Добірка наукової літератури з теми "Наративний прийом"

Purpose of the research. This research paper focuses on the models of creating a feedback loop as a narrative technique implemented in the following biblical narrations: the story of king David in 2 Samuel, king Manasseh in 2 Chronicles, prophet Jonah in Jonah from the Old Testament. The paper aims at identifying narrative mechanisms and linguistic means of creating a feedback loop in English biblical discourse. Methods. The methodology of the feedback loop reconstruction integrates: narrative analysis and contextual-interpretive analysis to show axiological meanings of the ecologically charged biblical narrations; elements of syntactic analysis in order to determine cause and effect relations between events and actions, or axiological changes in the participants’ behavior; structural analysis and semantic analysis – to distinguish the models of creating a feedback loop according to the criterion of their complexity. Results. The feedback loop as a narrative technique in English biblical discourse reflects the didactic stages of teaching man by God and man’s responsibility for his environment. Explicitly marked causal relations outlining ecological imbalance in ecologically charged biblical narrations are manifested by means of gradation, syntactic parallelism, polysyndeton, and repetition. The narrative technique of creating a feedback loop in English biblical discourse is represented by three models. With regard to the number of the participants involved in the information transmission, three models of feedback loop can be singled out: the model of a simple feedback loop, the model of extended feedback loop (there is an additional turn), and the model of complex feedback loop (there is a mediator). Conclusions. This narrative technique entails the modification of the whole model of relations (presented in the stories of king David in 2 Samuel, king Manasseh in 2 Chronicles, and prophet Jonah in Jonah from the Old Testament), as it depends on the participants’ values and behavior alterations, as well as spiritual changes in worldview and lifestyle of a man or the whole society. Key words: Bible, biblical narrations, discourse, ecological values, feedback loop. Мета. У статті розглядаються моделі формування петлі зворотного зв’язку як наративного прийому, реалізованого у біблійних нараціях Старого Завіту про царя Давида з Другої книги Самуїла, про царя Манасію з Другої книги хронік, про пророка Йону з однойменної книги. Мета дослідження полягає у з’ясуванні наративних механізмів та лінгвальних засобів формування петлі зворотного зв’язку в англомовному біблійному дискурсі. Методи. Під час реконструювання етапів формування петлі зворотного зв’язку залучалися: наративний і контекстуально-інтерпретаційний аналіз для виведення ціннісних смислів оповіді; елементи синтаксичного аналізу з метою з’ясування причинно-наслідкових або умовно-наслідкових зв’язків між подіями, вчинками, ціннісними змінами у поведінці учасників подій та структурно-змістовий аналіз для розмежування моделей петлі зворотного зв’язку за критерієм їх складності. Результати. Петля зворотного зв’язку як наративний прийом, властивий англомовному біблійному дискурсу, відобра-жає проходження людиною етапів повчання від Господа і, відповідно, усвідомлення відповідальності щодо свого існування у навколишньому світі. Експліцитно марковані причинно-наслідкові відношення, що актуалізують причини або наслідки порушення екологічної рівноваги, реалізуються за допомогою стилістичних прийомів градації, синтаксичного паралелізму, полісиндетону, повтору. З огляду на кількість задіяних учасників у передачі інформації наративна техніка формування петлі зворотного зв’язку в англомовному біблійному дискурсі представлена трьома моделями: простої петлі зворотного зв’язку, розширеної петлі зворотного зв’язку (з’являється додатковий її виток) або складної петлі зворотного зв’язку (залучається додатковий посередник, що маркується появою нового витка-відгалуження). Висновки дослідження. Зазначена наративна техніка передбачає модифікацію всієї моделі відносин, оскільки залежить від того, як змінюються цінності і поведінка залучених до неї учасників, як відбуваються духовні зміни у світосприйнятті і способі життя людини або усього суспільства. Ключові слова: Біблія, біблійні нарації, дискурс, екологічні цінності, петля зворотного зв’язку.

У статті подано місткий теоретичний опис етапів розвитку наратології як науки від античної поетики до постструктуралістських (постмодерних) різновидів і напрямів, що вивчають наративи загалом і художній дискурс зокрема. Проблемно-хронологічним методом вивчено історичну послідовність зародження, формування та розвитку наратології. Історико-описовий і порівняльний методи допомогли проаналізувати ідеї вітчизняних і зарубіжних науковців і виокремити два основні визначення наукового терміна «наратологія»: у традиційному, вузькому, розумінні наратологія є наукою про сюжетно-оповідні твори; у більш широкому розумінні наратологія постає вченням про розповідь як один із базових способів оформлення, збереження й передачі людського досвіду. Наратологія вивчає наратив як особливий тип дискурсу, процес оповіді/розповіді, у ході якого оповідач розкриває слухачеві певну історію; у широкому витлумаченні наратологія – це не лише частина теорії епічного тексту, а й учення про манеру ведення оповіді як один із базових способів оформлення, збереження та передачі людського досвіду. Становлення науки охоплює три періоди формування: античність, класичний період і посткласичний, або некласичний. Останній характеризує наявність багатьох варіантів вужчих напрямів (лінгвонаратологія, когнітивна наратологія, теорія можливих світів, тематична наратологія, філософські наративні теорії, трансжанрові теорії). Окреслено міждисциплінарний статус науки наратології у філософському, літературознавчому та лінгвістичному ракурсі. Розкрито поняття наративної стратегії як особливого індивідуально-авторського комплексу тактик і прийомів, застосовуваних у художньому творі. Основні хронологічні етапи, характерні риси й представники кожного періоду систематизовані та представлені інфографічно.

У пропонованій статті розкрито механізми текстотвірної організації концепту ГРА як своєрідного ментального образу-конструкта, що домінує у французькій мовотворчості XVIII століття і відтворює специфіку французького світовідчування досліджуваного періоду, зважаючи на те, що стиль доби, її естетика й філософія відбиваються на мовотворчих індивідуальних пошуках письменників. Загальнонауковим методологічним підґрунтям пропонованої розвідки є поєднання традиційного шляху дослідження художнього наративу, що реалізується через міцний зв’язок між лінгвістикою тексту і лінвостилістикою та сучасними методологічними принципами лінгвонаратології, когнітивної лінгвістики, лінгвосеміотики. Концептуально значущим постає також положення про те, що текстотвірна діяльність письменника реалізується в художньому наративі шляхом свідомого авторського вибору і застосування окремих наративних засобів і прийомів, технік і тактик для побудови певного типу оповідної реальності. У процесі цієї студії виявлено та проаналізовано найбільш показові лінгвонаративні і лінгвокогнітивні механізми конструювання дзеркальної оповідної реальності, віднайдені у французькому художньому текстотворенні XVIII століття. Було з’ясовано, що лінгвокогнітивна наративна стратегія «гра» концептуалізується в художньому наративі XVIII століття інваріантними засобами граматичного та лексичного рівнів, які найбільш повно представляють особливості творення дзеркальної оповідної реальності, що ґрунтується на грі письменника із часовими і просторовими координатами персонажів, а також наявністю таких семантичних опозицій, як своє / чуже, внутрішнє / зовнішнє, істинне / уявне. Серед найбільш визначальних варіантних засобів концептуалізації наративної стратегії «гра» у творенні дзеркальної оповідної реальності ми виділили метонімію, що в межах зіставлення предметів або явищ на основі їхньої суміжності звужує простір персонажного буття, акцентує увагу лише на окремих елементах або деталях, які, зважаючи на техніку частини замість цілого, форматують своєрідну просторову сітку художнього наративу (категорія просторовості).

Мета статті – оцінити ступінь адекватності перекладу І.О. Буніним віршу А. Теннісона «Годіва», що є інтерпретацією відомого наративу про леді Годіву. Як інструмент зіставлення обраний парадигматичний аналіз лексики, в якому предмет опису – слова чи фрагменти тексту, які утворюють системний ряд як визначення одного або подібних понять чи формують пов’язані перцептивні образи в тексті чи сукупності текстів. Система текстових парадигм (гіперпарадигма) – зміст тексту. Процес опису гіперпарадигми – інтерпретація тексту. Привертає увагу те, що образ Годіви є амбівалентним. Ця амбівалентність полягає у співіснуючих пластах буття, в одному з яких Годіва – дружина графа Ковентрі, а в іншому – символ співчуття як аксіологічного лінгвокультурного концепту. На образному рівні це протиставлення Годіви «вдягненої» та Годіви «роздягненої». М.М. Маковський в дослідженні «Феномен ТАБУ у традиціях та у мові індоєвропейців: Сутність, форми, розвиток» зазначає, що «поняття «роздягнений» у давнину співвідносилось з поняттями «світлий» – «блискучий, полум’яний» – «сонячний» – «божествений» – «божественно даний» (співвідношення «палати» – «бути даним» – «бути, існувати»), а також «той, що має надприродну силу». Характер Годіви у тексті-перекладі відрізняється більшим психологічним загостренням. Серед різноманітних варіантів перекладу субстантиву “pity” Бунін не випадково обирає співчуття – чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхось переживань. Вибір «співчуття» зумовлюється прагненням концептуально поглибити підпарадигму МОМЕНТ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ, збагатити її аксіологічно. У перекладі І. О. Буніна зберігається наративна стратегія вихідного тексту. Сутність образів дійових осіб у тексті-перекладі дещо відрізняється від вихідного тексту. Парадигма ЧОЛОВІК ГОДІВИ у тексті-перекладі сприяє конкретності опису основної дійової особи. Чоловік Годіви з «волохатим, немов рука Ісава, серцем» – утілення старозаповітнього «закону». Годіва – утілення аґапе, християнської любові. Проведений аналіз дозволив прийти до висновку про те, що переклад в цілому адекватний оригінальному тексту в збереженні наративних стратегій. Різниця ж, головним чином, полягає в більшій складності парадигматичної організації перекладу в порівнянні з оригіналом, що свідчить про більше багатство його змістовної сторони.

У статті визначено різновиди комічного в сучасній щоденниковій прозі, проаналізовано особливос- ті їх функціонування в армійських текстах. Розповідаючи про своє перебування на фронті, автори-бійці подеколи вдаються до гумористичного зображення дійсності. Використовують також й інші різновиди комічного – найбіль- ше іронію на відміну від художніх текстів про російсько-українську війну. Такі прийоми дають змогу авторам- військовикам подати новий кількарівневий щоденниковий текст, поглибити та художньо урізноманітнити його провідними, актуальними для них концептами. Нова наративна структура потребує й нового реципієнта-читача, підготовленого до постмодерністських алюзій та гри. Формальні ознаки щоденникового жанру: щоденні записи подій, календарне датування, ведення оповіді від першої особи у тексті дотримані.

У статті представлені та проаналізовані найбільш показові лінгвонаративні і лінгвокогнітивні механізми конструювання оніричної оповіді, віднайдені у французькому художньому текстотворенні XІX століття. З’ясування текстотвірного потенціалу “змінених станів свідомості” як знаково-мовних структур відображення наративних стратегій у французьких прозових творах дає змогу простежити динаміку наративного мислення письменників як представників певної історико-культурної епохи. Французькі прозові твори XIX століття є тими зразками художнього мислення письменників, які відображають суспільні настрої в кожну історичну добу, а тому аналіз їх мовотворчих потенцій є необхідним для реконструкції механізмів трансформації когнітивних структур у знакові мовні форми. З метою визначення прикметних тенденцій у формуванні та форматуванні оніричного наративу означеного вище проміжку часу з’ясовані головні закономірності породження та розгортання оповіді в аспекті образно-стилістичної фігуративності в плані семіозису наративних прийомів, технік або тактик французького художнього текстотворення. Із позицій лінгвонаратології, лінгвосеміотики, а також із залученням здобутків семантики можливих світів і стилістики художнього мовлення з’ясовано, що французьке художнє текстотворення XІX століття відзначається побудовою та форматуванням оніричної оповідної реальності, яка характеризується множинністю, метафоричністю, фантастичністю та емоційно-смисловою значущістю оповідного зображення. З погляду лінгвосеміотичного підходу стрижневою ознакою французького художнього наративу XIX ст. є “змінені стани свідомості” письменника, які виступають референтами відображення та конструювання оніричної оповідної реальності. У пропонованій статті з’ясовано, що французький оніричний наратив вибудувано в дискурсі сновидінь і сонних візій гомодієгетичного оповідача, що співвідноситься з мовною особистістю самого французького письменника. Установлено, що в розглядуваному романі “Aurélia ou le rêve et la vie” текстуальними засобами творення квазіреальності виступають оніричні лексеми та численні засоби образно-стилістичної фігуративності із семою ‘уявне / неможливе’.

У статті досліджуються функції фольклорного метатексту в романі М. Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Спираючись на сучасні концепції метатексту, розуміючи фольклор як комплекс народних знань, утілених у художньому тексті в різних формах, авторка визначає зв’язок змісту досліджуваного роману з фольклорною свідомістю, окреслює функції фольклорного метатексту. Використання письменником великого формального та змістового арсеналу українського фольклору сприяє формуванню цілісної ідейно-художньої концепції твору, визначає його смислове навантаження, моделює наративні стратегії тексту. У роман залучено широкий жанровий діапазон фольклорної системи (молитви-замовляння, легенди, перекази, прислів’я та приказки, лікувальні замовляння); концепти світоглядних уявлень, традиційні фольклорні прийоми творення образів, що дозволяє носієві культурної національної традиції сприймати твір на архетипно-асоціативному рівні. Фольклорна першооснова твору виконує текстоутворюючу функцію, окреслює його комунікативну настанову та сприяє вірогідності описуваного. Такий підхід призводить до співтворчості читача, визначає колективність авторського наративу.

У статті розглядається використання тропів як риторичних прийомів на прикладі політичного дискурсу про історичний контекст і міжнародні відносини. Ідентифіковані на емпіричному матеріалі тропи ілюструють можливості пояснення в суспільствознавчих дисциплінах, з опертям на методологічні підходи до пояснення, розроблені Ю.Міганом і П.Ротом, за якими пояснення у соціальних науках можливе як системна парадигма, в якій ідентифіковані структурні елементи у вигляді змінних та зв’язків між ними, що регулюються певними принципами. Ю.Міган використовує метафору карти по відношенню до пояснення: масштаб і форма залежить від позиції дослідника, а її формат – від конкретних дослідницьких завдань. За П.Ротом, у суспільствознавстві є низка пояснень, які просто неможливі без наративного викладу, в яких наратив і є поясненням і які він називає «сутнісно наративні пояснення». Проведений аналіз на прикладі витягів з праць Д.Саттера і С.Корсунського демонструє, що складні тропи (приміром металепсис) дозволяють ідентифікувати складові дискурсу та відтворити зв’язки між ними, які практично неможливо передати за допомогою символьної чи «сухої» наукової мови.

Дисертацію присвячено дослідженню поетики наративу англійських, американських та австралійських художніх текстів для дітей ХІХ - ХХІ століття у лінгвокогнітивному, лінгвокультурологічному та мультимодальному аспектах.