Статті в журналах з теми "Написання наукових статей"

У статті наголошено, що домінантним завданням закладів вищої освіти є формування науково зрілого студента, який здатен створювати і продукувати наукову продукцію; на основі аналізу наукових джерел з’ясовано поняття «науковий текст», який визначено як засіб передавання наукового способу мислення, наукових знань про той чи той науковий предмет дослідження, який впливає на науковий прогрес людства; звернено увагу на поділ текстів за будовою на: первинні (основна мета – передавання первинної інформації, здобутої під час наукових студіювань (монографія, дисертація, дипломні роботи бакалавра та магістра)); вторинні (основна мета – аналіз змісту первинних текстів (наукова стаття, тези, реферати, анотації, огляди, звіти тощо)); охарактеризовано принципи укладання наукових текстів: змістовної насиченості; наукової інформативності; новизни наукового тексту; змістової завершеності; проблемності; доступності фахівцеві тієї чи тієї галузі; інтертекстуальності; доведено, що принцип інтертекстуальності дає можливість виокремити різновиди текстів, які є складниками наукового, а саме оглядового, методологічного, емпірико-фактологічного, теоретичного, пояснювального й додаткового текстів; висвітлено вимоги до наукового тексту: чітка структура; обдумане використання графічного матеріалу; системність у процесі написання тексту; виправдане використання цифр і фактів тощо; розроблено та запропоновано систему завдань, які пропонують роботу над текстами, що є взірцями різних підстилів наукового стилю (власне науковий, науково-методичний, науково-інформаційний, науково- діловий, науково-фантастичний); передбачено, що студенти не тільки аналізуватимуть тексти на лексичному, граматичному та стилістичному рівнях, а й самостійно укладатимуть словник термінів майбутньої професії; працюватимуть над написанням наукових статей та тез, укладаючи список необхідної літератури та reference.

Стаття є частиною більшого аналізу наукової літератури на тему підприємництва та пов’язаних із ним тенденцій наукових досліджень. Основною метою написання даної статті є огляд сучасної міжнародної наукової літератури з питань підприємництва з акцентом на гранях особистості й суспільства і керування ресурсами. Для комплексного огляду відсортовано 100 актуальних наукових статей за такими категоріями: індивід, економіка, теорії, налагодження зв’язків, помилки, можливості, внутрішнє підприємництво, стратегія, керування ресурсами та сімейні фірми. Стаття зосереджена на актуальному визначенні підприємництва та на його аспектах, а саме «індивід і суспільство» і «керування ресурсами». Проаналізовані відомості надають матеріал для майбутніх досліджень. Наведено пропозиції щодо цікавих тем для подальших наукових досліджень. Доведено, що загальноприйнята концепція підприємництва «підприємцем народжуються, а не стають…» помилкова. Незважаючи на те що термін «підприємець» існує вже понад 200 років, радикальний розвиток концепції останнім часом є очевидний. Підприємництво сьогодні займає центральну позицію в економіці, а кожна економіка зростає завдяки малим і середнім підприємствам та їх інноваційності. Приділено особливу увагу сучасній інтерпретації підприємництва в наукових журналах. Запропоновано огляд актуальних наукових тенденцій через призму концепцій «індивід і суспільство» і «керування ресурсами».

У статті здійснено аналіз загальних методів дослідження стратегій позиціонування провідних університетів Західної Європи. Найголовнішими методами наукового дослідження виявлено метод дослідження концепцій та змісту позиціонування закладів вищої освіти провідних університетів Західної Європи; взаємозв’язок освітніх та соціальних послуг; комунікації; ціноутворення. На думку автора, стратегія позиціонування має міжнауковий характер, наявний постійний процес саморозвитку, саморегулювання та самовідновлення стратегій позиціонування університету з урахуванням науково-технічного прогресу. На підставі аналізу наукової літератури автор визначила методологічні підходи до аналізу стратегій позиціонування провідних університетів країн Західної Європи, а саме: загальнонаукові, до яких належать системний, синергетичний, стратегічний, соціально-маркетинговий, критеріально-комплексний; конкретно наукові – системно-компаративний, системно-стратегічний, системно-методологічний, системно-методичний, системно-дидактичний, системно-компонентний аналіз, системно-інтегрувальний, системно-внутрішньокомунікативний, системно-зовнішньокомунікативний, системно- параметричний, системно-перспективний). Виділено ознаки стратегій позиціонування провідних університетів країн Західної Європи та тенденції подальшого розвитку стратегії позиціонування в умовах оновлення вищої освіти України. У процесі написання статті авторка спиралася на обрані монографічний та вибірковий методи, а також метод головного масиву стратегій позиціонування провідних університетів Західної Європи для опрацювання проаналізованої літератури на різних етапах. Авторкою проаналізовано сайти Times Higher Education (THE), QS World University Rankings; The Academic Ranking of World Universities (ARWU) міжнародних рейтингів університетів, де було відібрано дані, за допомогою яких порівнювалися провідні університети, а саме: індекс академічної репутації; загальна кількість студентів; кількість іноземних студентів; загальна цитованість наукових публікацій; середньорічна кількість наукових статей у розрахунку на одного члена професорсько-викладацького складу.

Представлена стаття належить до статей, що присвячені проблемам удосконалення професійної підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, зокрема удосконаленню їх загальновійськової підготовки. Автор у вступі звернувся до аналізу проблеми реформування військових та правоохоронних структур українського суспільства, щоб довести актуальність запропонованої проблематики. За логікою написання наукових публікацій було застосовано пошуково-бібліографічний метод, що передбачав вивчення наукових джерел: монографій, дисертацій, статей тощо. Надалі було сформульовано мету запропонованої публікації. У подальшому змісті представленої статті автором розкрито зміст і значення загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників. Визначення сучасних тенденцій у реалізації загальновійськової підготовки здійснювалось на основі аналізу зарубіжного передового досвіду, зокрема досвіду згаданої підготовки у країн високого рівня розвитку. Такими країнами є країни Європи, США. Частково автор торкнувся і аналізу підготовки військовослужбовців країн Тихоокеанського регіону, що демонструють на сьогодні стрімкі показники розвитку. З-поміж пріоритетних сучасних тенденцій щодо змісту загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, автор виокремив напрям використання технологій імітаційного моделювання. Представлено ті технології, що створені у Великій Британії, Франції та США і які існують на українському освітньому ринку. Проаналізовані такі продукти імітаційного моделювання: тактичний тренажер для використання зброї САТТ, навчальна система Terrier, програма Alliance, навчальна програма Allied Deployment and Movement System. Таким чином, у представленій статті, здійснено науковий пошук щодо значення загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників та вирішення проблем щодо її удосконалення. Визначені переваги технологій імітаційного моделювання: сприяння розвитку аналітичного мислення; можливість вивчення об’єкту завдяки ідеально створеному його аналогу; легкість використання технологій.

Представлена стаття належить до статей, що присвячені проблемам удосконалення професійної підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, зокрема удосконаленню їх загальновійськової підготовки. Автор у вступі звернувся до аналізу проблеми реформування військових та правоохоронних структур українського суспільства, щоб довести актуальність запропонованої проблематики. За логікою написання наукових публікацій було застосовано пошуково-бібліографічний метод, що передбачав вивчення наукових джерел: монографій, дисертацій, статей тощо. Надалі було сформульовано мету запропонованої публікації. У подальшому змісті представленої статті автором розкрито зміст і значення загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників. Визначення сучасних тенденцій у реалізації загальновійськової підготовки здійснювалось на основі аналізу зарубіжного передового досвіду, зокрема досвіду згаданої підготовки у країн високого рівня розвитку. Такими країнами є країни Європи, США. Частково автор торкнувся і аналізу підготовки військовослужбовців країн Тихоокеанського регіону, що демонструють на сьогодні стрімкі показники розвитку. З-поміж пріоритетних сучасних тенденцій щодо змісту загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, автор виокремив напрям використання технологій імітаційного моделювання. Представлено ті технології, що створені у Великій Британії, Франції та США і які існують на українському освітньому ринку. Проаналізовані такі продукти імітаційного моделювання: тактичний тренажер для використання зброї САТТ, навчальна система Terrier, програма Alliance, навчальна програма Allied Deployment and Movement System. Таким чином, у представленій статті, здійснено науковий пошук щодо значення загальновійськової підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників та вирішення проблем щодо її удосконалення. Визначені переваги технологій імітаційного моделювання: сприяння розвитку аналітичного мислення; можливість вивчення об’єкту завдяки ідеально створеному його аналогу; легкість використання технологій.

У роботі висвітлена актуальність дотримання академічної доброчесності серед усіх учасників освітнього процесу закладів загальної середньої освіти під час дистанційного навчання та оформлення наукових, навчальних і методичних праць вчителів. Шляхом анкетування визначено обізнаність педагогічних працівників ліцею у питаннях аналізу текстів на унікальність за допомогою відомих програмних продуктів, оформлення охоронних документів та запобігання плагіату з підтриманням політики відкритого доступу при публікації власних робіт. Здійснено аналіз на плагіат навчально-методичної літератури, проаналізовано висновки програмної перевірки. За результатами анкетування та співбесід було сформовано план роботи по проведенню тренінгів щодо користування сервісами антиплагіату та вивчення принципів написання статей відповідно засадам академічної доброчесності, оформлення цитувань раніше опублікованих матеріалів, створення авторських методичних посібників з основних предметів, реєстрації охоронних документів; розробка і впровадження механізмів часткової або вибіркової перевірки робіт учнів з поясненням правил доброчесного виконання домашніх завдань.

У статті розглянуто науково-критичні розвідки, присвячені химерній прозі українського письменника В. Дрозда загалом й роману «Вовкулака (Самотній вовк)» (1983 рік) зокрема. З’ясовано, що зазначений твір є майстерним художнім зразком, який ілюструє риси індивідуального стилю митця, його неповторний, часто парадоксальний та умовний текстосвіт. Звернено увагу на історію написання та проблему видання твору, котра спричинена вимогами тогочасної цензури. Виділено два етапи вивчення твору зі своїми особливостями, а саме радянський та пострадянський; виявлено та систематизовано основні напрями та аспекти вивчення художнього тексту. Перший етап – з кінця 1980-х років до 1990-х років – представлений невеликою кількістю статей і характеризується окресленням подальших тем дослідження, а саме поетики характеротворення, авторської концепції, гростескної дійсності (В. Коваль, П. Майдаченко, С. Тримбач). Ґрунтовною розвідкою цього періоду є робота П. Майдаченка «Поетика умовності у В. Дрозда» [6], у якій автор окреслив основні риси химерних творів митця, звернув увагу на неоміфологізм, символіку образів у текстах. Другий етап, що триває з 1990-х років, свідчить про те, що увага до вивчення роману «Вовкулака» В. Дрозда значно посилилась (А. Гурбанська, Н. Дашко, М. Жулинський, Н. Манюх, М. Павлишин, О. Січкар, А. Харченко, Л. Яшина). Літературознавці розвивають здобутки попередників та розглядають роман у нових ракурсах. У царині наукових інтересів дослідників цього часу слід назвати міфопоетику твору з екзистенційним підґрунтям, жанрову форму, специфіку реалізації моделей хронотопу, окреслення мотивів (театральності, маскування тощо), автобіографічний пласт, засоби комічного, обігрування митцем традиційного міфу про вовкулаку, надання йому нового звучання. У ході аналізу було доведено, що дослідження мотивних домінант роману «Вовкулака» є перспективним та потребує подальшого ґрунтовного вивчення.

У статті проаналізовано життєвий і творчий шлях Любові Йосипівни Василів-Базюк. Ім’я незламної жінки, родом із волинського села, добре відоме поза межами України. Під час Другої світової війни вона змушена була залишити рідну землю, щоб через десятиліття не раз повернутися сюди, довівши, що серце її належить Батьківщині. Вона є прикладом сильної українки, яка зуміла залишитися вірною своєму народові. Сьогодні Любов Василів-Базюк – відома письменниця, науковиця, благодійниця, справжня патріотка, яка, проживаючи за океаном, у Торонто, не пориває зв’язків із Волинню. Вона дбає про будівництво українських церков, організовує збір коштів на відбудову Волинської богословської семінарії, засновує іменні стипендії для студентів, пише книги про події, які є близькими для мільйонів українців. У творчому і науковому доробку Любові Василів-Базюк, почесної професорки Волинського національного університету імені Лесі Українки, десятки наукових статей, віршів, дописів, десять історичних романів, які написані на основі документальних матеріалів, спогадів власних та очевидців. Наукові статті та романи авторки присвячені трагічним подіям в історії України та Волині зокрема. Письменниця також висвітлює важливі сучасні політичні події та соціальні проблеми життя українців як в Україні, так і в еміграції. Вона пише про своє життя, про те, що вплинуло на її характер та як формувалися її релігійні та політичні погляди. Любов Василів-Базюк постійно надсилає примірники своїх книг до українських університетів, коледжів, бібліотек. За велику жертовну працю Любов Василів-Базюк нагороджена орденами Св. Варвари, Св. Миколая, Св. Кирила і Мефодія. У 2019–2020 рр. життєвий і творчий шлях Любові Василів-Базюк досліджували науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки та вчителі Ковельської міської гімназії імені Олени Пчілки в рамках грантового дослідницького проєкту за підтримки Канадського інституту українських студій (Меморіальний Фонд імені Петра Чорного). Було проведено низку творчих зустрічей, круглих столів, семінарів, науково-мистецьких заходів.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

У статті висвітлено сутність дослідницької компетентності вчителя, розкрито етапи організації дослідницької роботи майбутніх учителів української мови та літератури. Представлено комплекс педагогічних умов для ефективного формування дослідницьких умінь та навичок, який полягає в інтеграції науково-дослідної роботи у процес фахової підготовки майбутніх учителів української мови та літератури під час вивчення фахових дисциплін (написання курсових робіт), проходження практик (передусім педагогічних) та позааудиторної наукової діяльності (підготовка тез, статей, конкурсних студентських досліджень). Визначено показники сформованості науково-дослідної діяльності: вміння формулювати мету й гіпотезу дослідження; вміння опрацьовувати різноманітні джерела з метою збирання необхідних даних; вміння вибирати основні й допоміжні методи проведення дослідження, вміння визначати практичну спрямованість дослідження. Встановлено, що ефективне формування дослідницьких умінь і навичок має відбуватися лише під чітким і постійним керівництвом викладача, мета якого забезпечення постійного контролю й корекції рівнів сформованості дослідницьких умінь, що слугуватиме мотивувальним чинником для удосконалення дослідницьких навичок. Доведено, що сформована дослідницька компетентність майбутнього вчителя української мови та літератури сприяє активізації навчально-пізнавальної діяльності, творчого мислення, дослідницьких навичок фахівця, розвиває наукову інтуїцію, творчий підхід до сприйняття знань і практичного їх застосування під час вирішення поставленої освітньої проблеми, дає змогу викладачеві-філологу стати більш гнучким у парадигмі власних професійних обов’язків, конкурентоспроможним, допомагає бути більш успішним у подальшому житті.

Мета роботы: визначення вправності пошуку літературних джерел із вибором відомостей, які мають оптимальну доказову базу, та здатності до виокремлення квінтесенції наукового повідомлення з подальшим розвитком аналітичного мислення у студентів факультетів природничих наук. Матеріали і методи. Протягом 2016–2018 рр. у дослідженні брали участь 80 студентів медичного факультету, яким було дано тему для пошуку та опрацювання з встановленням найінформативніших матеріалів у межах встановленого часу, визначення семантичного поля статті, критичної оцінки тексту та написанні власного рейтингу опрацьованих статей згідно з наявною доказовою базою. Вивчено кількість опрацьованих статей респондентами, витрату продуктивного часу на матеріал, який опосередковано належить до пошукового запиту, правильність вибору квінтесенції текстів, визначення компонентів емпіричного циклу наукових досліджень. Результати досліджень та їх обговорення. Протягом відведеного часу 42,5 % анкетованих осіб опрацювали 10 і більше статей, 51,25 % – від 5 до 9 статей, 6,25 % – від 1 до 4 статей. Щодо заданих ключових слів у пошукових запитах, то 7,5 % студентів відвели близько третини часу на розгляд інформації, яка не була пов’язана з конкретним запитанням. З правильним вибором квінтесенції текстів справились 57 студентів (71,25 %). Визначили компоненти емпіричного циклу 24 особи (30 %).

У статті досліджується постать вченого Джона Дьюї та його перші роботи. На сьогодні для української наукової спільноти недоступний аналіз перших статей вченого, які, на нашу думку, є одними з ключових у становленні американського освітянина, педагога та передусім великого вченого, філософа Джона Дьюї. Академічний переклад статей надав можливість провести глибокий аналіз його робіт як початківця з надбаннями в більш пізньому періоді творчості. Зазначена тема є цікавою й тим, що роботи вченого розглядаються з нового наукового ракурсу: в контексті його філософського досвіду. У матеріалі визначена чітка хронологія становлення вченого, логіки написання та викладення статей. Ключовими об’єктами дослідження є питання метафізичного матеріалізму, пантеїзму Спінози, філософії Нового часу та її основних представників, а також історичний контекст формування молодого науковця. Предметом аналізу є насамперед такі праці вченого, як "Метафізичні припущення матеріалізму" та "Пантеїзм Спінози", в яких де він розглядає питання матеріалізму, метафізичних аспектів розвитку, віри, дуалізму, монізму. Особлива увага приділена аналізу творчості його перших вчителів та джерел формування філософського пізнання. Основними методами наукового дослідження є: історичний, порівняльний та феноменологічний метод. Детальний аналіз праць Джона Дьюї дозволяє зробити припущення, що він ще з перших кроків навчання філософії спирався на погляди німецьких філософів: Георга Гегеля та Іммануїла Канта. Зокрема, його роботи були досить високо оцінені тогочасними філософами та науковцями. І наступною сходинкою розвитку Дьюї як філософа є його вступ до Університету Джона Хопкінса, де він і починає повноцінно вивчати філософські науки і розвиватися як науковець під керівництвом таких видатних американських вчених, як Джордж Сильвестр Морріс, Стенлі Холл та Чарльз Пірс.

Purpose. The purpose of the article is to discover the specificity of Bohdan Kravtsiv’s artistic thinking, to present modern interpretation of author’s lyric poetry, to analyze the folklore-mythological image-symbols, to explain their meaning and etymology considering national outlook and individual poetic thinking; to highlight the genre-style peculiarity of Bohdan Kravtsiv’s lyrics. Methods. The integrated approach of the article includes analysis, synthesis and generalization, hermeneutic and comparative methods and also the method of mythological analysis. The complex methodology allowed us to compare and summarize different approaches to understanding poetic text. Results. The article attempts to characterize Bohdan Kravtsiv’s individual style, analyze the genres and the stylistic manner of his lyric poetry. The folkloristic and mythological background of Kravtsiv’s poems and the variety of colours are highlighted. Marine poetry, colorful images, rich in associations, are analyzed. The image-symbol of the road is prevalent in the early poems of Bohdan Kravtsiv. The stylistics of the poetic book “The Road” is represented by the romantic of vitalism. Among the dominant means, special attention is paid to the folklore basis and associative thinking of the artist. Bohdan Kravtsiv’s book “Glossary: Sonnets” presents three cycles: historical, family, mythological. The author chose the sonnet as a perfect form of poetry, skillfully adapted it to the Ukrainian basis. It is worth noting that Bohdan Kravtsiv’s poems are thoroughly intertextual. The artist valued highly the neoclassicists, but adapted the canonized stanzas to his own individual style: he combined the sonnet form with elements of folk style.Conclusions. The research presents the first attempt of the analysis of the artistic instruments, individual style, genre-style matrix, that characterize the poetic creation of Bohdan Kravtsiv, which is satiated with filk motives and represents mythological world outlook and Ukrainian national originality. Thus, the creation of the poet-emigrant is multifaceted, because it absorbed European and Ukrainian cultural achievements. The interpretation of the author’s individual style gives the panoramic vision of his creation in the common literary context. It should be noted that a unique phenomenon of Bohdan Kravtsiv’s individual style is the using of oxymoron as the dominant artistic means, semimetaphors representing the artist’s emotional feelings during the existential search for energy and creative forces. The results of the scientific research could be used for further scientific comprehension of Bohdan Kravtsiv’s creation in the context of émigré literature. These materials could be used for the report of scientific conference and for writing articles, diploma, master’s and Phd works.Key words: individual style, sonnet, colours, euphony, image, symbol, myth, folklore.Мета статті – розкрити специфіку художнього мислення Богдана Кравціва, представити сучасну інтерпретацію поетич-ного тексту митця, проаналізувати фольклорно-міфологічні образи-символи, пояснити їхню семантику, походження з ура-хуванням як народного світогляду, так і авторського індивідуального поетичного мислення; розглянути жанрово-стильову своєрідність лірики поета. Методи. У дослідженні застосовано комплексний підхід, у який входять аналіз, синтез і узагальнення, герменевтичний та порівняльний методи, а також метод міфологічного аналізу. Комплексна методологія дозволила зіставити й узагальнити різні підходи до розуміння поетичного тексту. Результати. У статті здійснено спробу схарактеризувати індивідуально-авторський стиль Богдана Кравціва, проаналізу-вати жанрово-стильову своєрідність лірики митця та її змістові пласти. Висвітлено фольклорно-міфологічну основу творчос-ті Богдана Кравціва, багатство колористики поезії. Досліджено поезії мариністичної тематики, колоритні образи, насичені багатими асоціаціями. Образ – символ дороги є ключовим у ранній творчості Богдана Кравціва. Стилістика збірки «Дорога» представлена романтикою вітаїзму. Серед домінантних засобів особливу увагу звернено на фольклорну основу й асоціативне мислення митця. У книзі Богдана Кравціва «Ґлоссарій : Сонети» представлено три цикли: історичний, родинно-побутовий, міфологічний. Автор обрав сонет як досконалу форму вірша, майстерно адаптував його до українського ґрунту. Варто зазначи-ти, що творчість Богдана Кравціва наскрізь інтертекстуальна. Митець високо цінував неокласиків, однак канонізовані строфи адаптував до власного ідіостилю: поєднав сонетну форму з елементами фольклорного стилю. Висновки. У статті вперше запропоновано аналіз художнього інструментарію, ідіостилю, жанрово-стильової матриці, що характеризують поетичну творчість Богдана Кравціва, яка насичена фольклорними мотивами та репрезентує міфологічний світогляд і водночас українську національну самобутність. Дослідження ідіостилю окремого митця дає панорамне бачення його творчості в літературному контексті загалом. Варто зазначити, що унікальним явищем індивідуального стилю Богдана Кравціва є використання оксиморона як домінантного художнього засобу, семіметафор, що репрезентують душевний стан митця в його екзистенційному пошуку енергії та творчих сил. Отже, творчість поета-емігранта багатогранна, адже увібрала в себе європейські й українські здобутки культури. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого науково-го осмислення творчості Богдана Кравціва в контексті еміграційної літератури, а також під час написання статей, дипломних, магістерських та кандидатських робіт, у доповідях наукових конференцій.Ключові слова: ідіостиль, сонет, колористика, евфонія, образ, символ, міф, фольклор.

У статті розглянуто основні напрями правотворчої діяльності відомого українського політичного діяча, вченого, доктора права, голови Союзу Українських Адвокатів Польщі, першого Прем’єр-міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Костя Левицького (1859–1941 рр.). Метою статті є дослідження основних напрямів правотворчої діяльності К. Левицького. Розгляд наукових праць, монографій, книг, статей, брошур дає змогу систематизувати наявні матеріали та виокремити такі напрями: історія держави і права; австрійське цивільно-процесуальне законодавство; правове забезпечення економічної діяльності; підготовка німецько-українського правничого словника; захист прав української мови в Австро-Угорщині та Польщі; історія політичних і правових учень; правовий статус адвокатури у довоєнній Польщі. Дослідження К. Леви цького з історії держави і права присвячені вивченню збірника давньоруського права – “Руської Правди”. Вчений розглядає історію введення до наукового обігу цієї пам’ятки права, знайденої у 1738 р. В. Татіщевим у Літописі Новгородському та виданої у 1767 р. професором А. Шлецером. Австрійське цивільно-процесуальне законодавство потрапило у коло інтересів К. Левицького з низки причин. По-перше, Кодекс мав складну структуру, частини документа приймалися у різні часи, при цьому цивільні правовідносини та пов’язані з ними спори займали провідне місце у судовій практиці, що обумовлено розвитком капіталізму на українських землях. По-друге, Австрійський цивільно-процесуальний кодекс був виданий німецькою мовою і його перекладів українською у той історичний період не існувало. Правове забезпечення економічної діяльності населення Галичини розглядалося у багатьох працях К. Левицького, написаних протягом 30-ти років. Їхньою темою були питання введення нових грошей, шпихлірів та крамниць, господарських спілок, кредитових товариств, порядку отримання ренти, страхових компаній. Учений проводив дослідження цього питання протягом двох історичних етапів: 1) в умовах правової системи Австро-Угорської імперії; 2) польського періоду, коли перебував у Львові в еміграції та займався банківською й адвокатською діяльністю. Питання правничої термінології мали виняткове значення для українського населення через необхідність звернення до вищих органів державної влади Австро-Угорщини, регіональних структур з управління Галичиною та австрійських судів. Цьому питанню К. Левицький присвятив низку статей, виданих у різні історичні періоди, першою з яких стала праця “В справі нашої правничої термінології” 1889 р., де було надано тлумачення найбільш вживаних німецьких юридичних термінів. Захистом української мови К. Левицький займався постійно на всіх етапах свого творчого життя, це був один із пріоритетних напрямів його наукових досліджень. Так, праця “Про права рускої мови” 1896 р. містила, крім текстів, ще й витяги з нормативно-правових актів, які роз’яснювали галицьким українцям їхні права щодо вживання української мови у державних органах, установах, судах. Історія політичних і правових учень була об’єктом наукових розробок ученого, у яких він досліджував процес виникнення та розвитку української держави та права на різних етапах становлення України. Розгляд наукових праць К. Левицького показав наявність широкого спектру досліджень у сфері юриспруденції, до якого, зокрема, входили питання історії держави і права, правове регулювання економічної діяльності, захист української мови, статус адвокатури, підготовка німецько-українського словника та історії політичних і правових учень. Як важливий засіб захисту прав українців К. Левицький використовував адвокатську діяльність шляхом створення адвокатського об’єднання – Союзу Українських Адвокатів, підготовки рекомендацій дій захисту у проведенні політичних процесів, а також порадників для молодих українських юристів.

Розвиток внутрішнього водного транспорту до 2030 р. передбачає його побудову на ґрунтовній політичній стратегії, яка підтримується достатніми та ефективними інструментами реалізації – координацією, інвестиціями, законодавством. Із аналізу результатів зарубіжних досліджень, зокрема права придунайських країн, випливає необхідність подальшої розробки поняття внутрішнього водного шляху та його нормативного вираження як важливої складової розвитку водного транспорту. Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних” на українську частину річки Дунай (від міста Рені до міста Вилкове, а також каналу Дунай–Чорне море на баровій частині гирла Новостамбульське) поширено статус внутрішнього водного морського шляху, що увійшло у протиріччя з Європейською угодою про найважливіші внутрішні водні шляхи міжнародного значення. Зазначена невідповідність є наслідком недостатнього наукового та законодавчого визначення поняття внутрішнього водного шляху. Термін “внутрішній водний шлях” використовувався у працях дореволюційного вченого П. Казанського, у працях сучасників, таких як А. Кулько, А. Єфіменко, Г. Самойленко, Є. Самойленко, однак без його аналізу, поза зазначеним контекстом і без порівняння із правом придунайських країн – Румунії, Молдови, Німеччини. Метою статті є порівняльний аналіз поняття водного шляху у праві внутрішнього судноплавства за матеріалами України та окремих придунайських країн, вивчення практики його застосування та питань вдосконалення у контексті економічної ситуації. Це дасть змогу сформулювати висновки щодо поняття внутрішнього вод-ного шляху та пропозиції для його вдосконалення. Частка вантажів, що перевозяться внутрішніми водними шляхами, у структурі перевезень всіма видами транспорту в Україні досягає близько 1 %, тоді як у Європейському Союзі вона становить 7 %, у Німеччині – 12 %, у Румунії – 22 %. Існування у Німеччині численних джерел – ґрунтовних законів і великих за обсягом коментарів, монографій та написаних за матеріалами судових справ наукових статей відкриває перспективу запозичення позитивного досвіду визначення основних понять права внутрішнього судноплавства. Порівняльний розгляд поняття “внутрішній водний шлях” виявив існування факторів, які не сприяють його науковому та законодавчому визначенню, зростанню показників внутрішнього судноплавства. Вони розмивають межу між правом внутрішнього судноплавства та морським правом і реальну питому вагу перевезень, які здійснюються окремими видами транспорту. Україна, Молдова і Румунія як учасники низки багатосторонніх і двосторонніх міжнародних конвенцій, договорів, програм мають широкі можливості спільної розробки єдиного підходу і критеріїв щодо визначення поняття внутрішнього водного шляху.

Purpose. The article reveals the features of synonymy, paronymy and antonymy in the English terminology of cosmetology and aesthetic medicine, considers their functioning, and describes the dynamics of the prominent characteristics of these semantic processes.Methodology. The research material consisted of 1000 English terms of cosmetology and aesthetic medicine selected from the relevant English professional texts (scientific articles and didactic materials). The research is methodologically based on the systemic-structural approach, which enables synchronous analysis of language phenomena based on the connections and relationships between linguistic elements. The analysis of paradigmatic relations of the terminology was based on the principles of semantic field and thematic organization of terms. Descriptive and comparative methods were also applied.Results. A review of the literature confirmed the existence of multi-vector views on synonymy in terminology. The sources of synonyms in the terminology of cosmetology and aesthetic medicine are disclosed. The semantic and functional criteria of synonymy in the terminology are described, and the synonymous series available in it are revealed.The manifestation of antonymous relations as a regular principle of naming concepts with opposite meaning is clarified, and the differences between word-forming and lexical antonymy in the terminology of cosmetology and aesthetic medicine are shown. The use of paronyms is analyzed, and it is emphasized that a slight difference in spelling and pronunciation leads to incorrect replacement of one word with another and loss of information.Conclusions. The analysis of lexical and semantic features of terminology of cosmetology and aesthetic medicine has shown that synonymy and antonymy are common phenomena manifested on the lexical-semantic, derivational and stylistic levels. Each of theseypes of paradigmatic relations contributes to the development and enrichment of terminology of cosmetology and aesthetic medicine. As for paronymy, it is a linguistic universal that cannot be avoided despite the fact that it contradicts the principles of professional communication. This vision of the role of synonymy, antonymy and paronymy is generally consistent with the observations and conclusions of researchers who conducted similar studies in related terminological systems.Key words: semantic relations, systematic language, paradigmatic relations, term, lexical-semantic relations. Мета. Метою статті було розкриття особливостей синонімії, паронімії і антонімії в англійській термінології косметології та естетичної медицини, розгляд їх функціонування, опис динаміки провідних характеристик цих семантичних процесів.Методи. Матеріалом дослідження послугували 1 000 англійських термінів косметології та естетичної медицини, відібраних з відповідних англійських фахових текстів (наукових статей та науково-дидактичних матеріалів). Дослідження методологічно ґрунтується на системно-структурному підході, який дозволяє здійснювати синхронний аналіз мовних явищ на основі зв’язків і відношень між мовними елементами. Аналіз парадигматичних відношень термінології відбувався на основі принципів семантичного поля та тематичної організації термінопонять. Було також застосовано описовий та порівняльний методи.Результати. Здійснений огляд літератури підтвердив існування різновекторних поглядів на синонімію в термінології. Визначено джерела поповнення синонімів у термінології косметології та естетичної медицини. Описані семантичні і функці-ональні критерії синонімії в зазначеній термінології, виявлені наявні в ній синонімічні ряди.З’ясований вияв антонімічних відношень як регулярного принципу найменувань понять з протилежним значенням, показано відмінності між словотвірною і лексичною антонімією в термінології косметології та естетичної медицини. Проаналі-зовано використання паронімів та підкреслено, що незначна відмінність у написанні і вимові призводить до неправильної заміни одного слова іншим та втрати інформації.Висновки. Проведений аналіз лексико-семантичних особливостей косметології та естетичної медицини показав, що сино-німія і антонімія є у ній поширеними явищами, які маніфестуються на лексико-семантичному, дериваційному та стилістич-ному рівнях. Кожний з цих типів парадигматичних відношень сприяє розвитку і збагаченню термінології. Щодо паронімії, то вона є мовною універсалією, якої неможливо уникнути, попри те, що вона суперечить принципам фахового спілкування. Таке бачення ролі синонімії, антонімії та паронімії в термінології косметології та естетичної медицини загалом узгоджується зі спостереженнями та висновками дослідників цих явищ в споріднених або близьких за тематикою терміносистемах.Ключові слова: семантичні відношення, системність мови, парадигматичні відношення, термін, лексико-семантичні відношення.

Purpose. To acquaint with the methods and results of the study of the dynamics of archetypal images of professional development of psychologists with different work experience. Methods. Analysis of publications with the level of evidence, using databases Web of Science, Scopus, eLIBRARY, and a bibliography of key articles. Empirical methods were used: A. Yatsyuk’s algorithm for writing and analyzing fairy tales, in the author’s modification in combination with the “Personal Differential” method (a variant adapted from the Bekhterev Research Institute).Results. A psychodiagnostic study of the dynamics of archetypal images of professional orientation, which develops due to the dynamics of the activity factor of the self-image, which grows at the stage of professional adaptation, having a plateau between stages of professional adaptation and initial professionalization, gradually increasing to the stage of professionalism; the factor of activity of the image of the hero in the trend is similar to the factor of activity of the image of I. That is, the image of the Person fully corresponds to the image of the Self of specialists, they understand and reflect their social face or professional self; factor of the strength of the image I. There is a tendency of expression in specialists at the stage of professional skill. Volitional qualities of the personality are expressed in specialists, at the stage of professional skill, and as low as possible in specialists who are just beginning to engage in professional activities; the factor of strength of the image of the hero reaches the peak development at the stage of professional skill; the factor of assessing the image of the antihero for specialists does not matter at all, due to the tendency to a high level of self-reflection, and as a consequence, a full analysis of their own negative qualities and their acceptance in full; The strength factor of the image of the antihero gradually increases and acquires an adequate assessment, avoiding devaluation, but there is a decline in the assessment of volitional qualities of the individual at the stage of professional activity, which is evidence or acceptance of his shadow or expression of negative professional characteristics. Conclusions. In the process of processing statistical data, the greatest changes in the image of the self were studied, namely the factors of strength, activity of the image of the self, as well as the factor of strength of the image of the antihero.Key words: professionalization, archetype, model, image, self, factor, activity, strength, evaluation. Мета. Ознайомити з методами та результатами дослідження динаміки архетипових образів професійного становлення психологів, що мають різний стаж роботи. Методи. Аналіз публікацій із рівнем доказовості з використанням баз даних Web of Science, Scopus, eLIBRARY, бібліографії ключових статей. Використовувалися емпіричні методи: алгоритм написання й аналізу казок А. Яцюк, в авторській модифікації, у комбінації з методикою «Особистісний диференціал» (варіант, адаптований у Науково-дослідному інституті імені В.М. Бехтерєва).Результати. Проведено психодіагностичне вивчення динаміки архетипових образів професійного спрямування, що розвивається завдяки динаміки чинника активності образу Я, який зростає на етапі професійної адаптації, маючи плато між етапами професійної адаптації та первинної професіоналізації, поступово зростає до етапу професійної майстерності; чинник активності образу героя за тенденцією перебігу схожий на чинник активності образу Я. Тобто образ Персони цілком відповідає образу Я фахівців, вони розуміють та рефлексують своє соціальне обличчя або професійне Я; чинник сили образу Я – спостерігається тенденція вираженості у фахівців на етапі професійної майстерності. Вольові якості особистості виражені у фахівців на етапі професійної майстерності, максимально низькі у спеціалістів, що тільки починають займатися професійною діяльністю; чинник сили образу героя досягає найбільш пікового розвитку на етапі професійної майстерності; чинник оцінки образу антигероя для спеціалістів узагалі не має значення через тенденцію до високого рівня саморефлексії, унаслідок чого повноцінного аналізу власних негативних якостей та прийняття їх у повному обсязі; чинник сили образу антигероя поступово зростає та набуває адекватної оцінки, уникає знецінення, але спостерігається спадання в оцінці вольових якостей особистості на етапі професійної діяльності, що є свідченням або прийняття своєї Тіні або вираженості в особистості негативних професійних характеристик. Висновки. У процесі оброблення статистичних даних було встановлено найбільше змін в образі Я досліджуваних, а саме за чинниками сили, активності образу Я, а також чинника сили образу антигероя.Ключові слова: професіоналізація, архетип, модель, образ, Я, фактор, активність, сила, оцінка

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Світовий статус англійської мови як наукової спонукає вчених до написання анотацій та дослідницьких статей іноземною мовою, що посприяло впровадженню у закладах вищої освіти нових дисциплін, спрямованих на оволодіння компетентностями з академічного англомовного письма, та появі науково-теоретичних і методичних праць з цієї проблематики. Проте залишаються недостатньо висвітленими питання щодо практики структурування статей та, зокрема, вступу у високорейтингових англомовних світових виданнях. Спираючись на аналіз англомовних статей з психології та соціології, ми розглядаємо вступ як важливу складову, яка має непересічне значення як для автора, так і для читача. Результати дослідження визначають неодмінні та факультативні композиційні фрагменти вступу й надають різноманітні способи його структурування, що допомогає реалізувати авторські наміри, зорієнтувати читача, вмотивувати його до подальшого читання.