Статті в журналах з теми "Міжнародний арбітр"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Міжнародний арбітр.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-25 статей у журналах для дослідження на тему "Міжнародний арбітр".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
ТИМЧЕНКО, ЛЕОНІД, та ВАЛЕРІЙ КОНОНЕНКО. "Процесуальна реалізація гарантій безпеки України та захисту її інтересів". Право України, № 2021/01 (2021): 229. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-229.
Повний текст джерелаАнотація:
Звернення до мирних засобів вирішення міжнародного спору є єдино можливим і логічним способом врегулювання міжнародних суперечок. Мирне врегулювання – це основний компонент забезпечення безпеки, формування системи міжнародних відносин, заснованих на виключенні сили, взаєморозумінні, співпраці та довірі між суб’єктами міжнародного права. Метою статті є аналіз стану процесуальної реалізації гарантій безпеки України та захисту її інтересів, визначення шляхів мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях. Міжнародний судовий розгляд у повному обсязі не гарантує захист інтересів держави та виконання відповідного рішення, ухваленого міжнародним судом на користь держави: на формування правової позиції міжнародних судів може впливати політична та економічна складові міжнародних відносин у світлі геополітичних інтересів як окремих держав, так і їхніх об’єднань, що позначається на характері ухвалених рішень. А виконання рішень міжнародних судів залежить від доброї волі держави, на яку покладені зобов’язання. Однак він є достатньоефективним механізмом юридичного врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами. За умови застосування міжнародними судовими установами прецедентного права та системного використання договірних норм contra legem, при формуванні правової позиції необхідно враховувати практику міжнародних судів в аналогічних справах, не спираючись виключно на норми позитивного права. Для мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях необхідно передбачити проведення обов’язкового правового та фінансового незалежного аудиту в усіх справах. Кожний законопроєкт щодо ратифікації міжнародних договорів, які містять арбітраж не застереження, або якими прямо передбачений судовий розгляд, необхідно направляти, окрім відповідного комітету щодо предмета відання, до комітетів із питань правової політики та з питань національної безпеки, оборони та розвідки для проведення експертизи.
2
Мамон, Зоя. "Міжнародний арбітраж як засіб мирного вирішення міжнародних спорів". Теорія і практика інтелектуальної власності, № 3 (53) (2010): 3–9.
Знайти повний текст джерела
3
Шаталюк, А. "Міжнародний арбітраж як дієвий засіб вирішення міжнародних господарських спорів". Актуальні проблеми правознавства, Вип. 2 (18) (2019): 95–99.
Знайти повний текст джерела
4
Нагнибіда, В. "Виконуваність рішення міжнародного комерційного арбітражу у світлі теорії та практики правозастосування". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 246–52. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1618.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження. Зокрема, автором доводиться, що поста-новлення арбітражного рішення у спорі між учасниками міжнародного комерційного обороту є кінцевою метою арбітражного розгляду, як і при вирішенні спорів у судах. Така мета повинна слугувати гарантією подальшого виконання арбітражного рішення. Саме тому після встановлення компетенції на розгляд і вирішення спору арбітр (арбітри) на основі наданих сторонами доказів, фактичних обставин і положень застосовуваного права мають вирішити спір шляхом постановлення вмотивованого рішення, яке б могло бути приведене до виконання стороною, на користь якої воно винесено, у т. ч. у примусовому порядку. З огляду на це видається актуальним завдання наукового осмислення вимог до арбітражних рішень їх виконуваності з погляду перспектив захисту прав та інтересів учасників міжнародного комерційного обороту.
Дослідження побудоване через призму вивчення вимог до арбітражних рішень, а саме вимог до змісту, форми та порядку постановлен-ня таких рішень. Досліджуються питання вмотивованості рішень та обов'язку складу арбітражу поста-новлення вмотивованого рішення, а також випадки, коли допускається постановлення рішення без наведення обґрунтування. Окремо досліджуються питання формальних вимог до арбітражних рішень: постановлення у письмовій формі, наявності дати, підпису арбітрів і зазначення місця арбітражу. Окремо звертається увагана питання місця арбітражу. Акцентується увага на тому, що це є юридичний критерій, за яким оцінюється чинність арбітражного рішення. В арбітражному середовищі це право відоме також як lex arbitri. Окремо розглядаються вимоги до порядку постановлення рішень, прийняття їх більшістю від складу арбітражу та направлення сторонам спору.
На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що склад арбітражу повинен вживати усіх розумних і необхідних заходів, щоб постановити рішення, яке б відповідало вимогам, встановленим правом місця арбітражу, було вмотивованим і виконуваним. Зазначені вимоги до рішення арбітражу у переважній більшості правопорядків та арбітражних Регламентів закріплені нормативно. У статті наводяться норми міжнародних актів і положення актів національного права, які обґрунтовують висновки автора.
5
КОМАРОВА, ТЕТЯНА. "Взаємодія Суду справедливості Європейського Союзу з іншими міжнародними судовими установами". Право України, № 2018/04 (2018): 232. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-232.
Повний текст джерелаАнотація:
В умовах фрагментації міжнародного права основного значення набувають механізми взаємодії різних правопорядків та їх судових установ. У контексті ж європейської інтеграції потребують осмислення інституційні взаємозв’язки Суду справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС) з іншими міжнародними судовими установами. На відміну від національних судів держав-членів, із якими у Суду ЄС вже існують механізми взаємодії та кооперації, питання взаємодії його з іншими міжнародними судовими установами залишаються відкритими як з погляду формування міжнародно-правової практики, так і її теоретичної інтерпретації. Суд ЄС із обережністю підходить до практики інших міжнародних судових установ, юрисдикція яких може стосуватися компетенції ЄС, оскільки їхня діяльність певною мірою може становити загрозу для юрисдикційного порядку, визначеного установчими договорами та як наслідок – автономії правової системи ЄС. Метою статті є проведення аналізу взаємодії Суду ЄС з іншими міжнародними судовими установами, дослідження конкуруючої юрисдикції цих судових установ та методів, які використовуються для уникнення паралельних судових проваджень. Доктрина Суду ЄС щодо збереження автономії правової системи ЄС зводиться до незмінності повноважень Союзу та його інститутів, встановлених установчими договорами, та уніфікованого тлумачення норм права ЄС, а також її незалежності від рішень інших правових систем, зокрема й заснованих на міжнародному праві. З погляду права ЄС така позиція є цілком проінтеграційною, але з погляду міжнародного права вона певним чином обмежує держави-члени у виборі засобів вирішення спорів, які надані їм іншими міжнародними договорами. Право ЄС не містить заборон звертатися до інших, ніж Суд ЄС, засобів вирішення спорів, але за певних умов і більшість із яких були встановлені його практикою. Фундаментальним тут є те, що трибунали, арбітражі та інші судові установи не можуть тлумачити право ЄС. Крім того, якщо ЄС і може бути суб’єктом міжнародної угоди, у межах якої діятиме суд чи арбітраж, але юрисдикція цих установ має бути обмежена лише застосуванням і тлумаченням певної угоди й не може впливати на розподіл повноважень між інститутами ЄС або між ЄС та державами-членами. У цьому контексті вкрай важливою є практика Суду ЄС щодо його взаємовідносин із Судом Європейської асоціації вільної торгівлі, Європейським судом з прав людини, арбітражами ad hoc тощо.
6
Ашихмин, И. "Определение национальности иностранного инвестора в спорах с государством-реципиентом". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 270–76. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1951.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено значення національності іноземного інвестора для захисту іноземних інвестицій під час спорів із державою-реци-пієнтом інвестицій. Проаналізовано джерела міжнародного публічного і приватного права, арбітражну практику, де виникало питання про національності іноземного інвестора, критерії визначення національності юридичної особи.
Автором надано свій варіант відповіді на питання про те, хто має право претендувати на захист з боку держави-реципієнта з огляду на критерії визначення національності юридичної особи, вироблені міжнародним приватним правом, що закріплюються у двосторонніх інвестиційних угодах.
Національність юридичної особи - це поняття, яке є умовним і не збігається з категорією національності стосовно фізичної особи. По суті, воно вказує на приналежність організаціїдо тієї чи іншої держави. У міжнародному приватному праві національність юридичної особи вказує також на її особистий закон (lex societatis), який визначає правовий статус цього суб'єкта, проте для цілей двосторонніх інвестиційних угод визначення особистого закону юридичної особи не має такого суттєвого значення.
Останнім часом спостерігається тенденція, при якій вимога до національності інвестора трактується особами, які виступають в якості арбітрів інвестиційних арбітражів, розширено, як щось необхідне арбітражному трибуналу для підтвердження своєїкомпетенції. Сучасна практика міжнародних інвестиційних відносин свідчить про те, що інвестори активно використовують надані їм міжнародними договорами можливості звернення з позовами до держав в арбітражі. У відповідь держави формують лінії захисту, одним із засобів яких є тлумачення укладених ними міжнародних договорів про захист і заохочення капіталовкладень. При цьому в обмежувальному тлумаченні прав інвестора з міжнародним договором у низці випадків може бути зацікавлена не тільки держава-відповідачка у конкретній справі, але й держава національності інвестора. Остання може обрати зазначену позицію як потенційна держава-відповідачка за аналогічними позовами або навіть у зв'язку із небажанням погіршити політичні відносини з державою-відповідачкою у конкретній спірній справі.
7
Волощук, О. "Міжнародний комерційний арбітраж: причини популярності". Юридический вестник, № 4 (2010): 69–74.
Знайти повний текст джерела
8
Нагнибіда, В. І. "Ефективний захист як ціль правозастосування в міжнародному комерційному арбітражі". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 223–26. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).550.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються питання ефективності між-народного комерційного арбітражу та ефективного пра-вового захисту. У світлі практики Європейського суду з прав людини автор досліджує сучасні підходи до розу-міння ефективності в праві. Встановлено, що ефектив-ність засобу юридичного захисту зазвичай пов’язуєть-ся з такими його характеристиками, як доступність, достатність, визначеність. При цьому під час оцінки ефективності враховуються також загальний правовий та політичний контексти, в яких вони функціонують, та конкретні обставини справи заявника, незалежність таких заходів захисту від дій держави тощо. На основі аналізу автором зроблено висновок, що міжнародний арбітраж як раз і є тим ефективним засобом правово-го захисту, до якого звертаються сторони, підписую-чи арбітражну угоду. Його ефективність як способу вирішення комерційних спорів та захисту прав учас-ників міжнародних відносин залежить не лише від «ефективного» арбітражного розгляду, який зазвичай врегульовується Регламентом. У розумінні ефектив-ної арбітражної процедури варто виділяти збалансо-ваність і ефективність використовуваного сторонами Регламенту і те, наскільки передбачені ним процедури та процесуальні дії є розумними з позиції їх доступно-сті сторонам, достатні для потреб захисту порушених прав, визначені та ефективні з точки зору витрат часу і коштів сторін. При цьому автором обґрунтовано, що ефективність арбітражу залежить від поведінки самих сторін спору та їх юридичних радників, складу арбіт-ражу, а також характеру і складності самої справи та положень права, застосовуваного до арбітражного розгляду (lex arbitri). Адже, які б ефективні процеду-ри не були закладені в Регламенти, незнання їх Сто-ронами спору та їх представниками, чи небажання їх використовувати з метою затягування процесу, або ж з метою формування доказів для подальших юрисдик-ційних заперечень у судах місця арбітражу, так само як і оцінка складом арбітражу наданих доказів, юрис-дикційних заперечень тощо, можуть суттєво впливати як на швидкість арбітражного розгляду, так і на ефек-тивність захисту стороною своїх прав.
9
Погорельцева, Анна, та В. Нагнибіда. "ПРИНЦИПИ УНІДРУА". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 15–23. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2180.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються підстави застосування Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) як джерела застосовного матеріального права при вирішенні спорів у порядку міжнародного комерційного арбітражу. Аналізуються положення арбітражних регламентів та актуальна арбітражна й судова практика з цих питань. Обґрунтовано, що використовуване в тексті сучасних арбітражних законів формулювання «норми права» й дозволяє в таких випадках звертатись арбіт-рам до позанаціональних правових регуляторів на противагу національним правопорядкам. Визначено, що в розрізі допустимості вибору сторонами як застосовного до суті спору права позанаціональ- них джерел дискусія в арбітражному середовищі ведеться, насамперед, зважаючи на відмінності у формулюваннях в міжнародних документах та національних законах, частина з яких оперує лише терміном «право» (law), а інша - використовує поняття «норм права» (rulesoflaw), ґрунтуючись на тому, що в другому з варіантів немає прив’язки до певної правової системи
Встановлено, що Принципи УНІДРУА як гнучкий правовий інструмент та яскравий приклад нормативного втілення в одному джерелі правил, що складають суть так званого «м’якого права» («softlaw»), може використовуватись сторонами та арбітрами як застосовне матеріальне право при вирішенні спору в порядку міжнародного комерційного арбітражу достатньо багатосторонньо. Вони охоплюють безпосереднє застосування при прямому виборі Принципів УНІДРУА з цією метою і слугують виявом «загальних принципів права», «lex mercatoria», «звичаїв міжнародної торгівлі», до яких відсилають сторони в арбітражному застереженні як до застосовного до суті спору права (норм права), а також будуть корисними за відсутності вибору матеріального права як такого чи виявляться в ролі загальновизнаної інтерпретації поширених у практиці міжнародного комерційного обороту принципів і правил за їх субсидіар- ного застосування тощо.
10
Примак, В. "Міжнародний арбітраж і суди: проблеми взаємодії". Юридична Україна, № 10 (142) (2014): 89–90.
Знайти повний текст джерела
11
Хрімлі, О. "Міжнародний комерційний арбітраж: теоретико-правові питання функціонювання інституту". Юридична Україна, № 7/8 (163/164) (2016): 24–29.
Знайти повний текст джерела
12
Koldov, Yehor, та Oleh Koldov. "Право на справедливий судовий розгляд в міжнародному комерційному арбітражі". Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 10, № 3 (28 червня 2020): 64–74. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2020.10.3.6.
Повний текст джерелаАнотація:
Право на справедливий судовий розгляд є актуальним і дискусійним, на сьогоднішній день є різноманітні погляди науковців в рамках правової доктрини і правові позиції Європейського суду з прав людини. Реалізація і застосування такого права є необхідною умовою для становлення демократичної держави. Виходячи із практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення елементів права на справедливий судовий розгляд, можна окреслити, що дане тлумачення здійснюється автономно, динамічно, Суд у певних випадках застосовує принцип пропорційності та розсуду держав. На сьогоднішній момент є різне розуміння співвідношення арбітражної процедури і права на справедливий судовий розгляд, закріплене в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже фактично Міжнародний комерційний арбітраж лише частково регулюється національним законодавством, а більше охоплюється або угодою сторін, або власними нормами. Міжнародний комерційний арбітраж є різновидом alternative dispute resolution (альтернативні способи вирішення спорів), що є актуальним з точки зору дослідження, оскільки підвищення ефективності альтернативних способів є можливістю розвантажити навантаження на національні суди, чим в свою чергу покращити процедуру розгляду, вирішення і виконання судових рішень. Арбітражна процедура відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположний свобод, що засвідчують відповідні правові позиції Європейського суду з прав людини. Тому, обираючи Міжнародний комерційний арбітраж сторони не обмежують себе в праві на справедливий судовий розгляд. Існують дискусійні точки зори з приводу деяких елементів права на справедливий судовий розгляд в рамках Міжнародного комерційного арбітражу. Як раз вимога публічності у науковців викликає різне ставлення, одні вважають, що через загальну вимогу конфіденційності це не відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції, інші вважають, що така вимога реалізуються в рамках арбітражної процедури, хоча і не в класичному розумінні цього права.
13
Семаніва, Ю. В. "ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ МОРСЬКОЇ АРБІТРАЖНОЇ КОМІСІЇ ПРИ ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВІЙ ПАЛАТІ УКРАЇНИ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 12 (6 травня 2019): 339–48. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v12i0.241.
Повний текст джерелаАнотація:
Зазначена стаття досліджує питання внутрішньої організації роботи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України. Розглянуто основні засади внутрішньої організації роботи Морської арбітражної комісії як автономної структури, яка діє на підставі положення, що є частиною Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». У статті проаналізовано внутрішню організаційну структуру та розглянуто всі її складові. Зокрема проаналізовано повноваження та правовий статус Голови МАК і його заступників, Президії МАК, Секретаріату МАК та арбітрів. Зроблено висновок про те, що МАК за внутрішньою організацією роботи поєднує у собі специфічні ознаки внутрішньої організації роботи громадських організацій та внутрішньої організації роботи державних органів.
This article investigate a question concerning an internal organization of the Maritime Arbitration Commission at the Chamber of Commerce in Ukraine. The basic principles of internal organization of the Maritime Arbitration Commission as an autonomous structure, which operates under the provisions of that part of the Law of Ukraine «On International Commercial Arbitration*. The article analyzes the internal organizational structure and describe all of its components. The report analyzes the powers and legal status Chairman and his deputies, the Bureau, Secretariat and arbitrators. It is concluded that the internal organization of Maritime Arbitration Commission combining specific features of the internal organization of the NGOs and the internal organization of the government bodies.
14
Цірат, Г. "Актуальні питання реформування законодавства України про міжнародний комерційний арбітраж як передумова створення в Україні сприятливих правових умов вирішення міжнародних комерційних спорів". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини, вип. 1 (46) (2017): 77–81.
Знайти повний текст джерела
15
Голубенко, І. І. "Проблеми формування арбітражного застереження в законодавстві про міжнародний арбітраж". Студентський бюлетень цивілістики, Вип. 1 (2014): 342–64.
Знайти повний текст джерела
16
Нагорна, О. "Поняття "міжнародний арбітраж" у контексті професійної підготовки майбутніх арбітражних юристів". Освітній простір України, Вип. 9 (2017): 107–12.
Знайти повний текст джерела
17
Дробот, О. О. "Міжнародний комерційний арбітраж: аспекти діяльності в Україні та за кордоном". Вісник Дніпропетровського університету. Правознавство, вип. 5 (1999): 133–55.
Знайти повний текст джерела
18
Nahnybida, V. I. "Арбітраж як суб’єкт правозастосування при вирішенні міжнародних комерційних спорів". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (13 березня 2020): 78–86. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.09.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є дослідження механізму встановлення юрисдикції арбітражного суду на вирішення комерційних спорів, аналіз поняття та змісту концепції арбітрабільності.
Наукова новизна полягає у дослідженні особливостей делегування міжнародному комерційному арбітражу правозастосовчих функцій державними судами. Так, стверджується, що, делегуючи такі функції, держава автоматично не виключає вказані категорії спорів з-під юрисдикції судів. Лише при наявності письмової арбітражної угоди, яка відповідатиме вимогам чинності, дійсності та виконуваності, дотримання вимог арбітрабільності спору, а також реалізації однією зі сторін наміру вирішити спір саме в порядку арбітражу шляхом подання звернення в арбітраж (позовної заяви) такий спір виключається з юрисдикції державних судів та розглядається арбітражем.
Висновки. Беручи до уваги договірні передумови передачі спору на вирішення міжнародних комерційних арбітражів, арбітрабільність спорів дійсно є критерієм, що окреслює сферу правомочностей сторін спору щодо вибору й передачі на вирішення арбітражу певних, визначених категорій спорів (визначає межі договірної свободи сторін), а з іншого боку – на етапі виникнення спору дозволяє складу арбітражу виявити належність конкретного спору до тих, які можуть бути вирішені арбітражем, відмежовуючи таким чином сферу підвідомчості спорів державним судам.
Положення проаналізованих норм свідчать, що на рівні українського законодавства створено відповідний механізм реалізації положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. й учасники, які уклали угоду про передачу спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, дійсно мають право скористатися саме таким способом альтернативного вирішення спору з його одночасним вилученням з юрисдикції державних судів, що забезпечується положеннями процесуального кодексу про залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі.
19
Денисенко, В. В. "Міжнародний арбітраж у зовнішній політиці Риму (III-II ст. до н.е.)". Держава і право, Вип. 40 (2008): 515–21.
Знайти повний текст джерела
20
Кравцов, Сергій Олександрович. "ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД І МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ". Часопис цивілістики, № 44 (27 березня 2022): 51–59. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i44.456.
Повний текст джерелаАнотація:
Арбітраж, можливо, стає найпопулярнішим методом вирішення спорів у бізнес-спільноті. Однією з переваг арбітражу є конфіденційність, високий рівень свободи для сторін ведення справ за своїм бажанням щодо вибору складу арбітрів, норм матеріального права і відповідно вибору виду міжнародного комерційного арбітражу, до якого вони можуть звернутися для врегулювання спору, однак автономія сторін не є абсолютною і може бути обмежена нормами національного або міжнародного законодавства. Належний розгляд справи у міжнародному комерційному арбітражі є запорукою підвищення його ефективності. Ця теза має на меті довести, що ст. 6 (1) Європейської конвенції з прав людини повинна мати місце під час розгляду спорів в міжнародному комерційному арбітражі. Крім того, кінцевою метою є показати, що процесуальні вимоги за ст. 6 (1) ЄКПЛ застосовуються безпосередньо перед арбітрами чи арбітражними судами на основі горизонтального ефекту прав людини. На підтвердження цього у статті проаналізовані численні теоретичні погляди як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, а на прикладі рішень Європейської Комісії з прав людини такі Європейського Суду з прав людини проілюстровано еволюцію застосування ЄКПЛ під час розгляду спорів в арбітражі та національних судах. Саме дотримання таких міжнародних стандартів судочинства, як право на справедливий судовий розгляд неупередженим складом суду, право бути заслуханим у суді стане беззаперечною підставою для підвищення довіри сторін зовнішньоекономічних договорів для обрання саме міжнародного комерційного арбітражу як єдиного органу щодо врегулювання спорів. Крім того, у статті розкривається питання прямого та непрямого застосування ЄКПЛ до арбітражу і відповідальність держав-учасниць за порушення як своїх негативних, так і позитивних зобов’язань. Розкриті питання мають фундаментальне значення не лише для доктрини міжнародного комерційного арбітражу, але й для практичного застосування національними судами у своїй правозастовчій діяльності.
21
Климчук, А. "Втручання державних судів України в міжнародний арбітраж: відсутність компетентності судді або усвідомлений підрив економічного розвитку України?" Право України, № 12 (2014): 59–64.
Знайти повний текст джерела
22
Нагорна, О. "Професійна підготовка магістрів за програмою "Міжнародні судові процеси і арбітраж" у Цюріхському університеті". Педагогічний дискурс, Вип. 21 (2016): 105–9.
Знайти повний текст джерела
23
СЕРДЮК, ВАЛЕНТИН. "Проблеми створення Вищого антикорупційного суду: первинний аналіз". Право України, № 2018/03 (2018): 52. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-052.
Повний текст джерелаАнотація:
Запобігання і протидія корупції в Україні визнані одним із пріоритетних напрямів діяльності держави на сучасному етапі. Проведені за останні роки наукові дослідження з питань запобігання та протидії корупції свідчать, що корупція вразила все суспільство. Мається на увазі не толерантне ставлення суспільства до корупції, а використання корупції як універсального інструмента для отримання позитивних результатів врегулювання практично всього спектру соціальних відносин. Саме таке ставлення суспільства до корупції призводить до її поширення в державі. Наслідки однобічного підходу у подоланні цього явища – лише шляхом застосування репресивного антикорупційного законодавства, спрямованого на покарання публічних службовців, без усунення факторів, що породжують корупцію, – не принесло відчутних результатів щодо зниження її рівня. Нині в державі створені умови для викорінення корупції і реально проявлено політичну волю щодо проведення повного реформування не лише антикорупційного законодавства, а й усієї державної антикорупційної політики. Першим кроком на цьому шляху стало створення Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), результатом діяльності якого й активної позиції законотворців стало прийняття Закону України “Про запобігання корупції” та початок функціонування Національного агентства з питань запобігання корупції. Закінченням прагнень суспільства і держави в цій сфері є необхідність прийняття та імплементація Закону України “Про Вищий антикорупційний суд”. Метою статті є первинний аналіз окремих проблемних питань законопроекту № 7440, внесеного Президентом України до Верховної Ради України і прийнятого у першому читанні, та обґрунтування їх вирішення шляхом проходження зазначеного законопроекту у другому читанні і прийняття в цілому як закону. Досліджено основні проблеми, які викликають суспільний і політико-правовий резонанс при прийнятті законопроекту № 7440. Зокрема, висвітлено питання утворення Вищого антикорупційного суду, особливості його юрисдикції та інстанційності розгляду справ про кримінальні корупційні правопорушення, оцінено вимоги до кандидатів на посади суддів цього суду, аспекти діяльності Громадської ради міжнародних експертів (далі – Рада) та її впливу на конкурсну процедуру призначення суддів Вищого антикорупційного суду. Зауважено, що утворення Вищого антикорупційного суду має позитивно вплинути на ситуацію у запобіганні корупції. Платформою для цього повинно стати застосування комплексного підходу до реформування як системи правоохоронної превенції, так і судової системи з метою повноцінного захисту прав і свобод людини, керуючись верховенством права. Міжнародний досвід діяльності антикорупційних судових органів є неоднозначним і деякою мірою ґрунтується на національних традиціях судової організації. Однак підлягає вирішенню низка проблем, які полягають у такому. По-перше, незначними з точки зору ефективності діяльності є напрацювання НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) щодо розслідування справ, пов’язаних із корупцією. По-друге, процедури добору працівників НАБУ і САП суттєво різняться із порядком призначення суддів Вищого антикорупційного суду на посади. По-третє, важливим є досягнення належного рівня незалежності суддів Вищого антикорупційного суду, оскільки для цього необхідно комплексно реалізувати низку заходів: проведення відкритого і прозорого конкурсу на зайняття кандидатами посад суддів, забезпечення інституціональної і функціональної компонент їхньої незалежності, гідний розмір суддівської винагороди, високий рівень довіри суспільства, сприйняття і реалізація суддею своєї місії як незалежного арбітра. По-четверте, значущість громадського контролю в діяльності Ради та її рішень у процедурі конкурсу на зайняття посад суддів Вищого антикорупційного суду. По-п’яте, розуміння сутності і різниці у поняттях “crucial rule” та “binding rule”, позаяк неузгодженості перекладу можуть мати вирішальне значення для визначення ролі Ради у процедурі конкурсу.
24
Миколаївна, Залізко Оксана. "АРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІ". Часопис цивілістики, № 42 (7 жовтня 2021): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.435.
Повний текст джерелаАнотація:
Залізко Оксана МиколаївнаАРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІСтаття присвячена визначенню сутності арбітражної угоди в спорті. Проаналізовано наукові позиції та між-народні акти щодо поняття арбітражної угоди. Автором запропоновано власне визначення поняття «арбітражнаугода в сфері спорту» – угода сторін про передачу спору, який виник чи може виникнути між ними в майбутньому,на розгляд до органів здійснення спортивного правосуддя, що має наслідком виключення юрисдикції держав-них судів. Арбітражна угода може бути самостійною угодою або частиною інших документів (арбітражне засте-реження). Арбітражне застереження може міститися в договорі (укладеному між посередником і спортсменомабо між спортсменом і клубом тощо), у статутних і регламентних документах спортивних організацій, заявках научасть у спортивних подіях (Entry form). Обґрунтовується теза, що арбітражна угода, з якої випливає компетенціяорганів здійснення спортивного правосуддя, відрізняється від арбітражних угод, що є підставами для передачіспорів до міжнародних комерційних арбітражів. Посилання передати спортивний спір на розгляд до органу спор-тивного правосуддя може міститися в арбітражному застереженні, прописаному в договорі або регламенті, абов окремо укладеній пізніше арбітражній угоді (арбітражний розгляд у першій інстанції), або в результаті апеляції,поданої на рішення федерації, асоціації або іншого спортивного органу, якщо статут, або регламентні документитаких органів, або окрема угода передбачають можливість подання апеляції (апеляційний арбітражний розгляд).Установлено, що суб’єкти спорту переважно звертаються до відповідних органів спортивних організацій, ком-петенція яких передбачена статутами (регламентами, положеннями) відповідних спортивних організацій. Такийпідхід пояснюється тим, що в спорті існує власна система органів здійснення спортивного правосуддя, які хочне є недержавними, однак є не менш дієвим, а більш компетентним та оперативним способом урегулюванняспортивних спорів.Зазначено, що майже в усіх статутних і регламентних документах спортивних організацій міститься арбіт-ражне застереження, яке передбачає, що рішення можуть бути оскаржені до CAS як останньої інстанції.
25
"Про ефективний арбітраж та медіацію (за матеріалами VІ Міжнародних арбітражних читань пам’яті академіка І. Г. Побірченка, м. Київ, 10–11 жовтня 2019 року)". Право України, № 2019/11 (2019): 334. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-334.
Повний текст джерела