Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Народні депутати.
Статті в журналах з теми "Народні депутати"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Народні депутати".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
КЛИМЕНКО, ОКСАНА, та ЮРІЙ ДАНИЛЮК. "Сучасні тенденції розвитку законодавства про статус народного депутата України". Право України, № 2020/12 (2020): 184. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-184.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є визначення сучасних тенденцій розвитку інституту правового статусу народного депутата України на основі дослідження законодавчих ініціатив, поданих на розгляд Верховної Ради України. Стаття присвячена дослідженню актуальних питань розвитку інституту правового статусу народного депутата України. З огляду на важливість обов’язків народного депутата України можна констатувати його визначальну роль у державному механізмі. Встановлено, що нині найдискусійнішими залишаються, зокрема, питання депутатської недоторканності, імперативного мандата, особистого голосування народних обранців, розміру заробітної плати, дотримання норм депутатської етики. Ці питання вже неодноразово були предметом законодавчих ініціатив, що подавалися на розгляд Парламенту багатьох скликань. Доведено, що пропоновані законодавчі механізми за порушення порядку особистого голосування народними депутатами передбачали: встановити відповідальність (переважно кримінальну); запровадити особисте голосування за допомогою електронної системи із застосуванням сенсорної клавіші з фіксацією результатів голосування тощо. Аналіз законо проєктів стосовно заробітної плати парламентарів показав, що вони мали на меті встановити, зокрема, таке: граничний розмір заробітної плати; заборону збільшення розміру заробітної плати та інших матеріальних винагород протягом чинності повноважень народних депутатів тощо. Що стосується дотримання парламентарями норм депутатської етики, то законопроєкти запроваджували такі новації: створення Служби парламентського пристава; встановлення адміністративної відповідальності народних депутатів, посадових осіб, громадян за порушення дисципліни та норм етики на пленарному засіданні Парламенту та ін. Важливі вектори розвитку законодавства про статус народного депутата України об’єктивно відображені у відповідних програмних і директивних документах. У контексті вирішення питань про особисте голосування парламентарів та дотримання норм депутатської етики науковці пропонують: за порушення народними депутатами обов’язку особисто голосувати на засіданнях Верховної Ради України встановити політичну відповідальність, яка має наставати у формі формалізованих (правових) санкцій, що застосовуються до суб’єктів прийняття політичних рішень; запровадити в Україні інститут заступника депутата парламенту, що сприятиме вирішенню проблеми “кнопкодавства”; ухвалити кодекс поведінки депутатів як дієвий інструмент підтримки депутатської етики, чинник ствердження суспільної довіри та партнерських відносин між владою і громадянами.
2
Павшук, К., та Я. Дзюба. "Виборча реформа 2020 в Україні". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 1 (27 травня 2020): 145–52. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.1.15.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено аналіз основних змін, які стосуються організації, підготовки і проведення парламентських, президентських і місцевих виборів. Окреслено основні зміни виборчого законодавства, зокрема скасування змішаної виборчої системи для парламентських виборів, запровадження системи «єдиного неперехідного голосу», позбавлення кандидатів у народні депутати України права на самовисування, зміна грошової застави. Також обґрунтовано важливість впровадження ґендерної квоти задля дотримання конституційних принципів рівності виборів та рівності прав чоловіка й жінки. Визначено, що Виборчий Кодекс України містить низку прогресивних норм, які з одного боку здатні удосконалити порядок підготовки, організації і проведення виборів в Україні, а з іншого – породжують нові виклики для теорії та практики. Зроблено висновок, що наявність єдиного нормативно-правового акту, який регулюватиме порядок підготовки, організації і проведення виборів забезпечить стабільність та єдність виборчого законодавства, усуне юридичну і практичну невизначеність. У процесі подальшого удосконалення законодавства про вибори пропонується скасовувати застарілі та неефективні норми, не включати до Кодексу загальні норми, які не є його предметом, аналізувати досвід і взірцеву практику зарубіжних країн та апелювати до неї.
3
Єгорова, В. С. "Зміни у виборчому праві". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (2 вересня 2020): 10–13. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).555.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовані зміни, які стосуються виборчого права України та набрали чинності 1 січня 2020 р. Аналіз суті правових інститутів і їх розуміння в різних правових системах є стартовою платформою для проведення заходів із вдосконалення вітчизняного законодавства, що постійно зазнає змін через нестабільність суспільних відносин.
Важливу роль у суспільстві відіграє виборче законодавство, адже саме вибори як одна з форм безпосередньої демократії шляхом формування вищих органів державної влади реалізує право народу на управління державою.
Виокремлюються проблеми та порушення рівності виборчого права під час реалізації активного та пасивного виборчого права. Наприклад, до них належать обмеження обсягу права голосу окремої категорії виборців на підставі їхнього місця проживання (перебування); запровадження суто пропорційної виборчої системи; «джеррімендеринг» (штучна зміна меж округів «виборчої геометрії» на користь окремого кандидата); заборона «подвійного балотування» на різних видах виборів, які відбуваються одночасно. Зауважується, що введення чистої пропорційної системи призведе до повної залежності кандидатів у народні депутати України від політичних партій, котрі витіснять втілення інтересів виборців. Тому вирішення питання порушення принципу рівності виборців під час голосування в закордонному виборчому окрузі вбачається у розробленні й унормуванні механізму попередньої реєстрації таких виборців із фіксацією місця їхнього постійного проживання та надання можливості проголосувати за кандидатів свого виборчого округу. Формулюється зміст виборчо-процесуальної рівності кандидатів, тобто рівності можливостей діяльності зареєстрованих кандидатів у виборчому процесі, що може стосуватися й рівних можливостей для агітації, реєстрації, недопущення застосування адміністративного ресурсу, чесного підрахунку голосів тощо.
4
Ясінська, Аліна. "РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА ЛЬВІВЩИНИ: ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ (1990–2019 РР.)". Society Document Communication, № 13 (10 січня 2022): 257–90. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2021-13-257-290.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено особливості становлення регіональної політичної еліти Львівщини у період з 1990 р. до 2019 р. Основну увагу зосереджено на трьох завданнях: кого варто відносити до категорії «політичної еліти» Львівщини; які основні шляхи її формування, починаючи з періоду становлення України як держави і до сучасного етапу; якою є кількісна оцінка політичної еліти Львівщини.
Зокрема, було визначено, кого варто вважати політичною елітою регіону. За допомогою, використаного у дослідженні, методу позиційного аналізу, було класифіковано регіональну політичну еліту на формальну та неформальну. Визначено, що формальна політична еліта займає певні посади у владній вертикалі, що формалізує її причетність до прийняття політичних рішень. Натомість неформальна еліта представлена особами, які не займаючи керівних посад, формують певний тип відносин з масами, посідають вагоме місце у процесі прийняття важливих рішень та впливають на здійснення політичної влади в регіоні завдяки ресурсам, якими вони володіють (фінансовий капітал, авторитет, доступ до формування суспільної думки та маніпулювання нею тощо).
Проаналізовано процес оновлення львівської формальної політичної еліти починаючи з 1990 р. та виявлено, що саме в цей період у регіоні спостерігаються зародки демократичних процесів та перехід до багатопартійності. Помічено, що досить часто регіональна політична еліта Львівщини використовувала представницькі органи області як стартовий майданчик для подальшого кар’єрного росту, що призводило до постійного руху та припливу нових обличь.
Досліджено, що серед неформальної політичної еліти найбільш потужною групою можна вважати бізнес-еліту, яка окрім фінансових важелів впливу часто використовує також маніпулювання громадською думкою через доступ до медіа-ресурсів. Відзначено, що оновлення в цій групі еліти відбувається значно повільніше, ніж серед формальної політичної еліти.
Окремо йдеться про кількісну оцінку регіональної політичної еліти Львівщини. Оскільки про конкретні кількісні підрахунки говорити важко, зазначено, що до цієї категорії можна віднести як відносно невелику когорту осіб (від кількох сотень), які контролюють більшість ресурсів та нав’язали міцні зв’язки на регіональному та загальнодержавному рівнях, так і значно розширити її кількістю осіб (до тисячі двохсот), серед яких найвпливовіші політики (народні депутати України), очільники та депутати місцевих рад, керівництво ОДА та її департаментів, голови регіональних організацій політичних партій та основні неформальні лідери в регіоні.
5
Сорокін, Андрій. "УЧАСТЬ ГАЗЕТИ «ЗА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ КАДРИ» У ВИСВІТЛЕННІ ПІДГОТОВКИ, ПЕРЕБІГУ ТА РЕЗУЛЬТАТІВ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ І МІСЦЕВИХ ВИБОРІВ 1990 Р. В М. КИЄВІ". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 62–68. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.10.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню відображення на сторінках газети Української сільськогосподарської академії «За сільськогосподарські кадри» особливостей парламентських та місцевих виборів 1990 р. в м. Києві. Виявлено, що означена газета досі не досліджувалася як джерело історії виборів 1990 р. до Верховної та місцевих рад народних депутатів Української РСР. З’ясовано, що вперше відомості про названі вибори з’явилися в номерах досліджуваного видання у вересні 1989 р. і були пов’язані з обговоренням законопроєктів про республіканські та місцеві вибори 1990 р., що тривало у багатотиражній газеті до жовтня 1989 р. Із листопада 1989 р. по лютий 1990 р. редакція досліджуваної газети вміщувала інформацію про участь компартійних, комсомольських та профспілкових осередків УСГА у підготовці до виборів, формування місцевих виборчих комісій, їхній склад та особливості діяльності, процес висування та реєстрації кандидатів у депутати, особливості передвиборчої агітації в межах Московського району м. Києва з акцентом на специфіку УСГА. Особливістю ролі газети «За сільськогосподарські кадри» була майже повна відсутність відомостей про результати голосувань 4 та 18 березня 1990 р. на виборах до Верховної та місцевих рад народних депутатів Української РСР, зокрема кількісних показників. Активізація уваги досліджуваного видання до висвітлення республіканських і місцевих виборів 1990 р. була властива його номерам за квітень 1990 р., в яких було опубліковано звернення обраного депутатом Київміськради I (XXI) скликання кандидата від УСГА В. Кизими та передвиборчі програми двох кандидатів у депутати Московської райради м. Києва названого скликання на повторних виборах. Попри нерівномірність висвітлення в номерах газети «За сільськогосподарські кадри» передумов, перебігу та наслідків виборів 1990 р. в м. Києві з акцентом на обговоренні законопроєктів про вибори, участі у підготовці до виборів компартійних осередків УСГА, особливостях діяльності місцевих виборчих комісій і процесі висування та реєстрації кандидатів у депутати, досліджуване видання відзначається регулярністю висвітлення проблематики названих виборів і розкриває їхні локальні особливості в межах Московського району м. Києв а.
6
Надточиєва, А. П. "Проблеми кваліфікації незаконних дій народних депутатів за ст. 364 Кримінального кодексу України". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 147–57. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1861.
Повний текст джерелаАнотація:
Питання визначення суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень має вирішальне значення для встановлення в певному діянні ознак складу злочину та належності цього злочину до ко-рупційних. Спеціальні суб'єкти корупційних правопорушень у публічному секторі управління, котрі є службовими особами й наділені публічними (державними) функціями, в яких реалізується державна чи муніципальна влада, викликають особливе зацікавлення для науковців та юристів-практиків, оскільки вчинені ними злочини становлять підвищену, порівняно з іншими службовими злочинами, суспільну небезпеку.
Незважаючи на прискіпливу увагу науковців, питання, пов'язані з визначенням змісту поняття «службова особа», залишаються дискусійними та викликають труднощі під час кримінально-правової кваліфікації злочинів, пов'язаних зі зловживанням службовим становищем або владою.
Метою статті є аналіз кола повноважень народних депутатів України як представників народу в парламенті - Верховній раді України, з огляду на наявність установлених законом підстав для віднесення їх до службових осіб, визначення яких надане в п.п. 1 і 2 прим. до ст. 364 КК, та притягнення їх до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем.
Системний аналіз чинного законодавства вказує на те, що окремий народний депутат України не має владних повноважень ані у Верховній Раді Україні, ані у відносинах з іншими суб'єктами, оскільки не наділений правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати будь-які рішення, обов'язкові для виконання юридичними чи фізичними особами.
Унаслідок дослідження автор дійшов висновку про неможливість визнання народного депутата службовою особою в розумінні прим. до ст. 364 КК, оскільки він не належить до суб'єктів владних повноважень, не наділений владними управлінськими функціями, а характер його взаємодії у процесі виконання повноважень представника народу України в парламенті та у відносинах з іншими суб'єктами не передбачає можливості впливу на інших осіб з огляду на відсутність відносин, які б характеризувались службовою залежністю від нього інших суб'єктів.
7
Словська, І. Є. "ВИПРАВДОВУВАТИ ДОВІРУ ВИБОРЦІВ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 23 (11 листопада 2019): 141–47. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v23i0.602.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджуються проблеми діяльності народних депутатів України як членів представницького органу народу. Об'єктом аналізу стають такі негативні чинники, як пропуски пленарних засідань і засідань комітетів, низька якість законодавчої діяльності. Простежується зв'язок між активністю виборців під час виборів і якістю їхнього життя, бажанням обрати на державні посади «нові обличчя». Підкреслено, що без постійного якісного виконання народними депутатами їх обов'язків неможлива побудова політичної стабільності, демократії та національної безпеки.
8
Упоров, И. В. "Выборы и статус депутата местного Совета в советском государстве (до Конституции СССР 1977 г.): правовой аспект". ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ 72, № 6 (квітень 2021): 147–51. http://dx.doi.org/10.18411/lj-04-2021-255.
Повний текст джерелаАнотація:
Раскрываются основные тенденции развития статуса депутата в советском государстве в период до принятия Конституции СССР 1977 г., при этом акцент делается на статусе местных Советов. Отмечается, что с формально точки зрения депутаты являлись представителями народа во властных структурах и имели соответствующие полномочия, довольно подробно отрегулированные в законах, особенно в начале 1970-х гг. Однако фактически депутаты избирались на безальтернативной основе и соответственно их потенциал в условиях командноадминистративной системы управления обществом использовался далеко не в полном объеме. Автор использовал свои более ранние публикации по этой теме.
9
Klymenko , O. M., та Yu V. Danyliuk . "Конституційно-правовий статус народного депутата України: проблемні питання та підходи до їх вирішення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 50–59. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.05.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз законодавства щодо регулювання правового статусу народного депутата України в контексті актуальних питань законодавчих пропозицій.
Наукова новизна полягає у висвітленні особливостей законодавчого регулювання конституційно-правового статусу народного депутата України на основі ретроспективного аналізу розвитку законодавства з цього питання, позицій науковців, відповідних програмних та перспективних документів, зокрема у контексті Рекомендацій щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України, а також відповідних проектів законів, внесених на розгляд парламенту.
Висновки. Законодавчий процес із врегулювання правового статусу народного депутата України розпочався практично одночасно з проголошенням незалежності нашої держави та триває донині. Цей процес умовно поділяють на три періоди. Перші два відносять до 90-х років минулого століття та пов’язують із прийняттям Конституції України і базового законодавства. Третій період законодавчого врегулювання статусу народного депутата України, що триває понині, характеризується удосконаленням нормативно-правової бази з цього питання та приведенням її у відповідність до європейських стандартів. Надається аргументація про можливість виділити четвертий період, початок якого пов’язують із реформуванням інституту недоторканності народних депутатів України.
Досліджуються актуальні питання вдосконалення національного законодавства про статус народного депутата України, теоретичні підходи до вирішення ряду проблем, найбільш дискусійними серед яких нині є, зокрема: гарантії дотримання вимоги особистого голосування; розширення підстав для дострокового припинення повноважень парламентарів; вдосконалення правового регулювання депутатських запитів та звернень як механізмів парламентського контролю.
10
Танривердієв, Хазарі Муса-огли. "Особливості повідомлення про підозру народним депутатам України". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 233–40. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1946.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено доктри-нальні підходи до змісту повідомлення про підозру народному депутату України. Підтримано наукову позицію, що порядок здійснення повідомлення про підозру складається з двох взаємопов'язаних етапів: по-перше, це складання самого тексту повідомлення, вимоги до якого визначено ст. 277 КПК України; по-друге, це безпосереднє вручення повідомлення та роз'яснення по суті, порядок чого передбачено ст. 278 КПК України. З'ясовано, що повноваження повідомляти будь-якій особі про підозру, зокрема й народному депутату України, пов'язуються з наявністю права процесуального керівництва досудовим розслідуванням, що є визначальним, а отже, первинним, оскільки випливає з необхідності нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Генеральний прокурор (виконувач обов'язків Генерального прокурора) або заступник Генерального прокурора - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який не здійснює прокурорського нагляду в конкретному кримінальному провадженні, не може нести процесуальної відповідальності за наслідки своїх дій, адже така особа не допущена до матеріалів провадження, а тому не в змозі дати оцінку наявності достатніх доказів та їх обґрунтованості для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Наголошено, що Генеральний прокурор або його заступник не можуть виконувати функції процесуального керівництва у кримінальному провадженні на певних його етапах фрагментарно, якщо вони не визначені процесуальними керівниками від початку провадження. Процедура визначення процесуального керівника прописана у КПК України достатньо імперативно, чітко регламентована. Визначено, що повідомлення про підозру має бути вручене особисто або (у разі неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень) відправлене для вручення виключно в день його складення. Зроблено висновок, що кримінальне провадження стосовно народного депутата України може здійснюватися лише за умови процесуального керівництва в ньому Генерального прокурора (виконувача обов'язків Генерального прокурора) або заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
11
PIDKOVA, Ihor. "СТАНОВЛЕННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО ПАРЛАМЕНТСЬКОГО БЛОКУ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНСЬКОЇ РСР (1990 Р)." Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, № 19-20 (1 жовтня 2019): 257–72. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2019.19-20.2346.
Повний текст джерелаАнотація:
Висвітлено процес організаційного формування опозиційного депутатського об’єднання у Верховній Раді Української РСР XII скликання. Відзначається, що формувати парламентську опозицію довелось в умовах жорсткого політичного протистояння з комуністичною більшістю парламенту. У парламентський блок «Народна Рада» увійшли представники різних ідейно- політичних течій, що перебували на спільних політичних платформах – антикомунізму, антитоталітаризму, антиунітаризму і демократизму. У своєму програмному маніфесті Народна Рада задекларувала реформу політичної системи в республіці на основі трьох засадничих принципів – суверенітет, багатопартійність і різноманітність форм власности. Опозиційне об’єднання сформувалося як мультифракційний загальнополітичний парламентський блок у складі кількох фракцій, кожна з яких мала власне бачення суспільно-політичної ситуації в республіці, цілей і методів дій опозиційних сил. У протиборстві та взаємодії двох парламентських сил – Народної Ради і консервативно-комуністичної більшісти поступово витворювалися контури майбутньої державности України. Опозиційне коаліційне об’єднання депутатів – Народна Рада, використовуючи методи парламентської та позапарламентської діяльности, змінюючи республіканську законодавчу базу, сприяло демократичним процесам у республіці й повело боротьбу за реальний суверенітет України.
12
Городецький, О. В. "Відповідальність Рад народних депутатів". Вісник Київського університету. Суспільно-політичні науки, Вип. 1 (1991): 75–77.
Знайти повний текст джерела
13
Григоренко, А. "Гарантії здійснення повноважень народним депутатом України". Право України, № 5 (2004): 116–21.
Знайти повний текст джерела
14
Чепель, О. Д. "Конституційно-праврва відповідальність народних депутатів України". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 282 (2005): 31–36.
Знайти повний текст джерела
15
Смокович, М. "Судовий контроль за виборами народних депутатів України". Юридична Україна, № 7 (115) (2012): 29–33.
Знайти повний текст джерела
16
Словська, І. "Вдосконалення законодавства про вибори народних депутатів України". Юридический вестник, № 3 (2012): 28–31.
Знайти повний текст джерела
17
РУСЕЦЬКИЙ, А. А. "ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕДОТОРКАНОСТІ ПРЕЗИДЕНТА ТА НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ". Право.ua, № 1 (2020): 5–9. http://dx.doi.org/10.32782/law.2020.1.1.
Повний текст джерела
18
Нєстєрова, О. "Робота зі зверненнями громадян та народних депутатів України". Вісник прокуратури, № 3 (2008): 31–34.
Знайти повний текст джерела
19
ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Демократія, демократизація та феномен “електоральної революції” 2019 року в Україні". Право України, № 2019/11 (2019): 200. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-200.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена проблемам становлення і розвитку демократії та демократизації в Україні й за кордоном. Досліджуються витоки і генезис доктрини демократії, визначаються її сутність і зміст. Зроблено висновок, що демократія (із грец. Δῆμοςράτία – “влада народу”, “народне управління”) – це історично сформований тип політико-правового режиму, за якого єдиним джерелом легітимної влади у державі є народ, який здійснює її безпосередньо та (або) через представницькі інституції. Наголошується, що наприкінці XX – на початку XXI ст., поряд із безпосередньою (вибори, референдуми тощо) і представницькою демократією, набуває популярності демократія участі, або ж так звана партисипаторна (від англ. participate – “брати участь”) демократія. Остання є формою політико-правового режиму, що передбачає організацію всього суспільного та державного життя з залученням громадськості до розробки й прийняття владних та управлінських рішень. Метою статті є виявлення походження, сутності та змісту демократії, встановлення шляхів і форм демократизації в XXI ст., а також феноменології “електоральної революції” 2019 р. у контексті розвитку нових напрямів демократизації в Україні. Звертається увага на нагальну потребу визначитися з доктриною демократії, яка буде креативною основою для розвитку збалансованої системи народовладдя в Україні, з її наступним унормуванням у Конституції та законах України. При цьому слід врахувати поширені нині в світі конституційні теорії та доктрини демократії й демократизації. Здійснено стислий огляд і характеристику відповідних теорій (елітарна, або ж “реалістична”, теорія демократії Й. Шумпетера та М. Вебера; теорія легальної (“влади закону”), або ж ліберальної, демократії А. фон Гаєка, Л. Даймонда та інших; поліархічна теорія демократії Р. Даля; плюралістична, або конкурентна, модель демократії; теорія процедурної, або ж консоціональної, демократії А. Лейхарта та інших), а також зроблено висновок про близькість для України теорій і моделей ліберальної демократії. Досліджено співвідношення категорій “демократія” та “демократизація”, які характеризують статичні та динамічні властивості народовладдя, перехід від ідей, цінностей і принципів – до практики їх реалізації людиною, громадянським су с піль ством і державою. Обґрунтовується висновок, що демократизація – це система конституційних правовідносин, спрямованих на трансформацію країни від недемократичного (частково демократичного) до повністю демократичного політичного режиму й до повсюдного впровадження елементів народовладдя у суспільстві та державі, а також широкого залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до управління державними справами і здійснення місцевого самоврядування. Досліджено феномен “електоральної революції” як одного з трендів демократизації політико-правових режимів держав Східної Європи, який втілився у процесі та в результатах виборів Президента України і народних депутатів України у 2019 р. Визначається поняття та сутнісні ознаки “електоральної революції” в Україні. Зокре ма, під категорією “електоральна революція” (з лат. “revolutio” – “повернення”, “пере творення”) запропоновано розуміти новітній тип революції, заснованої на цінностях демократії, конституціоналізму та поваги до прав людини, що передбачає докорінну зміну внаслідок і за результатами проведення виборів старих політичних еліт на нові, а також формування нових цілей, завдань і пріоритетів розвитку держави у взаємодії з громадянським суспільством.
20
Словська, І. "Народний депутат України як суб"єкт адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення". Віче, № 24 (285) (2010): 17–19.
Знайти повний текст джерела
21
Смокович, М. "Сторони виборчого спору щодо виборів народних депутатів: проблеми визначення". Юридична Україна, № 8 (116) (2012): 43–50.
Знайти повний текст джерела
22
Кузнєцова, В. Ф. "Розвиток конституційного законодавства про статус народних депутатів у СРСР". Вісник Київського університету. Юридичні науки, Вип. 29 (1988): 11–16.
Знайти повний текст джерела
23
Фурса, Є. І. "Вибори народних депутатів у правовому аспекті і не тільки". Юриспруденція: теорія і практика, № 12 (2005): 28–36.
Знайти повний текст джерела
24
Словська, І. Є. "Професійність народних депутатів України як засіб підвищення довіри до парламенту". Держава і право, Вип. 53 (2011): 191–96.
Знайти повний текст джерела
25
Рибак, Н. С. "Конституційно-правові засади виборчої системи при обранні народних депутатів України". Збірник наукових праць молодих вчених Кам"янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Вип. 6 (2015): 22–24.
Знайти повний текст джерела
26
Пономарьова, Г. "Застосування змішаної виборчої системи: вибори народних депутатів України 2002 р." Вісник Академії правових наук України, № 3 (58) (2009): 258–67.
Знайти повний текст джерела
27
Пономарьова, Г. "Застосування змішаної виборчої системи: вибори народних депутатів України 2002 р." Вісник Академії правових наук України, № 3 (58) (2009): 258–67.
Знайти повний текст джерела
28
Барановська, Г. С. "Проблеми правового регулювання виборів народних депутатів України в 2006 році". Право вибору, № 1 (2005): 100–103.
Знайти повний текст джерела
29
Держалюк, О. М. "Запити народних депутатів України як інструмент підтримки та реалізації громадських ініціатив". Стратегічні пріоритети, № 1 (6) (2008): 37–42.
Знайти повний текст джерела
30
Пирога, І., та Е. Кадебська. "Європейська інтеграція та виборча система України". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 4 (12 квітня 2022): 108–15. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.4.09.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано прийнятий Верховною Радою України Виборчий кодекс в частині виборів народних депутатів. Історія з його ухваленням нагадує справжній заплутаний детектив. Не секрет, що саме виборчі правила гри завжди розглядалися українськими політиками як спосіб знайти найбільш вдалі конфігурації для посилення власного впливу – особливо для тих політсил, які перебувають при владі. Запропоновано внести наступні зміни: повністю відкрити регіональні списки, змінити систему підрахунку голосів, ввести поняття імперативного мандату.
31
Держалюк, О. М. "Контроль за реалізацією запитів народних депутатів України (на прикладі міністерств і відомств)". Держава і право, Вип. 43 (2009): 210–15.
Знайти повний текст джерела
32
Pryakhina, K. А., та K. S. Skrebcova. "Соціальні мережі: удосконалення правового регулювання передвиборної агітації". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (29 серпня 2019): 145–53. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Проблема правового регулювання політичної реклами в мережі Інтернет є актуальною і такою, яка вимагає якнайшвидшого вирішення на правовому рівні. Метою статті є проведення комплексного та системного аналізу соціальних мереж як інструменту передвиборної агітації та вироблення пропозицій щодо удосконалення правового регулювання їх використання.Наукова новизна полягає у наданні дієвих пропозицій щодо удосконалення правового регулювання соціальних мереж в передвиборній агітації шляхом внесення змін до законів України «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України».Висновки. У процесі дослідження, по-перше, розкрито роль соціальних мереж у передвиборній кампанії. Соціальні мережі все активніше використовуються у політичній комунікації як громадянами, так і політичними інститутами. Можна стверджувати, що сьогодні саме ці майданчики обумовлюють розширення політичного дискурсу в інтернет-просторі. По-друге, визначено активні соціальні мережі, а також проаналізовано передвиборну агітацію в Україні. Вперше активно політики почали використовувати соціальні мережі у передвиборчих агітаціях у 2014 р. Роль мереж з того часу лише збільшується, а політичні сили не лише використовують їх, а й зловживають ними. По-третє, використання соціальних мереж у передвиборній агітації має і свої недоліки, основним є недостовірна інформація, яку розповсюджують боти. Тому пропозиції щодо удосконалення правового регулювання передвиборної агітації в соціальних мережах, а саме – зміни до законів України «Про вибори Президента України» та «Про вибори народних депутатів України», що регулюють діяльність політиків у соціальних мережах, повинні стосуватися: заборони використання ботів, чіткого визначення строків проведення агітації у соціальних мережах, ідентифікування політичної реклами.
33
Лаврут, Ольга. "Громадсько-політична діяльність педагогів шкіл УРСР у 1950-1980-х роках". Старожитності Лукомор'я, № 3 (1 червня 2021): 103–15. http://dx.doi.org/10.33782/2708-4116.2021.3.81.
Повний текст джерелаАнотація:
Учительство у радянській державі розглядали у фокусі рупорів ідеології правлячої партії, котрі формували світогляд підростаючого покоління. Воно поставало і з позицій кадрової політики, яка носила чітко регламентований і централізований характер. На учительських з’їздах працівників народної освіти та комісіях з питань освіти обговорювали питання різних сфер життя педагогів і наголошували на їх участі у них.
Ще одним напрямком їх діяльності стало долучення до передвиборчих кампаній. Вони виступали у ролі й агітаторів, акцентуючи на особливостях і перевагах радянської системи, і кандидатів у депутати. Педагоги брали участь й у громадських заходах, приурочені річницям життя та творчості діячів культури. Учителі були агітаторами, членами Педагогічного товариства з поширення політичних і наукових знань. Під гаслами соціально-економічного поступу СРСР педагоги допомагали на підприємствах, на ланах і фермах колгоспів і радгоспів. З одного боку, ці заходи демонстрували інтеграцію кожного у державотворчі процеси, а з іншого – відривали учительство від його безпосередніх справ.
34
Андрухів, О. І. "ПРАВОВІ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ РАДЯНІЗАЦІЇ ГАЛИЧИНИ В 1939–1941 РОКАХ". Прикарпатський юридичний вісник, № 5 (10 лютого 2022): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5.920.
Повний текст джерелаАнотація:
1.Андрухів О. І. Правові причини та наслідки радянізації Галичини в 1939–1941 роках. – Стаття. У статті розкриваються основні засади реалізації політики «радянізації» західноукраїнських земель, зокрема Галичини у 1939–1941 рр., та вирішення радянською владою питання дитячої безпритульності та бездоглядності. Встановлено, що одним із перших кроків радянської влади на новоприєднаних територіях були дії, пов’язані з переміщенням окремих груп населення. Упровадження радянської системи права на західноукраїнських землях здійснювалося оперативно, оскільки до цього процесу залучали політвідділи військових частин Українського фронту та радянсько-партійних працівників, що прибули. Так, протягом 1939–1941 рр. на території інкорпорованої Галичини відбувалося формування органів радянської влади, зокрема міліції та силових структур, та проводилися заходи щодо громадської безпеки і попередження контрреволюційної і антирадянської діяльності. У жодному з офіційних наказів, розпоряджень чи вказівок вищого республіканського керівництва не згадано про проблему безпритульних та бездоглядних дітей. Першим кроком радянської влади в Галичині було формування партійної структури і системи органів місцевої влади. 24 березня 1940 р. проведено вибори депутатів до Верховної Ради СРСР та УРСР, а 15 грудня того ж року – до місцевих рад, що юридично діяли як адміністративні одиниці з 20 січня 1940 р. Паралельно з формуванням нової правової системи в регіоні здійснювалися кардинальні соціально-економічні реформи, які мали на меті повністю інтегрувати приєднані території до загальноукраїнського господарського комплексу. Ці перетворення були традиційними для радянської дійсності 1920–1930-х рр., а тому провокували народне невдоволення і стали причиною появи дитячої безпритульності та бездоглядності. Після перших хвиль репресій без опіки залишилися тисячі дітей. Констатовано, що політика радянізації зумовила запровадження специфічних термінів, які мали правову основу та стосувалися проблеми дитячої безпритульності та бездоглядності. Одним із таких понять є «ворог народу». Поняття «ворог народу» було затверджене в Кримінальному кодексі УРСР 1927 та 1934 рр. і передбачало поділ правопорушників на дві категорії. До першої застосовували найвищу міру покарання, а до другої – ув’язнення в трудово-виправних закладах. Таким чином, політика радянізації в західних областях УРСР супроводжувалася порушенням прав людини, зокрема й неповнолітніх. При цьому жодних заходів із протидії поширенню безпритульності та бездоглядності дітей не здійснювалося.
35
Gunaev, Evgeniy A. "Реформа системы Советов народных депутатов в Калмыкии в годы перестройки (1989–1991 гг.)". Desertum Magnum: studia historica Великая степь: исторические исследования, № 1 (18 грудня 2020): 135–44. http://dx.doi.org/10.22162/2712-8431-2020-9-1-135-144.
Повний текст джерелаАнотація:
The article analyses the board of people’s deputies system reform at the end of 1980s — the beginning of 1990s on the example of the Republic of Kalmykia. The board of people’s deputies system reform in Kalmykia in the given period developed within the framework of social doctrine vision of the Soviet in the system of country-wide power. These changes reflected the influence of perestroika and were aimed at democratization of the board of people’s deputies work, the rise of their role as the representational body of power and responsibility, specifically the local board, in the solution of social-economic problems of the territories and population. Beginning from 1991, under the influence of Russian reforms there was a gradual transition to the perception of the local board as a local government authority. In 1992, the local government institution was introduced in Kalmykia.
36
Кальченко, С. "Деякі аспекти розгляду в судовому порядку справ, що стосуються виборів народних депутатів України". Юридичний журнал, № 5 (2002): 90–96.
Знайти повний текст джерела
37
Діденко, О. М. "Еволюція розвитку виборчого законодавства України". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 88 (26 грудня 2019): 35–45. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.88.35-45.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкриваються особливості становлення виборчого законодавства України з часу проголошення незалежності нашої держави. Виокремлено певні тенденції й закономірності його еволюційного шляху розвитку. Так вибори Президента України, народних депутатів України, як і місцеві вибори органів і посадових осіб місцевого самоврядування проводилися переважно на основі нових законів чи їх нових редакцій, апробуючи різні види виборчих систем. Виокремлено певні етапи і позитивну динаміку до стабільності виборчого законодавства України в останні роки. Наголошено значення Виборчого кодексу України для упорядкування даної галузі законодавства, гармонізації з існуючими міжнародними стандартами в цій сфері, а також визначено перспективні напрями удосконалення виборчого законодавства.
38
ЗАХАРЧЕНКО, ПЕТРО, та ОЛЕКСАНДР СИБІГА. "Державний статус української мови: спроба ліквідації завершення процесу уконституювання". Право України, № 2019/12 (2019): 246. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-246.
Повний текст джерелаАнотація:
Поява пропонованої широкому загалу статті спричинена багатолітнім протистоянням між прихильниками надання українській мові статусу державної і їхніми політичними опонентами. На підставі оприлюдненого тексту конституційного подання до Конституційного Суду України 51 народного депутата України від 23 квітня 2019 р., що поставили під сумнів конституційність окремих положень Зако ну України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (Закон № 2704-VIII), здійснено конституційно-правовий аналіз спірних положень цього Закону у зіставленні з нормами Конституції України. Мета статті полягає у правовому обґрунтуванні позиції щодо відповідності окремих положень Закону № 2704-VIII, яким здійснено законодавче забезпечення функціонування української мови як державної, приписам Конституції України. Приводом для конституційного подання слугували окремі норми Закону № 2704-VIII, які, на думку суб’єкта конституційного подання, дискримінують російськомовних громадян за мовною ознакою. Крім того, автори вважають, що права російської мови істотно порушуються в тій частині, що на підставі документа надана перевага кримськотатарській мові як мові корінного народу, англійській мові та іншим мовам Європейського Союзу, незважаючи на те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та інших мов національних меншин. Аргументовано, що законодавець, ухвалюючи Закон № 2704-VIII, не порушив основні приписи конституції в частині забезпечення прав корінних народів, націо-нальних меншин України, зокрема й російськомовної частини населення. Визнані маніпулятивними, надані суб’єктом конституційного подання статистичні відомості, про факти, пов’язані з кількістю носіїв російської мови, кількісним складом націй і національностей, що проживають на території України, та чисельністю представників найбільшої етнічної меншини. Зазначено, що прямий зв’язок між національною належністю і мовою користування відсутній. Зроблено висновок, що в ухваленому Законі № 2704-VIII відсутня дискримінація як за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, так і за мовними чи іншими ознаками.
39
Нестор, В. Р. "Міське самоврядування в Україні кінця ХХ - початку ХХІ століть". Прикарпатський юридичний вісник, № 4(33) (18 листопада 2020): 18–20. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.616.
Повний текст джерелаАнотація:
Міське самоуправління в Україні має досить давні історичні коріння. Воно є важливим чинником подальшого удосконалення самоуправління в цілому, а також життя територіальних громад міст. Адже більшість населення України проживає саме в містах. Щодо України слід зазначити, що дійсно демократичне місцеве самоврядування почало формуватися лише наприкінці ХХ століття.
У зв'язку із цим важливим практичним завданням є подальше удосконалення системи міського самоврядування, а важливим теоретичним завданням - належне доктринальне забезпечення цього процесу.
Метою статті є аналіз становлення сучасного міського самоврядування в Україні наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть.
Закон Української РСР від 7 грудня 1990 року «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування» неодноразово зазнавав змін і доповнень (у тому числі змінювалась і його назва) й був чинним до того, як набув юридичної сили чинний наразі Закон «Про місцеве самоврядування в Україні». Найтриваліший час Закон 1990 року діяв під назвою «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» - відповідні зміни було внесено 26 березня 1992 року, тоді ж Закон було викладено в новій редакції.
Місцеве самоврядування з боку його організації в цілому й організаційно-правової форми зокрема зазнало лише незначних змін після прийняття Конституції України 1996 року й оновлення кодифікованого закону про місцеве самоврядування. Найбільші зміни стосувались концептуального підходу до місця цього інституту в суспільстві - починаючи з середини 1990-х років, воно більше не вважалось інститутом державної влади, а стало все частіше характеризуватися як інститут громадянського суспільства, функціонування якого гарантується державою. Більшість українських фахівців із муніципального права вважають, що публічна влада в Україні представлена двома різновидами: державною владою та місцевим самоврядуванням (муніципальною владою).
40
Коляструк, А. "Политические элиты в независимой Украине: генеалогия, интересы, способы действия (на примере народных депутатов Украины)". Перекрёстки, № 1/2 (2014): 175–89.
Знайти повний текст джерела
41
Завалевська, В. "Політичні партії України: участь у виборчому процесі з виборів народних депутатів України 2006 року". Вісник Центральної виборчої комісії, № 2 (2006): 66–74.
Знайти повний текст джерела
42
Давидович, Я. "Основні засади організації підготовки і проведення виборів народних депутатів України 26 березня 2006 року". Вісник Центральної виборчої комісії, № 1 (2006): 9–13.
Знайти повний текст джерела
43
Sashchuk, T. "КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ (НА ПРИКЛАДІ ОФІЦІЙНИХ СТОРІНОК НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ У СОЦІАЛЬНІЙ МЕРЕЖІ «ФЕЙСБУК»)". State and Regions. Series: Social Communications, № 2(42) (18 березня 2020): 4. http://dx.doi.org/10.32840/cpu2219-8741/2020.2(42).1.
Повний текст джерелаАнотація:
<div><em>The article presents the results of the study of the communicative competence of the politicians on the basis of the analysis of their messages on their official pages of the Facebook social network. The research used the following general scientific methods: descriptive and comparative, as well as analysis, synthesis and generalization. The quantitative content analysis method with qualitative elements was used to distinguish the peculiarities of information messages that provide communication of the deputies of Verkhovna Rada (Ukrainian Parliament) on their official Facebook pages. Information messages have been analyzed by the following three criteria: subject matter, structure and language.</em></div><p> </p><p><em>For the first time the article draws a parallel between communicative competence and the ability to communicate with voters on the official pages of Facebook which is the most popular social network in Ukraine. As it is established, communicative competence in the analyzed cases is caused not by education, but by previous professional activity of a politician. The most successful and high-quality communication was from the current parliamentarian who worked as a journalist in the past. More than half of the messages that provided successful communication consisted of sufficiently structured short text and a video. The topic covers the activity of the parliamentarian in the Verkhovna Rada and in his district. More than half of the messages are spoken in the first person.</em></p><p><em>The findings of the study can be used in teaching such subjects as Political PR and Electronic PR, and may be of interest to politicians and their assistants.</em><em></em></p><p><strong><em>Key words:</em></strong><em> competence and competency, communicative competence, political discourse, official page of the deputy of Verkhovna Rada of Ukraine on the Facebook social network, subject matter and structure of the information message, first-person narrative, correspondence of communication to the level of communicative competence.</em></p>
44
Осадчук, О. К. "Про окремі аспекти організації роботи окружних виборчих комісій під час проведення виборів народних депутатів України". Вісник Центральної виборчої комісії, № 1 (31), квітень (2015): 20–24.
Знайти повний текст джерела
45
Талалаев, А. Н. "НИЧТОЖНОСТЬ ТАЙН (к 10-летию объявления недействительными Съездом народных депутатов СССР секретных протоколов с Германией)". Moscow Journal of International Law, № 4 (2 вересня 2021): 119–26. http://dx.doi.org/10.24833/0869-0049-1999-4-119-126.
Повний текст джерела
46
Кавацюк, Дмитро. "ПЕРШИЙ ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ДОСВІД РУСИНІВ-УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИ- НИ В АВСТРІЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ (1848–1849 рр.).." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", № 32 (27 грудня 2019): 33–40. http://dx.doi.org/10.15330/gal.32.33-40.
Повний текст джерелаАнотація:
“Весна народів” сприяла активізації українського національного руху в Галичині. Скликання парламенту та система проведення виборів формували політичну свідомість не тільки в середовищі інтелігенції, але й мало- освіченого селянства. Протягом другої половини ХІХ ст. цілий ряд українських діячів набиралися досвіду держав- ного будівництва, акумулювали знання і використали їх після проголошення ЗУНР. Стаття присвячена діяльності українських послів в австрійському парламенті 1848–1849 рр. Автор охарактеризував проведення виборів до рейхстагу в Галичині в умовах революційних подій в Австрійській імперії, особливу увагу приділив аналізу позиції русинів-українців у парламенті щодо умов скасування панщини. Зроблено спробу визначити кількісний і персо- нальний склад українського парламентського представництва та його соціальну структуру. Також проаналізовано боротьбу за поділ Галичини на дві провінції та співпрацю українських послів з іншими депутатами рейхстагу.
47
Афанасьєва, М. В. "ПРЕФЕРЕНЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ РОЗПОДІЛУ ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ МАНДАТІВ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 15 (30 травня 2019): 39–49. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v15i0.356.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу особливостей технологій розподілу представницьких мандатів із використанням преференцій. Досліджено концепцію та проекти виборчих законів, які пропонують використання відкритих партійних списків на виборах народних депутатів України, відзначені їхні переваги й недоліки. Зазначено, що перехід до виборчої системи із відкритими партійними списками сприятиме оновленню політичних еліт і розбудові внутрішньопартійної конкуренції.
The article analyzes the characteristics of the technology distribution of representative mandates using preferences. Researched the concept of electoral laws that projects that offer the use of open party lists for elections of deputies of Ukraine noted their advantages and disadvantages. The article notes that the transition to the electoral system with open party lists will help to update the political elites and the development of intraparty competition.
48
Borodin, I. Y., та T. M. Tarasenko. "Визначення відповідальності в місцевому самоврядуванні в Україні: законодавчий аспект". Public administration aspects 5, № 8-9 (8 грудня 2017): 56–65. http://dx.doi.org/10.15421/15201728.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано застосування категорії відповідальності у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», визначено суб’єкти, інстанції, засоби реалізації відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Дослідження виявило наявність змішування засобів забезпечення відповідальності з переліком підстав за яких передбачено її настання. Також з’ясовано, що якщо для місцевого референдуму щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у профільному законі визначено підстави для його проведення, то для проведення процедури народної ініціативи таких підстав не зазначено. Підтверджено висновок про те, що труднощі практичної реалізації відповідальності пов’язані, зокрема, з проблемою конкретизації статусу територіальної громади. Відповідно, важливим завданням є здійснення деталізації положень щодо визначення статусу територіальної громади як суб’єкта відносин відповідальності. Крім того, до причин, які перешкоджають територіальній громаді застосовувати існуючі законодавчі норми про відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, віднесено відсутність регламентації процедур їх реалізації, у тому числі, на рівні локальних нормативно-правових актів, а також особливості виборчої системи, за якої обмежується здатність виборців відкликати депутата місцевої ради. У статті обґрунтовується точка зору щодо актуальності уточнення і розмежування видів відповідальності та засобів їх забезпечення, зокрема конституційно-правової та політичної відповідальності.
49
Sogdanova, Zayana, та Baatr Okonov. "НАРОДНЫЕ ИЗБРАНИКИ СОВЕТОВ ДЕПУТАТОВ ТРУДЯЩИХСЯ: КАДРОВЫЙ СОСТАВ УЛАН-ХОЛЬСКОГО, ТРОИЦКОГО И ЗАПАДНОГО УЛУСНОГО СОВЕТОВ. 1939–1943 ГГ." MAGNA ADSURGIT HISTORIA STUDIORUM 3, № 1 (1 червня 2017): 104–10. http://dx.doi.org/10.22162/2541-9749-2017-3-1-104-110.
Повний текст джерела
50
Туркевич, І. К. "Місцеві Ради народних депутатів як суб"єкти діяльності по забезпеченню соціалістичної законності, охорони правопорядку та попередженню правопорушень". Вісник Київського університету. Юридичні науки, Вип. 28 (1987): 50–54.
Знайти повний текст джерела