Статті в журналах з теми "Концепт влади"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Концепт влади.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-43 статей у журналах для дослідження на тему "Концепт влади".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
ФОМЕНКО, Людмила, та Жанна ЯНКО. "КОНЦЕПТ «НЕНОРМАЛЬНОГО» У ФІЛОСОФІЇ М. ФУКО". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 42 (4 червня 2021): 317–28. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.42.21.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є спроба осмислення евристич- ного потенціалу концепту «ненормального» у розумінні між- дисциплінарних зв’язків, які формуються у сучасному людиноз- навстві. Методологічним підґрунтям дослідження послужили принципи і категорії діалектики, філософської антропології, медичної антропології, християнської антропології, цілісний і соціокультурний підхід до пізнання людини і формування нових, синтетичних форм знання про неї. Наукова новизна. Запит на нові методологічні засоби організації і реорганізації знань про людину у другій половині XX століття був усвідомлено сформу- льований як у закордонній, так і в радянській і пострадянській філософії. Постмодернізм, який, здавалося б, повстав проти будь-яких методологій, усе ж в особі М. Фуко ставить свою методологічну парадигму розгляду людини у просторі зістав- лення нормального і ненормального. Концепт «ненормального» є плодом своєрідного синтезу емпіричного та теоретичного підходу до розуміння ненормальності як специфічного медикалі- зованого феномену, зверненого до суспільства, до соціокультур- ного простору буття людини. Медикалізація суспільного жит- тя є необхідною (під час епідемій ‒ проказа чума, короновірус) і водночас стає небезпечною, коли способи і форми боротьби із чумою, сприяючи зрощенню влади і знання, закріплюються в сус- пільстві назавжди. Висновки. Цінність дослідження М. Фуко полягає в тому, що він, розкриваючи зміст і сенс концепту ненормального, виходить з аналізу зв’язків медицини як знання та царини практичної діяльності і влади. Зв’язків глибоких, час- то завуальованих, але які завжди виявляються у просторі вза- ємодії «знання ‒ влада». Історичний дискурс допомагає М. Фуко показати джерело домагання – влади над тілом, форми якої змі- нюються відповідно до розширення соціокультурного простору інституцій, що функціонують, і які бажають здобути цю владу. На прикладі аналізу появи медичної експертизи мислитель роз- криває механізм створення міждисциплінарних зв’язків, які, як не парадоксально, сприяли подальшому поглибленню диференці- ації медичних знань. Але водночас М. Фуко завжди виділяє опо- середковані ланки, які утримують міждисциплінарні зв’язки.
2
Ohanisian M.S. та Kovtun Y.E. "Концепт «оптимізація» в політико-управлінському дискурсі". Theory and Practice of Public Administration 3, № 66 (24 вересня 2019): 44–53. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.03.05.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню оптимізації та вдосконаленню системи публічного управління в умовах сьогодення, особливу увагу приділено дослідженню оптимізації як методу підвищення ефективності функціонування органів державної влади в Україні, проаналізовано наукові дослідження, присвячені оптимізації, а також чинне законодавство України з цього питання, підвищенню якості правової регламентації розподілу функцій в апараті публічного управління.
3
Ганчук, О. М. "Інституціоналізація прав людини як основа правопорядку". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 8–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).506.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини:
1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб;
2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини;
3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини;
4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації;
5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.
4
Сінельникова, М. В. "Ніцшеанське вічне повернення як шлях до самого себе". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 29 (6 липня 2021): 28–32. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.956.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню ніцшеанської ідеї вічного повернення та проблемі її різностороннього трактування. Зауважено, що такий концепт є фундаментом всієї ніцшеанської філософії, який об’єднує в єдине ціле інші ключові ідеї мислителя, такі як надлюдина, «остання» людина, воля до влади, «смерть» Бога, amor fati. Наголошено, що людина зображується Ніцше як дуальна істота, оскільки в ній рівною мірою представлено два протилежних начала – людське й надлюдське. Підкреслено, що, на переконання Ніцше, кожен із нас потенційно вже є надлюдиною, нам лише потрібно «видобути» її з себе, «подолавши» в собі своє людське начало, «вижити» із себе слабку «останню» людину.
Відзначено, що подібне вивищення власної (надлюдської) сутності над усім низьким, незмінним і людським («занадто людським») можливе лише в колі вічного повернення, через яке людина здійснює своє призначення, реалізує мету власного життя та вершить свою долю – самоперевершується та стає надлюдиною. Саме тому ніцшеанське вічне повернення може бути трактоване як ідеальна програма людської самореалізації, вічне становлення людини, її шлях до самої себе, її повернення до власної сутності, до себе справжньої, до оновленого, «покращеного» варіанту себе самої.
Акцентовано, що, лише долаючи саму себе, людина підіймається до найвищого утвердження життя, адже, переживаючи постійний «жах» вічного повернення та радісно вітаючи всі перспективи, які воно перед нами відкриває, людина не тільки створює саму себе, вона ще й перестворює наново увесь світ. Для цього їй потрібна неабияка сила волі, точніше, воля до влади, яка у філософії Ніцше виступає не як жага до панування, а як влада людини над собою, як свобода її самовираження через внутрішню силу духу й самовладання. Таким чином, вдосконалюючись і самоперевершуючи себе, людина досягає більших висот власної самореалізації.
5
ПАНКЕВИЧ, ОЛЕГ. "Концепт мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин". Право України, № 2019/11 (2019): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-128.
Повний текст джерелаАнотація:
Усталене розуміння поняття “народовладдя” як належності всієї повно ти влади в межах території держави народові нині вже вимагає, як видається, врахування викликів глобалізації та масової міграції. Глобалізація, яка сприяє розмиванню етнокультурної ідентичності, загалом не знищує етнічного чинника, не спричиняє повної уніфікації соціокультурної сфери. Одним із перспективних варіантів забезпечення міжкультурного діалогу, вирішення правових протиріч та досягнення взаєморозуміння в умовах подекуди вимушеного співіснування носіїв різноманітних етнокультурних ментальностей, є ідея та політико-правова концепція мультикультуралізму. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи та різновидів мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин. Важливим практичним моментом є загальна спрямованість комунітаризму на захист прав етнічних, конфесійних та інших меншин, що до певної міри зближує комунітаризм із мультикультуралізмом. Водночас еволюція позиції частини лібералів від неприйняття до схвалення правової політики мультикультуралізму є результатом впливу комунітарної парадигми та наочним доказом синтезу й конвергенції обох філософських напрямів і появи нового концептуально модифікованого політико-правового “гібриду” – ліберального комунітаризму. Наголошено на тому, що за аналогією із “сімейством лібералізмів” можна вести мову про “сімейство мультикультуралізмів”, маючи на увазі неможливість (а ймовірно, й недоцільність) створення єдиної для всього глобального соціуму концепції мультикультуралізму. Як діахронно, так і географічно соціальні відмінності можуть бути дуже суттєвими. Мультикультуралізм як політико-правова концепція і як правова політика може бути ефективним лише щодо конкретної держави в конкретно-історичних умовах. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є питання щодо вибору тієї чи іншої моделі, або ж навіть унікального локального варіанта мультикультуралізму. Поняття мультикультуралізму не може використовуватися для опису емпіричної соціальної реальності відокремлено від нормативного підходу. Розрізнення дескриптивного/нормативного у мультикультуралізмі є вираженням класичної дихотомії сущого/належного, яка є однією з базових категоріальних пар для філософії права та моралі. Схематично аналізовану категорію можна означити 1) як ідею (належ не, повинне) і 2) як втілення цієї ідеї (суще). Отже, є ідея “мультикультуралізму” і, відповідно, є соціальна реальність, яка до певної міри є втіленням цієї ідеї в життя. Під таким кутом зору про дескриптивний підхід варто говорити лише у контексті втілення нормативного підходу, але жодним чином не окремо чи навіть у сукупності з останнім. Зі свого боку необхідність уваги до нормативних аспектів мультикультуралізму, до “правового мультикультуралізму” викликає потребу спеціальних досліджень у межах правничих дисциплін, насамперед – філософії права.
6
Юхно, Ірина Валеріївна. "СТАБІЛЬНІСТЬ ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 6 (28 лютого 2022): 18–22. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.6.3.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено поняття стабільності публічно-управлінської діяльності з позицій конституційно-правового змісту. Проаналізовано напрями конституційної реформи, визначено особливості суб’єктності органів влади у процесі реформ. У статті обґрунтовано розвиток суспільних відносин в Україні в умовах конституційного реформування, розкрито інституціональні й теоретичні засади трансформаційного процесу в публічному управлінні. Розвинуто авторську класифікацію особливостей конституційного регулювання окремих складників публічного управління в Україні, на цій основі запропоновано авторський підхід до розвитку нових форм публічно-управлінської діяльності. Проаналізовано особливості конституційних змін, реалізованих у 2014–2021 роках в Україні, з позицій суспільних потреб. Розроблено рекомендації щодо удосконалення засад нормативно-правового, організаційного та інституціонального забезпечення реалізації демократичних основ публічно-управлінської діяльності в умовах трансформації українського суспільства. Визначено критерії стабільності публічно-управлінської діяльності (ПУД) в умовах конституційного реформування. Обґрунтовано залежність результатів конституційного реформування від напрацювання програмних цілей реформування, наявності відповідного «конституційного традиціоналізму», наявності політичного сприйняття реформ. Стабільність ПУД запропоновано визначити як: абсолютно стабільну (гранично стабільну систему); абсолютно стабільну систему публічного управління (або гранично стабільну систему); умовно стабільну систему публічного управління; нестабільну систему публічного управління. Доведено, що саме стабільність управління забезпечує можливість досягнення програмованого результату. Обґрунтовано концептуальну модель транзитивної моделі сталого розвитку публічного управління, в основі якої закріплено концепт стабільності публічно-управлінської діяльності. Доведено, що консервативна по суті модель публічного управління в процесі реформ має показувати стабільний стан функціонування, що може бути визначено на основі критеріального аналізу складників реформ.
7
КЛИМЕНКО, ОКСАНА. "Розвиток законотворчих ідей щодо конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-105.
Повний текст джерелаАнотація:
Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.
8
ГМИРКО, ВАЛЕРІЙ. "Діяльнісний концепт доведення в суді у реструктуризованому кримінальному процесі (методологічні тези-рефлексії на тему частин 1–2 статті 17 Кримінального процесуального кодексу України)". Право України, № 2019/09 (2019): 31. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-031.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зазначається, що в пострадянській доктрині починає формуватися концептуальна методологічна гіпотеза про потребу реструктуризації кримінального процесу шляхом виведення підсистеми досудового провадження із загальної структури кримінального судочинства (кримінального процесу). Зазначається, що практичним наслідком цієї констатації має стати проведення диференційованого правового регулювання двох юридичних феноменів: 1) деформалізованої адміністративно-поліційної детективної діяльності з готування кримінального позову, здійснюваної під судовим контролем у формі поліційного дізнання; 2) діяльності суду з розгляду юридичних домагань сторони обвинувачення як кримінального позивача, здійснюваної у межах належної правової процедури (ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, КПК України). Якщо пристати на цю наукову гіпотезу, то тоді поліційну версійну (проєктно-пізнавальну) та обґрунтувальну діяльність можна кваліфікувати як підготовчу діяльність (підготовче провадження) сторони обвинувачення до доведення в суді її категоричного твердження про матеріальну та процесуальну підставність кримінального позову (частини 1, 2 ст. 17 КПК України). Тому феномен кримінального процесу пропонується розглядати як винятковий атрибут судової влади, оскільки “процес є лише там, де є обвинувачення та суд”. Метою статті є спроба проблематизувати (узяти під сумнів) цей узвичаєний та освячений часом доктринальний status quo, а відповідно, запропонувати нові візії феноменів доказування й доведення у кримінальному процесі. Автор вважає, що поняття “доведення” у судовому процесі можна визначити як спеціальне юридичне поняття на позначення різновиду аргументаційної миследіяльності сторони обвинувачення в суді з обстоювання in merito своєї правової позиції. Досліджується питання нормативної структури діяльності сторони обвинувачення з доведення в суді, яку створюють такі елементи: “об’єкт”, “мета”, “вихідний матеріал”, “спосіб”, “актор”, “засоби”, “продукт”. Підкреслюється, що репрезентована функціональна структура діяльності доведення сторони обвинувачення у суді реалізується в її процесі, в якому можна виокремити підготовчий, головний і кінцевий етапи. Підготовчий етап доведення, на думку автора, складається із таких елементів: 1) оголошення прокурором обвинувального акта; 2) одержання “роз’яснень” прокурора щодо обвинувального акта; 3) з’ясування позиції захисника щодо обвинувального акта; 4) з’ясування ставлення підсудного до висунутого обвинувачення; 5) з’ясування позиції захисника щодо прийнятності юридичної формули виступу підсудного. Головний етап процесу судового доведення складається із таких елементів: 1) вступна промова прокурора; 2) надання судові списку доказових матеріалів обвинувачення; 3) з’ясування позиції захисту щодо доказів, пропонованих обвинуваченням; 4) дослідження доказів сторони обвинувачення; 5) вступна промова захисника; 6) надання судові списку доказів захисту; 7) з’ясування позиції обвинувачення щодо доказів, пропонованих захистом; 8) дослідження доказів сторони захисту; 9) допит підсудного. Кінцевий етап судового доведення складається із кінцевих виступів сторін. Автор робить висновок, що оскільки основний масив аргументаційної роботи сторін із доведення й спростування у пропонованій схемі виконується в спеціально відведений для цього час, то завдання кінцевих промов полягає у тому, щоб стисло викласти результати критики правових позицій своїх опонентів і подати свої пропозиції щодо шуканого рішення суду. У межах виголошення кінцевих промов першою з них виступає сторона обвинувачення, другою – сторона захисту в особі захисника, сам підсудний із так званим “останнім словом” не виступає взагалі. Після закінчення промов сторони вручають судові їхні тексти.
9
Цуркан-Сайфуліна, Юлія Василівна. "ЗВ’ЯЗОК ВЛАДИ І ПРАВА У КОНЦЕПЦІЯХ ЮРИДИЧНОГО ПОЗИТИВІЗМУ". Актуальні проблеми політики, № 64 (21 січня 2020): 21–47. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.186.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті розглянуто сутність право розуміння та основні підходи його наукового осмислення. Визначено типологію праворозуміння. У рамках дослідження запропоновано підхід, відповідно до якого існує чотири основних типи праворозуміння: юридичний позитивізм, юснатуралізм, соціологічне праворозуміння та інтегральне праворозуміння. Встановлено, що кожен із цих типів праворозуміння так чи інакше торкається проблем владної зумовленості права.Визначено, що у найбільш спрощеному вигляді юридичним позитивізмом вважається стиль правової думки, в якому використовуються трипостулати: постулат про розмежування права і моралі, постулат про соціальні джерела права та постулат про дискретність судових рішень. Доведено, що той дискурс щодо позитивізму, який сформувався на пострадянському просторі, не повною мірою відповідає вихідним позиціям сучасного юридичного позитивізму. З’ясовано, що найбільш релевантним проблемі зв’язку права і влади є другий постулат, який вказує на обов’язкову наявність інституційного зв’язку між соціальними й нормативними фактами та змістом права.Обґрунтовано одну з ключових методологічних засад сучасного юридичного позитивізму: право відрізняється від інших регулятивних систем не змістовно, а формально. Доведено, що найбільш яскраво залежність розуміння права від концепту влади проявляється саме в позитивізмі. Позитивне розуміння права пов’язане з концептом державної влади, в якому межі права окреслено поняттям державної влади. Право – це закон, а закон – це інститут, встановлений владою. Юридичне бачення права через поняття закону – це його бачення крізь призму поняття державної влади, яка створює закон і забезпечує його реалізацію.Обґрунтовано, що призначення держави полягає не у створенні природних прав людини (інакше б вони від неї залежали і не були б невід’ємними), а у їх визнанні та максимальному захисті.
10
Стрелков, В. В. "Конфігурація делегітимаційного процесу та деініціалізація президентської влади". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 26 (2 березня 2021): 77–81. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i26.909.
Повний текст джерелаАнотація:
Криза легітимності інститутів політичної влади є актуальною проблемою сучасного політичного процесу. Особливо гостро такі проблеми відчуваються у державах, які знаходяться на етапі демократичного транзиту. Легітимність як політичне явище та наукова категорія є предметом зацікавленості широкого кола дослідників. Однак, незважаючи на наукову необхідність у дослідженні закономірностей перебігу процесу втрати легітимності, ми спостерігаємо певне уникнення наукового впровадження концепту делегітимації у політичну науку. З огляду на відсутність великої кількості наукових праць, присвячених проблемам делегітимації політичної влади, вважаємо за необхідне надати визначення поняття «делегітимація» – це процес відчуження політичної влади від джерел легітимності, внаслідок якого відбувається втрата суб’єктності стосовно них. У статті розглядається теоретична концепція конфігурації делегітимаційного процесу. У випадку відсутності адекватної та своєчасної політтехнологічної реакції на делегітимаційний процес він може призвести до деініціалізації президентської влади. Дослідження процесу делегітимації президентської влади та етапів його перебігу є важливим у контексті сприяння забезпеченню стабільності і сталого розвитку політичної системи та її інститутів. У рамках цього дослідження ми розглянули кризу легітимності як політичне явище. Встановили особливості впливу кризи легітимності на політичну систему. Запропонували розрізняти такі типи кризи легітимності президентської влади: інституційна, нормативно-процедурна, суспільно-політична, міжнародних зносин. Дослідили технології, які застосовують для управління процесом делегітимації президентської влади на етапі деініціалізації. Визначили найбільш релевантні методи для оцінки ефективності та контролю за результатами застосування делегітимаційних політичних технологій.
11
Колоїз, Ж. "Лінгвоментальна репрезентація концепту ВЛАДА в українському афористичному корпусі". Українське мовознавство, Вип. 1 (46) (2016): 40–52.
Знайти повний текст джерела
12
Колоїз, Ж. "Лінгвоментальна репрезентація концепту ВЛАДА в українському афористичному корпусі". Українське мовознавство, Вип. 1 (46) (2016): 40–52.
Знайти повний текст джерела
13
Воронянський, О. В. "ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КОНЦЕПТУ «ГЛИБИННА ДЕРЖАВА» В ПОЛІТОЛОГІЧНІЙ АНАЛІТИЦІ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 21 (2020): 15–26. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2020.21.2.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена розгляду концепту «глибинна держава», який на протязі останніх років активно впроваджується в площину політичного аналізу. Розглянуто основні підходи до визначення сутності глибинної держави в американській та вітчизняній політичній аналітиці, а також проблему наукової новизни даного терміну та аналітичної концепції, побудованої на його базі. Показано, що в рамках економічної системи, яка орієнтована на отримання індивідуального прибутку, внаслідок монополізації відбувається системна переорієнтація механізму держави від виконання загальносоціальних функцій на закріплення тіньових інститутів, які націлені на забезпечення привілейованого доступу до влади і джерел ресурсного забезпечення для обмеженого кола ресурсозабезпечених груп. Це супроводжується відсіканням від доступу до інституційного впливу на прийняття владних рішень для основної маси громадян
14
Гайдученко, Л. В. "Структурна організація концепту macht (влада) в німецькомовній картині світу". Проблеми семантики слова, речення та тексту, Вип. 20 (2008): 41–46.
Знайти повний текст джерела
15
Гайдученко, Л. В. "Дериваційне поле концепту macht (влада) в німецькомовній картині світу". Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики, Вип. 13 (2008): 74–80.
Знайти повний текст джерела
16
БАКУМОВ, ОЛЕКСАНДР. "Відповідальність Парламенту України в системі юридичної відповідальності держави: конституційно-правовий аналіз". Право України, № 2019/07 (2019): 198. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-07-198.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті подано конституційно-правовий аналіз юридичної відповідальності Парламенту України, зокрема: загальнотеоретичні та конституційноправові засади такої відповідальності; зв’язок між відповідальністю Парламенту та відповідальністю держави; своєрідність конституційно-правового закріплення інсти туту юридичної відповідальності Верховної Ради України та практики його реалізації. Метою статті є визначення у конституційно-правовому ракурсі особливостей відповідальності Парламенту в системі юридичної відповідальності держави. Проблематика юридичної відповідальності держави стала однією з провідних у вітчизняному конституційно-правовому дискурсі протягом останніх років. І це цілком виправдано, адже науково-теоретичний і прикладний рівні забезпечення реальності відповідного конституційно-правового інституту досі не можна визнати задовільними. Водночас тривала криза у державній владі обумовлює підвищений інтерес науковців і практиків до пошуків нових форм та видів відповідальності суб’єктів конституційно-політичних відносин, насамперед держави та її органів. Тож ці оцінки об’єктивно спонукають до поглиблення наукового пошуку в означеному напрямі. У цьому сенсі особливий науково-теоретичний і прикладний інтерес становить проблематика віднесення до сфери та суб’єктів юридичної відповідальності Парламенту України, який конституйований єдиним органом законодавчої влади (ст. 75 Конституції України) та органом, що має представницьку природу. Адже юридична відповідальність закономірно вважається невід’ємним конститутивним елементом правового статусу Парламенту, як і будь-якого іншого органу державної влади, поряд із його правами та обов’язками (повноваженнями). Проте й досі Парламент України залишається до певної міри нетиповим суб’єктом юридичної відповідальності з огляду на сукупність таких факторів: тривалість переважно дореволюційних і радянських конституційно-правових уявлень щодо невідповідальності Парламенту як органу народного представництва; ототожнення невідповідальності Парламенту з абсолютизованою моделлю депутатського імунітету; відсутність спеціального конституційного та законодавчого регулювання предмета, видів, меж такої відповідальності та конкретних санкцій за вчинення деліктів з боку Парламенту; відсутність юридичної інституціалізації концепту конституційно-правової відповідальності загалом і цього різновиду юридичної відповідальності Парламенту зокрема, тощо. Тож закономірно, що сьогодні Верховна Рада України цілком справедливо вважається одним із найскладніших колективних суб’єктів юридичної відповідальності. Проблематика юридичної відповідальності Парламенту України тривалий час була недостатньо дослідженою в українській конституційно-правовій науці. Так, окремі питання юридичної відповідальності Верховної Ради України, її співвідношення з відповідальністю парламентарів та держави загалом порушувалися у наукових працях, проте цілісної та завершеної картини юридична відповідальність Парламенту в системі юридичної відповідальності держави в Україні так і не отримала.
17
Skiba, E. "Принцип методологічного плюралізму як інструмент дослідження концепту «гендерна ідентичність»". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 1 (11 березня 2018): 12–18. http://dx.doi.org/10.15421/17181.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто необхідність використання принципу методологічного плюралізму як дієвого засобу повного та неупередженого аналізу відтворення гендерної нерівності у різних соціокультурних дискурсах. З’ясовано, що протилежність підходів до проблеми гендерної ідентичності, неоднорідність розуміння її витоків у різних наукових школах, сприяли більш детальному і всебічному вивченню як проблеми гендерної дихотомії, так і проблеми відтворення гендерного домінування. Визначено, не існує якоїсь жорстко встановленої екзистенційно-справжньої, біологічно обумовленої, незмінної для усіх історичних та культурних періодів чоловічої чи жіночої соціально-культурної поведінки, засобів сигніфікації та презентації. Встановлено, що необхідність, обов’язковість вибору гендерної ідентичності, різний її зміст у різних соціально-культурних контекстах показує нестійкість та гнучкість її як категорії існування. Виявлено, що спроба зумовити наявність фіксованості, стабільності і, як наслідок, виключної легітимності будь-якої гендерної ідентичності, так само як і спроба довести перевагу однієї гендерної ідентичності над іншою при перформативній гнучкості сигніфікаціі гендерної ідентичності, служить обґрунтуванням наявності проблеми гендерної відмінності. Доведено, що гендерна ідентичність безпосередньо пов’язана з проблемами відмінності, домінування та влади і є тим базисом, вирішення проблем якого могло б допомогти вийти із соціально-економічної кризи заради збереження миру й стабільності всієї світової спільноти.
18
Мизин, Т. О. "КОНЦЕПТИ POWER / ВЛАДА ТА PEOPLE / ЛЮДИ В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ ЛІНГВОКУЛЬТУРАХ". Науковий вісник ДДПУ імені Івана Франка. Серія: Філологічні науки (мовознавство), № 14 (19 січня 2021): 136–40. http://dx.doi.org/10.24919/2663-6042.14.2020.223458.
Повний текст джерела
19
Міхровська, М. "ЦИФРОВА ТРАНСФОРМАЦІЯ ДЕРЖАВИ ЯК НОВИЙ ЕТАП АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 119–27. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2193.
Повний текст джерелаАнотація:
Адміністративна реформа вУкраїні – явище, значення якоговажко переоцінити. Вже багатороків, з моменту прийняття Кон-ституції України, наша державаперебуває в стані постійногореформування. Ці трансформа-ційні процеси охоплюють майжевсі аспекти життєдіяльності дер-жави, а тому важливим є визна-чити, на якому етапі трансформа-ційних змін сьогодні знаходитьсянаша держава. У статті проана-лізовано визначення адміністра-тивної реформи та вказано цілі йнапрями, що були визначені концеп-туальним документом – Концеп-цією адміністративної реформи.З’ясовано, що адміністративнареформа, розпочата ще у 1997 році,не була закінчена, а лише перейшлана новий етап.Автором визначено сім основнихетапів реалізації адміністратив-ної реформи. Основний акцентзроблено на останньому, сучас-ному – «цифровому» етапі. Проана-лізовано законодавство, прийнятена кожному з етапів, а також вка-зано, які саме акти, що сприялиінформатизації, було впроваджено.Вказано, що цифровий етап прове-дення адміністративної реформибув закладений у Концепцію адмі-ністративної реформи із самогопочатку, а застосування інформа-ційно-комунікаційних технологійбуло визначено як абсолютно необ-хідний аспект здійснення такогореформування.Автор акцентує увагу на тому,що поняття «адміністративнареформа» є досить застарілою якчерез неповний суб’єктний склад,так і через те, що у класичній адмі-ністративній реформі переважа-ють зв’язки лише субординаційногохарактеру, що суперечить тен-денціям з демократизації системипублічної влади останніх десяти-літь. Отже, поняття «адміністра-тивна реформа» нині потребуєвдосконалення, тому пропонуєтьсязамінити його більш сучасним тер-міном «реформа публічної влади».Новий, цифровий етап адміні-стративної реформи характери-зується передусім новим рівнемвзаємодії між державою та сус-пільством. Підкреслено, що адмі-ністративна реформа і цифроватрансформація держави насправдімають одну спільну мету. Так,втілення принципу «держава длялюдини» повністю перекреслюєусталений принцип «управліннязаради управління», що і є одною знайважливіших цілей впровадженняодночасно як цифрових технологійу повсякденне життя, так і адмі-ністративної реформи.
20
Koloiz, Zhanna. "Linguistic and mental representation of POWER concept in Ukrainian aphoristic set." Ukrainian Linguistics 46 (2016): 40–52. http://dx.doi.org/10.17721/10.17721/um/46(2016).40-52.
Повний текст джерелаАнотація:
This article deals with the universal POWER concept and its linguistic and mental representation in the Ukrainian aphoristic set. The paper focuses on revealing the features of semantic content collision within the investigated concept and the conceptual system. This investigation demonstrates the new knowledge about the conceptualization and interpretation of the relevant concept. The semantic content of the studied concept is verbalized in the aphoristic set. It is presented through the prism of nuclear, circumnuclear and peripheral elements. The author also describes a number of techniques used to achieve certain stylistic effects.
21
Koloiz, Zhanna. "Linguistic and mental representation of POWER concept in Ukrainian aphoristic set." Ukrainian Linguistics, no. 46 (2016): 40–52. http://dx.doi.org/10.17721/um/46(2016).40-52.
Повний текст джерелаАнотація:
This article deals with the universal POWER concept and its linguistic and mental representation in the Ukrainian aphoristic set. The paper focuses on revealing the features of semantic content collision within the investigated concept and the conceptual system. This investigation demonstrates the new knowledge about the conceptualization and interpretation of the relevant concept. The semantic content of the studied concept is verbalized in the aphoristic set. It is presented through the prism of nuclear, circumnuclear and peripheral elements. The author also describes a number of techniques used to achieve certain stylistic effects.
22
Сафонова, Д. Н., та О. А. Анциферова. "АНАЛИЗ ЗАПАСОВ ПРОДУКТИВНОЙ ВЛАГИ В ТЯЖЕЛОСУГЛИНИСТЫХ ПОЧВАХ АГРОЛАНДШАФТОВ КАЛИНИНГРАДСКОЙ ОБЛАСТИ". Youth science reporter, № 4(26) (1 грудня 2020): 12. http://dx.doi.org/10.46845/2541-8254-2020-4(26)-12-12.
Повний текст джерелаАнотація:
В результате проведенных в 2019 г. исследований были изучены изменения запасов продуктивной влаги в течение одного вегетационного сезона с марта по ноябрь на террито-рии сенокосного сельскохозяйственного угодья, расположенного на почвах тяжелого грану-лометрического состава. Проанализирована связь между запасом продуктивной влаги в мет-ровом слое и в слое 0–20 см и погодными условиями. Выявлена зависимость между значени-ями запасов продуктивной влаги и сроками вегетации растений. Количество продуктивной влаги начинает увеличиваться в конце сентября, в течение всей осени, также высокие значе-ния наблюдаются с марта и до конца мая. Запасы продуктивной влаги в метровом слое на ключевом участке в целом можно оценить как хорошие. Почвы исследуемого агроландшафта подходят для выращивания кормовых культур и обладают достаточным запасом продуктивной влаги.
23
ВЕРЛОС, НАТАЛЯ. "Рецепція у муніципальному праві". Право України, № 2020/10 (2020): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-110.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасний стан державотворення в Україні супроводжується динамічним процесом реформування системи законодавства у напрямі децентралізації влади, поступовим оновленням інституційного дизайну конституційного механізму публічної влади, виокремленням муніципальної влади як окремого виду публічної влади. Цей процес супроводжується рецепцією окремих ідей, концепцій, доктрин, інститутів і норм муніципальним правом України. Саме дослідження проблеми рецеп ції в муніципальному праві України є нагальною потребою сьогодення і вимагає від науки доктринального визначення та вироблення якісно оновленого концепту державного будівництва. Метою статті є дослідження сутності та змісту рецепції як загальнотеретичного та муніципально-правового феномену, визначення доктринальної дефініції рецепції у муніципальному праві крізь призму виділення характерних ознак з урахуванням галузевої специфіки та прогностичних тенденцій розвитку муніципального права. Встановлено, що сучасні доктринальні підходи до розуміння поняття “рецепція” пропонують розглядати її: по-перше, як сприйняття правом тієї чи іншої держави норм (положень) раніше існуючих держав; по-друге, як процес технічного прийняття відповідними органами державної влади норм права, які текстуально повторюють норми міжнародно-правових; по-третє, як нав’язування (змушування) прийняття норм права однією державою іншій унаслідок певного політичного тиску; по-четверте, як добровільне запозичення норм права певної держави у разі пробільності правового регулювання визначеного кола суспільних відносин. Доведено, що механізм муніципально-правової рецепції починається зі сприйняття доктринальної ідеї і завершується засвоєнням та ефективним функціонуванням муніципально-правової норми чи інституту. Пропонується у процесі формування доктринальної дефініції та вироблення системного уявлення про сутність рецепції в муніципальному праві виділяти низку характерних ознак, серед яких: 1) муніципально-правовий феномен і глобальний процес міждержавної взаємодії; 2) у процесі рецепції можуть сприйматися не тільки ідеї, доктрини, норми тощо, а й міжнародно-правові норми; 3) може мати односторонній характер і відбуватися за ініціативи тільки країни-реципієнта або країни-донора, а в деяких випадках двосторонній (країна-донор – країна-реципієнт)або багатосторонній характер (у процесі сприйняття міжнародно-правових норм); 4) має кростемпоральний характер, що виявляється у сприйнятті, впровадженні та засвоєнні зарубіжного правового матеріалу створеного як у сучасну, так і в історичну епохи; 5) має усвідомлений, вольовий характер, тобто механізм реалізації обов’язково відбувається за ініціативи органів публічної влади на підставі нормативного закріплення; 6) має на меті сприяти розвитку та модернізації муніципального права, але може мати як конструктивні, так і деструктивні правові наслідки. У результаті проведеного дослідження пропонується розуміти “рецепцію у муніципальному праві” як муніципально-правовий феномен і процес міждержавної правової взаємодії, що має кростемпоральний характер та полягає у можливості чи необхідності сприйняття, впровадження та засвоєння зарубіжних муніципально-правових ідей, доктрин, концепцій, норм, інститутів (міжнародно-правової норми) національною системою права з метою модернізації та розвитку системи місцевого самоврядування.
24
Титаренко, Віта. "Теоретичні й практичні виміри «українського світу»: місце та роль релігії". Ukrainian Religious Studies, № 93 (26 квітня 2021): 32–48. http://dx.doi.org/10.32420/2021.93.2219.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті розглядається питання онтології українського соціуму в контексті потенційного його виходу із стану сингулярності – він (соціум) має шанс перетворитися на щось позитивно інше, або так і залишитися у вимушено знайденому стані радикального збурення, із суттєво зміненим порядком речей, явищ, очікувань, сподівань. Цей процес характеризується наступною контроверсійністю: 1) наявністю високого ризику деструктивних змін, які мають релігійну основу; 2) наявністю потенціалу конструктивних змін, досвід якого накопичений та апробований самою історичною присутністю релігії.
Автор пропонує (з позицій філософсько-релігієзнавчих) пошук життєздатних і емпірично дієвих концептів, спроможних об’єднати громадян країни (у їх етнічній, культурній, релігійній тощо багатоманітній ідентичності) у прагненні вивести український соціум із стану сингулярності в новій якості – з перспективами позитивних змін.
В статті аналізуються окремі теоретичні аспекти поняття «український світ», яке стає актуальним в середовищі релігієзнавців і його співвіднесеність з поняттями «нація», «українська нація», «етнічна нація», «громадянська (політична) нація», «національна ідея», «національна держава» тощо. В широкому розумінні «український світ» може розглядатися як простір єднання, співставний із загальнонаціональною ідентичністю, де індивід ототожнює себе з певними символами, цінностями, історією, територією, культурою, а також з державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами. Таке розуміння концепту «український світ» логічно виводить нас на необхідність аналізу практичної його складової. Послуговуючись даними соціологічних опитувань, статистичними даними, інтерв’ю, прикладами діяльності релігійних організацій і об’єднань – аналізується місце релігії в цьому просторі єднання, її потенціал, ризики, виклики.
Висновується, що «український світ» як простір єднання може і здатен формуватися за умов: 1) адекватної і зваженої політики з боку, перш за все, української держави – відповідно до Конституції, чинного законодавства, без преференцій для окремих конфесій (особливо на місцях), як шлях формування довіри до органів влади з боку конфесій; 2) розуміння і усвідомлення з боку представників церков і релігійних організацій своєї відповідальності перед українським суспільством, базування на універсальних загальнолюдських цінностях, здатних об’єднати українців та реалізація цих цінностей через практичну діяльність в суспільстві.
25
Сінельнікова, М. В. "Нестерпна «важкість» буття або ідея вічного повернення у філософії Ф. Ніцше". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 27 (6 квітня 2021): 48–52. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.920.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено ніцшеанську ідею вічного повернення, яка вважається найбільш фундаментальною і найменш проясненою у філософії німецького мислителя. Зауважено, що її сутність краще висвітлюють основні аспекти, які розглядаються Ф. Ніцше, а саме онтологічний, космологічний, антропологічний, метафізичний, екзистенціальний та аксіологічний. Констатовано, що лише в єдності ці аспекти допомагають краще збагнути сутність ніцшеанського концепту вічного повернення. Зазначено, що онтологічний аспект вічного повернення описує «фактичні» ознаки реальності: все у світі повертається до того ж самого нескінченну кількість разів, тому буття нагадує своєрідний калейдоскоп, де щоразу випадають нові комбінації. Космологічний аспект вічного повернення передбачає нескінченність часу, в якому зливаються в одне ціле минуле та майбутнє, а миттєвість теперішнього ніби застигає у вічності. Антропологічний аспект передбачає пошуки сенсу життя у нескінченному колі вічного повернення, який проступає у Ф. Ніцше в образі надлюдини, що визнається єдиним сенсом сущого і трактується філософом як становлення самої людини через зростання у ній волі до влади. Цьому сприяє «смерть Бога», виголошена Ф. Ніцше, адже саме вона дає людині можливість максимально проявити свій творчий потенціал через власне зростання та подолання в собі всього «низького» та «людського». Екзистенціальний аспект вічного повернення пропонує людині новий імператив існування, який закликає її проживати кожну мить так, щоби бажати її вічного повернення. Метафізичний аспект вічного повернення демонструє буття як становлення надлюдини та її волі до влади, яке визнається її невід’ємною сутністю. Аксіологічний аспект ніцшеанської ідеї вічного повернення наголошує на тому, що відтепер сама людина повинна стати «мірою» усіх речей і здійснити переоцінку цінностей. Підсумовано, що вчення Ф. Ніцше про вічне повернення, надлюдину і волю до влади, зрештою, зводяться до однієї єдиної формули, а саме людського «самовизначення» через самоперевершення та самоподолання.
26
Бутирін, Є. О. "РОЗРОБКА ЗАКОНОПРОЕКТУ ЗЕМСЬКОЇ РЕФОРМИ – БОРОТЬБА КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ДИСКУРСІВ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, № 95 (30 вересня 2021): 13–26. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.95.13-26.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено історико-правовий аналіз концептів місцевого самоврядування в Російській імперії другої половини ХІХ століття. Зроблені висновки, що в першій половині ХІХ століття самоврядування в містах існувало суто номінально; ані магістрати та ратуші, ані шестигласні думи та міські голови не мали реальної влади, яка цілком зосереджувалась у поліційних установах та бюджетних комітетах, що адміністрували міські кошти. У статті досліджується еволюція ідей та поглядів на реформування системи місцевого управління після скасування кріпосного права і, зокрема, місцевого самоврядування, його система, склад, компетенція. Показана боротьба ліберального та консервативного таборів у ході розробки проекту земської реформи 1864 р.
27
Petrenko, Maxim. "Проблема людської гідності за доби просвітництва: І. Кант". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 1 (5 жовтня 2021): 96–110. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2021.2.1.06.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто проблему людської гідності за доби Просвітництва (на прикладі філософії І. Канта) у контексті сучасного філософського дискурсу проблеми. Зазначено, що подальший розвиток суспільства формує запит на правову соціально-орієнтовану державу, де надаються та забезпечуються широкі права та свободи для усіх громадян (незалежно від національності, віросповідання, культури, матеріального стану), що зрештою стає важливою засадою осмислення та буття людської гідності. Йдеться про право громадянина висловлювати свою думку та громадянську позицію, а завдання влади забезпечувати широкий спектр прав та свобод, які визначаються І. Кантом як моральні (природні). Ось чому звернення сучасних філософів та дослідників до філософії І. Канта, його тлумачення природи людини, її прав та свобод, що зумовлене певною схожістю доби Просвітництва та сучасного етапу розвитку суспільства. Означена подібність втілилася у низці факторів, що створюють нову картину світу, а саме: кардинальні зміни політичного, соціального та економічного устрою; традиційного людського буття та життєвого світу; швидкість та глобалізм сучасних трансформацій не тільки у виробничих сферах, а й у соціально-побутових, морально-етичних та суспільно-політичних відносинах. Наголошено, що названі процеси втілюються у моральному (природному) та адміністративному праві і суттєво впливають на свободи та рівність усіх членів суспільства; самостійність дій кожного члена спільноти як громадянина; відсутність патерналізму на рівні взаємин громадянин-суспільство-влада. Таким чином, представлена І. Кантом етично-правова концепція людської гідності знаходить розуміння та застосування в концептах аргументативної та екологічної етики, етики відповідальності у прагненні до створення таких владних структур, за яких суспільний консенсус досягається через аргументований діалог усіх членів суспільства та колективну відповідальність за дії. Таким чином цілісна реконструкція роздумів І. Канта про людину, її гідність та свободу, засвідчує органічну приналежність української філософії до європейського інтелектуального та філософського контексту розуміння загальнолюдських морально-етичних норм, прав і свобод
28
Хоміч, Юрій Григорович. "ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СПРЯМУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 6 (28 лютого 2022): 13–17. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.6.2.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено дослідженню функціональних особливостей діяльності правоохоронних органів у системі публічного управління. Уточнено визначення правоохоронної функції держави як відносно самостійного, унормованого законами України і відокремленого напряму діяльності спеціально уповноважених державою органів та посадових осіб державної влади, інститутів громадянського суспільства та окремих громадян у сфері правоохорони та забезпечення правопорядку у суспільстві. Показано сучасний функціональний зміст правоохорони у контексті державно-управлінських реформ і подано сутність правоохорони як інтегрованого комплексу специфічних заходів держави із підтримання правопорядку в ній. Уточнено зміст поняття «функціональне забезпечення право охорони» через установлення особливостей реформування системи правоохорони на рівні держави. Розглянуто проблеми систематизації загальних функцій держави, визначення місця правоохоронної функції у системі державних функцій, встановлено її внутрішній зміст у контексті із правоохоронними органами. Систематизовано сучасні підходи до розуміння інституційної дихотомії понять «правоохоронна функція держави» і «правоохоронні органи держави» із позицій нормативного трактування. Проаналізовано наявні дослідницькі підходи до системної реформи органів влади, що забезпечують реалізацію правоохоронної функції. У статті з позицій публічно-управлінського концепту розкрито раціональну модель правоохоронної функції держави, критерії віднесення державних органів до правоохоронних, удосконалення механізму управління правоохоронною системою. Обґрунтовано новий підхід до змісту правоохоронної функції держави як суб’єкта публічної сфери та на цій основі детерміновано сутність правоохоронного змісту публічної діяльності, що реалізується тільки державою. Доведено, що з позицій функціональності правоохоронна функція виступає об’єктивно необхідним напрямом діяльності всього державного механізму, адже як держава, так і соціальна структура будь-якої спільноти не можуть виконувати свої функції без інструментів правозабезпечення.
29
Василенко, Юлія Вікторівна. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ МЕХАНІЗМІВ РОЗВИТКУ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ МЕДИЧНОЇ ОСВІТИ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (10 травня 2022): 113–18. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2022.1.17.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено науковий огляд сучасних досліджень у галузі публічного управління з проблем розвитку післядипломної медичної освіти та виокремлено перспективи подальшого розгляду механізмів її реформування. Узагальнено аспекти соціальної значущості розвитку післядипломної медичної освіти як підґрунтя для визначення підходів до вирішення актуальних теоретичних і практичних завдань у цій сфері. Виявлено низку проблем державного управління у сфері охорони здоров’я, що пов’язуються науковцями з удосконаленням післядипломної медичної освіти: розвиток інтенсивного навчання всіх груп фахівців цієї галузі, навчання в установах охорони здоров’я, самостійного навчання, забезпечення якості підготовки керівних кадрів органів управління охороною здоров’я, закладів охорони здоров’я, удосконалення механізмів формування державного замовлення на підготовку кадрів. Підтверджено необхідність більшого врахування специфіки механізмів розвитку післядипломної медичної освіти, зумовленої міжгалузевим характером управління (охорона здоров’я, освіта). Зазначене дозволило окреслити завдання поглиблення знань про механізми міжгалузевого управління з урахуванням розвитку сучасної теорії публічного управління й запитів суспільства. Робиться висновок про необхідність узагальнення теорії та практики запровадження механізмів державного управління в умовах утвердження концепту «публічності». Реформування післядипломної медичної освіти в Україні пов’язуються з запровадженням механізмів інноваційного розвитку системи охорони здоров’я. Еволюція теоретичних поглядів на механізми державного управління розглядається у контексті пошуку нових ідей щодо запровадження засобів, важелів, стимулів впливу влади на систему медичної освіти з точки зору поглиблення суб’єкт-суб’єктних відносин у процесі управління суспільними справами та в умовах міжсекторального підходу. Підкреслюється важливість вивчення впливів демократизації державно-суспільних відносин, децентралізації влади на вибір механізмів публічного управління.
30
Вишнева, А. В. "ІНСТИТУТ СУДДІВСЬКОГО ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СУТНОСТІ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 108–15. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.13.
Повний текст джерелаАнотація:
Відзначено, що забезпечення незалежності судів та суддів – це комплексний процес, що вимагає реалізації від низки суб’єктів різнобічних заходів щодо функціонування справедливого, безстороннього та неупередженого суду. Ключова роль у забезпеченні вказаного покладається саме на органи суддівського врядування як відповідальних суб’єктів, що мають повноваження як самостійно виконувати такі функції, так співпрацювати з іншими уповноваженими чи заінтересованими особами (органами) у процесі їх реалізації. Оскільки законодавчого та науково-доктринального висвітлення основ інституту суддівського врядування наразі досить мало, це спонукає до більш ґрунтовних наукових пошуків щодо виявлення його теоретико-правової сутності. Акцентовано, що хоч інститут суддівського врядування як самостійний, конституційний механізм забезпечення незалежності суддів в Україні тільки нещодавно отримав своє законодавче закріплення, однак він має довголітню історію становлення, перебуваючи сьогодні на етапі формування своєї функціональності. Сьогодні органи суддівського врядування вирішують та організовують процеси щодо забезпечення належної реалізації низки правових можливостей судової влади й охоронять (захищають, відстоюють) права суддів, що є прямо витікаючими зі змісту правового концепту «незалежність суддів в Україні». Визначено, що Вища рада правосуддя є вищим органом судової гілки влади в Україні у підзвітності якого є інші органи системи суддівського врядування, відносини між якими будуються на різнобічних рівнях та характеристиках. Підзвітність у цьому аспекті передбачає не керівництво діяльністю інших органів системи суддівського врядування в Україні, а те, що Вища рада правосуддя: 1) несе відповідальність за стан реалізації незалежності судової системи, складових її структури плануючи свої дії, а також діяльність інших органів суддівського врядування на основі компромісу та балансу внутрішніх та зовнішніх факторів, формуючи нові адміністративні форми ведення діалогу; 2) залучає до вирішення питань сфери свої компетенції нових учасників (суб’єктів адміністративних повноважень) у тому числі шляхом делегування їм відповідальності за реалізацію конкретних напрямів забезпечення незалежності судової системи; 3) забезпечує комунікативну взаємодію між усіма уповноваженими та зацікавленими сторонами багатоступінчастих процесів представництва судової гілки влади.
31
ШЕРЕМЕТЬЕВ, С. Н., Ц. МОНХЗУЛ, А. В. СТЕПАНОВА, Н. Н. СЛЕМНЕВ, К. Е. ЧЕБОТАРЕВА та Ш. ЦООЖ. "ДИНАМИКА ПАРАМЕТРОВ ВОДНОГО ОБМЕНА И СТРУКТУРЫ ГОДИЧНЫХ КОЛЕЦ ГЛАВНОГО КОРНЯ MEDICAGO FALCATA (FABACEAE) В МОНГОЛИИ, "БОТАНИЧЕСКИЙ ЖУРНАЛ"". Ботанический журнал, № 10 (2012): 1301–9. http://dx.doi.org/10.1134/s1234567812100059.
Повний текст джерелаАнотація:
Рассмотрена взаимосвязь между водным обменом и структурой годичного прироста вторичной ксилемы главного корня у травянистого растения Medicago falcata. Все вариации параметров водного обмена свидетельствуют об отсутствии острого дефицита почвенной влаги в экотопе и подчеркивают мезоморфную организацию люцерны серповидной. Интенсивность транспирации изменяется в широком диапазоне значений в соответствии с динамикой влажности почвы. Оводненность листьев соответствует колебаниям влажности почвы только в начале и в конце вегетации. Динамика элементов анатомической структуры в ходе вегетации находится в связи с запасами влаги в почве и демонстрирует определенную корреляцию с изменениями признаков водного обмена растений.
32
ПРИЛУЦЬКИЙ, СЕРГІЙ. "Суд як першооснова предмета судового права України". Право України, № 2018/03 (2018): 26. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-026.
Повний текст джерелаАнотація:
Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.
33
Харитонов, Є. О. "ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ПРИВАТНЕ ПРАВО". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 14 (22 травня 2019): 106–18. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v14i0.318.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сучасний стан громадянського суспільства в Україні, його взаємодію з органами державної влади й подальші перспективи розвитку. Проведена порівняльна характеристика таких концептів, як «приватне право» та «громадянське суспільство». Стверджується, що громадянське суспільство впливає на правову державу переважно через приватне право та значно меншого мірою через публічні інституції. Також визначено складові правового середовища громадянського суспільства, зроблено відповідні висновки.
The current state of civil society in Ukraine, its interaction with public authorities and further prospects are examined in this article. The comparative characteristics of such concepts as "private law" and "civil society" are held. It is alleged that the civil society affects the legal state, mainly through the private law and much less through the public institutions. It is also defined the components of "legal environment of civil society" and the conclusions are made.
34
Nikitenko, Sergyi. "ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ В ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ І СПОРТОМ". Public Administration and Regional Development, № 4 (25 червня 2019): 423–40. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.04.10.
Повний текст джерелаАнотація:
На основі аналізу існуючих наукових підходів, у статті досліджується сутність механізмів державного управління фізичною культурою та спортом в Україні. Зокрема розглянуті актуальні наукові концепти до визначення поняття «фізична культура і спорт» та «механізм державного управління», «програмно-цільове управління», «програмно-цільовий метод управління», «програмно-цільовий принцип управління», «програмно-цільовий підхід».
Акцентовано увагу що в нашій країні ефективним способом по вирішенню значимих проблем стало напрацювання цільових комплексних програм, що вимагають суттєвих фінансових витрат, концентрації зусиль різних міністерств і відомств. У цій частині соціально-економічної сфери за роки незалежності накопичено суттєве теоретичне осмислення і практичний досвід.
Головними завданнями що постали перед автором це визначитися із суб’єктністю законотворчої ініціативи; осмислити відмову від парадигми самодостатності законодавчої діяльності; визначитися з підходами до теоретичних засад соціологічних досліджень становища фізичної культури і спорту; усвідомити необхідність і важливість запровадження контролю щодо законодавчої роботи владних суб'єктів з боку громадськості тощо.
Як специфічний вид життєдіяльності управління покликане реалізуватися за допомогою здійснення послідовних управлінських дій, які класифікуються як «функції» управління. Стаття акцентує увагу на необхідності визначення сутності відносно нового специфічного механізму державного управління, який виникає в результаті запровадження процесу децентралізації влади в Україні. На основі проведеного дослідження робляться висновки щодо розуміння сутності механізму державного управління фізичною культурою та спортом в Україні.
35
Хижняк, Володимир, Віктор Шевченко та Іван Коробка. "ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИХ КАДРІВ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ, ЩО ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИИТУАЦІЇ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З АВІАЦІЙНОЮ ПОДІЄЮ". Public management 23, № 3 (20 березня 2020): 124–41. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-3(23)-124-141.
Повний текст джерелаАнотація:
Аналіз комплексу заходів, спрямованих на виявлення пові- тряних суден, які зазнали або зазнають лиха в авіаційному районі пошуку і рятування України та надання своєчасної допомоги потерпілим показав, що персонал органів виконавчої влади, органів управління пошуково-рятуваль- ними роботами та пошуково-рятувальні служби не завжди своєчасно та не достатньо впевнено приймають рішення на місці проведення аварійно-ря- тувальних робіт, недостатньо професійно проводять пошуково-рятувальні роботи (ПРР), не чітко організовується взаємодія сил, які залучаються до авіаційного пошуку і рятування, а також підрозділів, що безпосередньо про- водять ПРР.
З метою конкретизації недоліків у підготовці персоналу, що входять до всіх органів управління з авіаційного пошуку і рятування, авторами статті бу- ло створено інформаційну базу комп’ютерно орієнтованих ситуативних процедур за переліком функцій, визначених у Розділі 3 (п. 2) Правил авіаційного пошуку і рятування в Україні (Наказ МВД України від 16.03.2015 № 279) для усіх учасників операції з авіаційного пошуку і рятування. За переліком зазначених процедур експериментально було поставлено їх відпрацювання на спеціально організованих штабних тренуваннях з персоналом ГАКЦПР і АДЦПР, органів управління на аеродромах, оперативно-координаційних центрів ГУ (У) ДСНС в областях. Долучити до експерименту персонал дер- жавних органів виконавчої влади не вдалося.
На основі отриманих результатів експерименту, з використанням методи- ки оцінки рівня компетентності, дало можливість аналітично визначити інте- грований показник професійної компетентності щодо виконання визначених за посадою функцій кожною категорією персоналу, діяльність якого пов’я- зана тією чи іншою мірою з функціонуванням системи авіаційного пошуку і рятування та безпосереднім проведенням пошуково-рятувальних робіт.
З об’єктивних причин результати дослідження не можна вважати достат- ньо коректними через малу кількість респондентів, що брали участь в експе- риментальних дослідженнях, але отримані висновки суттєво корелювалися з результатами поточної перевірки, проведеної в 2019 році Управлінням авіації та авіаційного пошуку і рятування ДСНС з питань пошуково-рятувальних дій персоналу АПР під час реагування на надзвичайні ситуації, пов’язані з авіаційними подіями. Однак запроваджений інтеграційний підхід щодо ви- значення оціночних показників дозволив досить вірогідно встановити тен- денції, основною сутністю яких є незбалансованість навчальних програм у контексті співвідношення фундаментальної і прикладної підготовки, форм і видів занять теоретичного і практичного навчання та ігнорування можливо- стей оптимізації змістовного складника на засадах уніфікації освітньо-про- фесійного та сертифікаційного процесів.
Доведено необхідність організації та проведення навчання фахівців суб’єктів системи авіаційного пошуку і рятування (органів виконавчої влади, ДСНС, ЗС України, Національної гвардії, Національної поліції, Державної прикордонної служби), що залучаються до проведення операції з авіаційного пошуку і рятування на засадах інноваційних організаційно-пе- дагогічних концептів (модульно-компетентнісного, суб’єктно-діяльнісного та метапредметного підходів) та вітчизняного і зарубіжного досвіду.
36
ЗБОРОВСЬКА, Ксенія. "КВАЗІРЕЛІГІЙНА ОСНОВА ІДЕОЛОГІЇ ДОКТРИНИ «РУССКИЙ МИР»". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 41 (1 березня 2021): 162–72. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.41.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – проілюструвати, як спочатку в дискурсі Московської держави питання державності осмис- лювалось у релігійному контексті, що інспірувало обґрунтування містично-сакральної цінності самодержавства зокрема та док- трини «русский мир» загалом. Методологічні засади. Загалом робота виконана в історико-філософському методологічному ключі. Історичний метод застосовується як для опису самої структури релігійної частини ідеології «русского мира», так і для опису тих аспектів системи імперської геополітики Росії, які мають значний вплив на український культурний дискурс. По-друге, було використано аісторичний метод реконструю- вання, що дало змогу реінтерпретувати та реактуалізувати творчість Феофана Прокоповича, що відіграла важливу роль у становленні концепту самодержавства. Також у роботі було використано герменевтичний та лексикографічний методи. Наукова новизна. На думку авторки, основа проєкту «русский мир» була закладена ще у XIII–XIV столітті, а каталізація ідеї про метафізичне втілення сакральної божественної волі в особі деспота відбулась за правління Петра І, в чому брав участь українець за походженням філософ-богослов Феофан Прокопо- вич. Підкреслено, що формула «православ’я, самодержавство, народність» є не просто міфологемою досліджуваної док- трини, а відображає її ідеологічну сутність, в якій релігійна структура є актуальною лише в політичному контексті, на підтвердження освяченості російської влади. Розгортан- ня доктрини «русский мир» впродовж віків зумовило те, що і в наш час маніпуляції «ορθοδοξία» на користь імперської геополітики Росії активно діють як всередині неї, так і зовні, захоплюючи й українське медійне поле. Висновки. Звернення до квазірелігійної компоненти доктрини «русский мир» відкриває онтологічні підвалини ідеологічного виміру цієї доктрини, які легітимують каталізацію ідеї про метафізичне втілення сакральної божественної волі в особі очільника «русского мира». Розгортання цієї проблематики є важливою частиною проєкту нової української русистики, яка б провадила як науко- ве дослідження доктрини «русский мир», так і загалом Росії як специфічного феномена.
37
Савчин, Михайло. "Доктринальні проблеми запровадження конституційної скарги в Україні". Право України, № 12/2018 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-039.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснюється верифікація практики Конституційного Суду України (КСУ), яка із запровадженням конституційних скарг означає втілення надмірних обмежень у доступі до конституційного правосуддя. З точки зору поваги до гідності людини як провідної конституційної цінності аналізується природа прав і свобод людини, на основі чого розглядаються основні критерії прийнятності конституційних скарг. Проблематика розгляду конституційних скарг аналізується у контексті негативних і позитивних обов’язків держави, залежно від чого вирішується питання про те, чи істотний характер має порушення права як основоположного. Метою статті є розкриття доктринальних проблем запровадження конституційної скарги у світлі конституційних цінностей і принципів. Ці проблеми розглядаються через засади цілісного, автономного, динамічного та міжнародно-конформного тлумачення конституції як “відкритої” правової матерії на засадах юридичного силогізму. Спростовано розуміння прав людини як замкнутої системи понять, концепту конституційної юстиції як “суду права” та сформульовано підхід щодо ціннісно-цілісного розуміння прав людини при вирішенні конституційних скарг. При юридичній аргументації рішень КСУ істотне значення має додержання правил юридичного силогізму, який з урахуванням природи конституційної юстиції має потрійний характер: 1) визначати фактичний склад справи, беручи до уваги вимоги встановлення конституційності процедури ухвалення правового акта; 2) наскільки істотним та значущим для національної правової системи є порушення суб’єктивного публічного права; 3) субсидіарність конституційної скарги у систематиці правового захисту. Для розуміння основоположного характеру права, щодо якого скаржник домагається захисту перед Судом, має важливе значення вертикальна і горизонтальна структури права: 1) вертикальна структура прав людини характеризує відносини між державою та індивідом, з огляду на які держава несе обов’язок захисту особи від порушень з боку інших органів влади чи третіх осіб, а також забезпечення доступу до певних матеріальних і духовних благ; 2) горизонтальна структура прав людини зумовлює розуміння конституції як правопорядку, що встановлює гарантії взаємовідносин між приватними особами на засадах еквівалентності та рівності. Це дасть змогу скаржникам доводити перед КСУ порушення їхнього суб’єктивного публічного права як основоположного і значущого для правової системи.
38
Postoronko , I. H. "Сучасний муніципалізм: теоретико-доктринальні підходи до розуміння, визначення та легалізації". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 105–15. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.11.
Повний текст джерелаАнотація:
У вітчизняній науці муніципального права дослідження феноменології сучасного муніципалізму дають певне уявлення про онтологічні аспекти галузі, але не формують чіткого концепту запозичення цього феномену в національну систему права і систему законодавства й теорій, на основі яких воно має відбуватися. Системного і комплексного осмислення феномену сучасного муніципалізму у правовій науці так і не відбулося. Отже, його призначення необхідно посилювати через активізацію дослідження параметральних ознак і розвиток концепцій муніципально-правових відносин та системи індивідуальних муніципально-правових відносин, в яких бере участь житель-член територіальної громади, що функціонує на локальному рівні соціуму в умовах місцевого самоврядування в межах зазначеної громади в ординарному стані повсякденності.
Метою статті є дослідження теоретико-доктринальних підходів до розуміння, визначення та легалізації сучасного муніципалізму.
Наукова новизна визначається тим, що конституційна легалізація місцевого самоврядування як політико-правового інституту та рівня публічної влади (див. ст. 5, 7, розд. XI Конституції України), активні процеси реформування, що розгортаються в державі на локальному рівні існування і функціонування соціуму в умовах муніципальної реформи, актуалізують феноменологію сучасного муніципалізму й наукові розвідки щодо його розуміння та визначення.
Спроби дослідити і визначити теоретико-доктринальні підходи до розуміння, визначення та легалізації сучасного муніципалізму, враховуючи його особливу важливість для становлення й розвитку демократичної правової державності, об’єктивно потребують розгляду цього феномену з різних позицій та із застосуванням комплексу методів сучасного юридичного знання.
Феноменологія сучасного муніципалізму, не дивлячись на наявність великої кількості наукових розвідок з місцевого самоврядування та муніципального права у вітчизняній юридичній науці, системно і комплексно практично не досліджувалася – наукові розвідки сучасних вітчизняних вчених-муніципалістів, що присвячено саме профільній проблематиці, на нашу думку, тільки передують процесам глибокого та ґрунтовного її освоєння, тому вона залишається актуальною і вельми привабливою, причому як з позицій телеології сучасної демократичної правової державності, доктринальних позицій, так і з позицій її нормативно-правового супроводження та забезпечення.
Висновки. Особлива важливість феноменології сучасного муніципалізму визначається, насамперед, тим, що вона є іманентною феноменологією іншої, більш масштабної багаторівневої та полісемічної феноменології, що виступає одночасно: а) телеологічною домінантою розвитку держави і права, б) метою соціально-політичного розвитку суспільства, в якому буде гарантована реалізація основоположних прав і свобод людини, – феноменології демократичної правової державності.
Без муніципальної складової демократичної правової державності, зокрема в її суб’єктному розумінні (людина та її асоціації як носії демократичних і правових цінностей) та в нормативно-інструментальному забезпечені (механізми демократичного періодичного оновлення та зміни кадрового складу органів публічної влади), така державність об’єктивно не може існувати та функціонувати, – це детерміновано великою кількістю локальних і загальних тенденцій, державотворчих і правотворчих процесів, що виникають, формуються, проявляються, динамічно розвиваються і реалізуються саме на локальному рівні соціуму в умовах місцевого самоврядування, в межах територіальної громади та в ординарному стані повсякденності.
Врахування характерологічних змістовних, функціональних, наративних, конотаційних, контекстуальних та ідентифікаційних рис феноменології сучасного муніципалізму дає можливість визначити, осмислити та зрозуміти системні критерії, що формують, детермінують, актуалізують і трансформують досліджувану феноменологію в сучасний період розвитку демократичної держави.
39
Козлова, Ирина Викторовна. "Влияние мульчирования почвы биоразлагаемой черной пленкой фирмы BASF на продуктивность томатов в условиях выращивания юга России". Аграрная Россия, № 2 (22 лютого 2021): 7–11. http://dx.doi.org/10.30906/1999-5636-2021-2-7-11.
Повний текст джерелаАнотація:
Полимерные мульчи широко используются для производства овощей во всем мире. Черная полимерная пленка наиболее распространена благодаря своим превосходным свойствам и низкой стоимости. Однако массовое ее использование сопряжено с риском для окружающей среды. В последние несколько лет в качестве альтернативы традиционным мульчам было введено использование биоразлагаемых пленок на основе крахмала. Эти материалы могут быть включены в почву в конце сезона сбора урожая и подвергаться биодеградации почвенными микроорганизмами. Выявлена эффективность мульчирования почвы биоразлагаемой черной пленкой фирмы BASF на посадках томата в почвенно-климатических условиях Краснодарского края. Опыты закладывали на культуре томата сорта Рокер на капельном орошении. Мульчирующая пленка препятствовала испарению поливной влаги и обеспечивала подавление роста сорняков, исключая необходимость проведения прополки в рядках. Анализ полученных результатов показал достоверное увеличение урожайности томатов на 21,4 – 50,6 %. мульчирование способствовало повышению выносливости растений к биотическим стрессорам. К концу вегетации полимерная пленка потеряла пластичность и начала разрушаться, не создавая помех при проведении агротехнических мероприятий по уходу за почвой. Остатки мульчирующего материала прошлогоднего сезона полностью разложились в почве, не загрязняя ее.
40
КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Основоположні принципи цивільного судочинства". Право України, № 10/2018 (2018): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-014.
Повний текст джерелаАнотація:
Принципи цивільного судочинства є найбільш узагальненою й фундаментальною категорією науки цивільного процесуального права разом із такими, як мета і завдання цивільного процесу, предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. Симптоматично, що інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, пов’язані з кодифікаціями процесуального законодавства, і посткодифікаційні. Так було і в 60-х роках минулого століття, і у 2000-х роках. Достатньо велика кількість спеціальної літератури з цієї проблеми дає змогу уявити сучасний стан теорії принципів цивільного судочинства, її прикладне значення. У зв’язку із цим слід звернути увагу те, що теоретичні концепти, покладені в основу теорії принципів цивільного процесуального права у 60-х роках минулого століття, залишилися майже незмінними. Водночас конституційна реформа у сфері правосуддя і суміжних інститутів заклала підвалини для модернізації цивільного процесуального законодавства, наслідком чого стало прийняття нової редакції Цивільного процесуального кодексу України, що ґрунтується на загальноєвропейських тенденціях у сфері цивільного судочинства й ідеї забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд і доступності правосуддя. Одним із найбільш визначальних наслідків конституційної реформи і змін цивільного процесуального законодавства слід визнати створення нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, на який, серед іншого, покладено функцію забезпечення єдності судової практики, а отже, високих стандартів правосуддя. З огляду на це стає зрозуміло, що сучасне цивільне судочинство і судове правозастосування мають відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) і забезпечувати доступ до правосуддя, а інститути правосуддя і судочинства треба вдосконалювати, виходячи з викликів сучасного суспільства, а також із такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини й ефективності правосуддя. При цьому можна помітити, що поза увагою доктрини цивільного процесуального права залишаються принципи цивільного судочинства, які є основоположними і визначають певний дискурс наукових досліджень та виміри сучасного цивільного судочинства в умовах демократичних суспільств, виступають, так би мовити, мірилом верховенство права. Вони мають специфічну правову природу і вважаються певною експлікацією загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, тобто імперативних норм міжнародного права, що приймаються та визнаються міжнародним співтовариством держав загалом і відхилення від яких неприпустиме. Для них характерні наднаціональний характер і закріплення у міжнародно-правових актах, таких як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ЄКПЛ. Важливо також, що ці принципи застосовуються у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, подальший розвиток теорії принципів цивільного процесуального права має бути скеровано на дослідження глибоких закономірностей, тенденцій змін якісних характеристик правового регулювання цивільного судочинства, які історично лежать у надрах різних систем праворозуміння і зумовлюють формування нового світогляду, тобто бачення правосуддя, функцій судів як органів судової влади, які в умовах демократичних суспільств мають забезпечити пріоритет прав людини, верховенство права, новий рівень юридичної практики загалом. Подальша їх наукова розробка і впровадження у практику судового правозастосування сприятимуть соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права. У статті досліджуються правова природа і каталог основоположних принципів цивільного судочинства, виходячи із субсидіарного значення в судовому правозастосуванні, та дається їх феноменологічна інтерпретація.
41
Vorotin, V. Ye. "Рецензія на монографію Зубчика О. А. «Формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу (державно- управлінські аспекти)»". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 163–65. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.18.
Повний текст джерелаАнотація:
Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя.
У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших.
Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень.
Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств.
У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави.
У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави.
Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну.
Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції.
У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України.
У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей.
Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу.
Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами.
Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні.
Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави.
Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.
42
O.Ye., Bondareva. "DRAMATURGIC VISION OF THE DAMAGED IDENTITY IN SERGIY ZHADAN’S PLAY “BREAD ARMISTICE”." South archive (philological sciences), no. 86 (June 29, 2021): 8–16. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2663-2691/2021-86-1.
Повний текст джерелаАнотація:
In the article, Serhiy Zhadan’s play “Bread Armistice” is considered from the standpoint of postcolonial criticism as a metaphorical illustration of the blurred identity that manifested itself during the war in eastern Ukraine, which began in 2014.Purpose: to analyze the text of the play to reflect the painful points of identity of modern Ukrainian society and the artistic resources of its future construction, to fit the analyzed text of Serhiy Zhadan into broader global and domestic humanitarian contexts.Methods. The leading methodology is postcolonial critique, which in combination with the traditional analysis of artistic text and aesthetic practices allows us to talk about the artistic construction of a new postwar Ukrainian identity, taking into account the world humanitarian experience of the XXI century and its Ukrainian contexts. Results. Contemporary Ukrainian artists, through their artistic practices, are actively involved in the process of reflecting the cracks and fissures of Ukrainian civic identity and are involved in the analysis of the causes and consequences of internal identification crises. Most of them successfully combine creativity and social activities aimed at building a real, not a fictitious civil dialogue about meanings and values, and not about money and propaganda, and Serhiy Zhadan belongs to this cohort. Being a native of the Ukrainian East, through his own work he resists active attempts to split Ukraine humanitarianly into West and East (or West, East and Center) and implements artistic attempts to switch the conversation of intellectuals from the discourse of division (they) to the discourse of self-identification, – complex, heterogeneous, with different previous experience, which should not be shared if it is reflected and spoken). In various art projections, the artist analyzes various aspects of the crisis of Ukrainian identity, with which neither the official Ukrainian government nor the public and media spheres worked, as well as the specifics of its front lines: the result was a complete disorientation of many “little people” in geoculture, modern geopolitics identification of own affiliation / non-affiliation. Serhiy Zhadan contrasts the artificial East cultural concept of Donbass with the Ukrainian East marker in the play (with an emphasis on the Ukrainianness of this territory, not on its geographical coordinates), thus creating a futurological projection of the future national-civil dialogue. The artist deliberately offers in his register of protagonists decentralized “little people”, that is, mostly those in whom Ukrainians can recognize themselves and with whom Ukrainians can identify themselves – “non-heroes” who must gradually learn the values of liberal democracy and realize their own, subjective responsibility for their choice – that is, to learn to be involved in the fate of their country through the identification of belonging to it. The artist models a vision of how the scattered fragments of the old Ukrainian identity should be directed not to fictitious centers, but carefully collected and, taking into account the reflection of all our internal crises, involved in the positive construction of a new Ukrainian identity.Conclusions. The author of the play “Bread Armistice” Serhiy Zhadan through artistic modelling of the mutilated Ukrainian identity in the temporarily occupied territories of Ukraine joins an important and promising intellectual discussion on the strategic priorities of Ukrainian society after deoccupation, formats of future social dialogue and avoidance of uncertainty and reciprocity. formation of post-war Ukrainian identity.Key words: geoculture, postcolonial discourse, hybrid war, identity, frontier, identity crises. У статті п’єсу Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» розглянуто з позицій постколоніальної критики як метафоричну ілю-страцію розмитої української ідентичності, яка рельєфно проявилася під час війни на Сході України, розпочатої 2014 року. Мета: шляхом аналізу тексту п’єсивідрефлектувати закладені в ній больові точки ідентичності сучасного українського суспільства та художні ресурси її майбутнього конструювання, вписати аналізований текст Сергія Жадана у ширші світові та внутрішні гуманітарні контексти. Методи. Провідною методологією є постколоніальна критика, яка у сполученні із традиційним аналізом художнього тек-сту й естетичних практик дозволяє вести мову про художнє конструювання нової повоєнної української ідентичності з урахуванням світового гуманітарного досвіду ХХІ століття та його українських контекстів. Результати. Сучасні українські митці через свої художні практики активно задіяні у процеси рефлектування розламів і тріщин української громадянської ідентичності та долучаються до аналізу причин і наслідків внутрішніх ідентифікаційних криз. Більшість із них успішно сполучають творчість та суспільну діяльність, спрямовану на розбудову реального, а не фіктивного громадянського діалогу про смисли і цінності, а не про гроші та пропаганду, і Сергій Жадан належить саме до цієї когорти. Будучи сам виходцем з українського Сходу, він через власну творчість протистоїть активним спробам гуманітарного розколювання України на Захід і Схід (або Захід, Схід і Центр) і реалізує художні спроби переключити розмову інтелектуалів з дискурсу розділення (вони/ми) на дискурс самоідентифікації (лише ми – складні, неоднорідні, з різним попереднім досвідом, який не має розділяти, якщо буде відрефлектованим та проговореним). У різних художніх проєкціях митець аналізує різноманітні аспекти кризи української ідентичності, з якими не працювали ані офіційна українська влада, ані публічна та медійна сфери, а також специфіку її фронтирних зон: наслідком стала повна дезорієнтованість великої кількості «маленьких людей» у геокультурі, сучасній геополітиці та ідентифікації власної приналежності/неприналежності. Штучному геокультурному концепту «Донбас» Сергій Жадан протиставляє у п’єсі маркер український Схід (причому з акцентом саме на українськості цієї території, а не на її географічних координатах), відтак створює футурологічну проєкцію майбутнього національно-громадянського діалогу. Митець свідомо пропонує у регістрі свої дійових осіб саме децентрованих «маленьких» людей, тобто переважно тих, в кому можуть впізнати себе і з ким можуть ідентифікувати себе українці – «не-герої», які мають поступово навчитися цінностям ліберальної демократії та усвідомлювати власну, суб’єктну відповідальність за свій вибір – тобто навчи-тися причетності до долі своєї країни через ідентифікацію приналежності до неї. Митець моделює візію того, як розпорошені уламки української ідентичності різних часів та епох мають бути скерованими не до фіктивних центрів, а дбайливо зібрані та, з урахуванням рефлексії усіх наших внутрішніх криз, долучені до позитивного конструювання нової української ідентичності.Висновки. Автор п’єси «Хлібне перемир’я» Сергій Жадан через художнє моделювання понівеченої української ідентичності на тимчасово окупованих територіях України включається у важливу та перспективну інтелектуальну дискусію щодо стратегічних пріоритетів українського суспільства після деокупації, форматів майбутнього суспільного діалогу та уникнення зон невизначеності та взаємного несприйняття у формуванні повоєнної української ідентичності. Ключові слова: геокультура, постколоніальний дискурс, гібридна війна, ідентичність, фронтир, кризи ідентичності
43
Kozykeyeva, Aliya, Zhumakhan Mustafayev та Baktykul Tastemirova. "ВЛИЯНИЕ КЛИМАТИЧЕСКИХ ФАКТОРОВ НА ГИДРОЛОГИЧЕСКИЙ РЕЖИМ ВОДОСБОРА БАССЕЙНА РЕКИ ТОБОЛ". REPORTS, 12 червня 2021, 32–38. http://dx.doi.org/10.32014/2021.2518-1483.45.
Повний текст джерелаАнотація:
В настоящее время направление гидрологических исследований, освещающих те или иные аспекты влияния климатических факторов на среднегодовой расход воды речных бассейнов, меняется в связи с изменением климата, являющихся функцией годовых атмосферных осадков и среднегодовой температуры воздуха, характеризующих испарение, то есть гидрометеорологических компонентов географического ландшафта, отражающих то соотношение тепла и влаги, которое свойственно географической зоне. Одной из наиболее важных задач в области гидрологических исследований является изучение генезиса многолетних колебаний среднегодового расхода воды и климатических показателей водосбора речных бассейнов идея выявления их региональных закономерностей разработаны современные географические информационные системы и алгоритмы, позволяющие быстро и качественно решить эту задачу. На основе их сформирована база исследований, охватывающих период 1934-2020 годов, которая базируется на информационно-аналитических материалах справочно-информационного портала «Погода и климат», РГП «Казгидромет», Всемирной Метеорологической Организации (ВМО) и РГУ «Тобол-Торгайская бассейновая инспекция по регулированию использования и охране водных ресурсов». Цикличность среднегодовых расходов воды, среднегодовых температур воздуха и годовых атмосферных осадков для водосбора бассейна реки Тобол неодинаково проявляется в отдельные периоды на той или иной фазе развития, то есть существует различие в характере колебаний климата и гидрологического стока, что не позволяет выявить уровень синхронности на основе математического моделирования линейных трендов и разностных интегральных кривых. Для оценки степени синхронности среднегодовых расходов воды и среднегодовых температур воздуха и атмосферных осадков разработано методическое обеспечение, реализованное в водосборах бассейна реки Тобол, которые показали, что в условиях степной зоны Северного Казахстана их степень синхронности низкая, так как в рассматриваемой территории основным источником формирования стока является накапливаемый за зиму снежный покров предыдущего года, то есть атмосферных осадков в конце осеннего и начала зимнего периода, которые не учитываются при определении степени синхронности реального года, что требует необходимости уточнения структуры расчетного года с учетом определяющих условий формирования речного стока.