойно після ІІІ Універсалу Української Центральної Ради (УЦР). Ним уперше оприлюднено соціальну програму УЦР, визначено орієнтири правової політики проголошеної Української держави, зокрема й у сфері правового вирішення земельного та трудового питань. Спроба законодавчого розв’язання останніх розглядається крізь призму ідеологічних підходів, демонстрованих, з одного боку, обома соціалістичними Українськими Народними Республіками, а з другого – несоціалістичною Українською гетьманською державою. Зокрема, земельне питання досліджується як перебіг законодавчого забезпечення розподілу та перерозподілу землі. З царини земельних відносин аналізуються базові земельні закони УЦР, Директорії та Гетьманату. В основі перших лежали соціалістичні принципи щодо ліквідації приватної власності на землю, її націоналізації тощо, а в другому – визначалися особливості набуття землі у власність різними соціальними категоріями. Автор робить висновок, що гетьманська влада через реалізацію цього закону по-ставила за мету вирішення суспільно-політичного завдання – створення середнього класу селян-власників, які мали стати її опорою. Наголошується на тому, що фактор праці як один із соціально-економічних чинників у процесі формування й еволюції правової політики українських національних урядів був контроверсійним, а сама “трудова” – політика малоефективною. Обґрунтовується думка, що законодавче регулювання трудових відносин, яке поєднувалося зі спробами вирішити правовими засобами численні соціальні проблеми, започаткувало ще й українське національне соціальне законодавство. Висловлюється переконання, що загальний стан законодавчого вирішення земельної проблеми й недооцінка гострих питань ефективного законодавчого врегулювання трудових відносин значною мірою позначилися на успіху/неуспіху українців у розбудові власної національної державності.
31
ТАРАСЮК, В. Г., Н. Є. ЯНУШЕК та О. Л. БЄЛОКОНЬ. "ЗАСТОСУВАННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ СТОСОВНО РОЗРОБЛЕННЯ БУДІВЕЛЬНИХ НОРМ ТА НАЦІОНАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ". Наука та будівництво 21, № 3 (26 вересня 2019): 34–41. http://dx.doi.org/10.33644/scienceandconstruction.v21i3.107.
Повний текст джерелаАнотація:
Наведено ряд невирішених проблем будівельної галузі України, зокрема пов’язаних із застосуванням системного підходу стосовно розроблення будівельних норм та національних стандартів, що є одним із важливих механізмів технічного регулювання будівельної галузі України. Відзначено, що застосування системного підходу в різних сферах діяльності відіграє значну роль у формуванні цілісної системи, що в свою чергу зумовлює створення відповідного об’єкту та його існування в рамках деякої великої цілісної комплексної системи на відповідному рівні. Наведено в загальному розумінні поняття системного підходу, що полягає у системному вирішенні будь-якої проблеми з урахуванням мети та завдань системи, її цілісності, структури, усіх зовнішніх та внутрішніх зв’язків. Проаналізовано проблеми застосування системного підходу стосовно розроблення будівельних норм та національних стандартів будівельної галузі України та визначено шляхи їх вирішення. Відомо, що в цілому національна нормативна база будівельної галузі України представлена у вигляді пірамідальної структури, яка містить нормативні акти та нормативні документи різного рівня підпорядкування, що мають працювати в комплексі як єдина система. Наведено окремі проблемні питання, що пов’язані із системним розробленням будівельних норм та національних стандартів, методом прийняття міжнародних та регіональних стандартів як національних, а також фінансуванням робіт з національної стандартизації та встановленням пріоритетності їх розроблення. Відзначено, що формування та удосконалення національної нормативної бази будівельної галузі України залежить від збалансованого застосування принципу щодо відкритості та прозорості процедур розроблення, затвердження і прийняття будівельних норм та національних стандартів, в тому числі національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та регіональними стандартами, з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін. Показано, що будівельні норми, що розроблені на основі параметричного методу нормування, та їх підтримуючі національні стандарти, є однією системою, що має працювати в комплексі. Встановлено стан розвитку національної нормативної бази будівельної галузі України стосовно розроблення державних будівельних норм та національних стандартів, в тому числі національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та регіональними стандартами. Визначено питання фінансування робіт з національної стандартизації будівельної галузі України, що мають бути урегульовані на рівні держави.
32
Кропивницький, Віталій Станіславович, та Віталій Володимирович Коваленко. "РОЛЬ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ". Науковий вісник: Державне управління, № 1 (20 вересня 2019): 48–56. http://dx.doi.org/10.32689/10.32689/2618-0065-2018-1/1-48-56.
Повний текст джерелаАнотація:
Серед загроз забезпеченню сталого розвитку в Україні не останнє місце посідають надзвичайні ситуації різного характеру у вигляді стихійних лих, техногенних катастроф, терористичних та диверсійних актів, регіональних конфліктів із застосуванням військової сили. Їх ігнорування в сучасних умовах ставить під питання не лише економічне зростання та соціальний добробут, а й забезпечення національної безпеки країни. Тому захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від НС шляхом запобігання таким ситуаціям, мінімізації та ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період належить до основних функцій держави і згідно із законодавством, має назву цивільного захисту. Організація цивільного захисту в Україні на всіх етапах його становлення та розвитку безпосередньо пов’язана з національною безпекою і обороною держави. Органи та підрозділи цивільного захисту віднесені до суб’єктів забезпечення національної безпеки України. У статті здійснено аналіз розвитку наукової думки щодо організації цивільного захисту як складової національної безпеки держави, дисертаційних досліджень та деяких наукових праць вітчизняних учених і фахівців з питань державного управління у сфері цивільного захисту. Розглянуто роль та місце цивільного захисту в системі забезпечення національної безпеки України. Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» органи та підрозділи цивільного захисту віднесено до суб’єктів забезпечення національної безпеки України, визначено загрози національним інтересам і національній безпеці України у сфері цивільного захисту, основні напрями державної політики з питань національної безпеки України у сфері цивільного захисту. Зосереджено увагу на особливій актуальності подальшого реформування єдиної державної системи цивільного захисту, вдосконаленні державного управління у сфері цивільного захисту за цих умов.
33
Коробко, І. "Щодо питання імплементації положень Європейської конвенції про захист домашніх тваринв національне законодавство України". Український часопис міжнародного права, № 3 (2017): 31–36.
Знайти повний текст джерела
34
Admink, Admink, та Степан Дичковський. "КОМОДИФІКАЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В СИСТЕМІ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ". УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА : МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ (НАПРЯМ: КУЛЬТУРОЛОГІЯ), № 33 (3 травня 2020): 66–74. http://dx.doi.org/10.35619/ucpmk.vi33.291.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядається питання необхідності захисту матеріальної та нематеріальної культурної спадщини різних країн світу, зокрема й України, яка є ключовим елементом збереження своєрідності країни, розвитку історичної свідомості й впливовим чинником формування єдиної української національної ідентичності. Проаналізовано концепцію культурної спадщини як національне та наднаціональне надбання й важливий інформаційно-культурний ресурс туризму, що потребує наукового та правового обґрунтування понятійного апарату з метою розробки державної стратегії охорони пам’яток культури.
The article deals with the need to protect the tangible and intangible cultural heritage of different countries of the world, which is a key element in preserving Ukraine's identity, developing historical consciousness and influential factor in forming a unified Ukrainian national identity. The concept of cultural heritage as a national and supranational heritage and an important information and cultural resource of tourism, which requires scientific and legal justification of the conceptual apparatus in order to develop a national strategy for the protection of cultural monuments, is analyzed.
35
Гусь, Аліна Володимирівна. "ДО ПИТАННЯ ЦИФРОВІЗАЦІЇ ДОГОВІРНОГО ПРАВА". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 6 (28 лютого 2022): 104–8. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.6.16.
Повний текст джерелаАнотація:
Нині одна із найбільш обговорюваних технологій, яка зачіпає сферу господарських відносин у межах цифрової економіки України, – це блокчейн та смарт-контракти, що створюються у його середовищі та широко застосовуються у різних галузях народного господарства. У статті аналізуються підходи до впровадження смарт-технології як засобу підтримання класичної договірної діяльності та інноваційної технології її інтеграції у договірне право України. Розглянуто особливості правового регу- лювання смарт-договірних відносин. Мета дослідження - визначення місця смарт-контракту в межах традиційних договірно-правових конструкцій, простеження підходів до розуміння його правової природи, зокрема на підставі аналізу визначень, сформульованих у західній правовій доктрині. Встановлено, що існують два основних підходи: смарт-контракт як юридичний документ і смарт-контракт як комп’ютерна програма. На підставі виділених підходів до розуміння правової природи смарт-контрактів запропоновано дві моделі інкорпорації смарт-контрактів у національне договірне право: технологічна та інноваційно-правова. Технологічна модель передбачає використання смарт-контракту тільки як інструментального засобу, призначеного для підтримання діяльності за контрактом у частині автоматичного виконання зобов’язань та блокчейн-зберігання їхніх результатів. Водночас у разі суперечності між тим, як комп’ютерна програма виконує договір, і тим, що написано в умовах договору, перевагу має той сценарій, який прописано у класичному договорі. Інноваційно-правова модель інкорпорації смарт-контрактів у договірному праві передбачає їхню легітимацію і на цій основі – відмову від паперової версії договору, визнання юридичного статусу договору за угодою, укладеною із використанням смарт-технології без виконання будь-яких інших формальностей. У межах поставленої мети автор аналізує форму, предмет, суб’єктний склад смарт-контрактів у разі їхньої легітимації у межах інноваційно-правової моделі інкорпорації у договірне право. Зроблено висновок про достатність чинної правової бази та законодавчих ініціатив для впровадження смарт-контрактів у сферу господарювання.
36
Antonova, Liudmyla, та Vahif Abdullayev. "Корупція як чинник загрози національній безпеці". Public Administration and Regional Development, № 12 (24 травня 2021): 336–55. http://dx.doi.org/10.34132/pard2021.12.02.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено явище корупції як чинник загрози національній безпеці сучасної України й надано пропозиції щодо нівелювання корупційних проявів у вітчизняній системі національної безпеки. Змістовно розкрито сутність таких полікомпонентних понять як «корупція», «національна безпека України», «національні інтереси України», «загрози національній безпеці України», «антикорупційна політика», «антикорупційна стратегія». Зазначено складові національної безпеки України, її основні об’єкти. Визначено основні інституціональні загрози національній безпеці сучасної України. З’ясовано причини та умови виникнення, існування та розповсюдження сучасної корупції. Розкрито корупцію як сучасне транснаціональне й транскордонне явище. Охарактеризовано глобалізаційне явище корупції з позиції транснаціоналізму. З’ясовано характерні риси явища корупції в сучасній Україні. Визначено місію, мету сучасної антикорупційної політики. Здійснено системний аналіз проектів антикорупційних стратегій України. Запропоновано актуальні положення до ймовірної національної антикорупційної стратегії. Надано практичні пропозиції щодо зменшення рівня корупції у вітчизняних органах публічної влади. Аргументовано зв'язок існування корупції з наявністю людського чинника. Визначено роль та значення корупції у питаннях міждержавної взаємодії та міжнародної співпраці. Теоретико-практично обґрунтовано нагальну потребу в удосконаленні та розвитку механізмів запобігання та протидії корупції з урахуванням закордонного досвіду на сучасному етапі розвитку української держави. З метою запровадження дієвих механізмів реалізації вітчизняної антикорупційної політики запропоновано прямі та інституційні заходи протидії корупції.
37
Шестопалов, Роман Миколайович. "ОРГАНИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО КЛАСИФІКАЦІЇ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ". New Ukrainian Law, № 1 (31 березня 2022): 114–18. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.17.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті робиться аналіз основних підходів до класифікації органів правоохоронних органів, а також виділення в окрему категорії органів адміністративно-правової охорони. Аргументується, що останнім часом у нашій державі дедалі гостріше постає питання про реформування правоохоронних органів, без вирішення якого неможлива ефективна діяльність цих державних інституцій. Однак, незважаючи на дослідження особливостей діяльності правоохоронної системи України та її правового статусу в роботах сучасних науковців, це питання не можна віднести до вирішених на теоретично-методологічному рівні, адже більшість із них аналізує загалом правоохоронні органи, наводить певну класифікаційну модель, не розглядаючи особливі різновиди правоохоронних органів, зокрема органів адміністративно-правової охорони, чим і зумовлена актуальність дослідження. Робляться висновки, що до органів адміністративно-правової охорони варто зараховувати ті органи, які виконують безпосередньо правоохоронні функції, контрольно-наглядові функції в різних сферах суспільних відносин, не беручи до уваги наявність у них повноважень щодо застосування державного примусу, з чого випливає, що до такої категорії можливо відносити значну кількість органів публічної влади. У зв’язку із цим можемо вказати на такі органи, як Державна митна служба України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна аудиторська служба України, Державна служба фінансового моніторингу, Антимонопольний комітет України, Національне агентство з питань запобігання корупції тощо. Перспективами подальшого дослідження окресленої проблематики варто вважати можливість виокремлення в межах категорії «органи адміністративно-правової охорони» різновидів таких органів за критерієм сфери суспільних відносин.
38
Крутько, М. А. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ ТА МЕХАНІЗМ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (26 січня 2022): 123–28. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.724.
Повний текст джерелаАнотація:
Крутько М. А. Нормативно-правове регулювання фінансової безпеки держави та механізм її забезпечення в Україні. – Стаття. У статті визначено, що з моменту прийняття Декларації про незалежність Україна становилась як цілісна й незалежна держава, захист національних інтересів якої виступає пріоритетним завданням. У такому контексті встановлено значущість питань національ- ної безпеки, та економічної безпеки держави зокрема. Проведено дослідження питання нормативно-правового забезпечення фінансової безпеки, яке є актуальним, адже Україна, як і кожна держава, прагне до економічної стабільності й фінансової самостійності, що є важливим аспектом у розрізі трансформаційних і глобалізаційних викликів сьогодення. Доведено, що фінансово-економічна безпека держави напряму залежить від взаємо- узгодженої та налагодженої стабільно-працюючої фінансової системи. В умовах внутріш- ньої та зовнішньої економічної кризи існують фактори ризику, що слугують каталізатором негативних процесів у системі фінансової безпеки держави, задля боротьби з якими необ- хідно розробити дієвий механізм забезпечення порядку. Запропоновано найдієвіші заходи забезпечення фінансової безпеки України, якими виступають: 1) насамперед удосконалення нормативно-правової бази регулювання фінансової без- пеки країни шляхом прийняття спеціалізованого закону «Про основи фінансової безпеки України», разом з яким прийняти Концепцію та Стратегію фінансової безпеки держави, де визначити засади державної політики забезпечення фінансової складової частини націо- нальної економічної безпеки; 2) обов’язкове створення ефективного органу й системи заходів, спрямованих на бо- ротьбу з корупційною складовою частиною; 3) забезпечення залучення іноземних інвестицій шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату; 4) переймання іноземного досвіду забезпечення фінансової безпеки й імплементування міжнародних стандартів у національне законодавство; 5) створення умов для виходу коштів із тіньової економіки; 6) удосконалення регулювання кредитно-банківської системи. Визначено, що під час розробки зазначених регуляторно-забезпечуючих нормативних документів необхідно насамперед вивчити й запозичити досвід зарубіжних країн із вищим рівнем економічного й правового розвитку, імплементувати міжнародні стандарти у сфері забезпечення фінансової безпеки держави, а також приєднатися до міжнародних конвенцій досліджуваного напряму.
39
Пирожков, Сергій Іванович. "Про Національну доповідь НАН України «Національна стійкість України: стратегія відповіді на виклики та випередження гібридних загроз»". Visnik Nacional noi academii nauk Ukrai ni, № 5 (24 травня 2022): 45–55. http://dx.doi.org/10.15407/visn2022.05.045.
Повний текст джерелаАнотація:
На розгляд Президії НАН України представлено Національну доповідь «Національна стійкість України: стратегія відповіді на виклики та випередження гібридних загроз», яку було підготовлено фахівцями установ Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України. Автори Національної доповіді зробили спробу в сучасних геополітичних умовах обґрунтувати концепцію національної стійкості (резильєнтності) як стійкості цивілізаційної суб’єктності країни, визначити стратегію забезпечення збалансованості розвитку та успішної протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам, у тому числі гібридним. Досліджено питання взаємодії національної резильєнтності і національної безпеки держави, поставлено проблему інституційного забезпечення стратегії національної резильєнтності.
40
Кожура, Л. О. "ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ДІТЕЙ У НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (21 квітня 2020): 108–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).444.
Повний текст джерелаАнотація:
У роботі розкрито систему міжнародних актів, які визначають права та свободи дітей. Запропоновано пра-ва дітей, що визначені в Конвенції про права дитини, поділити так: 1) соціальні права: право на життя та здоровий розвиток дитини (ст. 6); право на реєстрацію зразу ж після народження й із моменту народження має право на ім’я й набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування (ст. 7); право дитина не роз-лучалася з батьками всупереч їхньому бажанню (ст. 9); 2) право на захист: право на захист від незаконно-го переміщення й неповернення дітей із-за кордону (ст. 11); право на захист дитини від усіх форм фізично-го та психологічного насильства, образи чи зловживань (ст. 19); 3) політичні права: право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, при-чому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю (ст. 12); право вільно вислов-лювати свої думки (ст. 13); 4) особисті права: право на особисте й сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність; право на захист закону від такого втручання або посягання (ст. 16); 5) економічні права: право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку (ст. 32).
Акцентовано увагу, що невирішеним та актуаль-ним залишається питання захисту прав і свобод дітей у деліктному процесі, що потребує особливої уваги та негайного вирішення, а також захисту їхніх прав і сво-бод у міжнародному праві.
41
Квіт, Н. М. "Правове регулювання відносин у біомедичній сфері в контексті євроінтеграції". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (3 вересня 2020): 42–47. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).562.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу проблемних питань приведення у відповідність законодавства України до європейських стандартів у контексті діяльності зі створення та використання біобанків в Україні. На підставі аналізу положень відповідних Директив ЄС і їх зіставлення із чинним законодавством України визначено ступінь імплементації норм права ЄС у національне законодавство України та виокремлено питання, які ще потребують уніфікації.
Автор наголошує на важливості прийняття нової редакції Закону про трансплантацію, як нормативно-правового кроку для імплементації Директив в українське законодавство. Виключення ст. 3 Закону про трансплантацію зі сфери його регулювання питання трансплантації репродуктивних клітин, аутотран-сплантації та діяльності банків пуповинної крові, що входить в обсяг регулювання Директиви, не сприяє процесу адаптації українського законодавства до європейських стандартів.
Аналізуючи правове регулювання репродуктивної медицини одного із видів діяльності управителів біо-банків в Україні, зроблено наголос на тому, що сьогодні ані в чинному законодавстві, ані в законопроєктах не сформовано дієвих правових механізмів для вирішення питання щодо забезпечення захисту ембріонів, зокрема від їхнього створення із дослідницькою чи комерційною метою, не встановлено чітких умов і порядку подальшого використання / застосування невикористаних із репродуктивною метою ембріонів і їхньої утилізації.
Зроблено висновок про те, що українське законодавство необхідно привести у відповідність до Директив в тому, що стосується запровадження системи якості в установах, які працюють із людськими тканинами та клітинами, включаючи навчання персоналу, процедури повідомлення про серйозні негативні випадки та реакції, інформування донорів і їх обстеження перед забором тканин або клітин. Також необхідно доповнити критерії відбору донорів, доопрацювати стандарти підготовки тканин і клітин, їхньої обробки та розподілу прямої поставки окремих тканин і клітин реципієнту.
42
Уська, У. "Українське національне питання у відносинах Австро-Угорщини та Ватикану в роки Першої світової війни". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія історична, Вип. 46 (2011): 131–51.
Знайти повний текст джерела
43
Уська, У. "Українське національне питання у відносинах Австро-Угорщини та Ватикану в роки Першої світової війни". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія історична, Вип. 46 (2011): 131–51.
Знайти повний текст джерела
44
Климкевич, Р. "ДИРЕКТИВИ ЯК ДЖЕРЕЛО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 47–53. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2141.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено одне з основних джерел кримінального процесуального права ЄС - директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС. Зазначені різні наукові підходи до класифікації джерел права ЄС, однак найбільш прийнятним вважаємо поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні.
У статті проаналізовані ознаки директив як джерела кримінального процесуального права ЄС. Однією з основних ознак директив є закріплення у них загального результату, якого необхідно досягнути із наданням можливості державам-членам самостійно вибирати шляхи та способи досягнення цього результату. Окрім цього, до інших ознак директиви належить конкретний часовий ліміт для імплементації її норм, а також настання різних правових наслідків у разі невиконання державою-членом цього обов'язку. До останніх слід віднести пряме застосування норм директиви після закінчення терміну, призначеного для її імплементації, та можливість особи посилатися на норми директиви у національних судах.
Щодо імплементації норм директиви у національне законодавство, то держави також вільні у виборі способів та методів. Це може відбуватися шляхом прийняття спеціальних законів про імплементацію директиви, впровадженням нових статей у національні КПК, впровадженням нових статей у національне законодавство, що регулює питання співробітництва у кримінальних справах.
У статті перелічені всі чинні натепер директиви у сфері кримінального процесу. Більшість з цих директив стосуються право¬вої регламентації процесуальних прав учасників кримінального про¬вадження (зокрема, права на пере¬клад, права на інформацію, права на правову допомогу та інші), а також запровадження інструментів між¬народного співробітництва (напри¬клад, Європейського ордеру на про¬ведення розслідування). На основі проведеного аналізу ознак дирек¬тиви запропоновано власну дефіні¬цію директиви як джерела кримі¬нального процесуального права ЄС.
45
Semerhei, N. V. "Релігійно-церковний вимір українського національно-культурного відродження 1917–1921 років: концептуалізація наративу сучасної історіографії". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 7 (17 серпня 2018): 63–69. http://dx.doi.org/10.15421/171895.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто стан сучасних історичних досліджень із теми українського церковно-релігійного життя у 1917–1921 роках. З’ясовано, що вчені-історики дійшли висновку, що релігійні мотивації українського національно-культурного відродження, які сформувалися в другій половині ХІХ століття, були вагомим складником національно-демократичної революції початку ХХ століття, а необхідність вирішення питання «національної церкви» обумовила інтерес усіх державних утворень того часу (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР) до процесів інституціювання церковно-релігійних організацій.Встановлено, що особливість історіографічного дискурсу порушеної теми полягає в її антологічності та синтетичності, масштабності та методологічності. На основі аналізу тематичного доробку вчених-істориків, виокремлено три групи досліджень, у яких запропоновано розв’язання тих чи тих питань релігійно-церковного виміру українського національно-культурного відродження 1917–1921 років. Перша група об’єднує наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917–1921 років. Це праці таких учених, як В. Ульяновський, Б. Андрусишин, В. Ганзуленко, М. Горяч, Б. Гудзяк, О. Турій, А. Колодний, О. Ігнатуша та інші. У другій групі об’єднано наукові праці, що присвячені висвітленню тогочасних державно-церковних відносин (Л. Бабенко, В. Єленський, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филипович, П. Яроцький та інші). Третю групу становлять персоналістичні дослідження, у яких вчені проаналізували внесок тогочасних релігійних діячів у побудову національної церкви, духовне та релігійне відродження України.Особливу увагу звернено на аналіз істориками впливу церковно-релігійного чинника на тогочасні суспільно-політичні процеси національно-демократичної революції. З’ясовано, що в сучасному історіографічному наративі висновується думка про те, що представлення церковно-релігійного питання в порядку денному українських державотворчих процесів 1917–1921 років відіграло вагому роль у розвитку концепту «національна церква» та духовно-культурному збагаченні української національної ідентичності.
46
Сірко, Р. "Щодо питання уніфікації законодавства України, що регулює транспортні перевезення, з метою покращення практики його застосування". Юридичний вісник, № 1 (30 липня 2020): 28–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1557.
Повний текст джерелаАнотація:
Глобалізація світової економіки та розширення міжнародного співробітництва, розвиток транспортної галузі, системи транспортного забезпечення сприяють формуванню великих транспортних організацій, і найважливішим фактором економічного розвитку стає інтеграція, здійснювана як на галузевому і регіональному, так і на міжгалузевому, міжрегіональному та міжнародному рівнях. Актуальність зумовлена великим значенням перевезень залізничним транспортом, недосконалістю правового регулювання відносин, пов'язаних із перевезеннями вантажів, багажу, пошти та пасажирів залізничним транспортом, і відсутністю сучасних комплексних наукових досліджень із цієї теми. Нині існує необхідність визначення й однозначного розуміння базових понять перевезення транспортом, зокрема залізничним. ЦК України та ГК України внесли низку істотних новел у правове регулювання договірних зобов'язань у транспортній галузі, викликаних потребами сучасних реформ. На практиці виникає чимало труднощів у застосуванні положень ЦК і ГК України. Надзвичайної актуальності набуває проблема узгодження норм ЦК України та ГК України.
Нині залізничний і автомобільний транспорт займають особливе місце в системі цивільного та господарського комплексу будь-якої країни і є найважливішими сферами суспільного виробництва. За неузгодженості транспортного законодавства з ЦК та ГК України виникають спори щодо здійснення перевезення транспортом і неправильного застосування норм законодавства про транспорт.
Формуючи національне законодавство, необхідно враховувати процеси світової економічної інтеграції. Зближення законодавства проводиться на основі принципів рівності сторін, взаємності, неухильного дотримання суверенітету і національних інтересів. Уніфікація і гармонізація українського законодавства в рамках рекодіфікаціі як складники процесу поступового зближення правових систем повинні мати характер скоординованого, науково обґрунтованого та публічно взаємозбагачуваного, а не механічного запозичення і використання правових норм інших держав.
Таким чином, прийняття комплексного законодавчого акта, який би регулював діяльність усіх видів транспорту, зокрема «Транспортного кодексу України», призвело б до уніфікації термінологічних визначень, рекодифікації нормативно-правових актів у сфері транспортної та цивільно-господарської діяльності, покращення цивільної практики застосування законодавства, усунення суперечностей і дублювання правових приписів.
47
Лемеха, Р. "Співвідношення приватного та публічного інтересів у процесі реалізації митних режимів в Україні". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 39–47. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2000.
Повний текст джерелаАнотація:
У науковій публікації досліджуються актуальні питання співвідношення приватного та публічного інтересів у процесі реалізації митних режимів в Україні. Зазначається, що у процесі реалізації митних режимів публічний інтерес органів публічної адміністрації в особі Державної митної служби України полягає в забезпеченні належного митного оформлення переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України й ефективному здійсненні митного контролю дотримання норм Митного кодексу України й інших законодавчих актів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Водночас зазначеним публічним інтересам часто протистоїть приватний інтерес підприємців - суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності мінімізувати розмір митних платежів або ухилитися від належного митного оформлення та контролю переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України.
Формулюється висновок про те, що чинне національне законодавство у сфері правового регулювання митних відносин потребує вдосконалення в напрямі забезпечення оптимального балансу між публічними та приватними інтересами. З огляду на нові виклики глобалізації та необхідність захисту національної економіки, створення нових робочих місць та підтримки національного виробника існує необхідність створення додаткових правових стимулів щодо розвитку митних режимів експорту, реекспорту та транзиту, а також переробки на митній території України. Особливу увагу органи публічної адміністрації повинні приділяти правовим засобам обмеження небажаного для національної економіки імпорту, застосовувати в необхідних випадках заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Відзначається, що ефективний захист публічних інтересів у процесі реалізації митних режимів в Україні є гарантією реалізації приватних інтересів громадян України як кінцевих споживачів товарів, які імпортуються в Україну, щодо безпечного та якісного рівня життя.
48
Liebiedieva, Yuliia. "Проблема національних меншин і мовне питання у період Української революції та сучасної незалежної України". Eminak, № 3(31) (1 жовтня 2020): 176–88. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2020.3(31).446.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розвивається теза щодо зумовленості проблеми національних меншин у період Української національної революції та незалежної України на сучасному етапі необхідністю збереження самоідентифікації як українців, так і інших національних меншин в умовах збереження державності. Вказується на залежність вирішення питання національних меншин в Українській Народній Республіці від позиції Тимчасового уряду та більшовиків. Визначені фактори, які впливають на усунення розбіжностей у національному питанні у незалежній Україні на сучасному етапі.
49
Ковальова, Тетяна. "ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ: ЧЕСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 78–92. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-78-92.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядаються політико-правові аспекти формування мовної політики Чеської Республіки та України в діахронічному зрізі. При зістав- ленні мовних політик цих країн бралися до уваги такі критерії: перебування під окупацією інших держав; чи була національна мова офіційною під час пе- ребування країни під окупацією; найчисельніша етнічна група в країні на мо- мент закріплення державної/офіційної мови; наявність спеціального закону про державну/офіційну/національну мову; кількість державних (офіційних) мов у країні; ратифікація Європейської хартії та набрання нею чинності; чи надано особливий статус окремим мовам національних меншин.
Історія формування Чехії протягом століть була позначена боротьбою за становлення суверенної держави, а мовна політика стала наріжним каменем будівництва ідентичності чехів.
Незважаючи на відсутність у Чехії спеціального закону про державну (офіційну) мову, ключовим моментом мовної політики було витіснення з пу- блічних сфер мови окупанта (німецької та угорської). Боротьба за мову стала маркером боротьби за територію, населення і суверенітет.
Після тривалого періоду мовної експансії чехи почали відновлювати свою мову через художню літературу, театр, створювали національну наукову тер- мінологію, видавали лексикографічні джерела, утворювали державні інсти- туції з мовної політики та мовного планування.
Державна мовна політика в Україні проводилася непослідовно, повільно, що гальмувало вирішення проблемних питань у регулювання мовних відно- син, сприяло породженню правового нігілізму, давало привід для виникнен- ня мовних конфліктів й було використано Росією проти України у 2014 році. Розхитування мовного питання, зволікання з реалізацією мовного закону ставить під загрозу національну безпеку України, її суверенітет і територі- альну цілісність. Сьогодні українське суспільство стоїть перед надважливим завданням, вирішити яке може допомогти досвід Чехії — позбавитися коло- ніального минулого в мовному питанні.
50
Беспалько, І. Л., М. О. Конюхова та М. Я. Мельник. "ПРОБЛЕМАТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ГІПНОЗУ ЯК НЕТРАДИЦІЙНОГО ЗАСОБУ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (25 січня 2022): 25–30. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.712.
Повний текст джерелаАнотація:
Беспалько І. Л., Конюхова М. О., Мельник М. Я. Проблематика застосування гіпнозуяк нетрадиційного засобу доказування у кримінальному процесі. – Стаття.Стаття присвячена дослідженню питання нетрадиційних засобів доказування. Проаналізовано наукові надбання вчених на цю тему та визначено поняття нетрадиційних засобів доказування. Обрано для дослідження такий вид нетрадиційного засобу доказування, як гіпноз. У статті досліджено гіпноз як засіб доказування. Крім того, досліджено можливість впровадження такої слідчої дії у національне законодавство України. Визначено поняття гіпнозу, його характерні ознаки та правила застосування, дотримання яких є необхідним під час застосування такого нетрадиційного засобу доказування у кримінальномупровадженні. Проаналізовано міжнародну практику застосування даного нетрадиційного засобу доказування. Зазначено справи, які набули розголосу, у яких застосовувався гіпноз як один із нетрадиційних засобів доказування у кримінальному провадженні. Розглянуто загальні умови та порядок застосування гіпнозу під час проведення допиту. Проаналізовано можливості застосування гіпнозу, його законодавчу незакріпленість як нетрадиційного засобу доказування у чинному КПК України, перспективи закріплення даного засобу доказування та питання, які виникають з приводу застосування такого методу. Зазначено поділгіпнозу на відкритий та прихований, наведено характерні ознаки відкритого та прихованого гіпнозу як нетрадиційного засобу доказування у кримінальному провадженні. Зокрема, детально проаналізовано питання застосування такого виду гіпнозу, як прихований, оскільки використання його як засобу доказування буде однозначно суперечити основним правам, які закріплені як на національному, так і на міжнародному рівні у нормативно-правовихактах. Вказано на неможливість проведення прихованого гіпнозу, оскільки такі дії призводять до суттєвих порушень прав і свобод людини та приниження її гідності. Наведено приклади невідповідності загальних правил застосування традиційних засобів доказування застосуванню гіпнозу. Проаналізовано практику застосування гіпнозу під час проведення допиту за кордоном України та питання доцільності розгляду питання щодо можливості введення до національного законодавства гіпнозу як слідчої дії з урахуванням усіх гарантій кримінально-процесуального законодавства. Зазначається необхідність врахування того, що показання, отримані в ході цієї слідчої дії, повинні базуватись на фактичних матеріалах та підлягати ретельній перевірці.