Статті в журналах з теми "Конституційне право на працю"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Конституційне право на працю.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Конституційне право на працю".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Швець, Ю. Ю. "Місце права особи на охорону здоров'я в системі прав людини". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (4 вересня 2020): 138–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).581.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення права на охорону здоров'я з іншими конституційними правами та визначенню його місця у системі таких прав. Проаналізоване змістове та сутнісне співвідношення права на охорону здоров'я з такими конституційними правами, як право на життя, рівність і вільний розвиток, достатній життєвий рівень, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, відпочинок тощо. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про місце права на охорону здоров'я у системі інших конституційних прав.
Обґрунтовано, що право на охорону здоров'я є самостійним конституційним правом, у зв'язку з чим виникає необхідність у визначенні його місця у системі інших прав, з'ясування його специфічного значення та ролі.
На підставі проведеного дослідження зроблено висновок, що соціальні, економічні, культурні та інші конституційні права тісно пов'язані між собою, є взаємозумовленими та певним чином перетинаються за змістом. Тому за сучасних умов необхідне їх комплексне дослідження, що передбачає застосування передусім системного методу. Водночас право на охорону здоров'я необхідно визнати самостійним конституційним правом, оскільки у його зміст включено такі правомочності, які у системі створюють єдиний унікальний об'єкт цього права, що дозволяє говорити про його сутнісну особливість. Остання виражається у тому, що право на охорону здоров'я поєднує у собі елементи соціальних, економічних і культурних прав, а отже, його реалізація потребує відповідних видів гарантій.
Доведено, що значення права на охорону здоров'я у системі інших конституційних прав полягає у тому, що завдяки його реалізації створюються гарантії для здійснення деяких інших прав (зокрема права на життя, на працю). Одночасно з цим його реалізація потребує створення певних передумов, якими можуть виступати такі права, як право на достатній життєвий рівень, екологічне благополуччя тощо.
2
Андриц, М. "Принцип свободи в рішеннях Конституційного Суду України". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 320–28. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1640.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано втілення принципу свободи в процесі конституційного судочинства сучасної України. Виявлено різні аспекти розуміння Конституційним Судом України цього принципу, серед яких -аксіологічний, антропологічний, гносеологічний, онтологічний.
Установлено, що аксіологічне розуміння принципу свободи випливає з природи свободи як фундаментальної цінності дієвої конституційної демократії. Виявлено, що антропологічне розуміння принципу свободи пов'язане з функціональним потенціалом свободи для розвитку особи та її соціалізації.
З'ясовано, що гносеологічне розуміння принципу свободи обумовлюється методологічним потенціалом «свободи», а саме її здатністю: а) опосередковувати права людини та громадянина (наприклад, право на приватність, право на інформацію, право на працю, право на власність), б) визначати співвідношення інтересів особи, суспільства, держави, а відтак і поняття «публічний інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «цензура», що дає змогу окреслювати межі прав людини.
Обґрунтовано, що онтологічне розуміння принципу свободи формується внаслідок його зовнішнього закріплення у формі самостійного права на свободу, яке Конституційний Суд України визнає основоположним, невід'ємним, невідчужуваним конституційним правом людини, що охоплює можливості людини обирати свою поведінку, самостійно діяти, визначати пріоритети. Таке право пов'язано із загальнодозвільним принципом, згідно з яким особі дозволено робити все, що не заборонено законом. Сутнісна характеристика права людини на свободу як самостійного права полягає в забезпеченні життєдіяльності людини, вільної від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, що встановлюються Конституцією та законами України.
Доведено, що онтологічне розуміння принципу свободи проявляється також у процесі забезпечення так званих негативних прав - свобод особи, як-от: «свобода й особиста недоторканність», «свобода об'єднань», у тому числі й «свобода профспілок», «свобода мирних зібрань», «свобода пересування», «свобода вільного вибору місця проживання», «свобода світогляду». Аргументовано, що вказані свободи є формою втілення, «буття» досліджуваного принципу, а відтак їх перебування в полі зору конституційного контролю засвідчує реалізацію Конституційним Судом України ідеї свободи.
3
Пилипчук, Н. П. "СПЕЦИФІКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ВІДПОЧИНОК У ЛИТВІ:НАПРЯМИ ЗАПОЗИЧЕННЯ В УКРАЇНУ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 4(29) (13 квітня 2020): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).399.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано специфіку реалізації кон-ституційного права на відпочинок у Литві. Виведено особливості забезпечення цього права людини та гро-мадянина. Наведено обґрунтовані напрями запози-чення у національне конституційне законодавство. Вказано на спільні та відмінні ознаки забезпечення конституційного права на відпочинок в Україні та в Литві.
Визначена необхідність доповнити Конституцію України новою нормою 45-1, яка повинна мати такий зміст: «Кожен, хто працює, має право на вільний час. Держава гарантує реалізація права на вільний час шляхом встановлення у законі соціальних, творчих відпусток, відпусток у зв’язку із підготовкою до зма-гань та/чи у зв’язку з навчанням». Таким чином, пра-во на відпочинок більше не суперечить самій меті щодо відновлення сил, однак через соціальні та інші відпуст-ки як спосіб проведення часу поза виконанням профе-сійних обов’язків є засобом соціалізації особи, а отже, стосується конституційних прав особи на свободу дій і думки. Таким чином, саме передбачення на рівні Кон-ституції України окремих видів прав, що використо-вують вільний від роботи час своєї реалізації, значно спрощує систему їх реалізації та тлумачення самих норм права для їх застосування. Крім того, включен-ня переліку відпусток до гарантій визначає обов’язок роботодавця щодо їх надання. У свою чергу, це вже впливатиме на самий рівень навантаження на особи, яка працює, а отже, і на її втомлюваність і потребу у відпочинку.
Зроблено висновок щодо доцільності доповнити Ко-декс законів про працю України новою ст. 83-1 щодо можливості працівників самостійно реалізовувати право на відпочинок. Так, ця норма повинна мати та-кий зміст: «Працівник має право тимчасово на термін до двох місяців призупинити виконання трудового до-говору, в письмовій формі попередивши про це робото-давця за два тижні, якщо роботодавець більше півроку з моменту звернення не виконує обов’язок щодо надан-ня щорічної, додаткової, соціальної відпустки. Праців-ник звільняється від обов’язку виконувати свою трудо-ву функцію».
4
Козуб, І. "Конституційне право на працю осіб зі зниженою працездатністю". Юридична Україна, № 5 (77) (2009): 77–82.
Знайти повний текст джерела
5
Яковлєв, О. "Безпечні і здорові умови праці – важливий складник гідної праці". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2021): 76–82. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2032.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто безпечні і здорові умови праці як один із ключових складників гідної праці, на підставі чого зазначено, що одним із пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення практичної реалізації людського потенціалу нації є створення належних, безпечних і здорових умов праці.
Аналіз поглядів науковців із досліджуваної проблематики свідчить, що вони одностайні в тому, що гідна праця для індивіда обов'язково має характеризуватися безпечними і здоровими умовами праці для його життя і здоров'я.
Зроблено висновок, що забезпечення права на безпечні та здорові умови праці є основним складником концепції гідної праці, без якого неможливо реалізувати конституційне право людини на працю, забезпечити чіткий і прозорий механізм у справі її охорони тощо. Нині концепція гідної праці стає одним із головних напрямів діяльності у сфері праці й соціальної політики не лише для Міжнародної організації праці та Організації Об'єднаних Націй, а й для окремих країн. Нині Україна створює всі передумови, щоб гідна праця сприяла її економічному зростанню та підвищенню захисту прав працівників.
Акцентовано увагу на тому, що найвищим завданням сучасного трудового законодавства має бути забезпечення всім громадянам України, які перебувають у трудових відносинах, захисту права на безпечні і здорові умови праці. Охорона здоров'я має бути пріоритетною в діяльності держави, оскільки вона відповідальна перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я й збереження генофонду народу України. Для створення сучасного й ефективного трудового законодавства й удосконалення права на належні, безпечні і здорові умови праці Україна має взяти до уваги міжнародний досвід, спираючись на міжнародно-правові акти й нормотворчу практику МОП, що є своєрідними стандартами, на які треба рівнятись.
6
Шморгун, О. С. "Конституційне право особи на працю у сфері новітніх технологій". Юридична наука, № 11 (77) (2017): 4–11.
Знайти повний текст джерела
7
Мартиненко, П. "Україна: конституціне право на працю в порівняльній перспективі". Вісник Конституційного Суду України, № 5 (2002): 72–80.
Знайти повний текст джерела
8
Мартиненко, П. "Україна: конституціне право на працю в порівняльній перспективі". Вісник Конституційного Суду України, № 5 (2002): 72–80.
Знайти повний текст джерела
9
Боєва, О. "Обмеження розвитку інституту судового захисту трудових прав в Україні в період 1937-1945 рр. (частина 1)". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2021): 54–61. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2029.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни.
Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з'їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію -колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об'єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права.
Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо.
Наприкінці30-х - початку 40-хрр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки.
У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак.
Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 19221924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт.
Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві).
Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найко-ротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
10
Боєва, О. "Обмеження розвитку інституту судового захисту трудових прав в Україні у період 1937–1945 рр. (частина 2)". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 56–64. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2081.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудо-вих прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни.
Наприкінці 30-х років ХХ сто-річчя Україна починає втрачати свою суверенність та незалеж-ність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конститу-ційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст допов-нень до Конституції УСРР, при-йнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна рес-публіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конститу-ції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзви-чайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання респу-блік у союзну державу. Конститу-ція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом дер-жавної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у пері-оди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загально-союзних органів управління респу-бліканськими об’єктами господар-ства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносо-юзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних норматив-них актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права.
Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися деклара-тивними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за під-приємствами, установами, заборо-нялося виїжджати на заробітки тощо.
Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підви-щення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністратив-ної або до кримінальної відповідаль-ності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво про-дукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки.
У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гаран-тій працівників, взагалі була від-сутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регре-сивних ознак.
Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгос-пів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулю-вання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за зміс-том яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим зако-нодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необ-хідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Коміса-рів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівель-них робіт, заготівлю палива, без-перебійного функціонування тран-спорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість ука-зів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досяг-нення в сфері трудового права. Цей період характеризується міліта-ризацією праці, мобілізацією пра-цездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збіль-шенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введен-ням надурочних робіт.
Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприєм-ства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німець-ко-фашистськими військами тери-торії України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві).
Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
11
КОМАРОВА, ТЕТЯНА. "Роль Суду справедливості Європейського Союзу у формуванні доктрини конституціоналізації права ЄС". Право України, № 2019/06 (2019): 69. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-069.
Повний текст джерелаАнотація:
Останні тенденції розвитку права Європейського Союзу (ЄС, Євросоюз) дають змогу стверджувати про досить активний процес конституціоналізації цього права, а отже, і про формування відповідної доктрини. Суд справедливості ЄС (Суд ЄС) своєю практикою впливає на утвердження доктрини конституціоналізації права Євросоюзу, оскільки саме він розвинув концепції прямої дії, абсолютного верховенства права ЄС, відповідальності держав-членів за порушення права ЄС. Окремий внесок у формування доктрини конституціоналізації права Євросоюзу Суд ЄС зробив із поступовим розвитком прав людини на рівні Євросоюзу, що додало демократичний елемент у правопорядок ЄС та наблизило право Євросоюзу до статусу конституції. Метою статті є дослідження феномена конституціоналізації права ЄС та особливої ролі Суду ЄС, який своєю практикою розвинув установчі договори Євросоюзу, які спочатку були сукупністю домовленостей між державами-членами, до унікального правового режиму, котрий надає права та накладає обов’язки на всіх суб’єктів на території ЄС. Характерно, що правовому режиму Євросоюзу стали притаманні риси конституції, а Суд ЄС неодноразово констатував, що установчий Договір ЄС є “конституційною хартією, заснованою на верховенстві права”, або “внутрішньою конституцією”, а в окремих випадках також звертався до “основ конституційної хартії”, “конституційних принципів” і “конституційних гарантій”. При цьому Суд ЄС брав до уваги те, що право Євросоюзу має автономний характер і йому не може бути протиставлений нормативний акт внутрішнього права, якою б не була його природа, включаючи й національні конституції. Крім того, право ЄС діє на всій території Євросоюзу та для всіх його суб’єктів, тобто розповсюджується на держави-члени, інститути ЄС і головне – надає права фізичним та юридичним особам без імплементації у національні правові системи. Реалізація цих характеристик права ЄС у життя – це кропітка праця та проактивна позиція саме Суду ЄС. Крім того, права людини як невід’ємна конституційна характеристика стали складовою правопорядку ЄС. Практика Суду ЄС визначила, що основоположні права людини як правовий принцип, спільний для всіх держав-членів, є загальним принципом права Євросоюзу та має захищатися Судом ЄС. Незважаючи на те, що на початку європейської інтеграції захист прав людини не був предметом регулювання співтовариств, які були зацікавлені у розвитку лише економіки, Суд ЄС став тим інститутом, який гарантував цей захист у контексті захисту економічних свобод навіть тоді, коли установчі договори не містили положень щодо нього. Наведені здобутки Суду ЄС зробили основоположний внесок у розвиток доктрини конституціоналізації права ЄС, яка продовжує розвиватися і нині.
12
Олійник, А. Ю. "Реалізація конституційної свободи особи на виробничу підприємницьку діяльність". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (2 вересня 2020): 19–22. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).557.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто поняття реалізації конституційної свободи особи на виробничу підприємницьку діяльність. Проаналізовано праці таких вчених, як В.М. Гайворонський, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун, В.Л. Федоренко та ін. Сформульовані та розглянуті ознаки реалізації конституційної свободи особи на виробничу підприємницьку діяльність.
Конституційні норми, що регулюють свободу особи на виробничу підприємницьку діяльність, можуть реалізуватися у простій і складній формах способами додержання, виконання, використання та застосування. Виробнича підприємницька діяльність не обмежується лише виробництвом продукції, а має більш широке призначення і реалізується виробленням продукції, наданням послуг та інформації, виконанням робіт, здійсненням різноманітних послуг і створенням матеріальних і духовних благ для задоволення потреб і інтересів людини та громадянина. Розрізняють дві форми виробничого підприємництва: традиціоналістське та інноваційне й основні та допоміжні види.
Реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність у процесі виробництва продукції може розглядатися як втілення конституційних норм у реальні суспільні відносини, що регулюють свободу особи на виробничу підприємницьку діяльність при виробленні продукції, наданні послуг та інформації, виконанні робіт і створенні матеріальних і духовних благ із метою отримання прибутку і (чи) соціального результату. Запропоновано зміни до законодавства, а саме: а) у ст. 42 ч. 1 Конституції України перед словами «кожен має право на підприємницьку діяльність» вставити «економічна свобода підприємництва в Україні гарантується» і далі по тексту; б) у ст. 43 ГК України замість слів «підприємці мають право» закріпити «підприємцям гарантується економічна свобода» і далі по тексту.
13
Шаптала, Наталя. "Проблеми подальшого законодавчого врегулювання діяльності Конституційного Суду України". Право України, № 12/2018 (2018): 220. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-220.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена вивченню проблем законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що, незважаючи на значну кількість публікацій та наукових праць, окремі актуальні питання, які стосуються філософсько-методологічного обґрунтування та законодавчого врегулювання процесу й правил реалізації Конституційним Судом України (КСУ) функції забезпечення верховенства Конституції на всій території Української держави, все ще лишаються малодослідженими. Мета статті полягає у тому, щоб вивчити проблеми законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі; окреслити шляхи та засоби подолання проблем законодавчого врегулювання діяльності КСУ, зокрема й тих, що пов’язані з доказуванням у конституційному судовому процесі. Автор звертає увагу на певний юридичний казус, який має місце у чинній Конституції України. Йдеться про те, що, з одного боку, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України діяльність КСУ повинна бути зорієнтована на дотримання принципу верховенства права, а з другого – на гарантування верховенства Конституції України (ч. 2 ст. 8). Однак, як наголошує автор, принцип верховенства права та верховенства конституції не є тотожними, як не є тотожними право та конституція. Окрема частина статті присвячена de facto виключенню юридичних осіб публічного права, до яких, зокрема, належать місцеві ради, які утворені територіальними громадами, та певні інститути громадянського суспільства, з кола суб’єктів звернення до КСУ. Пропонується внести зміни до статей 147 та 150 Конституції України, додавши до повноважень КСУ тлумачення законів України конституційними поданнями органів місцевого самоврядування та громадських організацій, які є юридичними особами публічного права. Автор вважає необхідним також здійснити низку заходів щодо створення сучасної системи нормативно-правого забезпечення реалізації КСУ своїх функцій у галузі гарантування верховенства конституційних засад, принципів та загальнолюдських цінностей, проголошених Основним Законом України як демократичної, правової та соціальної держави. Зокрема, пропонується за аналогією із законодавством, яким врегульовано діяльність судів загальної юрисдикції, а також за прикладом Республіки Грузія, роз робити та прийняти окремі закони з питань: по-перше, статусу конституційної юрисдикції та суддів КСУ; по-друге, повноважень КСУ та порядку звернення до нього; по-третє, конституційного судового процесу. Порушується питання, пов’язане з поновленням справедливості щодо осіб, чиї права або свободи, гарантовані Конституції України, було порушено унаслідок застосування актів або дій із боку органів державної влади, що є вкрай актуальним у зв’язку з запровадженням інституту конституційної скарги. Констатується, що Конституція України не відносить до повноважень КСУ оцінку рівня впливу положень закону, визнаного неконституційним, на рішення суду загальної юрисдикції та не передбачає автоматичного його скасування.
14
СІРЕНКО, ВАСИЛЬ. "Право народу на опір гнобленню – основа і гарантія народовладдя". Право України, № 2019/10 (2019): 82. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-082.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено право народу на опір гнобленню як однієї з основних складових переліку політичних прав і свобод громадян. Метою статті є представлення змісту поняття “права народу на опір гнобленню”. Зазначено, що в історичному аспекті народ завжди мав природне, безумовне, беззастережне право на опір гнобленню. Однак питання завжди стояло про легалізацію, визнання цього права на конституційному та міжнародному рівнях. Наводяться приклади міжнародних документів і конституцій окремих держав, де таке визнання вже є. Розглянуто декілька прикладів конституційного узаконення права на опір гнобленню в аспекті захисту демократії. Дається аналіз Конституції України щодо права громадянина на опір гнобленню, а саме зазначається, що через конкретні положення окремих статей вона закріпила право народу на опір гнобленню. Розглянуто його дві складові: що є гноблення народу і що є опір народу гнобленню. Також досліджено чинники, засоби і форми гноблення народу та правові форми, засоби та методи опору. Першим чинником, який визначає стан гноблення, є матеріальне і духовне, культурне становище громадян у суспільстві. Йдеться про великі групи людей, які різняться місцем у системі суспільного виробництва, ставленням до засобів виробництва, роллю у громадській організації праці та способами і розмірами тієї частки суспільного багатства, які вони мають у своєму розпорядженні. Не менш очевидною та відкритою формою гноблення народу в Україні стала повсюдна, яка пронизує всі пори державного механізму, корупція. Корупція стала нормою, а не винятком серед політичної, правлячої та економічної еліти, перетворилася на системоутворювальний чинник. Зроблено висновок, що метою опору гнобленню народу є встановлення реального народовладдя в інтересах народу. Народ – це не тільки джерело влади згідно з Конституцією України (ст. 5), а й діюча сила, гарант демократичного правового соціально-спрямованого народовладдя. Народовладдя і право народу на опір гнобленню – органічно споріднені категорії, які народ реалізує у процесі свого історичного розвитку.
15
Олійник, А. Ю. "ВИДИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СВОБОДИ ОСОБИ НА ПІДПРИЄМНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 1 (18 вересня 2020): 16–20. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.40.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто види реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність. Проаналізовано праці авторів, які досліджували проблему. Підсумок проаналізованих наукових праць дав можливість сформулювати поняття видів реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність. Ознаками названого поняття видів реалізації названої свободи, на нашу думку, є такі: а) здійснення виробництва товарів і надання послуг; б) здійснення товарно-грошових, торговельно-обмінних та фінансових операцій; в) здійснення посередницької та зовнішньоекономічної діяльності; г) закріплені нормами міжнародного права, Конституції та законів України і деталізовані поточним законодавством; д) здійснюються з метою отримання економічної та соціальної вигоди і прибутку.
Видами реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність є закріплена нормами міжнародного права, конституції та законів України і деталізована в поточному законодавстві діяльність суб'єктів правовідносин зі здійснення виробництва товарів і надання послуг, грошових, торговельно-обмінних і фінансових операцій, посередницької та зовнішньоекономічної сфери з метою отримання прибутку та економічного результату. Реалізація конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність може здійснюватися у вигляді:1) виробництва товарів і надання послуг; 2) товарно-грошових, торговельно-обмінних та фінансових операцій; 3) посередницької діяльності; 4) зовнішньоекономічної діяльності.
Здійснення запропонованих змін до Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» сприятиме удосконаленню реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність.
16
Лисенко, А. М., І. В. Лисенко та Г. М. Гаряєва. "Здійснення права приватної власності на окремі види нерухомого майна за законодавством України". Law and Safety 79, № 4 (14 грудня 2020): 122–29. http://dx.doi.org/10.32631/pb.2020.4.19.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано проблеми здійснення права приватної власності на нерухоме майно за законодавством України. На підставі дослідження конституційних і цивільно-правових норм, а також наукових праць із цієї тематики окреслено загальні засади та принципи реалізації власником своїх майнових прав щодо нерухомого майна, яке йому належить. Оскільки майнові права всіх суб’єктів правовідносин є не лише основою економічного розвитку всього суспільства, а й потужним фактором становлення кожної особистості в нашій державі, створення, ухвалення та застосування справедливих норм здійснення права приватної власності буде запорукою гармонійного соціально-економічного підґрунтя для кожного громадянина нашої держави.
17
Стасів, О. "Право на належні, безпечні і здорові умови праці як конституційна засада трудового права". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія юридична, Вип. 55 (2012): 194–201.
Знайти повний текст джерела
18
Я. В. Єрмоленко. "СТАН НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 90 (25 серпня 2020): 14–25. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.90.14-25.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто наукові праці вітчизняних і зарубіжних правників, що прис-вячені інституту звернення громадян у формі скарги, а також роботи, у яких конститу-ційна скарга аналізувалася або ж як безпосередній предмет дослідження, або ж як явище правової дійсності, пов’язане з іншими феноменами. На основі аналізу цих нау-кових праць виокремлено два етапи розвитку ідеї конституційної скарги як складової механізму охорони прав людини в юридичній науці України, а саме: 1) підготовчий, на якому правниками було обґрунтовано теоретичні положення, що стосуються інсти-туту звернення громадян як юридичного засобу захисту їх прав та впливу на діяльність органів публічної влади; ці роботи стали теоретичним підґрунтям для подальшого ро-звитку інституту звернення громадян; 2) основний етап, що характеризується активіза-цією наукових пошуків, предметом дослідження яких став інститут конституційної скарги, як різновид судової скарги. Здійснений аналіз дозволив виокремити коло про-блемних питань, які пов’язані з функціонуванням інституту конституційної скарги в Україні і є актуальними для сучасної правничої науки.
19
Шабанов, Р. І., та М. І. Ждан. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 32 (2020): 14–23. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2020.32.02.
Повний текст джерелаАнотація:
Автори розкривають специфіку правового регулювання реалізації права на працю в умовах євроінтеграції. Вказується, що лише через розуміння необхідності зміни усталеного погляду на право на працю в європейсько-центрованому вимірі Україні вдасться провести ефективні реформи у сфері трудових відносин. Встановлено штучний характер законодавчого закріплення права на працю у СРСР, яке спрямовувалось винятково на реалізацію державотворчих цілей та завдань. У 90-ті рр. ХХ ст. право на працю, як порівняти із радянським розумінням, перетворилося із суб’єктивного права на об’єктивне право та елемент правоздатності. Авторами наголошується, що прийняття демократичного та ліберального Основного Закону України обумовило роздержавлення і повернення до лона універсальних прав людини права на працю, яке за своєю сутністю означає свободу праці. Досліджується природа та зміст права на працю як універсального права людини через концепцію негативної та позитивної свободи. Автори констатують, що в умовах євроінтеграції право на працю має розумітися як можливість людини заробляти собі на життя вільно обраною працею, розвиватися завдяки цій праці та мати гідне ставлення і рівні можливості у сфері праці.
20
Китайгородська, В. В. "ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (16 березня 2020): 161–65. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).341.
Повний текст джерелаАнотація:
З моменту виникнення держави, яка бере на себе право регулювати взаємовідносини суб’єктів всередині її території, виникло питання про реалізацію громадянами права на працю. Виникло питання про відповідальність держави перед людиною як громадянином цієї держави.
У даній статті було розглянуте питання стосовно того, що однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії є реальне забезпечення прав людини і громадянина загалом та права на працю зокрема. Також були досліджені гарантії прав і свобод людини і громадянина, які є основними умовами, способами і засобами, за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права.
Проаналізовано чинне законодавство України з питань права на працю. Досліджено правове регулювання права на працю у міжнародних правових актах. Проаналізовано наукові праці вчених та зроблено висновок,що право на працю – це одне з важливих соціально-економічних прав людини й громадянина, гарантоване міжнародно-правовими актами та Конституцією України, яке дає можливість кожному заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Зроблено висновок про те, що право на працю не є суб’єктивним правом людини. Автор стверджує, що держава повинна створювати робочі місця для своїх громадян, організовувати можливість працівникам перенавчатися на інші спеціальності, професії, але громадянин не має права вимагати від держави надання йому праці. Саме цей підхід до права на працю людини ми бачимо в багатьох державах Європи.
Зроблено висновок про те, що право на працю є комплексною правомочністю громадянина. Воно включає в себе низку інших прав, зокрема право на свободу праці, право на безпечні умови праці, право на рівні умови праці тощо.
21
Завальнюк, І. В. "ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ТА ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ: АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 52–59. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.8.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. У статті досліджено теоретико-практичні аспекти співвідношення права на справедливий суд та права на судовий захист з конституційно-правових позицій. Визначено, що категорія справедливості в Конституції України розкривається через фундаментальне право на справедливий суд, яке онтологічним чином пов’язується з правом на судовий захист взагалі. Наголошено, що право на судовий захист знайшло своє відображення в різних актах міжнародного рівня, що підкреслює його як право основне і невідчужуване. Аргументовано, що конституційне право на судовий захист означає, що будь-яка особа має можливість реалізувати процесуальний механізм, якщо її право є порушеним, тобто заінтересована особа може отримати процес виходячи з будь-якого матеріально-правового спору без будь-яких законодавчих обмежень. Обґрунтовано, що право на судовий захист призначене для конкретної мети – захисту порушеного суб’єктивного матеріального права. Наголошено, що процес не може існувати заради процесу як такого, у нього повинна бути певна підсумкова точка, до якої він прагне, однак все одно не можна орієнтуватися тільки на підсумок процесу, тобто на захист спірного права, адже у такому разі втрачається сенс у судовому захисті як особливій конституційній гарантії, знецінюється її соціальне значення. Визначено, що під правом на судовий захист можна розуміти гарантовану конституцією можливість будь-якої особи за допомогою звернення до суду захищати свої порушені права і законні інтереси. Аргументовано, що з точки зору європейської правозастосовної практики конституційне право на справедливий суд є просторим, рухливим і неоднорідним за своїм змістом, однак розуміння права на справедливий суд у контексті національного процесу відрізняється від європейського погляду, це пов’язано з тим, що ст. 6 ЄКПЛ передбачає тільки процесуальну справедливість, тобто дотримання певних правил при розгляді справи судовим органом і винесенні рішення. Зроблено висновок щодо співвідношення конституційного права на судовий захист і конституційного права на справедливий суд. Визначено, що справедливість – це імунна властивість права взагалі і правосуддя зокрема. Обґрунтовано, що право на судовий захист знайшло своє відображення в міжнародно-правових актах про основні і невідчужувані права людини, є закріпленим на конституційному рівні і є гарантією здійснення інших прав, своїм існуванням право на судовий захист обумовлює можливість реалізації інших прав. Зазначено, що у свою чергу право на справедливий суд не можна визнати скільки-небудь відмінною від права на судовий захист категорією, разом з тим право на справедливий суд має дещо «прагматичний» характер, адже у цього права інша мета. Аргументовано, що якщо конституційне право на судовий захист – це можливість отримати належне правосуддя, то конституційне право на справедливий суд відповідає на питання про те, яким це правосуддя має бути.
22
Сінькевич, О. В. "Конституційне право громадян на мирні зібрання". Держава і право, Вип. 38 (2007): 268–71.
Знайти повний текст джерела
23
Вознюк, В. "Конституційні гарантії права людини на своєчасне одержання винагороди за працю". Вісник Конституційного Суду України, № 5 (2002): 80–85.
Знайти повний текст джерела
24
Копетюк, М. "Поняття та класифікація міжнародних стандартів прав людини та громадянина". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 34–39. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/7.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини і громадянина, а також розглянуті питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів, закріплених в міжнародно-правових документах. Здійснено аналіз міжнародно-правових актів, які містять відповідні стандарти в сфері дотримання прав людини і громадянина, а також розглянуто їх класифікацію. Міжнародні стандарти прав людини є системою прав, які розкривають сучасну ідею прав людини, закріплену в основних міжнародно-правових документах і, відповідно, визнану в усьому світі. Стандарти основних прав і свобод людини і громадянина регулюються низкою міжнародно-правових актів, що визначають політичні, природні, культурні, соціальні права. Автор зробив висновок про те, що у основу Конституції України закладено принципово нові правові парадигми зовнішньої і внутрішньої державної політики України, що спрямовані на утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це об’єктивно вимагає істотної переорієнтації та модифікації всієї національної правової системи. В Україні набуває поширення теорія визнання людської гідності, яка є інтегративною властивістю природи людини та виступає як один з інституційних джерел її основних прав. І з огляду на це у загальній теорії права сформульовано антропогенну інтерпретацію людської гідності, поняття якої визначається як самоцінність людини як унікальної біосоціальної істоти. На переконання автора, зазначені доктринальні позиції у ближній перспективі вимагатимуть відповідної нормативно-правової і навіть конституційної регламентації. Адже держава має охороняти, захищати права і свободи людини та громадянина, гарантувати їх реальне здійснення. Відповідно, держава повинна створювати необхідні умови для гідної праці, надавати соціальну допомогу тим, хто перебуває у складних життєвих обставинах.
25
Касмінін, О. "Актуальні питання захисту права на працю та права на соціальний захист громадян Конституційним Судом України". Вісник Конституційного Суду України, № 4/5 (2016): 123–31.
Знайти повний текст джерела
26
Касмінін, О. "Актуальні питання захисту права на працю та права на соціальний захист громадян Конституційним Судом України". Вісник Конституційного Суду України, № 4/5 (2016): 123–31.
Знайти повний текст джерела
27
САМБОР, МИКОЛА. "Конституційне право на свободу мирних зібрань в Україні". Право України, № 2020/06 (2020): 251. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-251.
Повний текст джерелаАнотація:
Здійснення права на свободу мирних зібрань і його роль в утвердженні демократичних засад, здійснення народовладдя в Україні довели події 2004, 2013–2014 рр., а саме Помаранчева революція та Революція Гідності, які стали наслідком здійснення українцями гарантованого Конституцією України права на свободу мирних зібрань. Зазначені події засвідчили не лише роль права на свободу мирних зібрань у визначенні демократичного курсу розвитку державності та громадянського суспільства, а й продемонстрували вади конституційних норм, перш за все, пов’язані з обмеженнями здійснення права на свободу мирних зібрань і політичної волі владних еліт у застосуванні до суб’єктів здійснення цього права заходів юридичної відповідальності. Тож важливим для людини є не формальне закріплення права у конституційній нормі, а саме дієвість такої норми, спрямована на пряме врегулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань. Існування у нормах позитивного права різних формул, які виражають право на свободу мирних зібрань, тягне за собою відсутність чіткості та зрозумілості норм, які регулюють суспільні відносини зі здійснення права на свободу мирних зібрань, що негативно відображається як на самих суспільних відносинах, так і загалом на стані демократії у державі. Метою статті є дослідження права на свободу мирних зібрань як конституційного права та семантичної відповідності одиниць мови, що використовуються на його позначення, змістові цього права. У статті окреслено особливості інституціоналізації права на свободу мирних зібрань у нормах Конституції України, досліджено особливості правового регулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань за допомогою конституційних норм прямої дії, а також системність розуміння права на свободу мирних зібрань і регулювання його здійснення за допомогою норм галузі конституційного законодавства України. Конституційна норма, що міститься у ч. 1 ст. 39 Конституції України, потребує змін, які мають стосуватися: лексико-семантичної формули вираження досліджуваного права, а саме, має бути відтворено як “право на свободу мирних зібрань”; суб’єкт здійснення права на свободу мирних зібрань не повинен бути обмежений виключно наявністю у суб’єктів здійснення цього права правового зв’язку з Україною (громадянства), а належати всім без винятку людям, які на законних підставах перебувають в Україні; вказаний шлях розвитку права збиратися мирно має еволюціонувати у право на мирні зібрання, що є істотно ширшим і розлогішим за своєю суттю, а останнє у своїй гносеології має дістатися лексико-семантичної та юридичної формули саме як право на свободу мирних зібрань, яке визнане світовим співтовариством і відображатиме сутнісні властивості цього права.
28
ЦУВІНА, ТЕТЯНА. "Принцип пропорційності у цивільному судочинстві". Право України, № 10/2018 (2018): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-050.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасний стан національних систем цивільного судочинства в зарубіжних державах свідчить про те, що сьогодні все більш помітними стають впливи на цю сферу правового регулювання процесів інтернаціоналізації, що безпосередньо пов’язане із питаннями гармонізації національних процесуальних систем і необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів справедливого судочинства. Конституційна реформа у сфері правосуддя заклала фундамент для реформування цивільного процесуального законодавства, в основу якого було покладено досвід кращих європейських демократій з їх орієнтацією на загальновизнаний принцип верховенства права і пріоритетність прав людини. Ключовим у зазначеному контексті з точки зору підвищення якості правозастосування й ефективності цивільного судочинства наразі залишається питання оновлення каталогу принципів цивільного судочинства і необхідність їх сучасної інтерпретації у контексті природно-правового дискурсу. Зважаючи на зазначене, особлива увага має бути приділена дослідженню загальновизнаного принципу пропорційності як невід’ємної вимоги верховенства права в демократичному суспільстві та однієї з головних засад (принципів) цивільного судочинства, що відтепер безпосередньо закріплена у нормах Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) (п. 6 ч. 3 ст. 2, статті 10–11), та, на наше переконання, має тлумачитися з урахуванням європейського досвіду. Варто зазначити, що проблемам принципу пропорційності приділялося найбільше уваги у межах теорії держави і права, конституційного права та права Європейського Союзу, прикладом чого можуть слугувати праці таких учених, як Р. Ван Реє, Н. Варламова, Г. Гаджиєв, Ю. Євтошук, М. Коен-Елія, Т. Комарова, С. Погребняк, І. Порат, П. Рабінович, Б. Тоцький, Т. Фуфалько, С. Шевчук та ін. Водночас нині великої актуальності набувають дослідження реалізації загальновизнаних принципів права в окремих галузях права. Спроби проаналізувати принцип пропорційності у вітчизняному цивільному судочинстві мали місце у працях І. Ізарової, І. Ярошенко, О. Свіріна, О. Ткачука, О. Штефан та ін. Проте праці цих авторів мають фрагментарний характер і не розкривають особливостей механізму дії принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Метою статті є вивчення загальновизнаного принципу пропорційності як однієї із засад цивільного судочинства, що покликана забезпечити розумний баланс приватних і публічних інтересів під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Сучасний стан національних систем цивільного судочинства в зарубіжних державах свідчить про те, що сьогодні все більш помітними стають впливи на цю сферу правового регулювання процесів інтернаціоналізації, що безпосередньо пов’язане із питаннями гармонізації національних процесуальних систем і необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів справедливого судочинства. Конституційна реформа у сфері правосуддя заклала фундамент для реформування цивільного процесуального законодавства, в основу якого було покладено досвід кращих європейських демократій з їх орієнтацією на загальновизнаний принцип верховенства права і пріоритетність прав людини. Ключовим у зазначеному контексті з точки зору підвищення якості правозастосування й ефективності цивільного судочинства наразі залишається питання оновлення каталогу принципів цивільного судочинства і необхідність їх сучасної інтерпретації у контексті природно-правового дискурсу. Зважаючи на зазначене, особлива увага має бути приділена дослідженню загальновизнаного принципу пропорційності як невід’ємної вимоги верховенства права в демократичному суспільстві та однієї з головних засад (принципів) цивільного судочинства, що відтепер безпосередньо закріплена у нормах Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) (п. 6 ч. 3 ст. 2, статті 10–11), та, на наше переконання, має тлумачитися з урахуванням європейського досвіду. Варто зазначити, що проблемам принципу пропорційності приділялося найбільше уваги у межах теорії держави і права, конституційного права та права Європейського Союзу, прикладом чого можуть слугувати праці таких учених, як Р. Ван Реє, Н. Варламова, Г. Гаджиєв, Ю. Євтошук, М. Коен-Елія, Т. Комарова, С. Погребняк, І. Порат, П. Рабінович, Б. Тоцький, Т. Фуфалько, С. Шевчук та ін. Водночас нині великої актуальності набувають дослідження реалізації загальновизнаних принципів права в окремих галузях права. Спроби проаналізувати принцип пропорційності у вітчизняному цивільному судочинстві мали місце у працях І. Ізарової, І. Ярошенко, О. Свіріна, О. Ткачука, О. Штефан та ін. Проте праці цих авторів мають фрагментарний характер і не розкривають особливостей механізму дії принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Метою статті є вивчення загальновизнаного принципу пропорційності як однієї із засад цивільного судочинства, що покликана забезпечити розумний баланс приватних і публічних інтересів під час здійснення правосуддя у цивільних справах.
29
Кушакова, Н. "Конституційне право на інформацію в Україні: сучасний підхід". Право України, № 12 (2002): 51–56.
Знайти повний текст джерела
30
Самбор, М. "Конституційне право на свободу мирних зібрань в Україні". Право України, № 6 (2020): 251–72.
Знайти повний текст джерела
31
Безбабіна, О. "Конституційне право людини а громадянина на підприємницьу діяльність". Підприємництво, господарство і право, № 7 (2007): 95–100.
Знайти повний текст джерела
32
Клименко, О. І. "Конституційне право громадян на мирні зібрання: форми реалізації". Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ, № 3 (82) (2012): 57–64.
Знайти повний текст джерела
33
Бабенко, Е. В. "ПЕРЕВАГА В ЗАЛИШЕННІ НА РОБОТІ ПРИ МАСОВОМУ ВИВІЛЬНЕННІ ПРАЦІВНИКІВ". Актуальні проблеми держави і права, № 82 (19 грудня 2019): 22–29. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i82.37.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено розкриттю особливостей надання працівникам переваги в залишенні на роботі при їх масовому вивільненні. Проаналізовано норми як Кодексу законів про працю, так та інших За-конів України, якими встановлено право на вказану перевагу. Розглянуто різні категорії працівників, щодо яких визначено таке право. Зауважено на тому, що окрім поняття «перевага» законодавець та-кож оперує поняттям «заборона» на звільнення при масовому вивільненні.
34
Шморгун, Ярослава. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ГРОМАДЯНИНА НА УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ СПРАВАМИ ДЕРЖАВИ". Молодий вчений, № 1 (89) (29 січня 2021): 246–48. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-48.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено механізм реалізації права громадянина на участь в керуванні справами держави. Визначено, що статичний механізм реалізації права включає конкретні правові зобов’язання, юридичні факти їх реалізації, правореалізаційну діяльність суб’єктів права, правовідносини, в яких втілюється право. Доведено, що механізм реалізації конституційного права включає не лише діяльність з реалізації права правозобов’язання, а й правомірні дії спеціальних державних органів, спрямовані на створення умов реального втілення права в конкретних правовідносинах. Розглянуто компоненти статичного механізму реалізації права. Доведено, що базовим компонентом системи є право, наявність якого обумовлює правореалізаційну проблематику. Конституційне право на участь в управлінні справами держави –комплексне право, з системотвірною характерологічною особливістю.
35
Серьогін, В. О., М. М. Воронов та А. О. Червяцова. "КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ПРОВІДНА ГАЛУЗЬ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". Знання європейського права, № 4 (11 лютого 2021): 34–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.124.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлюється концептуальне бачення ролі та місця конституційного права в системі права ЄС, надається його комплексна характеристика за формальними та матеріальними критеріями. В основу роботи покладено гіпотезу про те, що роль і місце конституційного права в системі права ЄС є аналогічними, тим, що характернідля відповідної галузі в будь-якій національній системі правої, демократичної держави, з особливостями, зумовленими наднаціональним характером цієї системи права.Обґрунтовується думка, що формування права ЄС як автономної наднаціональної системи права передбачаєне тільки накопичення й інтеграцію відповідного нормативного масиву, але й поступову його диференціаціюз виокремленням певних галузей та інститутів. Провідну роль у системі права ЄС, як і в національних правовихсистемах, посідає конституційне право, що зумовлено передусім його предметом правового регулювання.Звертається увага на те, що після провалу проєкту загальноєвропейської конституції термін «конституція»щодо правової системи ЄС вживається тільки в матеріально-правовому сенсі, а сама конституція є неписаною(багатоджерельною, комбінованою), на зразок британської. Водночас система джерел конституційного права ЄСхарактеризується багатоманітністю і складається з трьох рівнів (підсистем), що регулюють основоположні політико-правові відносини, пов’язані з європейською інтеграцією: первинного права, вторинного права, звичаєвогоправа і прецедентного права.Зазначається, що ядро предмета конституційного права ЄС становлять два блоки суспільних відносин: а) відносини, що визначають інституційно-функціональну організацію публічної влади в ЄС; б) відносини, що характеризують основи правового статусу особи в ЄС. Ці базові політико-правові відносини виступають тією матрицею,що зумовлює формування і розвиток відповідних генеральних інститутів конституційного права ЄС.На прикладі конституційних засад громадянського суспільства ЄС демонструється, що процес виокремленняв галузевій структурі конституційного права ЄС окремих інститутів триває. Водночас загалом структуруванняконституційно-правових інститутів в ЄС повторює ґенезу національного конституційного права, принаймні ту,що мала місце в державах континентальної Європи.Звертається увага на те, що підготовка фахівців-правників в Україні має відповідати тим викликам, що постають перед юридичною освітою в умовах євроінтеграції. Одним із важливих кроків на цьому шляху має статизапровадження в навчальний процес юридичних вишів нашої держави навчальних дисциплін, присвячених окремим галузям права ЄС, зокрема й конституційному праву ЄС як провідній галузі цієї системи права.
36
Мірошниченко, Ю. Р. "Конституційне право громадян на скаргу як форма прояву народовладдя". Трипільська цивілізація, Вип. 7 (10), липень (2012): 6–10.
Знайти повний текст джерела
37
Дашко, М. "Захист авторських прав на кінематографічний твір є конституційне право". Соціологія права, № 3/4 (14/15) (2015): 422–24.
Знайти повний текст джерела
38
Дашко, М. "Захист авторських прав на кінематографічний твір є конституційне право". Соціологія права, № 3/4 (14/15) (2015): 422–24.
Знайти повний текст джерела
39
Дашко, М. "Захист авторських прав на кінематографічний твір є конституційне право". Соціологія права, № 3/4 (14/15) (2015): 422–24.
Знайти повний текст джерела
40
Процишен, М. "Право на страйк, його конституційне визначення та можливості вдосконалення". Підприємництво, господарство і право, № 1 (169) (2010): 17–20.
Знайти повний текст джерела
41
Прокоп’єв, Р. "ОСНОВНІ ФАКТОРИ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2022): 129–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2275.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що конституційний принцип рівності прав та свобод людини і громадянина беззаперечно стосується сфери трудових правовідносин, а тому саме Кодексом Законів про працю України закріплюється єдність трудового законодавства незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками тощо. Проте, окремим галузям господарства притаманні певні особливості щодо організації та функціонування своєї роботи, а отже мають місце реальні відмінності у нормативно-правовому регулюванні праці, відпочинку, охорони праці, заробітної плати тощо. Так, робота на підприємствах, пов’язаних з наданням транспортних послуг також має свої особливості та притаманні тільки їй риси нормативно-правового регулювання трудових правовідносин. Метою статті є чітке визначення основних факторів, які визначають диференціацію правового регулювання трудових відносин працівників транспорту. Для досягнення поставленої мети у статті вирішуються наступні завдання: здійснюється розгляд термінологічного розуміння «диференціація правового регулювання», визначаються суб’єктивні та об’єктивні фактори для здійснення такої диференціації. У статті здійснено з’ясування змісту поняття «диференціація правового регулювання праці». Наголошено на тому, що диференціацію правового регулювання трудових правовідносин пов’язують із певною галуззю господарства, в якій працюють особи. Зроблено висновок, що для працівників залізничного транспорту характерними є значна кількість суб’єктивних та об’єктивних факторів для диференціації правового регулювання трудових відносин працівників транспорту. Водночас наголосимо на тому, що розгляд таких факторів для диференціації має здійснюватися виключно в сукупності та розглядатися у тісному взаємозв’язку між собою. Саме таким чином, на нашу думку, можна досягнути найбільш повного розуміння правового регулювання не тільки суспільних відносин у певній галузі, а й правового статусу працівника відповідної сфери.
42
ПЕТРИШИН, ОЛЕКСАНДР, та ВОЛОДИМИР ГОНЧАРЕНКО. "Конституційне право України: новий підручник для майбутніх правників (рецензія на підручник за загальним редагуванням Тетяни Слінько “Конституційне право України”)". Право України, № 2020/05 (2020): 289. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-289.
Повний текст джерела
43
Мацькевич, М. М. "Право на освіту як конституційне культурне право: практика Європейського суду з прав людини". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 2 (124) (2012): 30–32.
Знайти повний текст джерела
44
Жоравович, Д. "Вплив міжнародних норм про працю на вітчизняне трудове право". Право України, № 3 (2001): 69–71.
Знайти повний текст джерела
45
Шелевер, Н. "Конституційне право на справедливий суд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2004.
Повний текст джерелаАнотація:
Справедливість - це одна з фундаментальних цінностей, яка захищає основні права і свободи людини і громадянина. Завданням судової гілки влади є утвердження принципу справедливості. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод закріплює права і свободи людини. Вона ратифікована Україною та є складовою частиною національного законодавства. Конвенція гарантує право на справедливий суд. Конвенція та протоколи до неї стали складовою частиною національного законодавства. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати і реалізувати передбачене Конвенцією право на справедливий суд, яке є основоположним правом людини. Практика Європейського суду з прав людини має пріоритет над нормами національного законодавства. Проте для вдосконалення механізму застосування Конвенції треба забезпечити юридичну експертизу законопроєктів.
Україна має прагнення стати повноцінним членом Європейського Союзу, тому повинна забезпечити і право на справедливий суд. Це ключовий елемент європейських стандартів правосуддя. Право на справедливий суд є комплексом конституційно закріплених процесуальних прав. Кожна людина прагне, щоб її справа розглядалася в суді справедливо.
Жоден документ не містить визначення поняття «справедливий судовий розгляд». Тому важливим питанням є встановлення сутності поняття «справедливий судовий розгляд» і аналіз рішень Європейського суду з прав людини, які його визначають.
Ключовими елементами права на справедливий суд є: право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною тощо. Конвенція гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав і обов'язків цивільного характеру.
У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип справедливості судового розгляду тлумачать як право на доступ до правосуддя, належне здійснення правосуддя, рівність сторін. На практиці дуже часто спостерігається ситуація, коли суди лише формально посилаються на принцип справедливості. Правосуддя є справедливим лише тоді, коли всі обставини справи ретельно досліджені, перевірені всі доводи обох сторін. Проблемним питанням в Україні є виконання судових рішень, оскільки навіть справедливі судові рішення на практиці часто-густо взагалі не виконуються. Під час здійснення правосуддя суддя має керуватися принципом справедливості, бути неупередженим, оскільки це є важливим критерієм справедливого судового розгляду.
46
Козинець, О. Г., та А. І. Остапенко. "Платон та Арістотель про державу і право". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 37–41. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3187.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено політико-правові вчення видатних мислителів античності, які залишили надзвичайно вагомий слід в історії розвитку вчення про державу і право – Платона і Арістотеля. У статті першочергово розглянуто концептуальні погляди Платона на державу та її сутність. Для виконання цього завдання було досліджено положення праці «Держава». У результаті дослідження визначено, що Платон вважав, що ідеальною є справедлива держава, якою управляють обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, які дійсно здатні мудро керувати державою. Тобто фактично Платон вважав, що державою повинні управляти філософи, оскільки вони володіють найбільш високими моральними якостями. Також у статті досліджено стратифікацію суспільства, яке складало державу і визначено, що Платон поділяв населення, що проживало в державі, на три групи. Також визначено, що найкращою формою державного правління, на думку Платона, була аристократія, тобто влада найкращих її жителів. У статті погляди Арістотеля розглянуто на основі аналізу положень праці «Політика». Зокрема, визначено, що проект держави, який запропонований Платоном, на думку Арістотеля, є занадто тяжким для реалізації і не може бути застосовано на практиці. У свою чергу, у статті з’ясовано, що найкращою формою правління виступала «політія», тобто держава, що управлялася б людьми із «середніх» станів. Тобто мислитель на противагу Платону вказував, що аристократія не призведе до розквіту держави. Саме на погляд Арістотеля, при такому устрої здійснюється засада рівноправності. Також визначено, що політико-правові ідеї Арістотеля про державу мають дійсно позитивні аспекти, серед яких, на нашу думку, є закладення принципу рівності народу в управлінні державою, який знайшов своє відображення в низці міжнародних стандартів та конституцій. Резюмується, що суперечка двох видатних мислителів напевно так і залишиться невирішеною проблемою. На нашу думку, ідеї і Платона, і Арістотеля заклали фундамент розвитку держави як політичної інституції.
47
ПИЛИПЧУК, Н. П. "КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ВІДПОЧИНОК У ПОЛЬЩІ: НАПРЯМИ ЗАПОЗИЧЕННЯ В УКРАЇНУ". Scientific Journal of Public and Private Law 2, № 5 (2019): 27–30. http://dx.doi.org/10.32844/2618-1258.2019.5-2.5.
Повний текст джерела
48
Нестеренко, О. "Конституційне право на доступ до інформації: сутність, зміст та обсяг". Юридична Україна, № 3 (2008): 26–32.
Знайти повний текст джерела
49
Ждан, М. Д. "ПРИНЦИП СВОБОДИ ДОГОВОРІВ ПРО ПРАЦЮ ТА ЗАБОРОНИ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ ЯК ОСНОВА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 34 (2021): 130–38. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.34.18.
Повний текст джерелаАнотація:
Автор статті наголошує, що принцип свободи договорів про працю та заборони примусової праці є фундаментом євроінтеграційних процесів у контексті реалізації права на працю. Автор зазначає, що принцип свободи договорів про працю передбачає можливість добровільного обрання місця застосування здібності особи до праці або добровільної відмови від будь-якого працевлаштування. Досвід правового регулювання принципу свободи договорів про працю в Європейському Союзі показує також важливість екстериторіальності укладення договорів про працю. Як зазначає автор, це передбачає, що громадяни мають право шукати роботу в будь-якій країні Європейського Союзу, жити та працювати там без необхідності отримувати дозвіл на роботу, залишатися навіть після того, як закінчать працювати. Принцип свободи договорів про працю передбачає заборони всіх форм прямої та непрямої дискримінації у сфері праці. На думку автора, у цьому контексті важливою є практика Європейського Суду з прав людини, у якій здійснюється відмежування дискримінації у сфері праці та зловживання забороною дискримінації з боку працівників. Як зазначає автор, заборона примусової праці є провідним складником принципу свободи договорів про працю, що передбачає недопущення будь-якого застосування праці під загрозою покарання. Європейський досвід правового регулювання заборони примусової праці наголошує на необхідності посилення боротьби із різними формами примусової праці, зокрема пов’язаною із традиційними формами рабської праці, борговою кабалою, використанням нелегальної праці трудових мігрантів. На переконання автора, у контексті євроінтеграційних процесів в Україні актуальним є дослідження засобів ліквідації практики використання праці без укладення трудового договору, що за європейськими стандартам має ознаки примусової праці.
50
Антонюк, О. В. "Процесуальні особливості, проблематика і негативні тенденції зростання порушення професійних прав адвокатів та гарантій їх діяльності." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, № 1 (2020): 148–55. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-21.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті детально висвітлено проблематику та негативні тенденції зростання кількості обшуків в адвокатів і в адвокатських об’єднаннях; процесуальні особливості неврегульованості процедури за- хисту адвокатської таємниці; комплексна законодавча невизначеність за відсутності прямих проце- суальних норм захисту адвокатської діяльності; прогалини в запобіганні забезпечення професійних прав та гарантій адвокатської діяльності. Також наведено приклади порушення професійних прав та гарантій адвокатської діяльності та адвокатської таємниці. Застосовано метод наукового досліджен- ня, спостереження, аналізу, узагальнення. Визначено тенденції зростання зазначених порушень та виокремлено рекомендації і способи їх врегулювання в умовах сучасного розвитку права та держа- ви в Україні. Конституційне право на професійну правову допомогу має розглядатися як один із клю- чових елементів механізму здійснення права особи на судовий захист (ст. 55 Конституції України) та здійснення повного обсягу конституційних прав і свобод громадян. Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційне право кожного на професійну правову допомогу не може бути обмежене. Ніх- то – ні громадяни, ні держава – не має права перешкоджати наданню правової допомоги. Однак слід зазначити, що ці та інші гарантії адвокатської діяльності спрямовані на надання клієнтам ефективної юридичної (правової) допомоги та є системою гарантій, гарантованих державою від будь-якого зо- внішнього впливу.