Статті в журналах з теми "Механізм реалізації прав людини"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Механізм реалізації прав людини.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Механізм реалізації прав людини".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Кононець, В. П. "ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 166–75. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.20.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що з боку держави вимагаються лише дії щодо гарантування прав та відтворення порушеного права. Зазначений механізм включає елементи, які сприяють створенню умов для здійснення свобод, охорону і захист їх від правопорушень, участь у відтворенні порушеного права людини. Аналіз джерельної основи державного управління у сфері виконання судових рішень судами та іншими установами показує, що, як правило, в контексті правоохоронних процедур представники права та практики здебільшого розглядають усі аспекти державного управління. У той же час не було проведено всебічного аналізу виконання рішень як явища державного управління та аналізу форм і методів державного управління, а отже, удосконалень у сфері державного управління в галузі правозастосування примусового виконання судових рішень. Акцентується увага, що в сучасній науковій юридичній літературі відсутній єдиний підхід до розуміння адміністративно-правового механізму забезпечення примусового виконання судових рішень, його складових еле- ментів та предмету. Оскільки найчастіше, в теорії адміністративного права, до елементів структури адміністративно-правового механізму ре- гулювання суспільних відносин зараховують норми права, що регулюють- ся управлінські суспільні відносини, адміністративно-правові відносини, а також правозастосовна практика у зазначеній сфері. Зауважимо, що у теорії права розрізняють механізм правового регулювання, механізм реалізації прав і свобод та механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини. Крім механізму реалізації конституційних суб’єктивних прав і свобод, має значення механізм забезпечення реалізації цих прав. Такий механізм є складовою механізму реалізації суб’єктивних прав та свобод людини. Акцентуємо увагу, що механізм забезпечення виконання судових рішень, є невід’ємною складовою реалізації конституційних прав громадян, коли є необхідність втручання держави та органів влади у процес реалізації прав громадян на справедливий суд та гарантії судочинства на виконання судового рішення.
2
Олегович, Харитонов Євген, та Харитонова Олена Іванівна. "ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ «ПРИВАТНЕ ПРАВО» В ПРОЦЕСІ РЕКОДИФІКАЦІЇ". Часопис цивілістики, № 42 (6 жовтня 2021): 5–13. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.428.
Повний текст джерелаАнотація:
Харитонов Євген Олегович, Харитонова Олена ІванівнаПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ «ПРИВАТНЕ ПРАВО» В ПРОЦЕСІ РЕКОДИФІКАЦІЇСтаття присвячена дослідженню впливу концепту приватного права на концепції оновлення цивільного зако-нодавства України, визначенню шляхів його реалізації в процесі рекодифікації та впровадження її результатів уюридичний побут.У статті аналізуються категорії «концепт приватного права», «правова ідея», «правова реальність», «механізмправового регулювання відносин» і його елементи у сфері приватного права. Концепт «приватне право» розумі-ється як раціональне й емоційне сприйняття людиною права як частини світу, у якому існує ця людина, відчува-ючи себе частиною цього світу. При цьому основою розуміння сутності приватного права є характеристика йогояк феномена цивілізації, яким визначається статус людини як приватної особи.На підґрунті розуміння концепту приватного прав як ідеї права розглядаються питання реалізації цієї ідеї тапроводиться розмежування понять «механізм правового регулювання» й «механізм реалізації концепту приват-ного права». При цьому «механізм правового регулювання» визначається як система правових засобів (юридич-них норм, правовідносин, актів тощо), за допомогою яких здійснюється правовий вплив на відносини суспіль-ства. Зроблено висновок, що механізм реалізації концепту приватного права включає такі елементи: 1) джерела(природне право як підґрунтя, засади), 2) нормативну основу, 3) правовідносини (включаючи юридичні факти),4) акти реалізації прав та обов’язків (акти застосування), акти тлумачення норм права.Доводиться, що для забезпечення впровадження концепту приватного права в буття суспільства державамає здійснювати в межах правового поля комплекс заходів. Таким чином відбувається «об’єктивізація» концептуприватного права, перехід його з абстрактного цивілізаційного рівня на рівень цінностей, категорій, інституцій,правовідносин.Обґрунтовується висновок, що в процесі оновлення цивільного законодавства (рекодифікації) мають бути вра-ховані такі положення: приватне право має основою не нормативістську концепцію, а природне, соціально-при-родне підґрунтя. Це означає, що норми цивільного законодавства методологічною основою мають природнеправо, положення якого необхідно більш повно й чітко відобразити в переліку засад цивільного законодавства.Має бути врахованим також існування колізії інтересів (приватних одне з одним і приватних із публічними) танеобхідність їх залагодження в процесі оновлення цивільного законодавства. Крім того, доводиться, що важли-вим є впровадження концепту приватного права не лише в процесі оновлення цивільного законодавства, а й упрактику його застосування, що, у свою чергу, потребує вдосконалення механізму цивільного судочинства.
3
Ганчук, О. М. "Інституціоналізація прав людини як основа правопорядку". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 8–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).506.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини:
1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб;
2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини;
3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини;
4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації;
5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.
4
Ostapenko, Yu. "СТАДІЇ МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ". Juridical science 2, № 5(107) (3 квітня 2020): 210–16. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.26.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена формулюванню актуальної наукової думки про комплекс стадій правового механізму реалізації трудових прав працівників в Україні. Автором з’ясовується загальна правова сутність поняття «стадії», що є відносно замкнутою часовою ділянкою правової форми та відповідних унормованих моментів логічного переходу від здійснення однієї дії (комплексу дій) до здійснення іншої дії, а також чергування варіативності результатів здійснення таких дій. На основі цього та загальної сутності правового механізму реалізації трудових прав працівників в Україні обґрунтовується, що до стадій досліджуваного правового механізму слід віднести групи дій, спрямовані на: реалізацію трудових прав працівником; виконання кореспондуючого обов’язку роботодавцем (іншим зобов’язаним суб’єктом) чи застосування працівником засобів захисту та охорони трудових прав, якщо роботодавцем не виконуються кореспондуючі обов’язки; отримання працівником очікуваного та бажаного блага у результаті реалізації трудового права. Зроблено висновок, що складність механізму реалізації трудових прав працівників виявляється щонайперше в тому, що він є: 1) похідною конструкцією феномену реалізації трудових прав, який обумовлює «перенесення» до сукупної проблематики цього механізму практично усіх невирішених теоретичних та виникаючих в фактичній дійсності практичних питань реалізації прав людини в Україні загалом та трудових прав, зокрема; 2) похідною конструкцією категорії «правовий механізм», що залишається по сьогоднішній день юридичною категорією з приводу розуміння сутності якого відсутні узгоджені підходи серед українських правників; 3) власне складною системою, процесом, який складається з трьох основних (вчинення дій, спрямованих на реалізацію трудових прав; виконання кореспондуючого обов’язку щодо реалізованого права; отримання працівником належного блага – результату здійснення трудового права) та однієї факультативної (застосування засобів захисту та охорони трудових прав найманих працівників, у разі відмови щодо виконання кореспондуючого обов’язку чи не отримання належного блага) стадій.
5
Юзько, Т., та В. Слугоцька. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА У СФЕРІ ПРАЦІ". Юридичний вісник, № 1 (14 квітня 2022): 51–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2302.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що життя є не просто існуванням, а постійним розвитком людини в процесі праці, як особистості, члена суспільства. Саме тому механізм його захисту повинен бути завжди функціонуючим, діяти в процесі, а не тільки під час або після порушення цих прав. Відповідно, захист права на життя працівника в сфері праці включає в себе систему засобів, способів не тільки усунення та припинення, а й запобігання різного роду факторам, що можуть негативно вплинути на життя і здоров’я працівника в процесі трудової діяльності. Обґрунтовується, що на основі теоретичних та галузевих напрацювань визначено елементний склад (структуру) механізму реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці. Підкреслюється, що у контексті із способами та засобами захисту форма виступає об’єктивно об’єднуючим фактором. Застосування того чи іншого засобу, способу передбаченого на нормативному рівні можливо в рамках юридичної діяльності, оскільки лише у такому випадку відбуватиметься реалізація їх сутнісного призначення у практичному житті. Підкреслюється, що механізм реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці – складна та динамічна категорія правової науки, що є складовим елементом механізму правового регулювання та походить від нього і безпосередньо пов’язана з механізмом забезпечення прав і свобод особи. Функціональна характеристика будь-якої правової категорії, чи то явища правової дійсності, неможлива без етимологічного визначення, а також сутнісного розуміння дефініції, якою позначене відповідне явище. Ця особливість є загальновідомою для наукової сфери та рекомендованою для теоретичних досліджень правових питань. Це стосується і тематики, що є предметом відповідного дослідження. Зазначається, що механізм реалізації захисту права на життя працівників у сфері праці є складна та динамічна категорія правової науки, тому пропонується розглядати її в різних аспектах та виділити в межах такої позиції: інструментального, нормативного, соціологічного та аксіологічного підходів.
6
МІХАЙЛІНА, Тетяна, та Богдана ДОВГАНЬ. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РИЗИКІВ ВИЗНАННЯ ПРАВА НА МОДЕРНІЗАЦІЮ ТІЛА ЛЮДИНИ". Law. State. Technology, № 4 (10 січня 2022): 9–15. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-2.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою наукової статті є доктринальний аналіз можливості поповнення переліку прав людини правом на модернізацію тіла людини та здійснення теоретико-правового дослідження ризиків реалізації такого права. Методологія дослідження базується на використанні системного, діалектичного методів, методу екстраполяції, кібернетичного та синергетичного методів, формально-юридичного методу, а також методу правового моделювання. Охарактеризовано можливе місце права на модернізацію тіла людини в міжнародному праві (як елемент Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 1997 р.) з урахуванням ризиків, які потрібно враховувати при подальшій легалізації такого права (у випадку, якщо міжнародною спільнотою буде визнана доцільність його правового закріплення). Досліджено Маніфест трансгуманістів як одне з першоджерел фактичного закріплення модерного права. Проаналізовано шляхи впливу права на модифікацію тіла на право свободи людини. Сформовано базові правила, яких варто дотримуватися, якщо ідеться про досягнення абсолютної свободи в контексті реалізації права на модернізацію тіла людини, аби уникнути/знизити рівень небезпеки, яку несе технологічний прогрес, пов’язаний зі штучним інтелектом, для прав людини. Це такі правила: 1) право на свободу є беззаперечним, але воно також має межі, якщо йдеться про свободу інших; 2) обсяг свободи дорівнює обсягу відповідальності; 3) право на свободу в аспекті права на модернізацію тіла може бути реалізованим за умови, що особа ознайомлена з можливими ризиками експериментів, з власної волі погоджується на них, усвідомлює наслідки для себе та інших; 4) має бути чіткий поділ відповідальності тих, хто здійснює експеримент, та тих, хто погоджується на цей експеримент, що можливий шляхом чіткої регламентації правил поведінки в процесі злиття людини та ШІ, а також у разі максимального забезпечення відсутності двоякого трактування цих норм. Виокремлено ризики реалізації права на модернізацію тіла (можливого виходу штучного інтелекту з-під контролю людини, втручання в медико-технологічні експерименти третіх осіб) та шляхи їх уникнення: 1) передбачити здатність вимкнути ШІ; 2) забезпечити створення резервних систем захисту; 3) створити механізми правового та технічного захисту від втручання сторонніх осіб в експеримент з модернізації тіла людини.
7
Гайдамака, В. "Соціальне право: проблеми визначення". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 286–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1953.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність дослідженняфеномену соціального права є беззаперечною, оскільки від розвиненості і досконалості цієї комплексної галузі права безпосередньо залежить ефективність функціонування сучасної демократичної, соціальної правової держави, солідарність і стабільність суспільства, ступінь гарантованості соціально-економічних прав людини.
Ступінь цивілізованості сучасних держав оцінюється з позиції оцінки ступеня розвиненості і юридичної досконалості соціального права. Автор обґрунтовує зв'язок соціального права як елемента системи права з соціальними правами, які належать до другого покоління прав людини і характеризуються тим, що для їх реалізації потрібні позитивні дії контрагентів-носіїв цих прав, зокрема держави.
З огляду на різноманіття наукових позицій стосовно розуміння соціального права у статті авторка робить спробу систематизувати погляди сучасних вітчизняних юристів з цього питання і визначити співвідношення понять «соціальне право», «соціальний захист» і «право соціального забезпечення» та їх взаємовплив; намагається визначити коло відносин, які складають предмет правового регулювання соціального права. У статті з позиції системної методології аналізується місце соціального права в системі національного права. Авторка зазначає, що дискусії щодо визнання соціального права самостійною галуззю насамперед пов'язані з унікальністю предмета правого регулювання.
Відокремлення комплексів норм трудового, цивільного, фінансового таадміністративного права в систему соціального права переслідує очевидну мету - забезпечити системність функціонування правового механізму реалізації соціальних прав людини і громадянина, закріплених на конституційному рівні, оскільки ефективна реалізації соціальних прав здебільшого залежить від досконалості їх конкретизації на рівні нормативно-правових актів.
8
ШУМИЛО, МИКОЛА, та ОЛЕКСАНДР АНДРУШКО. "Держава як суб’єкт юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі". Право України, № 2018/08 (2018): 15. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-015.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено сучасні теоретичні, нормативно-правові та прагматичні передумови доктринального визнання держави суб’єктом юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі. Обов’язок держави відповідати перед людиною за свою діяльність сформульовано у ст. 3 Конституції України, але ця проблема практично обділена увагою у наукових розвідках: залишається не розробленою теорія держави як юридичної особи публічного права, тому відсутня концепція юридичної відповідальності держави взагалі та у кримінальному процесі зокрема; не опрацьована теоретична модель правового механізму відповідальності винних у вчиненні кримінально-процесуальних правопорушень посадових осіб в порядку регресу перед державою. Все це та інше стримує своєчасне вдосконалення законодавства і, як наслідок, ускладнює реалізацію конституційного права особи на відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави. Метою статті є доктринальне обґрунтування теоретичних положень про державу як юридичну особу публічного права та її юридичну відповідальність перед людиною у кримінальному процесі і їх реалізація у відповідному законодавстві. На основі критичного аналізу законодавства та літературних джерел автори формулюють основні тези статті про те, що: держава як юридична особа публічного права виступає суб’єктом права та юридичної відповідальності перед людиною, що утверджує, гарантує та забезпечує дотримання прав людини, а в разі їх порушення – відновлює їх та відшкодовує свою провину; юридична відповідальність правової держави перед людиною як конституційний принцип не повною мірою конкретизована в кримінальному процесуальному законодавстві; юридична відповідальність має публічно-правовий характер, а тому ініціатива відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави, повинна виходити, насамперед, від суб’єктів, що її завдали; відповідальність держави перед своїми громадянами реалізується через систему двосторонніх правових зв’язків за схемою: держава відповідає перед людиною, а перед державою відповідає наділена функціональними повноваженнями посадова особа за неналежне їх виконання. З урахуванням викладеного зроблено висновки про те, що існує нагальна потреба у розробленні цілісної наукової доктрини про юридичну відповідальність держави перед людиною з урахуванням її особливостей у кримінальному процесі Це передбачає наукове розроблення теоретичних моделей складів кримінально-процесуальних правопорушень відповідно до їх суспільної небезпеки і наслідків для прав людини, вчинених суб’єктами владних повноважень, для індивідуалізації юридичної відповідальності у кримінальному та адміністративному законодавстві. На основі опрацьованої теоретичної конструкції пропонується прийняти комплексний закон “Про відповідальність держави за шкоду, завдану людині”. Формою реалізації юридичної відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є реабілітація, законодавчі положення якої повинні бути закріплені в КПК України. Це дасть можливість усунути декларативність і невизначеність окремих положень законодавства та запровадити ефективний механізм захисту прав людини від свавілля державних чиновників.
9
Пархоменко, П. І. "Проблеми реалізації міркувань комітету ООН із прав дитини на національному рівні". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (29 квітня 2021): 69–74. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3193.
Повний текст джерелаАнотація:
Оскільки проблема захисту прав дитини посідає важливе місце як у міжнародній, так і національній системі захисту прав людини, де діти як особлива категорія людей дуже часто обмежені в реалізації своїх можливостей із захисту власних прав, від держави та світового співтовариства вимагається забезпечення та реалізація «різноманітних» заходів, які б сприяли захисту прав дитини. У цьому контексті стаття присвячена існуванню проблеми реалізації міркувань Комітету ООН із прав дитини на національному рівні. Наголошено на тому, що держава не створила правових передумов для реалізації відповідних «міркувань Комітету», наслідком чого є створення перешкод по реалізації прав дитини. Автор підкреслив, що механізм індивідуальних звернень до договірного органу ООН не є широко використовуваним в Україні, на відміну від практики Європейського Суду з прав людини, причиною чого є і неможливість реалізувати відповідні міркування на національному рівні та отримати матеріальне відшкодування. Проаналізовано норми чинного процесуального законодавства, які за своїм змістом не містять правової основи для реалізації відповідних міркувань договірного органу та не створюють умов для можливого перегляду справи, в якій було прийнято міркування одним із Комітетів ООН. Також на основі конкретної справи, яка перебувала на розгляді у Верховному Суді, підкреслено, що зазначену проблему не вирішує і судова практика. У зв’язку із чим зроблена спроба провести теоретико-правове дослідження правового регулювання та правових механізмів по реалізації міркувань Комітету. Наголошено на їх значенні для національного правозастосування та захисту прав дитини з посиланням на міжнародно-правові норми та взяті на себе Україною зобов’язання. На основі проведеного аналізу запропоновано кроки до вирішення описуваних проблеми, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство, що допоможе в перегляді на національному рівні справ, у яких було ухвалено міркування Комітетом. Вказано на те, що більш простим способом вирішення описуваних проблем може стати зміна підходу в цьому питанні найвищої судової інстанції, позиція якої може відкрити двері для реалізації на національному рівні міркувань Комітету.
10
Korostashova, I. M. "Режим надзвичайного стану під час пандемії: механізм правового регулювання як гарантія забезпечення дотримання принципу верховенства права". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 31–40. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.04.
Повний текст джерелаАнотація:
Введення надзвичайних режимів, зокрема режиму надзвичайного стану, завжди супроводжується обмеженням прав і свобод людини. Обсяг і глибина таких обмежень безпосередньо залежать від тяжкості надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру та рішень, що приймаються публічною владою. Невід’ємною умовою введення та адміністрування надзвичайних режимів має бути додержання принципу верховенства права.
Метою статті є аналіз норм національного законодавства, що регулює правовідносини, які виникають у зв’язку із уведенням надзвичайних адміністративно-правових режимів, зокрема режиму надзвичайного стану під час пандемії, та визначення правового механізму, що є гарантією додержання принципу верховенства права у відносинах між державою та громадянином.
Наукова новизна дослідження полягає в аналізі національного законодавства на предмет наявності запобіжників, що обмежують дискрецію публічної влади та забезпечують додержання верховенства права у відносинах держави й людини у разі введення режиму надзвичайного стану у зв’язку з пандемією інфекційної хвороби COVID-19.
Висновки. Аналіз національного законодавства, що регулює правовідносини, які виникають під час та у зв’язку із введенням надзвичайних режимів, зокрема режиму надзвичайного стану, свідчить про наявність у механізмі правового регулювання запобіжників, що певним чином обмежують дискрецію суб’єкта владних повноважень (Президента України), серед яких: 1) установлення конкретного терміну, на який може бути введено та продовжено режим надзвичайного стану; 2) певним чином (хоча й формально) законодавством обмежено повноваження Президента України з визначення переліку і глибини обмежень прав і свобод у зв’язку з уведенням режиму надзвичайного стану; 3) повноваження щодо затвердження рішень Президента України про введення надзвичайних режимів віднесено до повноважень окремої гілки влади (законодавчої влади).
Зазначене забезпечує здійснення парламентського контролю за доцільністю та обґрунтованістю рішень Президента України щодо введення та продовження дії надзвичайних режимів, в тому числі щодо відповідності переліку, обсягу та глибини обмежень прав і свобод громадян, які планується застосувати, тяжкості надзвичайної ситуації, що є підставою для введення такого режиму.
Вищевказані запобіжники становлять правовий механізм реалізації принципу верховенства права та, відповідно, є гарантією додержання прав і свобод людини у разі введення режиму надзвичайного стану.
11
Гороть, А. "Захист прав окремих категорій осіб в міжнародному праві як особлива форма реалізації міжнародних стандартів прав людини". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 51–56. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/9.
Повний текст джерелаАнотація:
У сучасних реаліях проблема прав людини є однією з найбільш актуальних. Права людини виступають як одна з найважливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Саме тому в статті здійснено порівняльний аналіз захисту прав окремих категорій осіб, зокрема, жінок і дітей у міжнародному праві, та відповідність їх прав міжнародним стандартам у цій галузі. Більшість держав об'єднали зусилля для вироблення критеріїв визначення обсягу і змісту прав людини, засобів їх забезпечення і захисту, створивши потужну наднаціональну систему відповідних механізмів в рамках ООН, РЄ, ЄС. У зв'язку з тим, що саме рівень захисту прав жінок та дітей як складова частина міжнародного захисту прав людини є основним критерієм оцінки демократичності сучасної держави, країни приєднуються до правової сім'ї, у якій сповідуються загальнолюдські цінності, виконують низку заходів щодо приведення у відповідність внутрішньодержавної практики забезпечення прав і свобод людини з міжнародними стандартами. Міжнародний захист прав дитини як система міжнародно-правових норм сформуваввся після прийнятя Статуту ООН і формуванням напряму політики захисту прав людини. У рамках діяльності ООН у 1946 р. було спеціально створено дитячий фонд – ЮНІСЕФ. Конвенція про права дитини 20 листопада 1989 р. має обов’язкову юридичну силу для держав-учасниць. Вказана Конвенція містить особливі інструменти контролю за виконанням державами-учасницями зобов’язань, взятих на себе з приєднанням до цього міжнародного договору. У Конвенції про права дитини також передбачається створення Комітету ООН з прав дитини, який здійснює моніторинг дотримання прав і свобод дітей.
12
Kofman, B. Ya. "Покоління прав людини та їх вплив на становлення і трансформацію конституційно-правового статусу людини і громадянина". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (10 жовтня 2019): 29–37. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.05.03.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються покоління прав людини в контексті їх прямого впливу на формування конституційно-правового статусу людини і громадянина.
Метою статті є дослідження ролі і впливу поколінь прав людини на становлення та трансформацію конституційно-правового статусу людини і громадянина.
Наукова новизна. Наведені у своїй логічній послідовності аргументи актуалізують та об’єктивізують проблематику поколінь прав людини та її вплив на динаміку правового статусу людини в контексті його розширення та вдосконалення в умовах розвитку правової демократичної державності, що несе в собі могутню гуманістично-гуманітарну складову. Визначено, що покоління прав людини формуються в доктрині конституційного права держав та в міжнародному праві в історичній ретроспективі з метою акцентування уваги держав та міжнародного співтовариства на особливій значущості відповідних груп прав, актуалізації їх визнання, легалізації, охорони, захисту, реалізації та гарантування.
Висновки. Системний аналіз наведених поколінь прав людини свідчить, що всі вони, по-перше, органічно вписуються і відображають гуманістичні та гуманітарні засади сучасної концепції прав людини. По-друге, з виокремленням кожного з нових поколінь прав людини фактично виникає новий підхід до особистості, причому не тільки як до природної істоти, а як до належного суб’єкта права та суб’єкта правового статусу. Відносно останнього ракурсу, який фактично є метою дослідження, що проводиться, треба зазначити, що такий висновок має суттєве методологічне та праксеологічне значення, що підтверджується діяльністю як національних держав, так і всього міжнародного співтовариства по активізації процесів нормування, нормативізації, нормопроектування, нормотворчості у сфері прав людини на міжнародному універсальному та державному рівнях. По-четверте, така діяльність не носить механічний характер, вона характеризується релятивістсько-комплексним та творчим підходом, коли нові права людини модернізують її конституційно-правовий та міжнародний статус у бік його розширення та вдосконалення – але не безсистемно, хаотично, а демонструючи наявність чіткої гуманістичної управлінської парадигми, що скерована на: а) адекватну нормативізацію таких прав людини; б) створенням системи нормативно-правового (конституційного) супроводження та забезпечення таких прав, з метою їх практичної реалізації; в) «вписуванням» відповідних прав людини та громадянина, що входять до категорії поколінь прав людини, до єдиної узгодженої системи конституційних прав, що, своєю чергою, г) напряму впливає на розширення і вдосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина, допомагаючи у закріпленні механізмів їх реалізації та гарантованості на національному законодавчому, а також на міжнародному договірно-нормативному рівнях.
13
Сабура, Світлана Олександрівна. "СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ У СИСТЕМІ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 50–53. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.380.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуті актуальні питання, що виникають під час розгляду структури суб'єктивного права взагалі та, зокрема, суб'єктивного права на творчість. Нині дуже вагома роль творчих процесів у суспільстві, і людина, що проявляє своє творчі здібності та оприлюднює їх, з одного боку, робить чималий внесок у розвиток суспільства, з іншого - має право з боку закону на захист таких «проявів» творчості. Важливість розгляду питання існує не перший рік, адже із прийняття Конституції України наша держава відкрила більш широкі можливості у тлумаченні та розширенні деяких суб'єктивних прав. Право на творчість, закріплене в деяких міжнародних актах, має отримати більш конкретні механізми для відображення та поширення в національному законодавстві. Завдяки науковцям така ціль може бути легко виконана і прийнята до уваги законодавцями.
Складовою частиною та основою суб'єктивного права на творчість є саме суб'єктивне право. У статті розкритий зміст поняття суб'єктивного права, що дає змогу зрозуміти сутність поняття «суб'єктивного права на творчість». Вивчення та порівняння структури обох понять дає змогу якнайдетальніше розкрити та зрозуміти особливості та тонкощі категорії «суб'єктивне право на творчість», важливі аспекти, що допомагають реалізації людиною суб'єктивного права на творчість.
У статті акцент робиться також на важливості надання уваги до економічних, соціальних та культурних прав людини та порівняння складу права на освіту із правом на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
Відомо, що така категорія суб'єктивних прав, як право на свободу творчої діяльності, довгий час не мало відповідної уваги з боку законодавства. Це і привело до зовсім маленької кількості законодавчих актів, що регулюють таке право. Тому у статті висвітлені основні аспекти та характеристики, притаманні «суб'єктивному праву» та конкретизовані основні «можливості» «суб'єктивного права на творчість».
Наростаюча актуальність цієї теми змушує правознавців вивчати це питання детальніше. Важливо виділити особливості цієї категорії суб'єктивних прав. Не можна обійтися без думки фахівців із приводу особливостей визначення та структури поняття «суб'єктивного права», адже воно є «основоположником» та базисом усіх видів прав людини і громадянина. Творчість займає важливу інтелектуальну сферу у всій системі людських потреб, тому ми маємо вдосконалити систему права, що регулює та закріплює юридичні можливості творчої людини: можливість реалізувати свої права, здійснити їх та захистити, якщо це буде необхідно.
14
Vakulenko, O. "МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ У ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ". Juridical science 1, № 5(107) (3 квітня 2020): 68–79. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що перехід від планової до ринкової економіки, збільшення прав та свобод для населення, розвиток трудових відносин, а також обраний національний вектор розвитку щодо євроінтеграції вказує на значні зміни в умовах прожиття для населення з моменту набуття Україною незалежності. Процес розвитку та вдосконалення реалізації соціальної функції держави супроводжується значним спротивом з боку суб’єктів, що ведуть протиправну діяльність, а також й ускладняється низьким рівнем правосвідомості населення, складними економічною та геополітичною ситуаціями. Дослідження механізму забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері надасть можливість прослідкувати, які саме елементи дозволяють її реалізувати незалежно від впливу негативних факторів. Крім того, аналіз кожного із елементів визначатиме ті аспекти публічного управління, що потребують вдосконалення для безперешкодної дії усього механізму. Наголошено, що втілення соціальної функції стосується не лише органів державної влади, але й органів місцевого самоврядування, адже вони володіють можливістю більш оперативно реагувати на проблеми в соціальній сфері, визначати найбільш пріоритетні напрями підтримки для конкретної території. Це обумовлює й здійснення соціальної функції держави саме в публічній сфері. Зроблено висновок, шо механізм забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері є комплексною та динамічною системою, яка формується із взаємодіючих між собою елементів (органів публічної влади, юридичних гарантій й заборон, норм та принципів права, юридичної відповідальності), спільна реалізація яких спрямована на досягнення мети щодо забезпечення реалізації соціальних прав людини та громадянина й гарантування ефективної та правомірної дії системи соціального захисту та підтримки населення владними суб’єктами. Разом з тим, втілення механізму забезпечення для належної роботи потребує удосконалення аспектів законодавчого визначення та систематизації усіх юридичних гарантій та заборон, продовження реформування правового регулювання органів державної влади та місцевого самоврядування.
15
В., Павліченко О. "СИСТЕМА ГАРАНТІЙ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЖІНОК". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 98–109. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-98-109.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано специфіку забезпечення права жінок на соціальний захист. Виведено перелік гарантій соціального захисту жінок. Досліджено зміст і значення кожної із гарантій. Охарактеризовано взаємозв’язок зазначених гарантій між собою у спільній системі.Автор зазначає, що система гарантій соціального захисту жінок не стала предметом наукового інтересу широкого кола науковців, проте наводить позиції деяких з них. Одні вчені визначають гарантії як сукупність (систему) умов або засобів, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод, охоронюваних законом інтересів та обов’язків. Інші, – розглядаючи систему гарантій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина у демократичній державі, вважає, що соціальний правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав і свобод людини – це система засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. П.Є. Недбайло відзначає, що юридичні гарантії є передбачені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність поведінки суб'єктів суспільних відносин.Зазначається, що система юридичних гарантій трудових прав працівника має бути ефективною як з кількісного, так і з якісного боку. Число правових гарантій має бути достатнім, оптимальним, а самим засобам, способам і умовам необхідно додати реального характеру. Досить глибоке дослідження видів гарантій автор віднаходить в праці П.М. Рабиновича, який поділив їх за чотирма основними критеріями.В.Ф. Погорілко виділяє дві категорії гарантій: загальні та спеціальні. Аналогічної класифікації притримується і професор О.Ф. Фрицький, який також розглядає загальні та спеціальні (юридичні) гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. С.М. Приходько, досліджуючи види гарантій насамперед зауважує, що значення юридичних гарантій за трудовим правом полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення неухильного виконання учасниками трудових правовідносин правових норм, дотримання ними правопорядку та принципу законності. Так, наприклад, вчений В.В. Лаврухін відзначає, що в структурі соціального захисту виділяють чотири рівні: перший: гарантії базові; другий: гарантії додаткові (або факультативні за бажанням) або обов’язкові; третій: прості доповнення (передбачені оподаткуванням); четвертий: захист, що забезпечується персонально за рахунок доходу.
Ключові слова: гарантія, соціальний захист, права жінок, соціальне законодавство, гендерна рівність.
16
Біліченко, В. В. "Міжнародні стандарти щодо захисту ключових прав та свобод людини в діяльності правоохоронних органів України". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (19 січня 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.678.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті охарактеризовано основні міжнародні стандарти дотримання прав людини. Визначено основні історичні моменти формування системи прав людини та громадянина. У цій статті подано можливі варіанти покращення та модернізації законодавства на прикладі міжнародного досвіду. Визначено механізм утворення та забезпечення міжнародно-правових стандартів. Окреслено ключові права людини, висвітлюються питання, пов'язані із дотриманням міжнародно-правових стандартів прав людини в діяльності правоохоронних органів. Сформовано загальні рекомендації для модернізації правоохоронної системи України та покращення нормативно-правової бази у цій сфері. У цій роботі висвітлено основні міжнародні договори, якими регулюється діяльність Національної поліції: основні положення меморандуму про співпрацю, що на практиці повинен забезпечити дотримання прав людини стосовно затриманих правоохоронними органами громадян, гарантує право на захист. У цьому документі визначено напрями діяльності, котрі повинні попередити вчинення порушень відповідно до строків повідомлення про затримання, також інформування затриманих щодо їхніх прав та обов'язків, їхнього процесуального статусу. Документ спрямований на збалансування сил превентивного та силового блоку, що на поточний момент вимагає негайного втручання з боку законодавчих та виконавчих органів влади. Така нормотворча діяльність стане каталізатором у модернізації стратегії захисту прав та свобод людей, честі та гідності, захисту інтересів суспільства і держави. Обов'язок забезпечення реалізації вищеперелічених засад правової демократичної держави частково покладено на правоохоронну систему, центральним органом якої є Національна поліція України. У цій роботі проаналізовано значне місце міжнародних стандартів у модернізації правоохоронної системи, основна функція якої полягає у забезпеченні захисту основоположних прав та свобод людини та громадянина. Таке міжнародне партнерство дасть змогу підвищити рівень готовності працівника поліції до виконання професійних завдань та обов'язків або набуття ними нових, необхідних у роботі навичок.
17
Івчук, Ю. Ю. "ОСНОВНІ ПІДХОДИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ДО РОЗУМІННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (42) (27 січня 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-42-2-11-19.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено питанню розуміння змісту та реалізації презумпції невинуватості у прак-тиці Європейського суду з прав людини.Актуальність питань, що розглядаються в статті, обумовлена тим, що презумпція невинувато-сті є однією із важливих юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію права на справед-ливий судовий розгляд. Україна є учасницею Європейської конвенції про захист прав людини та основнихсвобод (1950 р.), тому для створення дійсно ефективного механізму захисту прав людини, виконання тавтілення у повному обсязі у своїй правовій системі міжнародних зобов'язань, встановлених Конвенцією,необхідно враховувати правові позиції Європейського Суду з прав людини, в яких отримують конкрети-зацію з урахуванням фактичних відносин, що склалися, приписи Конвенції.На підставі аналізу наукових праць та рішень ЄСПЛ висвітлено підходи до розуміння сутностіпрезумпції невинуватості. Досліджено теоретичні питання та актуальні проблеми правозастосуванняпрезумпції невинності у практиці Європейського Суду з прав людини. На прикладі низки рішеньвисвітлено правові позиції Суду щодо дотримання судовими та правоохоронними органами європейськихкраїн та України основних положень презумпції невинуватості.Висвітлено широке розуміння Європейським судом з прав людини презумпції невинуватості,відповідно до якого гарантування презумпції невинуватості має бути забезпечено на всіх стадіях кри-мінального провадження, що передують визнанню особи винною, а також за певних обставин навітьпісля закриття кримінального провадження.Розглянуто зв'язок між положенням п.2 ст.6 (презумпція невинуватості) та ст. 10 Конвенції, щопередбачає свободу вираження поглядів. Зроблено висновок про потенційні ризики негативного впливуінформаційних кампаній у ЗМІ на неупередженість суду відповідно до пункту 1 статті 6, а також напрезумпцію невинуватості, закріплену у п. 2 ст. 6 Конвенції. Окремо розглянуто питання дотриманняпрезумпції невинуватості після завершення кримінального провадження. За результатами дослідженнярішень ЄСПЛ встановлено, що поширення захисту п. 2 ст. 6 Конвенції на подальші некримінальні про-вадження є важливою гарантією встановленої невинуватості особи щодо будь-якого обвинувачення, щоне було доведено.Ключові слова: презумпція невинуватості, право на справедливий суд практика Європейського суду з прав людини, принцип, кримінальне провадження.
18
Кожевнікова, А. "Засоби захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту". Юридичний вісник, № 2 (26 серпня 2020): 233–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1728.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту.
Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод.
Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри.
У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади.
Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина.
Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо.
Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність.
Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.
19
Petriv, I. M. "Удосконалення державного механізму захисту прав людини і громадянина через призму діяльності Конституційного Суду України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (29 травня 2020): 128–35. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.15.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено проблематику функціонування державного механізму захисту прав людини і громадянина Конституційним Судом України. Приділено увагу підходам до розуміння механізму захисту прав людини і громадянина за допомогою Конституційного Суду України та аналізу чинного законодавства з цього питання. Зазначено, що Конституційний Суд України відіграє особливо важливу роль у процесі функціонування державного механізму захисту прав людини і громадянина. Результатом його діяльності є не лише фактичний захист чи поновлення прав людини і громадянина, але й загальний конституційний контроль за належним дотриманням конституційно встановлених прав людини і громадянина органами державної влади. Проаналізовано значення та можливість застосування в Україні конституційної скарги як елемента механізму захисту прав людини і громадянина.
Метою статті є дослідження діяльності Конституційного Суду України в державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.
Наукова новизна полягає у дослідженні та визначенні Конституційного Суду України як складової механізму державної влади, основною функцією якого є забезпечення дотримання та захисту конституційно визначених прав людини і громадянина.
Висновки. Становлення державності та ефективність механізму державної влади вимірюється, у першу чергу, станом дотримання та захисту прав людини і громадянина. Розбудова механізмів захисту прав людини на найвищому державному рівні має відбуватися із використанням інструментів конституційної юстиції у відповідності до практики конституційної ефективності публічної влади, з урахуванням принципу визнання людини як найвищої цінності, а також максимального дотримання Конституції органами публічної влади при реалізації повноважень на відповідній території. Питання забезпечення конституційних прав людини і громадянина повинне бути пріоритетним для всіх органів державної влади, а ефективне забезпечення їх дотримання можливе лише за рахунок функціонування відповідального впливового органу – органу конституційної юстиції. Рішення та висновки, що приймаються Конституційним Судом України, є орієнтиром для органів державної влади та громадян, несуть у собі виключну юридичну силу та є мірилом реального розвитку державного механізму захисту прав людини і громадянина. Наявність органу конституційної юстиції дозволяє однозначно та об’єктивно вирішувати спірні ситуації, що виходять із неоднорідних підходів та розуміння органами державної влади конституційних основ прав людини і громадянина. Водночас дослідження державного механізму захисту прав людини і громадянина підтверджує думку про те, що можливості Конституційного Суду України, виходячи з його повноважень, використовуються недостатньо. Побудова ефективного державного механізму захисту прав людини і громадянина потребує подальшого розвитку, зокрема в частині застосування інституту конституційної скарги. Це продиктовано низькою ефективністю діяльності органів державної влади в питаннях захисту прав людини і громадянина із використанням конституційної юстиції й нездатністю оперативно вирішувати проблеми та виклики різного характеру. Аналіз інструментів захисту прав людини і громадянина дає змогу зробити висновок, що найбільш ефективними є інструменти, які надають можливість індивіду самостійно реалізовувати захист своїх прав шляхом активного звернення до уповноважених органів. У цьому зв’язку інститут конституційної скарги стане істотним посиленням механізму захисту прав людини і громадянина та надасть Конституційному Суду України можливість реального забезпечення конституційно встановлених прав і свобод людини і громадянина.
20
Чумак, В. В., та В. Ю. Цебинога. "Захист прав людини в адміністративному судочинстві Німеччини: досвід для України". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 84 (28 грудня 2018): 173–78. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.84.173-178.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано сучасну модель адміністративної юстиції в Німеччині. Визначено та охарактеризовано систему судоустрою Німеччини, а також основні засади здійснення адміністративного судочинства. Розкрито компетенцію адміністративних судів, що полягає у вирішенні публічно-правовихспорів. Досліджено механізм реалізації права на мирні зібрання та його охорона в порядку адміністративного судочинства в Німеччині.
21
КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, та ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України". Право України, № 2019/09 (2019): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-050.
Повний текст джерелаАнотація:
Інтеграція України у світове співтовариство та європейський простір обумовила трансформаційні процеси у правотворчості та практиці застосування законодавства. Такі процеси відбуваються і у кримінальному процесі України. З набуттям незалежності, переходом від тоталітарної системи до режиму демократії, а в подальшому – із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (КПК України) відбулося становлення та утвердження системи міжнародних стандартів прав людини у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз правової літератури радянського періоду показав, що за часів Радянського Союзу у науці кримінального процесу не порушувалося питання дотримання міжнародних стандартів прав людини та їх закріплення у нормах законодавства як джерел кримінального процесуального права. Можливо, саме наслідки минулого стали поштовхом для закріплення у чинних нормах кримінально-процесуального законодавства пріоритету особи, її прав і свобод перед державою, теоретико-прикладний аналіз та систему яких необхідно розкрити. Метою статті є аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, у яких розкрито проблемні системні питання з’ясування сутності міжнародних стандартів у кримінальному процесі України, обґрунтування їхнього доктринального значення. Проаналізовано основні підходи до розуміння поняття “міжнародно-правові стандарти”. Звернено увагу на те, що головним елементом використання міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України є людина, а причиною їх реалізації – необхідність захисту її прав і свобод. Встановлено та проаналізовано основні ознаки системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України. Запропоновано авторське бачення системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України та її ознак. Встановлено, що під системою міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України необхідно розуміти імплементований у систему кримінального процесуального законодавства, на основі спеціального дозволу, комплекс норм міжнародних договорів, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Визначено, що система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України характеризується такими ознаками: а) головним елементом використання таких стандартів є людина; б) причина реалізації міжнародних стандартів – охорона та захист її прав і свобод; в) міжнародні стандарти містяться у нормах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме в договорах, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінальних процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні; г) система є динамічною, адже з розвитком “поколінь” прав людини може доповнюватися новими стандартами; ґ) систему не можна класифікувати за критеріями норм матеріального або процесуального права, оскільки вона комплексно вміщує їхні норми; д) система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі передбачає відповідність їй норм КПК України та інших законів України, які вміщують кримінально-процесуальні норми.
22
Купчак, Мар’яна Ярославівна, та Андрій Вікторович Саміло. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ: УПРАВЛІНСЬКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 109–13. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.16.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сутність та зміст публічного адміністрування, проведено співвідношення понять «державне управління», «публічне управління» та «публічне адміністрування». Визначено, що публічне адміністрування є різновидом управлінської діяльності інституцій публічної влади. Досліджено механізм публічного адміністрування, який являє собою систему, що забезпечує практичну реалізацію публічного адміністрування для досягнення визначених цілей, а також має свою структуру, важелі, інструменти і методи впливу на об’єкт управління з відповідним правовим та інформаційним забезпеченням. З’ясовано мету вдосконалення механізму публічного адміністрування. Такою метою є створення ефективної системи прийняття та виконання управлінських рішень; переорієнтація державного апарату переважно з контрольно-репресивних функцій на функції захисту громадян та інших прав і свобод; реалізація Конституції України в сфері діяльності виконавчої влади. Досліджено здатність публічних суб’єктів впливати на відносини між людьми з приводу організації їхньої діяльності на основі реалізації публічного інтересу. Проведено наукові пошуки для з’ясування механізму противаг та стримувань між гілками влади як важливої умови демократії, що розкривається через здатність органів державної влади та місцевого самоврядування забезпечувати їх стабільну роботу з гарантуванням принципів законності, незалежності і дотриманням прав і свобод. Механізм публічного адміністрування включає практичне виконання суб’єктами публічного адміністрування їхніх адміністративних зобов’язань відповідно до наданої законодавством компетенції. Ідеться про такі зобов’язання: прояв публічного інтересу; вплив на поведінку суб’єктів суспільства; виконання владних приписів; реалізацію закріпленої за цими суб’єктами компетенції. Визначено шляхи удосконалення механізму публічного адміністрування в Україні.
23
Mykolaenko, Y. I. "Правовідносини як основна форма механізму реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (12 жовтня 2017): 11–16. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2017.05.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню правовідносин як основної форми механізму реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання. З’ясовується сутність та поняття правовідносин, на підставі чого пропонується власне визначення поняття «правовідносини у сфері реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
24
Босін, К. В. "Механізм реалізації юридичної відповідальності та права людини". Часопис Київського університету права, № 4 (2003): 9–15.
Знайти повний текст джерела
25
Пендяга, А. "Окремі проблеми механізму реалізації захисту прав людини". Підприємництво, господарство і право, № 1 (193) (2012): 33–35.
Знайти повний текст джерела
26
Тарасюк, Сергій Миколайович. "ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ОСОБИ ПРИ ПРОВЕДЕННІ В ЇЇ ЖИТЛІ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ". Історико-правовий часопис 17, № 2 (30 березня 2022): 170–76. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/24.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено питання дотримання прав і свобод людини у кримінальному провадженні, визначено учасників кримінального провадження, які є носіями прав під час проведення слідчих (розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи, а також нормативну базу забезпечення основних конституційних прав людини. На підставі аналізу слідчої та судової практики визначено найбільш уразливі конституційні права, що потребують першочергової охорони та захисту під час проведення слідчих (розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи. Акцентується увага на дотриманні балансу між завданнями охорони прав особи під час проведення слідчих (розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи й ефективної боротьби зі злочинністю. Досліджено функціональне призначення та механізм забезпечення конституційних прав особи на недоторканність її житла чи іншого володіння, невтручання в особисте і сімейне життя, недоторканність права власності. Проаналізовано питання допустимості обмеження конституційних прав і свобод у разі проведення слідчих (розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи, яке має здійснюватися на підставі закону, визначеного процесуального порядку, з дотриманням загальної умови невід’ємності системи основних прав і свобод. На підставі аналізу рішень Європейського суду з прав людини виокремлено критерії допустимості обмежень конституційних прав. З урахуванням аналізу кримінального процесуального законодавства України визначено загальні умови проведення слідчих (розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи. Акцентовано увагу на підвищення ролі та значення слідчого, прокурора, слідчого судді щодо забезпечення повноцінної реалізації конституційних прав особи під час проведення в її житлі чи іншому володінні обшуку, огляду, слідчого експерименту й інших слідчих (розшукових) дій, а також удосконалення процесуальних гарантій.
27
Чижов, Д. А. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 186–91. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.29.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Безперечно, виконання завдання щодо захисту прав людини та дотримання домовленостей залежить насамперед від рівня досягнень країни та механізмів, що існують на національному рівні. Чинні національні закони, політичні рішення, процесуальні норми та механізми є ключовими факторами для реалізації прав людини у кожній країні. Тому важливо, щоб права людини стали частиною національних конституційних та законодавчих систем, щоб професійні юристи вміли застосовувати на практиці стандарти прав людини, а порушення прав людини зазнавали засудження та санкцій. Національні стандарти мають більш прямий вплив, а національні процесуальні норми доступніші в порівнянні з регіональними та міжнародними. Проведення наукового дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу теоретико-правових основ та зарубіжного досвіду забезпечення прав людини у сфері національної безпеки. Автор приходить до висновку, що система забезпечення прав людини у сфер національної безпеки має свої складові, серед яких: захист національного суверенітету та територіальної цілісності; забезпечення захисту прав і свобод людини; створення умов для політичної та економічної незалежності; забезпечення громадського порядку; боротьба зі злочинністю тощо. Очевидно, що всі ці дії здійснюються уповноваженими органами, які відповідно до своїх повноважень реалізують різноманітні національні плани, постанови, директиви, міжнародні договори та норми внутрішнього законодавства. Слід зазначити, що основним органом забезпечення національної безпеки є збройні сили різних країн і всі владні структури країни. Усі вони мають головне завдання, яке покладає на них держава – забезпечити високий ступінь захисту національних інтересів, а в цьому контексті – створити належні умови для стабільного розвитку кожної особистості, суспільства та країни. Необхідно підкреслити, що умовою ефективності цієї політики є надання пріоритету захисту прав і свобод людини ненасильницьким способом.
28
Атаманова, Н. В., та Я. О. Тицька. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 3–6. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.305.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті йдеться про різноманітні підходи щодо сутності та особливостей поняття права людини, які висвітлюються в історико-правових та юридичних джерелах. Розкрили, що права людини – одне із найбільш уживанихпонять у сучасному правознавстві, навколо якого і в наш час відбуваються гострі дискусії серед учених. Такожінтерес до концепцій прав людини легко пояснити з урахуванням соціально-економічної перебудови, що відбувається в Україні. Показали, що в добре упорядкованому суспільстві народ неодмінно користався з того, що йогоеліта брала на себе певні політичні зобов’язання. Проте у нього не було жодних природних чи людських прав, яківін міг би протиставляти несправедливому керівництву. Століттями проходив процес поступового визнання індивідуальної свободи та обмеження влади уряду. Можемо констатувати, що, права і свободи в тому вигляді, якомувони представлені на сучасному етапі, виникли не відразу, а пройшли досить тривалий шлях історичного розвитку. Процес становлення розглянутих категорій прийнято систематизувати за різними критеріями. Такими,зокрема, є: час виникнення тих чи інших прав і свобод, їх призначення, приналежність людини до цієї держави.Вказані критерії органічно взаємопов’язані між собою, а тому їх аналіз доцільно проводити у комплексі.Виявили значення системи органів державної влади в сфері забезпечення прав людини. Показали, що кожнесуспільство мало свої уявлення про справедливість, гідність і повагу. І майже в кожній давній спільноті людейіснувала точка зору, що її провідники повинні правити мудро та керуватися при цьому інтересами загального добробуту. Виявили, що права людини - це істотні, невідчужувані права, які належать їй від народження.І вони можуть існувати незалежно від того, визнає їх держава чи ні, закріплює їх на законодавчому рівні або ні,а також незалежно від зв’язку їх носія з тією чи іншою державою. До невідчужуваних прав відносяться правона життя, безпеку, власність, особисту недоторканість та інші. Як свідчить світова практика, у світі багато людейне мають статусу громадянина (особи без громадянства - апатриди), а це значить, що вони володіють правамилюдини, але не мають прав громадянина. Розкрили роль судових та правоохоронних органів у механізмі захиступрав людини і громадянина в демократичному суспільстві.
29
Адашис, Л., та А. Левдик. "Особливості застосування судами України практики ЄСПЛ в контексті захисту права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 149–54. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.983.
Повний текст джерелаАнотація:
Дослідження присвячено аналізу правової сутності права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту як основних прав людини, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. В статті досліджується сутність і зміст понять “право на справедливий судовий розгляд” та “право на ефективний засіб юридичного захисту”. Авторами також вивчається нормативне закріплення цих прав у міжнародному та національному законодавстві. Основна частина дослідження присвячена аналізу національної судової практики, пов’язаної із застосуванням рішень Європейського суду з прав людини щодо захисту вищеозначених прав. За результатами дослідження автори констатують, що національними судами у правозастосовній діяльності досить часто порушується право на справедливий суд. Автори роблять висновок, що під час здійснення судами правосуддя на національному рівні домінує формальний підхід судів до розгляду справ в контексті відсутності ефек-тивного засобу захисту порушеного права сторони судового розгляду. Також резюмується значна кіль-кість у національному правозастосуванні прямих та опосередкованих законодавчих обмежень та неформальних практик, що перешкоджають реалізації права громадян на справедливий судовий розгляд. Пропонується комплексний підхід до подолання зазначених проблем, який включав би в себе інституційну (оптимальна організація судової системи), нормативну (наявність якісно сформульованих на рівні юридичної техніки процесуальних норм) та правоосвітню (юридична обізнаність громадян щодо власних прав та механізмів їх захисту) складові.
30
Сульженко, Ю. "Конституційний механізм реалізації економічних прав та свобод людини і громадянина в Україні". Віче, № 14 (299) (2011): 16–19.
Знайти повний текст джерела
31
Васильченко, О. П. "Механізм реалізації принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні". Університетські наукові записки. Часопис Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького, Вип. 8 (2013): 169–75.
Знайти повний текст джерела
32
АНДРЕЙЧЕНКО, СВІТЛАНА. "Захист права на здоров’я через захист права на життя у практиці Європейського суду з прав людини". Право України, № 2020/08 (2020): 195. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-195.
Повний текст джерелаАнотація:
Незважаючи на загальн е визнання права на здоров’я і його міжнародноправову та національно-правову регламентацію, належне забезпечення права на здоров’я залишається однією з найбільш гострих й актуальних завдань сучасної юриспруденції. Дотепер не існує спеціального міжнародного універсального чи регіонального механізму захисту права на здоров’я, і такий захист стає можливим лише через захист інших прав людини. Стаття присвячена дослідженню практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка стосується порушень права на здоров’я в контексті порушення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). Мета статті полягає у дослідженні особливостей захисту права на здоров’я людини через захист права на життя крізь призму сучасної практики ЄСПЛ, зокрема у світлі виконання зобов’язань щодо забезпечення належної медичної допомоги, медичної недбалості, відшкодування медичних витрат, надання медичної допомоги у тюрмах. Це передбачає вивчення особливостей підходів ЄСПЛ до питань захисту права на здоров’я через захист права на життя; розкриття змісту права на здоров’я; характеристику позитивних зобов’язань держав стосовно забезпечення права на здоров’я. Розгляд питання щодо мінімального рівня охорони здоров’я згідно з Конвенцією у контексті практику ЄСПЛ щодо захисту права на життя. Певні тенденції захисту права на здоров’я у практиці ЄСПЛ нам вдалося виявити через застосування методологічних інструментів, а саме: історико-правовий метод використано при виявленні особливості еволюції розвитку права на здоров’я; порівняльно-правовий – при з’ясуванні співвідношення норм щодо захисту права на здоров’я та життя; системний метод – при дослідженні практики ЄСПЛ щодо захисту права на здоров’я та права на життя у їх взаємозв’язку. Судова практика ЄСПЛ підтверджує зобов’язання держав щодо захисту права на здоров’я і сприяння поліпшенню здоров’я громадян, проте покладає зобов’язання забезпечувати це право з огляду на принцип розумності, що передбачає необхідність докладання державами всіх можливих зусиль у межах наявних ресурсів для реалізації права на здоров’я. Держави мають зобов’язання встановлювати чіткі правила щодо практичних заходів задля ефективної реалізації права на здоров’я та навіть за нестачі ресурсів, деякі зобов’язання вимагають негайного виконання, зокрема, зобов’язання гарантувати право на здоров’я на недискримінаційній основі. Через діяльність ЄСПЛ поняття “право на здоров’я”, яке не має своєї однозначної легальної дефініції, знаходить більш конкретне визначення. Рішення ЄСПЛ визнаються у багатьох державах одним із джерел права, які, до того ж, надають можливість встановити прогалини у національному законодавстві, невідповідність деяких норм національного законодавства положенням Конвенції. Важливим для захисту права на здоров’я є створення спеціального міжнародно-правового механізму захисту такого права.
33
Смокович, М. І. "Принцип правової визначеності в адміністративному судочинстві: окремі теоретичні засади та практичне застосування". Актуальні проблеми держави і права, № 88 (18 січня 2021): 116–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3067.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено окремі теоретичні засади та практичне застосування принципу правової визначеності в адміністративному судочинстві. Вказано, що принцип правової визначеності охоплює такі загальноправові категорії, як «непорушність прав», «якість та точність закону», «стабільність та оста-точність судових рішень», «законні очікування», на які спирається практика Європейського суду з прав людини, як і практика Верховного Суду. Вказано, що саме передбачуваність є основою одного з фундаментальних, основоположних для реалізації захисту прав та інтересів кожної особи - принципу правової визначеності, який, у свою чергу, є однією зі складових частин принципу верховенства права, керівною засадою під час здійснення адміністративними органами своїх владних обов'язків та повноважень. Констатовано, що наше національне правосуддя ще перебуває на шляху до впровадження загальноприйнятних європейських критеріїв справедливого судочинства.
Зроблено висновок, що правова визначеність є універсальним правовим началом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносини між державою й особою, як реалізація та забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, недопустимість дій та бездіяльності, спрямованих на безпідставне обмеження прав і свобод людини, встановлення пропорційності застосованих до особи обмежень, здійснення повноважень органами державної влади в межах, визначених Конституцією і законами України.
Констатовано, що принцип правової визначеності є одним з основних принципів європейського права і часто використовується у практиці Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. У статусі загального принципу права він має сприйматися і національною правовою системою. Дотримання вимог принципу правової визначеності наблизить українське законодавство до європейських правових стандартів, сприятиме вдосконаленню механізмів правотворчості та правореалі-зації, слугуватиме додатковою гарантією захищеності людини від свавілля органів державної влади.
34
Хоміч, Юрій Григорович. "ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ: ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 5 (1 лютого 2022): 103–7. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.16.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню сутності правоохоронної функції демократичної держави. Охарактеризовано правоохоронну функцію держави. Розмежовано поняття «правоохоронна функція держави», «функції правоохоронної діяльності», «функції правоохоронних органів». Встановлено зміст правоохоронної функції серед функцій демократичної держави. Проаналізовано дослідницькі підходи щодо основних функцій держави в контексті сучасних державноуправлінських реформ. Визначені головні особливості механізмів реалізації правоохоронної функції в контексті інституціонального змісту державної влади. Наведена авторська класифікація змісту правоохоронної функції з позицій суб’єктності управління, особливостей регулювання, а також предметного поля реалізації такої функції. Запропонована авторська наукова позиція щодо змісту правоохорони, правореалізації та правозабезпечення. Конкретизовано зміст механізмів регулювання діяльності правоохоронних органів та органів, що включені у процес реалізації правоохоронної функції. Систематизовано наукові підходи щодо законодавчого закріплення поняття «правоохоронна функція» у контексті понять «функція держави» та «функція державного управління». Доведено, що сучасний правовий механізм реалізації здійснення правоохоронної функції може бути сформований на основі принципів публічного управління у сфері державної безпеки й охорони громадського порядку, базується на виключній ролі засад існування сучасної європейської держави. Результатом концептуалізації поняття «правоохоронна функція» виступатиме формування методологічного розуміння такої функції як поєднання забезпечення державою демократичного алгоритму забезпечення прав і свобод громадян шляхом раціонального нормотворення та діяльності держави щодо забезпечення правопорядку, конституційного режиму захисту прав та законних інтересів людини шляхом точного та повного дотримання законодавства всіма громадянами, організаціями та державними органами.
35
Ostapenko, Yu. "ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 330–37. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.40.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена з’ясуванню перспективних шляхів вдосконалення чинного законодавства України про працю у частині, що стосується реалізації трудових прав працівників. Встановлюються логічні межі формування ефективних напрямів удосконалення правового регулювання, а саме у вигляді вимог щодо: охоплювання реальних правових відносин, а не штучних конструкцій; слугування інтересам працюючої людини та осіб, які бажають долучитись до світу праці; ґрунтування на основних напрямах розвитку сучасної науки трудового права; невідривності від дійсності, реальних актуальних проблем реалізації трудових прав працівників; уникнення ситуацій, коли зміни законодавства призведуть до загострювання інших проблем реалізації трудових прав працівників чи до виникнення нових проблем. На підставі цього автором формулюються актуальні напрями оптимізації правового регулювання реалізації трудових прав працівників, головним чином: створення необхідних нормативних умов для реалізації працівниками трудових прав, зокрема, у вигляді прийняття Закону України «Про підвищення гарантій реалізації прав працівників»; прийняття Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо врегулювання нетипової зайнятості»; закріплення в законодавстві інституту розгляду Верховним Судом зразкових справ з трудових спорів, рішення в яких можуть слугувати збалансуванню ринку праці. Зроблено висновок, що правове регулювання реалізації трудових прав працівників характеризується множиною проблем, які можна поступово вирішувати у межах таких напрямів вдосконалення чинного законодавства України: 1) створення необхідних нормативних умов для реалізації працівниками регламентованих законодавством трудових прав; 2) удосконалення правового регулювання реалізації трудових прав атиповими працівниками; 3) удосконалення правового регулювання у частині підвищення ролі судової практики в оптимізації функціонування правового механізму реалізації трудових прав працівників. Окреслені шляхи удосконалення правового регулювання реалізації трудових прав працівників не стосуються проєктів кодифікованих законів про працю, адже, як випливає з результатів цього наукового дослідження, наразі не вбачається потреби у прийнятті нової нормативної бази трудового права України у тому вигляді, в якому ця нормативна база представлена до національного парламенту.
36
Bezkrovnyi, Y. A. "Особливості реалізації принципу транспарентності в діяльності органів прокуратури". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (10 жовтня 2019): 53–59. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.05.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Відкритість та прозорість органів прокуратури сприяють їх конструктивній взаємодії з громадянським суспільством. У зв’язку з цим надзвичайної актуальності набуває дослідження правового механізму реалізації принципу транспарентності у діяльності цих органів.
Метою статті є дослідження ролі та місця принципу транспарентності у діяльності органів прокуратури.
Наукова новизна. У статті досліджено особливості реалізації принципу транспарентності у діяльності органів прокуратури та надано пропозиції щодо удосконалення правових механізмів його регулювання.
Висновок. Реалізація принципу транспарентності у діяльності органів прокуратури є важливим елементом розбудови громадянського суспільства та правової держави. Наявні правові механізми відкритості та прозорості системи органів прокуратури є достатньо ефективними щодо можливостей використання отриманої інформації для захисту порушених прав людини, але у той же час потребують законодавчого доопрацювання. Зокрема, запропоновано нормативне регулювання відкритості дисциплінарних проваджень стосовно прокурорів, організації взаємодії органів прокуратури із засобами масової інформації з метою об’єктивного оприлюднення суспільно важливої інформації, закріплення у Законі України «Про прокуратуру» повноважень керівника підрозділу місцевої прокуратури щодо інформування населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці про результати діяльності, узгодження окремих положень Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів із порядком надання інформації, закріпленим Законом України «Про доступ до публічної інформації».
37
Маркович, Христина Михайлівна. "ПРАВОВА ІДЕОЛОГІЯ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 252–57. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.37.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена комплексному аналізу впливу глобалізаційних процесів на правову ідеологію держави. Надано означення поняття глобалізму і визначено його роль у вироб- ленні універсальних механізмів та принципів права. Показано тенденцію до єдності людства, вираженням якої є зміцнення зв’язків між різними націями, обмін духовними цінностями, формування наддержавних структур. Розглянуто універсалізацію правової сфери як один із важливих аспектів світової глобалізації. Зроблено спробу розкрити вплив глобалізації на вітчизняну правову систему, зокрема на правотворчу діяльність, правову культуру, право- свідомість. На основі аналізу наукових поглядів щодо сучасних глобалізаційних викликів є підстави вважати, що глобалізація в українській правовій системі торкається практично всіх її елементів. Встановлено, що першочергово здійснюється вплив на нормативно-право- ву базу, а саме на джерела права. Особливу увагу зосереджено на ідеології прав і свобод людини, гарантіях їхнього дотримання та реалізації, проголошених на державному та гло- бальному рівнях. Обґрунтовано ідею про те, що права людини є основним критерієм демо- кратичності держави. З’ясовано, що демократизація суспільного життя є важливим наслід- ком глобалізаційних процесів, який впливає на формування уявлень про права та свободи людини. Значну увагу приділено дослідженню реалізації глобальної моралі як форми гео- політичного контролю за дотриманням стандартів поведінки держав у контексті інституці- оналізації прав людини. Розглянуто вплив глобалізаційних процесів на правову культуру як одну з найдинамічніших складових правової системи. Простежено, що тісна взаємодія держав, обмін закордонним досвідом сприяють вдосконаленню та розвитку національних правових інститутів. Виділено основні завдання, які покладають глобалізаційні виклики на правову систему. Наголошено на важливості вироблення світовою спільнотою універсальних принципів регулювання правових відносин між різноманітними суб’єктами в сучасних гло- балізаційних умовах. Досліджено, що глобалізація істотно впливає як на внутрішні правові процеси держави, так і на характер відносин з різноманітними правовими системами.
38
ШЕЛЯЖЕНКО, ЮРІЙ. "Особиста автономія у праві інформаційних технологій". Право України, № 2018/03 (2018): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-183.
Повний текст джерелаАнотація:
Реалізація автономії волі в правових відносинах завдяки інформаційним технологіям зумовлює появу нових форм індивідуальності та інтересів, зокрема штучних, за межами усталених підходів до правового регулювання. Сучасні інформаційні технології створюють нові можливості реалізації та захисту прав людини, криптографічного забезпечення безпеки приватного життя людини, однак стають також інструментами вчинення правопорушень. Автоматичне прийняття рішень спрощує юридичні процедури, але несправедливі алгоритми насаджують нерівність, відчуження та гноблення. Метою статті є з’ясування змісту поняття особистої автономії у сфері IT-права та прогнозування його перспектив, опис існуючих і необхідних правових гарантій індивідуального самоконтролю в цифрову епоху. Аналіз практики Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та Європейського Суду справедливості показує, що здійснення правосуддя в умовах експансії інформаційних технологій у правові відносини потребує збереження усталеної рівноваги прав та обов’язків, пристосування існуючих правових механізмів до нових реалій, застосування фундаментальних принципів права для розвитку правових механізмів тоді, коли старі правові технології вже не допомагають ефективно утверджувати верховенство права. Специфікою особистої автономії у праві інформаційних технологій є мінливість і безпрецедентність її проявів, що вимагає створення нових правових механізмів для утвердження верховенства права на основі субсидіарності правозастосування, довіри та невтручання в автономні суспільні відносини у сфері інформаційних технологій за винятком випадків правомірної необхідності, наприклад, у разі нездатності осіб уникати очевидних загроз, вирішувати проблеми і конфлікти. Враховуючи зростаюче значення роботів (тобто машин, які автоматично працюють в інтересах людей) у житті цивілізованого суспільства та успішні розробки штучного інтелекту, здатного приймати самостійні рішення у правових відносинах, слід розглянути можливість визнання конституційних прав роботів, зокрема, прав на існування, належне функціонування, захист законом, пов’язаних із обов’язками роботів служити людям. Необхідно не тільки подбати про відповідальність людей за своїх роботів та відповідальність роботів за протиправне функціонування, наприклад, у формі деактивації, а й включати у програмне забезпечення розумних машин технічні гарантії правомірного функціонування, етичні передумови на зразок трьох законів роботехніки А. Азімова, що мають бути невід’ємною частиною системи прийняття машиною самостійних рішень, штучної особистої автономії, тобто правової автономії штучного інтелекту. При цьому критерії правосуб’єктності штучного інтелекту можуть бути встановлені законодавством і застосовуватися судами та правоохоронними органами, за необхідності, із залученням фахівців зі штучного інтелекту для вирішення питання примусової деактивації робота, подібно до проведення судово-психіатричної експертизи для перевірки кримінальної деліктоздатності та цивільної дієздатності фізичної особи.
39
АРАКЕЛЯН, МІНАС. "Адвокатура у механізмі надання професійної правничої допомоги (до питання про скасування адвокатської монополії)". Право України, № 2019/12 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-113.
Повний текст джерелаАнотація:
Найважливішим чинником оптимізації адвокатської діяльності є формування нормативної бази, яка визначає стратегію розвитку правової системи і спрямована на зміцнення правозахисної діяльності сучасної української держави. Сучасний етап правота державотворення в Україні потребує нового правового обґрунтування діяльності адвокатури. Метою статті є розгляд права людини на правничу допомогу та визначення місця адвокатури у механізмі його реалізації у контексті дискусії щодо скасування адво катської монополії. Право на правничу допомогу є фундаментальним правом, яке забезпечує право на правосуддя і, відповідно, на справедливий судовий розгляд. Джерела закріплення міжнародно-правових стандартів доступу до правосуддя можна класифікувати за двома критеріями: а) ступенем обов’язковості – імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти орга нів міжнародних організацій – резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, рекомендації Комітету Міністрів Ради Євро пи); б) ступенем поширеності – універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні. У цих джерелах передбачається обов’язкова участь захисника (адвоката) як представника лише у межах кримінального судочинства, щодо представництва адво катів в інших юрисдикціях такої імперативної норми не міститься. Внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 р. запровадило в Україні адвокатську монополію, що спричинило неоднозначну оцінку доцільності цього кроку. Найбільш важливими аргументами на користь її скасування є: звужування реалізації права доступу до суду; відсутність необхідної кількості адвокатів; бюрократизація процесу набуття статусу адвоката, що призвело до збільшення вартості їхніх послуг; суперечність нормам міжнародного права, які передбачають право особисто або через вільно обраного на власний розсуд захисника з числа юрис-тів, які можуть надати ефективний правовий захист, реалізовувати право доступу до правосуддя. З метою оптимізації механізму отримання професійної правничої допомоги нещодавно запропоновано зміни до законодавства України щодо скасування адвокатської монополії, що є позитивним кроком, спрямованим на розширення доступу до правосуддя широких верств населення для захисту своїх прав і свобод. Виключне право адвоката здійснювати захист залишено лише у кримінальному судочинстві, що є виправданим, оскільки адвокатська діяльність у цій сфері є вельми специфічною, відмінною від захисту прав особи у некримінальних сферах судо чинства. Як правило, адвокати у кримінальних справах спеціалізуються лише на цьому напрямі, що сприяє формуванню професійних практичних навичок, а це, зі свого боку, забезпечує більш ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому слід наголосити, що у разі участі у кримінальному провадженні кількох захисників, один із них має бути адвокатом обов’язково, а інші – лише юристами.
40
Львова, О. Л. "Взаємозв"язок права та релігії як чинник удосконалення механізму реалізації прав людини". Часопис Київського університету права, № 1 (2006): 15–21.
Знайти повний текст джерела
41
Kolotilova, T. "СУТНІСТЬ РЕЄСТРАЦІЙНИХ ПОСЛУГ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ". Juridical science 1, № 5(107) (3 квітня 2020): 121–29. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що основною метою країни є забезпечення і реалізація прав і свобод особи підтримуючи при цьому цінності міжнародного права, адже на сьогодні серед реформ адміністративного законодавства не менш важливою є реформа з приводу адаптації норм європейського права до національного законодавства. Європейське законодавство побудовано так, що органи публічної влади спрямовані на тісну взаємодію з населенням, а механізм правління вже давно перейшов від адміністративно-владного до обслуговування населення. Отже, наразі постає питання щодо становлення доволі нового інституту адміністративного права – адміністративних послуг, який направлений на взаємодію органів публічної влади з населення, обслуговування населення з урахуванням міжнародних стандартів, що в повному обсязі реалізує права і свободи людини і громадянина. Дане теоретичне дослідження присвячено з’ясуванню сутності реєстраційних послуг Міністерства Юстиції України. У дослідженні, науковому аналізу були піддані такі терміни як «адміністративні послуги», «державна реєстрація», «реєстраційна діяльність». Визначено, що реєстраційна послуга є складовою адміністративної послуги. Зауважено, що реєстраційна послуга має свої стадії. Виокремлено одне із основних завдань Міністерства Юстиції України, що пов’язане з наданням реєстраційних послуг, а саме здійснення державної реєстрації. Визначено на прикладі отримання реєстраційної послуги із зазначенням її порядку. У підсумку зроблено висновок, що реєстраційні послуги Міністерства юстиції України являють собою офіційно встановлений законодавством порядок надання юридичного статусу певному суб’єкту, що передбачає виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків для реалізації прав і свобод, органом публічного адміністрування з занесенням відомостей про це до державних реєстрів, результатом чого є отримання дозвільного документу з підтвердженням статусу особи, об’єкта, предмета чи послуги, а також статусу документа.
42
Козюбра, М. "Природа соціальних прав людини та особливості механізмів їх реалізації". Вісник Конституційного Суду України, № 5 (2002): 57–62.
Знайти повний текст джерела
43
Совгиря, Ольга. "Конституційна скарга як спосіб захисту конституційних прав та свобод осіб у податкових правовідносинах". Право України, № 12/2018 (2018): 148. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-148.
Повний текст джерелаАнотація:
Однією з надзвичайно актуальних і дискусійних проблем сьогодення є пошук оптимального балансу між обов’язком громадян сплачувати податки та справедливістю податкового навантаження. Метою статті є з’ясування доктринальних і практичних проблем, що можуть виникнути в процесі застосування механізму конституційної скарги при захисті податкових правовідносин, та вироблення концептуальних пропозицій щодо їх розв’язання. Однією з основних рис сучасних конституцій вважається така їхня властивість, як горизонтальний ефект. Тому цілком закономірно, що відповідно до ст. 3.1. Податкового кодексу України складовою податкового законодавства є Конституція України. Аналізуючи сутність і зміст принципів, на яких ґрунтується податкове законодавство, вважаємо, що кінцевою метою таких принципів є забезпечення поваги до гідності людини. І саме через призму гідності людини мають розглядатися конституційні скарги у конституційному судочинстві. Окремо слід наголосити на проблемі сутнісного виміру права на гідність стосовно економічних та соціальних прав, що тісно пов’язані з проблематикою оподаткування. Право на повагу до гідності є водночас базовим аксіологічним параметром, що не має абсолютного змісту (тобто конкретний його зміст має бути встановлений у кожному випадку правореалізації), визначає сутність дій публічної влади, суб’єктів економічних і соціальних відносин та є основою для визначення обсягу потенційних обмежень реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Для повноцінної демократичної діяльності важливим є створення механізмів, що сприяють спілкуванню та служать мостом для діалогу між громадянським суспільством і державою. При розгляді такої категорії справ, як податкові скарги, особливо важливим є сприйняття суспільством тих рішень, які приймаються за результатами такого розгляду. Сьогодні запровадження інституту конституційної скарги є значним здобутком для системи захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні. І перед Конституційним Судом України стоїть непросте завдання напрацювання практики розгляду конституційних скарг на основі сучасних концептуальних підходів та принципів, усталених у демократичних країнах.
44
Кобрусєва, Є. А. "ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО РОЗГЛДУ ТА ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 96–100. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).697.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню особливостей провадження щодо розгляду та вирішення адміністративних справ щодо реалізації права на мирні зібрання, адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання.
Проілюстровано аналіз судових рішень, оскільки законодавець наділив повноваженнями встановлювати обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання тільки суд, який може скористатися ними відповідно до Конституції України лише в інтересах національної безпеки і публічного порядку.
У дослідженні наголошено на важливості забезпечення права на мирні зібрання та актуальності питання виконання судових рішень у разі відкриття проваджень щодо обмеження права на мирні зібрання, розгляд яких зараховано до компетенції суду.
Географічно-політичне місце України у двигуні європейських перегонів великої політики диктує не зовсім простий (а подеколи й трагічний) шлях соціально-політичного руху соціуму громадян - брати безпосередню участь у вирішенні економічних та соціальних програм.
Ураховуючи процеси становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болісного питання, як відносини влади та суспільства, шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних («без зброї») акцій впливу на державні установи різного рівня.
Спираючись на міжнародний досвід урегулювання права на мирні зібрання, запропоновано шляхи підвищення ефективності механізму адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання, які полягають у створенні внутрішньодержавного механізму контролю над дотриманням міжнародних стандартів прав та свобод людини, а також розвитку можливостей звернення до Європейського суду з прав людини, якщо та чи інша проблема не вирішена на національному рівні. Доведено, що навіть досить невелике коло чинних норм, що закріплені у законодавчих актах різного рівня, які гарантують забезпечення права на мирні зібрання, часто виявляють певну неузгодженість у змісті окреслених прав, особливо з позицій суб’єктів права на свободу мирних зібрань: Конституція України таким суб’єктом називає громадянина, а цивільне законодавство - фізичну особу. Доведено потребу у впровадженні міжнародних стандартів забезпечення права на мирні зібрання, насамперед стандартів європейської спільноти, що пов’язано з євроінтегра- ційними прагненнями України. Адже впровадження європейських стандартів і дотримання їх суб’єктами публічної адміністрації є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір.
45
Кобрусєв, Є. А. "ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 96–100. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).698.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню особливостей провадження щодо розгляду та вирішення адміністративних справ щодо реалізації права на мирні зібрання, адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання.
Проілюстровано аналіз судових рішень, оскільки законодавець наділив повноваженнями встановлювати обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання тільки суд, який може скористатися ними відповідно до Конституції України лише в інтересах національної безпеки і публічного порядку.
У дослідженні наголошено на важливості забезпечення права на мирні зібрання та актуальності питання виконання судових рішень у разі відкриття проваджень щодо обмеження права на мирні зібрання, розгляд яких зараховано до компетенції суду.
Географічно-політичне місце України у двигуні європейських перегонів великої політики диктує не зовсім простий (а подеколи й трагічний) шлях соціально-політичного руху соціуму громадян - брати безпосередню участь у вирішенні економічних та соціальних програм.
Ураховуючи процеси становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болісного питання, як відносини влади та суспільства, шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних («без зброї») акцій впливу на державні установи різного рівня.
Спираючись на міжнародний досвід урегулювання права на мирні зібрання, запропоновано шляхи підвищення ефективності механізму адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання, які полягають у створенні внутрішньодержавного механізму контролю над дотриманням міжнародних стандартів прав та свобод людини, а також розвитку можливостей звернення до Європейського суду з прав людини, якщо та чи інша проблема не вирішена на національному рівні. Доведено, що навіть досить невелике коло чинних норм, що закріплені у законодавчих актах різ
ного рівня, які гарантують забезпечення права на мирні зібрання, часто виявляють певну неузгодженість у змісті окреслених прав, особливо з позицій суб’єктів права на свободу мирних зібрань: Конституція України таким суб’єктом називає громадянина, а цивільне законодавство - фізичну особу. Доведено потребу у впровадженні міжнародних стандартів забезпечення права на мирні зібрання, насамперед стандартів європейської спільноти, що пов’язано з євроінтегра- ційними прагненнями України. Адже впровадження європейських стандартів і дотримання їх суб’єктами публічної адміністрації є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір.
46
Козаков, Володимир, та Олександр Лук’янюк. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ". Public management 20, № 5 (29 грудня 2020): 124–34. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-5(20)-124-134.
Повний текст джерелаАнотація:
Обґрунтовано особливості функціонування державно-громад- ської комунікації у сфері захисту прав споживачів та наданні практичних рекомендацій щодо їх впровадження у практику демократичного врядуван- ня в Україні. Особливу увагу приділено аналізу концепції державної по- літики у сфері захисту прав споживачів, а також напрямів удосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства у захисті прав спожива- чів. Визначено, що на противагу звичної практики державного управлін- ня, яка спирається на ієрархії та передбачає безумовне виконання наказів та розпоряджень, головними параметрами публічно-комунікативної сфери (публічна політика, публічне врядування, публічна комунікація) стають зго- да і договір. Традиційна адміністративно-управлінська діяльність приділяє переважно увагу праву та регламентам, публічно-комунікативна — нормам, колективним рекомендаціям, цінностям, пропозиціям, моральним угодам.
Змінити існуючу піраміду влади, зробити її відповідальною за розпоря- дження суспільними справами, а не бути розпорядником власності грома- дян, їхньої життєвої долі, загальнонародних ресурсів, — це сучасний шлях організації влади, реальний механізм її демократизації, підконтрольності суспільству і справжнього самоврядування. З’ясовано, що запорукою успі- ху для досягнення високих стандартів якості життя є співпраця державних органів, громадських організацій та споживачів. Споживчій культурі необ- хідно привчати дітей змалечку, адже належна якість товарів та послуг — це не тільки безпека для життя та здоров’я, а й повага до гідності людини.
Доведено, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудову- ватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі– керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єк- тних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної”, що передбачає як головну демокра- тичну процедуру “діалогову комунікацію” державної влади і “вільної гро- мадськості”. Головна “відмінність діалогової моделі полягає в тому, що вона припускає своєрідну “горизонтальну рівність” учасників інформаційного обміну, на противагу “вертикальному” принципу “керівництва-підпорядку- вання”, властивого для моделі “віщання”.
47
Гуйван, П. Д. "ЮРИДИЧНИЙ ЗМІСТ ОХОРОННИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ОСОБИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ЇЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 87–91. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).326.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто поняття «інформаційні права і свободи людини», які становлять фундаментальні основи демократичного суспільного правопорядку. Наголошується, що вказаній сфері відносин особливу увагу має приділяти держава як гарант дотримання основоположних прав людини. Позначено низку проблем інформаційного характеру, які залишаються неврегульованими. Серед них відзначено неналежну практику реалізації законодавства у сфері доступу до інформації, відсутність чітких механізмів та інституцій стосовно порядку захисту інформаційних прав. У роботі проаналізовано зміст та визначено правову природу такого явища, як приватне життя фізичної особи. З’ясовано його матеріальні та інформаційні прояви. Встановлено, що сучасне матеріальне право регулює суспільні відносини у такий спосіб, який виключає пряме втручання у сферу особистого життя. Однак є випадки, коли суспільні інтереси переважають особисті потреби та пріоритети окремої людини. За наявності колізії інтересів для правильного унормування правовідносин щодо здійснення особистих прав кожної людини та їхнього захисту від протиправних посягань необхідно у кожному разі встановлювати, перевага яких інтересів – суспільних чи суто приватних – має надаватися у застосуванні відповідного регулюючого інструментарію.
З метою адаптації міжнародної правозастосовної практики до національної системи вивчено окремі рішення ЄСПЛ у коментованій сфері. Виявлено, що окремі суто приватні права людини можуть обмежуватися владою, і подібне втручання в принципі може визнаватися правомірним за наявності певних встановлених передумов, головна з яких – допустимість та необхідність такого втручання в демократичному суспільстві. Головним чинником подібної потреби є переважне значення суспільного прогресу у відносинах, що регулюються. Наведена позиція Суду у конкретній справі, коли нагальний та важливий публічний інтерес переважає недоторканість певних приватних повноважень особи. Зроблено висновок, що саме у подібний спосіб має будуватися діяльність національної правозастосовної системи у досліджуваній сфері.
48
Громовенко, К. В. "Право на вищу освіту в діяльності Організації з безпеки та співробітництва в Європі". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).511.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті доведено, що наразі питання освіти у ОБСЄ опрацьовуються у декількох вимірах: захист освітніх прав меншин, освіта й права людини та освіта в умо-вах конфлікту. Автором підтверджено, що Бюро з де-мократичних інститутів і прав людини ОБСЄ серед ін-шого має на меті забезпечення поваги різноманітності і взаєморозуміння під час освіти та забезпечення освіти у сфері прав людини. У статті відображено увагу по-льових операцій ОБСЄ до освітніх питань щодо реформ системи освіти, включаючи юридичну освіту, визна-чення результатів і стандартів навчання, усунення дис-кримінації та відчуження під час освіти. Автором досліджено Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і Пояснювальну записку до них, методичні публікації ОБСЄ «Викла-дання тем голокосту і антисемітизму. Огляд і аналіз освітніх підходів» «Протидія нетерпимості та дискри-мінації щодо мусульман: керівні принципи для викла-дачів. Боротьба з ісламофобією через освіту», «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для співробіт-ників правоохоронних органів» та «Керівні принципи з освіти в сфері прав людини для працівників охорони здоров’я».
Автором відзначено, що підходи ОБСЄ до форму-вання власного закладу вищої освіти мають певну спе-цифіку, відмінну від підходів до цього питання ООН та установ системи ООН. Європейські стандарти вищої освіти зазнають вагомого розвитку через діяльність ОБСЄ, що реалізує власні завдання, як керуючись по-требою забезпечення права на освіту, так й врахову-ючи значущість освіти для сталого співробітництва й безпеки. Недоговірний характер самої ОБСЄ та участь в організації не лише європейських, але й усіх постра-дянських та деяких інших держав зумовлює специфіку як охоплення, так і методів застосування спеціальних стандартів ОБСЄ у сфері освіти. Основна увага в цих стандартах приділена захисту права меншин на освіту, запровадженню в рамках осві-ти анти-дискримінаційних механізмів, ефективному навчанню правам людини, зокрема й у рамках формаль-ної вищої освіти різних кваліфікацій. Автором дослі-джено договірне, законодавче та статутне забезпечення діяльності власного навчального закладу організації – Академії ОБСЄ у Бішкеку. У статті доведено, що ця Академія слугує специфічним прикладом реалізації наднаціональних практик ОБСЄ у сфері вищої освіти для конкретної установи. Автор резюмує, що реалізація стандартів ОБСЄ у сфері вищої освіти в Україні може слугувати підґрунтям для нових наукових досліджень.
49
Чубоха, Н. "До питання інтересів у цивільному праві". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 61–67. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/12.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується поняття інтересу як цивільно-правової категорії та його співвідношення з об'єктивним правом. Обґрунтовується дефініція інтересів як усвідомлених прагнень і потреб особистості, її вольових дій, спрямованих на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб'єктивних цивільних прав. Обґрунтовано необхідність розмежування інтересу і об'єктивного цивільного права, визначаються механізми їх здійснення в цивільному праві. Спростовується необхідність застосування категорії законного інтересу, який слід вважати природним інтересом людини, оскільки це позаправова категорія, яка ґрунтується на соціальних і морально-етичних нормах. Автор дійшов висновку, що природний інтерес – це різновид інтересу, який не визначений об'єктивним правом і є відповідним простим фактичним рішенням особи діяти на власний розсуд для досягнення конкретних соціальних благ. Як позаправова категорія, він є передумовою суб'єктивного права особи і визначається як допустима в майбутньому соціальна поведінка особи, яка відповідає духу, сутності права або не суперечить їм, і здійснюється за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Зміст такого інтересу складається з двох прагнень людини: по-перше, фактичного – користуватися певним соціальним благом в рамках загальних дозволів і, по-друге, морально-етичного – звертатися в необхідних випадках за захистом від порушення (неможливості) реалізації прагнень людини.
50
Kodatska, N. O. "Путь профессиональной самоидентификации: гендерные особенности". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 1(141) (23 березня 2017): 21. http://dx.doi.org/10.15421/17173.
Повний текст джерелаАнотація:
У представленій статті автором розкривається механізм формування професійної самоідентифікації на рівні становлення особистості, а також впродовж подальшого розвитку індивіда. Виявлено основні гендерні відмінності процесу професійного самовизначення, який не закінчується тільки на виборі професії, а продовжується на етапі професійного становлення. Досліджуються поняття соціалізації як процесу формування особистості в сучасних соціальних умовах та кар’єри, що являє собою поліфункціональний соціально-психологічний феномен. Констатується, що проблема професійної самоідентифікації має велике практичне значення, оскільки вона є одним з вирішальних соціально-психологічних і виховних процесів у діяльності людини в період побудови кар’єри. Досліджуються культурно-історичні, політико-правові, індивідуально-психологічні та соціально-демографічні бар’єри в професійній реалізації жінок. Зроблено висновки, що визначальне значення для забезпечення гендерного паритету у суспільстві має можливість збалансованого поєднання професійної діяльності та сімейних обов’язків як жінок, так і чоловіків. Підкреслюється, що забезпечення рівних прав і можливостей представників обох статей потребує спеціального державного механізму.