Статті в журналах з теми "Міжнародні стандарти прав людини"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Міжнародні стандарти прав людини.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Міжнародні стандарти прав людини".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Artakivna, Zhebrovska Krystyna. "INTERNATIONAL LEGAL STANDARDS OF HUMAN RIGHTS: GENERAL PRINCIPLES." Часопис цивілістики, no. 41 (August 6, 2021): 71–76. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.426.
Повний текст джерелаАнотація:
Міжнародні стандарти прав і свобод людини можна розглядати як загальновизнані положення міжнародних актів обов'язкового та рекомендаційного характеру, а також принципи міжнародного права, що закріплюють фундаментальні права особистості, які мають визначальне значення для захисту людини від незаконних і необґрунтованих дій із боку держави, посадових та інших осіб, порушують або обмежують ці права, а також виконують функцію орієнтира для усіх держав у регламентації та забезпеченні прав своїх громадян. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини продовжують розвиватися одночасно із процесом формування нових правових систем, які декларують у своїх конституціях ідеї верховенства права та поваги до прав людини.
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини розглядають як міжнародні стандарти, оскільки вони розробляються на підставі звичаєвих норм, що сформувалися внаслідок визнання державами юридичної сили правил поведінки, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій чи рекомендацій.
Міжнародні стандарти у галузі прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або припустимого їх обмеження.
Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального прогресу.
В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише політичні права, потім - економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.
2
Копетюк, М. "Поняття та класифікація міжнародних стандартів прав людини та громадянина". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 34–39. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/7.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини і громадянина, а також розглянуті питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів, закріплених в міжнародно-правових документах. Здійснено аналіз міжнародно-правових актів, які містять відповідні стандарти в сфері дотримання прав людини і громадянина, а також розглянуто їх класифікацію. Міжнародні стандарти прав людини є системою прав, які розкривають сучасну ідею прав людини, закріплену в основних міжнародно-правових документах і, відповідно, визнану в усьому світі. Стандарти основних прав і свобод людини і громадянина регулюються низкою міжнародно-правових актів, що визначають політичні, природні, культурні, соціальні права. Автор зробив висновок про те, що у основу Конституції України закладено принципово нові правові парадигми зовнішньої і внутрішньої державної політики України, що спрямовані на утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це об’єктивно вимагає істотної переорієнтації та модифікації всієї національної правової системи. В Україні набуває поширення теорія визнання людської гідності, яка є інтегративною властивістю природи людини та виступає як один з інституційних джерел її основних прав. І з огляду на це у загальній теорії права сформульовано антропогенну інтерпретацію людської гідності, поняття якої визначається як самоцінність людини як унікальної біосоціальної істоти. На переконання автора, зазначені доктринальні позиції у ближній перспективі вимагатимуть відповідної нормативно-правової і навіть конституційної регламентації. Адже держава має охороняти, захищати права і свободи людини та громадянина, гарантувати їх реальне здійснення. Відповідно, держава повинна створювати необхідні умови для гідної праці, надавати соціальну допомогу тим, хто перебуває у складних життєвих обставинах.
3
Біліченко, В. В. "Міжнародні стандарти щодо захисту ключових прав та свобод людини в діяльності правоохоронних органів України". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (19 січня 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.678.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті охарактеризовано основні міжнародні стандарти дотримання прав людини. Визначено основні історичні моменти формування системи прав людини та громадянина. У цій статті подано можливі варіанти покращення та модернізації законодавства на прикладі міжнародного досвіду. Визначено механізм утворення та забезпечення міжнародно-правових стандартів. Окреслено ключові права людини, висвітлюються питання, пов'язані із дотриманням міжнародно-правових стандартів прав людини в діяльності правоохоронних органів. Сформовано загальні рекомендації для модернізації правоохоронної системи України та покращення нормативно-правової бази у цій сфері. У цій роботі висвітлено основні міжнародні договори, якими регулюється діяльність Національної поліції: основні положення меморандуму про співпрацю, що на практиці повинен забезпечити дотримання прав людини стосовно затриманих правоохоронними органами громадян, гарантує право на захист. У цьому документі визначено напрями діяльності, котрі повинні попередити вчинення порушень відповідно до строків повідомлення про затримання, також інформування затриманих щодо їхніх прав та обов'язків, їхнього процесуального статусу. Документ спрямований на збалансування сил превентивного та силового блоку, що на поточний момент вимагає негайного втручання з боку законодавчих та виконавчих органів влади. Така нормотворча діяльність стане каталізатором у модернізації стратегії захисту прав та свобод людей, честі та гідності, захисту інтересів суспільства і держави. Обов'язок забезпечення реалізації вищеперелічених засад правової демократичної держави частково покладено на правоохоронну систему, центральним органом якої є Національна поліція України. У цій роботі проаналізовано значне місце міжнародних стандартів у модернізації правоохоронної системи, основна функція якої полягає у забезпеченні захисту основоположних прав та свобод людини та громадянина. Таке міжнародне партнерство дасть змогу підвищити рівень готовності працівника поліції до виконання професійних завдань та обов'язків або набуття ними нових, необхідних у роботі навичок.
4
Правоторова, О. М. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (27 січня 2020): 124–28. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).202.
Повний текст джерелаАнотація:
Визначено, що міжнародні стандарти адміністра-тивно-правової охорони базуються, по-перше, на За-гальній декларації прав людини та пактах. Європей-ський суд із прав людини передбачає як негативний (невтручання держави) обов’язок держави, так і пози-тивний (активні дії з боку держави) обов’язок. Нега-тивний обов’язок полягає в тому, що суб’єкти владних повноважень не мають права втручатись у приватне та сімейне життя особи, а також порушувати право на повагу до особистого житла та кореспонденції осо-би. Наголошено, що провідне місце у визначенні на-прямів розвитку сфери адміністративно-правової охо-рони в країнах-учасницях ЄС посідає адміністрація або ж законодавчо визначене профільне міністерство, що відповідає за політику, розвиток, планування та координацію системи адміністративно-правової охо-рони. Доведено, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не розкриває змісту терміна «приватне життя», оскільки описує його як «термін із широким значенням, який не піддається визначенню». З’ясовано, що багато країн включають основні поло-ження Декларації у своє базове законодавство. Саме її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів із прав людини.На основі аналізу Конвенції про захист прав лю-дини й основоположних свобод сформовано стандарти прав, свобод людини і громадянина у сфері адміністра-тивно-правової охорони, а саме: публічна адміністра-ція зобов’язана поважати права людини, а органи виконавчої влади і місцевого самоврядування мають у межах своєї компетенції гарантувати відновлення прав, свобод і законних інтересів усіх, хто перебуває під їх захистом; кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; публічна ад-міністрація має поважати право приватного і сімейного життя особи; кожен, чиї права та свободи було поруше-но, має право на ефективний засіб юридичного захисту в адміністративному порядку, навіть якщо таке пору-шення було вчинене особами, які здійснювали свої офі-ційні повноваження; під час війни або іншої суспіль-ної небезпеки, яка загрожує існуванню нації, держава може вживати заходів щодо обмеження певних прав і свобод, однак виключно в тих межах, яких вимагає го-строта становища.
5
КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, та ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України". Право України, № 2019/09 (2019): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-050.
Повний текст джерелаАнотація:
Інтеграція України у світове співтовариство та європейський простір обумовила трансформаційні процеси у правотворчості та практиці застосування законодавства. Такі процеси відбуваються і у кримінальному процесі України. З набуттям незалежності, переходом від тоталітарної системи до режиму демократії, а в подальшому – із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (КПК України) відбулося становлення та утвердження системи міжнародних стандартів прав людини у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз правової літератури радянського періоду показав, що за часів Радянського Союзу у науці кримінального процесу не порушувалося питання дотримання міжнародних стандартів прав людини та їх закріплення у нормах законодавства як джерел кримінального процесуального права. Можливо, саме наслідки минулого стали поштовхом для закріплення у чинних нормах кримінально-процесуального законодавства пріоритету особи, її прав і свобод перед державою, теоретико-прикладний аналіз та систему яких необхідно розкрити. Метою статті є аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, у яких розкрито проблемні системні питання з’ясування сутності міжнародних стандартів у кримінальному процесі України, обґрунтування їхнього доктринального значення. Проаналізовано основні підходи до розуміння поняття “міжнародно-правові стандарти”. Звернено увагу на те, що головним елементом використання міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України є людина, а причиною їх реалізації – необхідність захисту її прав і свобод. Встановлено та проаналізовано основні ознаки системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України. Запропоновано авторське бачення системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України та її ознак. Встановлено, що під системою міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України необхідно розуміти імплементований у систему кримінального процесуального законодавства, на основі спеціального дозволу, комплекс норм міжнародних договорів, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Визначено, що система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України характеризується такими ознаками: а) головним елементом використання таких стандартів є людина; б) причина реалізації міжнародних стандартів – охорона та захист її прав і свобод; в) міжнародні стандарти містяться у нормах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме в договорах, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінальних процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні; г) система є динамічною, адже з розвитком “поколінь” прав людини може доповнюватися новими стандартами; ґ) систему не можна класифікувати за критеріями норм матеріального або процесуального права, оскільки вона комплексно вміщує їхні норми; д) система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі передбачає відповідність їй норм КПК України та інших законів України, які вміщують кримінально-процесуальні норми.
6
Врещ, Юлія, Олександра Радченко та Юлія Толстенко. "МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПЕНІТЕНЦІАРНІ СТАНДАРТИ". ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, № 8 (10 грудня 2019): 128–32. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.08.031.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено правову природу міжнародно-правових пенітенціарних стандартів, на основі чого окреслено їх значення в загальному механізмі захисту прав людини. Крім того, автором проаналізовано основні міжнародні акти, якими закріплені, зазначені стандарти та особливу увагу приділено з’ясуванню їх характеру та впливу на національні правові системи захисту прав засуджених. В результаті чого зроблено висновки, що система міжнародно-правових пенітенціарних стандартів є досить розгалуженою та прямо похідною від міжнародно-правового механізму захисту прав людини, тому, вони підлягають обов’язковій імплементації у національні пенітенціарні правові системи, однак з урахуванням політичних, економічних і соціальних умов кожної країни.
7
Дашковська, O. "Права людини в глобалізованому світі". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 5–13. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.935.
Повний текст джерелаАнотація:
Процеси світової глобалізації відчутно позначаються на усіх сферах життєдіяльності суспільства, зокрема, на реалізації прав людини, що супроводжується на регіональному рівні окремими колізіями. В багатьох випадках межі реалізації прав людини обумовлені певними соціокультурними особливостями та усталеними звичаями, які не відповідають загально цивілізаційним цінностям та перешкоджають впровадженню міжнародних стандартів прав людини в національні правові системи. Універсальний характер прав людини, закріплений у п. 5 Віденської декларації та Програмі дій з прав людини (1993), передбачає, що усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини, враховуючи процеси глобалізації, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної і регіональної специфіки і різних історичних, релігійних і культурних цінностей, правових традицій необхідно мати на увазі, в той же час, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, мають обов’язок заохочувати і захищати усі права людини та основні свободи. У цьому твердженні виражені позиції, що є істотними при розгляді ситуації щодо реалізації прав людини на регіональному рівні. По-перше, визнання прав людини в якості універсальних для міжнародного співтовариства означає їх глобальний характер. І по-друге, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, держави зобов’язані заохочувати і захищати усі права і свободи людини. Міжнародні стандарти покликані скасувати відмінності щодо реалізації прав і свобод людини, які проявляються на глобальному і національному рівнях, стверджувати їх універсальний характер. Прихильність до традиційних духовних цінностей не можна ігнорувати в умовах сучасності, оскільки соціокультурна багатоманітність має величезний вплив на впровадження міжнародних стандартів прав людини в різні цивілізаційні простори. Права людини, які притаманні усім країнам і народам завдяки своїм природним властивостям, визнані у міжнародних документах як такі, що не підлягають жодним обмеженням і відхиленням, на регіональному рівні відрізняються у своїх підходах. На практиці це призводить до їх обмежень і подекуди порушень, що потребує реагування з боку міжнародної спільноти.
8
БАСОВА, Ірина. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки 60, № 1 (23 лютого 2022): 5–10. http://dx.doi.org/10.32689/2522-4603.2021.1.1.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню міжнародних стандартів прав людини у сфері охорони здоров’я та віднаходженню шляхів з удосконалення національного законодавства. Метою даної статті є визначення та дослідження міжнародно-правових актів, що закріплюють права людини у сфері охорони здоров’я, системи законодавства України з питань надання медичної допомоги, а також внесення пропозицій щодо її удосконалення. Методологічну основу даної статті склали, насамперед, порівняльно-правовий метод та методи аналізу та синтезу. Наукова новизна. Чинне законодавство у сфері охорони здоров’я не містить дефініції «міжнародно-правові стандарти прав людини у сфері охорони здоров’я», тому на законодавчому рівні їх слід визначити як «основні вихідні засади в галузі охорони здоров’я, що слугують орієнтирами при вироблені державної політики та забезпечують реалізацію громадянами прав у цій сфері». На сьогодні не має єдиного нормативно-правового акту щодо здійснення медичної діяльності, що створює додаткові труднощі в реалізації прав всіх суб’єктів медичних правовідносин. Тому, є необхідність вироблення єдиного зводу правил у сфері медичної діяльності, а саме Медичного кодексу України. Як висновок, аналіз міжнародно-правової бази з питань прав людини у сфері охорони здоров’я свідчить, що її положення закріплюють основні права людини у цій сфері. Українське законодавство загалом побудоване на нормах міжнародно-правових актів. Водночас варто визнати, що існує коло проблемних питань, що підлягають удосконаленню.
9
РАБІНОВИЧ, ПЕТРО. "Універсальні стандарти людяності як концептуальні засади антропоцентричного праворозуміння". Право України, № 2021/01 (2021): 76. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-076.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлюється низка аспектів фундаментальних прав людини, на яких зазвичай базуються сучасні природноправові концепції. Зокрема, обґрунтовується, що достатньо коректним позначенням таких прав може бути термін “буттєві”. Доводиться, що їхня соціальна сутність полягає у забезпеченні задоволення життєво необхідних потреб людини у соціумі. Найважливішими з таких потреб є насамперед повага до людської гідності, а також достатні для людини та її сім’ї їжа, одяг і житло. Конструюється дефініція поняття “міжнародні стандарти людських прав”. Аналізується універсальний стандарт заборони нелюдського поводження, у зв’язку з чим попередньо обґрунтовується розуміння універсального стандарту людяного (людиннісного) поводження. Спираючись на зазначені всесвітні стандарти, з позиції потребового дослідницького підходу робиться спроба нетрадиційно аргументувати інтегральне людиноцентричне праворозуміння. У його основу покладено уявлення про те, що поняттям “право” можуть бути відображені можливості задоволення потреб людини, які забезпечуються соціальними обов’язками інших суб’єктів суспільства. Правовість (належність до права) тих чи інших явищ обумовлюється їхньою здатністю слугувати умовами або ж засобами задоволення людських потреб. Означена властивість таких явищ формується тільки в процесі соціальної практики людей, їхніх взаємозв’язків, і вже внаслідок цього право є явищем соціальним. Тому воно виникає у результаті “зустрічі” людських потреб із зовнішніми щодо них явищами, які здатні названі потреби задовольняти. У процесі потребозадоволення відбувається інтегрування об’єктивних властивостей певних явищ (як природничих, так і соціальних) в існування людських індивідів та їхніх груп. І тоді такі властивості, набувши (відповідно до зазначеного праворозуміння) правового характеру, занурюються, впроваджуються, втілюються у людське існування. Адекватним відображенням такої ситуації може бути термінологічний вираз “право у людині”. У статті також наводиться авторська дефініція поняття “гідність людини”, опублікована ще у 2002 р. У результаті споживання потребокорисних (правових) явищ людина, реалізуючи відповідні можливості, задовольняє свої потреби, нормалізує, “заспокоює” своє існування у соціумі. Отже, саме людина стає тим системоутворю-ючим стрижнем, навколо якого в її існування, життєдіяльність інтегруються зазначені явища.
10
Завальнюк, В. В. "Антропологія права: міжнародно-правовий вимір (міжнародні стандарти прав людини)". Митна справа, № 6 (78) (2011): 3–7.
Знайти повний текст джерела
11
Завальнюк, В. В. "Антропологія права: міжнародно-правовий вимір (міжнародні стандарти прав людини)". Митна справа, № 6 (78) (2011): 3–7.
Знайти повний текст джерела
12
Донченко, О., та О. Бунчук. "Культура прав людини: міжнародно-правові стандарти й національний досвід". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 253–60. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1619.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасний стан формування культури людських прав в Україні та світі характеризується неоднозначністю й суперечливістю. З одного боку, людські права майже одностайно визнаються цінністю загальнолюдської культури, існує розгалужена система міжнародних стандартів та інституцій щодо їх регламентації й захисту. З іншого боку, повага до людських прав, їх дотримання, гарантування нівелюються й знецінюються в умовах сучасних міжнародних збройних конфліктів, катастроф техногенного характеру, зменшення матеріальних і природних ресурсів тощо.
Рівень культури людських прав як окремих індивідів, так й українського суспільства загалом не є високим. Це зумовлено й історичним минулим (адже індивідуалізм, у контексті якого розвивалися уявлення про людські права на Заході, не притаманний українському суспільству), і реаліями сьогодення. Тимчасова окупація територій і неоголошена війна в Україні є серйозним викликом людським правам, фактично спростуванням поваги до людського життя й людської гідності. У такій ситуації важливо, щоби як громадяни, так і представники державних структур мали знання у сфері людських прав і навички щодо їх реалізації та захисту.
Метою статті є дослідження освітнього й науково-дослідного напрямів формування культури людських прав як основи демократії та цивілізованої держави, аналіз міжнародно-правових стандартів і національного досвіду.
Вагому роль у формуванні культури прав людини в сучасній Українській державі відіграє міжнародне співробітництво. Інформування громадськості про права людини здійснюється в рамках діяльності міжнародних і регіональних організацій.
Освіта в галузі прав людини - це необхідна умова запобігання порушенням прав людини, а також важливий внесок у процес організації справедливого суспільства. Таке суспільство характеризується повагою до прав кожного його члена, високим рівнем культури прав людини. Досягнення вагомих здобутків можливе лише на основі ефективної міжнародної співпраці, діалогу всіх сторін, досконалого забезпечення права людини знати свої права.
Поряд із освітнім напрямом у формуванні культури прав людини важливу роль відіграє також науково-дослідний складник. Дослідження різних аспектів прав людини в кандидатських і докторських дисертаціях з юридичних, політичних, історичних, філософських наук, створення нових напрямів науки прав людини, відкриття наукових лабораторій, ініціативних науково-дослідних груп з підготовки колективних робіт, наукових праць із прав людини, студентських гуртків, спеціалізованих кафедр. Дуже важливим є розвиток і вдосконалення досвіду юридичних клінік, що сприяє формуванню в студентів знань, умінь і навиків, здобуття цінного досвіду реалізації, охорони, захисту прав людини.
Головними векторами формування культури прав людини в українському суспільстві сьогодні є реалізація зобов'язань, які випливають з універсальних і регіональних міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на виховання всіх верств населення й забезпечення належних умов для проведення юридичних досліджень у галузі прав і свобод людини.
13
ВІЛЬЧИК, ТЕТЯНА, та ВІКТОРІЯ СВЯТОЦЬКА. "Міжнародні стандарти адвокатури: проблеми імплементації у національну правову систему". Право України, № 2019/12 (2019): 54. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-054.
Повний текст джерелаАнотація:
Вітчизняна правова система приводиться у відповідність до правових стандартів міжнародного та регіонального рівнів, що дедалі більше підштовхує Україну орієнтуватися на міжнародні та регіональні (європейські) правові стандарти, які, зі свого боку, слугують еталонами, загальновизнаними й уніфікованими зразками. Орієнтація на міжнародні стандарти прав людини та їхній захист є запорукою повноцінної реалізації низки правових реформ, які відбуваються в Україні впродовж останніх років, і особливо це стосується такого найважливішого правозахисного інституту, як адвокатура. Сьогодні Україна стоїть на шляху втілення нової національної правової ментальності, невід’ємною частиною якої є впровадження міжнародних і європейських стандартів орга нізації та діяльності адвокатури як концепції оптимальних загальновизнаних міжнародною юридичною (адвокатською) спільнотою зразків її організації та діяльності. Метою статті є дослідження ролі міжнародних та європейських стандартів адвокатури у вітчизняній правовій системі та необхідність їх подальшого запровадження на шляху євроінтеграції України. Встановлено, що нормативна база, в якій закріплені національні стандарти адвока тури, неповністю відповідає правовим актам, що закріплюють міжнародні та регіо нальні (європейські) стандарти адвокатури. Авторки доходять висновку, що національна адвокатура потребує подальшого удосконалення правового регулювання з урахуванням міжнародних і регіональних (європейських) стандартів організації та діяльності. Формування національних стандартів адвокатури повинно відбуватися з урахуванням не тільки міжнародних і регіональних (європейських) стандартів, а й пропозицій як окремих адвокатів, так і професійних адвокатських об’єднань та правозахисних організацій.
14
Тодоріка, К. В. "ООН ТА МОП У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЖИВУТЬ ІЗ ВІЛ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 53–56. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.229.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено значення актів ООН та МОП у системі міжнародно-правового регулювання соціального захисту людей, які живуть із ВІЛ. Встановлено, що ВіЛ/СНІД у сучасних умовах визнано пандемією, максимально мінімізувати негативні наслідки якої та у глобальній перспективі - подолати яку може ефективна система соціального захисту, яка має ґрунтуватися на міжнародних нормах, які є загальнолюдськими цінностями цивілізованого світу, що розробляються на основі вивчення, узагальнення та ретельного відбору найбільш цінних і універсальних національних норм, у зіткненні різних інтересів і думок і знаходженні в результаті консенсусу компромісного варіанту.
Визначено місце ООН у системі міжнародно-правового регулювання соціального захисту людей, які живуть із ВІЛ, яке випливає з реалізації відповідною міжнародною інституцією проголошених цілей її створення та функціонування, що полягають у здійсненні міжнародного співробітництва з питань вирішення міжнародних проблем, зокрема соціального та гуманітарного характеру, та заохочення розвитку поваги до прав і основних свобод людини. Проаналізовано зміст ключових міжнародно-правових актів ООН у сфері захисту прав людини та соціального захисту людей, які живуть із ВІЛ, зокрема.
Встановлено, що однією з перших міжнародних спеціалізованих інституцій, що здійснює нормотворчу діяльність у сфері праці та соціального захисту, була і залишається Міжнародна організація праці, положення актів якої мають надважливе значення для піднесення національної системи соціального захисту взагалі та соціального захисту окремих категорій осіб зокрема на більш високий рівень.
У статті відзначається, що міжнародно-правові акти ООН та МОП, у яких закріплені міжнародні стандарти соціального захисту людей, які живуть із ВІЛ, умовно можна поділити на загальні, які визначають керівні засади побудови системи соціального захисту усіх без виключення людей, та спеціальні, які з урахуванням наслідків ВІЛ/СНІДу для організму людини та суспільства, стану його поширеності закріплюють особливі типові форми (види) соціального захисту людей, які зазнали несприятливих наслідків відповідного соціального ризику. Більшість із загальних та спеціальних міжнародних документів ООН та МОП, що визначають стандарти соціального захисту людей, які живуть із ВІЛ, ратифіковані Україною. Це вказує на те, що держава підтримує ключові напрями міжнародної політики щодо забезпечення основних прав людей загалом і людей, які живуть із ВІЛ, зокрема. Крім того, основні положення цих документів стали частиною законодавства України, у тому числі Конституції України.
15
Martinovsky, D. P. "Міжнародні правові стандарти у сфері конституційного пра- ва: поняття, ознаки та місце в системі джерел". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (13 березня 2020): 69–77. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.08.
Повний текст джерелаАнотація:
В умовах правової глобалізації об’єктивно посилюється зв’язок міжнародного права з національними правовими системами держав – членів міжнародного співтовариства, що знаходить свій прояв у взаємодії норм і принципів міжнародного права, які містяться в міжнародних договорах з системою національного конституційного права і законодавства. Найбільш яскраво ця взаємодія проявляється у запозиченні нормами національного конституційного права держав міжнародних правових стандартів як складної системної нормативної феноменології міжнародних договірних відносин, що після визнання державами-учасницями міжнародних договорів, шляхом їх підписання, повинні бути імплементовані в національну систему конституційного законодавства для подальшої дії на рівні та як звичайних норм національного конституційного права.
Метою статті є дослідження феноменології місця, ролі, значення та застосування міжнародних правових стандартів у національному конституційному праві в контекстуалізації їх доктринального визначення, розуміння, а також праксеологічної цінності через дослідження їх поняття, ознак та місця в його системі джерел.
Наукова новизна полягає у дослідженні місця та ролі міжнародних правових стандартів у національній системі конституційного права через визначення їх поняття, ознак та місця в системі джерел конституційного права.
Висновки. Конституційне право держави є основоположною, фундаментальною та єдиною профілюючою галуззю національного права, бо саме її правові норми регулюють основні відносини, що виникають у процесі становлення, існування, функціонування та взаємодії між собою особистості (людини), суспільства та держави. Отже, з огляду на такий конституюючий характер зазначених правових відносин саме конституційному праву належить особлива роль у моделюванні національної системи права та національної системи законодавства, включаючи й запозичення норм міжнародного права. Актуальність досліджуваної проблематики обґрунтовується відсутністю вітчизняних наукових розробок з комплексного дослідження категорії «міжнародних стандартів», розкриття особливостей їх впливу на становлення і розвиток конституційного права України, з’ясування їх місця у сфері прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в конституційному праві України, а також у формуванні та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, нерозвиненістю відповідного законодавства та недостатністю узагальнення практики й зарубіжного досвіду із вказаних питань, – хоча її важливе теоретичне і практичне значення для розвитку національного конституційного нормопроектування (законопроектування), а також нормотворення (законотворення) у сфері імплементації міжнародних стандартів до національного законодавства України, є безумовно важливим. Наявність великої кількості доктринальних підходів щодо розуміння міжнародних правових стандартів все ж не вирішує завдання їх оптимального визначення, – разом із тим вважаємо, що теоретичні наробки в цій сфері йдуть по продуктивному шляху через визначення правової природи міжнародних правових стандартів, суб’єктів їх розробки, їх прийняття та легалізації на міжнародному рівні. Характерними рисами міжнародно-правових стандартів виступають: наявність об’єкта і методу правового регулювання; їх погоджувальний характер; їх координаційний характер; обов’язковість для тих сторін, які визнали їх добровільно; форми їх існування – міжнародний договір або інші акти міжнародних організацій; забезпечення їх реалізації, що відбувається на рівні держав або міжнародних організацій як об’єднань держав; їх структурна особливість, якою є відсутність структурного елемента норми – санкції. Міжнародні правові стандарти, що містяться в міжнародних багатосторонніх договорах, є ординарними та належними джерелами національного конституційного права, що можуть бути застосованими в практичній діяльності його суб’єктів як й інші норми національного права та законодавства.
16
Лях, Неля Василівна. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 255–60. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.37.
Повний текст джерелаАнотація:
До пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків віднесені такі: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків; підтримка сім’ї; виховання й пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності в цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі, тощо. Реалізація вказаних напрямів зумовила виникнення проблемних питань у практичній правоохоронній діяльності, потребу вдосконалення діяльності Національної поліції за цим напрямом. При вдосконаленні вітчизняної правозастосовної практики й організації діяльності Національної поліції, важливо орієнтуватися на міжнародне законодавство, кращий досвід іноземних держав, а також сформувати міжнародні стандарти забезпечення гендерної рівності. Їх з’ясування і є метою наукової публікації. У результаті проведених досліджень обґрунтовано, що формою закріплення міжнародних стандартів забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції є положення міжнародних і національних нормативно-правових актів, рішень Європейського суду з прав людини, кращого іноземного досвіду, що стосуються нормативно-правового регулювання окресленої сфери правовідносин. Окрім того, розглянуті положення щодо забезпечення гендерної рівності повинні бути додатково відображені в Законі України «Про Національну поліцію» 2015 року, тим самим посиливши гарантії прав поліцейських. Ураховуючи значну кількість міжнародних і національних джерел, аналіз змісту яких дає змогу виокремити міжнародні стандарти щодо забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції, їх можна об’єднати в такі групи: міжнародні нормативно-правові документи, які визначають фундаментальні правові основи забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; нормативно-правові акти України, які регламентують забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; судові рішення міжнародних і національних судових інстанцій, які тлумачать аналізовані вище джерела права.
17
Bobrovnyk, D. O., та D. O. Borysov . "Міжнародні правові стандарти та їх роль у формуванні глобалістського потенціалу територіальної спільноти". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (29 грудня 2021): 14–22. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Територіальна спільнота (громада) виступає первинним концептом локально-глобального виміру місцевого самоврядування. В умовах глобалізації, особливо її правової форми, на рівні територіальної громади в межах інституту місцевого самоврядування, що існує та функціонує на території відповідної держави – члена міжнародної спільноти, завдяки компетенційним повноваженням органів місцевого самоврядування, що сформовані територіальними громадами, та діяльність яких скерована на вирішення питань місцевого значення, формується локальна система реалізації, охорони, захисту та гарантування конституційних прав, свобод і обов’язків людини та громадянина. Ці права на рівні функціонування локального соціуму виступають як муніципальні права людини, особистості, члена територіальної громади. При цьому роль глобалізації в зазначених процесах можна визначити як прогресивну, детермінуючу, демократизуючу. Водночас зрівняльна домінанта глобалізації негативно впливає на існування та функціонування територіальної громади, її подальший розвиток, нівелюючи її індивідуальність та особливість. Заради справедливості слід відзначити, що саме тут глобалізація відчуває суттєвий спротив територіальної громади наведеним телеологічним домінантам.
Мета статті полягає в обґрунтуванні ролі міжнародних стандартів у формуванні глобалістського потенціалу територіальної громади.
Наукова новизна полягає в дослідженні міжнародно-правових стандартів у сфері прав і свобод людини, що завдяки їх універсальному рівню розробки, формального закріплення й подальшої легалізації в межах міжнародного співтовариства або регіональних співтовариств держав, появі системи міжнародно-правових зобов’язань щодо їх відповідного закріплення в національному конституційному правопорядку, а також щодо легалізації міжнародно-договірного контролю за їх виконанням державами-підписантами, – напряму детермінують появу, формування відповідних тенденцій та феноменологізацію глобалістського потенціалу людини, що виступає жителем-членом ТГ. Необхідно зазначити, що такі профільні тенденції підсилюються не тільки на рівні ТГ, завдяки її функціонуванню, а й завдяки впливу на цей процес факторів глобалізації, в основі якої лежать процеси конвергенції, типізації й уніфікації основоположних форм життєдіяльності людини, що проявляються, формуються та реалізуються нею в колективному соціумі, завдяки процесам її соціалізації, набуття різного рівнів габітусів та формуванню ознак інтерсуб’єктивності.
Висновки. Яскравим свідченням становлення глобалістського потенціалу територіальних громад є відповідні проблеми, з якими стикаються держави під час виконання міжнародних договірних норм, що виступають МПС МСВ. Прикладом тут може слугувати Україна. Враховуючи те, що наша держава є активним учасником загальносвітових інтеграційних процесів, вона включила у конституційно-правове регулювання національної сфери МСВ значну кількість МПС про МСВ, що містяться в міжнародних договорах, підписаних нею, використовуючи механізм національної імплементації норм міжнародного права до чинного національного конституційного законодавства.
18
Kovalenko , Yu О. "Становлення та розвиток європейських стандартів захисту персональних даних". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (27 вересня 2020): 59–67. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Питання захисту персональних даних особи особливо актуалізується з нестримним розвитком інформаційних технологій, відтак постає питання визначення етапів становлення права на захист персональних даних та формування сучасних стандартів у цій сфері. З цієї точки зору розглянуто питання визначення правових засад регулювання захисту персональних даних у міжнародному праві. Акцентована увага на раціональності прийняття єдиного міжнародно-правового акта в цій сфері, що набуває особливого практичного значення в умовах глобалізації та технологічного прогресу.
Метою статті є визначення основних етапів становлення права на захист персональних даних та дослідження актуальних питань із забезпечення захисту персональних даних з огляду на практику Європейського суду з прав людини та Суду Європейського Союзу.
Наукова новизна полягає у дослідженні еволюційного розвитку права на захист персональних даних, а також проведенні системного та комплексного аналіуз теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із захистом персональних даних у Раді Європи та Європейському Союзі. Особливу увагу приділено теоретико-методологічним засадам захисту персональних даних та врахуванню правових позицій Європейського суду з прав людини та Суду Європейського Союзу в цій сфері.
Висновки. Становлення стандартів захисту персональних даних у міжнародному праві відбувалося одночасно з розвитком технологій та інформаційного суспільства. Безумовно, наявні міжнародні стандарти у сфері обігу та використання персональних даних створюють правову базу для захисту персональних даних. Однак донині в доктрині та практиці міжнародного права відсутній чіткий критерій розмежування права на приватність та права на захист персональних даних. Окрім того, більшість міжнародно-правових актів у сфері захисту персональних даних є регіональними, а інші акти, що регулюють питання обігу та використання персональних даних, мають рекомендаційний характер. Відтак, відсутність єдиного акта, що забезпечив би єдність та сталість застосування норм щодо обігу і використання персональних даних, створює прогалини у міжнародно-правовому регулюванні захисту персональних даних.
19
Борисюк, І. Е. "ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО НОРМАТИВНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 7–12. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.194.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено еволюцію міжнародного нормативного механізму захисту прав дитини. Наголошується на тому, що проблема захисту прав дитини має міжнародний характер і потребує консолідації зусиль усіх держав. Міжнародний механізм захисту прав дитини визнано стандартом, на якому держави базують національну політику у сфері прав дитини. Визначено, що міжнародний нормативний механізм захисту прав дитини являє собою сукупність міжнародно-правових норм, закріплених системою міжнародних документів у сфері захисту прав дитини.
Проведено ретроспективний аналіз формування та розвитку цього механізму у ХХ ст. Виокремлено кілька етапів еволюції міжнародного нормативного механізму захисту прав дитини. Установлено, що на першому етапі (у першій чверті ХХ ст.) приділялась увага окремим аспектам правового статусу дитини. Було прийнято низку міжнародних актів, які регламентували питання опіки над дитиною, встановлювали мінімальний вік для праці неповнолітніх, передбачали захист від торгівлі дітьми. Другий етап характеризується прийняттям Декларації прав дитини 1924 р. Фактично її можна вважати першим універсальним актом, яким було започатковано міжнародний нормативний механізм захисту прав дитини. Життєво важливі права дитини закріплювались опосередковано, а саме через обов’язки суспільства. На третьому етапі міжнародний нормативний механізм захисту прав дитини розвивається завдяки ООН. У Загальній декларації прав людини (1948 р.) зафіксовано перелік прав і свобод, який стосується кожної людини, зокрема дитини. У Декларації про права дитини 1959 р. розширено перелік прав дитини, також було ухвалено інші міжнародні акти у сфері прав дитини. Четвертий етап розпочинається прийняттям Конвенції про права дитини 1989 р. Конвенція має обов’язковий характер для держав-учасниць. Факультативні протоколи до Конвенції регламентують захист прав дітей в особливих обставинах (збройні конфлікти) чи від особливих загроз (торгівля дітьми, дитяча проституція і дитяча порнографія), визначають процедуру звернень про порушення прав дитини. Відзначено вагомі успіхи у справі захисту дітей усього світу, яких вдалося досягти за 30 років з часу прийняття Конвенції про права дитини. Наголошено на необхідності активізувати зусилля держав-членів щодо виконання її положень для покращення життя, добробуту дітей та їх захисту в усьому світі.
20
Яковлєв, П. О. "Універсальні міжнародно-правові стандарти державного управління у сфері забезпечення інформаційної безпеки". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 232–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).552.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкрито зміст універсальних міжнарод-но-правових стандартів здійснення суверенними дер-жавами управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки. На основі аналізу документів Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини, а також актів ООН із питань регулювання інформаційних процесів, встановлено, що універсальні стандарти є похідни-ми від загальних принципів здійснення державного управління, які визнано ООН як універсальні (пріори-тет дотримання прав людини, демократизм політичної системи, верховенство закону і т.д.).Визначено, що основними універсальними міжна-родно-правовими стандартами державного управління у сфері забезпечення інформаційної безпеки є: гаран-тування права кожному вільно шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засоба-ми; вільне висловлення власної думки; забезпечення балансу між правоохоронними інтересами і повагою до основних прав людини; сприяння ефективності кримінальних розслідувань і переслідувань, що стосу-ються кримінальних правопорушень, пов’язаних із комп’ютерними системами; криміналізація діянь, що пов’язані з посяганням на кіберпростір; сприяння визнанню юридичної сили інформації, яка міститься в електронних повідомленнях, що використовуються в процесі налагодження міжнародної торгівлі; забез-печення гендерної рівності в доступі і використанні інформаційних технологій; гарантування державою можливості недостатньо соціально забезпеченим вер-ствам населення користуватися інформаційними технологіями, налагодження державно-приватного партнерства у фінансуванні розвитку інформацій-но-комунікаційної інфраструктури.Акцентовано на тому, що практичне втілення уні-версальних стандартів стане потужним чинником збіль-шення рівня доступності інформаційно-комунікацій-них технологій для всіх верств населення держав світу, буде сприяти розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури суверенних держав, дасть додатковийімпульс для законодавчої регламентації забезпечення інформаційної безпеки на національному рівні. Зазна-чено, що міжнародно-правова основа здійснення дер-жавного управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки потребує вдосконалення в частині розробки і затвердженні окремого акта міжнародного права, який би містив уніфікований перелік рекомендованих стандартів для суверенних держав, які б втілювалися задля забезпечення інформаційної безпеки на націо-нальному рівні. Означені питання мають стати пріо-ритетним напрямом подальших наукових розробок.
21
Чижов, Д. А. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 186–91. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.29.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Безперечно, виконання завдання щодо захисту прав людини та дотримання домовленостей залежить насамперед від рівня досягнень країни та механізмів, що існують на національному рівні. Чинні національні закони, політичні рішення, процесуальні норми та механізми є ключовими факторами для реалізації прав людини у кожній країні. Тому важливо, щоб права людини стали частиною національних конституційних та законодавчих систем, щоб професійні юристи вміли застосовувати на практиці стандарти прав людини, а порушення прав людини зазнавали засудження та санкцій. Національні стандарти мають більш прямий вплив, а національні процесуальні норми доступніші в порівнянні з регіональними та міжнародними. Проведення наукового дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу теоретико-правових основ та зарубіжного досвіду забезпечення прав людини у сфері національної безпеки. Автор приходить до висновку, що система забезпечення прав людини у сфер національної безпеки має свої складові, серед яких: захист національного суверенітету та територіальної цілісності; забезпечення захисту прав і свобод людини; створення умов для політичної та економічної незалежності; забезпечення громадського порядку; боротьба зі злочинністю тощо. Очевидно, що всі ці дії здійснюються уповноваженими органами, які відповідно до своїх повноважень реалізують різноманітні національні плани, постанови, директиви, міжнародні договори та норми внутрішнього законодавства. Слід зазначити, що основним органом забезпечення національної безпеки є збройні сили різних країн і всі владні структури країни. Усі вони мають головне завдання, яке покладає на них держава – забезпечити високий ступінь захисту національних інтересів, а в цьому контексті – створити належні умови для стабільного розвитку кожної особистості, суспільства та країни. Необхідно підкреслити, що умовою ефективності цієї політики є надання пріоритету захисту прав і свобод людини ненасильницьким способом.
22
Король, Михайло Олексійович. "ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРИНЦИПІВ ПОВОДЖЕННЯ З ОСОБАМИ, ЯКІ ЗНАХОДЯТЬСЯ В МІСЦЯХ ТИМЧАСОВОГО ТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ". Історико-правовий часопис 17, № 2 (30 березня 2022): 65–72. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/9.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті з’ясовано вплив окремих принципів поводження з особами, які перебувають у місцях тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, на дотримання їхніх прав посадовими особами прикордонного відомства. Проведено аналіз міжнародного законодавства, що врегульовує права осіб, які перебувають у місцях тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, та з’ясовано, що його можна поділити на те, що закріплює основні обов’язкові міжнародні норми, та те, що містить основні принципи та правила. Констатується, що Україна ратифікувала більшість міжнародних документів із прав людини, значна частина з яких містять заборони на катування й інші нелюдські види поводження під час застосування затримання та тримання, більшість із закріплених у міжнародних документах принципів відображено у відомчій нормативно-правовій базі, що стосується питань тримання осіб в Державній прикордонній службі України. Серед принципів, на яких ґрунтується функціонування місць тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, особливе місце належить принципам: гуманного поводження і поваги до людської гідності, суворого дотримання законності, роз’яснення прав затриманій особі та порядку їх реалізації, надання допомоги фахівця у сфері права, належного процесуального оформлення відповідних процедур, надання перекладача, повідомлення рідних, інші закріплені стандарти поводження із затриманими особами. Наголошено, що запровадження відповідних принципів у практику діяльності Державної прикордонної служби України свідчить про правильність обраного напряму реформування заходів процесуального примусу, що застосовуються цим елементом механізму держави, за якого на перше місце поставлено інтереси людини, які є пріоритетом в оперативно-службовій діяльності прикордонного відомства загалом, кожного військовослужбовця та працівника підрозділів тримання. Вказано, що система професійної підготовки та підвищення їхніх знань і навичок у сфері міжнародних і європейських стандартів прав людини потребує подальшого вдосконалення.
23
Лисодєд, О. В. "Загальна декларація прав людини і міжнародні стандарти поводження із засудженими". Проблеми законності, Вип. 99 (2008): 140–46.
Знайти повний текст джерела
24
Завальнюк, В. В. "Міжнародні та європейські стандарти захисту прав людини за віковими критеріями". Lex Portus, № 2 (2016): 22–30.
Знайти повний текст джерела
25
Руднєва, О. "Міжнародні стандарти прав людини та принцип верховенства права: до проблеми співвідношення правових явищ". Юридична Україна, № 4 (112) (2012): 15–19.
Знайти повний текст джерела
26
Пасечник, Олена Владиславівна. "СТАНДАРТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ У СФЕРІ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ І / АБО ТКАНИН, КЛІТИН". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 253–64. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.202.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізований універсальний рівень правового регулювання трансплантації органів і / або тканин, клітин у рамках Організації Об’єднаних Націй. Досліджено положення «м’якого права» Організації Об’єднаних Націй у сфері трансплантації органів і / або тканин, клітин. Розкриті положен-ня Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 71/322 «Посилення і заохочення ефективних заходів і міжнародного співробітництва в сфері донорства та трансплантації органів з метою перешкоджати і протидіяти торгівлі людьми для вилучення органів і торгівлі людськими органами» та Резолюції Генеральної Асамблеї 73/189 «Посилення і заохочення ефективних заходів і міжнародного співробітництва в сфері донорства та трансплантації органів з метою попередження і припинення торгівлі людьми для вилучення органів і торгівлі людськими органами». Розглянуті сучасні виклики у міжнародно-правовому співробітництві у сфері регулювання трансплантації органів і / або тканин, клітин. У статті звертається увага на діяльність Спеціального доповідача ООН з питання про торгівлю дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії щодо питань трансплантації органів і / або тканин, клітин. Аналізується положення Факультативного про-токолу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої про-ституції і дитячої порнографії від 1 січня 2000 року, які застосовуються до трансплантації органів і / або тканин, клітин. Проаналізована пропозиція ООН і Ради Європи щодо розробки міжнародної конвенції з заборони торгівлі людськими органами і тканинами. Доведено, що трансплантація органів і / або тканин, клітин може слугувати як компонент у реалізації права на здоров’я, а може бути одним з найсерйозніших порушень прав людини. Від блага до злочину, це дві медалі одного явища. Саме ці дві кардинально різні сторони вимагають імперативного міжнародно-правового регулювання задля забезпечення прав людини від права на здоров’я до права на охорону від свавільної трансплантації, торгівлі органами. Встановлено, що на універ-сальному рівні відсутні зобов’язуючі норми у сфері трансплантації органів і / або тканин, клітин.
27
Христова, Г. О. "Міжнародні стандарти прав людини як вихідні засади гендерно-правової експертизи законодавства України". Проблеми законності, Вип. 99 (2008): 30–39.
Знайти повний текст джерела
28
Семигіна, Тетяна, та Олена Карагодіна. "ГЛОБАЛЬНІ МОДАЛЬНОСТІ ДЛЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ: ЧИ СКОРИСТАЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ОСВІТА МОМЕНТОМ, ЩОБ ЗМІНИТИСЯ?" Social Work and Education 8, № 2 (6 липня 2021): 275–89. http://dx.doi.org/10.25128/2520-6230.21.2.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття окреслює поточні глобальні пріоритети та стандарти соціальної роботи, які формуються, затверджуються та надалі просуваються Міжнародною федерацією соціальних працівників (МФСП) та Міжнародною асоціацією шкіл соціальної роботи (МАШСР). Це дослідження було проведено з урахуванням поняття "людина в оточенні" та контексту соціальної роботи, а також системи прав людини.
Аналіз демонструє, що всі останні глобальні стандарти, ухвалені МФСП та МАШСР, базуються на таких принципах, як колективізм, усунення структурних причин соціальних проблем, а також нарощування наукових та академічних сил соціальної роботи як професії. Незважаючи на неоліберальний поворот у транснаціональному соціально-економічному контексті (що проявляється в маркетизації, споживацтві та явищі менеджеріалізму) та гострі професійні дебати щодо значення місцевих знань (знання та практики корінних народів), ключові глобальні пріоритети соціальної роботи як професії включають такі ідеалістичні очікування, як: професійне сприяння соціальній та економічній справедливості, запобігання умовам, що обмежують права людини, викорінення бідності та покращання якості життя всіх людей.
Українська освіта та практика соціальної роботи, як правило, надмірно акцентують увагу на послугах соціальної реабілітації та соціального обслуговування. «Корінні знання» в Україні підтримують патерналістську професійну культуру соціальної роботи і очікування клієнтів, що соціальні мають вирішити всі їхні проблеми, що суперечить сучасним глобальним принципам соціальної роботи. У статті запропоновано, яким чином можна застосувати ці стандарти в українській освіті із соціальної роботи. Йдеться, насамперед, про підтримку соціальних працівників у тому, щоб вони сприймали своїх клієнтів не з точки зору потреб, а з позиції прав людини та соціальної солідарності.
29
Zhuravel, V. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ СУДОВОЇ СИСТЕМИ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 314–21. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.38.
Повний текст джерелаАнотація:
Правовий статус працівників судової системи може встановлюватися лише національним законодавством, оскільки від цього залежить на скільки незалежною буде діяльність суддів, чи справлятиметься держава із визначеним економічним навантаженням. Водночас, стан соціального захисту населення безпосередньо впливає на реалізацію соціальних та інших природних прав людини й громадянина в державі, а тому становить й міжнародний інтерес та захищається міжнародними інструментами. Також, варто зауважити, що соціальний захист населення та зокрема працівників судової системи є нерозривним від фінансового забезпечення, адже для надання соціальної допомоги, пенсійних виплат, підтримання закладів охорони здоров’я чи проведення інших заходів із запобігання чи захисту від соціальних ризиків необхідні кошти, коли економічні можливості держав є різними. На відміну від інших природних прав людини, соціальні права неможливо втілити лише завдяки їх декларуванню чи встановленню заборон, як, наприклад, заборони на катування. Наголошено, що європейські норми права щодо соціального захисту та забезпечення націлені на встановлення спільного для всіх учасників ЄС чи країн, що підписали певний міжнародний акт рівня соціального захисту населення, а також вирішення ситуацій подвійного соціального забезпечення. Європейські норми права схожі з міжнародними рівнем своєї загальності, однак мають більш обов’язковий характер. Зроблено висновок, що основі проведеного дослідження, можливо дійти висновку, що механізм міжнародного соціального захисту працівників судової системи досі є недостатньо розробленим та потребує удосконалення. Як норми права, так й міжнародні органи влади переважно є загальними, тобто не спеціалізуються на соціальних правах та їх захисту в контексті функціонування судової системи. Проблемним аспектом є й взаємодія міжнародного та національних механізмів, адже рішення міжнародних органів переважно є не обов’язковими, а міжнародні норми права впроваджуються лише частково, що зменшує ефективність їх дії. Водночас, механізм міжнародного правового регулювання соціального захисту працівників судової системи є менш впорядкованим та системним в порівнянні з національним, а отже складним для опрацювання та визначення міжнародних стандартів в даній сфері.
30
Солоненко, О. М. "Сучасні міжнародні стандарти забезпечення прав і свобод людини в діяльності органів внутрішніх справ". Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ, № 6 (79) (2011): 95–103.
Знайти повний текст джерела
31
Пошва, Б. М. "Міжнародні стандарти захисту прав людини як складова утворення незалежної судової влади в Україні". Вісник Верховного Суду України, № 10 (146) (2012): 20–33.
Знайти повний текст джерела
32
Завальнюк, Ігор Вікторович. "РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У СТАНОВЛЕННІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД: ПРОБЛЕМИ ІНКОРПОРАЦІЇ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 71–83. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.10.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено проблеми інкорпорації Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних документів у конституційні реалії становлення права на справедливий суд у державах Європи, зокрема в Україні. Зазначено, що проблема співвідношення національного і міжнародного права в регулюванні справедливості судового розгляду є лише частиною більш загальної проблеми співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права, тому її дослідження вимагає належного врахування наукових уявлень фундаментального характеру. З аналізу конституцій держав Європи зроблено висновок, що їхні положення не суперечать нормам про справедливий судовий розгляд, що містяться в ст. 14 Міжнародного пакту і ст. 5, 6 ЄКПЛ. Визначено, що міжнародне і конституційне внутрішньодержавне регулювання права на справедливий суд є фактом ратифікації цих документів державами, тобто очевидних суперечностей між конституціями держав і нормами зазначених договорів немає, у співвідношенні ж інших норм національного права і міжнародних договорів все не так ясно, бо більшість конституцій не займається договорами з точки зору визначення їх місця щодо внутрішніх норм. Наголошено: якщо в законодавстві немає спеціальних приписів щодо співвідношення міжнародного договору із законами, то в межах тлумачення визнається його пріоритет щодо останніх як «lex specialis», оскільки такий договір регулює ті чи інші відносини, в яких держави самим актом узгодження домовилися про спеціальне регулювання. Зазначено, що є два варіанти вирішення питання співвідношення норм договорів із нормами законів. Перший варіант представлений ситуаціями, коли міжнародний договір володіє більшою юридичною силою, ніж закон. За такого варіанта конституції закріплюють, що норми договорів не можуть бути змінені або скасовані законом. Другий варіант вирішення питання співвідношення договору і закону – наділення міжнародного договору силою, яка є рівною силі закону. Зазначено, що суперечності між міжнародними і конституційними документами бути не повинно, тим більше Конституція України розроблялася в кращих правових традиціях, що передбачає гнучкість її інтерпретації. До таких знань належать і міжнародні юридичні стандарти, які Україна визнала для себе обов’язковими. Обґрунтовано, що повністю виключити появу таких розбіжностей не можна, оскільки, як показує судова практика іноземних держав, суперечки про конституційність міжнародних угод виникають порівняно часто. Констатовано, що на відміну від конституцій європейських держав, зокрема Нідерландів, Конституція України, не містить процедури усунення розбалансованості міжнародного і національного законодавства. Таким чином, зроблено висновок, що в Україні жодне правило міжнародного договору не може бути реалізовано у внутрішньонаціональних відносинах, якщо воно не узгоджується з державними конституційними законами і, власне, з Конституцією України.
33
Сметана, В. В. "Міжнародно-правові стандарти захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування". Часопис Київського університету права, № 3 (2018): 89–95.
Знайти повний текст джерела
34
ЧЕРНЯК, ЮЛІЯ. "Визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів: світовий досвід уніфікації норм права та деякі питання судової практики". Право України, № 2020/06 (2020): 188. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-188.
Повний текст джерелаАнотація:
Практична складність питання визнання та виконання іноземного судо вого рішення полягає у тому, що судове рішення як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано й виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Сучасні міжнародні правові договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу при вирішенні сімейних спорів, втілюють такі два положення: з одного боку, держава бере на себе обов’язок визнавати та виконувати іноземні судові рішення, керуючись при цьому такими мотивами, як необхідність розвитку міжнародних зв’язків та забезпечення прав особи; з другого боку, кожна держава встановлює певні межі такого визнання і виконання, визначаючи перелік можливих підстав для відмови у визнанні і виконанні іноземного судового рішення. Метою статті є визначення сучасного стану уніфікації норм інституту визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів, окреслення кола принципів, які становлять основу цього інституту права. Окрему увагу сконцентровано на тлумаченні та застосуванні принципу взаємності та застереження про публічний порядок на основі аналізу доктрини та судової практики. Визначено, що на рівні Гаазьких дитячих конвенцій, регламентів Європейського Союзу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, уніфіковано такі принципи сучасного інституту визнання і виконання іноземних судових рішень із сімейно-правових спорів: остаточність судового рішення (res judicata) і неможливість перегляду його по суті на стадії визнання і виконання у запитуваній державі; взаємність; неможливість перегляду судом запитуваної держави фактичних обставин, якими суд держави походження рішення обґрунтовував свою юрисдикцію; застосування lex fori до процедури визнання і виконання іноземного судового рішення; можливість часткового визнання і виконання іноземного судового рішення; необхідність застосовувати просту і швидку процедуру визнання та ефективні заходи виконання судового рішення; розширене визначення категорії“рішення суду”, що передбачає поширення цієї категорії “рішення суду” також на затверджені судом мирові угоди і договори, укладені сторонами аліментного зобов’язання. Позитивний ефект положень статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України 2017 р. розглянуто з двох позицій: 1) із позиції держави і розвитку міжнародного правового співробітництва, – це відхід від політики ізольованості і намір сприйняти міжнародні та, зокрема, європейські стандарти у сфері забезпечення прав людини; 2) із позиції пересічних громадян України – суб’єктів цивільних, зокре ма й сімейних, відносин, – це розширення можливості визнання в Україні рішень, ухвалених іноземними судами, та можливості ставити питання про визнання і виконання за кордоном рішень українських судів на умовах взаємності.
35
Гороть, А. "Захист прав окремих категорій осіб в міжнародному праві як особлива форма реалізації міжнародних стандартів прав людини". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 51–56. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/9.
Повний текст джерелаАнотація:
У сучасних реаліях проблема прав людини є однією з найбільш актуальних. Права людини виступають як одна з найважливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Саме тому в статті здійснено порівняльний аналіз захисту прав окремих категорій осіб, зокрема, жінок і дітей у міжнародному праві, та відповідність їх прав міжнародним стандартам у цій галузі. Більшість держав об'єднали зусилля для вироблення критеріїв визначення обсягу і змісту прав людини, засобів їх забезпечення і захисту, створивши потужну наднаціональну систему відповідних механізмів в рамках ООН, РЄ, ЄС. У зв'язку з тим, що саме рівень захисту прав жінок та дітей як складова частина міжнародного захисту прав людини є основним критерієм оцінки демократичності сучасної держави, країни приєднуються до правової сім'ї, у якій сповідуються загальнолюдські цінності, виконують низку заходів щодо приведення у відповідність внутрішньодержавної практики забезпечення прав і свобод людини з міжнародними стандартами. Міжнародний захист прав дитини як система міжнародно-правових норм сформуваввся після прийнятя Статуту ООН і формуванням напряму політики захисту прав людини. У рамках діяльності ООН у 1946 р. було спеціально створено дитячий фонд – ЮНІСЕФ. Конвенція про права дитини 20 листопада 1989 р. має обов’язкову юридичну силу для держав-учасниць. Вказана Конвенція містить особливі інструменти контролю за виконанням державами-учасницями зобов’язань, взятих на себе з приєднанням до цього міжнародного договору. У Конвенції про права дитини також передбачається створення Комітету ООН з прав дитини, який здійснює моніторинг дотримання прав і свобод дітей.
36
Чорна, С. З. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ У ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ФУНКЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ". South Ukrainian Law Journal, № 2 (2020): 20–24. http://dx.doi.org/10.32850/sulj.2020.2.4.
Повний текст джерела
37
Матвєєва, Л. "Належна правова процедура та правові стандарти Європейського суду з прав людини". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 4 (27 березня 2021): 54–64. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.4.05.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються теоретичні проблеми визначення поняття та змісту належної правової процедури. Висвітлюється концепція належної правової процедури, характеризуються основні етапи її становлення, розвитку та юридичного оформлення. Основні елементи належної правової процедури розкриваються на основі аналізу норм міжнародного, регіонального та національного права. Розглянути найбільш важливі гарантії свободи та недоторканності особи які відображені в міжнародних угодах про права людини та закріплені в конституціях сучасних держав.
38
КРЕТ, Г. Р. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ФОРМУВАННЯ ДОПУСТИМИХ ДОКАЗІВ У КОНТЕКСТІ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД". Право.ua, № 2 (2021): 181–86. http://dx.doi.org/10.32782/law.ua.2021.2.26.
Повний текст джерела
39
АБІЛЬТАРОВА, Ельвіза. "ПРОГНОСТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПЕРСПЕКТИВ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ БЕЗПЕКИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ". Human Studies Series of Pedagogy, № 45 (9 грудня 2021): 9–15. http://dx.doi.org/10.24919/2413-2039.13/45.1.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена проблемі формування культури безпеки професійної діяльності у майбутніх інженерів з охорони праці. Мета статті – обґрунтування перспектив формування культури безпеки професійної діяльності в закладах вищої освіти. Теоретико-методологічною основою дослідження є міжнародні та вітчизняні правові документи: Конвенція Міжнародної організації праці про безпеку й гігієну праці та виробниче середовище, Резолюція Генеральної асамблеї Організації об’єднаних націй «Перетворення нашого світу: Порядок денний в області сталого розвитку на період до 2030 року», Концепція реформування системи управління охороною праці в Україні, Національна стратегія у сфері прав людини, Закон України «Про вищу освіту», а також міжнародні стандарти в галузі управління якістю, в галузі управління охороною здоров’я та безпекою праці, в галузі екологічного управління. Здійснено теоретичний аналіз науково-педагогічної літератури щодо визначення поняття «прогнозування», методів та етапів прогнозування. Автором обґрунтовано перспективні напрями вирішення означеної проблеми на трьох рівнях: загальнодержавному, регіональному, на рівні закладів вищої освіти. Основними прогностичними напрямами на загальнодержавному рівні вбачається розвиток і вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази в галузі забезпечення культури безпеки, фінансова підтримка наукових та педагогічних колективів щодо популяризації питань культури безпеки; на регіональному рівні пропонується підвищення обізнаності та інформування суспільства щодо культури безпеки, впровадження європейських стандартів безпеки праці, зарубіжного досвіду в галузі охорони праці та культури безпеки на виробництві; на рівні закладу вищої освіти передбачається створення в закладах вищої освіти сучасного безпечного освітнього середовища з пріоритетом безпеки праці та здоров’язбереження шляхом впровадження інноваційних технологій та методик навчання. Зроблено висновок про необхідність подальших досліджень теоретичних та методичних засад розвитку культури безпеки професійної діяльності у інженерів з охорони праці, основ формування, розвитку та виховання ціннісних орієнтацій у майбутніх інженерів з охорони праці у системі безперервної освіти.
40
Kostrov, V. O. "Міжнародно-правові стандарти соціальних прав людини та їхнє втілення у Конституції України." Правничий часопис Донецького університету, № 2 (2019): 12–20. http://dx.doi.org/10.31558/2518-7953.2019.2.2.
Повний текст джерела
41
Лобода, Ксенія. "СОЦІАЛЬНИЙ ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА ПРОТИДІЮ СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 321–33. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.204.
Повний текст джерелаАнотація:
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою.
Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни.
Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику.
Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію.
За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року.
Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення.
Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності.
Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян.
З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.
42
Лісна, І. С., та Т. Є. Михайлів. "ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ФУНКЦІОНУВАННЯ СУДОВИХ СИСТЕМ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(26) (28 листопада 2019): 14–18. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).3.
Повний текст джерелаАнотація:
Термін «міжнародно-правові стандарти» для національного законодавства України вважається найбільшприйнятним позначенням закріплених у різноманітних міжнародних документах норм, стандартизованими правилами поведінки суб’єктів у тих чи інших сферах міждержавного співробітництва. Їх значення для національного законодавства України полягає в тому, що вони є своєрідним орієнтиром. Але такі норми потребують конкретизації і доповнення з боку норм внутрішньодержавного права. За роки незалежності судова система України піддавалася реформуванню неодноразово. Однак поставлені перед нею цілі до кінця так і не були реалізовані. Для успішного проведення судової реформи простежується одна закономірність – реформування судової системи має відбуватися комплексно, а саме реформування самої судової системи, судоустрою та інших пов’язаних правових інститутів. Проблема реформування судової влади в Україні натепер виявляє свою актуальність як ніколи, оскільки найважливішими передумовами розвитку громадянського суспільства мають стати якісне, стабільне законодавство та ефективне правосуддя, які здатні реально забезпечувати надійний захист прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, щоб викорінити свавілля і беззаконня. Задля забезпечення ефективного функціонування та подальшого розвитку судової системи необхідне теоретичне осмислення питань реалізації судово-правової реформи. Такі дослідження є необхідними для вивчення і подальшого врахування проблем, які виникають у процесі здійснення реформи.
43
Леган, І. М. "Міжнародно-правові стандарти права особи на безоплатну правову допомогу та їх імплементація у законодавстві України". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 156–59. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).666.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена особливостям надання безоплатної правової допомоги в Україні та країнах Європейського Союзу. Розкрито роль та значення безоплатної правової допомоги в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина, принципи її надання в країнах Європейського Союзу та в Україні. Проаналізовано міжнародно-правові стандарти права особи на безоплатну правову допомогу та їх імплементацію у законодавстві України. Здійснено аналіз термінологічних та теоретико-правових аспектів безоплатної правової допомоги в Україні. Виявлено, що науковий інтерес до цієї проблематики зумовлений необхідністю поглибленого вивчення особливостей європейського права в межах інтеграційних процесів, що відбуваються в Україні, зближення національних правових систем, вдосконалення правових засад співробітництва між Україною та країнами Європейського Союзу.
Особливу увагу у статті приділено з'ясуванню особливостей діяльності суб'єктів надання безоплатної правової допомоги в Україні та країнах Європейського Союзу. Аналіз міжнародного досвіду організації і діяльності системи безоплатної правової допомоги дає змогу виявити певні особливості цього інституту, напрями і тенденції його розвитку, які ще не властиві українській системі безоплатної правової допомоги, об'єктивно і критично оцінити діяльність цього інституту в Україні, встановити переваги й недоліки, окреслити шляхи подальшого реформування, що дозволить вирішити актуальні питання, які успішно врегульовані в більшості країн Європейського Союзу.
Запропоновано підхід, згідно з яким суб'єктивне право на безоплатну правову допомогу включає позитивний обов'язок держави з її забезпечення, що надає державі достатньо широкі дискреційні повноваження щодо контролю за якістю такої допомоги, що своєю чергою може створювати певні загрози для незалежності адвокатури.
Узагальнено перспективи розвитку законодавчого регулювання системи безоплатної правової допомоги в Україні в контексті європейської інтеграції, та розкриті перспективи адаптації українського законодавства відповідно до законодавчих норм Європейського Союзу.
44
Овсяннікова, О. О. "БЕЗСТОРОННІСТЬ СУДУ ЯК ЕЛЕМЕНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ". Знання європейського права, № 2 (27 жовтня 2020): 90–96. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.81.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядається безсторонність (неупередженість) суду як невід'ємний елемент та міра реалізації завдань справедливого суду. Зауважується, що одним із чинників, що позитивно впливає на формування громадської думки щодо судової влади та суддів безумовно, є безсторонність (неупередженість) суддів. Адже безсторонній розгляд і вирішення судових справ - один із головних обов'язків кожного судді, а також складова частина присяги судді, порушенням якої визнається, зокрема, вчинення суддею дій, що можуть викликати сумнів у його неупередженості та підірвати довіру до судової влади в цілому з боку громадськості. Статтю присвячено дослідженню сутності безсторонності суддів та визначенню її основних критеріїв з огляду на міжнародні норми, норми національного законодавства, а також практику Європейського Суду з прав людини. Зазначається, що в Європейському Суді з прав людини напрацьована багаторічна практика щодо з'ясування того, чи був національний суд, розглядаючи конкретну справу, безсторонннім у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, п. 1 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб «суд», що підпадає під його дію, був неупередженим. Як правило, неупередженість означає відсутність упереджень або упередженості, при цьому її наявність або відсутність можуть бути перевірені різними способами. Отже, сенс і прояви безсторонності прийнято виводити з оцінок правового поняття «упередженість», яке має окремі усталені практикою Європейського Суду критерії, пов'язані з наданням переваг одній зі сторін спору. Саме на констатації фактів упередженості і на цій основі визнання порушень правил Конвенції про справедливий суд побудована прецедентна практика Європейського Суду. Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна визначатися за об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Європейський Суд у своїх рішеннях проводить відмінність між об'єктивним підходом, тобто визначенням, чи були судді надані достатні гарантії, щоб виключити будь обґрунтовані сумніви в цьому відношенні, та суб'єктивним підходом, тобто прагненням переконатися в суб'єктивному обвинуваченні або інтересі певного судді у конкретній справі. У статті також проаналізовані приклади випадків, у яких може постати питання щодо недостатньої безсторонності суду: перший, функціонального характеру, стосується, наприклад, виконання однією особою різних функцій в межах судового провадження, або ієрархічні чи інші зв'язки між цією та іншою особою в межах того ж провадження; другий має особистий характер і є наслідком поведінки судді у даній справі. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що безсторонність є ключовою характеристикою судді, головною ознакою судової влади та основою судового процесу і вважається очевидним фактом. Безсторонність суду має означати його діяльність виключно на основі чинного законодавства, враховуючи принцип верховенства права, на підставі професійних знань і власної правосвідомості, виключаючи будь-який сторонній вплив і підконтрольність. Власне безсторонність як ознака справедливого судового розгляду означає рівне ставлення суду до учасників, вирішення спору як нейтральним і безстороннім фахівцем без надання комусь переваг. Саме такий стан речей зможе реально забезпечити право кожної особи на справедливий судовий процес та слугувати стандартом організації судочинства у правовій демократичній державі.
45
Скрипнюк, О. В. "Права і свободи людини та громадянина: міжнародні стандарти, національна практика та проблеми їх конституційної модернізації в Україні". Проблеми законності, Вип. 125 (2014): 56–63.
Знайти повний текст джерела
46
Filipchuk, Heorhii. "СУСПІЛЬНИЙ ПРІОРИТЕТ ОСВІЧЕНОСТІ". UNESCO Chair Journal "Lifelong Professional Education in the XXI Century", № 1 (12 травня 2020): 37–44. http://dx.doi.org/10.35387/ucj.1(1).2020.37-44.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена проблемам української державності, вихованню нації, ефек-тивному використанню наукового людського капіталу та якості освіти України. Зазначено, що ідеали волі, незалежності, соборності, єдності, закладені в свідомість народу, розділеного чужинсь-ким гнітом, практично творили нову українську душу, впливаючи на всі верстви населення, особли-во на тонкий прошарок переднього ряду української інтелігенції. Розкрита потреба у безперервному вихованні нації – найбільш значущій місії, якою мають перейматися держава і громадянське суспі-льство, оскільки прогрес відбувається лише тоді, коли він охоплений просвітництвом, яке зрощує потенціал інтелекту, етики, мотивуючи прагнення народу до наук, освіти, мистецтва, знань. Ак-центується увага на тому, що освіта прямо впливає і змінює життя людини, суспільства, держа-ви. Виявлено, що допоки в країні не сформується система щодо нарощування і ефективного викори-стання наукового людського капіталу, збереження вмотивованих і високоосвічених фахівців, до то-го часу ситуація нагадуватиме про усвідомлену тенденцію нищення національного інтелектуаль-ного потенціалу. Доведено, що в основі модернізації освіти покладено якість викладання, інструме-нтарію та навчально-методичного забезпечення, а також соціокультурне середовище. Суспільно-державною нормою і головним принципом має стати підхід, що фінансувати науку, освіту, культу-ру не можна, опираючись лише на світобачення бюрократії, оскільки вона тимчасово перебуває на «апостольських ристалищах». Встановлено, що суспільно-державні норми поведінки необхідно ви-будовувати згідно національних ідеалів, загальнолюдськості, незайманості прав і людських свобод, упроваджуючи високі міжнародні науково-освітні стандарти, які мають стати надійними скріпа-ми для зміцнення поступу українського народу і держави.
47
Гайтан, В. В. "Транскордонне співробітництво в контексті децентралізації місцевого самоврядування: політико-правовий аспект". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 43–49. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.706.
Повний текст джерелаАнотація:
Визнання місцевого самоврядування в якості інституту громадянського суспільства та основи демократичного устрою держави довело існування більш зручного механізму захисту основних прав і свобод людини та громадянина крізь місцеві органи влади. Розуміння світових і національних державно-політичних процесів призвело до нового трактування ролі інституту місцевого самоврядування в контексті розбудови України як демократичної, правової, соціальної держави.
Усвідомлення своїх основних векторів міжнародної співпраці, прагнення до членства в Європейському Союзі вимагає від України вироблення відповідних підходів і змін на концептуальному та законодавчому рівнях. Перетворення в територіальному державному устрої шляхом укрупнення територіальних громад і децентралізації влади були впроваджені в більшості демократичних країн світу. Світовий досвід і міжнародні стандарти моделювання місцевого самоврядування показують переваги його зарубіжної моделі побудови перед українською моделлю, що обґрунтовується практичним збільшенням економічної результативності, покращенням у соціально-культурній, кадровій та управлінській сферах.
1 квітня 2014 року в Україні була прийнята Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, яка заклала основу проведення багатоступеневої територіальної реформи та суттєві зміни в державному управлінні й розподілі державно-владних повноважень, прийняття низки нормативно-правових актів, які не завжди повільно сприймаються суспільством, а іноді мають примусовий характер.
Транскордонне співробітництво як один із пріоритетних напрямів реалізації зовнішньополітичних відносин залежить від обрання правильного шляху впорядкування органів місцевого самоврядування та територіально-адміністративного устрою України. Згідно Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2016-2020 роки нині транскордонне співробітництво здійснюється як на міждержавному рівні, так і на рівні територіальних громад, їх представницьких органів, місцевих органів виконавчої влади. Таке співробітництво сприяє соціальній та економічній конвергенції прикордонних регіонів і створенню нових можливостей для їх розвитку, в тому числі розвитку економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин, обміну досвідом, що у світлі обраного Україною шляху державотворення набуває особливої актуальності.
48
Почанська, О. "Поняття, зміст та основні функції сучасних міжнародно-правових стандартів у сфері забезпечення прав громадян, засуджених до позбавлення волі". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 3 (8 грудня 2020): 98–105. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.3.10.
Повний текст джерелаАнотація:
Визначено зміст поняття міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини. Проаналізовано основні сучасні наукові підходи до визначення специфічних особливостей міжнародних стандартів поводження з засудженими. Виділено головні функції сучасних міжнародно-правових стандартів у сфері забезпечення прав громадян, засуджених до позбавлення волі, охарактеризовано їх зміст.
49
Завальнюк, І. В. "Еволюція концепції «справедливий суд» у конституційно-правовій доктрині". Прикарпатський юридичний вісник, № 4(33) (18 листопада 2020): 3–5. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.613.
Повний текст джерелаАнотація:
Концепція справедливого суду почала використовуватись у праві відносно недавно. З початку її появи у XVIII столітті, зазнавши змістовної трансформації, концепція справедливого суду в сучасному розумінні почала втілювати в собі головну ідею - дотримання прав сторони в ході судового розгляду (в тому числі права на розумні строки розгляду, право на неупередже-ний суд, право на залучення і допит свідків тощо) лише у другій половині ХХ століття. Право на справедливий суд виступає необхідною передумовою забезпечення та належної реалізації всіх інших прав людини і громадянина. Аргументується, що витоки концепції справедливого суду слід шукати ще у праві Давнього Риму. Висувається теза, що власне поняття «справедливість» знаходиться в нерозривному діалектичному взаємозв'язку з поняттям «закон». Виявлено, що концепція справедливого суду («fair trial») походить з англосаксонського права і була вперше використана як характеристика судового процесу ще у XVIII ст. Однак на той час вона була в значному ступені суб'єктивною та характеризувалась фрагментарністю і малозастосованістю.
Відзначається, що вперше в міжнародних документах концепція справедливого суду знайшла своє втілення наприкінці 1940-х років, а першим таким документом стала Загальна декларація прав людини 1948 р., в наступні роки отримавши суттєве змістовне розширення і розвиток. Водночас активно почала застосовуватись формула Радбруха, що досить часто використовувалась у судовій практиці Федеральної Республіки Німеччина. Підсумовується, що, попри те, що концепція справедливого суду в умовах сучасної державно-правової дійсності вже давно є певним «золотим стандартом» правосуддя, вона є динамічною і постійно розвивається та змінюється, а сучасне розуміння права на справедливий суд не є остаточно визначеним ані в міжнародному, ані в національному законодавстві.
50
Гнатенко, К. "До питання всезагальності права на соціальний захист". Юридичний вісник, № 2 (21 серпня 2020): 31–36. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1700.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано один із ключових принципів права соціального забезпечення - всезагальність права на соціальний захист та його роль у розбудові моделі соціальної і правової держави.
Зазначено, що існуюча вітчизняна система соціального захисту характеризується низкою суттєвих недоліків, серед яких доцільно вказати на неохопленність соціальним забезпечення всього населення країни, недосконалість системи державної соціальної допомоги, несправедливість розподілу державних соціальних трансфертів, низьку адресність під час надання соціальної підтримки та орієнтацію на екстенсивне охоплення нею населення, нерозвиненість системи соціального страхування, неефективність фінансового забезпечення заходів державного соціального захисту тощо. Невід'ємним складником процесів просування України на шляху до ЄС та розбудови соціально орієнтованої економіки є впровадження науково обгрунтованої соціальної політики, створення ефективної системи соціального захисту, поширення її на все населення країни, що потребує соціальної допомоги, як утілення принципу всезагальності (універсальності) системи соціального захисту. Водночас вітчизняна наука права соціального забезпечення недостатньо приділяє уваги громадянству як умові призначення державної соціальної допомоги, тоді як міжнародні стандарти соціального захисту закріпили право кожного на достатній життєвий рівень, тим самим гарантуючи надання соціальної допомоги не лише громадянам власної держави, а й іноземцям.
Сформована в нашій країні система державного соціального забезпечення не відповідає сучасним соціально-економічним викликам, які постають перед нею в усе більших масштабах: демографічним тенденціям; структурним змінам в економіці та на ринку праці; характеру умов та організації оплати праці. Звернено увагу на неузгодженість вітчизняного законодавства з досліджуваного питання, що потребує внесення відповідних змін і доповнень. Адже соціальне забезпечення є правом людини, й усім людям незалежно від того, де вони живуть, має бути гарантований принаймні мінімальний рівень базового соціального захисту. Останній повинен бути все-загальним, базуватися на соціальній солідарності і бути спрямованим на соціальну інтеграцію.