Статті в журналах з теми "Міністерство закордонних справ України"

У статті проаналізовано концепцію публічної дипломатії та стратегічних комунікацій та втілення концепції «м’якої сили» у зовнішній політиці України за рахунок сучасної цифровізації світового суспільства. Досліджено коло учасників, технологічне та медіасередовище, методи, а також особливості практичної реалізації нової публічної дипломатії. Визначено особливості використання інструментів культурної дипломатії для підтримки та просування національних інтересів України. Висвітлено процес формування нових інституційних структур на базі Міністерства закордонних справ та Міністерства культури та інформаційної політики, які відповідатимуть за нову публічну дипломатію та культурну дипломатію, що особливо важливо в умовах зовнішньої агресії та негативної пропаганди в адресу України. Обґрунтовано необхідність впровадження соціокультурних проєктів як всередині країни, так і за її межами, посилення проєктної складової в публічному управлінні.

У статті розглянуто сучасну практику здійснення цифрової дипломатії (ЦД) на прикладі міністерств закордонних справ України та Кувейту. На основі наукової літератури 2019-2020 рр. стосовно досліджуваної проблематики проаналізовано ключові сфери цифровізації в дипломатичних службах згаданих держав, зокрема запровадження консульських онлайн-послуг, здійснення інформаційної роботи та публічної дипломатії, цифровізація освітньої підготовки дипломатів, застосування цифрових інструментів у щоденній дипломатичній практиці тощо. З’ясовано основні фактори активізації застосування ЦД зовнішньополітичними відомствами України та Кувейту. Проаналізовано вплив високих технологій на трансформацію традиційної дипломатії, досліджено цілі, інструментарій та виклики ЦД України та Кувейту, укладено порівняльну таблицю для унаочнення спільних і відмінних рис у здійсненні цифрової дипломатії обох країн.

В статті здійснюється аналіз механізмів державного управління формування зовнішньої політики держави на основі синтезу сучасних досліджень та системного підходу. Досліджується, що розвиток зовнішніх функцій держави супроводжується динамічною зміною, тобто відбувається еволюційний розвиток структури зовнішніх функцій, еволюція зовнішньополітичного механізму. Описується поділ органів зовнішніх зносин на дві групи: внутрішньодержавні (центральні) та закордонні. а повсякденну оперативну діяльність, пов’язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, здійснює спеціально уповноважений орган виконавчої влади, який курує сферу міжнародних відносин – Міністерство закордонних справ України. Вказується, що успішна реалізація Україною своїх зовнішньополітичних можливостей залежить, в першу чергу, від комплексу конституційно-правових, організаційних та дипломатичних заходів що здійснюються суб’єктами державного управління у сфері зовнішньополітичній діяльності України, які об’єднуються у політико-дипломатичний механізм у сучасній зовнішньополітичній діяльності України. Проте, якими б не були механізми формування зовнішньої політики, різко змінити зовнішньополітичний курс держави рішеннями певних осіб чи органів практично неможливо – цьому буде перешкоджати самі ці механізми (які). Це буде відбуватися з різних причин, але нам цікаво дослідити це з точки зору поєднання системного підходу і такого поняття як «лійка причинності». Проаналізовано, що проблеми зовнішньої політики держави мають складний, комплексний характер, і це вимагає більш скоординованої і єдиної співпраці окремих організаційних структур, які і являють собою механізми зовнішньої політики держави, які будуть нести за вирішення зовнішніх проблем всю повноту відповідальності. Місце та роль уряду в механізмі здійснення зовнішньої політики залежить насамперед від форми правління в державі й політичної системи суспільства. Узагальнено, що використання нових підходів до аналізу процесів формування зовнішньополітичного курсу країни на основі системного підходу та методів, що застосовуються у суспільних науках, дає можливість поглянути на ці процеси з нового боку і отримати нове бачення механізмів державного управління, що використовуються у цих процесах.

У світлі міграції громадян України та перебування їх в іноземних державах актуалізується питання надання їм якісних нотаріальних послуг у консульських установах і дипломатичних представництвах. Переваги саме консульського посвідчення нотаріальних документів, порівняно з аналогічними діями іноземних нотаріусів, полягають у тому, що не потрібна подальша легалізація нотаріального документа. Водночас нотаріальні послуги в консульських установах і дипломатичних представництвах надаються не завжди якісно, що негативно впливає на охорону й захист прав та інтересів українських громадян і юридичних осіб, негативно позначається на іміджі України за кордоном. Тому ці питання важко переоцінити, необхідна активна робота на предмет удосконалення механізму реалізації права таких осіб на подання скарги, що дасть змогу застерегти від виникнення подібних проблем у майбутньому. Мета статті зводиться до обґрунтування нового погляду на проблему охорони та захисту прав громадян і юридичних осіб, які постраждали або вважають себе такими, що зазнали порушення власних прав, під час вчинення нотаріальної дії консулом. При цьому увагу приділено аналізу адміністративного та судового порядків захисту прав таких осіб. Автор аналізує різні проблеми теорії та практики у сфері оскарження дії або бездіяльності консула при вчиненні нотаріальних дій, а також питання підсудності справ про оскарження діяльності чи бездіяльності консулів при вчиненні нотаріальних дій. Доводить, що за основу має братися характер спору про право, а тому і юрисдикція суду має визначатися за правилами про предмет справи (спору). Обґрунтовує твердження, що нотаріальна діяльність консулів має бути підпорядкована одночасно двом міністерствам: Міністерству юстиції України та Міністерству закордонних справ України. У статті виокремлюються підстави оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій або неправильності їх вчинення, зокрема: грубе поводження з громадянами; помил ки при кваліфікації тих чи інших правовідносин; недосконалість норм законодавства. Автор дійшов висновків, що у випадку, коли основними суб’єктами спору будуть, зокрема, сторони посвідченого консулом цивільного договору, то спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства; а коли оскаржуватиметься відмова консула у вчиненні нотаріальної дії, то спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Існування скарги як окремого процесуального документа у сучасних умовах є недоцільним. Робить пропозиції для удосконалення законодавства, вважаючи неприпустимим обмеження прав громадян та юридичних осіб у виборі способу захисту власних прав, порушених консулом при вчиненні нотаріального провадження.

У статті проаналізовано концепцію публічної дипломатії, з’ясовано попередні форми втілення концепції «м’якої сили» у світовій політиці та Україні. Вказано на особливості практичної реалізації нових форм дипломатії в період гібридних конфліктів. Розглянуто досвід провідних світових гравців в сфері політичної пропаганди та осучаснених її форм комунікації. Світова історія знає багато прикладів відходу від унормованих дипломатичних відносин, саме шляхом впливу на суспільство (громадян) іншої держави з метою досягнення поставлених завдань. Вказано на такий інструмент публічної дипломатії, як особистісний чинник, на прикладі активності в соцмережах політиків та державних діячів. Обґрунтовано роль культурної дипломатії, як складової публічної та її інструментів в популяризації України, та просуванні національних інтересів держави. На прикладах роботи нових інституційних структур, що сформовані на базі Міністерства закордонних справ, Міністерства культури та інформаційної політики, завданням яких є розвивати публічну та культурну дипломатію, показана їх особливо важлива роль в умовах зовнішньої агресії та негативної пропаганди на адресу України. Вказана необхідність просування соціокультурних проєктів як всередині країни, так і за її межами, особливо дієвим бачиться посилення проєктної складової в зовнішній комунікативній сфері. Відмічено активні кроки української влади по формуванню позитивного образу України серед світового товариства. Мета даного дослідження визначити контекст становлення і розвитку публічної дипломатії, окреслити її інституційне оформлення в світі та Україні З’ясувати успіхи та виклики задекларованої політичної сфери на сучасному етапі. Розкрити найбільш вдалі форми її реалізації.

Досліджуються проблемні питання встановлення у судовому процесі змісту норм іноземного права. Мета статті – теоретично осмислити та системно розглянути міжнародно-правові та внутрішньодержавні аспекти регулювання встановлення змісту іноземного права. Проаналізувати закріплені в законодавстві України способи встановлення змісту норм іноземного права на предмет наявності переваг і недоліків, окреслити пропозиції їх вдосконалення. Зокрема, автор аналізує положення як міжнародноправових актів (Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства), так і внутрішньодержавних нормативно-правових актів різних країн, які регулюють особливості встановлення змісту іноземного права, що підлягає застосуванню в тій чи іншій справі. Досліджує законодавство різних держав залежно від визначення їхніми правовими системами іноземного права як “права” (Естонії, Німеччини, Румунії, Австрії, Болгарії, Угорщини, Італії, Бельгії, Франції), як “факту” (Сполучене Королівство, Ірландії, Мальти, Люксембургу, Іспанії), а також тих, які дотримуються гібридної природи іноземного права (Латвії, Литви, Нідерландів). Увага акцентується на методах встановлення змісту іноземного права під час здійснення судочинства судами зазначених країн (запити суду до міністра юстиції або міністра закордонних справ, допит свідків, залучення експертів та подання експертних висновків, запит суду іноземним юристам тощо). Зроблено висновок, що способи встановлення змісту іноземного права залежать від правової природи іноземного права, яка підтримується в конкретній державі. Зазначається, що Україна належить до держав, які дотримуються правової концепції іноземного права. Проаналізувавши вітчизняне законодавство, виокремлено такі способи встановлення змісту іноземного права: звернення із запитом до Міністерства юстиції України щодо надання інформації про матеріальне право тієї чи іншої іноземної держави, яке підлягає застосуванню при вирішенні судового спору, залучення експерта з питань права, надання учасниками спору документів, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень. Також додатково науковці виділяють такі способи: звернення у Торгово-промислову палату, висновки іноземних юристів, допиту ролі свідків спеціалістів з іноземного права з числа юристів і будь-яких експертів, звернення у наукові установи тощо.

Прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду під егідою ООН у Римі 17 липня 1998 р. стало результатом тривалої співпраці держав і міжнародних організацій на універсальному рівні. Так, світове співтовариство давно прагнуло до створення постійно діючого міжнародного судового органу, покликаного притягти до відповідальності осіб, які винні в скоєнні найтяжчих злочинів: геноциду, агресії, злочинів проти людяності, воєнних злочинів й ін. Це фактично перший в історії постійно діючий міжнародний кримінальний суд, пов’язаний із системою ООН, що доповнює національні органи кримінальної юрисдикції. Сучасні наукові пошуки, включаючи рецензовану монографію, базуються на різноманітних галузевих і міжгалузевих дослідженнях, нормативних і доктринальних джерелах, що розкривають основні конституційно-правові, кримінально-правові, кримінально-процесуальні, кримінально-виконавчі, міжнародно-правові аспекти заявленої проблематики. Загалом авторами здійснено комплексний аналіз теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням процесу імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду. На жаль, на сьогодні відсутні ґрунтовні дослідження останнього в Україні, що і зумовлює актуальність теми роботи. Погоджуємося, що з огляду на підписання Україною Римського статуту в 2000 р., приєднання до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду 2002 р., а також Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони 2014 р., Україна зобов’язана ратифікувати й імплементувати в національне законодавство норми Статуту, а також пов’язані з ним документи. Водночас у зв’язку зі змінами й доповненнями, внесеними до ст. 124 Конституції України (частина четверта), передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Ця норма набрала чинності з 30 червня 2019 р., породжуючи відповідні правові наслідки та зобов’язання для Української держави. Приєднання держави до Римського статуту МКС передбачає значне реформування та удосконалення не лише національного законодавства, а й усієї правової системи, активізацію співпраці з МКС, взаємодію міжнародних і національних органів кримінальної юрисдикції, вивчення зарубіжного досвіду у цій сфері тощо. Таким чином, питання правових наслідків приєднання до Римського статуту лежить в теоретичній і законодавчій, а також правозастосовній площинах. Монографія містить три розділи, в яких вперше комплексно розглянуто забезпечення імплементації Римського статуту на конституційно-правовому рівні в Україні, пострадянських і європейських країнах. Сформульовані висновки, рекомендації та пропозиції у цій сфері. Перший розділ «Теоретико-правовий аналіз природи Римського статуту Міжнародного кримінального суду та його імплементації» присвячено розкриттю доктринальних джерел дослідження Римського статуту Міжнародного кримінального суду, передумов його прийняття та правової природи, а також визначенню поняття та форми його імплементації. У розділі другому «Конституційно-правові засади імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду на національному рівні» авторами досліджено засади імплементації норм Римського статуту Міжнародного кримінального суду у національне законодавство пострадянськими країнами, а також відповідний європейський досвід. У третьому розділі «Проблеми конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду в Україні» звернуто увагу на поняття, суб’єкти і зміст конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а також проблеми та перспективи імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду у національне законодавство України на сучасному етапі. Варто відзначити комплексність проведеного дослідження, обґрунтування низки концептуальних підходів, висновків та пропозицій. Так, згідно з авторським розумінням імплементації Римського статуту – це організаційно-правова діяльність держави в особі уповноважених суб’єктів, що реалізується в законодавчо визначеному порядку та складається з послідовних законодавчих й інших процедур, спрямованих на забезпечення здійснення юрисдикції МКС стосовно осіб, відповідальних за особливо тяжкі злочини у порядку, визначеному Римським статутом. Виокремлено тенденції конституційно-правового забезпечення імплементації Римського статуту у зарубіжних країнах. Наголошено, що класифікація моделей та способів імплементації Римського статуту у практиці зарубіжних країн зумовлена такими основними підходами: 1) прийняття законодавчого акта, спрямованого на здійснення імплементації, який буде мати пріоритет над національними законами та іншими нормативно-правовими актами при виникненні суперечностей стосовно юрисдикції МКС; 2) внесення змін та доповнень до конституції й інших нормативно-правових актів; 3) внесення змін і доповнень до відповідних законодавчих актів, що супроводжується прийняттям спеціального законодавства про співпрацю з МКС. Безперечно, перевагою монографії є визначення оптимального для України способу імплементації Римського статуту на конституційно-правовому рівні, пов’язаного з прийняттям спеціального законодавства про співпрацю з МКС, що супроводжується внесенням змін і доповнень до відповідних законодавчих актів. Запропоновано прийняття спеціального законодавства про співпрацю України з МКС, в якому будуть визначені компетентні державні органи влади України, відповідальні за співробітництво з МКС (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України, Міністерство закордонних справ України, Конституційний Суд України, Міжвідомча комісія з імплементації міжнародного гуманітарного та кримінального права в Україні, інші органи), а також форми надання взаємної правової допомоги у процесі такого співробітництва. Слід акцентувати і на пропозиції щодо прийняття Закону України «Про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду», удосконалення положень Конституції України та інших законодавчих актів на шляху імплементації Римського статуту Україною. Розроблено проект Закону України «Про співробітництво між Міжнародним кримінальним судом та Україною». У цілому можна позитивно їх оцінити, зауваживши про потребу подальшого вивчення цієї проблематики, здійснення громадського та експертного обговорення тощо. Монографія буде корисною для науковців, посадових осіб органів законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, прокуратури, експертних організацій, громадськості.

У статті досліджуються теоретичні питання адміністративно-правового змісту форм і методів державного управління іноземним інвестуванням в Україні, їх взаємозв'язок із формами й методами державного управління зовнішньоекономічною діяльністю та економікою загалом. Особливістю іноземного інвестування як об'єкта державного управління є те, що воно потребує поєднання та комплексного застосування різних форм управління. Усі методи державного управління іноземним інвестуванням є тісно пов'язаними між собою в практичній діяльності. Це зумовлено тим, що зазначені методи є елементами впливу відповідних державних органів (як суб'єктів управління) на об'єкти управління у сфері іноземного інвестування. Під час застосування кожної з груп указаних методів має місце прояв владності, оскільки всі вони закріплюються в юридично обов'язкових актах. За допомогою адміністративних методів здійснюється централізоване керівництво процесами іноземного інвестування, що відображається в компетенції Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Міністерства фінансів, Міністерства закордонних справ та інших уповноважених центральних органів виконавчої влади. Економічні методи передбачають порівняно з адміністративними значно вищий рівень саморегуляції діяльності господарюючих суб'єктів. Аналізуючи зміст адміністративних та економічних методів державного управління іноземним інвестуванням, можемо зробити висновок, що їх співвідношення в кожному окремому випадку є різним. Серед методів управління, що використовуються в процесі державного управління іноземним інвестуванням, варто назвати також методи опрацювання управлінських рішень і пов'язані з ними методи їх прийняття. Зазначені методи державного управління поділяються на організаційні (системні), експериментальні та природничо-технічні. Удосконалення форм і методів державного управління у сфері іноземного інвестування має стати одним із головних завдань центральних органів виконавчої влади, до функцій яких належить державне управління іноземним інвестуванням, з урахуванням конкретного змісту компетенції та функцій цих органів, особливостей іноземного інвестування як об'єкта державного управління. Перспективи подальших досліджень адміністративно-правового змісту форм і методів державного управління іноземним інвестуванням в Україні зумовлені ускладненням світових інвестиційних процесів і необхідністю його врахування в практиці державного управління економікою України.

У статті вперше досліджено та проаналізовано діяльність Меморіального комплексу Міністерства оборони України, як єдиного місця в країні, де зібрані та назавжди вписані до історії імена загиблих захисників держави. Автор, користуючись, у першу чергу, матеріалом, зібраним, опрацьованим та оприлюдненим співробітниками Національного військово-історичного музею України під час підготовки до відкриття Меморіального комплексу, а також однотипними, здебільшого репортажними та інформаційними публікаціями в ЗМІ, що з’являлися під час проведення офіційних заходів, не тільки досить ґрунтовно та детально висвітлює діяльність цього унікального меморіального закладу, але й відзначає його роль, як важливого чинника національної ідентичності та місця збереження в національній пам’яті жертовності і подвигу українських військовиків, які віддали життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави від російського агресора. Ключові слова: Меморіальний комплекс, Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Зала пам’яті, Книга пам’яті.

У статті досліджено сутністьі зміст системи суб’єктів, якіздійснюють державний контрольі нагляд у сфері охорони здоров’я.Здійснено аналіз сутності кате-горій «суб’єкт», «система» та«система суб’єктів». Сформованоавторське бачення системи суб’єк-тів, які здійснюють державнийконтроль і нагляд у сфері охорониздоров’я. З’ясовано, що зміст сис-теми суб’єктів, які здійснюютьдержавний контроль і нагляд усфері охорони здоров’я, може бутипредставлений шляхом поєднанняїї елементів – власне суб’єктів,а також зв’язків, з урахуваннямяких вона утворена (критеріївгрупової належності таких суб’єк-тів). В якості критеріїв, з ураху-ванням яких суб’єкти державногоконтролю і нагляду у сфері охорониздоров’я можуть бути розподіленіу відповідні групи, обрано обсягїхньої компетенції. Обґрунтовано,що залежно від такого критеріюсуб’єкти державного контролю інагляду у сфері охорони здоров’яможуть бути розділені на загаль-нодержавні, галузеві, спеціальні.З урахуванням цього системасуб’єктів державного контролюі нагляду у сфері охорони здо-ров’я може бути представленатаким чином: 1) загальнодер-жавні суб’єкти: Верховна РадаУкраїни, комітети Верховної РадиУкраїни, Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини; Пре-зидент України, Рада національноїбезпеки та оборони; Кабінет Міні-стрів України; 2) галузеві суб’єкти:міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, провіднемісце серед яких посідають Мініс-терство внутрішніх справ Укра-їни, Міністерство розвитку громаді територій України, Міністер-ство соціальної політики України;3) спеціальні суб’єкти: Міністер-ство охорони здоров’я України,Державна служба України з лікар-ських засобів і контролю за нарко-тиками, Національна служба здо-ров’я України.

Історичний розвиток науки неможливий без урахування зв’язків з усім попереднім досвідом людства. Всі медичні науки, в тому числі і анатомія, мають свою історію, тобто весь пройдений шлях розвитку і вдосконалення. Велике значення в розвиток як вітчизняної анатомічної науки, так і Київської анатомічної школи, внесли жінки-науковці. Окрім цього і дотепер вони продовжують виконувати важливу роль в різних напрямках роботи кафедри і Університету. Метою роботи є висвітлити внесок жінок-морфологів Київської анатомічної школи на головних етапах розвитку українських досліджень, прослідкувати тенденції і напрямки їх роботи. Нами було використано проблемно-орієнтований аналіз історичних інформаційних джерел, архівні матеріалів кафедри описової та клінічної анатомії НМУ імені О.О. Богомольця. В довоєнні та післявоєнні роки науковий пошук співробітників кафедри був спрямований в основному на вивчення лімфатичної системи. В подальшому кафедра анатомії людини займалася вивченням гемо-, лімфо- і мікроциркуляторного русла функціонально різних органів. І за цей період жінками кафедри були захищені ряд кандидатських та докторських дисертацій. В останні роки науковий пошук на кафедрі анатомії людини був спрямований на вивчення морфологічних змін в органах при опіковій хворобі та дії різних чинників зовнішнього середовища в організмі. І в цьому напрямку жінки кафедри досить плідно працюють. Жінки-анатоми беруть активну участь в організації і проведенні багатьох сучасних наукових досліджень, в наукових конференціях, симпозіумах, з’їздах, є співавторами кількох патентів і авторських свідоцтв, монографій, навчальних посібників, зробили значний внесок в навчально-методичну роботу, були співавторами методичних рекомендацій для викладачів та студентів. Жінки кафедри проходили закордонне стажування, вели активну громадську роботу. Науково-педагогічна робота жінок кафедри за вагомий внесок в розвиток сфери охорони здоров’я, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм, була відмічена урядовими нагородами, почесними грамотами Університету і Міністерства охорони здоров’я України. Сумлінною працею і наполегливістю у ставленні до своєї справи були переповнені життєві шляхи трудолюбивих, цілеспрямованих жінок Київської анатомічної школи. Їх педагогічні заслуги, щирі намагання дати глибокі знання своїм учням ставали прикладом для наступних поколінь.

Мета статті. У статті досліджується питання сучасного стану забезпечення органами місцевого самоврядування безпеки та правопорядку в територіальних громадах. Науковому дослідженню присвячено аналіз законодавства щодо утворення органами місцевого самоврядування муніципальних правоохоронних утворень, а також юридичні підстави їх існування на сучасному етапі, правовий статус таких утворень та шляхи врегулювання цього питання в правовому полі держави. Наукова новизна. Науковою новизною є акцентування уваги на вирішенні актуальної проблеми врегулювання в законодавстві питання утворення, правового статусу, компетенції та взаємовідносин муніципальних правоохоронних утворень з органами Національної поліції та держави загалом, з метою запобігання, у першу чергу, дублюванню таких повноважень у процесі їх діяльності. Висновки. Підсумовуючи всі результати дослідження, у висновках наведено обґрунтовані пропозиції щодо найменування муніципальних правоохоронних утворень, визначення їхньої територіальної та предметної юрисдикції, встановлення рівноправних взаємовідносин по відношенню один до одного місцевих правоохоронців та співробітників Національної поліції. Запропоновано також надати муніципальним правоохоронним утворенням єдиний правовий статус виконавчих органів місцевого самоврядування, а їхніх співробітників прирівняти до посадових осіб місцевого самоврядування. Щодо форми управління муніципальними правоохоронними утвореннями, – звернуто увагу на варіанті виборного керівника такого органу, що надасть їм певну автономність по відношенню до голів громад, але під подвійним контролем та підзвітністю як місцевій раді, так і органам державної виконавчої влади, таким, як Міністерство внутрішніх справ України, Державне бюро розслідувань, місцеві державні адміністрації, а в перспективі, – префектам.

Реформування органів виконавчої влади, виникнення нових політико-правових реалій потребує переосмислення низки науково-теоре- тичних положень щодо здійснення державного управління у сфері зовніш- ніх зносин з метою пошуків нових форм та механізмів, які б дали можли- вість підвищити ефективність реалізації зовнішньої політики України задля забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави в умовах без- прецедентних викликів та загроз, викликаних російською агресією “гібрид- ного” характеру, турбулентних змін міжнародного безпекового середовища, а також глобальних трансформацій світової політичної архітектоніки. У цьому контексті актуально визначити сутність поняття “сфера зов- нішніх зносин” та обґрунтувати доцільність застосування його в сучасному державному управлінні. Оскільки доволі часто в сучасній українській нау- ковій літературі, офіційних документах, законодавчих актах зустрічаються синонімічні вживання термінів “зовнішні зносини”, “зовнішні відносини”, “закордонні справи” та “міжнародні відносини”, а також “сфера зовнішніх зносин” і “галузь закордонних справ”, що далеко не завжди точно характери- зують предмет і поле діяльності. Розкрито сутність поняття “сфера зовнішніх зносин” та визначено, що це — сфера, яка охоплює офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів, зв’язки і відносини між державами та іншими суб’єкта- ми міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права. Встановлено сутність категорій: “зовнішні зносини”, “зовнішні відноси- ни”, “закордонні справи” та “міжнародні відносини”, та проведено співвідно- шення між ними.

Розглядаються основні аспекти, пов’язані з характеристикою та аналізом пріоритетів розвитку та захисту інтелектуального капіталу дипло- матичної служби в Україні. Проаналізовано основні тлумачення зарубіжних вчених щодо поняття інтелектуального капіталу та його основних складових, у тому числі в контексті інтелектуального капіталу дипломатичної служби. Детально зазначено пояснення кожної складової інтелектуального капіта- лу та зроблено висновок, що незважаючи на розбіжності в понятті інтелек- туального капіталу, зарубіжні вчені ідентично оцінюють роль та значення цієї складової в роботі, в тому числі і дипломатичної служби. Визначено, що людський капітал займає основну частину інтелектуального капіталу ди- пломатичної служби в Україні. Проведено аналіз зарубіжного досвіду щодо законодавчого забезпечення роботи дипломатичної служби в країнах Євро- пейського Союзу, зокрема в Литві та Болгарії. Обґрунтовано, що використо-вуючи моделі та підходи зарубіжних країн Європейського Союзу, як прикла- ди, можна збудувати якісну законодавчу базу в Україні, яка буде стосуватися зокрема інтелектуального капіталу та його ролі в роботі дипломатичної служби. Детально проаналізовано нормативно-правову базу щодо захисту ін- телектуального капіталу в Україні, виокремлено основні форми захисту прав інтелектуального капіталу, надано детальну характеристику кожної з даних форм та порядку дій у випадку порушення права на інтелектуальний капі- тал державних службовців, зокрема дипломатичних працівників Міністер- ства закордонних справ України. Окремо проілюстровано, що кількість бю- джетних працівників дипломатичної служби не планується збільшуватися в найближчі 2 роки (до 2022 року включно). На основі проведеного аналізу та характеристики інтелектуального капіталу дипломатичної служби зроблено висновок, що Закону України “Про дипломатичну службу” № 7322 потребує певних доопрацювань, зокрема до нього мають бути включені чіткі правила, які забезпечують захист інтелектуальної власності дипломатичної служби в Україні, беручи до уваги практику деяких країн Європейського Союзу.

Реформа системи вищої освіти завдяки цілеспрямованій праці Міністерства освіти і науки та вузів дала позитивні результати, але ще не вирішила головного завдання – підвищення якості підготовки спеціалістів, які потрібні державі і суспільству для творчої професійної діяльності в період науково-технічного прогресу людства і ринкових відносин.Головною причиною цього, на мій погляд, є те, що розвиток системи освіти тісно пов’язаний з економічними проблемами держави та національними особливостями суспільства, а ми намагаємось розв’язати освітянські проблеми за іноземним зразком, забуваючи що, наприклад, в Америці, звідки взято найбільше запозичень, цивілізована ринкова економіка, в якій визначальними є закони та справа. В них життєвий успіх спеціаліста визначається рівнем його підготовки у вузі, а недоукам не дають роботи на власних фірмах навіть батьки. У нас життєвий успіх спеціаліста у великій мірі залежить від зв’язків, причому ця “хвороба” так укоренилася, що сприймається за нормальні речі. Дане явище потрібно якнайшвидше ліквідувати, бо воно сильно гальмує прогресивний розвиток.В порівнянні з економікою передових капіталістичних держав, економіка України має інші проблеми. Там її основою є новітні технології з використанням сучасної техніки і головним для них є знайти ринки збуту для конкурентноспроможної продукції. В нас же головною проблемою є необхідність технічного переозброєння більшості галузей промисловості і сільського господарства, тому що на одиницю продукції (в більшості низької якості) відносно світових показників набагато вищі витрати енергоносіїв та сировини.Зрозуміло, що ці проблеми можуть успішно вирішувати спеціалісти високої кваліфікації, які підготовлені до творчої професійної діяльності по створенню ефективних технологій та машин для їх реалізації. Рівень кваліфікації спеціаліста будь-якого профілю, а особливо це стосується підготовки сучасних інженерів, залежить від рівня його базової фундаментальної підготовки, яка є наріжним каменем технічної освіти. За всіх часів дана теза була постулатом і ніким не спростовувалась. Тим більш вражаючим є той факт, що роль фундаментальних дисциплін в навчальному процесі постійно знижується. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти обсяги годин, що відводяться на їх викладання в недалекому минулому з нинішніми. Але ж ми хочемо, щоб наші випускники мали рівень кваліфікації не нижчий за рівень спеціалістів, що випускають кращі закордонні вузи!Проведений порівняльний аналіз навчального навантаження з математики, фізики і хімії для різних напрямків підготовки у нас і в деяких закордонних вузах також засвідчує, що питома вага майже з усіх фундаментальних дисциплін в них приблизно в два рази більша, ніж у нас. Деякі відхилення маємо в Краківській гірничій академії, але в Польщі зовсім інша система середньої освіти. В них дванадцятирічна середня освіта, причому в технічних ліцеях чи гімназіях, наприклад, учні вже вивчили матаналіз, який в нас студенти вивчають протягом першого курсу. Крім цього, в них має місце тісний зв’язок фундаментальних дисциплін з майбутньою професією. В австрійських і німецьких вузах, наприклад, назва дисциплін звучить так: математика для машинобудівників, чи електриків, чи економістів. Точно так само і фізика та хімія читаються відповідно до обраної спеціальності. Тут, на мою думку, йдеться про питання державної ваги і його треба вирішувати на відповідному рівні. Не принижуючи значення інших наук, необхідно все ж наголосити, що саме фундаментальні дисципліни формують основи наукового світогляду кожної людини, саме фізика, хімія і математика складають основу науково-технічного прогресу людства.Також треба визнати, що у справу погіршення фундаментальної освіти значний “внесок” робить і середня школа, в якій рівень знань учнів, наприклад, з фізики і хімії, вже опускається до критичної межі. Одним із каталізаторів такого становища стала відміна вступного іспиту з фізики на переважну більшість факультетів багатьох технічних університетів. Цей сигнал чітко зрозуміли вчителі, учні і їхні батьки. В результаті вузівські викладачі, а пізніше і викладачі інших технічних дисциплін, в розпачі від низького рівня знань фундаментальних дисциплін своїх студентів. Вони за перші семестри намагаються ліквідувати прогалини шкільної освіти, але це, як правило, не вдається. Пізніше такі студенти отримують дипломи інженерів, деякі вступають до аспірантури та стають викладачами, тобто колесо виродження все більше розкручується. Те, що в даний час відбувається із шкільними і вузівськими програмами фундаментальних дисциплін, є копіюванням нашою освітою чужих методик і ідей. Але саме наші спеціалісти, які навчались математики, фізики і хімії за традиційними програмами, є бажаними в різних зарубіжних наукових центрах, які працюють в галузі фізики плазми, твердого тіла, квантової електроніки, тощо. Тому не варто відкидати те позитивне, що напрацьовано десятиріччями і яке давало нам Нобелівських лауреатів та здобутки світового рівня у різних областях знань, технологій і техніки.Треба відзначити, що одне із найгостріших питань, які обговорювались на загальних зборах Відділення фізики і астрономії НАН України – низький рівень освіти з фізики у школах і вузах країни. До Президента України і уряду відповідне звернення підписали сорок дійсних членів та членів-кореспондентів НАН України. Як же покращити фундаментальну підготовку фахівців? Відомо, що тепер вузи мають значні автономні права і варто ними скористатися, не чекаючи рішень “згори”. В нашому національному університеті нафти і газу завдяки правильному розумінню ситуації з боку ректора, відомого у світі вченого в області механіки машин, академіка Української нафтогазової академії, професора Крижанівського Є.І., зроблені відповідні кроки щодо виправлення ситуації та покращення викладання фундаментальних дисциплін, без яких не може бути повноцінного інженера, який би успішно конкурував на міжнародному ринку праці. Два роки тому Вченою Радою університету було створено інститут фундаментальної підготовки, який згідно Положення є навчально-методичним, навчально-організаційним і науково-дослідним підрозділом університету на правах факультету для практичного втілення концепції вищої багатоступеневої інженерно-технічної освіти на базі глибоких фундаментальних знань з вищої математики, фізики і хімії. До складу інституту входять три кафедри фундаментальних наук, на черзі створення іще двох кафедр. Сьогодні можна констатувати, що створення такого інституту було необхідним і корисним, так як кафедри фізики, вищої математики і хімії вирішують спільні питання та об’єднані однією метою – покращити базову фундаментальну підготовку фахівців. Викладачі мають можливість обмінюватись досвідом своєї роботи, бо знаходяться на одному рівні, тоді як раніше були в певній мірі на другорядних ролях, оскільки кафедри відносились до різних факультетів, які більше розв’язують задачі спеціальної підготовки.Дуже важливим моментом у діяльності інституту була участь в організації і проведенні VIII науково-методичної конференції, на якій обговорювались питання фундаментальної підготовки фахівців і на яку були запрошені викладачі з інших вузів та вчителі шкіл і коледжів. При підготовці до конференції виконано значний об’єм роботи по вивченню і порівнянню навчальних планів різних спеціальностей у нашому університеті та багатьох європейських технічних вузах. Цей аналіз було покладено в основу рекомендацій, які затвердила наша Вчена Рада і які стали програмою діяльності інституту. Так, враховуючи неможливість перегляду навчальних планів спеціальностей в сторону збільшення аудиторних годин на вивчення фізики, математики, хімії, інформатики і програмування ми змістили акцент при їх викладанні в сторону профілізації навчального процесу в залежності від потреб профілюючої кафедри, тобто змінили зміст робочих програм дисциплін. Також на кафедрах інституту запроваджено керовану і контрольовану самостійну роботу, тобто йде мова про індивідуалізацію навчального процесу, оскільки світ на початку ХХ1 століття надзвичайно швидко змінюється, – вперше в історії розвитку людства покоління теоретичних ідей і машин змінюються в часі швидше, ніж покоління людей, а тому потрібно навчити студентів, майбутніх фахівців, самостійно знаходити необхідні знання в морі інформації що нас оточує для досягнення певного освітнього рівня. Для реалізації даного напрямку роботи потрібно змінити роль викладача: замість передавача певної суми знань студенту, він повинен стати координатором навчального процесу, консультантом, керівником навчання. Зауважу, що зміна функцій викладача – це довготривалий процес по підвищенню фахового рівня професорсько-викладацького складу.Проведений аналіз показав, що в нас є недостатнє забезпечення студентів навчально-методичною літературою. Тому в інституті сформовано єдиний план підготовки і випуску підручників, навчальних посібників, конспектів лекцій, електронних посібників тощо, а також створені творчі колективи, які повинні якнайшвидше забезпечити всіх студентів необхідними дидактичними матеріалами українською мовою.Дуже важливим напрямком діяльності інституту є налагодження співпраці і зв’язків наших кафедр із спорідненими кафедрами технічних вузів України. До речі, це один із шляхів більш швидкого забезпечення методичною літературою студентів внаслідок обміну, а також підвищення кваліфікації викладачів.Розв’язанню проблеми покращення фундаментальної підготовки майбутніх фахівців сприяє використання нових інформаційних та телекомунікаційних технологій проведення навчального процесу з використанням відповідних технічних засобів (аудіо- і відеоапаратури, комп’ютерів, телебачення, мережі Інтернет та ін.). Для цього потрібно використовувати як мізерні бюджетні кошти, так і залучати кошти різних фондів під проекти навчально-методичного характеру. Адже саме отримання грантів у великій мірі допомагає зміцнювати матеріально-технічну базу кафедр.Також хочу зачепити іще одне болюче питання вищої школи. З метою виживання зараз у вузах ми маємо поряд із студентами, які навчаються за рахунок бюджетних коштів, так званих контрактників. Це добре, але борючись за гроші ми намагаємось зберегти більшість студентів, що веде до зниження якості навчання. У даній ситуації кафедри фундаментальної підготовки в найгіршому становищі, тому що перед ними постає завдання виправлення браку середньої школи і відбору студентів для їх подальшого навчання. В нашому університеті знайдено вихід з даної ситуації: в навчальний процес впроваджено модульну технологію в поєднанні з визначенням рейтингу студентів. Було проведено п’ять науково-методичних конференцій, результати роботи яких дозволили розробити і вдосконалити “Положення про систему поточного, підсумкового контролю і оцінювання знань та визначення рейтингу студентів”. Треба відзначити, що через консерватизм характеру людини, все нове важко приживається. Але завдяки саме волі ректора Крижанівського Є.І. дана система організації і проведення навчального процесу працює, стимулюючи систематичну і самостійну роботу студентів протягом всього семестру. Вона підвищує об’єктивність оцінки знань, активізує навчальну діяльність та розвиває творчі здібності студентів, а результати екзаменаційних сесій та висновки більшості викладачів стверджують, що впровадження даної технології навчання є виправдане і сприяє підвищенню фахового рівня спеціалістів.Аналізуючи етапи і тенденції розвитку фундаментальної підготовки в технічному вузі приходимо до висновку, що зараз, коли створені нові форми і методи управління навчальним процесом, потрібен перехід до нових принципів формування змісту. Тому, створюючи нові інтенсивні технології навчання, треба зберегти глибокі традиції нашої фундаментальної підготовки та поєднати їх із здоровим прагматизмом заходу, тобто додати їй прикладну спрямованість. Це потребує координації зусиль викладачів різних предметів, великих затрат часу, тому що ці технології повинні базуватись на ідеї синтезу усіх дисциплін та принципу фундаментальності освіти, які об’єднують закономірності процесу пізнання і повинні враховувати ментальність нашого народу.

У статті аналізуються особливості міграційної політики України та українська трудова міграція в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття. Розглянуто мережеві програми соціальної допомоги, які були запроваджені Міністерства закордонних справ України для допомоги українським громадянам, які «застрягли» за кордоном під час розповсюдження пандемії COVID-19. Здійснено системний аналіз роботи МЗС України з українськими громадянами та українськими мігрантами за кордоном, зокрема висвітлення роботи програм, запроваджених зовнішньополітичним відомством під час поширення COVІD-19 та їх впливу на управління міграційними процесами в умовах пандемії. Методологічною основою дослідження є системний підхід, принципи логічності та багатофакторності, а також сукупність загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Для виконання поставлених завдань було використано такі методи як: порівняльний, системний, проблемно-хронологічний, описово-оповідальний, структурно-функціональний аналіз, критика джерел. Поєднання цих наукових методів дало можливість: усебічно і комплексно дослідити роботу програм, запроваджених зовнішньополітичним відомством під час поширення COVІD-19; відобразити їх взаємодію в роботі з українськими громадянами та мігрантами за кордоном як частини комплексного процесу інституціонального управління міграційними процесами; показати значення окремої інституції в системі державних структур роботи з мігрантами. У дослідженні розглядається побудована мережа програм соціальної підтримки, що допомагає громадянам України, які «застрягли» за кордоном під час поширення COVID-19, та основні форми взаємодії Міністерства з громадянами України за кордоном. Автори статті роблять акцент на ефективності реалізації мережевих програм, дають рекомендації щодо їх можливої адаптації. У результаті дослідження виявлено, що в умовах пандемії коронавірусу COVID-19 система роботи Міністерства закордонних справ України по роботі з українськими громадянами за кордоном виявила свою високу ефективність, динамічність розвитку та адаптивність до ситуації, що швидко змінюється. Варто відзначити, що система є ефективною, динамічною та інноваційною, а в перспективі може бути використана для постійної роботи з українськими мігрантами.

У статті проаналізовано смислове наповнення та лексико-стилістичні особливості польських дипломатичних документів на адресу української сторони, датованих груднем 1991 р., які інформують про визнання Польщею незалежності України. З’ясовано, що у вербальному просторі Заяви Ради міністрів РП від 2 грудня 1991 р., Телеграми Президента РП Леха Валенси від 3 грудня 1991 р., Ноти Міністерства закордонних справ РП від 27 грудня 1991 р. продуктивно функціонують усталені мовні звороти, книжна лексика, номенклатурні назви, дипломатичні терміни, компліментарні лінгвальні формули, котрі надають текстам офіційності, чіткості, вірогідності, толерантної та ввічливої тональності.

У статті проаналізовано проблеми, що виникли в українсько-угорських відносинах після прийняття Верховною Радою України законів про освіту у 2017 та 2019 роках. Зазначається, що захист прав угорських національних меншин, що проживають за кордоном, відповідає національним інтересам країни і протягом тридцяти років не змінювався. Серед комплексу проблем, пов’язаних із захистом прав угорців за кордоном, Будапешт приділяє велику увагу освіті рідною мовою. Верховна Рада України на порушення міжнародних зобов'язань держави та Закону України про міжнародні договори України прийняла Закон "Про освіту" 5 вересня 2017 року. Стаття 7 цього документа обмежує право угорської меншини на освіту за їхніми правами. рідна мова, починаючи з 5 класу. Саме це положення закону викликало жорстоку критику з боку офіційного Будапешта. Урядові урядовці та політики оцінили запровадження українського уряду як спробу асиміляції угорської національної меншини. У свою чергу міністр закордонних справ і торгівлі Угорщини П. Сіярто заявив, що його країна заблокує всі кроки на шляху європейської інтеграції України та прагнень Києва до членства в НАТО. Відразу після прийняття закону угорські ЗМІ розпочали потужну кампанію критики статті 7 Закону "Про освіту". Лише за місяць було опубліковано 136 статей на цю тему. Далі робиться спроба проаналізувати висвітлення угорських ЗМІ про проблему загострення двосторонніх відносин між Україною та Угорщиною. Підкреслюється, що 29 червня 2020 року заступник міністра закордонних справ В. Боднар заявив, що на кінець липня запланована зустріч Президента України В. Зеленського та Прем'єр-міністра Угорщини В. Орбана. Очікується, що під час зустрічі будуть обговорені питання українсько-угорських відносин щодо законодавства про освіту. Від цих переговорів залежатимуть подальші відносини між двома країнами. Чи повернуться вони на шлях добросусідства та взаємоповаги, чи знову підуть шляхом конфронтації?