Статті в журналах з теми "Медична гарантія"

Ст. 49 Конституції визначає право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичнестрахування. Тобто гарантування такого права є одним із завдань держави, що забезпечується дер-жавним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. а також створенням умов для ефективного та доступного для всіх громадянмедичного обслуговування. Пояснювальна записка щодо запровадження медичної реформи визначає, щозагальний обсяг витрат на охорону здоров’я в Україні – пацієнтів і держави разом – відповідає середнь-ому показнику в багатьох країнах Європи. Однак реальна якість та кількість наданих медичних послугдуже далека від європейських стандартів. За достатньо нетривалий час в нашій державі була сформо-вана законодавча база для проведення медичної реформи. Метою даної статті є дослідження особливо-стей правового регулювання діяльності закладів охорони здоров'я в сучасний період в Україні задля кон-ституційного забезпечення реалізації права на медичну допомогу та медичне обслуговування.Ключові слова: заклад охорони здоров'я, медична реформа, правове регулювання, медична допомога, медична обслуговування, фінансові гарантії.

Мета: дослідити можливість закладів охорони здоров’я за умов впровадження другого етапу реформи системи охорони здоров’я забезпечити жінок комплексною медичною допомогою. Матеріали і методи. У ході дослідження використано бібліосемантичний метод та метод структурно-логічного аналізу. Матеріалами дослідження стали пакети медичних послуг, за якими Національна служба здоров’я України в рамках Програми медичних гарантій з 1 квітня 2020 р. укладає договори з закладами охорони здоров’я спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги, та пакети медичних послуг, які вже діють на рівні первинної медичної допомоги. Результати. Проаналізовано 9 із 29 пакетів медичних послуг, затверджених у рамках програми державних гарантій на 2020 р. У цілому затверджені пакети медичних послуг забезпечують певний обсяг первинної, діагностичної, амбулаторної та стаціонарної акушерсько-гінекологічної допомоги. Однак частина пакетів, у тому числі із забезпечення первинної, діагностичної та пологової допомоги, має недоліки, які ускладнюють доступність допомоги, її якість та раціональність використання ресурсів. Висновки. Аналіз затверджених пакетів медичних послуг показав, що їх запровадження не дозволяє забезпечити жінок акушерсько-гінекологічною допомогою в повному обсязі, що потребує їх корекції на 2021 р.

Мета: дослідити рівень спроможності реформованої системи охорони здоров’я м. Києва до надання медичної допомоги хворим на церебральний інсульт. Матеріали і методи. При проведенні даного дослідження використано статистичний метод, метод структурно-логічного аналізу та метод системного підходу. Матеріалами дослідження слугували дані галузевої статистичної звітності по м. Києву за 2014–2018 рр., укладені договори між закладами охорони здоров’я м. Києва та Національною службою охорони здоров’я України, починаючи з 1 квітня 2020 р. Результати. За умов впровадження системи державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення для надання медичної допомоги населенню з гострими мозковими інсультами заклади охорони здоров’я з 1 квітня 2020 р. укладають договори з Національною службою охорони здоров’я України відповідно до пакетів медичних послуг за напрямами «Медична допомога при гострому мозковому інсульті» та «Медична реабілітація дорослих та дітей від трьох років з ураженням нервової системи», які включають специфікацію надання та умови закупівлі медичних послуг. Дані пакети є недостатньо досконалими і потребують у майбутньому перегляду. Для надання стаціонарної медичної допомоги при гострому мозковому інсульті система охорони здоров’я м. Києва має достатні госпітальні ресурси, але в більшості вони знаходяться в різних закладах охорони здоров’я, що створює перешкоди до надання якісної допомоги при різних формах інсультів та до недостатньо раціонального використання наявних ресурсів. При цьому тільки в двох закладах охорони здоров’я із десяти підрозділи візуалізації патологічного процесу працюють цілодобово, в тому числі у вихідні та святкові дні, а в решті закладів – у режимі роботи лікаря в денний час, що не дає можливості виконати умови договорів із Національною службою охорони здоров’я України, коли візуалізація процесу повинна здійснюватися протягом 60 хв перебування в лікарні. Висновки. Отримані в ході дослідження результати вказують на недостатню спроможність реформованої системи охорони здоров’я в м. Києві забезпечити хворих на церебральні інсульти доступною та якісною медичною допомогою, в тому числі реабілітаційними послугами.

У статті висвітлено питання мінімальної заробітної плати в контексті юридичної гарантії оплати праці. Мінімальна заробітна плата є базовою юридичною гарантією оплати праці. Важливою умовою стимулювання економічного розвитку країни є ефективна політика регулювання доходів населення. Визначено, що ресурсом праці є робоча сила, вартість ресурсу праці наскрізно пов’язана із заробітною платою, оскільки вона є її ціною. Автор зазначає, що під робочою силою або здатністю до праці ми розуміємо сукупність фізичних і духовних здібностей людини, які використовуються нею у процесі виробництва життєвих благ. Вартість робочої сили визначається вартістю життєвих засобів, необхідних для нормального існування працівника і його сім’ї. Проаналізовані визначення заробітної плати. Вказані основні елементи заробітної плати. Зроблено висновок, що система забезпечення мінімальних гарантій у сфері оплати праці є відправним пунктом для визначення ступеня підвищення нижніх меж заробітної плати і перешкодою для її зниження. Зазначено нормативну базу, на якій базується механізм формування прожиткового мінімуму в Україні. Вказується, що прожитковий мінімум – це вартісна оцінка споживчого кошика, а також обов’язкові платежі та збори. А споживчий кошик – це мінімальний набір продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, необхідних для збереження здоров’я людини і забезпечення її життєдіяльності. Принципи встановлення прожиткового мінімуму, які є загальними для всіх країн, визначені конвенцією Міжнародної організації праці, таким чином, під час встановлення прожиткового мінімуму приймаються такі основні потреби сімей працівників, як продукти харчування, їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуговування та освіта. Проаналізовано досвід зарубіжних країн із порушеного питання. Акцентовано увагу на тому, що мінімальна заробітна плата як юридична гарантія оплати праці має виступати найважливішим фактором реальної диференціації заробітної плати, впливаючи як на співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати, так і на співвідношення за основними кваліфікаційними групами.

Мета: провести аналіз організації паліативної та хоспісної допомоги на різних рівнях надання медичної допомоги населенню України на сучасному етапі реформування галузі охорони здоров’я в Україні та на регіональних рівнях. Матеріали і методи. У науковій роботі використано чинні нормативно-правові акти та керівні документи МОЗ України щодо організації паліативної та хоспісної допомоги в системі охорони здоров’я України. Для обробки даних застосовано наукові методи: аналітичний, бібліосемантичний та системного підходу. Результати. Паліативна медична допомога, як окремий вид медичної допомоги, в Україні закріплена законодавчо з 2011 р. Але до введення в дію програми медичних гарантій та підписання контрактів із Національною службою здоров’я України на пакети медичних послуг у напрямку паліативної та хоспісної допомоги – таку допомогу в нашій країні надавали лише кілька десятків медичних закладів. Запровадження окремого пакета у програмі медичних гарантій дало поштовх розвитку мережі закладів, які надають паліативну допомогу. Висновки. Розвиток та покращення якості надання паліативної допомоги відповідно до світових стандартів є одним із пріоритетних завдань системи охорони здоров’я та громадського здоров’я України, адже паліативна та хоспісна допомога є комплексом медичних, соціальних, психологічних заходів, спрямованих на покращення якості життя пацієнтів із невиліковними хворобами та обмеженим прогнозом життя. Для створення високоефективної системи паліативної допомоги в Україні також необхідно подолати бар’єри, які виділені експертами ВООЗ. Серед основних завдань паліативної та хоспісної допомоги потрібно розглядати максимально можливе зменшення болю, фізичних та психічних страждань, усунення або зменшення розладів життєдіяльності та інших тяжких проявів захворювань, професійний догляд, психологічну, соціальну та духовну підтримку пацієнтів та членів їхніх сімей.

Резюме. Соціальний захист медичних працівників спрямований на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечує задоволення професійних та матеріальних потреб медиків відповідно до особливого виду їх професійної діяльності, визначної ролі в суспільстві. Належне регулювання питань формування позитивного іміджу медичної професії, просування її цінностей надасть професіоналам у медичній сфері широкі можливості, які впливають на рівень мотивації та якість надання медичної допомоги пацієнтам. Мета дослідження – визначити пріоритетні потреби та висхідні запити медиків щодо соціального захисту, а також запропонувати шляхи зміцнення потенціалу підвищення якості медичного обслуговування. Матеріали і методи. Ми провели анонімне анкетування 100 медичних сестер районної лікарні Комунального некомерційного підприємства Конотопської міської ради «Конотопська центральна районна лікарня ім. академіка М. Давидова» щодо моральної свідомості пацієнтів, адміністрації лікувального закладу та держави стосовно поваги до медиків, що, у свою чергу, формує вмотивованість у роботі, самооцінку, готовність до альтруїзму в роботі та емпатії в умовах соціального захисту. Результати. Cистема управління системою охорони здоров’я України в процесі поглиблення інтеграції в світове економічне співтовариство зазнає багато істотних змін на основі ідеї єднання ефективності як результату дієвості соціального компромісу та кваліфікованої медичної допомоги. Отже, винайдення ефективних механізмів та дієвих методів функціонування системи соціального захисту медичних працівників є нагальним напрямком досліджень та актуальним завданням, що повинно ґрунтуватись на висхідних ініціативах з урахуванням потреб медиків. Висновки. Якісний соціальний захист дасть змогу висококваліфікованим медичним працівникам зосередитися на більш важливих завданнях, що передбачають безпосереднє професійне удосконалення та спілкування з пацієнтом; ключові показники ефективності медичного персоналу, зокрема щодо якості медичних послуг і задоволення пацієнтів потребують удосконалення й упровадження їх у якості публічної інформації; необхідно сформувати кадровий резерв відповідно до кваліфікаційних запитів й освітніх можливостей, який забезпечуватиме ресурс у разі перегляду функцій медичних працівників у напрямку новітніх тенденцій дигіталізації й пов’язаних з цим змін у медичному обслуговуванні. Необхідно досліджувати національні можливості для імплементації міжнародних вимог до соціального захисту медиків, з огляду на високі запити сучасної охорони здоров’я щодо якості медичної допомоги.

У даній статті досліджено цивільно-правовий режим охорони права на таємницю про стан свого здоров'я. Встановлено, що людина, її життя, здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються найвищою соціальної цінністю. Особисте немайнове благо розуміється як комплекс якісних та кількісних медичних показників про плотський, психічний і соціальний стан людини. Проаналізовано, що з терміном «медична таємниця» тісно переплітається термін «лікарська таємниця». Досліджено, що зміст права фізичної особи на таємницю про стан свого здоров'я становить можливість цієї особи самостійно визначати коло осіб, яким вона захоче надати таку інформацію. Стверджується, що реалізація права на медичну таємницю закріплюється важливою гарантією поширення на нього особливого правового режиму. Визначається, що права особи на таємницю про стан свого здоров'я є можливістю самостійно, на власний розсуд визначати коло осіб, які можуть отримати таку інформацію, а також вимагати не розголошувати її від тих осіб, що отримали її під час виконання своїх робочих обов'язків. Встановлено, що, забезпечуючи дане право, законодавець закріпив і обов'язок інших осіб утримуватись від втручання в особисте життя людини, що пов'язане з її здоров'ям. Зазначається, що медичну таємницю можна розглядати у двох варіантах: лікарська таємниця і хворий та лікарська таємниця і треті особи. Акцентується увага на тому, що збереження медичної таємниці не може бути абсолютним, адже якщо збереження таємниці шкодить суспільству або оточуючим хворого, то лікар повинен порушити таємницю. У даній роботі підкреслено, що сучасне вітчизняне та міжнародне законодавство забороняє поширення інформації, що порушує права людини та передбачає випадки правомірного розголошення медичної таємниці. Наголошується, що відступ від нерозголошення лікарської таємниці можливий у випадках, коли хвороба може призвести до важливих наслідків у родині, створити загрозу для оточуючих чи суспільства.

Мета: з’ясувати існуючі права медичних працівників, передбачені чинним законодавством, з огляду на реформування системи охорони здоров’я. Матеріали і методи. Методологічною основою дослідження виступає сукупність загальних та спеціальних наукових методів пізнання. Чинні нормативно-правові акти, що проаналізовано за допомогою комплексу методів: порівняльно-правового, структурно-логічного, системно-аналітичного, формально-логічного та методу теоретичного аналізу з дотриманням принципів біотичних норм і правил; формулювання і систематизація висновків. Результати. Аналіз чинних нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що права медичних працівників слід розмежувати на дві групи: загальні та спеціальні. До загальних прав медичних працівників належать ті, які гарантують певні умови їх професійної діяльності, охорону здоров’я, соціальний захист, зокрема право на: належні умови професійної діяльності; обов’язкове страхування; створення медичних наукових товариств чи професійних спілок; судовий захист; соціальну допомогу; скорочений робочий день і додаткову відпустку; пільгові умови пенсійного забезпечення та пільгове надання житла; першочергову медичну допомогу тощо. До спеціальних прав належать такі, які передбачені виключно для медичного працівника як спеціального суб’єкта. Серед таких прав необхідно виокремити: право про надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника; право на відмову від подальшого ведення пацієнта; право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта або його законних представників. Чинне національне законодавство у галузі охорони здоров’я потребує вдосконалення. Одним із кроків на цьому шляху стала би імплементація передбаченого міжнародними нормативними актами права лікаря на заперечення під час виконання своїх професійних обов’язків. Висновки. Права лікаря при наданні медичної допомоги слід розділити на загальні та спеціальні. Передбачені чинним національним законодавством професійні права медичних працівників не завжди забезпечуються державними гарантіями і мають почасти декларативний характер. Це зумовлено відсутністю розроблених підзаконних актів, які повинні забезпечити механізм їх реалізації з урахуванням вимог сьогодення. Застосування зарубіжного досвіду, імплементація міжнародних стандартів у національне законодавство, зокрема щодо реалізації лікарем права на заперечення з міркувань совісті, забезпечить більш професійну захищеність лікаря та підвищить якість надання медичної допомоги.

Мета: провести аналіз виконання програми медичних гарантій від Національної служби здоров’я України (НСЗУ). Матеріали і методи. У дослідженні використано дані Державної служби статистики України та НСЗУ. Використано методи дослідження: системний підхід, медико-статистичний. Результати. Встановлено зростання частки населення, які уклали декларацію про надання первинної медичної допомоги, з 69,0 до 74,0 %. Найвищий рівень укладання декларацій спостерігався у Вінницькій та Київській областях, найнижчий – у Луганській, Донецькій та Одеській областях. При укладанні декларацій у 2020 р. пацієнти найчастіше обирали сімейних лікарів (66,0 %) і значно рідше – педіатрів (19,9 %) та терапевтів (14,1 %). У 2020 р. зросло фінансування пріоритетних медичних послуг: лікування гострого мозкового інсульту – на 61,7 % та гострого інфаркту міокарда – на 77,6 %. Зменшилася медична допомога при пологах на 7,3 % та новонародженим у складних неонатальних випадках – на 27,8 %. Істотно зменшилася оплата інструментальних досліджень, спрямованих на ранню діагностику новоутворень, у 7,6 раза, що пов’язано зі значним обмеженням доступності амбулаторної діагностики внаслідок пандемії COVID-19. Для стаціонарного лікування пацієнтів із COVID-19 було залучено 43,5 % від загальної кількості ліжок закладів охорони здоров’я, з них у палатах інтенсивної терапії – 3,3 %. Зросла кількість надавачів ПМД, які уклали договір із НСЗУ, у 2,1 раза. У 2020 р. зросла кількість аптек й аптечних пунктів, які співпрацюють із НСЗУ, на 3,9 %, середня вартість виписаного рецепта – на 10,5 %. Оплата електронних рецептів здійснювалася для серцево-судинних захворювань (77,64 %), цукрового діабету ІІ типу (18,92 %), бронхіальної астми (3,42 %), ревматичних хвороб (0,01 %). Висновок. Отримані дані свідчать про зростання фінансового забезпечення програми медичних гарантій по основних напрямках діяльності закладів охорони здоров’я, розбудову якісних комунікацій із стейкхолдерами, пацієнтоорієнтованість НСЗУ, посилення співпраці із громадськими організаціями, що дозволяє збільшити доступність та якість надання медичної допомоги в Україні.

Предметом дослідження статті є розкриття змісту гарантій забезпечення та реалізації конституційного правалюдини на охорону здоров’я. Визначено: попри доволі значну кількість нормативних актів, присвячених регулю-ванню питання забезпечення та реалізації права людини на охорону здоров’я, на практиці для досягнення постав-лених цілей виникає чимало проблем, вирішення яких є актуальним та вимагає комплексного підходу. Проана-лізовано результати окремих досліджень щодо дотримання та гарантій прав людини у сфері охорони здоров’я,а також нормативне визначення змісту права людини на охорону здоров’я та гарантій цього права. Зверненоувагу на наявність певної правової колізії між різними нормативними актами та роз’ясненнями Конституційно-го Суду України щодо безоплатного надання медичної допомоги в державних та комунальних закладах охоро-ни здоров’я. Намаганням вирішити вказану проблему стало ухвалення низки нормативних актів, спрямованихна збільшення господарської та фінансової самостійності цих закладів. Проаналізовано стан звернень до Мініс-терства охорони здоров’я України щодо надання медичної допомоги, безоплатного забезпечення ліками та виро-бами медичного призначення та з’ясовано, що за 2020 рік порівняно великою залишилася кількість звернень ізбоку громадян до МОЗ щодо саме: а) безкоштовного надання медичної допомоги; б) пільгового або безоплатногозабезпечення ліками та виробами медичного призначення. Розкрито зміст гарантій права людини для реалізаціїправа на охорону здоров’я, на надання медичної допомоги. Розглянуто сутність конкретних проблем, які нинівиникають на шляху реалізації права людини на охорону здоров’я, як-от оплата додаткових медичних послугта лікарських засобів та за тарифами, що не входять до пакетів послуг програми медичних гарантій; відшкоду-вання з державного бюджету за програмою медичних гарантій застосування лікарських засобів, які не включенідо Національного переліку основних лікарських засобів, які підлягають закупівлі закладами й установами охоро-ни здоров’я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів; упровадження до систе-ми охорони здоров’я програми медичного страхування; реальне забезпечення безоплатного та пільгового відпускулікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певнимикатегоріями захворювань. Зроблено висновки щодо необхідності вдосконалення нормативних приписів, зокрема,стосовно бюджетного фінансування галузі охорони здоров’я, як-от забезпечення виконання завдань державногофінансування гарантій медичного обслуговування населення.

У статті обґрунтовано особливості розвитку та впровадження медичного страхування в Україні. Метою статті є вирішення проблеми недостатнього фінансування сфери охорони здоров’я, покращення наданих медичних послуг, шляхом аналізу світових тенденцій та пошуку оптимального способу впровадження в Україні загальнодержавного медичного страхування. В процесі написання статті застосовано методи спостереження, аналізу, синтезу, порівняння та узагальнення, групування, статистичного порівняння щодо дослідження теоретико-методичних засад розвитку медичного страхування в Україні. Для теоретичних узагальнень і формування висновків застосовано абстрактно-логічний метод. У статті проаналізовано міжнародні моделі фінансування медичної галузі. Встановлено, що жодна з моделей не функціонує в абсолютному вигляді і не виконує усі необхідні функції та завдання. Обґрунтовано, що сучасна система функціонування охорони здоров’я має свої переваги та недоліки, які впливають на якість надання медичних послуг. Проведено аналіз ринку добровільного медичного страхування Україні, який знаходиться в процесі розвитку, зокрема протягом останніх декількох років зацікавленість населення даним напрямом зростає, але все ж показує низький рівень медичного страхування. Охарактеризовано основні аспекти реформи медичної галузі, які є досить успішними: запущена система організації рівнів ланок надання медичних послуг. Проведено аналіз фінансування охорони здоров'я, який показав невиконання вимог Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», що призводять до недостатнього фінансування і неотримання медичною сферою коштів, які передбачені даним нормативно-правовим актом. Запропоновано продовжити реформу та вдосконалити сферу надання медичних послуг на основі впровадження системи загальнодержавного страхування здоров’я, яка повинна ґрунтуватись на основі підходу гібридного фінансування, який буде поєднувати в собі три види фінансування медичної сфери і охопить все населення країни в страхуванні здоров’я. Для успішного функціонування гібридної моделі запропоновано акумуляцію внесків населення до Національної служби здоров’я України здійснювати через механізм страхування населення по двох програмах Стандартна та Підвищена, що призведе до створення нового ринку надання якісних медичних послуг.

Статтю присвячено проблемі відповідності медичної реформи в Україні дванадцяти принципам організації охорони здоров’я. Звернуто увагу на те, що сфера охо-рони здоров’я ґрунтується на багатьох принципах, ча-стина з яких закріплені в нормативно-правових актах, а інша – у наукових позиціях, відображених у працях науковців і фахівців у медичній та правовій сферах. Розкрито відповідність медичної реформи кожному із дванадцяти принципів організації охорони здоров’я для кожної національної системи. Такими принципами є: 1) визначення умов праці медиків з урахуванням по-зиції громадських лікарських організацій у будь-якій системі охорони здоров’я; 2) право пацієнта на вільний вибір лікаря, а лікареві – право вибору пацієнта, не об-межуючи водночас їхніх прав; 3) відкритість будь-якої системи охорони здоров’я для всіх лікарів, які мають право на практику на прийнятних умовах; 4) вільний вибір лікарем місця своєї практики за фахом; 5) адек-ватне представлення представників медичної спільно-ти в усіх державних інститутах, що мають відношення до проблем охорони здоров’я; 6) дотримання конфіден-ційності відносин лікаря та пацієнта всіма учасниками відносин; 7) гарантії моральної, економічної та профе-сійної незалежності лікаря; 8) адекватні оцінка й оп-лата праці лікаря; 9) диференціація гонорару лікаря залежно від характеру медичної послуги та за участю представників медичної спільноти; 10) оцінка якості й ефективності медичної допомоги лише лікарями, керуючись більшою мірою регіональними, ніж націо-нальними стандартами; 11) відсутність жодних обме-жень для лікаря у виборі препаратів і призначень лі-кування, адекватних сучасним стандартам, в інтересах пацієнта; 12) поглиблення професійних знань і підви-щення професійного рівня лікарем. Обґрунтовано, що в реалізації медичної реформи в Україні недостатньо враховано питання регіонального підходу, позиції професійних медичних організацій та формування прозорих і адекватних механізмів обраху-вання заробітної плати медичних працівників в державі.

У статті досліджено поточну систему фінансування охорони здоров’я в Україні та її основних учасників. Систематизовано перелік нормативно-правових актів, які створюють політико-правову основу для формування механізмів фінансування охорони здоров’я. Особливу увагу приділено програмі медичних гарантій, сутність якої полягає в тому, що держава гарантує надання медичних послуг та лікарських засобів пацієнтам. Оплата послуг закладу охорони здоров’я відбувається у разі виконання таких умов: укладений договір між закладом охорони здоров’я та Національною службою охорони здоров’я України. Проте питання фінансування залишається відкритим, оскільки держава неспроможна забезпечити повністю безоплатне надання медичних послуг. Запропоновано умови та кроки залучення страхових компаній у систему фінансування охорони здоров’я України.

У статті проаналізовано основні положення, пов’язані з правами людини в сфері паліативної допомоги. Паліативна допомога як окремий вид медичної допомоги закріплена законодавчо з 2011 р. Цей вид допомоги входить у програму медичних гарантій і вже нині реалізується на рівні первинної допомоги.

У даній статті про «Поняття соціального захисту співробітників правоохоронних органів» автором було проаналізовано законодавство України та наукову літературу. Питання соціального захисту зумовлено об'єктивною потребою суспільства в ефективній системі забезпечення правопорядку, здат­ної гарантувати захист особи­стості, суспільства і держави від злочинних посягань. Правоохоронні органи відіграють важливу роль у механізмі сучасної держави. Від ефективності їх діяльності багато в чому залежать рівень законності і правопорядку в країні, безпека гро­мадян, ступінь захисту їх прав та законних інтересів. У свою чергу, ефективність діяльності правоохо­ронних органів перебуває в прямій залежності від рівня соціального захисту їх працівників і членів сімей співробітників. Однак як показує статистика, в даний час рівень соціального захисту працівників правоохоронних органів та членів їх сімей ще далекий від необхідного. Специфіка правоохоронної служби, в тому числі обмеження на службі, вимагає забезпечення співробітників не тільки грошовим утриманням. Важливе значення мають охорона здоров'я, в тому числі медична допомога, медика­ментозне забезпечення, санатор­но-курортне лікування та відпо­чинок працівників і членів їх сімей, утримання дітей співробітників у дитячих дошкільних установах, соціально-побутове забезпечення співробітників та їх сімей, пенсійне забезпечення, інші заходи соціальної захисту. Усе сказане вище зумовило актуальність теми цієї статті і визначило її вибір. У нормативних правових актах і науковій літературі нерідко вжи­вається словосполучення «соці­альні гарантії». Це має місце як у найменуванні деяких норма­тивних правових актів, так і в їх утриманні. Однак легального визначення поняття соціальних гарантій досі немає. Водночас є нагальна необхідність дослідити це поняття. Таке поняття є загаль­ним і охоплює всі гарантії, неза- лежно від їх змісту. У комплексі вони створюють можливості для здійснення громадянами своїх прав і виконання обов'язків. Існує необ­хідність у класифікації гарантій із тих чи інших підстав. Якщо взяти за основу різні аспекти стану гро­мадянина в суспільстві (економіч­ний, політичний, соціальний, право­вий), то можна виділити відповідні їм гарантії.

У науковій статті проаналізовано політику банківських установ із надання послуг добровільного медичного страхування. У дослідженні визначено загальні тенденції упровадження можливостей добровільного медичного страхування в контексті здійснення медичної реформи в Україні. Констатовано, що нині в Україні відсутня система загальнообов’язкового медичного страхування, а наявна лише віддалена перспективність її упровадження. З’ясовано, що метою добровільного медичного страхування є надання фінансових та медико-соціальних гарантій громадянам у разі виникнення страхового випадку, повної або часткової компенсації страховиком вартості медичної допомоги за рахунок коштів страхових резервів, а також фінансування профілактичних заходів. У статті означено, що юридичною підставою дії індивідуального добровільного медичного страхування є укладання полісу страхування. У дослідженні висвітлено страхові пропозиції банків (Альфа банк, ПриватБанк, Ukrsibbank. BNP Paribas Group, KredoBank. PKO Bank Polski Group) щодо надання послуг з оформлення добровільного медичного страхування осіб. Добровільне медичне страхування банками складається із пропозицій клієнтам можливості отримання програми страхування життя і здоров’я (послуги з невідкладної швидкої медичної допомоги, стаціонарного лікування, страхування життя), програми медичного страхування, що пропонує захист на кожен день (страхування від нещасних випадків, амбулаторно-поліклінічна допомога при травмах, туристичне страхування, що забезпечує отримання медичної допомоги під час подорожей), послуги «Цілодобового медичного диспетчера» (консультування, рекомендації, інформування, діагностування клієнтів). Зазначено привабливу перспективність подальшого удосконалення добровільного медичного страхування не тільки у сфері послуг банків, а і його розвитку в системі страхових компаній. Добровільне медичне страхування стане важливою передумовою розробки дієвих механізмів упровадження страхової медицини в Україні. Перспективою подальших досліджень є комплексний аналіз системи добровільного медичного страхування щодо встановлення її якості й доступності для пільгових категорій населення.

Мета: оцінка керівниками закладів первинної медичної допомоги (ПМД) стосунків між замовником і постачальниками медичних послуг за умов запровадження в Україні програми медичних гарантій (ПМГ) та виявлення характеристик діяльності замовника, які потребують удосконалення з точки зору постачальників послуг ПМД. Матеріали і методи. Дослідження проведено у два етапи: фокус інтерв’ювання керівників закладів ПМД з високим рівнем компетентності для визначення набору характеристик діяльності замовника медичних послуг; опитування за нашою анкетою, складеною за результатами першого етапу дослідження, 100 керівників закладів ПМД. Статистичний аналіз, що включав методи описової та аналітичної статистики, здійснено за допомогою STATISTICA 6.1. Результати. Виділено 11 параметрів, які характеризують діяльність замовника медичних послуг у системі ПМД разом із загальною оцінкою його функціонування. Із загального числа опитаних негативно або скоріше негативно оцінили: збалансованість стосунків із замовником – 70 %, порядок формування замовником вимог до постачальників – 70 %, реагування замовника на зміну потреб у послугах ПМД – 21 %, обґрунтованість тарифу для фінансування послуг ПМД – 96 %, фінансову забезпеченість введення нових вимог до надавачів – 91 %, цілеспрямованість політики щодо формування ПМГ – 67 %, ефективність ПМГ – 50 %, дієвість економічних стимулів ПМГ – 84 %, узгодженість намірів і дій, що потребують інвестицій, між замовником та надавачем послуг – 60 %, характеристику електронної системи охорони здоров’я – 52 %. У цілому діяльність замовника медичних послуг 72 % оцінили скоріше позитивно, ніж негативно, 28 % – скоріше негативно, ніж позитивно. Висновки. Дослідження показало існування складнощів формування стосунків між замовником і поста­чальниками послуг ПМД при реалізації реформи фінансування системи охорони здоров’я. Встановлено, що серед характеристик діяльності замовника постачальників найбільше турбують недоліки економічної обґрун­тованості та прогалини політичної урегульованості цих взаємовідносин.

Реалізація права на здоров’я включає в себе надання медичних послуг, зокрема й профілактичного характеру та діагностики, що передбачає наявність добровільної інформованої згоди на медичне втручання. Отже, імунопрофілактика – це один із видів медичних послуг. Однак, на відміну від інших видів медичних послуг, в окремих випадках імунопрофілактика має обов’язковий характер із застосуванням обмежень щодо осіб, які безпідставно відмовляються від вакцинації. Слід зазначити, що проблема імунопрофілактики в Україні є досить складною і недостатньо вирішеною. Низький рівень імунізації населення, невиконання прийнятого Всесвітньою організацією охорони здоров’я Європейського плану дій із вакцинації на 2015–2020 рр. призвели до появи у нашій країні епідемій особливо небезпечних інфекційних захворювань. Метою статті є встановлення обмежень у разі обов’язковості вакцинації, а також методів, які необхідно використовувати у випадку порушення інших прав людини. Методологія цієї розвідки базується на органічному поєднанні загальнонаукових і спеціальних юридичних методів дослідження, серед яких є, зокрема: принципи об’єктивності, деякі прийоми логічного методу, системні та структурно-функціональні методи, метод правового моделювання. Саме для застосування системного аналізу застосовується систематичний метод чинного законодавства, яке регулює судовий розгляд справ, пов’язаних із захистом прав пацієнтів. Структурно-функціональний метод дає змогу виявити основні складові судових міркувань відповідної категорії, а метод правового моделювання – сформувати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства та судової практики розгляду справ, пов’язаних із захистом прав пацієнтів. Дослідження невеликого сегмента забезпечення права на здоров’я, зокрема у сфері імунопрофілактики, дає можливість зробити висновок про відсутність в Україні важелів переважного затвердження основних прав і свобод людини. Незважаючи на велику кількість концептуальних і програмних документів, більшість із них або ігноруються із політичних мотивів або після закінчення термінів виконання не оновлюються. Нині фактично не існує єдиної належної концепції державної політики щодо забезпечення фундаментальних прав і свобод, зокрема й у сфері охорони здоров’я, а тим часом право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я є основним природним, невід’ємним правом людини. Ефективне функціонування галузі охорони здоров’я передбачає злагоджене функціонування тих механізмів, які відповідають за практичну реалізацію соціальних гарантій, зокрема права на здоров’я. З огляду на те, що деякі соціальні гарантії не завжди належним чином виконують установи охорони здоров’я, через діяльність яких на практиці втілюється соціальний обов’язок держави із забезпечення права громадян на охорону здоров’я, зокрема імунопрофілактику, можна зробити висновок, що створення державою умов для проведення імунопрофілактики населення через регулювання відносин у сфері охорони здоров’я і визначення концептуальних засад діяльності установ охорони здоров’я є цілком обґрунтованим.

Стаття присвячена полікритеріальній маркетинговій діагностиці ринку приватних медичних послуг в Україні та визначенню впливу маркетингового середовища на перспективи його розвитку. Виявлено, що низька конкурентоспроможність державного медичного сектору, неефективне маркетингове управління, хронічний дефіцит коштів на модернізацію і створення нових медичних закладів сприяють розвитку в Україні сегменту приватних медичних послуг. Показано, що ринок приватних медичних послуг в Україні розвивається за різновекторними тенденціями. Аналізуються перешкоди якісного розвитку соціально-орієнтованого ринку приватних медичних послуг в Україні. Визначено, що основними з них є: фінансова непрозорість ведення бізнесу, відсутність державних стимулів, низький рівень охоплення добровільного медичного страхування; низькі реальні доходи населення; відсутність належного законодавчого регулювання ринку приватних медичних послуг; відсутність гарантій для вітчизняних і закордонних інвесторів; маркетингові принципи фінансування галузі охорони здоров’я загалом; непрозорість ринку. Сьогодні відсутній системний підхід та маркетингові стратегії щодо побудови бізнесу в сфері приватних медичних послуг. Важливими складовими успішної діяльності приватного медичного закладу як бізнесу є торгова марка (бренд) та інша інтелектуальна власність; команда фахівців; нерухомість (власна чи орендована); договори з ключовими клієнтами; сучасне обладнання. Показано, що тільки постійний моніторинг співвідношення попиту і пропозиції, регулярна маркетингова оцінка власної бізнес-моделі дозволяє приватному медичному закладу оцінити позицію на ринку та необхідним чином адаптовуватись до змін маркетингового середовища. Запропоновано для покращання свого становища на ринку медичних послуг приватним медичним закладам ретельно розробляти стратегію інтегрованих маркетингових комунікацій, підвищувати культуру надання медичних послуг, покращувати сервіс, впроваджувати новітні технології медичного обладнання і новизну медичних протоколів, дотримуватись корпоративної етики та клієнтоорієнтованості.

Метою статті є послідовне втілення конституційних засад соціальної держави в Україні під час вирішення питання щодо гарантування права на охорону здоров’я у частині соціального захисту педагогічних та навчально-педагогічних працівників від коронавірусної хвороби (COVID-19). Надано наукове обґрунтування проєктів законів, які були розроблені автором статті та подані до Верховної Ради України, один з яких був про внесення змін до деяких законів України щодо додаткового фінансового забезпечення педагогічних та науково-педагогічних працівників на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), реєстр. № 4021-1 від 21.09.2020 року. Інший законопроєкт мав реєстр. № 4022-1 від 22.09.2020 року. Автором резюмовано, що, навіть у разі прийняття цих проєктів законів у запропонованій редакції, усе одно педагогічні та науково-педагогічні працівники, які працюють у державних та / або комунальних закладах освіти, не отримають соціального захисту на такому ж рівні, як і медичні працівники. Однак по відношенню до цієї групи працівників це надасть можливість зменшити відтік кадрів з суспільно важливої професії. Низка соціальних гарантій для педагогічних та науково-педагогічних працівників, які працюють у державних та / або комунальних закладах освіти, розроблена автором статті та запропонована Парламенту України з огляду на: а) важливість та відповідальність роботи, яку здійснюють працівники закладів освіти в умовах карантинних заходів (слід взяти до уваги, що вони здійснюють навчальну підготовку також і медичних працівників); б) нагальність перегляду оплати праці та соціальних гарантій цих працівників; в) необхідність «нівелювати» підхід, започаткований Міністерством охорони здоров’я України, щодо застосування до цієї групи працівників санкцій у вигляді відсторонення від роботи без збереження заробітної плати і повної відсутності соціальних гарантій, на які вони мали б розраховувати, виконуючи свою нелегку роботу в умовах карантину, що робить її ще й небезпечною для їх життя та здоров’я, а також для життя та здоров’я усіх членів їхньої родини, які проживають разом з ними.

Резюме. Заходи щодо реформування систем охорони здоров’я, які активно відбуваються останнім часом в Україні, а також зміни функціонування системи надання медичної допомоги в усьому світі у зв’язку з пандемію COVID-19, внесли значні корективи в роботу медичних працівників, особливо середнього медичного персоналу та лікарів, на яких припадає велике навантаження у роботі з пацієнтами первинного рівня надання медичної допомоги, а також цілодобового спостереження та догляду за хворими вторинного та третинного рівнів медичної допомоги. Для вирішення цієї проблеми ефективними є такі напрямки для покращення якості роботи медсестер і лікарів, як підтримка нових дипломованих медичних спеціалістів – лікарів і медсестер із різним рівнем освіти, створення для них можливостей для продовження освіти та набуття досвіду в певних галузях медицини та медсестринства, сприяння позитивним колегіальним відносинам, програми зниження стресу та збільшення фінансової компенсації. В Україні цим питанням до сьогодні приділялося недостатньо уваги, що потребує пошуку шляхів їх розв’язання із залученням досвіду передових країн світу. Мета дослідження – проаналізувати питання захисту інтересів медсестер та лікарів у системі охорони здоровʼя України для можливостей вирішення цих проблем на засадах професійного самоврядування. Матеріали і методи. Використовуючи методи системного аналізу, показано частку питань, що стосуються захисту інтересів медсестер та лікарів у самоврядних професійних організаціях в Україні. Результати. Показано проблемні питання захисту інтересів медсестер та лікарів у закладах охорони здоровʼя в Україні та шляхи їх вирішення через систему медичного самоврядування в ряді європейських країн. Розглянуто позитивні та проблемні сторони медичного самоврядування у питаннях відстоювання інтересів медсестер та лікарів. В Україні прообразом самоврядних організацій є громадські організації, такі, як Лікарське товариство, Асоціації медсестер та лікарів тощо. На жаль, питання інтересів медсестер та лікарів у них відображено доволі слабко. Більше уваги вони приділяють можливостям участі у вирішенні державних питань охорони здоровʼя, але лише з правом дорадчого голосу. Акцентовано на проблемних питаннях постійного навчання медсестер та лікарів. Саме органи медичного самоврядування можуть пропонувати та реалізовувати проекти та схеми підвищення кваліфікації, застосовуючи різноманітні мотиваційні чинники для удосконалення кваліфікації медперсоналу. Висновки. Аналіз ситуації захисту медичних працівників та їх безпеки в системі охорони здоровʼя України дозволив виявити певні проблеми, що здебільшого полягають у недостатніх правових та фінансових гарантіях для медичних працівників, а також організаційних прогалинах, зокрема відсутності чіткої стратегії професійного медсестринського та медичного самоврядування. Причинами такої складної ситуації є нестача фінансування та управлінські проблеми. Щодо перспектив вирішення цього блоку питань, то найраціональніше вказані проблеми можуть бути вирішені органами медичного самоврядування при належному юридичному забезпеченні, чому сприятиме прийняття Закону про самоврядування медичних професій в Україні.

У статті досліджуються наукова і нормативна модель охорони лікарської таємниці у кри- мінальному процесі та законодавстві України про охорону здоров’я, розкрито проблеми пра- вового регулювання в даній сфері, вивчено досвід зарубіжних країн, розроблено науково обґрунтовані пропозиції для вдосконалення чинного законодавства України. Обґрунтовано, що професійна лікарська таємниця – це наявність відомостей про факт звернення по медичну допомогу; даних про сам факт лікування; стан здоров’я особи; обі- знаність із медичним та немедичним характером сімейного й інтимного життя хворого. Визначено, що правовий режим охорони права особи на лікарську таємницю у кримі- нальному процесі України передбачає можливість його тимчасового обмеження, а в окремих випадках – абсолютну недоторканість цього права. Розкрито підходи законодавця щодо визначення підстав для надання лікувальними закладами стороні обвинувачення відомостей, що охоплюються визначенням «лікарська таємниця». Констатовано, що правові підстави для надання лікувальними закладами відомостей про особу, що становлять лікарську таємницю, стороні кримінального провадження є неоднако- вими через відсутність єдиної і послідовної позиції законодавця. Аргументовано, що норми, які визначають умови та порядок надання відомостей, що становлять лікарську таємницю, мають бути зрозумілими й однозначними, забезпечувати гарантії проти можливого свавілля і зловживання з боку держави. Розроблено зміни і доповнення до чинного законодавства України, відповідно до яких єдиною правовою підставою для розкриття лікувальними закладами відомостей, що станов- лять лікарську таємницю, має бути ухвала слідчого судді або суду. Запропоновано, щоб лікувально-профілактичні заклади, до яких доставлено особу вна- слідок нещасного випадку, обмежувалися лише інформуванням правоохоронних органів про факт звернення по медичну допомогу без деталізації діагнозу й інших особливостей стану здоров’я. Водночас така інформація має подаватися у знеособленому вигляді, якщо пацієнт не дав добровільної згоди на розголошення даних стосовно нього.

У публікації констатовано підстави проведення реформування охорони здоров’я в Україні зважаючи на кризову медико-демографічну ситуацію та потребу збереження й покращення здоров’я не тільки як факту відсутності захворювань чи фізичних дефектів, а й як факту повного фізичного, психічного та соціального благополуччя населення. Проаналізовано ключові кроки, що були зроблені у контексті впровадження реформи системи охорони на первинному рівні здоров’я з позиції діалогічної моделі змін, яка передбачає орієнтоване на результат структуроване планування та проведення діалогу зацікавлених сторін протягом чотирьох етапів: вивчення та залучення; розбудова та формалізація; впровадження та оцінка; подальший розвиток, відтворення / інституалізація. Кожен із чотирьох етапів діалогічної моделі змін включає кроки, яких варто дотримуватися, щоб будь-яка ініціатива досягла поставленої мети. Діалогічна модель змін пояснює, що потрібно врахувати для однозначного сприяння діалогу та орієнтації на результат. Доведено, що результат реформи системи охорони здоров’я, як і будь-якої іншої, залежить від досвіду управління процесами та змінами, ґрунтовного розуміння концепції змін, вміння всіма зацікавленими суб’єктами процесу реформування аналізувати та оперувати інформацією. Підсумовуючи позитивні досягнення реформи системи охорони здоров’я – забезпечення державних гарантій надання медичних послуг відповідно до видів медичної допомоги; розвиток ефективної та доступної мережі закладів; безперервне покращення якості медичної допомоги; впровадження електронної системи охорони здоров’я; забезпечення пацієнтів лікарськими засобами тощо, акцентовано на потребі комплексного застосування організаційного-управлінського, інформаційно-комунікаційного, фінансово-економічного, нормативно-правового та інших механізмів для ефективного впровадження реформи системи охорони здоров’я через призму діалогічної моделі змін.

Статтю присвячено питанню досягнення ефективності програмно-цільового бюджетування виходячи з вимог чинного Бюджетного кодексу України. Виокремлено складники ефективності, які, у свою чергу, згруповані за операційною та економічною ефективністю. На прикладі бюджетної програми надання державних медичних гарантій 2020 року за кошти державного бюджету запропонований аналіз за складниками паспорту бюджетної програми аспектів ефективності та сфер відповідальності щодо діяльності відповідального виконавця та ГРК. Зроблено висновки про необхідність додаткового узгодження аспектів ефективності у паспорті бюджетної програми для забезпечення повної доступності медичних послуг.

Складність та невирішеність багатьох проблем в організації обігу та доступності лікарських засобів (ЛЗ) для пацієнтів в умовах пандемії COVID-19 обумовлюють необхідність опрацювання нормотворчої практики та обґрунтування наукових принципів саме в цій площині на засадах фармацевтичного права. Метою роботи стало удосконалення нормотворчої практики з організації обігу та доступності ЛЗ за безоплатними та пільговими рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань упродовж реформи системи охорони здоров’я в умовах пандемії COVID-19 на основі аналізу, узагальнення, систематизації, а також розробка нормотворчих заходів з використанням комплексного підходу. Матеріали та методи. Опрацьовано понад 100 нормативно-правових актів (законів, постанов, розпоряджень, наказів, настанов, інструкцій) за обраною темою. Дослідження принципів наукового обґрунтування нормотворчих заходів з організації обігу та доступності ЛЗ для пацієнтів проводилося за напрямками організаційно-правового, нормативного, доказового, клініко-фармакологічного, формулярного, судово-фармацевтичного, науково-методичного, соціального та персоналізованого спрямування. Використано методи документального, нормативно-правового, порівняльного, системного, узагальнення та графічного аналізу. Результати та обговорення. Доведено, що швидкими темпами (4 – 5 років) неможливо здійснити якісні реформи системи охорони здоров’я (СОЗ). В Україні розпочато реформування СОЗ. Прийнято ряд заходів щодо скорочення витрат державного бюджету на забезпечення СОЗ без необхідної підготовчої роботи: дослідження ефективності існуючої системи, вивчення вітчизняного та світового досвіду, необхідних підрахунків із залученням фахівців різних сфер життєдіяльності (вчених, лікарів, економістів та ін.). В Україні створено НСЗУ – замовника медичних послуг за програмою медичних гарантій. Населення країни недостатньо поінформовано про зміни в СОЗ та можливість отримання безкоштовної медичної допомоги та ЛЗ. Зазначено, що шлях за направленням від сімейного лікаря до спеціаліста значно ускладнює можливість отримання швидкої безплатної медичної допомоги та призводить до фактів корупції. Висновки. За результатами дослідження запропоновано нормотворчі ініціативи та редакційні зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1303 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 р. № 759) «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань». Доведено про перспективність подальших досліджень з організації обігу та доступності ЛЗ для різних контингентів пацієнтів в умовах пандемії COVID-19.

Стаття присвячена аналізу трансформацій бюджетного законодавства України, що відбулися в останні роки, у розрізі фінансово-правового забезпечення єдиного медичного простору. Здійснено пошук ефективних векторів зниження його колізійності, шляхів комплексного вирішення наявних проблемних моментів. Констатовано, що негативні та позитивні аспекти новацій із забезпечення формування й функціонування єдиного медичного простору, запроваджених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» досі не були предметом окремого фінансово-правового дослідження. Встановлено три ідентичні позиції «Прикінцевих положень» Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», які у своїй сукупності ускладнюють проведення медичної реформи (зупиняють на 2020–2021 роки дію абз. 1 та 2 ч. 5 ст. 4, а також абз. 2 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»). Наведені зміни не тільки знижують рівень «гарантування гарантій», але й досягається це за рахунок порушення вимог чинного законодавства. Аргументується потреба в невідкладному нівелюванні окресленого «обмежувального» механізму. Компенсатором наведених негативних факторів та каналом впровадження принципів, сталих правил і норм, що напрацьовані в ЄС до національної правової системи може стати перехід до трьохланкової моделі фінансового законодавства через введення кодифікованого акту додаткового (середнього) рівня – Основ фінансового законодавства України (як конституційного закону). До специфіки такого перспективного різновиду законів варто віднести: а) визначення їх у такій якості в Основному Законі; б) особливий порядок прийняття; в) особливе місце в ієрархії законодавчих актів; г) специфічне змістовне наповнення. Впровадження моделі фінансового законодавства призведе до балансування та стабільності законодавчого масиву, диференціації його за юридичною силою та, зрештою, до суттєвого зменшення рівня суб’єктного протистояння. Обґрунтовується доцільність переформатування в конституційний закон і Основ законодавства України про охорону здоров’я.

Актуальність статті полягає в тому, що на сьогодні в Україні досить непросте становище у сфері обігу медтехніки та товарів медичного призначення в Україні через нестабільність ситуації в країні, недосконалість законодавства в цій сфері та низку інших негативних чинників. Адміністративно-правовий механізм є засобом, за допомогою якого громадяни мають право захистити свої законні права та інтереси, а також мати повноцінне забезпечення права на життя та лікування нації. В умовах постійної реформації законодавства в Україні залишається актуальним питання приведення до ладу вищезазначених заходів як елементів механізму публічного адміністрування обігу медтехніки та товарів медичного призначення в Україні. Слід приділити увагу як практичним, так і теоретичним проблемам у цій сфері, оскільки правове регулювання цієї сфери в нашій державі перебуває на досить низькому рівні. Визначено, що елементами механізму публічного адміністрування обігу медтехніки та товарів медичного призначення в Україні є вітчизняна система нормативно-правових актів, яка регулює адміністративно-правовий статус суб’єктів публічного адміністрування цієї сфери; адміністративно-правовий захист прав, свобод і законних інтересів громадян, що взаємодіють та мають публічно-правові відносини в цій сфері; державний та громадський захист прав, свобод та законних інтересів громадян; юридичні гарантії адміністративно-правового захисту прав і законних інтересів громадян; загальне соціальне забезпечення охорони захисту прав і законних інтересів громадян. Наголошено, що громадяни України відповідно до чинного законодавства мають повне право на реалізацію своїх прав і обов’язків, зокрема й захист від неправомірних посягань на незаконні дії суб’єктів публічної адміністрації, що безпосередньо стосується й елементів механізму публічного адміністрування обігу медтехніки та товарів медичного призначення в Україні. Зроблено висновок, що елементи механізму публічного адміністрування обігу медтехніки та товарів медичного призначення в Україні – це адміністративно-правова система реалізації публічного адміністрування через установлені законодавством інструменти впливу у сфері регулювання механізмів реєстрації, сертифікації та ввезення лікарських засобів, медичної техніки й інших товарів медичного призначення, яка в кінцевому результаті призначена для якісного надання медичних послуг у лікарнях, клініках й інших медичних закладах нашої держави.

Мета: показати пряму залежність в підходах до формування політики здоровʼя від фінансової складової на рівні первинної медичної допомоги. Матеріали і методи. Використовуючи методи системного аналізу проаналізовано механізми реалізації державної політики охорони здоровʼя через призму реформи механізму оплати праці сімейних лікарів. Результати. У статті на основі критичного вивчення та аналізу законодавчої бази показано особливості фінансування первинної ланки медичної допомоги. Виділено окремі моменти діяльності сімейних лікарів, які потенційно можуть впливати на стан здоровʼя населення і особливо чутливі до фінансових змін системи. Показано конкурентне середовище у відносинах між державними та приватними закладами, що надаватимуть первинну медико-санітарну допомогу (ПМСД) в Україні, впливають на стан громадського здоровʼя та роль фінансів у розвитку цих стосунків. Запропоновано шляхи стимулювання зацікавлення сімейних лікарів у розвитку превентивних заходів у ракурсі громадського здоровʼя. Висновки. Показано, що ключовою функціональною одиницею ПМСД на сьогодні є сімейний лікар, а гарантом забезпечення охорони здоровʼя та надання медичної допомоги населенню – головний лікар центру ПМСД. Саме на нього покладено налагодження системи надання допомоги, оснащення закладу, забезпечення сервісних умов для пацієнтів та сімейних лікарів.

Мета: проаналізувати засади самоврядування в системі охорони здоровʼя для можливостей його імплементації в Україні. Матеріали і методи. Використовуючи методи системного аналізу, показано стан функціонування самоврядних професійних організацій в охороні здоровʼя та можливості його запровадження в Україні. Результати. Показано причини появи необхідності запровадження лікарського самоврядування в ряді європейських країн. Розглянуто позитивні та проблемні сторони лікарського самоврядування, шляхи його запровадження в Україні. У більшості розвинених країн світу працюють самоврядні організації в системі медичної допомоги, і про те, що вони є гарантом високої якості медичної допомоги, говорять їх управлінські органи. Вони здійснюють це право і мають здатність реально регламентувати значну частину державних справ та управляти діяльністю в системі медичної допомоги, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. У лікарській практиці багатьох країн світу існує певна дилема: з одного боку, це клінічні протоколи, яким лікар у більшості випадків має слідувати, а з іншого – лікарське самоврядування, яке допускає свободу його дій. В Україні запровадження в медицині принципів самоврядування полягало у створенні громадських організацій на кшталт Лікарського товариства, Асоціації лікарів тощо. Але слабкою їх стороною було те, що вони мали право лише дорадчого голосу. Висновки. Виходячи із аналізу діяльності органів лікарського самоврядування та реалій української медичної спільноти, можемо зробити висновок про назрівання необхідності запровадження професійного медичного самоврядування в Україні. Імплементація медичного самоврядування в Україні потребує адекватної нормативної бази, узгодження положень про самоврядування з існуючою нормативною базою.

Розглянуто етапи і механізми державного регулювання ре- формування медичної допомоги хворим зі злоякісними захворюваннями в Україні, проаналізовано програми дій в галузі, нормативно-правове забезпе- чення, суб’єкти управління і відповідальні особи; об’єкти реформування, уз- годження запроваджуваних змін з іншими складовими суспільної системи. Про недоліки системи охорони здоров’я України свідчить зростання показ- ників смертності від злоякісних новоутворень, а також неефективний захист населення від ризику катастрофічних витрат у випадку онкологічного за- хворювання. Основне завдання — зниження рівня захворюваності на злоя- кісні новоутворення в Україні шляхом профілактики, раннього виявлення, якісного лікування хворих зі злоякісними новоутвореннями, покращення якості життя пацієнтів та зниження рівня смертності. Досягнення визначених завдань передбачає кілька важливих напрямів роботи: забезпечення первинної профілактики онкологічних захворювань, вплив факторів ризику та покращення поінформованості населення із за- лученням до активних дій; сприяння ранньому виявленню злоякісних но- воутворень; забезпечення рівноправного і постійного доступу до спромож- ної мережі закладів охорони здоров’я для діагностики і лікування дорослих хворих і дітей зі злоякісними новоутвореннями; забезпечення реабілітації, догляду і паліативної допомоги хворим зі злоякісними новутвореннями і підтримка доглядальників на всіх рівнях; покращення інформаційних сис- тем реєстрації злоякісних новоутворень та спостереження за хворими зі зло- якісними новоутвореннями для відстеження динаміки результатів і заходів контролю злоякісних новоутворнеь; підвищення рівня професійної освіти лікарів, середнього медичного персоналу, підготовка управлінських кадрів; проведення клінічних досліджень ІІ та ІІІ фази з наступним використанням результатів для контролю злоякісних новоутворень. Вирішення цього питання знаходиться на межі соціального, організацій- ного та економічного аспектів суспільного життя. І вочевидь нагальним є продовження реформування медичної допомоги хворим зі злоякісними но- воутвореннями в Україні із застосуванням майбутніх інноваційніх підходів, які мають забезпечити конституційні гарантії необмеженого доступу до ме- дичної допомоги хворим зі злоякісними новоутвореннями.

Ключовими проблемами, що суттєво обмежують зростання конкурентоспроможності систе-ми соціального захисту в Україні, є прогалини в державному регулюванні та недосконалості інфраструктури соціальної сфери, що визначає об’єктивну потребу в посиленні соціальних функцій держави. Статтю присвя-чено дослідженню впливу карантинних обмежень, викликаних пандемією Covid-19, на розвиток кризи соціаль-ного розвитку в Україні та виявленню можливих шляхів її подолання. Зазначено, що в період кризи спричинені карантинними обмеженнями негативного впливу зазнали такі елементи соціального розвитку, як система медичного обслуговування населення, надання освітніх послуг, громадський транспорт, рекреаційні установи. Вирішення завдань державної політики соціального захисту запропоновано визначати не лише економічними ресурсами, які може направляти держава на їх здійснення, але і розглядати як найважливіший чинник еконо-мічного зростання у посткризовий період відновлення соціально-економічного зростання, оскільки саме завдяки цілеспрямованій соціальній політиці з’являються умови для зростання і реалізації інноваційного потенціалу трудових ресурсів суспільства. Було встановлено, що перерозподіл видатків Державного бюджету України дозволив направити додаткові кошти на соціальний захист в умовах пандемії, а саме придбання медичних пос-луг, додаткові виплати працівникам, безпосередньо зайнятим у ліквідації Covid-19, або забезпечити засоби до існування, надання фінансової допомоги людям похилого віку та безробітним, субсидування Пенсійного фонду України. Були визначені категорії громадян, які залишились поза увагою програм соціального захисту: наймані працівники через приховане безробіття, приватні підприємці, мігранти, самозайняті особи, молодь, яка впер-ше вийшла на ринок праці. Пропонується на державному рівні врегулювати гнучкі формати зайнятості, за-безпечити їм повноцінні трудові та соціальні гарантії. Визначено основні соціальні проблеми дистанційного навчання та відповідні ризики соціальної нерівності для розвитку людського капіталу. Подальші дослідження доцільно присвятити дослідженню соціальних аспектів впливу карантинних обмежень на пенсійне забезпечен-ня та доступ до медичних послуг, що дозволить виявити можливі інституційні інструменти удосконалення соціальної політики.

Мета роботи. Аналіз і систематизація нормативно-правової бази у сфері забезпечення доступності ліків для населення. Матеріали і методи. Нормативно-правові акти, аналітичні документи, офіційні сайти органів влади, наукові праці вітчизняних вчених щодо державного регулювання цін на лікарські засоби; аналіз історичний, логічний, узагальнення і систематизація. Результати й обговорення. В контексті забезпечення державою гарантій доступності медичної та фармацевтичної допомоги для населення держава здійснює регулювання цін на ліки шляхом декларування цін, встановлення граничних націнок, референтного ціноутворення. За умов відсутності в Україні обов’язкового медичного страхування впроваджуються пілотні проекти та урядові програми щодо підвищення доступності ліків для населення. За період незалежності державою прийнято низку нормативно-правових актів у сфері фармацевтичного ціноутворення, а саме: 25 Постанов КМУ, більше 20 наказів МОЗ України. За результатами опитування працівників аптек, часта зміна та суперечливість нормативної бази є однією з основних проблем, що зумовлює низьку ефективність системи державного регулювання фармацевтичної діяльності. Це, у свою чергу, впливає на якість надання фармацевтичної допомоги населенню. Висновки. З метою створення ефективної системи цінового регулювання пропонується оптимізувати нормативно-правову базу в напрямку кодифікації, що дозволило б оперативно вносити зміни, уникати правових колізій та, нарешті, підвищити якість та доступність фармацевтичної допомоги для населення.

Анотація. Доведено та обґрунтовано необхідність фінансових змін у системі охорони здоров’я у процесі впровадження сучасних реформ. Метою статті є визначення ефективних напрямів механізму фінансування сфери охорони здоров’я в Україні в умовах трансформації системи та її реформування. Досліджено основні положення нормативно-правового забезпечення фінансування охорони здоров’я України в умовах трансформації системи охорони здоров’я (Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я на 2015—2020 рр., Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», Концепція реформи фінансування системи охорони здоров’я). Визначено фінансові можливості країни для реформування фінансового забезпечення системи охорони здоров’я України. Установлено особливості фінансування первинної медичної допомоги державним і місцевими бюджетами. Проведено аналіз державних витрат на охорону здоров’я в Україні, аналіз державного фінансування у сфері охорони здоров’я в розрізі надання видатків за напрямами, аналіз обсягів державних субвенцій, аналіз витрат на первинну медико-санітарну допомогу за останні п’ять років. Запропоновано сукупність напрямів удосконалення фінансового механізму охорони здоров’я України на державному та регіональному рівнях управління, упровадження яких дозволить підвищити результативність державного управління та уникнути ризиків, які зумовлені сучасними реформами і трансформацією цієї сфери. Ключові слова: фінансування, охорона здоров’я, бюджет, реформа, видатки, субвенція. Формул: 0; рис.: 5; табл.: 0; бібл.: 15.

Стаття присвячена прогалинам у законодавчому регламентуванні захисту осіб з інвалідністю від інфекційних хвороб. Окрім іншого, в тексті зазначено про основні проблеми, з якими зіштовхуються представники зазначеної категорії населення як із числа захворілих на інфекційні захворювання осіб, так і загалом осіб з інвалідністю. Тим самим окреслено ключові напрями вдосконалення державної політики у сфері охорони здоров'я в напрямі розвитку законодавства з питання захисту населення від інфекційних хвороб і практики його реалізації відповідно. Також охарактеризовано основні нормативно-правові акти, норми та положення яких визначають механізм захисту населення від інфекційних хвороб, на предмет врахування потреб осіб з інвалідністю. Серед зазначених законодавчих актів - закони України й акти Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров'я України. З'ясовано, що національне законодавство не містить спеціальних гарантій для осіб з інвалідністю стосовно їх захисту від інфекційних хвороб, не передбачає спеціальних заходів публічного адміністрування цією сферою, які б були спрямовані на забезпечення потреб осіб з інвалідністю. Тож установлено потребу в законодавчій регламентації питань врахування потреб осіб з інвалідністю в усіх аспектах державної політики щодо захисту населення від інфекційних хвороб, забезпечення доступу осіб з інвалідністю до медичних та інших видів послуг за умов інфекційних криз, забезпечення доступності інформації про інфекційні хвороби для осіб з інвалідністю всіх нозологій, збору статистичних даних про захворюваність осіб з інвалідністю на інфекційні хвороби тощо. Акцентовано увагу на значенні участі громадянського суспільства у сфері соціальної та правової захищеності осіб з інвалідністю до прийняття рішень із питання захисту та боротьби з інфекційними хворобами для забезпечення прав і законних інтересів осіб з інвалідністю, оскільки всі без винятку заходи щодо попередження, лікування та ліквідації інфекційних хвороб повинні враховувати аспект інвалідності. За умов спалахів інфекційних хвороб життєво необхідно забезпечувати доступ осіб з інвалідністю (особливо тих осіб, які перебувають у закладах інституційного догляду або потребують постійного стороннього догляду) до усіх послуг, що надаються населенню, передусім медичних.

Стаття присвячена дослідженню стану фінансових ресурсів сфери охорони здоров’я та регенерації підходів фінансового забезпечення з метою розвитку трудового потенціалу. Здійснено узагальнення підходів фінансового забезпечення сфери охорони здоров’я з метою розвитку трудового потенціалу держави. Розглянуто необхідність реформування системи охорони здоров’я України, адже за показником витрат на охорону здоров’я наша держава посідає далеко не високе місце в загальному світовому рейтингу.Досліджено питання, що стосується частки суспільних ресурсів у фінансуванні охорони здоров’я в Україні.Проаналізовано бюджетну модель організації та фінансування охорони здоров’я, яка дісталася нашій державі у спадок і зараз трансформується в систему, котра поєднує суспільні та приватні джерела фінансування.Визначено, що докорінні зміни у підходах фінансування сфери охорони здоров’я перш за все повинні бути спрямовані на забезпечення гармонійного розвитку, високої працездатності і активного довголіття громадян, усунення факторів ризику для здоров’я громадян, покращення якісних характеристик життя населення, і як результат, збереження та відновлення трудового потенціалу країни.Зважаючи на те, що система охорони здоров’я будь-якої країни зазнає впливу багатьох соціально-економічних, політичних, культурно-історичних та інших чинників, визначено, що визначальними в них є витрати на охорону здоров’я у відсотках до ВВП, розмір реальних видатків на охорону здоров’я у розрахунку на душу населення, частка державних витрат у структурі загальних витрат на охорону здоров’я.Для успішного політичного, соціального та економічного розвитку трудового потенціалу здоров’я людини розглядається як головний чинник і результат та є складовою людського благополуччя..В результаті дослідження акцентовано увагу на необхідності виконання юридичного обов’язку держави щодо впровадження соціального медичного страхування, як гарантії реалізації прав громадян у сфері охорони здоров’я та медичної допомоги та продовження реформи первинної ланки надання медичної допомоги. Адже слід пам’ятати, що найбільших успіхів у вирішенні проблеми зміцнення здоров’я громадян досягли ті країни, які запровадили в системі охорони здоров’я механізм медичного страхування.Виокремлено підходи щодо покращення стану фінансового забезпечення системи охорони здоров’я у розрізі існуючих проблем.

Анотація Актуальність. Неухильно зростаючі показники поширеності психічних розладів внаслідок різних форм залежностей та висока криміногенність таких осіб обумовили низку законодавчих змін у сфері юриспруденції (права), медицини та експертизи. Мета - проаналізувати та науково обґрунтувати актуальність законодавчих змін щодо судово-психіатричної експертизи та надання психіатричної допомоги особам із станами залежності від психоактивних речовин, які вчинили кримінальні правопорушення. Матеріали та методи. Для наукового обґрунтування використовувались результати судово-психіатричного обстеження 368 підекспертних із залежністю від ПАР. Вибірка була представлена групою з алкогольною (АЗ) та наркотичною залежністю (НЗ) (відповідно 156 і 212 випадків). Для аналізу і обробки даних застосовувались аналітичний, клініко-анамнестичний, клініко-психопатологічний, статистичний методи і метод судово-психіатричного аналізу. Результати наукових досліджень свідчать про високі показники наркозахворюваності та рецидивності злочинів, велику частку наркозалежних осіб в установах відбування покарань внаслідок низького порогу притягнення їх до кримінальної відповідальності. Це демонструє неефективність жорстких кримінальних підходів стосовно осіб, залежних від ПАР і свідчить про необхідність гуманізації державної політики щодо них. Висновки. Законодавство України потребує нагальних змін у питаннях запровадження альтернативних покаранню заходів лікування осіб із станами залежності, формування мережі спеціалізованих медико-реабілітаційних центрів, впровадження диференційованих експертних підходів при виборі медичних заходів примусового чи альтернативного характеру. Судово-психіатрична експертиза виступає першим етапом практичної реалізації задекларованих законодавчих змін. Однак, з урахуванням сьогоденних реалій, самі експерти потребують соціальних гарантій своєї професійної незалежності.

Обговорено питання безперервного професійного розвитку реабілітологів, лікарів санаторно-курортного профілю. Проаналізовано можливості дистанційної освіти та особливості оцінювання компетентностей і знань лікарів у мобільній медицині. Дослідження спрямовано на обґрунтування стратегії навчальних програм реабілітологів і оцінювання можливості дистанційної перевірки знань. Запропоновано для завдань навчання лікарів санаторно-курортного спрямування користуватися логікою побудови ієрархії клінічних даних — онтологічних моделей. Створено реабілітаційно-орієнтовану онтологію, що надає необхідні пояснення та забезпечує можливості персоналізації, засновані на структурних зв'язках між клінічними поняттями в онтології. Віддалене надання медичної допомоги можливе за умови відповідної концептуалізації, що базується на принципах обґрунтування сталих станів, тригерно-каскадних уявленнях, використання онтологій знань. На післяди-пломному етапі освіти лікаря - спеціаліста дистанційне навчання повинно стати важливою частиною навчального процесу. Спілкування з пацієнтами, й особливо людьми з інвалідністю, накладає особливі вимоги на реабілітологів стосовно їхньої професійної підготовки в питаннях дотримання правил етики та деонтології. Удосконалення знань морально-етичних і де-онтологічних основ спілкування з пацієнтами та особливостей психологічного стану людей із інвалідністю сприятимуть безконфліктній атмосфері процесів лікування та відновлення здоров'я пацієнтів. Загальне поширення інформації не гарантує її якості та достовірності, хоча й сприяє формуванню більш свідомих і самостійних спеціалістів. Традиційна комунікаційна модель освіти поступилася місцем більш відкритим і партисипативним моделям, у рамках яких лікарі, діючи в широкому діапазоні навчальних середовищ і мереж, обмінюються інформацією та знаннями з іншими учасниками.

У статті є визначається сутність реквізиції та випадки, коли допускається можливість її застосування. Зокрема, у центрі уваги автора є визначення можливості застосування реквізиції в умовах пандемії COVID-19. Визначаються підстави застосування реквізиції, процедура прийняття рішення про проведення реквізиції, види майна, які можуть бути реквізовані, особливості оцінки майна, що підлягає примусовому відчуженню. Особлива увага приділяється визначенню поняття форс-мажору та відповіді на питання, чи є впровадження карантину форс-мажором. Визначено, що сам по собі факт існування обставини (виникнення пожежі, впровадження воєнного стану тощо) ще не вважається форс-мажором, необхідним є доведення неможливості виконання через неї передбачених умовами договору зобов’язань. Досліджуються особливості запровадження карантину та допустимості реквізиції в умовах запровадженого карантину у Британії та Франції. Зокрема, визначено особливості карантину «воєнного типу», який запроваджувався у Британії. В умовах зазначеного карантину допускалися суворі обмежувальні заходи, які включали в себе, у тому числі, примусову реквізицію готелів як медичних закладів та реквізицію приватних госпіталів як лікарень швидкої допомоги. Французьким парламентом також було ухвалено закон про надзвичайний стан, що надав уряду особливі повноваження на час кризи, пов’язаної з поширенням коронавірусу. Зокрема, закон дозволив уряду конфісковувати будь-які товари чи послуги, включаючи автомобілі таксі для транспортування персоналу лікарень, для боротьби з пандемією коронавірусу. Визначено, що у практиці ЄСПЛ реквізиція розглядається ширше, аніж в законодавстві України. Часто під нею розуміються різні способи примусового вилучення майна у власника. Зроблено висновок, що реквізиція є виключним способом припинення права власності, який здійснюється в особливому порядку, спеціально встановленому для неї, та за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна для певної державної або іншої суспільно корисної мети. Законодавство України не передбачає примусового безоплатного вилучення майна у громадян і недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). У Конституції України прямо визнано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану – з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).

Нові обставини завжди вимагають розставлення акцентів у реалізації та створенні умов для надання туристичних послуг, де на перше місце виходить саме безпека. В статті відзначається, що, окрім загальних обов’язків, передбачених ст. 13 ЗУ «Про туризм», цим законом встановлені й інші цілком конкретні заходи, спрямовані на безпеку туристів у фінансовому плані, зокрема, обов’язкове фінансове забезпечення туроператорами і турагентами своєї цивільної відповідальності перед туристами гарантією банку чи іншої кредитної установи (ст. 15) та страхування життя і здоров’я туриста (медичне та від нещасного випадку) (ст. 16). З’ясовано, чи є епідемія COVID-19 та карантинні заходи, вжиті у зв’язку з нею, підставою для звільнення від відповідальності виконавця туристичних послуг за порушення умов договору, і викладено висновок, що кваліфікація обставин, вжитих внаслідок введення карантину як форс-мажорних, залежить від: 1) договірного закріплення як форс-мажорних цих умов; 2) впливу форс-мажору на неможливість здійснення стороною конкретного договору, наявності доказів щодо цього, а також договірного розподілу ризиків виникнення форс-мажору; 3) повідомлення про неможливість виконання зобов’язань через форс-мажор контрагента негайно або у строки, встановлені договором сторін; 4) намагання сторони за таких умов попередити завдання шкоди контрагенту; 5) звернення до контрагента з проханням про продовження строків виконання договору чи зміни інших його умов способом, передбаченим у договорі, без застосування штрафних санкцій, що може привести до договірної зміни сторонами договору; 6) звернення сторони за отриманням сертифікату щодо засвідчення форс-мажору до Торгово-промислової палати. Наголошується, що форс-мажорні обставини за вказаних умов лише звільняють від відповідальності за порушення зобов’язання виконавцем туристичних послуг, але не звільняють його від виконання. Тому з погляду права застосовані внаслідок пандемії обмежувальні заходи можуть мати такі правові наслідки для сторін договору про надання туристичних послуг: 1) за втрати кредитором інтересу у виконанні зобов’язання внаслідок прострочення боржника через обставини непереборної сили / форс-мажору можлива його відмова від прийняття виконання і вимога відшкодування збитків; 2) за постійної неможливості виконання зобов’язання боржником через обставини непереборної сили зобов’язання припиняється; 3) за істотної зміни обставин можлива зміна або розірвання договору. Зауважено, що до істотної зміни обставин можна відносити заходи, що вживаються через пандемію, однак хвороба замовника туристичної послуги чи його родичів не визнається як істотна зміна обставин або непереборна сила. Інструментом захисту інтересів замовника турпослуг може стати в цьому разі страхування від невиїзду.

Сталий розвиток ймовірний лише при врахуванні людського потенціалу як основної цінності суспільства, створенні умов і забезпеченні можливостей для повноцінного його розвитку. Особи з інвалідністю правомірно становлять важливу складову людського потенціалу – розуміння і усвідомлення чого є ключовою засадою соціальної інклюзії. Повноцінна участь передбачає, що людина з інвалідністю є повноправним суб’єктом суспільно-політичних, соціально-економічних і соціокультурних процесів. З цією метою на державному і локальному рівнях має бути забезпечена доступність: доступ до здобуття освіти – від дошкільної до вищої, доступ до закладів соціальної сфери щодо отримання визначених законодавством соціальних гарантій, до закладів охорони здоров’я – щодо отримання якісних медичних послуг, доступ до закладів культури у контексті реалізації творчих здібностей та задоволення соціокультурних потреб у відвідуванні театрів, музеїв, пам’яток історії та архітектури тощо. З огляду на це актуалізується питання підготовки фахівців з надання послуг фізичного супроводу осіб з інвалідністю в Україні. У цій роботі використано низку методів дослідження. По-перше, ми звернулись до аналізу чинного українського законодавства з питань соціального захисту людей з інвалідністю, в тому числі Наказ Міністерства соціальної політики України № 28 від 12.10.2018, яким затверджено перелік соціальних послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати. По-друге, здійснено вивчення професійного стандарту за професією «5133 Супроводжувач осіб з інвалідністю». По-третє, розроблено навчально-методичне забезпечення для підготовки фахівців за цією професією, що включає освітньо-кваліфікаційну характеристику випускника закладу освіти, програму професійної та професійно-практичної підготовки, навчальний план, робочий навчальний план, навчально-методичне забезпечення дисциплін, робочу навчальну програму з виробничого навчання, робочу програму практики, методичні вказівки до підготовки і захисту кваліфікаційних робіт. По-четверте, проведено опитування волонтерів, які забезпечують фізичний супровід людей з інвалідністю щодо вивчення реального стану та проблем, пов’язаних із фізичним супроводом. У контексті мінімізування природно-середовищних бар’єрів у життєдіяльності людей з інвалідністю заслуговує на увагу затвердження професійного стандарту «Супроводжувач осіб з інвалідністю» (наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України № 1178 від 20.06.2020 р.). Відповідно до Національного класифікатора ДК 003:2010 «Класифікатор професій» введено нову професію «5133 Супроводжувач осіб з інвалідністю». Здобуття професії передбачає присвоєння професійної та освітньої кваліфікації «Супроводжувач осіб з інвалідністю» і відноситься до третього рівня Національної рамки кваліфікації. У межах науково-дослідної теми «Соціально-психологічна реабілітація дітей та молоді з особливими освітніми потребами засобами інклюзивного туризму» (державний реєстраційний номер: 0119U103978) співробітниками Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у співпраці з Київським міським центром соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів (від 03.07.2020 р. № 55\20) розроблено навчально-методичне забезпечення підготовки фахівців за професією «5133 Супроводжувач осіб з інвалідністю», що включає: програму професійної та професійно-практичної підготовки; навчальний план; робочий навчальний план; навчально-методичне забезпечення для кожної дисципліни; робочу навчальну програму з виробничого навчання; робочу програму практики; методичні вказівки до підготовки і захисту кваліфікаційних робіт (Супроводжувач осіб з інвалідністю, 2020). На основі аналізу визначення понять у різних галузях життєдіяльності людини визначемо супровід як створення різноманітних умов, так і цілеспрямовану реалізацію спеціальних заходів у межах надання послуг – освітніх, соціальних, медичних тощо, що передбачає сприяння і допомога людині кваліфікованими фахівцями у межах тривалого часу з метою вирішення складної життєвої ситуації. Фізичний супровід для осіб з інвалідністю визначено як соціальну послугу для категорії громадян, які мають порушення опорно-рухового апарату, порушення зору, інших нозологій для усунення обмежень життєдіяльності та включення в громаду, зміст якої полягає у супроводженні від місця проживання до місця призначення, а також в інформуванні, наданні побутової та психологічної допомоги особам під час фізичного супроводу. Висновок. Таким чином, введення в дію стандарту професії «Супроводжувач осіб з інвалідністю» та підготовка фахівців з присвоєнням однойменної кваліфікації є суттєвим кроком на шляху щодо забезпечення доступу до суспільних благ всіх категорій громадян, в тому числі з інвалідністю.

Заочна форма здобування вищої освіти у сучасних соціально-економічних умовах дозволяє поєднувати професійну діяльність з отриманням фундаментальних знань за обраною спеціальністю. У теперішній час система заочного навчання в Україні багато в чому поступається денній формі навчання та потребує глобальних змін.До переваг заочного навчання, від якого поступово відмовляються провідні ВНЗ Москви та Санкт-Петербургу [1], можна віднести:– можливість вчитися паралельно з роботою, тобто студент, не перериваючи своєї основної діяльності, може підвищити професійний рівень, придбати додаткову професію, заклавши тим самим основи професійного зростання;– можливість отримати освіту особам, які мають медичні обмеження для отримання регулярного освіти в стаціонарних умовах;– менша залежність від настрою і кваліфікації викладача, більше від власних зусиль і наполегливості;– відсутність обмежень на одночасне навчання в декількох ВНЗ (студент має право відразу освоїти більше однієї спеціальності);– вільний розподіл часу на навчання (студент може займатися, коли йому зручно, він не зв’язаний розкладом);– заочне навчання дешевше за денне та гарантує при цьому повноцінну вищу освіту;– при поєднання роботи з навчанням студент отримує можливість співвідносити теорію з практикою, доповнюючи одне іншим;– ця форма навчання є ідеальною для тих, хто прагне мати другу і подальші вищі освіти.Нажаль, час приніс свої зміни. В технологічну освіту на заочну форму навчання приходить все менше студентів, які реально працюють у галузі. Це відсоток знизився до 30. До чого це призводить? Насамперед, до того, що люди отримують дипломи, які для них абсолютно знецінені, так як фахівці вони ніякі, так і працювати за цією спеціальністю вони не планують. Тобто ми опинилися в «цікавому положенні», з одного боку підприємствам потрібні фахівці, інститути повні студентами, але фахівців бракує.Окрім того заочне навчання не позбавлене і недоліків:– найважливіший з них – відсутність контакту між викладачем і студентом в період між сесіями, неможливість оперативного отримання консультації при вирішенні навчальних завдань;– заочне навчання вимагає навичок самостійної роботи, тому випускникам шкіл краще вступати на денні відділення вузів;– слабкий контроль з боку викладачів;– у сесійний час недостатньо годин лабораторних і практичних робіт;– заочникам потрібні специфічні підручники та навчальні посібники, здатні замінити відсутнього викладача; поки таких підручників недостатньо.Ці недоліки особливо серйозно позначаються в освітній діяльності технічних ВНЗ, в програмах яких є складні для вивчення природничі дисципліни. Наприклад, курс загальної та неорганічної хімії є досить об’ємним, включає великий набір нової інформації, вимагає знання елементарної шкільної хімії, фізики, математики. Практика навчання студентів заочної форми в технічних ВНЗ в останні роки показує, на молодших курсах високий відсоток невстигаючих студентів з неорганічної хімії. Одна з причин – низька готовність студентів до освоєння цієї дисципліни.Вивчення курсу загальної хімії є найважливішим базовим елементом для підготовки кваліфікованого спеціаліста у галузі хімічної технології, який сприяє розвитку навичок дослідження практичних питань майбутнього фаху.У більшості вищих навчальних закладів традиційно вивчення природничих дисциплін носить предметно-змістовний або інформаційно-репродуктивний характер [2]. Студентам не надаються продуктивні методи становлення системи знань, а пропонується визначений викладачем маршрут вивчення дисципліни, тому найчастіше за такої системи навчання студенти досить часто задовольняються лише вивченням понять і законів предмету. Основний мінус таких способів навчання полягає в тому, що в результаті такої репродуктивної діяльності у студентів не розвивається інтерес до методів і способів пошуку і становлення знань, вони «проходять» дисципліну, не пов’язуючи її із іншими, та відокремлено від наукової системи.Спілкування тільки на вербальному рівні і багато нової інформації не сприяє становленню наукових уявлень про світ і формування світогляду. При такому способі навчання знання успішно виконують інформаційну функцію, але далеко не завжди тягнуть за собою розвиток студента. Особливістю вивчення загальної та неорганічної хімії для студентів заочної форми навчання ВНЗ є значне (до 25%) зниження аудиторного навантаження, яке повинно розподілятися на лекційні, практичні та лабораторні види занять, у порівнянні з денною формою навчання. Тоді виникає слушне питання, як зробити, щоб теоретичні знання не існували окремо, а були частиною практичної діяльності майбутнього фахівця. Тому для інтенсифікації навчальної роботи та підвищення якості підготовки доцільно більш активно використовувати діяльнісну модель отримання знань. У межах діяльнісного підходу процес пізнання – це система формування та вирішення певних задач. Але у практиці навчання не завжди оцінюються переваги високого рівня цілеспрямованого та спеціально напрямленого розвитку пізнавальної самостійності студентів поза межами аудиторії.Предметом нашого дослідження стали методи контролю самостійної роботи студентів з впровадженням способів та прийомів діяльнісного підходу.У якості критеріїв оцінювання існуючої методики були обрані не тільки інформативна насиченість, а й характеристики її подання та статус її виконання, здатні або не здатні надати студенту комплексне уявлення про вивчений матеріал. Саме це підтвердило необхідність створення нової форми методики складання тестового контролю самостійної роботи студента, що має колосальне значення для заочного навчання. Також важливим питанням є знаходження оптимального співвідношення між варіативністю навчання, індивідуальним підходом та груповим методом, що є традиційним при вивченні природничих дисциплін у вищій школі.На нашу думку, досконале методичне забезпечення організації самостійної роботи студентів заочної форми навчання та зміст завдань повинні відповідати наступним вимогам:1. Відповідність освітнім стандартам. Завдання повинні максимально охоплювати матеріал, передбачений навчальною програмою.2. Диференціація. Завдання повинні бути диференційованими, в залежності від початкового рівню знань, навичок та досвіду самостійної діяльності у різних студентів та потреб обраної майбутньої спеціальності, оскільки курс загальної та неорганічної хімії є в навчальному плані майже всіх факультетів нашого навчального закладу3. Діяльнісний підхід. Завдання повинні містити всі форми та основні ідеї розвиваючого навчання.При складанні завдань треба пам’ятати, що для формування мотивації студента необхідно відтворювати в завданні проблемні ситуації. Продуктивна діяльність можлива тільки при виникненні інтересу у студентів, тому знаходження умов, при яких зовнішня мотивація сформована за допомогою таких завдань спонукала б виникнення й становлення внутрішньої мотивації у студентів, є дуже актуальним [3].Студенту першого курсу потрібно, щоб сукупний обсяг знань, накопичений за роки навчання в середній школі або технікумі, та знання, отримані на установчій сесії, дозволили йому повною мірою володіти інтегральним баченням і здатністю до узагальнення інформації.На перший погляд думка, що навчальний матеріал тим краще виконує своє завдання, чим більше він сприяє швидкому, активного і усвідомленого засвоєння інформації може здатися досить простою, але ж мова йде про впровадження нової методики, яка, на відміну від існуючої, повністю виправдовує витрачені на неї ресурси.Необхідна зміна пріоритетів у системі освіти: від простого інформаційного посередника до інтерактивного навігатора, що має своєю метою максимально ефективно привести студента до позитивного результату. Перше питання полягає в тому, чи дозволяють в принципі положення нової методики впливати на аудиторію через нову технологію подання інформації. Звичайно, це не означає необхідність різкого відходу від всіх форм традиційного освіти. За рахунок нової інтерактивної технології їх можна зробити більш привабливими як для студента, так і для викладача, причому ми маємо можливість створити комбіновану технологію, що дозволить у багато разів розширити коло охоплених дисциплін, в той же час, розвинути ідею зміцнення її переваги в налагодженні логічних зв’язків між роботою педагога і студента [4].Результати оцінювання студентів за підсумками проведеного внутрішнього контролю дають змогу стверджувати, що застосування такого типу завдань як для організації самостійного опрацювання матеріалу, так і для проведення контрольних заходів дозволяє максимально активізувати увагу студента не тільки на базовому матеріалі, але і на логічних зв’язках підвищеного рівня.Варто зазначити, що застосування цієї технології не передбачає збільшення часу на проходження матеріалу, а навпаки, економить, надаючи можливість викладачу перерозподіляти його залишок на закріплення або поглиблення матеріалу. Функції нової методики полягають не тільки в залученні інтересів студента до конкретного напрямку у дисципліні, що вивчається, але і у формуванні інтегральної уяви про обрану категорію знань.У результаті проведених досліджень ми дійшли висновку про необхідність включення до завдань для самостійної роботи студентів наступних типів загальновідомих в дидактиці завдань: на відтворення, реконструктивно-варіативні, частково-пошукові та дослідницькі.При виконанні завдань на відтворення пізнавальна діяльність студента перебігає у формі відтворення знань: студент згадує або відшукує у методичних матеріалах потрібну формулу (закон), що виражає сутність явища, встановлює фізичний або хімічний сенс явища пише рівняння та робить розрахунки. Завдання цього типу створюють студенту умови для усвідомлення та запам’ятовування тих чи інших положень досліджуваного явища, сприяють накопиченню опорних знань, цікавих фактів і способів діяльності.Виконання завдань реконструктивно-варіативної типу сприяє засвоєнню певної послідовності дій (алгоритму). Самостійна діяльність студента дозволяє приєднати новий факт до групи вже відомих, студент повинен добре знати хімічні закони та вміти їх пристосувати до нових ситуацій [5]. Таким чином ми отримуємо стійке засвоєння базових вмінь та навичок, що в свою чергу дозволяє перейти до виконання завдань більш високого рівня складності.Експериментальні роботи, які ми пропонуємо для виконання студентам під час аудиторних занять, позбавлені недоліків звичайних практикумів: відсутності інтересу і проблемних ситуацій. При практичному дослідженні студент сам у межах заданої мети розв’язує свої конкретні завдання – практичні та розрахункові. Характер пізнавальної діяльності студентів змінюється, з’являється інтерес, висока мотивація. Таким чином, внутрішній інтерес зміщується з цілі навчання на мотив – здобування свого знання, формування свого ставлення, розв’язання професійних завдань.Окремого обговорення заслуговують тестові форми, що використовуються для проведення контрольних заходів. У нашому університеті ще три роки тому відмовились від виконання студентом-заочником контрольних робіт вдома. Це було зроблено цілком свідомо, бо ні для кого не є таємницею, що більшість студентів замовляють виконання контрольних робіт всіляким «добродіям», представники яких нахабно роздають свої візитки біля університету під час сесії заочників.Така відмова змусила викладачів шукати форму проведення контролю під час сесії. Звичайні тести не можуть навчити чи перевірити вміння зіставляти, аналізувати, порівнювати та робити висновки. Занадто велике захоплення тестами в школах та деяких ВНЗ призвело вже до того, що розвивальна функція навчання майже втрачена та ми маємо зміщення навчання у бік натаскування, поверховості знання та простого зубріння.Саме тому завдання, що були складені викладачами кафедри неорганічної хімії нашого університету для проведення контрольних робіт для студентів заочної форми навчання, поєднують всі корисні властивості тестів: чіткі формулювання, наявність варіантів відповіді, більшість типів загальновідомих дидактичних завдань, одночасне проходження контрольного заходу великою кількістю студентів та стислий час на проведення і перевірку робіт.Формулювання питання тестової форми контрольної роботи у вигляді проблемного завдання [4], що інколи містить надлишкові початкові дані, сприяє формуванню у студентів основи творчої діяльності майбутнього фахівця. Виконуючи такі завдання, студент перш за все навчається комбінувати та перебудовувати наявні знання, аналізувати різні можливі шляхи рішення та обирати більш раціональні. Під час виконання такої форми контрольної роботи, що проходить у комп’ютерному класі, студенти мають змогу користуватися довідковими матеріалами як в електронному, так і в паперовому вигляді. Наявність певної кількості сценаріїв, що містять завдання різного рівня складності, можуть мати різну кількість завдань, роблять створену нами систему універсальною для проведення контрольних заходів студентам різних напрямків підготовки, навчальні плани яких передбачають різну кількість кредитів на вивчення неорганічної хімії.Практика впровадження нашої системи контролю самостійної діяльності студентів заочної форми навчання доводить, що методика застосування системи завдань із поступовим зростанням складності і проблемності є перспективною, виконує не тільки освітні, але і розвивальні функції, що підвищують якість підготовки майбутніх інженерів.Ми щиро сподіваємось, що всі ці кроки допоможуть підняти заочне навчання на новий якісний рівень, що дозволяє готувати висококваліфікованих фахівців, здатних працювати в сфері інноваційної економіки.

Мета – проаналізувати стан створення електронних реєстрів у системі медичної допомоги та показати алгоритм стратегічної систематизації даної проблеми.Матеріали і методи. Були розглянуті офіційні нормативні документи щодо створення реєстру пацієнтів та подібних реєстрів, які вже працюють в Україні. У роботі використані методи аналізу, порівняння, статистичні та ретроспективні методи дослідження.Результати. Аналіз інформації щодо створення електронних реєстрів пацієнтів засвідчує необхідність системного підходу до даного проекту. При розробці шляхів експлуатації даного реєстру слід визначитися з можливістю кореспонденції між подібними реєстрами і базами даних, як в Україні, так і в дружніх країнах зарубіжжя. Відмічено, що в основу запровадження такого реєстру необхідно закладати економічну, медичну та соціальну ефективність.Висновки. Визначення мети реєстру і балансу «затрати – результат», як і питання гарантії безпеки пацієнта, мають бути пріоритетними стратегічними кроками у процесі формування реєстру.

Мета роботи – з’ясувати особливості організації науково-дослідної роботи студентів-першокурсників медичного профілю у взаємозв’язку з навчальним процесом.Основна частина. Об’єктом даного дослідження є студентський науковий гурток (СНГ) як основна початкова позааудиторна форма організації наукової роботи. У статті розглянуто особливості організації науково-дослідницької діяльності студентів-першокурсників спеціальності “222 Медицина” на кафедрі загальної хімії ДВНЗ “Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України” (ТДМУ).В аспекті даного дослідження обґрунтовано доцільність використання позааудиторної форми наукової роботи на прикладі функціонування СНГ, як необхідної складової процесу формування професійної компетентності майбутнього лікаря до саморозвитку і самореалізації. У даному процесі відзначено роль куратора гуртка, як гаранта реалізації функцій СНГ, який бере активну участь у залученні студентів до наукового пошуку, аналізу наукової літератури з даної проблематики гуртка, написанні наукових звітів та обговоренні їх на засіданнях гуртка; разом із гуртківцями бере участь у науково практичних конференціях, публікуванні та апробації результатів наукової роботи. Також значна увага приділена формуванню мотиваційного компонента у підвищенні ефективності діяльності СНГ, який поєднує використання зовнішніх та внутрішніх мотивів з домінуванням останніх.Висновок. Для формування готовності висококваліфікованого фахівця до професійного самовдосконалення необхідно забезпечити в університетах нерозривний зв’язок навчального процесу і науково-дослідної роботи студентів у системі вищої медичної освіти, особливо на перших курсах навчання.

Мета: визначення інноваційної складової у державному фінансовому гарантуванні медичної допомоги для прогнозу стратегічної рентабельності даної інновації.Матеріали і методи. Використовуючи бібліосемантичний метод та метод системного аналізу, проаналізовано низку законодавчо-нормативних актів України, спрямованих на реформування системи охорони здоров’я.Результати. Вивчали особливості інноваційного запровадження в реформу системи охорони здоровʼя нової моделі фінансування та державних фінансових гарантій медичної допомоги населенню. Проаналізовано ризики, які можуть виникнути при запровадженні тих чи інших інновацій в систему фінансування медичної допомоги в Україні.Висновки. Отримані результати можуть бути використані при подальшій розробці стратегічних планів розвитку системи медичної допомоги.

Військовий конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, який роз-почався з 27 лютого 2014 р. (захоплення Криму) і триває по сьогоднішній день на Сході України, потребує вирішення багатьох проблем, пов’язаних із соціально-економічним та правовим захистом такої категорії суспільства, як військовослужбовці Збройних Сил України; інші утворені відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; осіб, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та тери-торіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведен-ня, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; постраждалих учас-ників Революції Гідності, членів сімей ветеранів та осіб, на яких поширюється чинність Закону Укра-їни «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті узагальнено чинні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального захисту учасників бойових дій та ветеранів війни. Визначено основне коло питань, які по-требують подальшого законодавчого регулювання соціального захисту учасників АТО (ООС) та іншої категорії осіб, які отримали статус ветерана війни-учасника бойових дій: створення єдиного реєстру учасників АТО (ООС); «єдиного вікна» для отримання соціальних гарантій, передбачених законодав-ством України, що дозволить забезпечити їм та їхнім сім’ям належний рівень соціального захисту; створення дієвого механізму забезпечення житлом; підвищення ефективності існуючої системи пільг та компенсацій для учасників бойових дій і членів їхніх сімей; створення системи психологічної та фі-зіологічної реабілітації; забезпечення санаторно-курортним лікуванням; медичним обслуговуванням та протезуванням.Через брак коштів та недосконалість інфраструктури для забезпечення задекларованих соціаль-них гарантій у ветеранів війни панує думка, що держава робить недостатньо для своїх ветеранів.Готовність держави регулярно змінювати політику, бюджетні програми та норми законів – це все те, що характеризує сучасні успішні моделі підтримки учасників бойових дій та ветеранів війни. У кожній із цих моделей активну роль відіграє суспільство і органи місцевого самоврядування.Система державної підтримки ветеранів в Україні потребує негайного перегляду і переформату-вання. Поглиблене розуміння специфіки проблем функціонування недосконалої системи державної підтримки ветеранів війни дає можливість переосмислити потреби, а відповідно, і переглянути форми підтримки ветеранів війни – учасників бойових дій.

<p>Поскольку цифровые медиа работают в формате производства значения, постольку все, что не переводится в формат информационного сообщения, представляет для них радикальную проблему. Одна из таких проблем — трансляция запаха. В медиа запах — знак успеха, условие внимания и гарантия признания, но он отсылает от одних вещей к другим, от одних представлений к иным, он не развертывает глубинное измерение вещей как в древних ритуалах (начиная с приготовления пищи и заканчивая сжиганием мертвых).</p><p>В древних культах запах — условие метафизической чувствительности: открытость опыту того, что непредставимо и невыразимо, что не умещается ни в одном сообщении и ни в одном образе. В современных медиа метафизическое измерение вещей может как исчезнуть вместе с запахом, так и вернуться на новом техническом основании, при условии того, что цифровые медиа окажутся способны работать в режиме производства присутствия. Пока же запах оценивается как подозрительное явление, разрушающее любую общность и любую коммуникацию. Даже рекламные образы запаха говорят о таинственности и подозрительности его носителя, а стихия его — соблазн, при благоприятных условиях запах как бы не существует. Однако в борьбе за перевод опыта в медийный формат вместе с опытом запаха устраняются иные непереводимые на язык объективных высказываний данные самопереживания, которыми наполнен наш жизненный мир и о которых возможно только непрямое высказывание — мифическое, поэтическое, философское. Трансформация чувствительности в новых технологических условиях может быть понята только при внимании к изменению роли запаха.</p>