Добірка наукової літератури з теми "Мета влади"

Досліджено процеси децентралізації влади в Україні на регіональному рівні, які покликані змінити ефективність діяльності органів публічної влади на місцях й визначити відповідальність за зміст результатів суспільної роботи. Запропоновано критерії індексування рівня стратегій розвитку територій, ефективності діяльності регіональних і місцевих органів влади, моніторинг з реалізації інфраструктурних проектів, спрямованих на реконструкцію й енергоощадливість житлово-комунального фонду, формування ефективного бюджету розвитку, людський розвиток тощо.

Мета: дослідження верховенства права як принципу в діяльності судової влади в таких аспектах, як з’ясування витоків ідеї верховенства права, співвідношення концепцій верховенства права і судової влади, аналіз відповідної доктрини в Україні. Методи: діалектичний, герменевтич- ний, прогностичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, метод моделювання, декомпозиції, комплексного аналізу, міжгалузевий метод юридичних досліджень, логічні методи, що були вико- ристані як інструментарій для досягнення поставленої мети. Результати. Застосовуючи принцип верховенства права, суддя має пам’ятати про нього як про глобальну мету правосуддя – панування верховенства права в суспільстві. Вирішення кожного спору й будь-якого правового конфлікту має бути спрямоване на дотримання цього принципу. Обговорення. З практичної позиції верховенство право визначає місце судів у системі публічної влади, яке має засвідчувати не лише реальний розпо- діл влади, а й спроможність судової влади обмежувати дискреційні повноваження законодавчої та виконавчої влади і в такий спосіб гарантувати захист від свавілля. Це можливо лише за умови неза- лежності суду (і процедур правосуддя) від інших гілок влади. Такий підхід до взаємозв’язку поділу влади (традиційно – елементу концепції правової держави) зближує концепції верховенства права та ідеї правової держави в сучасних умовах.

Оскільки завданням чергового етапу судової реформи є забезпечення функціонування судової влади, орієнтованої на правові цінності, відображені в міжнародних стандартах у сфері прав людини, то мають закладатися основи принципової поваги до авторитету та статусу судової влади, що, зі свого боку, базуються на її ознаках. Як зазначає авторка статті, проблематика судової влади загалом та її ознак зокрема завжди була предметом наукових досліджень і палких дискусій серед науковців та практиків. Науковці послідовно досліджують певні аспекти судоустрою та судочинства, не оминаючи увагою окремі ознаки судової влади. Проте комплексного наукового дослідження ще немає. Мета статті полягає у дослідженні характеру закріплення загальних ознак судової влади на конституційному рівні; аналізі зазначених ознак із посиланням на відповідні статті Основного Закону України. Як зазначено у статті, в юридичній науці відсутнє чітке визначення поняття ознак судової влади, крім того, немає одностайності у підходах до визначення їхнього змісту та класифікацій. Зокрема, зміст цієї категорії залишився без законодавчого визначення, закріплені лише деякі ознаки судової влади. Аналіз норм Конституції України дав змогу стверджувати, що термін “ознаки судової влади” не набув у ній широкого застосування. Беручи до уваги специфіку інституту судової влади, науковці зазначають, що загальновизнаною є класифікація ознак судової влади на загальні та особливі (автору статті імпонує саме ця класифікація). Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дають можливість визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності. Загальними ознаками судової влади називають ознаки, що характерні для влади загалом та притаманні судовій владі як її частині зокрема. Їхній аналіз дає змогу з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі загалом, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. У статті детально розглядаються такі загальні ознаки судової влади: 1) соціальний характер влади; 2) структура владовідносин; 3) цілеспрямованість влади; 4) вольовий характер влади; 5) регулююче й організаційне призначення влади; 6) примусовий характер влади. Щодо кожної з них авторка детально аналізує певне специфічне закріплення у Конституції України із зазначенням відповідних норм Основного Закону. Наприкінці статті наголошується, що судова влада характеризується такими загальними ознаками, які надають їй можливість виконувати функцію розгляду та вирішення правових конфліктів, забезпечувати дію принципу верховенства права, підтримувати стабільність у правовідносинах, здійснювати організаційний та регулюючий вплив у необхідних випадках, забезпечувати дотримання прав і свобод людини та громадянина на належному рівні. Всі ці механізми при визначенні змісту своєї діяльності мають пріоритетно обирати гарантування верховенства прав і свобод людини, самостійність при здійсненні повноважень, дотримання процесуального порядку розгляду та перегляду справи, а також ефективність судового захисту загалом.

Мета роботи – дослідження та узагальнення наукових уявлень щодо контролю як різновиду правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Методологія. Складність і специфіка досліджуваної теми зумовили використання сукупності методів емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Це дало можливість сформувати відповідні теоретико-методологічні засади виконання поставлених завдань. Наукова новизна. У статті проаналізовані теоретичні аспекти дослідження контролю як різновиду правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Уточнено поняття «контроль громадянського суспільства за органами публічної влади». Зазначено, що контроль є одним з основних різновидів правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Ураховуючи різнобічні підходи до розуміння контролю громадянського суспільства за органами публічної влади, було виділено загальні характеристики категорії «громадянський контроль». Наголошено, що контроль громадянського суспільства над органами публічної влади виступає однією з основних цілей підвищення ефективності тих чи інших управлінських рішень, які приймаються уповноваженими владними суб’єктами. Визначено різновиди діяльності контролю з боку громадянського суспільства за органами державної влади. Висновки. У результаті проведеного дослідження визначено контроль громадянського суспільства за органами публічної влади як діяльність, що здійснюється суб’єктами громадянського суспільства у формах, встановлених нормативно-правовими актами, за спостереженням, оцінкою та у разі необхідності коригування діяльності, результатів діяльності органів публічної влади на предмет забезпечення їх відповідності заздалегідь визначеним параметрам та меті підвищення ефективності такої діяльності. Встановлено, що контроль є одним з основних різновидів правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів державної влади, спрямованої на встановлення відповідності діяльності окремих органів державної влади, закріплених у нормативно-правових актах параметрам, що здійснюється безліччю суб’єктів громадянського суспільства, різновиди яких слід вивчати.

Розглянуто концепції національної безпеки, національного ін- тересу, загальної безпеки, соцієтальної безпеки, доповідь ПРООН “Нові ви- міри безпеки людини”, концепцію “Human Security”, Стратегію національ- ної безпеки України “Безпека людини — безпека країни” та ін. З’ясовано, що потреба в безпеці має об’єктивний характер, оскільки всі люди вразливі, незалежно від їх фізичних даних, володіння багатством, вла- дою, іншими ресурсами. Потребу в безпеці неможливо задовольнити пов- ністю. Вона присутня завжди і вимагає постійної до себе уваги, оскільки у різних ситуаціях людей підстерігають найрізноманітніші загрози. Безпека реалізується на індивідуальному, колективному (груповому), державному та громадському рівнях. На підставі аналізу концепцій безпеки з’ясовано зміщення пріоритетів у цій сфері — від ідеї воєнізованої охорони державних кордонів до ідеї підви- щення безпеки повсякденного життя людини як універсального запиту на дотримання прав і свобод людини, запиту на свободу від насильства, пере- слідувань та страху. Встановлено, що стан безпеки асоціюється із здійсненням функції за- хисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави або з її результатами. При цьому безпека розглядається як результат складного процесу забезпечення безпеки, як безперервно реалізується завдання, пов’я- зане з підтриманням оптимальних параметрів життєдіяльності об’єкта, пе- редбаченням і протидією різним загрозам. Доведено, що діяльність із забезпечення безпеки, протидії загрозам передбачає створення складної системи забезпечення безпеки, яка досяга- ється через системно організовану діяльність щодо запобігання, усунення та ліквідації зовнішніх і внутрішніх загроз за допомогою міждержавних організацій, органів публічної влади, державних, громадських та інших організацій та об’єднань, громадян, які беруть участь у забезпеченні без- пеки. Встановлено, що забезпечення безпеки життєдіяльності людини зале- жить від рівня правової культури, свідомості та відповідальності кожного члена суспільства, взаємодії органів публічної влади з громадянським су- спільством для організації превентивних заходів щодо виникнення потен- ційних загроз.

Мета статті – встановити особливі риси форми правління, закріпленої первинною редакцією Конституції України, а отже, здійснити її коректну наукову класифікацію. Ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція України запровадила форму правління, конституційні ознаки якої засвідчують умовність її визначення як змішаної республіканської. Риси цієї форми правління спричинили суттєве спотворення сутності змішаної республіки. Форма правління принципово обмежувала вплив Верховної Ради України на виконавчу владу й адміністративно підпорядковувала її Президенту України. Тому форма правління забезпечувала не рівновагу “розділених влад”, а домінантну роль Президента України в державному механізмі. Первинна редакція Конституції України не встановлювала деяких принципово важливих елементів змішаної республіки. Зокрема, не закріплювала парламентської інвеститури Кабінету Міністрів України як умови його повноважності. Можливість парламентської відповідальності останнього залежала від політичної волі Президента України, а рівень впливу Глави держави на виконавчу владу усував її дуалізм. За таких умов застосування стримувань і противаг до Президента України з боку Верховної Ради України виявилося суттєво ускладненим, а для Кабінету Міністрів України взагалі неможливим. Хоча структурно Президент України не був поєднаний із жодною з конституційно визначених влад, фактично він виявився главою виконавчої влади. Це засвідчували такі повноваження Президента України, як право призначати членів Уряду, нічим не обмежене право зміщувати їх із посад, право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, право скасовувати урядові акти та ін. Попри те, що форма правління виявляла очевидну функціональну подібність до президентської республіки, вона не була тотожна і їй. Форма правління, закріплена первинною редакцією Конституції України, не виявляла “жорсткого” поділу влади і передбачала інститути, нетипові для президентської форми правління. Тому встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо визначити ні змішаною республіканською, ні президентською. З огляду на рівень президенціалізації форми правління, було б помилково розглядати її і як часткове відхилення від змішаної республіки. По суті, встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо адекватно класифікувати в межах узагальненого трихотомічного поділу республік. Науково коректним є її визначення перехідною президенціалізованою республікою.

У статті досліджено тео-ретичні та практичні аспектидецентралізації влади як основивдосконалення організаційно-пра-вового механізму публічного управ-ління. Зазначено, що реформадецентралізації є однією з визна-чальних реформ із часів українськоїнезалежності. Вона створила під-ґрунтя для укорінення кардиналь-них інституційних перетворень,підвищення якості життя грома-дян та має велике значення дляпродовження секторальних реформ.Завдяки створенню нової системирозподілу владних повноваженьміж центральними та місцевимиорганами влади в Україні нині фак-тично формується нова системавзаємовідносин між різними гіл-ками влади та новий баланс стри-мувань і противаг. З’ясовано, що всучасних дослідженнях децентралі-зацію визначають як ефективнийспосіб здійснення публічної владив державі, за якого адміністра-тивно-територіальні одиниці навласній території мають правосамостійно вирішувати локальніпитання і реалізовувати власнізавдання в межах чинного законо-давства та під відповідальністьуповноважених органів чи поса-дових осіб, причому втручаннявищих органів влади в їх діяль-ність може відбуватися виключноз метою нагляду за законністюцієї діяльності. Встановлено, щодецентралізація є одним із способівоптимізації публічного управління.Головна її мета – превалюванняруху управлінських і політичнихпроцесів «знизу», від населення доцентру. Акцентовано, що сама пособі децентралізація не є ознакоюпослаблення центральної влади.Децентралізація – це передусімефективний інструмент покра-щення якості управління дер-жавою і фінансовими потоками.Підкреслено, що децентралізаціюпотрібно розцінювати не про-сто як передавання повноважень,ресурсів і компетенції вирішуватиосновні питання життя на най-ближчому до людини рівні, де цеможна зробити найефективніше,а як створення базового суб’єктамісцевого самоврядування – спро-можної територіальної громади(вагомої ланки у структурі гро-мадянського суспільства), рівеньрозвитку якого прямо впливає намодель публічного управління.

Мета роботи. Стаття присвячена окремим питанням трансформації механізму реалізації публічної влади в умовах цифрового суспільства. Діджиталізація публічної влади серйозним чином коригує взаємовідносини людини, суспільства та держави. Це позначається на конституційно-правовому статусі людини в цифровому вимірі. Методологія. Методологічну базу наукового дослідження складають методи проведення аналогії, синтезу, системного аналізу, застосування методу спостереження, опису, індукції та дедукції. Необхідно відзначити, що на території України з кожним роком набувають популярності державні послуги, що здійснюються в мережі Інтернет. У зв’язку з чим успішно розвивається платформа надання даних державних та муніципальних послуг як громадянам, а й різним установам. З лютого 2020 року почав працювати мобільний додаток «ДІЯ». Це державний проект, яким займається Міністерством цифрової трансформації України. Наукова новизна. Формування цифрової економіки видозмінює архітектуру соціально-трудових відносин, визначивши необхідність пошуку нової точки балансу у суспільстві, що забезпечує досягнення соціального компромісу та збереження цілісності держави. Сучасні цифрові технології відкривають нові можливості у реалізації окремих державно-правових інститутів Це повною мірою стосується інституції виборів. У статті висловлюється певне побоювання, що нові технології у разі їх застосування до усталених інститутів реалізації громадської влади можуть девальвувати конституційно-правові цінності і принципи, що захищаються ними. Висновки. На підставі цього можна зробити висновок про необхідність початку конституційно-правової дискусії щодо меж застосування нових технологій у сфері здійснення публічної влади.

Дисертаційне дослідження присвячено визначенню сутності, змісту та розкриттю особливостей взаємодії влади та бізнесу в Україні. Визначається сутність та значення взаємодії влади та бізнесу в державі. Встановлюється мета, принципи та завдання взаємодії влади та бізнесу в Україні. Узагальнюються підходи до визначення бізнесу як об’єкту адміністративно-правового регулювання, визначається його сутність та особливості. Характеризуються правові засади взаємодії влади та бізнесу в Україні та розкривається місце серед них адміністративно-правового регулювання. Окреслюється система суб’єктів взаємодії між владою та бізнесом в Україні та визначаються особливості їх адміністративно-правового статусу. Формується уявлення про рівні взаємодії між владою та бізнесом в Україні. Розкриваються напрями взаємодії між владою та бізнесом в Україні. Систематизуються адміністративно-правові форми та методи взаємодії між владою та бізнесом в Україні. Окреслюються перспективні напрями використання в Україні зарубіжного досвіду взаємодії між владою та бізнесом в Україні. Формуються напрями удосконалення адміністративного законодавства, яке регулює взаємодію влади та бізнесу. Визначаються перспективи удосконалення організаційних засад взаємодії між владою та бізнесом в Україні.
Диссертационная работа посвящена комплексному исследованию административно-правового обеспечения взаимодействия власти и бизнеса в Украине и путей его совершенствования с учетом отечественной практики и зарубежного опыта. Особое внимание уделяется исследованию сущности взаимодействия власти и бизнеса в государстве как процесса взаимного влияния субъектов друг на друга, что проявляется в урегулированном законом сотрудничестве, которое осуществляется путем достижения общих мероприятий, нацеленных на решение конкретных вопросов и принятия соответствующих решений. Доказано, что целями взаимодействия власти и бизнеса являются: 1) быстрая реализация важнейших проектов и ускорение развития регионов; 2) получение прибыли; 3) достижение положительных экономических и социальных результатов как для власти, так и для бизнеса; 4) удовлетворение общественных потребностей; 5) создание дополнительных рабочих мест; 6) повышение уровня экономических и социальных условий; 7) развитие бизнеса; 8) создание условий для повышения конкурентоспособности государственного и частного секторов экономики. Сформировано представление о задачах и принципах взаимодействия между властью и бизнесом, проведена их классификация. Выяснено, что принципы взаимодействия власти и бизнеса по их детализации и влиянию на общественные отношения классифицируются на общие социальные принципы, к которым относятся принципы равенства перед законом, согласование интересов. открытости и прозрачности, взаимной ответственности, и специально- юридические принципы, к которым относится соответствие потребностям общества, общественной, результативности и принципа учета опыта иностранных государств в процессе формирования взаимодействия власти и бизнеса. Исследована сущность и особенности бизнеса как объекта административно- правового регулирования. Охарактеризованы правовые основы взаимодействия власти и бизнеса в Украине и определено место среди них административно- правового регулирования. Определено, что система субъектов взаимодействия между властью и бизнесом в Украине составляют: 1) государственные органы, к полномочиям которых отнесено решение вопросов, связанных с возникновением, развитием и прекращением правоотношений в сфере взаимодействия с частными учреждениями; 2) хозяйственные организации; 3) граждане Украины, иностранцы и лица без гражданства, а также лица, которые осуществляют хозяйственную деятельность и зарегистрированные в соответствии с законом как предприниматели, а также исследованы особенности их административно- правового статуса. Сформировано представление об уровнях взаимодействия между властью и бизнесом в Украине. Исследованы направления взаимодействия между властью и бизнесом и определены их понятия как предусмотренные административно-правовыми нормами стратегические пути деятельности субъектов взаимодействия, направленные на достижение цели взаимодействия и быструю реализацию важнейших проектов и ускорения развития регионов, получения прибыли, достижения положительных экономических и социальных результатов как для власти, так и для бизнеса, удовлетворения общественных потребностей и уровня экономических и социальных условий, развитие бизнеса, создание условий для повышения конкурентоспособности государственного и частного секторов экономики. Определено, что административно-правовой формой взаимодействия между властью и бизнесом является внешнее выражение содержания действий, которые совершаются в пределах компетенции уполномоченными субъектами органов государственной власти в сфере взаимодействия и частного сектора, и направлены на обеспечение их эффективной совместной работы с целью непосредственного воплощения, реализации и внедрения действенного механизма взаимодействия в конкретных общественных отношениях. Исследованы методы взаимодействия между властью и бизнесом и определено, что основными методами взаимодействия являются методы планирования, прогнозирования, контроля, информационного обеспечения и экономические методы. Обосновано значение использования в Украине зарубежного опыта и на примере положительного опыта США, Великобритании, Польши и Германии, выделены основные возможности его использования в Украине в исследуемые проблематике. Определено, что основными направлениями совершенствования административного законодательства, регулирующего взаимодействие власти и бизнес является: 1) внесение изменений в действующее законодательство, а также имплементация международного законодательства, с целью его унификации и понимание участниками взаимодействия; 2) введение унифицированных форм взаимодействия власти и частного сектора; 3) введение единого электронного реестра договоров, заключаемых при взаимодействии власти и бизнеса; 4) установление четкого распределения компетанционных функций между субъектами взаимодействия; 5) введение единой системы ответственности и разрешения споров, возникающих в сфере взаимодействия власти и бизнеса. Обоснованы и исследованы основные пути совершенствования организационных основ взаимодействия между властью и бизнесом в Украине.
The dissertation research is focused on determining the essence, content and revealing the specific features of the interaction of government and business in Ukraine. The essence and significance of the interaction of government and business in the state has been defined. The purpose, principles and tasks of the interaction between government and business in Ukraine have been established. The author has generalized approaches on determining business as an object of administrative and legal regulation; has defined its essence and specific features. The author has characterized legal principles of the interaction between government and business in Ukraine and has revealed the place of administrative and legal regulation among them. The system of subjects of the interaction between government and business in Ukraine has been outlined and specific features of their administrative and legal status have been determined. The author has formed the idea about the levels of the interaction between government and business in Ukraine. The directions of the interaction between government and business in Ukraine have been revealed. Administrative and legal forms and methods of the interaction between government and business in Ukraine have been systematized. Perspective directions of using international experience of the interaction between government and business in Ukraine have been outlined. The author has formed the areas for improving administrative legislation, which regulates the interaction between government and business. Perspectives for improving the organizational principles of the interaction between government and business in Ukraine have been defined.

Дисертація присвячена дослідженню деструктивності влади як соціально-філософської проблеми, яке здійснювалось шляхом переходу від поняття «концепт влади» як її простої дефініції до поняття «конструкт влади» як ідеї влади. Спираючись на розроблену в межах теорії ідей теоретичну конструкцію влади, висвітлено такі форми деструктивності влади як: відокремлення суб’єктів загальної діючої влади від суб’єктів підпорядкування, наслідком чого стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт підкорення; дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля як крайня форма дискреції, а також безвідповідальність, корупція суб’єктів влади, узурпація влади. Особлива увага приділена найнебезпечнішій формі деструктивності влади – симуляції влади. Здійснено філософський аналіз теоретичної конструкції державної влади України, закріпленої в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

В дисертації здійснено аналіз існуючих традицій філософського осмислення концепту влади, в ході якого було виявлено дві стійкі тенденції, умовно названі «загально-понятійна» та «конкретно-видова». На підставі їх всебічного аналізу, було зроблено висновок, що вони не можуть бути використані у якості методологічної основи для здійснення дослідження деструктивності влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах загально-понятійної традиції, через абстрагування від усього несуттєвого та різноманітного, виявлявся або занадто широким, або занадто вузьким, що відповідно вело до звуження або розширення обсягу такого поняття влади. Однак при звуженні обсягу, поняття влади втрачало статус загального поняття. При розширенні, навпаки, ставало настільки загальним, що під нього формально підпадали й інші соціальні явища, що спричиняло якісну невизначеність та необхідність уточнення змістів понять цих явищ і влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах конкретно-видової традиції через описування різноманіття змістів конкретних владних проявів виявлявся придатним для визначення конкретних владних відносин певного виду чи підвиду, але не придатним як для розуміння влади взагалі, так і для виявлення її деструктивності як філософської проблеми. Дослідження деструктивності влади як філософської проблеми потребувало переходу від аналізу влади як явища та його концептів до конструкту влади, до проблем створення моделі влади на підставі ідеї влади через розгортання її в складне архітектонічне владне утворення. Разом із тим було обґрунтовано, що необхідність творчого формування конструкту влади на основі певної ідеї влади, існує не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба у створенні і забезпеченні функціонування певної соціальної цілісності, тобто на рівні суспільних зв’язків. В ході дослідження було розкрито механізм формування владної складової, як на рівні суспільних відносин, так і на рівні суспільних зв’язків. Зафіксована стійка послідовність етапів її проявлення, характерна для обох рівнів: поява переваги в чомусь у однієї сторони (володіння чимось, що може викликати потребу у інших) і потреби у предметі володіння у іншої сторони, що породжує стан свободи у власника переваги та стан залежності у того, хто має потребу, але не має власних можливостей для її задоволення. Так виникає, а згодом і закріплюється нерівність суб’єктів взаємодії. Однак, якщо на рівні суспільних відносин стан свободи і залежності взаємодіючих суб’єктів, їх об’єктивна нерівність, може породити, а може і не породити владну складову – відношення владарювання та підвладності, то на рівні суспільних зв’язків владна складова в них з’являється з необхідністю, обумовлюючи потребу в утворенні загальної влади з чітким розмежуванням владних статусів для її елементів: статус владарюючих(чого) та статус підвладних. Зазначивши що влада, як невід’ємна властивість суспільного цілого, має переважно штучне джерело – штучно сформовану могутність, яка існує у вигляді, встановлених у певний спосіб владних повноважень, було відзначено той факт, що здобуття владних повноважень конкретними суб’єктами, членами цілого, надає їх носіям силу переваги, верховенства. Саме ця сила підносить їх над усіма іншими членами цього цілого, внаслідок чого виникає об’єктивна нерівність між ними, яка на відміну від нерівності в індивідуальних відношеннях, є не передумовою, а причиною появи та існування владно-підвладних зв’язків в межах суспільного цілого. Емпіричний досвід свідчить про наявність достатньої кількості фактів деструктивності влади у будь-якому суспільному цілому, від сім’ї до суспільства та держави. Однак, було зроблено припущення, що будь-яка влада суспільного цілого, створювана людьми з метою його побудови та утримання суспільних зв’язків, як конструктивно-інтегративна сила, не може бути деструктивною за своєю природою. Осмислення факту деструктивності влади і узгодження його з висловленим припущенням щодо конструктивної природи влади, було здійснено на шляху встановлення причин існування руйнівних дій влади. Однією з них може бути дискреційність влади, владарювання на розсуд владарюючого, який нічим і ніким не обмежений. Підвладним такого володаря залишається сподіватися на його здоровий глузд і добру волю. Іншою, досить розповсюдженою в сучасних умовах причиною, є виявлене протиріччя між встановленим теоретичним конструктом загальної влади, як системою збалансованих владних повноважень та суб’єктами загальної влади, що періодично обираються на посади, визначені у владній конструкції. Було доведено, що загальна владна сила в межах суспільного цілого діє в ньому як начало. Суб’єкти загальної влади, які не є її власниками, а є лише тимчасовими користувачами, мають діяти як провідники цього загального владного начала в життя суспільного цілого, без права внесення змін до нього під час свого владарювання. Внесення одиничних змін суб’єктами влади у загальне владне начало – теоретичну модель влади, буде мати своїми наслідками, по-перше, зміну природи і характеру соціального цілого, що будуватиметься всіма елементами цілого, але на користь і благо суб’єктів владарювання, по-друге, зміну встановленого теоретичною моделлю балансу самої загальної влади. А розбалансована загальна влада як і змінена під інтерес владарюючої сторони є деструктивною владою, але не через таку її сутність, а через підміну її сутності діючими суб’єктами влади. Було наголошено, що розгорнута в теоретичний конструкт ідея влади має потрійну цінність: як теоретичний проект певного владного утворення, як метод розгортання теорії в практику життя цілого і як критерій, встановлення міри відповідності загальної діючої влади своєму поняттю, тобто загальному теоретичному конструкту влади, та міри невідповідності, яка і стає джерелом появи різних форм деструктивності діючої влади. В дисертаційній роботі в абстрактній формі висвітлено зв'язок залежності між характером і мірою відхилень суб’єктів діючої загальної влади від свого теоретичного конструкту, та змістом і формами прояву деструктивності в їх діяльності. Так підміна мети загального владного начала індивідуальними цілями, обраних до владних органів суб’єктів, привносить у загальну владу індивідуальні владні інтереси, що породжує відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності. Його наслідком стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт владарювання, в силу чого індивідуальні цілі підвладних стають для владарюючої сторони не суттєвими, а тому і не обов’язковими. Подальше поглиблення відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності, веде до зміни справедливої конструктивної форми владарювання у вигляді служіння на несправедливу деструктивну форму владарювання – панування. Як наслідок з’являються інші супутні форми деструктивності влади, такі як дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля, як крайня форма дискреції, бездіяльність суб’єктів влади, щодо організації та розвитку соціального цілого, а також безвідповідальність і безкарність. Обтяжена такими деструктивними змінами, діюча загальна влада стає нездатною реалізовувати досягнення мети свого загального призначення – організації суспільного цілого як основи благого співіснування всіх його членів. Відокремлена від суб’єктів підвладності, вона здатна працювати лише на саму себе і невеликий багатий прошарок суспільного цілого, здатний купляти у суб’єктів влади необхідні для них суспільні зв’язки, втілені ними в законах, правилах, привілеях тощо. Так виникає деструктивність влади у формі корупції (підкуп, продажність суб’єктів влади). Було висвітлено причини і таких форм деструкції влади як тоталітаризм та узурпація, що спричиняють руйнацію суспільного цілого як простору свобідної самореалізації всіх його членів. Наявність двох рівнів влади: конструйованої людьми теоретичної моделі влади соціального цілого та мінливої за складом, діючої на практиці влади, вимагає здійснення регулярної філософської рефлексії на предмет появи в них деструктивних аспектів. В силу того, що практично діюча влада, як наслідок, має відповідати теоретичному конструкту влади, як своїй причині, а не навпаки, філософське дослідження деструктивності влади слід починати з теоретичного конструкту влади на предмет його внутрішньої несуперечливості, а також збалансованості його елементів (мети, принципів та конкретного змісту). Практично діюча влада в ході філософської рефлексії також має бути досліджена, але на предмет її відповідності збалансованому і несуперечливому теоретичному конструкту влади. Виявлені суперечності і відхилення, що складають зміст деструктивності влади в її теоретико-практичному бутті, мають бути усунені, що дозволить поновити, зіпсовану суперечностями та відхиленнями, конструктивну природу влади. Нехтування зазначеними проблемами та наростання розбалансованості у владній структурі, призводить до появи в суспільстві такого явища, як симуляція (підробка, удавання зовнішньої схожості при відсутності її у внутрішньому змісті). З боку суб’єктів влади вона з’являється як симуляція конструктивності владарювання у суспільному цілому, з боку суб’єктів підвладності – як симуляція покори діючій владі. Симуляція і симулякри та їх руйнівна сила стала предметом дослідження західних вчених ще в 60-70-х роках минулого століття. З метою дослідження зв'язку і впливу симуляції та симулякрів на процеси деструктивності влади, було здійснено аналіз теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза, який дозволив сформувати власне ставлення як до зазначених теорій, так і до описаного в них соціального явища симуляції. В ході аналізу теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза було встановлено, що досліджуючи одне і те ж явище, Бодрійяр і Дельоз, між тим, розвивали протилежні за своїм характером напрямки теорії симулякрів. Було виявлено, що характерними рисами теорії симулякрів Бодрійяра є застереження перед симулякрами і гіперреальністю та ностальгія за реальністю. Для теорії симулякрів Дельоза характерним є апологія і апофеоз симулякрів. Теорія ідеї влади та теорія симулякрів влади, як альтернативні теорії були застосовані в якості методологічних основ у практиці здійснення філософської рефлексії конкретного виду влади. Було здійснено рефлексію теоретичної моделі державної влади України, конструкція якої закріплена в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

Дослідження присвячено теоретико-методологічному аспекту щодо забезпечення фінансової спроможності та потенціалу держави, регіонів, об’єднаних територіальних громад в умовах децентралізації влади. Зазначено, що упровадження децентралізації як інструменту державної регіональної політики має на меті змінити систему управління громадами та систему адміністративно-територіального устрою країни, а також досягти покращення становища громадян незалежно від місця їх проживання. Проголошена спрямованість такого інструменту на вирішення питань регіонального та місцевого розвитку означає, що в суспільстві існують очікування відповідних ефектів уже в короткостроковій перспективі: децентралізація на користь громад змінює розподіл повноважень, запроваджує механізми акумулювання бюджетних ресурсів; громади мають більше можливостей реалізовувати власні стратегії розвитку, спираючись на організаційний та матеріально-фінансовий потенціал.

Доступ до правосуддя є невід’ємним елементом верховенства права й демократичної правової держави. Забезпечення рівного доступу до правосуддя для всіх визначено у цілях сталого розвитку, що пояснює підвищення інтересу до вивчення ефективних шляхів його досягнення, зокрема, із досвіду провідних держав світу. Виходячи з наведеного, для держав, що вибороли свою незалежність не так давно, серед яких і Україна, особливої актуальності набувають розбудова ефективної системи правосуддя та її трансформація в умовах прагнення до сталого розвитку. Тридцятиріччя незалежності нашої країни — це гарна нагода для переосмислення проміжних результатів і досягнень, пошуку шляхів подальшого розвитку з урахуванням геополітичної ситуації й загальносвіто- вих тенденцій. Україна є однією з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН)1, і українська влада підтримує Цілі сталого розвитку ООН2. Крім того, Україна є однією з найбільших країн Європи за територією та кількістю населення3. Водночас у звіті Світового банку, у якому порівнюється регулювання підпри- ємницької діяльності, наша країна посідає 64 місце із 190 з точки зору просто- ти ведення бізнесу4. За даними Freedom House у звіті «Свобода у світі», Україні надано статус «частково вільної» (partly free status) через дуже низькі показни- ки верховенства права (6/16), незалежності судової влади (1/4), а також через низький рівень захисту від незаконного застосування фізичної сили і свободи від війни і повстань (1/4)5. У цій главі будуть узагальнені досягнення реформ цивільного процесуаль- ного права, що були провадилися упродовж періоду незалежності України, а також охарактеризовані нові підходи до визначення мети й окремих прин- ципів сучасного цивільного процесу, зокрема, принципу співробітництва суду і сторін у цивільному судочинстві. Визначальними у даному контексті є підтримка ідеї сталого розвитку й необхідність досягнення цілей сталого розвитку, насамперед забезпечення доступу до правосуддя для всіх, мирних і ефективних інституцій на всіх рівнях3.

Серед розмаїття трагічних сюжетів історії України радянської доби особливе місце займає тема репресій і їх ролі у здійсненні політики суцільної колективізації. Активне дослідження даної проблематики почалося на пост-радянському просторі лише наприкінці 80-х рр. XX ст., завдяки відкриттю секретних фондів архівів. Проте поза увагою істориків фактично залишився так званий «постголодоморний період», до дослідження якого науковці долучилися порівняно недавно, що засвідчують роботи В. Марочка, Ю. Мошкова, І. Зеленіна. Тому у пропонованій статті, автор ставить за мету визначити і проаналізувати основні напрями репресивної політики радянської влади в українському селі у період 1933–1936 рр.