Добірка наукової літератури з теми "Матеріально-правовий метод"

Стаття присвячена дослідженню правової природи позову в адміністративному судочинстві. Автор, констатуючи безсумнівну важливість позовної процесуальної форми в адміністративному судочинстві, яка забезпечує ефективний захист порушених прав і свобод приватних осіб у спорах із суб’єктами владних повноважень, звертає увагу на ту обставину, що доктринальне розуміння правової природи цього інституту є недостатньо розробленим, а більшість учених не можуть дійти консенсусу з приводу характеристики його субстантивних ознак. З огляду на вказане, у статті наголошується на тому, що дослідження правової природи адміністративного позову є актуальним питанням сучасної науки адміністративного права. Метою статті є визначення правової природи адміністративного позову як процесуальної підстави оскарження та засобу захисту прав фізичних і юридичних осіб у спорах із носіями публічної влади – суб’єктами владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України). Автор розглядає наукові підходи до розуміння правової природи адміністративного позову. Так, у межах цього аналізу досліджуються напрацювання вчених, які відстоюють, по-перше, суто процесуальне бачення адміністративного позову і зосереджують увагу лише на дослідженні його структури; по-друге, які намагаються надати характеристику адміністративному позову крізь призму адміністративно-правового спору, тобто аналізуючи його матеріально-правову природу; по-третє, які відстоюють синтетичну природу адміністративного позову. Відповідно до цього підходу характеристика адміністративного позову випливає із його дуалістичного розуміння, що означає поєднання матеріально-правових та процесуальних ознак при його визначенні. Матеріально-правовий аспект адміністративного позову охоплює вимогу позивача до відповідача, яка виникає у зв’язку з матеріально-правовими відносинами між позивачем – фізичною чи юридичною особою і суб’єктом публічно-владних повноважень із приводу здійснення останнім публічного управління. Процесуальний аспект адміністративного позову, зі свого боку, стосується виняткової вимоги, що подається позивачем до адміністративного суду. У зв’язку з цим автор здійснює спробу виокремити найбільш характерні ознаки адміністративного позову, до яких відносить: 1) спрямованість на вирішення адміністративно-правового спору; 2) наявність відповідача – суб’єкта публічно-владних повноважень; 3) наявність вимоги, яка заснована на способі захисту порушеного права або законного інтересу, передбаченому законом; 4) наявність порушень прав чи свобод приватних осіб, які вчинені внаслідок рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта публічно-владних повноважень; 5) адміністративний позов є вимогою особи про захист її прав, скерованою до суду; 6) структуру позову утворюють зміст, предмет і підстави позову.

Процедура банкрутства є необхідним елементом ринкової економіки, який у підсумку забезпечує задоволення вимог кредиторів та відновлення платоспроможності боржника, що відбувається завдяки спеціальному механізму, який функціонує на підставі Кодексу України з процедур банкрутства (КУзПБ). Для отримання зазначених результатів учасникам справи про банкрутство доводиться пройти тривалий шлях: від відкриття провадження у справі до досягнення необхідного результату (отримання коштів кредиторами, затвердження звіту ліквідатора або керуючого санацією тощо). У цьому контексті варто звернути увагу саме на тривалість процедури банкрутства, оскільки грошові кошти мають схильність до знецінення, що зумовлено інфляційними процесами у державі, або подекуди самі кредитори стають боржниками через нескінченно довгу процедуру банкрутства і неможливість отримати свої кошти. Метою статті є розроблення авторської класифікації строків у процедурі банкрутства. В основі справи про банкрутство завжди лежить матеріально-правовий інтерес учасників цієї процедури, задоволення якого здійснюється у межах судових процедур банкрутства, на підставі процесуальних норм КУзПБ і Господарського процесуального кодексу України. За результатами дослідження автор доходить висновку, що зважаючи на комплекс ний характер такої підгалузі господарського права, як банкрутство, у цій процедурі знаходить свій прояв велика кількість строків, що зумовлює необхідність їхньої класифікації за декількома критеріями. Строки у процедурі банкрутства пропонуємо класифікувати за такими критеріями: видом законодавства, яке регламентує такі строки (строки, передбачені загальним законодавством, і строки, передбачені спеціальним законодавством); характером правовідносин, у яких застосовуються строки у процедурі банкрутства (матеріальні, процедурні та процесуальні); залежно від наслідків застосування (загальні строки та присікальні строки у процедурі банкрутства).

Справи про банкрутство посідають особливе місце у господарському судочинстві, що зумовлено низкою чинників, а саме: широким колом учасників справи, особливим процесуальним порядком розгляду таких справ тощо. До того моменту, поки боржник або кредитор не звернуться до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, відносини “боржник – кредитори” мають переважно приватний характер, оскільки кредитори на власний розсуд обирають як, коли і в який спосіб заявляти свої вимоги до боржника. Коли ж щодо такого боржника відкривається провадження у справі про банкрутство, то відносини “боржник – кредитори” переходять на новий рівень: по-перше, кредитори “переслідують” боржника вже не кожен окремо, а всі разом, а по-друге, активну роль у цьому процесі вже відіграють господарський суд та арбітражний керуючий. 21 жовтня 2019 р. набув чинності Кодекс України з процедур банкрутства (КУзПБ), який став прогресивним кроком законодавця у правовому регулюванні відносин неплатоспроможності (банкрутства). Однак водночас він поставив перед наукою і практикою нові виклики та запитання, зокрема й щодо місця провадження у справах про банкрутство в системі господарського судочинства. Метою статті є теоретичне осмислення місця провадження у справах про банкрутст во в господарському судочинстві та виявлення ознак, притаманних провадженню у справах про банкрутство. Відносини неплатоспроможності (банкрутства), які за своєю природою мають комплексний характер (матеріально-правовий і процесуально-правовий), у будьякому разі повинні існувати у межах господарсько-процесуальної форми, адже, за загальним правилом, поки немає відкритого провадження у справі про банкрутство, говорити про відносини неплатоспроможності (банкрутства) не можна (не беручи до уваги санацію боржника до відкриття провадження). У статті наголошено, що провадження у справах про банкрутство є самостійним видом провадження у господарському судочинстві, який має свої особливості. За результатами дослідження авторка доходить висновку, що серед характерних ознак провадження у справах про банкрутство можна виокремити: 1) дуалістичний характер правового регулювання – нормами Господарського процесуального кодексу України та КУзПБ; 2) активна роль господарського суду у справі про банкрутство; 3) особливий суб’єктний склад; 4) концентрація у межах справи про банкрутство всіх спорів, стороною в яких є боржник; 5) застосування під час розгляду справи про банкрутство особливих матеріальних і процесуальних норм.

Актуальність. Практичне виконання положень Концепції реформування нагородної справи в Україні істотно актуалізує проблематику визначеності поня-тійного апарату, одним із елементів якого є нагородна справа. Саме відсутність легального визначення наго-родної справи у законодавстві України зумовлює різ-ні підходи до його тлумачення на практиці у процесі застосування нагородного законодавства. Наслідком цього є ототожнення її із системою нагород, нагородною системою, нагородною практикою, нагородною політи-кою тощо. Представники різних галузевих правових наук поглиблено, на жаль, феномен нагородної спра-ви не досліджували, а здебільшого зосереджувалися на окремих проблемах різновидів нагород, нагородної процедури, співвідношенні нагороди з іншими видами заохочень тощо. Саме відсутність наукових ґрунтов-них тематичних досліджень, безпосередньо присвя-чених нагородній справі, зумовили й «дефект» дефі-ніційного ряду й проєктів нормативно-правових актів з проблематики нагородної справи. Тобто понятійна прогалина нагородного законодавства стосовно визна-чення основного «понятійного» фундаменту залиша-ється, а отже, й різноваріативність нагородної практи-ки також, що негативно впливає й буде зберігатися й у майбутньому. Отже, нагальна потреба корегування «базового» понятійного нагородного апарату, насам-перед стосовно визначення нагородної справи, яке б охопило її зміст, визначає вектори наукових тема-тичних фахових досліджень і, зокрема, цієї роботи. Метою роботи є – на підставі опрацювання «базових» тематичних наукових, нормативних джерел сформу-лювати визначення поняття «нагородна справа», яке б охоплювало весь її зміст, й обґрунтувати доцільність закріплення його для використання як офіційної дефі-ніції. Об’єкт дослідження формують суспільні відно-сини, що виникають у зв’язку із використанням наго-род, що виникають у сфері нагородної справи. Предмет дослідження – теоретико-методологічні положення щодо розуміння нагородної справи, її змісту, співвід-ношення із суміжними поняттями, а також форму-вання наукового базису для нормативних визначень. Методи дослідження, які використовувалися, форму-ють систему загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, серед яких: діалектичний, порів-няльно-правовий, логіко-юридичний, семантичний, експертних оцінок, прогнозування, моделювання. Під час написання роботи опрацьовувалися наукові, нор-мативні, публіцистичні тематичні джерела, які тією чи іншою мірою пов’язані із нагородною справою, а саме: роботи Є. Трофімова, М. Титаренко, А. Майдебури, Д. Коритько та інших. Результати дослідження. Уза-гальнюючи все вищезазначене, можна запропонувати авторське визначення нагородної справи як регламен-тованої нормами права історично сформованої з ура-хуванням нагородних традицій офіційної публічної діяльності, безпосередньо пов’язаної із впроваджен-ням та застосуванням державних нагород за заслуги особи (колективу осіб) перед державою, українським народом, а також реалізацією гарантій такої діяльно-сті. Таку діяльність умовно варто поділяти на два види: основну (безпосередньо пов’язану із впровадженням та застосуванням державних нагород) та додаткову (організаційне, матеріально-технічне, інформаційне забезпечення такої діяльності). Нагородну справу вар-то розглядати як елемент єдиного тематичного суміж-ного понятійного ряду, відмежовуючи від нагородної системи держави, системи нагород, нагородної політи-ки, нагородної практики, нагородних традицій, наго-родної культури, нагородної ідеології, нагородної про-цедури, нагородної юстиції та нагородних матеріалів (нагородних документів), нагородного права, нагород-ного законодавства. Враховуючи її тісні зв’язки з ін-шими нагородними явищами, нагородну справу варто розглядати як складник нагородної системи України. Запропоноване визначення варто використовувати як у наукових дослідженнях з проблематики нагородного права, так і закріпити як норму-дефініцію, упорядку-вавши тим самим понятійний термінологічний апарат й усунувши передумови для помилкового ототожнення суміжних нагородних явищ.

Мета роботи. Узагальнення вимог нормативно-правових документів МОН України та визначення методологічних засад впровадження дистанційного навчання у фармацевтичну освіту.Матеріали і методи. Системний метод, порівняльний та нормативно-правовий аналіз, метод педагогічного експерименту.Результати й обговорення. На прикладі Національного фармацевтичного університету (м. Харків) узагальнено етапи та конкретні заходи щодо виконання вимог нормативно-правових документів МОН України з впровадження дистанційного навчання. Описано організаційне, науково-методичне, кадрове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення університету. На підставі запропонованих авторами методологічних засад дистанційного навчання розроблено графік навчального процесу та здійснено координацію педагогічного експерименту, у якому взяли участь 63 здобувачі вищої освіти та 17 кафедр університету.Висновки. Запропоновані та опрацьовані під час педагогічного експерименту методологічні засади дистанційного навчання забезпечують прозорість та постійний контроль як за освітньою діяльністю здобувачів вищої освіти, так і за її супроводженням з боку тьюторів. Досвід впровадження дистанційного навчання у Національному фармацевтичному університеті (м. Харків) може бути використаний іншими вузами, які забезпечують підготовку спеціалістів фармації.