Статті в журналах з теми "Науковий керівник"

Здійснено огляд наукових напрацювань професора Степана Качараби – авторитетного дослідника історії української еміґрації, автора численних наукових публікацій з історії України, історичного краєзнавства та світової історії. Становлення С. Качараби як науковця розпочалося у другій половині 1980-х років і пов’язане з підготовкою кандидатської дисертації, присвяченої українській еміґрації з Галичини та Північної Буковини наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Значний вплив на формування наукового світогляду молодого дослідника справив професор Степан Макарчук, науковий керівник під час написання кандидатської, а згодом – консультант докторської дисертації. Загалом, серед порушених у студіях вченого проблем варто виокремити такі аспекти, як напрямки еміґрації із західноукраїнських земель, еміґраційна політика та законодавство країн поселення українців, організація еміграційної політики у Львові та в Західній Україні загалом, суспільна опіка над еміґрантами та ін. Науково-організаційна діяльність С. Качараби – перебування на посаді заступника декана історичного факультету (1990–1994), завідувача катедри історичного краєзнавства (1998–2008) та завідувача катедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського університету (від 2008 р.).

У статті визначено й розкрито найбільш важливі напрями розвитку етико-деонтологічного знання у сфері управління закладами освіти в Україні. Перший напрям розвитку управлінської деонтології полягає в обґрунтуванні її проблематики у площині управлінської культури. Відповідно до зазначеного підходу, управлінська культура визначається дослідниками як відповідність керівника вимогам, що ставляться до управлінської діяльності і до його особистісних якостей. Управлінська культура є універсальною і розглядається як фундамент професійної поведінки керівника, що обумовило упровадження у науковий обіг поняття «деонтологічна культура». Другим напрямом розвитку теорії управлінської деонтології на початку ХХІ ст. є «деонтологізація» управління. Науковцями розглядаються такі проблеми: механізми ціннісної та смислової детермінації управління закладом освіти, деонтологічні вимоги до керівника закладу освіти, сутність його професійного обов’язку й відповідальності, обґрунтування змісту деонтологічної етики. Третім напрямом розвитку теорії професійної деонтології є зростання інтересу вітчизняних науковців до проблем етичної та деонтологічної підготовки фахівців. Підкреслено, що у площині професійної підготовки менеджера освіти зазначена проблема висвітлюється побіжно. Причина цього полягає в розрізненості деонтологічних знань. За результатами здійсненого дослідження зроблено висновок, що проблема оформлення статусу управлінської деонтології у системі наукового знання пов’язана з нагальною потребою її виділення з площини суміжних наук в окреме проблемне поле, систематизації й узагальнення деонтологічних знань у сфері управління освітою. Ключові слова: професійна етика, управлінська деонтологія, управлінська культура, управління освітою, керівник закладу освіти.

У статті представлено методику дослідження стану та особливостей розвитку організаційної культури закладів професійної освіти аграрного профілю України. Засобом застосування методу рангової кореляції виявлено співвідношення пріоритетних цінностей педагогічних колективів, їх спрямованість на розвиток організаційної культури.Використано досвід застосування методів дослідження проблем організаційної культури науковцями, де представлено теоретичні й емпіричні методи. Проаналізовано коло теоретичних наукових джерел, пов’язаних з вивченням проблеми розвитку організаційної культури.Охарактеризовано взаємодії особистості з соціумом, між членами колективу, між керівництвом і підлеглими, у результаті чого відбувається формування і розвиток організаційної культури педагогічного колективу. Акцентовано увагу на важливості культурологічного підходу до вирішення проблеми розвитку організаційної культури як духовно-культурної складової цього процесу. Окреслено основні принципи методології дослідження. Серед них – принципи всезагальності, доступності, чіткості й однозначності, апріорності, поваги до особистісної (індивідуальної) та національної культур, партисипативності.Описано цікаві факти використання методів індукції, систематизації та узагальнення. Їх застосування дало можливість уточнити суть категорії «організаційна культура», систематизувати принципи її формування та розвитку. Розкрито особливості пріоритетних цінностей педагогічних колективів і з’ясовано, як вони співвідносяться із цінностями українського суспільства, а також з європейськими цінностями. Визначено науково-теоретичні та методологічні засади дослідження проблеми розвитку організаційної культури закладів професійної освіти аграрного профілю, розробленого та проведеного в рамках виконання дисертаційного дослідження (2013–2017 р.р.; науковий керівник – член-кор. НАПН України, доктор педагогічних наук, професор В.О.Радкевич).

Мета статті полягає у висвітленні процесу формування та розвитку криміналістичних наукових шкіл Національної академії внутрішніх справ. Методологія. Під час опрацювання матеріалу статті застосовувалися історичний, історіографічний, термінологічний, системно-структурний, формально-логічний, порівняльно-правовий і статистичний методи. Наукова новизна. Обґрунтовано, що осередком розвитку криміналістичних наукових шкіл у Національній академії внутрішніх справ є кафедра криміналістики. Систематизовано та висвітлено основні напрями досліджень криміналістичних наукових шкіл Національної академії внутрішніх справ. Доведено, що криміналістичні школи Національної академії внутрішніх справ розвиваються на основі започаткування двох наукових векторів – інноваційні дослідження нетрадиційних слідів злочину (школа професора М. В. Салтевського) та удосконалення слідчої діяльності й методик розслідування кримінальних правопорушень на підставі вивчення тактики злочинців, сучасних досягнень науки і техніки (школа професора В. П. Бахіна). Засвідчено наукові зв’язки криміналістичних шкіл Національної академії внутрішніх справ з іншими криміналістичними школами та центрами науково-дослідних установ, закладів вищої освіти, правоохоронних органів. Висновки. Унаочнено роль керівників кафедр і провідних професорів Національної академії внутрішніх справ у започаткуванні криміналістичних наукових шкіл. Окреслено основні напрями досліджень криміналістичних наукових шкіл Національної академії внутрішніх справ. Констатовано в результаті узагальнення доробку криміналістичних наукових шкіл академії та розкриття його значення у розвитку юридичної науки і освіти в Україні, що криміналістичний науковий осередок Національної академії внутрішніх справ робить вагомий внесок у розвиток юридичної науки і освіти, сприяє формуванню високого рівня професіоналізму правоохоронців та юристів, забезпечує єдність правозастосовної практики й освітньо-наукової діяльності у закладі вищої освіти.

Наукова стаття присвячена дослідженню юридичної природи помилки слідчого органу досудового розслідування, який уповноважений проводити, відповідно до положень кримінального процесуального законодавства, кримінально-процесуальну діяльність, окрім цього, вказано про аналіз проблемних аспектів процесуальної діяльності слідчого органу досудового розслідування, полісистемність та диференціацію причин допущення помилок слідчого. Під причинами допущення помилок слідчого в даній статті розуміється підстави або приводи для дій вищестоящих суб’єктів зі здійснення процесуального контролю, що тягнуть за собою виправлення допущених помилок слідчими органів досудового розслідування та ін. У науковій статті встановлюється невичерпний перелік причин помилок слідчого, які підвищують рівень допущення помилок під час проведення досудового розслідування кримінального провадження. Автором статті вказано, що причиною допущення слідчим помилок в кримінальному провадженні є: перевантаженість слідчого органу досудового розслідування та вказані статистичні дані завантаженості різних правоохоронних органів України; відсутність «патронатності» над молодим спеціалістом – слідчого, який би прискорив оволодіння новими знаннями, навичками проведення як окремих (слідчих) розшукових дій, так і досудового розслідування в цілому; відсутність єдиного «процесуального бачення» подальших слідчих (розшукових) дій, тактики досудового розслідування керівником органу досудового розслідування, керівником слідчого відділення, процесуальним керівником, а також слідчим; недостатній або відсутній контроль зі сторони керівника органу досудового розслідування, керівника слідчого відділення, процесуального керівника і/або слідчого судді; несприятливі умови матеріально-технічного забезпечення; недостатній рівень компетенції, знань та навичок службових осіб органів досудового розслідування. Проведене наукове дослідження дає можливість створити наукові рекомендації, які стануть юридичним запобіжником допущення помилок слідчим у подальшому.

У статті розкрито історико-педагогічні аспекти та сучасні організаційно-педагогічні засади процесу формування професійної компетентності керівників ЗДО в умовах установ післядипломної освіти, обґрунтовано можливості наступності дієвих механізмів та умов. Показано фактори впливу на підготовку та функційні обов’язки керівних кадрів у системі дошкільної освіти. Виявлено та представлено передумови розвитку освітніх установ та курсів для професійної підготовки педагогічних та керівних кадрів в Україні, у тому числі у галузі дошкільної освіти.Визначено актуальність формування професійної компетентності керівників закладів дошкільної освіти, яку ми трактуємо як динамічну комбінацію знань, умінь, навичок та інших особистісних і ділових якостей, що визначають їхню здатність та гарантують готовність до професійного виконання керівних задач. Розкрито основи управлінської культури керівників та зміст управлінської компетентності директорів дитячих садків. Проаналізовано Професійний стандарт Керівника закладу дошкільної освіти та виокремлено вимоги до його професійної діяльності у розрізі управлінських обов’язків та функцій. Наголошено, що формуванню професійної компетентності керівників закладів дошкільної освіти сприяє розвиток їхньої організаційної культури, у тому числі, у системі післядипломної освіти. Окреслено методологічне підґрунтя професійного розвитку керівників ЗДО з позицій професійно-особистісного, професійно-компетентнісного становлення та професійної діяльності безпосередньо. Розкрито сутність організаційно-методологічних засад їхньої професійної підготовки, в основі якої лежить єдність компонентів: аксіологічно-мотиваційного, когнітивного та особистісного. Акцентовано, що ядром професійної компетентності керівника закладу дошкільної освіти є кваліметрична складова, що відтворює єдність теоретико-управлінської підготовленості та практичної здатності фахівців комплексно застосовувати прикладні аналітико-оціночні технології на керівних посадах.Охарактеризовано мотиваційну складову та науково-методичний супровід курсів підвищення кваліфікації як системоутворюючих компонентів набуття професійної компетентності керівника закладу дошкільної освіти.Зроблено висновки, що дотримання певних організаційно-методологічних засад професійної підготовки керівників ЗДО в умовах післядипломної освіти сприятиме якомога ефективнішому формуванню їхньої професійної компетентності.

У статті проаналізовано проблему формування управлінської компетентності керівників закладів фахової передвищої освіти як складову їх професійної підготовки, а також наукові джерела, які стосуються управлінської компетентності керівників закладів освіти Формулювання проблеми. В наш час якісна освіта є основним індикатором соціально-економічного розвитку суспільства. В умовах прогресивних змін, реформування освіти та збільшення реальної автономії закладів, докорінно змінюється значущість керівних функцій управлінців, розширюється уявлення про зміст та роль управлінської діяльності керівників закладів освіти. Також актуальності набуває проблема формування управлінської компетентності майбутніх керівників закладів фахової передвищої освіти в професійній підготовці, специфіка якої обумовлена новими нормативними вимогами до особистості керівника закладу фахової передвищої освіти та його управлінської діяльності. Матеріали і методи. У процесі написання статті застосовувались матеріали дисертаційних досліджень, психолого-педагогічної літератури та наукової періодики. Основними методами, які використовувались для дослідження окресленої проблеми, стали теоретичні й емпіричні методи. Результати. Систематизовані наукові погляди на проблему формування управлінської компетентності майбутніх керівників закладів фахової передвищої освіти, що зумовлено становленням ступеневої освіти та змінами в управлінні освітніми закладами. Проаналізовано організаційно-педагогічні умови та фактори формування управлінської компетентності освітніх менеджерів нового покоління в процесі професійної підготовки, що є елементами освітнього середовища закладів, на які покладено зазначені функції. Висновки. Узагальнення теоретичних джерел дозволили скласти уявлення про управлінську компетентність майбутніх керівників закладів фахової передвищої освіти як складову їх професійної компетентності. Управлінська компетентність керівника закладу освіти – це органічний комплекс загальних і спеціальних знань, умінь, навичок, здібностей, які забезпечують ефективність управління закладом освіти в сучасних умовах. Вона складається з низки компонентів, що формуються в процесі професійної підготовки. Подальшого дослідження потребують питання щодо розробки моделі формування управлінської компетентності керівників закладів фахової передвищої освіти в професійній підготовці та її організаційно-методичного забезпечення.

У роботі розглядаються питання інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності НАТО, збройних сил США та Збройних Сил України. Наведений аналіз структури інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності НАТО та збройних сил США. За результатами наведеного аналізу визначено недоцільність прямого копіювання системи воєнно-наукової інформації в систему воєнно-наукової інформації Збройних Сил України. На основі аналізу керівних документів та з метою уніфікації поняття, що застосовуються в НАТО, збройних силах США та Україні для інформації, направленої на забезпечення наукових досліджень в Збройних Силах України, запропоновано використовувати поняття “воєнно-наукова інформація”. Запропонована в роботі модель системи воєнно-наукової інформації дає можливість розділити вертикаль інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності на структурні одиниці за функціональним характером, визначити ієрархію між основними елементами системи воєнно-наукової інформації, розмежувати сфери відповідальності органів військового управління, встановити напрямки взаємозв’язків між основними елементами системи воєнно-наукової інформації та в подальшому дослідити ефективність її функціонування.

Мета: дослідити процеси розбудови Київської соціально-гігієнічної наукової школи як самостійний науковий напрям у період 20–90-х років ХХ століття. Матеріали і методи. Методологічна основа науково-дослідної роботи ґрунтується на аналізі наукових публікацій та даних архівних матеріалів із застосуванням історико-бібліографічного методу. Результати. У ХХ столітті відбувався поступальний розвиток Київської соціально-гігієнічної наукової школи, в якому періоди активної розбудови змінювалися періодами стагнації медико-соціальної науки, репресіями відносно її представників. Закладені професором О. В. Корчаком-Чепурківським підвалини соціально-гігієнічної науки стали надійним фундаментом для виокремлення цього напряму в самостійну галузь медичної науки і освіти, створення кафедри соціальної гігієни у Київському медичному інституті та викладання окремого предмету в закладах вищої медичної освіти. Наукові дослідження школи охоплювали широкий спектр медико-соціальних проблем здоров’я населення у взаємозв’язку з чинниками, потреб у різних видах медичної допомоги, організації її надання, підготовки кадрів охорони здоров’я, у тому числі керівних, управління охороною здоров’я тощо. Вихованцями школи є видатні соціальні гігієністи, у тому числі академік Ю. В. Вороненко, професори О. А. Грандо, Б. П. Криштопа, О. П. Мінцер та інші. Висновки. Розвиток Київської соціально-гігієнічної наукової школи у 1920–1990 рр. заклав основи її майбутнього розквіту в ХХІ ст.

Аналіз наукових і навчально-методичних публікацій вітчизняних та зарубіжних авторів, а також власного досвіду керівництва науковими роботами студентів, доводить необхідність залучення здобувачів магістерського рівня вищої освіти за спеціальністю 226 «Фармація, промислова фармація» до набуття додаткових знань, вмінь і навичок у процесі здійснення студентської науково-дослідної роботи (СНДР). Активна участь здобувачів вищої освіти в СНДР розглядається як важлива складова студентоцентрованого підходу в організації їх належної підготовки до майбутньої професійної діяльності, при якій студент має можливість самостійно обирати, серед запропонованих, саме той напрям наукового пошуку, який йому найбільше імпонує. Виокремлено найсуттєвіші компоненти успішної реалізації СНДР, яка сприяє розширенню світогляду, набуттю нового емпіричного досвіду та надасть випускнику певну перевагу на сучасному високонкурентному ринку праці. Участь у міжнародних наукових форумах також стимулює вдосконалення студентами-гуртківцями знань англійської мови як загальновизнаного засобу міжнародного спілкування. Висвітлено необхідність популяризації серед студентів сучасних досягнень фармацевтичної науки, що покладає велику відповідальність на наукових керівників щодо проведення належної розʼяснювальної роботи. Висловлено припущення, що сам викладач, який є науковим керівником СНДР, повинен безперервно розвиватись як науковець і бути відповідним наочним прикладом для студентів, зокрема: мати належний рівень публікаційної активності у рецензованих фахових виданнях, систематично оприлюднювати результати експериментальних досліджень, брати участь у наукових форумах різних рівнів, міжнародних наукових проектах та грантових дослідженнях. Заслуговує уваги використання елементів дистанційного формату комунікації, який було запроваджено через пандемію COVID-19, для оптимізації СНДР вже після завершення дії карантинних обмежень.

У статті запропоновано класифікацію та аналіз чинників становлення інноваційної культури майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти. На основі системного та компаративного аналізу наукової літератури сукупність відповідних чинників представлено на макро-, мезо- та мікрорівнях розвитку інноваційної культури. До першого рівня віднесено дію глобальних, державно-політичних, економічних та науково-технологічних, аксіологічних та соціокультурних чинників. Підкреслено, що їхня важливість визначається здатністю встановлювати загальну траєкторію інноваційного розвитку світу загалом та держави зокрема, окреслювати перспективні напрями еволюції інноваційного суспільства. Виявлено, що до чинників мезорівня належать інноваційно впорядкована та інноваційно спрямована система професійної освіти та підготовки управлінських кадрів, якісне управління освітніми інноваціями, наявність системи забезпечення якості освіти, післядипломна педагогічна освіта та самоосвіта керівних кадрів. Доведено, що не менш дієвими є чинники мікрорівня, які акумулюють системну взаємодію низки факторів на локальному рівні (заклад освіти, особистість управлінця, його саморозвиток). Інноваційна культура на рівні закладу освіти формується завдяки його внутрішній та зовнішній політиці, організаційно-управлінській діяльності, ресурсному забезпеченню, психологічному клімату, а також особистісним якостям суб’єктів інноваційної діяльності. Висунуто думку про те, що з-поміж ключових факторів розвитку інноваційної культури особистості майбутнього керівника виняткове значення належить наявності системи професійної підготовки, яка має інноваційно-орієнтований вектор розвитку. Зазначено, що основним чинником розвитку інноваційної культури є професійна підготовка майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти, яка безпосередньо залежить від науково-теоретичного обґрунтування та практичної реалізації моделі підготовки інноватора-управлінця. Вважаємо, що означена підготовка повинна бути зосереджена на розвитку інноваційної культури майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти за кількома етапами: мотиваційно-когнітивний, професійно-практичний, креативно-діяльнісний та професійно-релевантний. Ключові слова: інноваційна культура, інновації, заклад загальної середньої освіти, майбутній керівник закладу загальної середньої освіти, чинники розвитку, макро-, мезо- та мікро рівні розвитку інноваційної культури.

Стаття присвячена визначенню рівнів сформованості компетентності з використання інформаційно‑комунікаційних технологій (ІКТ) для здійснення організації науково‑дослідної роботи майбутніми вчителями інформатики на формувальному етапі педагогічного експерименту. Належний рівень досліджуваної компетентності може значно покращити організацію науково‑дослідної роботи майбутніх учителів інформатики, сприяти науковому розвитку здобувача вищої освіти та його адаптації до освітніх технологічних змін. Аналіз наявних інформаційно‑комунікаційних технологій дозволив виокремити такі типи засобів для організації науково‑дослідної роботи майбутніх учителів інформатики: засоби пошуку, збереження та розміщення наукових матеріалів; засоби ІКТ для спільної роботи; засоби ІКТ для перевірки матеріалів виконаних наукових робіт; засоби перевірки програмного коду на плагіат; засоби ІКТ для підтримки ведення експериментальної наукової діяльності; засоби ІКТ для створення демонстраційного матеріалу. Сформульовано характеристики ІКТ для здійснення організації науково‑дослідної роботи: індивідуалізація наукової роботи; оптимізація пошукової діяльності; створення науковим керівником власного електронного курсу та інші. Завдяки проведеному науковому аналіз літератури визначено форми та етапи науково‑дослідної роботи. У роботі представлено визначення поняття «компетентності з використання інформаційно‑комунікаційних технологій для здійснення організації науково‑дослідної роботи майбутніх учителів інформатики». Запропоновано авторську методику, що сприяє підвищенню рівня сформованості компетентності з використання інформаційно‑комунікаційних технологій для здійснення організації науково‑дослідної роботи майбутніх учителів інформатики. У ході дослідження визначено критерії (мотиваційний, діяльнісно‑когнітивний, адаптивно‑рефлексивний) оцінювання рівня сформованості компетентності з ІКТ для здійснення організації науково‑дослідної роботи майбутніх учителів інформатики та її показники. Вказано рівні (елементарний, базовий, достатній, високий) та показники сформованості досліджуваної компетентності. Результати проведеного педагогічного експерименту підтвердили результативність авторської методики. Окреслено наступні напрямки наукових розвідок з представленої проблеми.

Гнізділова О. А. Зміст і напрями діяльності наукової школи професора Н. В. Гавриш. У статті висвітлено основні здобутки представників наукової школи доктора педагогічних наук, професора, завідувача кафедри дошкільної та початкової освіти Державного закладу «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка» Наталії Василівни Гавриш. Головну увагу зосереджено на розкритті основних граней її науково-педагогічної діяльності як автора численних наукових публікацій, наукового керівника дисертаційних праць, редактора фахових наукових збірників і часописів, члена спеціалізованих учених рад, лідера науково-педагогічної школи «Психолого-педагогічні та соціальні аспекти дошкільної і початкової освіти».

Розглядається компетентність керівника закладу загальної середньої освіти у формуванні безпечного та здоров’язбережувального освітнього середовища. Звертається увага, що в професійних стандартах серед переліку управлінських та професійних функцій керівника закладу загальної середньої освіти, пов’язаних із реалізацією побудови НУШ, є здоров’язбережувальна компетентність та професійні функції з розбудови безпечного і здорового освітнього середовища. Методологію дослідження становили праці І. Анохіна, В. Маслова, І. Підласого, О. Ващенко, В. Ільченко, Л. Рибалко, Н. Тамарської, А. Хуторського, А. Цимбалару. Науковці та педагоги у своїх дослідженнях неодноразово звертали увагу на розвиток професійних та управлінських компетентностей керівників закладів освіти. У дослідженні уточнюється поняття «здоров’язбережувальна компетентність». Передбачено, що керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників, забезпечує створення в закладі безпечного освітнього середовища, вільного від насильства та булінгу (цькування). Наголошується, що сучасний освітній заклад має забезпечити створення таких умов навчання, за яких усі учасники освітнього процесу матимуть однаковий доступ до освіти, у тому числі діти з особливими освітніми потребами, які також мають навчатися в дошкільних та загальноосвітніх установах, а керівник освітнього закладу повинен мати відповідні професійні компетентності та сприяти створенню в закладі освіти інклюзивного освітнього середовища, універсального дизайну та розумного пристосування. Проаналізовано Національну стратегію розбудови безпечного і здорового освітнього середовища в Новій українській школі. Таким чином, керівник закладу ЗЗСО має володіти компетентностями щодо цілісного формування безпечного і здорового освітнього середовища в Новій українській школі.

У статті досліджено історико-педагогічні передумови становлення системи післядипломної освіти керівників закладів освіти у період першої половини ХХ сторіччя. У контексті послідовних перетворень у системі післядипломної педагогічної освіти розкрито особливості історичного періоду першої половини ХХ сторіччя, в якому відбувалось формування національної системи післядипломної педагогічної освіти, зокрема зароджувались процеси, пов’язані з підвищення кваліфікації керівних педагогічних кадрів. Обґрунтовано, що процес розвитку післядипломної освіти керівних педагогічних кадрів нерозривно пов'язаний із розвитком всієї системи післядипломної педагогічної освіти та є наслідком історичного усвідомлення важливості ролі ефективного управління закладом освіти у підвищенні якості освітньо-виховного процесу. На прикладі переписів працівників освіти, що проводились у 1929-1933 роках, надано характеристику кількісному та якісному складу педагогічних працівників, у тому числі наведено рівень професійної підготовки керівних педагогічних кадрів до управління закладами освіти. Охарактеризовані основні форми підвищення кваліфікації педагогічних кадрів у першій половині ХХ сторіччя, серед яких як таку, що мала особливе значення для професійний розвитку керівників шкіл, виокремлено заочну педагогічну освіту, з описом напрямів за якими здійснювалась підготовка. Зроблено висновок, що питання необхідності у запровадженні ефективного управління закладом освіти виникло як реакція на поступові політичні, соціальні та культурні зміни в українському суспільстві та державі, що поглиблювали проблеми розвитку всієї освітньої галузі. А наукове переосмислення в середині ХХ сторіччя провідної ролі ефективного управління закладом освіти та професіоналізму керівника стає передумовою виокремлення із загальної системи післядипломної педагогічної освіти важливої її підсистеми, що мала на меті постійне професійне зростання керівних педагогічних кадрів.

У статті проведено аналіз джерельної бази дослідження розвитку післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти України в 50-ті–90-ті роки XX століття. У ході дослідження джерела умовно поділено на певні групи за їх характерними ознаками. Відповідно до місць зберігання документів виокремлено архівні, бібліотечні, електронні джерела інформації. Надано характеристику низці вже відомих, проте малодоступних джерел, аналіз яких дав можливість з’ясувати і дослідити політичні, соціальні, економічні та передусім педагогічні передумови розвитку системи підвищення кваліфікації керівників закладів загальної середньої освіти в Україні у 50-ті – 90-ті роки XX століття. Проаналізовано та систематизовано наукові здобутки вітчизняних учених, які досліджували питання розвитку післядипломної педагогічної освіти, зокрема і керівних педагогічних кадрів. Розглянуто масив нормативно-правових, наукових, бібліотечних та літературних джерел, завдяки яким утворюється цілісна картина про трансформаційні зміни змісту, засобів, форм та методів підвищення професійного рівня директорів шкіл у процесі розвитку післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти. З’ясовано, що основою дослідження ґенези післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти України в 50-ті–90-ті роки XX століття є нормативно-правові документи, дисертації та їх автореферати, монографії, матеріали періодичних наукових фахових видань, збірники тез конференцій, матеріали архівних і бібліотечних фондів, довідково-словникові та енциклопедичні, джерела інформації з електронних ресурсів та ін. Окреслено перспективи подальших наукових розвідок з вивчення педагогічного досвіду організації післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти та його застосування в сучасних освітніх умовах

У статті з нагоди 30-річчя кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича висвітлюється пройдений нею шлях: заснування, формування колективу, керівництва, кардинальне оновлення освітніх програм, дисциплін, забезпечення навчальною літературою. Велика увага приділена науковій роботі, методології, тематиці, діяльності наукових шкіл буковинознавства і козакознавства, захисту дисертацій, публікації наукових досліджень, використання їх у навчальній роботі.У статті простежено науковий і творчий шлях упродовж тридцятирічного періоду існування (1990 – 2020 рр.) одного з провідних підрозділів ЧНУ імені Юрія Федьковича – кафедри історії України.Ще із створенням у 1875 р. в Чернівцях австрійського університету у ньому на філософському факультеті читалася така дисципліна, як історія, в основному історія Австрії, західноєвропейська історія, при цьому згадувалося і про Україну та українців. Тільки при відновленні роботи Чернівецького університету восени 1944 р. було дозволено тимчасово створити кафедру історії УРСР, але у 1949 р. вона була об’єднана з кафедрою історії СРСР.У період хрущовської «відлиги» на прохання керівництва факультету, університету кафедру історії СРСР було перейменовано на кафедру СРСР і УРСР. Це дещо сприяло у навчальній і особливо у науковій роботі кафедри: майже всі науковці цієї кафедри перейшли на тематику з історії України.Кафедра історії України на тодішньому історичному факультеті Чернівецького державного (нині національного) університету імені Юрія Федьковича почала діяти з 1990/91 н.р. під керівництвом кандидата історичних наук (далі – к.і.н.), доцента (далі – доц.), з 1996 р. – доктора історичних наук (далі – д.і.н.), з 1998 р. – професора (далі проф.) Василя Ботушанського (по 2005 р.). У 2005 – 2015 рр. кафедру очолював проф. Олександр Добржанський, з 2016 і понині – В. Ботушанський.З 1997 по 2018 р. кафедра видавала щорічний фаховий збірник наукових праць «Питання історії України», у якому було вміщено 884 публікації.Кафедра причинилася до важливої справи – підготовки молодих фахівців-істориків, обговорюючи щороку по кілька дисертацій на предмет рекомендації їх до захисту, даючи при цьому цінні поради як з боку наукових керівників, так і з боку рецензентів.

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані

У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених, сформовано авторський підхід щодо тлумачення поняття «відбір на посаду керівника органів Національної поліції». Здійснено аналіз норм чинного законодавства, яке визначає порядок відбору та призначення на посаду окремих керівників органів поліції, на основі чого було відзначено, що їх сутність та зміст напряму залежать від того, яку саме роль виконує посадова особа в контексті управління органами та підрозділами поліції. Наголошено, що під відбором керівного складу органів Національної поліції України найбільш доцільно розуміти законодавчо визначений процес, який передбачає вивчення рівня психофізіологічної та професійної підготовки працівника з метою визначення його придатності займати відповідну управлінську посаду в органах та підрозділах досліджуваного центрального органу виконавчої влади. Зроблено висновок, що на сьогоднішній день особливості відбору та призначення на посаду керівного складу органів Національної поліції напряму залежать від того, яку саме роль виконує посадова особа в контексті управління органами поліції, а також специфіки завдань та функцій, які стоять перед відповідним поліцейським органом/підрозділом та його територіального розташування. Тож, до характерних особливостей відбору керівного складу поліції слід віднести наступні: по-перше, визначається нормами чинного законодавства, зокрема Законом України «Про національну поліцію» та деталізується у положеннях відомчих нормативно-правових актів; по-друге, процедура проведення конкурсу для окремих категорій керівників не має чіткої структурованості (наприклад, міністр внутрішніх справ та голова Національної поліції України); по-третє, призначення на посаду керівників здійснюється шляхом видання наказу вищестоящого керівника та погоджується з Міністром внутрішніх справ та головою Нацполіції; по-четверте, незалежно від того, на яку керівну посаду претендує особа, вона повинна відповідати вимогам статей 48-50 Закону України «Про Національну поліцію».

Мета статті – проаналізувати процес становлення мистецько-педагогічної школи кафедри хореографії КДІК ім. О. Є. Корнійчука. Методологія. Систематизація інформації, розгляд подій у хронологічній послідовності, екстраполяція змісту поняття «наукова школа» в художньо-педагогічну галузь дозволили здійснити науково об’єктивне дослідження. Наукова новизна. Вперше проаналізовано створення кафедри хореографії Київського державного інституту культури імені О. Є. Корнійчука в аспекті становлення художньо-педагогічної школи. Висновки. Створення першої в УРСР кафедри хореографії у Київському державному інституті культури імені О. Є. Корнійчука стало одночасно фундаментом для мистецько-педагогічної школи, лідер якої К. Василенко об’єднав однодумців, що дотримувалися прогресивних принципів єдиної творчої команди, здатної до критики та самокритики, паритетних стосунків керівника-лідера та членів команди. Серед першого складу кафедри, що стояв біля витоків мистецько-педагогічної школи, – А. Гуменюк, Г. Березова, В. Володько, В. Пасютинська, Ф. Баклан та ін. Специфіка такої школи полягає в синтезуванні педагогічної, мистецької та наукової діяльності. Постановочна творчість педагогів та студентів, виконавська діяльність студентів в інституті та поза ним, участь у різних мистецьких заходах дозволяє розглядати діяльність кафедри хореографії не лише як навчально-тренувальну практику, а як внесок у розвиток хореографічного мистецтва. Основним напрямом діяльності мистецько-педагогічної школи було обрано розвиток народно-сценічної хореографії, формування методичних основ українського танцю як самостійної навчальної дисципліни, що привело до збагачення репертуару студентського колективу на кафедрі українськими народно-сценічними танцями та поширення цієї тенденції у практичній діяльності випускників. Цей аспект творчого розвитку кафедри є доволі перспективним для подальших наукових розвідок.

У статті уточнено поняття «лідер», «лідерство», «лідерський потенціал». Центральною дефініцією дослідження є «технологія лідерства», яка трактується автором як сукупність знань про лідерство, його форми, концепції та стилі, а також послідовність етапів формування та розвитку в керівника лідерського потенціалу. Технологія лідерства у даному дослідженні розглядається в умовах сучасного закладу загальної середньої освіти. З’ясовано розбіжності між керівництвом та лідерством, керівником та лідером. Аналіз науково-педагогічної літератури з проблеми дав можливість з’ясувати, що традиційно виділяють дві форми лідерства: формальне та неформальне. Схарактеризовано такі стилі лідерства: ідеалістичний, навчаючий, товариський, демократичний, амбіціозний та авторитарний. З’ясовано, що станом на сьогодні ефективними в умовах закладу освіти вважаються концепції харизматичного лідерства, трансформаційного лідерства та лідерства в управлінні командою. Визначено першорядні лідерські якості. Серед них: організаторські здібності, авторитетність, активність, рішучість, упевненість у собі, асертивність, сила волі, гострий розум, розвинене почуття інтуїції, здатність до співпраці, стійкість до стресу, вміння слухати інших, бути приємним співрозмовником, оригінальність, рефлексивність, уміння психологічно грамотно впливати на ситуацію в колективі. З’ясовано, що розвиток лідерського потенціалу в керівників закладів загальної середньої освіти неможливий шляхом виключно інформування, адже передбачає відповідне ставлення та поведінку особистості. Тому програми навчання з розвитку лідерства мають бути практично-орієнтовані. Виділено основні форми розвитку лідерських якостей. Розроблено алгоритм розвитку лідерського потенціалу в керівників закладів загальної середньої освіти. Синтезовано типові помилки лідера.

Актуальність статті полягає в тому, що регулювання функції організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням зафіксовано на різних нормативних рівнях, а деякі підходи свідчать про невирішеність низки проблем щодо їх здійснення. Метою статті є формулювання поняття процесуального керівництва досудовим розслідуванням, його мети, завдань та принципів із урахуванням наукових підходів, сучасного нормативного регулювання та правозастосування. Досліджено наукові підходи до визначення поняття процесуального керівництва досудовим розслідуванням та розкрито авторську позицію щодо визначення цього поняття, а також мети, завдань та принципів процесуального керівництва досудовим розслідуванням. З’ясовано, що наукові позиції щодо повноважень прокурора під час здійснення процесуального керівництва та визначення змісту поняття та цього напряму діяльності в цілому, багато в чому детерміновані професійною діяльністю авторів наукових праць, сферою наукових інтересів, тематикою (напрямом) окремих досліджень. Тому передбачувано, що у роботах прокурорів переважає позиція про доцільність «широких» повноважень, а науковці, які вивчають питання діяльності органів досудового розслідування вважають, що повноваження прокурора є надмірними, вони обмежують процесуальну самостійність слідчого і доцільне їх скорочення та/або перерозподіл на користь керівника органу досудового розслідування. При цьому незалежно від відомчого спрямування, всі визнають важливість судового контролю, утім із певними зауваженнями щодо його меж і обсягу. Наголошено, що мета процесуального керівництва пов’язана із розумінням сфери діяльності прокурора на досудовому розслідуванні, а отже, визначається і зумовлена власне метою досудового розслідування, загальною метою контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідуванні та завданнями конкретного провадження (як змістовною складовою такої мети), що також є відтворенням принципу поєднання універсальності та специфічності; управлінським та організаційним характером повноважень прокурора.

Заходи щодо підвищення рівня та організації медичної допомоги хворим нефрологічного профілю в Україні започатковані визнанням нефрології як окремої лікарської спеціальності в СРСР і створенням Київського НДІ урології та нефрології 1965 року. На базі відділення терапевтичної нефрології згаданого інституту (керівники: проф. А.П. Пелещук, 1965–1973; Л.А. Пиріг, 1973–2002) проводилися місячні курси з нефрології, з ініціативи і під керівництвом керівника відділення проведено у 70–80-х роках XX сторіччя у всіх областях дводенні семінари з нефрології, кожні 1–2 роки проводилися республіканські науково-практичні конференції.

Метою статті є аналіз процесу розвитку комунікативних навичок майбутніх керівників органів охорони державного кордону. У вступі статті розкрито значення комунікації для професійної діяльності офіцерів-прикордонників. Виокремлено не досліджені питання зазначеної проблеми. Подано перелік прізвищ науковців, наукові праці яких є цінними для аналізу проблеми розвитку комунікативних навичок офіцерських кадрів прикордонної служби. У викладі основного матеріалу здійснено тлумачення змісту комунікативних навичок майбутніх офіцерів-прикордонників. Перераховано види основних навичок комунікації для управлінців-прикордонників: прогнозування протікання процесу комунікації; правильного оцінювання особистості співрозмовника (в першу чергу як партнера); включення у процес взаємодії з людьми з урахування статево-гендерних, статусних, культурних, політико-соціальних та інших особливостей; отримання не лише вербальної, але й соціально-психологічної інформації про особистість; розуміння та інтерпретації отриманої інформації; прогнозування протікання процесу комунікації; визначення емоційного мікроклімату у комунікації; адекватного реагування на нестандартні комунікативні ситуації; вирішення конфліктних етапів комунікації; сприйняття та оцінки отриманої інформації; долання комунікаційних бар’єрів; раціонального завершення комунікативного процесу; проєктування своєї позиції у різних ситуаціях взаємодії; визначення достовірності отриманої інформації тощо. Розкрито сутність процесу розвитку комунікативних навичок майбутніх керівників органів охорони державного кордону та комплекс педагогічних засобів для його реалізації: інтерактивні методи навчання, тренінг, підвищення педагогічної майстерності представників науково-педагогічного складу. Ключові слова: майбутні керівники органів охорони державного кордону, розвиток, комунікативні навички, взаємодія, процес, прикордонна служба.

Анотація. Мета дослідження. З моменту проголошення незалежності в Україні відбуваються складні політичні, соціально-економічні процеси. На різних етапах становлення незалежної держави український народ великі надії покладає на політичну еліту, пов՚язує з нею всі прагнення до створення дійсно європейської державності, заснованої на принципах демократії, справедливості, європейських цінностей. Методологією дослідження є висвітлення основних історичних аспектів розвитку політичної еліти незалежної України. Науковою новизною дослідження є характеристика причин формування еліти, з точки зору організації дієвого управління державою, участі різних верств населення у керівних органах. Робиться акцент на різних шляхах формування політичної еліти у країнах пострадянського простору, таких як рекрутування – перехід (залучення) колишньої радянської, партійної та комсомольської номенклатури в еліту «демократичну», тобто більшість радянської еліти перейшли в еліту нової Української держави. Висунення на керівні посади колишніх від КПРС партійних керівників середньої та нижчої ланки при їхньому лояльному ставленні до колишніх перших осіб області, міста, району. Зростання чисельності і поповнення еліти та номенклатури здебільшого за рахунок господарських керівників. Збільшення чисельності та впливу у складі номенклатури вихідній із сільської місцевості. За даними центру А. Розумкова, 87 % української політичної еліти – це вихідці з сільської місцевості. Висновки. Аналізуючи дослідження відомих політологів, виділено етапи формування власної політичної еліти на початку становлення незалежності України: 1990–1991 рр. (номенклатура є формальною елітою); 1992 р. (поява вербальних політиків або політиків-ідеологів); 1993–1994 рр. (цехові політики або перша еліта); 1995 р. (інтегральні політики або власне еліта). Теорія еліт постає альтернативною ліберальній ідеї (автори навіть використовують термін «ліберальна новомова»). У дослідженні розглядаються основні акценти при формуванні еліт при президентствах Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка.

У статті охарактеризовано внесок вітчизняного агромеліоратора, член-кореспондента АН УРСР, професора Миколи Олександровича Тюленєва (1889-1969 рр.) у розвиток болотних дослідних станцій країни, зокрема, Мінської болотної дослідної станції, Казаровицької науково-дослідної меліораційної станції, Рудня-Радовельської болотно-меліоративної дослідної станції, Панфило-Яготинського центрального болотного опорного пункту Українського НДІ с.-г. меліорації. Учений пройшов шлях від простого спеціаліста-агрохіміка до директора Рудня-Радовельської болотної дослідної станції та керівника й організатора наукових досліджень Панфило-Яготинського центрального болотного опорного пункту. М.О. Тюленєв є автором більше 200 наукових робіт з агромеліоративної дослідної справи. Ученого по праву називають визнаним класиком меліоративно-дослідної справи країни радянського періоду.

У статті засвідчено, що етнічна різноманітність сучасного суспільства активізує інтерес науковців до впровадження засобів і методів народної педагогіки різних народів у освітній процес закладів освіти різних рівнів, зокрема дошкільних. Виявлено, що музично-естетичний напрям дошкільної освіти є найбільш придатним для залучення вихованців до витоків культурної спадщини свого та інших народів. Зроблено акцент на необхідності вдосконалення системи неперервної педагогічної освіти музичних керівників ЗДО взагалі, з питань розвитку їх етнопедагогічної компетентності зокрема. На цій основі сформульовано мету статті, в якій вказано щодо наукового обґрунтування педагогічної технології розвитку етнопедагогічної компетентності педагога-музиканта в системі науково-методичної роботи. Теоретично обґрунтовано технологію розвитку етнопедагогічної компетентності музичного керівника ЗДО у міжкурсовий період післядипломної педагогічної освіти. Зокрема, визначено структуру даної технології (концептуальний, змістово-процесуальний та результативний блоки), схарактеризовано її методологічні підходи (системний, середовищний, андрагогічний, основні положення компетентнісного та культурологічного підходів), принципи (індивідуалізація змісту, поетапність процесу, поліетнічність, неперервність), етапи реалізації (діагностичний, пізнавально-розвивальний, практично-творчий та узагальнюючий), розкрито зміст, різноманітні форми, дослідницькі та інтерактивні методи науково-методичної роботи на кожному етапі, проаналізовано педагогічні умови. Визначено кінцевий результат реалізації цієї технології – розвинена етнопедагогічна компетентність музичного керівника. У статті уточнюється сутність понять «педагогічна технологія», формується уявлення про педагогічну технологію в умовах міжкурсового періоду ППО, розкривається значення поняття «педагогічна технологія розвитку етнопедагогічної компетентності музичного керівника» тощо.

У статті порушено питання системної структури управлінської діяльності керівника багатопрофільного закладу позашкільної освіти, а також його управлінської і педагогічної діяльності в сучасних умовах. Висвітлено процеси взаємодії керівника із творчим колективом педагогів. Акцентовано увагу на важливості діалогу для практичної реалізації освітніх послуг. Запропоновано розглядати управління з погляду системності, стратегічності, інноваційності, креативності. Визначено необхідність створення для освітнього менеджменту теоретико-методичної основи, здатної увібрати в себе нові знання та кращі управлінські практики. На основі аналізу теоретичних джерел, досвіду практичної роботи з’ясовано багатовимірність поняття «управлінська діяльність», окреслено основний підхід до розуміння управлінської діяльності керівника, виокремлено актуалізовану мету й завдання, сутність і принципи управлінської діяльності керівника багатопрофільного закладу позашкільної освіти. Розглянуто питання якості позашкільної освіти як синтетичної категорії, наголошено, що якість освітніх послуг пов’язана не лише із задоволенням культурних потреб вихованців, набуттям нових навичок у цікавій для них сфері, а й зі спілкуванням із педагогами і тими референтними групами, чий вибір занять у позашкільний час є близьким для них тощо. Схарактеризовано основні вимоги до професійних та особистісних якостей керівника, виокремлено сутність трьох типів керівників («знає – вміє», «знає – частково вміє», «уміє – частково знає»), що представлені в науково-методичній літературі. Доведено, що багатопрофільні заклади позашкільної освіти передусім мають орієнтуватися на ефективність власної організації, успішність та оптимальну продуктивність у наданні освітніх послуг.

Представлено історичний нарис становлення і розвитку кафедри загальної біо-логії та водних біоресурсів з моменту її започаткування і до теперішнього часу.Освітлено інформацію про заснування кафедри, її керівників, професорсько-ви-кладацького складу, профілюючих напрямів роботи, науково-дослідних тематик,наукових шкіл та дисциплін, які викладались у різні періоди. Надано інформаціюпро основні завдання кафедри сьогодення.

У статті розкрито поняття організаційно-управлінської компетентності та особливості її формування в майбутніх фахівців з документознавства в процесі їхньої професійної підготовки; окреслено структуру та зміст управлінської (менеджерської) компетентності. Розглянуто існуючі в науковій літературі класифікації професійних компетенцій фахівців-документознавців, запропоновані Г. Малик, Л. Філіповою та іншими дослідниками. Встановлено, що в загальному вигляді науковці трактують організаційно-управлінську компетентність як готовність до виконання організаційних та управлінських завдань, наявність ціннісних орієнтацій, здатність прийняття індивідуальних і колективних управлінських рішень; здатність приймати оптимальні управлінські рішення; сприймати, аналізувати і реалізовувати управлінські інновації в професійній діяльності. При цьому акцентовано увагу на першочерговості саме управлінської (менеджерської) складової даної компетентності. Проаналізовано такі суміжні з організаційно-управлінською компетентністю поняття як «професіоналізм управління», «професійна культура», «компетентнісний профіль документознавця», «управлінська культура документознавців». Звернуто увагу на змістовий компонент вітчизняної документознавчої освіти, в якому, поряд із документознавчим, інформаційним, лінгвістично-комунікаційним, правознавчим циклом навчальних дисциплін, студенти опановують управлінський, пов'язаний із формуванням у них організаційно-управлінської компетентності. Проаналізовано інформацію з сайтів закладів вищої освіти, що засвідчило підготовку документознавців з управлінськими функціями. Наголошено, що вказані фахівці можуть реалізуватися на таких управлінських посадах: керівник адміністративного апарату (завідувач секретаріату, завідувач канцелярії); керівник підрозділу кадрів і трудових відносин (начальник відділу кадрів); керівник/спеціаліст служби документаційного забезпечення управління; менеджер архівних державних та комерційних установ; менеджер з реклами та маркетингових комунікацій; менеджер з управління персоналом; менеджер інформаційної діяльності; керівник відділу реклами; офіс-менеджер; HR-менеджер (управлінець людськими ресурсами в організації); PR-менеджер тощо.

Активно здійснюються заходи щодо запобігання оприлюдненню (частково або повністю) наукових результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження та/або відтворенню опублікованих текстів інших авторів без відповідного посилання. У Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького розроблено та імплементовано Положення про протидію академічному плагіату. Кодекс академічної етики Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького визначає основні поняття, завдання академічної доброчесності, регламентує основні засади організації та контролю, закладає базу соціально відповідальної поведінки. Метою публікації було дослідити на основі досвіду антиплагіатної експертизи та оптимізувати комплекс заходів щодо імплементації принципів академічної доброчесності і протидії академічному плагіату. За скеруванням відповідних структурних підрозділів університету, завідувачів кафедр та наукових керівників старший інспектор наукового відділу здійснює експертизу на наявність академічного плагіату, досліджує валідність текстових збігань і рецензує наукові роботи: дисертаційні праці, статті у спеціалізовані журнали, тези доповідей, наукові звіти кафедр, а також навчально-методичні матеріали. Пошук в Інтернеті здійснюється декількома пошуковими системами; візуалізується відсоток оригінальності тексту та список сайтів з аналізом та візуалізацією текстових збігів. Перевірка дисертаційних робіт та авторефератів проводиться по шинглах (методом шингл-розбивки тексту) програмами “Unichek”, “Plagiarism Detector Pro v. 1092”, “Viper”, що відповідають сучасним критеріям імплементації принципів академічної доброчесності. Всього за 3-річний період проведено 5992 перевірки та експертні оцінки, з них здійснено первинну експертизу 5260 (87,78%) наукових та навчально-методичних робіт. Повторну та породільну перехресну експертизу здійснювали програмами “Plagiarism Detector Pro” або “Viper”, “AdvegoPlagiatus” тощо, із залученням ресурсів інтернет-сервісу https://be1.ru/antiplagiat-online/ або інших інтернет-сервісів. Порушення академічної доброчесності стверджено у 611 працях (11,04% загальної вибірки), що було підставою до їх відхилення внаслідок наявності суттєвих необґрунтованих текстових реплікацій без належного цитування. У випадках високої вірогідності виникнення конфлікту інтересів і незгоди з висновком про виявлення факту плагіату (компіляцій) у творі автор має право у трьохденний термін з моменту отримання інформації подати апеляційну заяву. Досліджено переваги та недоліки окремих програм та антиплагіатних інтернет-ресурсів. Відхилення наукових праць не вимагало застосування адміністративних заходів та не було причиною тролінгу молодих науковців університетською спільнотою. Для покращення імплементації принципів академічної доброчесності серед науково-педагогічних працівників створено Положення про Групу сприяння академічній доброчесності. Також для дотримання серед студентів та молодих учених Кодексу академічної етики створено інший колегіальний орган – Студентську агенцію співдії якості освіти. Стверджено, що є необхідним своєчасне і всебічне повноцінне ознайомлення науково-педагогічних, наукових та інших працівників і студентів університету з документами, що детермінує запобігання та встановлює відповідальність за академічний плагіат, конкретизує процедуру розгляду апеляцій, внесення та вилучення наукових праць із репозитарію. Необхідне подальше дослідження, аналіз антиплагіатних програм та алгоритмів в контексті валідності перевірки та оптимізації стратегій перехресної перевірки наукових і навчально-методичних праць.

У статті розкриваються основні положення науково-методичної роботи Василя Сухомлинського з педагогічним колективом Павлиської середньої школи. Акцентується увага на особливостях педагогічної праці та особистісних якостях педагога. Аналіз принципів, форм і методів організації методичної роботи з учителями, сім’ями учнів, громадою селища Павлиш свідчить про системний характер діяльності педагогічного колективу школи щодо виховання всебічно розвиненої особистості кожної дитини. Організатором, науковим керівником, наставником і генератором нових ідей у цій роботі був директор школи, педагог-гуманіст Василь Олександрович Сухомлинський. Наголошується на необхідності вивчення і впровадження досвіду організації науково-методичної роботи з педагогічним колективом Павлиської середньої школи в сучасній українській школі.

Концепція соціально-економічного розвитку завжди базується на науково-технічному прогресі, що передбачає підвищення якості підготовки та кваліфікації спеціалістів галузей знань «Охорона здоров'я» та «Біологія» на базі сучасних досягнень науки та техніки. Революційним явищем кінця XX та початку ХХІ століття стало розроблення та широке впровадження інформаційно-комунікаціних технологій (ІКТ) і компьтерної техники. Сьогодні їх застосовують спеціалісти в усіх галузях народного господарства, зокрема охорони здоров'я. Зрозуміло, що нестача сучасних засобів обчислювальної техніки суттєво гальмує процес поліпшення надання медичної допомоги, не дає у повному обсязі використовувати досягнення науки в охороні здоров'я. Проте, ще більшою перепоною є недостатність комп'ютерної освіти у керівників закладів охорони здоров'я (ЗОЗ), лікарів, фармацевтів, біологів різних профілів, а також наукових, педагогічних і науково-педагогічних працівників системи освіти галузей знань «Охорона здоров'я» та «Біологія», їх недостатня інформованість про можливості застосування інформаційних технологій (ІТ) у практичній діяльності. Зазначене й обумовило необхідність розроблення спеціальної уніфікованої освітньої програми в галузях знань 22 «Охорона здоров'я» та 09 «Біологія», що поєднані узагальненим об'єктом вивчення — людина з її психофізіологічними особливостями, здоров'я людини, здоров'я населення — та напрямами додипломної і післяди-пломної підготовки лікарів різних спеціальностей/ спеціалізацій, фармацевтів, педагогічних і науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти (ЗВО) і факультетів удосконалення лікарів (ФУЛ), керівників закладів охорони здоров'я, наукових співробітників та інженерно-технічного складу обчислювальних центрів системи охорони здоров'я. Така програма й була розроблена кафедрою медичної інформатики Національного університету охорони здоров'я (НУОЗ) України імені П. Л. Шупика. Освітня програма виконана в форматі уніфікованої (як комплекс освітніх програм, об'єднаних змістом курсів), ураховує 35-річний досвід проведення занять різної спрямованості науково-педагогічними працівниками кафедри. Уніфікована освітня програма передбачає проведення циклів тематичного вдосконалення та навчальних дисциплін, що формуються з відповідних блоків курсів. Курси програми поділено на розділи, розділи на теми, для кожної з яких наведено перелік елементів. На основі уніфікованої освітньої програми розроблено навчальні плани циклів тематичного вдосконалення та робочі програми навчальних дисциплін, частина яких відноситься до професійно-тематичного типу й орієнтована на підготовку однорідних за спеціальністю та посадою контингентів слухачів: - лікарів-хірургів, анестезіологів, реаніматологів, функціональних діагностів, онкологів тощо, робота яких безпосередньо пов'язана з використанням обчислювальної техніки; - спеціалістів фізіологів, біохіміків, біологів, генетиків та інших біомедичних теоретичних напрямів; - керівників органів і закладів охорони здоров'я, лікарів-статистиків, інженерів, математиків, фармацевтів і фармакологів. Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових документів розроблено нові робочі програми підготовки здобувачів вищої освіти для всіх форм навчання. Враховуючи надзвичайну важливість підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників (НПП) закладів вищої медичної освіти, в запропонованій уніфікованій освітній програмі значна увага приділяється циклам тематичного вдосконалення для цих контингентів слухачів. Зокрема, виділено цикли базової та цикли повторної підготовки НПП. Важливим уявляється підвищення кваліфікації наукових співробітників. Тому до уніфікованої освітньої програми включено цикли тематичного вдосконалення для наукових співробітників, що відрізняються поглибленим вивченням питань аналізу й оброблення медичної інформації, доказової медицини тощо. Частина циклів відноситься до проблемно-цільового типу й орієнтована на навчання слухачів із вирішення складних пріоритетних міжвідомчих питань охорони здоров'я. Склад слухачів таких циклів досить різноманітний і визначається залежно від специфіки розроблюваної проблеми: це і лікарі-статистики, організатори охорони здоров'я, наукові співробітники, НПП ЗВО та ФУЛів, математики та інженери, які працюють в системі охорони здоров'я. Не дивлячись на те, що технологія організації та проведення професійно-тематичних і проблемно-цільових циклів суттєво відрізняється, загальною залишається орієнтація на активні форми навчання. Передбачено різні форми проведення занять на навчальних циклах і дисциплінах, включених до уніфікованої освітньої програми, а саме: очна, очно-заочна, дистанційна, що включає попередню підготовку/самостійну роботу, потім і очну сесію, а також самостійне навчання та навчання на робочому місці. Зміст інформації, що повинна бути надана на навчальних циклах і дисциплінах, позначено набором елементів. За будь-яких форм і видів навчання обов'язковим перед початком занять є визначення базисних знань осіб, які навчаються. В процесі навчання проводиться етапний і заключний контролі знань, результати яких повинні бути використані для коригування навчальних планів наступних циклів і дисциплін. При необхідності, за згодою завідувача кафедри, навчальні/ робочі програми можуть бути скориговані в межах 15-20 % від загального обсягу часу навчання.Певні курси та модулі навчальних/робочих програм можуть бути використані при складанні навчальних програм для безперервного професійного розвитку.

Мета: обґрунтувати концептуальні напрями формування заробітної плати керівників системи охорони здоров’я. Матеріали і методи. Для досягнення поставленої мети у роботі застосовували загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, інтерпретації наукових даних, а також системний і структурно-функціональний підходи. Результати. Концептуальні напрями формування заробітної плати керівників системи охорони здоров’я обґрунтовано з урахуванням системного підходу, Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права у галузі охорони здоровʼя, вітчизняного і зарубіжного досвіду. Концептуальні напрями утворюють нову систему формування заробітної плати на принципах державно-приватного партнерства, забезпечують стійкий економічний стан і можливість розвитку бази медичного закладу. Висновки. Розробка концептуальних напрямів формування заробітної плати керівників системи охорони здоров’я дозволить оптимізувати роботу медичного закладу та забезпечить неухильний розвиток закладу шляхом надання високоякісних медичних послуг, використовуючи при цьому мінімальні витрати ресурсів та запроваджуючи інновації науково-технічного прогресу.

Актуальність статті зумовлена необхідністю підвищення ефективності управлінської діяльності керівників закладів вищої освіти в умовах її модернізації. Мета статті – теоретично обґрунтувати пріоритетні напрями підвищення ефективності управлінської діяльності керівників освітніх закладів, визна- чити шляхи їх практичної реалізації в умовах модернізації вищої освіти. У змісті статті висвітлюється спрямованість управлінської діяльності керівників закладів вищої освіти на реалізацію інноваційної моделі, що передбачає інтеграцію науки, освіти, виробництва і бізнесу. Розкриваються такі шляхи підвищення ефективності управлінської діяльності керівників університетів, як інтеграція в європейський науково-освітній простір, який розвивається у напрямах інтернаціоналізації освітньої та науково- дослідницької діяльності закладів вищої освіти, впровадження новітніх форм управлінської діяльності вищої школи, трансферу технологій, кластеризації, комерціалізації, консалтингу, бізнес-інкубатору, центру випереджальної професійної підготовки та перепідготовки фахівців, творчих лабораторій і медіастудій. Розглядаються особливості сучасних форм організації освітньої діяльності університетів – дуального навчання, демонстраційного іспиту, коворкінгу. Результати дослідження. Нами проведена розробка інноваційної моделі інтеграції науки, освіти, виробництва і бізнесу, підготований проєкт розвитку дуальної форми навчання в Університеті державної фіскальної служби України. Висновки. Підвищення ефективності управлінської діяльності керівників закладів вищої освіти досягається завдяки комплексному використанню новітніх наукових, технічних і освітніх проєктів, удосконаленню структурної організації ЗВО, практичній реалізації інноваційних моделей модернізації вищої школи, створенню нових бізнес-структур, інформаційно-консультативних і ресурсних центрів. Комплексний функціонал управлінської діяльності керівників ЗВО сприяє прискоренню процесу перетворення реальних знань у технологічні нововведення та інноваційні продукти, надає можливість сконцентрувати фінансові та матеріальні ресурси на інтенсифікації інноваційної діяльності закладів вищої освіти. Для успішного функціонування інноваційної продукції в галузі вищої освіти необхідно виробити ефективний організаційно- економічний механізм взаємодії двох складових – попиту та пропозиції – ключового інструменту, що визначає якість вищої освіти та способи її трансформації в умовах ринкової економіки.

Феномен лідерства вивчається протягом багатьох років великою кількістю вчених. Дослідження деяких з них, дотичних до теми статті аналізуються в ній. Враховуючи, що природа феномену лідерства надзвичайно складна, носить індивідуально-суспільний характер в статті визначається що лідерство – це унікальна синергія: природнього-генетичних (Богом даних) задатків; материнського (батьківського) виховання; сприятливого соціального середовища (оточення, у тому числі і освітнього, як ціннісно-формувального стрижня соціуму); власної функціональності особистості професіонала. Функціональність визначається набутим досвідом, свідомо чи несвідомо сформованими уміннями, навичками, якостями. В статті аналізуються деякі підходи до визначення феномена лідерства. Визначено, що найбільш усталеними теоріями вважаються харизматична та синтетична теорія, «теорія рис», а також ситуаційний та поведінковий підхід. Акцентується увага, що для державної служби цікавими є інструментальне й емоційне лідерство, два важливих нових концепти лідерства: «Т-модель» та «Лідер-каталізатор». Державна служба повинна бути спрямована на «суспільне благо, на інтереси й потреби інших людей та їх задоволення тільки за умови дотримання правових і моральних обмежень». В статті робиться висновок, що феномен Лідерства являє собою феномен, породжений системою неформальних, неофіційних відносин між людьми. Воно природним чином виникає в будь-якій групі на підґрунті впливу особистісного авторитету лідера на взаємини й поводження інших людей. Роль лідера виникає стихійно, штатним розкладом організації вона не передбачається. Лідерство – це надкомпетентність особистості, у тому числі і керівника, яку важко виміряти та важко відтворити. Подальшим науковим завданням визначається гіпотетичний пошук переліку особистісних та професійних якостей, які із простої людини роблять керівника-лідера державної служби. Ставиться питання:чи існує той геній – керівник (лідер), на основі вивчення діяльності якого можна встановити репертуар якостей, творіння яких у суспільстві допоможуть йому вийти із кризи і досягти «ери всезагального блага».

Анотація. Проаналізовано проблему професійної підготовки фахівців у сфері освітнього менеджменту. Виявлено, що поява зазначеної спеціальності зумовлена метаморфозами в суспільно-економічному житті та гострою конкуренцією між освітніми установами. З огляду на чисельність полівекторних наукових публікацій зазначена проблема актуальна і динамічна, відтак поле для її розкриття дає нові дослідницькі напрями. Огляд літератури дозволив окреслити такі ключові проблеми освітнього менеджменту: практична діяльність керівника, упровадження інновацій; процес підготовки фахівців; моніторинг ефективності та оцінка якості освітнього менеджменту. Через ознайомлення та аналіз із ними ми зробили спробу розкрити сучасні тенденції та актуальні проблеми підготовки менеджерів освіти. З’ясовано, що освітній менеджмент — міждисциплінарна категорія, котра перебуває на периферії теорії і практики освітньої галузі та економіки. І якщо в першому варіанті зв’язок очевидний, то у другому — на перший погляд латентний, проте саме суспільно-економічні процеси детермінують діяльність керівника, завдання якого полягає у вивченні тенденцій ринку праці та побудові ефективної стратегії загального розвитку закладу освіти. Актуальним питанням є висвітлення базових для керівника особистісних якостей, психологічних характеристик і практичних умінь. Так, чільне місце займає вивчення когнітивної сфери, творчого потенціалу та готовності до інноваційної діяльності. Злободенною залишається і проблема організації освітнього процесу. Зокрема, компетентнісного підходу і розкриття творчих можливостей студентів як ресурсу для майбутньої професійної діяльності. Глибше розуміння професійної підготовки забезпечив фрагментарний аналіз окремих аспектів діяльності закладів вищої освіти в Україні, Великій Британії та Сполучених Штатах Америки (по одному закладу із кожного регіону). Установлено, що загальні тенденції підготовки аналогічні, проте європейські ЗВО акцентують увагу на міжнародній академічній мобільності; США — на практичній компоненті; України — теоретичній базі. На основі вищезазначеного матеріалу ми розробили ієрархічну модель факторів-детермінантів освітнього процесу підготовки освітніх менеджерів. Визначили, що їхній вплив, залежно від масштабності дії — лише на освіту чи на суспільство в цілому, може бути явний або латентний. Така модель дає чітке уявлення про місце освітнього менеджменту в суспільному житті. Перспективи дальших досліджень убачаємо в розробленні конкретних рекомендацій, що стосуються розв’язання актуальних проблем підготовки менеджерів освіти. Ключові слова: заклад вищої освіти, професійна підготовка, керівник, освітній менеджмент, лідерство, освітній процес, інновації, мислення зростання. Формул: 0; рис.: 2; табл.: 0; бібл.: 13.

Визначено, що розвиток конкурентних переваг регіону полягає у постійному пошуку нових можливостей, необхідно, щоб цей процес був керованим, включаючи вивчення майбутніх потреб усіх зацікавлених сторін, розробку проектів та їх реалізацію. У розвитку конкурентних переваг регіонів беруть участь органи публічного управління, населення безпосередньо чи через участь у громадських ініціативах (некомерційних організаціях), бізнес-структури, що діють у регіоні або сфера діяльності яких пов’язана із цим регіоном; освітні та наукові організації. Органи публічного управління можуть бути як ініціаторами цього процесу так і організаторами. Велике значення має їх готовність до проектування розвитку конкурентних переваг регіонів та реалізації цих проектів. У той же час ініціаторами та організаторами можуть виступати й інші суб’єкти, проте в даному випадку була б доцільною підтримка з боку регіональної адміністрації (адміністративна, фінансова, юридична тощо). Зазначено, що джерелом конкурентних переваг регіону є розвиток таких специфічних сфер активності, як взаємодія та обмін знаннями між органами державної влади, місцевого самоврядування, науковими та освітніми установами, громадськими організаціями; підготовка керівних кадрів та фахівців органів державного регіонального управління та місцевого самоврядування, регіональних підрозділів органів влади; державно-приватне партнерство, запровадження державного індикативного планування та інші. У свою чергу, це сприяє розвитку пріоритетних сфер суспільної діяльності, наприклад, покращення якості життя населення, збільшення тривалості життя, розвитку регіональної економіки, формування сприятливої демографічної обстановки тощо. Зазначено, що можливості управління (прийняття рішень) на основі інформації, що отримується в реальному часі, в регіональних системах доступні не тільки операторам, але і всім користувачам. Завдання вирішується шляхом побудови інтегрованої системи: виробнича інфраструктура, новітні інформаційні технології. Впровадження інтелектуальних регіональних систем має стратегічний характер, визначає загалом конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Мета роботи. Мета полягає у дослідженні та визначенні впливу публічного управління на розвиток конкурентних переваг регіону. Методологія. При дослідженні загально-теоретичних проблем публічного управління на регіональному рівні використано такі методи дослідження, як аналіз, синтез, наукова абстракція. У дослідженні використано методи, які використані у розвитку конкурентних переваг регіону та визначені у працях Трухана О.Л., Васильцівa Т.Г., Столбовa В.Ф., Подольчак Н.Ю., Іващенко О.В., Ольшанська О.В., Кокнаєва М.О., Мойсеєнко І.П., Полевик Г.М., Коваленко М.А., Пастернак-Таранушенко Г.А., Мартинюк В.П. Наукова новизна. Уточнено поняття «конкурентоспроможність регіонів», що зі сторони впливу органів публічного управління передбачає гнучке, динамічне реагування складових регіону на зміни навколишнього середовища і здатність створювати нове оточення; визначення соціальних, економічних, технологічних, культурних тенденцій розвитку, що намітилися, своєчасне реагування і в той же час створення нових тенденцій. Розвинуто науково обґрунтовані напрями розвитку регіону залежно від його специфіки, а саме: організація інноваційних виробництв з глибоким ступенем переробки ресурсів; створення структур, що об’єднують учасників кластера, що представляють їх інтереси та здійснюють науково-технологічні та маркетингові дослідження; використання інноваційних технологій у вдосконаленні інфраструктури. Висновки. Представлені напрями впливу органів публічного управління на розвиток конкурентних переваг регіону є одним із рішень, вироблених за допомогою системи інформаційної підтримки аналітичної діяльності, організації комунікацій між існуючими виробництвами, науково-дослідними та навчальними закладами в регіоні, активізації обміну знаннями між ними.

Мета: визначити наявні інституційні та інформаційні ресурси для забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки формування і реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я в Україні та шляхи інтенсифікації їх взаємодії. Матеріали і методи. Міжнародні та національні нормативно-правові акти, аналітичні та керівні документи Європейського регіонального бюро ВООЗ, звітно-аналітичні доповіді центральних органів виконавчої влади, незалежних експертів, статутні документи інституцій, задіяних у створенні та обробці наукових і фактичних даних, зборі та аналізі статистичних даних у сфері охорони здоров’я, наукові публікації. Застосовано бібліосемантичний метод дослідження. Результати. Проаналізовано керівні та аналітичні документи Європейського регіонального бюро ВООЗ щодо інформаційно-аналітичної підтримки прийняття політичних рішень; досліджено інституційні ресурси і джерела релевантної інформації для забезпечення прийняття рішень у формуванні та реалізації державної політики. Зокрема, зазначається, що державні установи НАМН України, як розпорядник наукових та фактичних даних у сфері охорони здоров’я, є головним інституційним ресурсом інформаційно-аналітичного супроводу прийняття рішень і мають виконувати координуючу функцію у його забезпеченні. Висновки. Спрямовані на шляхи забезпечення ефективної взаємодії усіх зацікавлених сторін, що є розпо­рядниками релевантної інформації, забезпечення регулярного узагальнення і оприлюднення інформації у сфері охорони здоров’я та презентації результатів інформаційно-аналітичної роботи як органам, що формують політику, так і широким верствам громадськості.

Культура пам’яті завжди є результатом конфліктних політичних і соціальних переговорів. Що це взагалі означає? По суті, це термін, який з’явився в науковій і загальноприйнятій мові тільки з 1990-х років, який усе більше замінює старіше й патетичніше формулювання «управління минулим». У визначенні мюнхенського історика Ганса-Гюнтера Хокерта «культура пам’яті» – «м’яке збірне поняття для всієї неспецифічної наукової користі історії, яке необхідне для широкої публіки». Однак для того, щоб відповідати динаміці культур пам’яті, слід додати, що культура пам’яті є результатом публічних переговорів, які виникають у результаті напруженості між індивідуальним досвідом і пам’яттю, політично нормальною і соціально бажаною пам’яттю і науковою об’єктивною історією. Одним із важливих моментів напруженості є те, що публічно санкціоновані практики пам’яті не повинні завжди чи постійно відповідати приватним формам пам’яті. Традиції минулого про сім’ю (завдяки власним емоційним сторонам) регулярно досягають більш високої ефективності, ніж громадські свята пам’яті або виховання історії. Питання традицій історії та побудови образів минулого завжди відігравали важливу роль у самовизначенні індивідуумів, соціальних груп, інститутів правління, держав і націй. Це особливо помітно в часи переломів, коли керівні претензії і механізми стабілізації влади були засновані на нових або знову «вигаданих традиціях» та забезпечені новоствореною історією. Нині можна спостерігати дві, здавалося б, протилежні, але взаємозалежні тенденції: по-перше, перегляд і переосмислення національних історій, по-друге, відкриття національної історії в транснаціональній або глобалізованій перспективі.

У статті розкрито етапи життєвого й творчого шляху Андрія Георгійовича Глущенка (1921-2003), відомого педагога, спеціаліста з питань трудового й морального виховання. Висвітлюючи біографію А. Г. Глущенка, автори стисло описують дитячі та юнацькі роки майбутнього педагога, розкривають участь Андрія Глущенка у бойових діях, у вигнанні німецько-фашистських загарбників із сотень сіл і десятків міст України, Молдавії, Румунії. Проаналізовано роботу А. Г. Глущенка як учителя й керівника шкільного колективу. Приділено певну увагу початку наукової діяльності педагога, захисту підготовленої ним кандидатської дисертації й переходу науковця до закладу вищої освіти. Наведено факти з історії Донбаського державного педагогічного університету (у минулому – Слов’янський державний педагогічний інститут), пов’язані з процесами зміцнення й послідовного поліпшення кадрового потенціалу цього закладу. Охарактеризовано наукові пошуки Андрія Глущенка – автора книг «Позакласна робота в початкових класах» та «Трудове виховання молодших школярів у позакласній роботі». Розкрито сутність феномена відношень, що виникають у процесі виконання школярами різних видів діяльності. Виховні відношення, як показав А. Г. Глущенко, формуються під впливом таких чинників організації діяльності: цільових настанов; обсягу й характеру завдання; розподілу на етапи й операції; розстановки учасників колективної справи та розподілу між ними обов’язків; використання прийомів стимулювання; залучення самих учасників до організації праці; позиції вихователя-організатора у процесі діяльності. Розкрито досягнення А. Г. Глущенка як письменника-мемуариста, автора книг «Живим залишитися було чудо», «Роки дитинства», «Жила на землі Людина».

У статті досліджено доктри-нальні підходи до змісту повідомлення про підозру народному депутату України. Підтримано наукову позицію, що порядок здійснення повідомлення про підозру складається з двох взаємопов'язаних етапів: по-перше, це складання самого тексту повідомлення, вимоги до якого визначено ст. 277 КПК України; по-друге, це безпосереднє вручення повідомлення та роз'яснення по суті, порядок чого передбачено ст. 278 КПК України. З'ясовано, що повноваження повідомляти будь-якій особі про підозру, зокрема й народному депутату України, пов'язуються з наявністю права процесуального керівництва досудовим розслідуванням, що є визначальним, а отже, первинним, оскільки випливає з необхідності нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Генеральний прокурор (виконувач обов'язків Генерального прокурора) або заступник Генерального прокурора - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який не здійснює прокурорського нагляду в конкретному кримінальному провадженні, не може нести процесуальної відповідальності за наслідки своїх дій, адже така особа не допущена до матеріалів провадження, а тому не в змозі дати оцінку наявності достатніх доказів та їх обґрунтованості для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Наголошено, що Генеральний прокурор або його заступник не можуть виконувати функції процесуального керівництва у кримінальному провадженні на певних його етапах фрагментарно, якщо вони не визначені процесуальними керівниками від початку провадження. Процедура визначення процесуального керівника прописана у КПК України достатньо імперативно, чітко регламентована. Визначено, що повідомлення про підозру має бути вручене особисто або (у разі неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень) відправлене для вручення виключно в день його складення. Зроблено висновок, що кримінальне провадження стосовно народного депутата України може здійснюватися лише за умови процесуального керівництва в ньому Генерального прокурора (виконувача обов'язків Генерального прокурора) або заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Розкрито сутність феноменів державно-громадського й гро- мадсько-державного управління закладом загальної середньої освіти, органі- заційних механізмів громадсько-державного управління. Висвітлено генезис поглядів учених щодо цих феноменів, проаналізовано стан використання ор- ганізаційних механізмів у практиці, розроблено концептуальні засади кон- струювання та запровадження організаційних механізмів громадсько-дер- жавного управління, технології їх реалізації, розкрито модель організаційного механізму та науково-методичний супровід його застосування, обґрунтовано взаємозв’язок між стилем керівництва й впровадженням організаційних механізмів громадсько-державного управління у діяльність закладів загальної середньої освіти. Актуальність проблеми дослідження визначається необ- хідністю суттєвої перебудови системи управління освітою, зокрема, пошуку нових відкритих і демократичних моделей управління, широкого залучення громадськості до освітнього та управлінського процесу. Дослідження можуть використовуватися як методичні рекомендації для керівників закладів загаль- ної середньої освіти та представників управлінських структур, так і для само- освіти на курсах підвищення кваліфікації керівників чи в процесі підготовки резерву керівних кадрів. Встановлено, що модель структурно-громадського супроводу передбачає наявність на кожному рівні субординаційної вертика- лі управління ЗЗСО відповідної громадської структури та ії ресурсами. Ос- новним завданням є здійснення незалежної експертизи стану цієї ділянки ос- вітньої галузі та ведення діалогу з владними структурами для збалансування інтересів громадськості та відповідних органів управління, результатом яких виступає збалансування вимог та ресурсів держави і запитів громадян.

Метою дослідження визначено систематизацію і аналіз матеріалів офіційних науково-практичних заходів УВМА в 1995-2005 роках, спрямованих на встановлення фахових взаємовідносин між військово-медичними службами ЗС України і ФРН. Матеріали і методи. В статті використані оригінальні першоджерела з історії міжнародної співпраці в галузі військової медицини керівників військово-медичної служби ЗС України і УВМА з керівниками медико-санітарної служби Бундесверу. Результати. В статті висвітлені перші організаційні та науково-практичні заходи, що заклали основу для професійних взаємовідносин між військово-медичними службами України і ФРН. Викладений зміст та визначені головні тенденції перспективної співпраці українських і німецьких військово-медичних фахівців в 1995-2005 рр. Відображена активна участь УВМА в міжнародних науково-практичних форумах НАТО, зокрема Бундесверу, які сприяли оволодінню специфікою організації медичної служби у відповідності до вимог Воєнно-медичної доктрини НАТО. Висновки. В ході навчань НАТО, в яких брало участь керівництво та провідні фахівці УВМА із середини 1990-х – до початку 2000-х рр., вперше відбувалося їх практичне ознайомлення із завданнями медичної служби в операціях альянсу. Активна участь УВМА в міжнародних науково-практичних форумах НАТО, зокрема Бундесверу, активно сприяли оволодінню специфікою організації медичної служби у відповідності до вимог Воєнно-медичної доктрини НАТО. Організація офіційного візиту керівника Військово-медичної академії Бундесверу генерала, доктора Петера К. Фрапса до УВМА в липні 2001 року сприяло співпраці між українськими військово-медичними фахівцями і керівництвом медичної служби Бундесверу. Участь провідних фахівців УВМА у багатонаціональних навчаннях в передових навчальних центрах НАТО, організованих Бундесвером на території Німеччини в 1999-2005 рр., заклала підвалини підготовки висококваліфікованих фахівців УВМА, орієнтованих на стандарти НАТО.

Володимир Федорович Пересипкін (1914–2004) – видатний вчений-фітопатолог, доктор біологічних наук, професор, академік Національної академії аграрних наук України, заслужений діяч науки, лауреат Державної премії України і премії Ради Міністрів СРСР. Учень видатного вченого-фітопатолога Т.Д. Страхова. Працював на керівних посадах в Уманському сільськогосподарському інституті (1946–1952 рр.) та Українській сільськогосподарській академії (Національний університет біоресурсів і природокористування України, 1952–2004 рр.). Впродовж 1957–1961 рр. за сумісництвом завідував відділом фітопатології Українського науково-дослідного інституту захисту рослин. Володимир Федорович зробив вагомий внесок у розвиток фітопатологічної науки. Під його керівництвом розроблено і широко впроваджено в виробництво комплексні системи захисту основних сільськогосподарських культур від хвороб. Багато зроблено і в галузі імунітету рослин. Автор понад 350 друкованих праць, зокрема 28 книг. Сформував наукову школу, підготувавши 4 докторів і понад 70 кандидатів наук.

У статті розглядається проблема співвідношення права та кон- фліктології, компромісів та колі- зій у законодавстві для вирішення російсько-українського конфлікту. Сьогодні Україна в черговий раз переживає боротьбу за свою незалежність, а передові знання в цій галузі дуже важливі зараз і в май- бутньому. Автор стверджує, що конфліктологія – це нова і специфічна область наукових знань, яка вивчає теорію та практику запобігання та виникнення конфліктів, що з’явилися наприкінці XX століття. Показано, що ті особи, які працюють у системі відносин «людина-людина», наприклад, керівники, психологи, педагоги, дипломати, адвокати, мають найпотужніші проблеми при недостатньому роз- витку конфліктологічної компетенції, хоча вони є посередниками конфліктів, здійснювати управління конфліктами тощо. Перш за все, це потреба в знаннях конфліктології, бажаних кожній людині, кожному члену суспільства, кожному професіоналу в різних галузях знань і людських відносин, оскільки це сприяє гармонізації людських відносин. Так, автор подав рекомендації щодо необхідності розробки наукової дискусії з питань конфлікту та компромісів у праві з метою обґрунтування шляхів вдосконалення сучасного права та вдосконалення його систематичного, ефективного та дієвого.