Добірка наукової літератури з теми "Медична евакуація"

Мета роботи – аналіз і узагальнення досвіду організації та проведення медичної евакуації поранених, уражених, травмованих і хворих (поранені) військовослужбовців в системі лікувально-евакуаційних заходів медичного забезпечення Збройних Сил (ЗС) України під час антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил (АТО/ООС). Матеріали та методи. Використані керівні документи з питань організації медичного забезпечення ЗС України та проведення медичної евакуації, періодичні військово-медичні видання, матеріали науково-практичних конференцій та щорічних зборів керівного складу медичної служби ЗС України. Методи дослідження: історичний, бібліографічний, системного підходу, статистичний, аналітичний, узагальнення. Результати. У статті розглянуто організацію та проаналізовано досвід проведення медичної евакуації поранених військовослужбовців в системі лікувально-евакуаційних заходів медичного забезпечення ЗС України під час АТО/ООС. Наведено кількісні показники проведення медичної евакуації поранених по роках та видах її проведення (передова, тактична, стратегічна). Проведено порівняльний аналіз використання різних видів транспорту (повітряного, автомобільного, залізничного) залежно від видів медичної евакуації. Акцентовано увагу на необхідності більш широкого застосування авіаційного і залізничного транспорту для проведення тактичної та стратегічної медичної евакуації. Висновки. Медична евакуація є важливим елементом в системі лікувально-евакуаційних заходів медичного забезпечення ЗС України, завдяки якій реалізується один із основних принципів медичного забезпечення – своєчасність надання медичної допомоги. Ефективність медичної евакуації залежить від наявності достатньої кількості відповідних евакуаційно-транспортних підрозділів та санітарно-транспортних засобів, а також належної організації їх роботи. Досвід проведення медичної евакуації під час АТО/ООС підтвердив, що кожному етапу медичної евакуації притаманні свої особливості, що, відповідно, потребує різних видів санітарно-транспортних засобів для її проведення.

Вступ. Аеромедична евакуація є одним з ключових методів евакуації, який забезпечує мобільність та якісне надання медичної допомоги при транспортуванні. Водночас, цей метод евакуації потребує постійного вдосконалення, відповідно до кількісного та якісного складу поранених, вивчення оптимальних та економічно обґрунтованих маршрутів евакуації, оперативної зміни кількості та структури поранень відповідно до зміни військово – політичної обстановки та способів проведення військових дій. Мета дослідження: вивчення кількісних та якісних показників роботи аеромедичних бригад інтенсивної терапії, які проводили евакуацію пацієнтів із зони АТО/ООС за 2015 -2018 роки. Матеріали та методи. Проведено спостереження та ретроспективний аналіз організації транспортування пацієнтів за період з січня 2015 р. по липень 2018 р. Досліджено карти транспортування пацієнтів високої залежності від надання медичної допомоги за період з березня 2018 року по квітень 2019 року. Загальна кількість транспортованих вертольотами пацієнтів складає 5820. Середній вік пацієнтів з високою залежністю від медичного супроводу склав 30,6±8 років. В кожного із 82 пацієнта був визначений провідний синдром відповідно до причини його транспортування. Результати. В Україні аеромедична евакуація досягла значних успіхів завдяки взаємодії різних структур та постійною копіткою роботою над удосконаленням техніки її проведення. Слід відмітити, що кількість поранених залежить від воєнно – політичної обстановки, і відзначається тенденція до зменшення загальної кількості транспортованих хворих у 2015 – 2018 рр. Проте за 2018 – 2019 роки збільшилась питома вага хворих із високою залежністю від медичного супроводу, що може свідчити про зміни в підходах до лікування та відбору пацієнтів для аеромедичної евакуації. Серед транспортованих пацієнтів найбільше було пацієнтів із мінно–вибуховою травмою 45%, із вогнепальними пораненнями було 28%, у 10% транспортованихбули гострі серцево–судинні захворювання, такі як гострий інфаркт міокарда, гострий коронарний синдром або гостре порушення мозкового кровообігу. Також у 10% пацієнтів були небойові травми, у 5% були інфекційні захворювання тощо. Під час транспортування 83% пацієнтам високої категорії залежності від медичного супроводу проводилась штучна вентиляція легень, 68,3% пацієнтам проводилась медикаментозна седація з метою адаптації до ШВЛ, яка проводилась за раунок пропофолу 87,5%, натрію оксибутирату 8,9%, кетаміну 1,8%, та натрію тіопенталу 3,6%. У 12.2% хворих була нестабільна гемодинаміка. Висновки. Вирішальну роль у раціональному використанні сил та засобів аеромедичної евакуації, відіграють організаційні процеси, ретельний підхід до відбору пацієнтів, правильне формування і оснащення бригад аеромедичної евакуації, а також планування маршрутів евакуації із врахуванням тактичної бойової обстановки та фактичних спроможностей медичних закладів з надання необхідного пацієнту рівня медичної допомоги. В структурі діагнозів серед транспортованих пацієнтів з високою залежністю від медичного супроводу переважають пацієнти із мінно – вибуховою травмою – 45% та вогнепальними пораненнями – 28%. Переважна більшість пацієнтів (82,9%) зазначеної категорії вимагає проведення штучної вентиляції легень, медикаментозної аналгоседації – 68,3%, а 12,2% пацієнтам необхідна вазопресорна підтримка гемодинаміки. Вивчення фактичних результатів проведення аеромедичної евакуації, їх аналіз та удосконалення на основі попереднього досвіду дозволить покращити ефективність використання сил та засобів аеромедичної евакуації.

Забезпечення кожному постраждалому належної медичної допомоги збільшує шанси на виживання та відновлення функцій протягом усього процесу надання медичної допомоги, що зумовлює актуальність аналізу складнощів у виконанні покладених на медсестер обов’язків у зоні бойових дій. Мета дослідження – проаналізувати особливості роботи медичних сестер у зоні ведення бойових дій та на їх основі сформулювати рекомендації щодо удосконалення освітніх навчальних програм для медсестер. Матеріали і методи. На базі військово-медичної служби ВМС УСБУ в Закарпатській області було про­аналізовано анкетні дані медичних сестер, які проходили військову службу в зоні антитерористичної операції упродовж 2015–2017 рр. Основним запитанням до респондентів було коротко описати складнощі у виконанні покладених на медсестер обов’язків. Результати. Аналізуючи отримані відповіді медичних сестер, які виконували свої професійні обов’язки в зоні бойових дій, було сформульовано основні складнощі їх роботи в умовах прямої і непрямої загрози: недостатні знання принципів Tactical Combat Casualty Care; розподіл поранених при евакуації в умовах тактичної екстреної медичної допомоги; різна популяція постраждалих, яка включала не тільки військовослужбовців, а й мирне населення, у тому числі педіатричні й геріатричні вікові групи; необхідність психологічної допомоги військово­службовцям і мирному населенню в зоні бойових дій; недостатній досвід тактичної евакуації. Висновки. Для оптимізації професійних знань медичних сестер у цих напрямках рекомендується включити освітні компоненти «Тактична медицина» і «Екстрена психологічна допомога» в освітні навчальні програми для медсестер.

Проаналізовано матеріали офіційної статистики та експертних висновків стосовно безповоротних та санітарних втрат серед військовослужбовців та мирного населення, визначені організаційні та методологічні основи удосконалення спільної діяльності медичної служби Збройних сил України (ЗСУ) з формуваннями Служби медицини катастроф і Служби швидкої медичної допомоги та волонтерів у наданні екстреної медичної допомоги (ЕМД) пораненим у зоні бойових дій. Згідно з офіційною статистикою, співвідношення кількості вбитих українських бійців до поранених у зоні бойових дій становить 1 : 3,8. Серед поранень найбільше зустрічаються травми кінцівок — 62,6 % та травми голови — 37,4 %. До шпиталів надходять військовослужбовці та цивільні особи, поранення яких більше ніж у 60 % є осколковими. Ще близько 30 % — це вогнепальні поранення, решта — опіки від застосування бойових засобів. Найбільше ушкоджуються кінцівки — близько 57 % поранень, серед них 39 % — поранення ніг. Близько 80 % військовослужбовців і цивільного населення в зоні бойових дій мають психолого-психічні порушення — від бойової втоми до гострих психічних травм. Значна частина військовослужбовців потрапила до зони бойових дій, не знаючи елементарних правил та не маючи навичок надання першої медичної допомоги. Досвід надання ЕМД пораненим військовослужбовцям і цивільному населенню зони бойових дій доводить велику залежність конкретних форм організації лікувально-евакуаційного забезпечення від бойової, тилової та медичної обстановки, достатньої кількості підготовленого кваліфікованого медичного персоналу, забезпеченості медичним, санітарно-господарським та спеціальним майном, медичним броньованим автотранспортом і авіаційним транспортом. У наш час, за стандартами НАТО, кожен боєць ЗСУ повинен бути навчений першої невідкладної медичної допомоги і зобов’язаний вміти надавати її. У кожному військовому підрозділі мають бути підготовлені декілька бійців-парамедиків, які вміють надати більш кваліфіковану і в більшому обсязі першу невідкладну медичну допомогу, що дозволяє підтримати пораненому життєво важливі функції організму до прибуття військових медиків та евакуації до шпиталю.

Новий коронавірус SARS-Cov-2, який виявили в м. Ухань у грудні 2019 р., спричинив пандемію COVID-19. Протиепідемічний захист у різних уражених країнах відрізняється за обсягами режимно-обмежувальних заходів і регламентами реагування. Найефективнішим виявився комплекс карантинних заходів у поєднанні з раннім виявленням епідемічних осередків та їх блокуванням. Масовість ураження населення в більшості країнах світу зумовила неефективність діяльності усіх трьох основних медичних ланок системи реагування на біологічні загрози: клінічної, епідеміологічної та лабораторної, – які є визначальними у ліквідації пандемії. Відсутність засобів лікування і профілактики вимагає постійного моніторингу епідемічної ситуації та своєчасної корекції заходів стримання її негативних тенденцій розвитку. Медичні заклади стали об’єктами високого ризику зараження як медичного персоналу, так і усіх, хто звертається за медичною допомогою, що вимагає тотального запровадження специфічних заходів інфекційного контролю щодо COVID-19 на всіх рівнях надання медичної допомоги, включно на етапах евакуації та сортування хворих. Швидке прогресування розвитку епідемічного процесу COVID-19 на планеті на фоні даних про низьке репродуктивне число свідчить про недостатність знань з основних проявів і закономірностей епідемічного процесу цього особливо небезпечного інфекційного захворювання, що може бути основною причиною неефективності протиепідемічних заходів. Еволюція SARS-Cov-2 з формуванням трьох підтипів і п’яти генотипів збудника, особливо поява варіанту вірусу D614G з підвищеною контагіозністю і вірулентністю, вимагає ефективного вірусологічного моніторингу для створення валідних діагностичних тест-систем і оцінювання перспективності застосування специфічної активної імунопрофілактики на момент появи вакцин проти COVID-19. Відсутність даних про інфікувальну дозу SARS-Cov-2 із врахуванням механізмів передачі збудника інфекції, наявність високої частки асимптомних форм хвороби, обмежені дані щодо «суперрозповсюджувачів» патогена, великі втрати серед медичного персоналу, відмінності в системах реагування на біологічні небезпеки на уражених територіях та низка інших обставин ускладнюють можливості ефективного протиепідемічного реагування на COVID-19. Відсутність контролю дотримання рекомендованого обсягу протиепідемічних заходів інтенсифікує розвиток епідемічного процесу в період запровадження адаптивного карантину.

Мета: проаналізувати ступінь і необхідність розвитку телемедицини за сучасних умов. Матеріали і методи. Використовуючи метод системного аналізу, проведено вивчення стану та необхідності використання телемедицини в провідних країнах світу та Україні. Результати. Проаналізовано ступінь і необхідність розвитку телемедицини за сучасних умов. Розглянуто основні види телемедичних послуг, основні напрямки роботи телемедичних центрів. Оцінено впровадження телемедицини в областях України та в зарубіжних країнах. Оптимальним є створення регіональних центрів, навколо яких формується телемедична інфраструктура регіону і система поширюється до лікарських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів. Телемедичні центри можуть створюватися на базі медичних закладів, навчальних чи наукових центрів, або як самостійні комерційні чи некомерційні організації. У військовій медицині телемедичні технології здатні спростити роботу лікарів, виконати ефективний менеджмент на етапах евакуації, систематизувати та стандартизувати якість надання медичної допомоги. Використання телемедицини дає позитивні результати як для пацієнтів, так і для медичних працівників. Для пацієнтів з’являється можливість проведення дистанційних консультацій, консиліумів (телеконференцій) вузькими спеціалістами в територіально віддалених медичних установах, зменшення термінів обстеження, прискорення передачі інформації про результати обстежень між різними спеціалізованими клініками без необхідності транс­портування хворого (особливо в невідкладних станах). Телемедичні технології можна застосовувати майже в будь-якій медичній сфері: в педіатрії, психотерапії, дерматології, неврології або реаніматології. За умов боротьби з COVID-19 все більше медзакладів України долучаються до формату дистанційних відеоконсультацій, що дозволяє зберегти здоров’я лікарів і пацієнтів, а також взаємодіяти лікарям із колегами в особливо складних випадках. Висновки. Використання телемедицини в сучасних реаліях набуло значного поширення у багатьох країнах світу незалежно від їх економічного розвитку. Запровадження телемедицини в Україні потребує нормативно-правової підтримки, навчання персоналу, інфор­ма­ційного забезпечення, а її матеріальне забезпечення лягає на державні органи влади та об’єднані територіальні громади.

У статті викладені особливості надання медичної допомоги пораненим з тяжкою бойовою травмою черепа та головного мозку на етапах медичної евакуації. Детально розглянуто завдання інтенсивної терапії в поранених з даною патологією, що проводиться на рівні спеціалізованої медичної допомоги з урахуванням сучасних підходів та стандартів.

Мета: дослідити систему медичного забезпечення органів і підрозділів служби цивільного захисту, її завдання та ключові повноваження. Матеріали і методи. Використано чинні нормативно-правові акти та керівні документи щодо організації медичного забезпечення в системі ДСНС. Методи дослідження: бібліосемантичний, аналітичний, системного підходу. Результати. У статті визначають завдання медичної служби у контексті основних повноважень ДСНС щодо забезпечення реалізації державної політики з питань медичного та біологічного захисту населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій; здійснення ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій, надання екстреної медичної допомоги у зоні надзвичайної ситуації (осередку ураження) постраждалим та рятувальникам, проведення заходів з медичного забезпечення прикріпленого контингенту, які здійснюють заклади охорони здоров’я сфери управління ДСНС. Розглядають головні напрями діяльності закладів охорони здоров’я ДСНС, а саме: лікувально-профілактичний, санітарно-гігієнічний, організаційно-методичний, протиепідемічний, медичного постачання і медико-психологічної реабілітації. Висновки. Медичне забезпечення в системі ДСНС є невід’ємною частиною повноважень, покладених на службу цивільного захисту. Безпосередні заходи з медичного забезпечення безперервно здійснюють заклади охорони здоров’я сфери управління ДСНС як у пунктах постійної дислокації органу, підрозділу служби цивільного захисту, так і під час виконання завдань за призначенням у зоні надзвичайної ситуації (осередку ураження) при ліквідації її наслідків й на шляху медичної евакуації. Медико-санітарну допомогу надають відповідно до державних соціальних нормативів та галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я та вона включає весь комплекс лікувально-профілактичних заходів на всіх рівнях надання допомоги у тісній взаємодії з закладами охорони здоров’я та медичними підрозділами інших центральних органів виконавчої влади.

Реферат. У структурі сучасної бойової хірургічної травми поранення тільки м’яких тканин становить 68%, тому важливим є визначення хірургічної тактики лікування на етапах медичної евакуації для швидкого повернення поранених у стрій. Матеріали і методи. Проведений аналіз наявних класифікацій ранових дефектів і методів вимірювання розмірів ран. Результати. На сьогодні не існує єдиного методу обчислення площі та об’єму ранового дефекту та уніфікованого алгоритму пластичного закриття вогнепальних дефектів м’яких тканин. Визначена методика обчислення площі та об’єму ранового дефекту, на основі якої запропонована класифікація дефектів м'яких тканин з урахуванням їх лінійних характеристик та локалізації. Обговорення. Запропонований комплексний клінічно–організаційний підхід щодо пластичного закриття дефектів м’яких тканин із застосуванням адаптованої для етапів медичної евакуації концепції «реконструктивної драбини». Висновок. Впровадження уніфікованого алгоритму пластичного закриття вогнепальних дефектів м’яких тканин дозволить скоротити терміни лікування, зменшити кількість ускладнень і покращити функціональні результати лікування поранених і травмованих.

Мета. Визначити шляхи покращення результатів надання хірургічної допомоги пораненим з бойовою травмою живота (БТЖ) в умовах воєнного конфлікту на сході України. Матеріали і методи. Проаналізовано надання хірургічної допомоги 707 пораненим з БТЖ на етапах медичної евакуації (ЕМЕ) ІІІ рівня надання медичної допомоги під час проведення Антитерористичної операції (АТО). Визначено дві групи спостереження: ГС-1 і ГС-2. До ГС-1 включено 402 поранених, яким хірургічну допомогу було надано в перші два періоди проведення АТО, коли інтенсивність бойових дій була найбільшою; до ГС-2 - 305 поранених, яким хірургічну допомогу було надано у третьому періоді, що характеризувався зниженням інтенсивності бойових дій, оптимізацією системи лікувально-евакуаційного забезпечення (ЛЕЗ), системним застосуванням запропонованої шкали оцінки тяжкості травми Admission trauma score (AdTS), Focused Assessment with Sonography for Trauma (FAST)-протоколу і тактики Damage Control Surgery (DCS). Результати. Досягнуто зменшення питомої ваги післяопераційних ускладнень з 76,6% у оперованих поранених ГС-1 до 44,0% у оперованих поранених ГС-2 та зниження на 2,7% летальності поранених з тяжкою та вкрай тяжкою БТЖ. Висновки. Шляхом застосування хірургічних втручань у межах фаз тактики DCS або в повному обсязі з подальшими операціями за програмою «Second look», релапаротоміями та програмованими релапаротоміями на тлі оптимізації системи ЛЕЗ було покращено результати надання хірургічної допомоги пораненим з БТЖ на ЕМЕ ІІІ рівня надання медичної допомоги під час проведення АТО.