Добірка наукової літератури з теми "Мотиваційні відношення"

У статті йде мова про українські прізвища, їхні характерні фонетичні, словотвірні та лексичні особливості; установлено мотиваційні відношення між дериваційною базою та похідним антропонімом; основний акцент зроблено на патронімічні прізвища та прізвища, пов’язані з професійною діяльністю; виявлено шляхи їхньої денаціоналізації.

На сьогоднішній день питання пацієнторієнтованного надання медичних послуг стоїть особливо гостро. Та мова йде не просто про хороші манери лікарів: ввічлива посмішка, привітання, звертання до пацієнта з повагою, скільки про медичні результати завдяки вираженим професійним компетенціям. Якість комунікації в медичній сфері відіграє величезну роль в наданні кваліфікованної медичної допомоги, за рахунок того, що сприяє: більш ефективному інтерв'ю або збору інформації (точність, продуктивність, підтримка для пацієнта); підвищенню задоволеності і пацієнта, і фахівця; поліпшенню стану здоров'я пацієнта, прихильності до призначеної терапії (комплаєнс). Таким чином, для того щоб біомедичні технології були безпечними та результативними, їх варто застосовувати на базі ефективної комунікації та відношення. Одним із ефективних методів взаємодії лікар-пацієнт є метод спільного прийняття рішення (СПР). Це процес, в якому пацієнти заохочуються брати участь у виборі відповідних методів лікування або варіантів самоуправління своїм станом. Модель має три етапи: впровадження вибору; опису варіантів; надання допомоги пацієнтам у вивченні переваг та прийнятті рішень. Спільне прийняття рішень є доцільним, коли існує більше одного можливого курсу дій, і жоден варіант очевидно не найкращий для всіх. У цих випадках доведено, що формування відношення пацієнта до можливих переваг та ризиків лікування хвороби має бути ключовим фактором у прийнятті рішення. Коли існує спільна думка, лікарі можуть краще використовувати мотиваційні підходи для сприяння зміни поведінки, подолання клінічної інерції та сприяння саморегуляції та селф-менеджменту (самоуправління) пацієнтами всього процесу лікування та реабілітації.

Розкрито вплив чинників на професійний розвиток публічної служби в Україні. Розглянуто сутність понять “чинник” та “чинники профе- сійного розвитку”. Встановлено, що під чинниками професійного розвитку публічної служби слід розуміти внутрішні та зовнішні причини стосовно публічного службовця, які істотно позначаються на змінах, що відбувають- ся у його професійній діяльності. Розглянуто класифікацію чинників, що впливають на професійний розвиток, різними науковцями. Встановлено, що наведені підходи до визначення чинників, що впливають на професій- ний розвиток публічної служби в Україні, є переважно фрагментарними. Водночас загальновідомо, що професійний розвиток відбувається не лише на особистісному (індивідуальному) рівні, а й на рівні служби в органах пу- блічної влади та має відношення до всієї соціально-професійної діяльності у сфері державного управління. У процесі професійного розвитку публічних службовців варто брати до уваги те, що система публічної служби в Україні є відкритою, з доволі швидким внутрішнім рухом публічних службовців. Для службовців, з одного боку, на даний час посилився ризик позбутися посади, а з іншого — швидше просунутися на службі, тому покращення професійного розвитку виступає найважливішим механізмом збереження посади та забез- печує стрімке кар’єрне зростання. З’ясовано, що на професійний розвиток публічної служби впливає чимало чинників, які нами можна поділити на чо- тири групи (соціально-економічні, індивідуальні, соціально-психологічні та мотиваційні). Соціально-економічні чинники, які впливають на професій- ний розвиток публічної служби в Україні можна вважати нерегульованими, оскільки не залежать від процесу управління, проте стимулюють прийняття важливих управлінських рішень. Решта чинників (індивідуальні, соціаль- но-психологічні та мотиваційні) можуть по-різному позначатися на профе- сійному розвитку публічної служби в Україні. Вплив означених чинників потрібно брати до уваги в процесі управління професійним розвитком пу- блічних службовців в Україні.

Стаття присвячена проблемі бар'єрів студентів у вивченні іноземних мов. Автор підкреслює, що єдиної класифікації бар'єрів не існує як такої, оскільки кожен вчений, що вивчає певну проблему, підкреслює наявність конкретних бар'єрів залежно від предмета дослідження. Автор доводить, що доцільно класифікувати бар'єри на зовнішні та внутрішні. До внутрішніх відносимо: психофізіологічні, мотиваційні та емоційні, до зовнішніх – організаційні, інформаційні, оцінні, змісту та форм навчального процесу, власне мовленнєві. Психофізіологічні бар'єри пов'язані перш за все з бар'єрами темпераменту, що виникають, коли темперамент вчителя і того, хто вчиться протилежні й ця відмінність не рефлексується. Психофізіологічні особливості впливають на оцінку обрання оптимального темпу навчальних дій, структуризацію процесу навчання. Мотиваційний бар'єр утворюється в результаті несформованості позитивної пізнавальної мотивації навчання, ціннісного відношення до професії, відсутності потреб у вивченні певної теми через об'єктивні і суб'єктивні причини. До емоційних бар'єрів відносяться: актуалізація негативних слідів емоціональної пам'яті при зіткненні з навчальним завданням, коли суб’єкт навчальної діяльності потрапляє в ситуацію, схожу з тією, в якій раніше отримав негативний емоційний досвід. Організаційні бар'єри є результатом слабкої організації навчального процесу. Оцінні бар'єри обумовлені помилкою в застосуванні оцінних дій. Власне мовленнєві бар'єри включають бар'єри слухання, говоріння, читання та письма. Слухання супроводжується станами напруги, паніки, нудьги, розчарування, остраху невдачі, ліні. Говоріння іноземною мовою викликає стани невпевненості, тривоги, острах зробити помилку, бути висміяним. Читання зазвичай не викликає гострих проблем, але робота з текстом може супроводжуватися лінощами, нудьгою, апатією, порушенням дисципліни. Письмо супроводжується острахом відкрито й доказово продемонструвати свою нездатність чітко й грамотно висловлювати свої думки в письмовій формі. Ключові слова: класифікація, бар’єр, перешкода, процес навчання, іноземна мова.

The article presents a theoretical analysis of the personal-motivational component in professional-pedagogical competency of lecturers from technical universities. It conducts a comprehensive review of scientific-pedagogical literature on structural components of the personal-motivational component in the context of a competency-based approach. It comparatively analyzes pedagogical skills and professional-personal qualities of modern lecturers from technical universities. Despite many scientific studies on the structurization of teachers’ professional-pedagogical competency, there is still no single understanding of this concept’s components. The article presents an author’s approach to structuring professional-pedagogical competency of lecturers from technical universities. This approach singles out cognitive-intellectual, personal-motivational, functional-technological, social-communicative and reflexive-regulatory components. Besides, the article clarifies the main scientific approaches to considering semantically similar formulations of the personal-motivational component in professional-pedagogical competency and discloses its structural elements (values, motivational resources, a system of personally and professionally important qualities, pedagogical skills of lecturers). It indicates that the nature of lecturers’ motivational urges (motives, goals, ideals, interests, needs) determines the effectiveness of individual projects for developing professional-pedagogical competency. It finds that the groups of professional-pedagogical values (values-goals; values-means; values-attitudes; values-knowledge; values-qualities) act as the elements of the personal-motivational component. Finally, the article concludes that every pedagogical skill is a complex synthetic quality. It combines certain professional-personal qualities which should be inherent in modern lecturers with a high level of professional-pedagogical competency working at technical universities. У статті здійснено теоретичний аналізособливостей особистісно-мотиваційного компонента про-фесійно-педагогічної компетентності викладача технічного закладу вищої освіти. Проаналізовано науково-педагогічну літературу, присвячену проблемі дослідження структурних складників особистіс-но-мотиваційного компонента в контексті компетентнісного підходу, здійснено порівняльний аналіз відповідності педагогічних здібностей і професійно-особистісних якостей сучасного викладача техніч-ного закладу вищої освіти. Зокрема, наголошено, що, незважаючи на науковий доробок, присвячений структуруванню професійно-педагогічної компетентності педагога, у сучасних науково-педагогічних дослідженнях спостерігається неоднозначність розуміння компонентів цього поняття. Представлено авторський підхід до структурування професійно-педагогічної компетентності викладача технічного закладу вищої освіти, який передбачає виділення пізнавально-інтелектуального, особистісно-моти-ваційного, функціонально-технологічного, соціально-комунікативного та рефлексивно-регулятивно-го компонентів. Визначено основні підходи науковців до розгляду семантично близьких за змістом формулювань особистісно-мотиваційного компонента досліджуваної компетентності та виокремлено його структурні елементи: ціннісно-смислові, мотиваційні ресурси, систему особистісно і професійно важливих якостей, педагогічних здібностей викладача. З’ясовано, що характер мотиваційних спону-кань викладача (мотиви, цілі, ідеали, інтереси, потреби та ін.) визначає ефективність індивідуальних проєктів розвитку професійно-педагогічної компетентності. Зауважено, що складниками особистісно-мотиваційного компонента постають групи професійно-педагогічних цінностей (цінності-цілі; цінно-сті-засоби; цінності-відношення; цінності-знання; цінності-якості). Підкреслено і представлено у вигляді таблиці відповідності, що кожна педагогічна здібність викладача становить складну синтетичну якість, в якій поєднуються окремі професійно-особистісні властивості, якими повинен володіти сучасний викла-дач технічного закладу вищої освіти з високим рівнем професійно-педагогічної компетентності.

У статті представлено результати апробації авторської програми соціально-психологічного тренінгу щодо оптимізації психологічної готовності мобілізованих осіб до військової служби з використанням стратегій ресурсного підходу (розвиток психологічної стійкості, підвищення рівня саморегуляції, формування мотиваційно-інструментальних ресурсів). За допомогою Т-критерію Вілкоксона установлено, що за блоком «розвиток психологічної стійкості» підвищився рівень життєстійкості, залученості, вміння отримувати задоволення від власної діяльності; вдалося посилити позитивне відношення до невизначеності та до складних задач. За блоком «підвищення рівня саморегуляції» вдалося посилити прийняття готовності до ризику; знизити рівень позитивного відношення до негативних ситуацій; знизити рівень соціорефлексії, рівень асоціальних стратегій подолання стресу (рівень агресивних дій). За блоком «формування мотиваційно-інструментальних ресурсів» підвищився загальний рівень прийняття невизначеності; вдалось посилити відчуття спроможності керувати власною вдачею; підвищився пошук соціальної підтримки для вирішення стресових ситуацій, при цьому знизився рівень впевненості в собі, прагнення уникати стресових ситуацій, знизився рівень використання маніпуляцій, жорстокості, цинічності, агресивних дій, тиску, відмови від пошуку альтернативних шляхів виходу із складних ситуацій. Підвищився рівень використання конструктивних стратегій в стресовій ситуації. Підтверджено ефективність авторської програми соціально-психологічного тренінгу щодо оптимізації психологічної готовності мобілізованих осіб до військової служби.

Стаття присвячена актуальній проблемі підготовки вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років. Системний підхід до проблеми дослідження вказує на те, що критерії, показники, рівні готовності вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років не можна розглядати як ізольовані, самодостатні елементи підготовки. Автором доведено, що перехід із рівня на рівень сформованої готовності характеризується створенням нової системи відношень між елементами. Розроблено систему компонентних критеріїв та їх якісних показників сформованості готовності вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років відповідно до структури цього феномена, які відображають авторські модельні уявлення про його зміст та характеристики. На основі визначення суті поняття «готовність вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років» схарактеризовано його компоненти. Ціннісно-мотиваційний компонент оцінюється за допомогою мотиваційно-аксіологічного критерію, когнітивний – операційно-змістового, діяльнісний – діяльнісно-рефлексійного. Визначені критерії характеризуються показниками: мотиваційно-аксіологічний – ціннісне ставлення до майбутньої педагогічної діяльності, інтерес до опанування форм, методів та прийомів розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років; потреба у досягненні успіху в професійній діяльності; операційно-змістовий – системність, дієвість; діяльнісно-рефлексійний – сформованість умінь та навичок розвивати музичні здібності дітей 4-7 років; самооцінка вихователя щодо сформованої готовності до даного виду діяльності. Автором диференційовано рівні готовності вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років на основі традиційної триступеневої градації (високий, середній, низький). На основі здійсненого аналізу розкрито суть змісту готовності вихователів ЗДО до розвитку музичних здібностей дітей 4-7 років, схарактеризовано компоненти готовності, обґрунтовано критерії, показники та рівні сформованості означуваної готовності.

Метою статті є визначення чинників формування фахівців у системі мотиваційно-ціннісних ставлень осо- бистості в сучасному просторі соціально-економічних відношень суб’єктів педагогічної діяльності. Розгляну- ті питання підвищення ефективності функціонування вищого навчального закладу, формування нових ціннісних настанов у студентів та безпосередньо у вищому навчальному закладі, створення нових інструментів забез- печення якості освіти як парадигми вищого навчального закладу, формування шляхом підготовки спеціалістів, які гармонійно поєднують високий професійний рівень із гуманістичним мисленням і поведінкою, властивос- тей студентів відповідати цій парадигмі. Розкривається сутність таких понять, як «мотивація», «внутрішні та зовнішні мотиви», «мотиваційний механізм», «професійна підготовка», «якість освіти», «інноваційна куль- тура», «особистісно орієнтована освіта». У процесі наукового пошуку були задіяні методи системного аналізу науково-методичних джерел та узагаль- нення наукових поглядів на проблему дослідження. Здійснено аналіз, синтез і узагальнення теоретичних положень на принципах системного підходу. Це дозволяє стверджувати, що формування цілей, інтересу й мотивів майбутніх фахівців відбувається як під впливом зовніш- нього середовища, так і викликається внутрішніми спонуканнями. Зовнішні мотиви із часом повинні перетворюва- тися на внутрішні й тоді інтерес і цілі починають діяти в системній єдності та здатні формувати особистісні якості студента через формування стійких ціннісних орієнтирів. Висновки. Доведено, що в нових соціально-еконо- мічних умовах змінилися тенденції суспільного розвитку, які неминуче привели до зміни освітніх орієнтирів як дер- жавної політики, так і окремих індивідуумів. Це визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, створення умов для вільного розвитку особистості, здатної бути найбільш ефективною й затребуваною продуктивною силою.