Добірка наукової літератури з теми "Лідерські стратегії"

Статтю присвячено осмисленню сучасної стратегії розвитку української педагогічної науки, розкриттю сутності лідерства в науково-педагогічній діяльності. З’ясовано, що внаслідок суттєвого корегування вектору цивілізаційного прогресу, стрімкого зростання людського чинника у процесі суспільних перетворень, надання людській діяльності випереджального та культуротворчого спрямування неабиякого значення набуває лідерська позиція вченого-педагога, його вплив на поширення педагогічних інновацій. З цією метою уточнили професіографічний портрет науковця-лідера, сформулювали критеріальні показники його лідерської діяльності (самостійність, ініціативність, ентузіазм, сміливість, рішучість, гнучкість у розв’язанні проблем, принциповість, відповідальність). До специфічних ознак науково-педагогічного лідерства віднесли те, що воно ґрунтується на беззаперечному моральному авторитеті вченого, критичному ставленні до результатів будь-якої науково-дослідницької, професійно-практичної діяльності; наукові здобутки втілюються в освітньо-виховний процес, відображаються на конкретних показниках освітньої підготовки вихованців, закладають підґрунтя для подальшої їх життєвої і професійної успішності. Визначено умови поширення лідерства у педагогічній науці: усвідомлена потреба колективу в лідері, успішне розв’язання завдань, інноваційний науковий пошук; особиста мотивація вченого на лідерську позицію, готовність до співпраці; змагальність, конкурентне наукове середовище; сприйнятливість колег, учнів, академічного середовища до нових ідей; особиста налаштованість на співпрацю і спільний успіх. Наголошено на тому, що поширення ідеї лідерства в академічному середовищі передбачає утвердження активного культуротворчого ставлення до розв’язання актуальних проблем навчання, виховання та розвитку особистості в сучасних соціокультурних координатах.

Сьогодні в умовах глобальних перебудов і переорієнтації галузей економіки важливим є зростання потреб і мотивів людей до туристичної діяльності. Туризм як галузь економіки поступово займає лідерські позиції в багатьох країнах світу, а також у перспективі і в Україні. Отже, маємо значний нереалізований людський, природно-ресурсний, історико-культурний, туристично-рекреаційний та науково-технічний потенціал, вдале географічне розміщення, сприятливий клімат. Також особливості ситуації в країні, економічна та політична нестабільність, умови військового конфлікту підштовхують до подальшої розбудови нашої держави, яка обов’язково повинна включати створення умов для розвитку туристичної галузі. При цьому формування високорозвинутої індустрії туризму та її інтеграція у світовий ринок туристичних послуг пов’язані з необхідністю вирішення гострих соціально-економічних проблем і залучення міжнародного досвіду. У статті розкрито, що феноменом ХХІ ст. визначають сьогодні індустрію гостинності, що стала одним із провідних напрямів соціально-економічної діяльності. Доведено, що це бізнес ХХІ ст., який сприяє створенню нових робочих місць, пошуку методів підвищення конкурентоспроможності підприємств на світовому рівні, популяризації країни на міжнародному ринку послуг та, як наслідок, підвищенню рівня національної економіки. Проте впродовж останніх років індустрія гостинності в Україні перебуває у стані стагнації, тому визначення факторів впливу на розвиток індустрії є актуальним, адже за допомогою отриманих знань можна запобігти деградації однієї з найперспективніших галузей міжнародного бізнесу. У статті розглянуто вплив чинників на розвиток індустрії гостинності, економічні дослідження потенційних можливостей цієї галузі в межах загальної стратегії соціально-економічного розвитку світу загалом та України зокрема.

В статті розглянуті онтологічні аспекти політичних позицій країн-учасниць норманського формату щодо мирного врегулювання воєнно-політичної ситуації на Сході України. В системі міждержавних відносин між Німеччиною, Францією та Російською Федерацією виокремлено сфера взаємних інтересів, що обумовлює позицію сторін і помітно впливає на динаміку виконання Мінських домовленостей. Акцентовано, що у норманському форматі політика врегулювання Німеччини базується на органічному поєднання економічної складової і феномену «нормалізації» зовнішньополітичного курсу. Франції – на гуманістичних принципах Французької революції 1789 року та політичних ініціативах і лідерстві. РФ – на трьох «червоних лініях»: безпеці східних кордонів (заперечення експансії НАТО), енергетичній стратегії В. Путіна і стратегії просування «Руського миру». України – на перегляді Мінських домовленостей та готовності до імплементації «формули Штайнмаєра». Зроблено висновок, що суперечності інтересів норманської четвірки і неможливість вирішити конфлікт на Сході України військово-силовим способом вимагає від Києва зміни тактики переговорів на площадці норманського формату й у Мінську. Гнучкість позиції повинна бути підкорена стратегічній меті – це об’єднання країни.

Метою статті є дослідження досвіду інших країн щодо функціонування системи управління талантами в державних органах та підготовка відповідних рекомендацій з цього питання для України. Наукова новизна визначається дослідженням системи управління талантами як складового елементу широкомасштабної реформи державного управління. Висновки. В Україні здійснюється широкомасштабна реформа державного управління, що обумовлює необхідність розробки й упровадження нових інноваційних інструментів та практик управління людськими ресурсами (зокрема, управління талантами) в усіх державних органах. У зв’язку з цим особливого значення набуває вивчення зарубіжного досвіду щодо управління талантами не тільки у державному, але й у приватному секторах. У статті всебічно розглянуто відповідні принципи та практики управління талантами, а саме: стратегічне планування талантів; пошук талановитих працівників; управління ефективністю; планування наступності; розвиток лідерства; управління компетенціями; навчання і розвиток; оплата праці та компенсації; кадрові системи і показники. Одночасно наголошено на таких ключових принципах управління талантами: узгодженість зі стратегією організації, внутрішня узгодженість, залученість керівництва, підтримка та розвиток організаційної (корпоративної) культури, баланс глобальних і локальних цілей, бренд організації. Пояснено, що ефективне лідерство сприяє розвитку талантів в усіх організаціях на основі чіткого розуміння цілей цього процесу. Одночасно процес розвитку лідерських навичок потребує дієвого управління компетенціями та розробки стандартів компетентностей і моделей успіху для нових лідерів. Система управління талантами визначена як сукупність інструментів, які дають можливість органу державної влади залучати, ефективно використовувати й розвивати талант співробітників. Незважаючи на різні підходи, які використовуються в окремих країнах, аргументовано, що управління талантами сприяє модернізації діяльності усіх без винятку державних органів та удосконаленню управління людськими ресурсами. Враховуючи викладене, розроблено комплексні рекомендації щодо упровадження системи управління талантами в Україні як складового елементу реалізації широкомасштабної кадрової стратегії в усіх державних органах.

Статтю присвячено дослідженню питань удосконалення механізму розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору України у напрямку забезпечення його економічної безпеки й обґрунтуванню відповідних стратегічних імперативів. Метою статті є дослідження науково-прикладних засад функціонування механізму формування та розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору України як напрямку забезпечення його економічної безпеки та підтримки лідерських позицій на міжнародному ринку агропромислової продукції.Наукова новизна. Запропоновано наукові положення щодо розробки механізму розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору з метою забезпечення його економічної безпеки, який включає впорядковану сукупність принципів, завдань, важелів, методів (економічних, адміністративних) та інструментів впливу на виконання цільової функції щодо задоволеності потреб суб’єктів у результатах використання інноваційного потенціалу галузі. Визначено стратегічні імперативи забезпечення розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору в Україні.Висновки. Однією з головних проблем сучасного аграрного сектору України, що потребує вирішення, є відсутність дієвого механізму розвитку інноваційного потенціалу, який дозволятиме здійснювати протидію можливим загрозам щодо забезпечення економічної безпеки, інноваційно-інвестиційної діяльності, використовувати наявний потенціал та в цілому підтримувати належний рівень продовольчої безпеки в Україні. Представлено структуру механізму формування та розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору, який є однією з ключових підсистем загальної системи державного регулювання, що включає сукупність методів (економічних, адміністративних), принципів, функцій, завдань, важелів та інструментів впливу на формування і розвиток інноваційного потенціалу в умовах глобалізації.Визначені стратегічні імперативи реалізації механізму формування та розвитку інноваційного потенціалу аграрного сектору в Україні: розробка стратегії інноваційного розвитку аграрного сектору на засадах ефективності використання наявного інноваційного потенціалу; модернізація сировинної складової; структурна переорієнтація для впровадження органічного виробництва; використання інвестиційних стимулів для підтримки інноваційного потенціалу аграрного сектору; використання переваг державно-приватного партнерства у контексті формування та реалізації інноваційного потенціалу аграрного сектору та ін.

У статті наголошується на важливості виховання медіаграмотної особистості для свідомого використання інформаційного контенту. Актуальність проблеми виховання медіакомпетентності в економічно активного населення обумовлена тим, сучасний працівник повинен вільно володіти цифровими та медіанавичками, які сприяють підвищенню його конкурентноздатності та зростанню продуктивності економіки країни. У дослідженні автор виділяє види професійної діяльності офісних працівників, що потребують цифрові та медіавміння. Проведений аналіз найкращих практик провадження медіаосвітньої діяльності на робочому місці в США і Канаді. Зроблений висновок щодо необхідності організації роботодавцями навчання своїх працівників з метою розвитку цифрової та медіакомпетентності та отримання організаціями засобів власного розвитку, вдосконаленню персоналу та його утримання. Враховуючи те, що навчені цифровим та медіанавичкам працівники принесуть економічну користь своїй компанії, соціальну вигоду громаді та суспільству загалом, в США і Канаді було розроблено довгострокову стратегію щодо покращення цифрової та медіаграмотності різних соціальних та економічних верств населення для підвищення продуктивності та конкурентноздатності майбутніх поколінь. Виявлена основна мета медіаосвітніх програм, що полягає не лише у розвитку базових навичок користування цифровими і медіаресурсами, але й створення власної медіапродукції, а для працівників вищого правлінського рівня – у подальшому розвитку їхньої медіакомпетентності як складової розвитку лідерських якостей. Закцентовано на урядовій підтримці тих компаній, які забезпечують цифрове та медіанавчання працівників на робочому місці шляхом різних податкових пільг. Автор наголошує на популярності таких програм в американському та канадському суспільствах, їх економічній користі для організацій та позитивній соціальній ролі. Ключові слова: медіакомпетентність, працівник, навчання на робочому місці, корпоративні клієнти, громадські організації, США і Канада.

Вивчаються особливості міжнародних відносин у Південній Африці. Розкриваються особливості розвитку ПАР як регіонального лідера. Наголошується на тому, що країна відіграє провідну роль в регіоні через сприятливе географічне положення і досить високий рівень економічного розвитку. Підкреслюється значення зовнішньої політики сучасної ПАР. Відзначається, що зовнішня політика ПАР здійснюється на трьох рівнях: регіональному, континентальному і глобальному. На першому з них республіка, маючи в своєму розпорядженні не тільки значним військово-політичним, але і найбільшим в Африці економічним потенціалом, може вважатися практично безальтернативним претендентом на лідерство. ПАР є локомотивом САДК і привертає трудові ресурси з усіх прикордонних країн, що не мають настільки розвиненої промисловості і не відрізняються настільки ж високим за регіональними мірками рівнем заробітної плати.Наголошується, що Стратегія ПАР в рамках САДК будується на трьох китах: відновлення, зміцнення і збереження політичної єдності та згуртованості в рамках САДК. З’ясовано, що роль ПАР полягає у поглибленні економічної інтеграції, і інтенсифікації розвитку регіональної інфраструктури. Доводиться, що ПАР взяла на себе провідну роль в регіоні для вирішення багатьох соціально-гуманітарних питань, особливо за допомогою економічної складової. Підтверджується, що Південна Африка також грає важливу роль з точки зору того, що вона є стартовим майданчиком для іноземних інвестицій в іншій частині Африки. Доводиться, що зовнішня політика ПАР в регіоні сприяла:- створенню нових робочих місць;- модернізації існуючої, а також створення нової інфраструктури - в тому числі інвестиції в телекомунікації;- технологічного розвитку за рахунок поставки висококваліфікованих кадрів;- збільшенню податкових надходжень, а також збільшення споживчого вибору в приймаючих країнах;- створенню сприятливого бізнес клімату в південноафриканських країнах.Робиться висновок, що зовнішня політика ПАР в регіоні не завжди конструктивна по відношенню до інших південноафриканським країн. Південноафриканські корпорації домінують і це призводить до монополії і гегемонії ПАР. Економічна і політична міць Південної Африки на Півдні континенту є незаперечною. Політична нестабільність визначається як чинник послаблення лідерських позицій ПАР в регіоні.

Анотація. Визначено та обґрунтовано, що лідерська компетентність це сукупність його знань, вмінь професійної підготовленості і певні особистісні якості, здатності комунікувати із носіями інших стилів при прийнятті рішень, спрямованих на зміни в стратегіях на означених сегментах ринку, інноваційної модернізації, цифрових платформ. Зазначено, що лідерські якості при поєднанні з управлінськими здібностями дозволяють реалізовувати як власні компетенції, так і органічно задовольняти виявлені економічні інтереси підприємства, забезпечуючи ритмічне і безперервне функціонування, реалізовувати цілі. Виділено характеристики лідера і керівника у певному порівнянні і гуртуючись на функціонуванні підприємства в офіціальних і неофіціальних площинах, тому місце і роль керівника і лідера можуть значно відрізнятись відповідно до ступеня відповідальності за прийняття тих чи інших рішень, які можуть бути орієнтиром при розробці моделі ефективного лідерства. Акцентовано увагу на зміцненні особистісних характеристик лідера при реалізації функції новатора та впровадженні соціально-відповідальної поведінки. Досліджуючи реалізацію якостей лідера в управлінні економічними інтересами підприємства, доведено, що специфічність економічних інтересів підприємства полягає в їхньому перетинанні, посиленні відповідно до носія, його відношення до процесу діяльності, тобто внутрішнього або зовнішнього середовища, агрегування за рівнями, а також із основними рисами ефективного лідера. Доведено, що специфічність економічних інтересів підприємства полягає в їхньому перетинанні, посиленні відповідно до носія, його відношення до процесу діяльності, тобто внутрішнє або зовнішнє середовище, агрегування за рівнями, а також із основними рисами ефективного лідера задля нівелювання небезпек. Обґрунтована доцільність інституалізації лідерства і економічних інтересів зацікавлених сторін із застосуванням їх якісного діагностування і моніторингу. Ключові слова: лідерство, керівник, управління, економічні інтереси, підприємство, розвиток, адаптація, методи керівництва.