Статті в журналах з теми "Знакова інтерпретація"

Метою дослідження є геометрична інтерпретація числових рядів, побудова моделі геометричної інтерпретації числових рядів в середовищі програмування, отримання розрахунків для лінійної, квадратурної та кубатурної геометричної інтерпретації числових рядів. Задачами дослідження є розгляд питання про необхідність геометричної інтерпретації об’єктів у навчанні природничо-математичних дисциплін, зокрема числових рядів у рамках дисципліни «Математичний аналіз»; розкриття змісту таких понять, як «модель», «моделювання», побудова моделі числових рядів у середовищі програмування; виконання обчислення для знайдених числових рядів за допомогою електронних таблиць. Об’єктом дослідження є геометрична інтерпретація числових рядів. Предметом дослідження є використання мови програмування та електронних таблиць для моделювання та аналізу отриманих результатів числових рядів з лінійною, квадратурною та кубатурною геометричною інтерпретацією. Методами дослідження є евристичний пошук знакових моделей числових рядів за допомогою моделей певних геометричних об’єктів. Результати дослідженнями планується узагальнити в методичній розробці з теми «Числові ряди».

Статтю присвячено дослідженню базових особливостей кодування/декодування лінгвокультурного коду крізь призму інтерсеміотич- ного прочитання першотвору. Розглянуто підходи до розуміння різних виявів інтерсеміотичного перекладу в зіставленні і порівнянні його з іншими видами перекладу, акцентовано увагу на процесах інтерпретації різних знакових сис- тем. Актуальність статті зумовлена недостатньо вивченими та обґрунто- ваними чинниками асиметрії сприйняття тексту в різних семіотичних площи- нах. Основоположником цієї наукової полеміки вважається Р. Якобсон і його стаття про лінгвістичні аспекти перекладу, у якій дослідник запропонував виділити три типи перекладу: інтралінгвістичний, інтерлінгвістичний та інтерсеміотичний. Інтерсеміотичний переклад – інтерпретація вербальних знаків за допомогою невербальних. Наголошено, що переклад не зводиться до простої передачі значень між мовами і культурами – йдеться про контекстуалізацію знаків. Окремі явища культури (особливість зовнішності, одяг, артефакт, пісня) мають статус лінгвокультурного коду; вони знаходять сенс лише у загальному контексті твору і відображають макросмисл твору. Особливість інтерсеміотичного перекладу полягає у тому, що він має справу з двома або більше знаковими системами, наприклад мовною, музичною, танцювальною або образотворчою тощо. У передачі цього макросмислу полягає основна мета інтерсеміотич- ного перекладу. Відповідно, культурні смисли осягаються не на рівні окремих значень і мікросмислів, а на рівні макросмислу, у формуванні якого вони беруть участь. Інтерсеміотичний переклад, що спричиняє зміни між знаками, роз- глянуто з позиції мультимодальності, яка незалежно від її виду встановлюється за допомогою використання різних типів знаків. Пошук правильного коду для процесу перекодування, передбачуваного мультимодальністю, призво- дить до нових варіантів інформації або набору знаків, які завжди спричиня- ють незначні зміни форми або значення. Доведено, що такі зміни залежать від подібності/відмінності мов узагалі або ж подібності/відмінності окремих слів/виразів кожної мови зокрема.

У статті досліджено трансформацію комічного в історії європейського театру. Музичне виконання розширює семіотичний простір оригінального жанру на поле смислів та знаків, які є текучими та відкритими, воно містить і пропонує багато інтерпретацій, у тому числі іронічних. У сучасній естетиці стверджується, з одного боку, що мистецтво не може існувати без дискурсу, що його інтерпретує. З іншого боку, існує вимога уникати інтерпретації, яка водночас легітимізує естетичний ефект і каструє предмет мистецтва. Дотепність, іронія, комічність трансформуються в історії європейського театру і деконструюють межу між смішним та серйозним. У статті розглянуто органічність різних елементів сміхової культури та розглядаються комічні засобі для музично-драматичного театру.

Мета статті – виявити особливості технічних і стилістичних змін анімалістичного образотворчого товарного знаку в процесі розвитку графічного дизайну XX – початку XXI ст. Методологія дослідження. Застосовано аксіологічний метод (з метою визначення значущості об’єкта дослідження для носіїв культури); методи семантичного й структурно- семантичного аналізу (для виявлення культурних сенсів анімалістичних образів товарних знаків); структурно- функціональний метод і метод сучасної герменевтики (для інтерпретації сенсів); еволюційний метод (для виявлення технічних і стилістичних змін анімалістичного образотворчого товарного знаку в історичній ретроспективі) та ін. Наукова новизна. Досліджено особливості технічних і стилістичних змін анімалістичних образотворчих товарних знаків у процесі розвитку графічного дизайну XX – початку XXI ст. на прикладі провідних світових автомобільних компаній; уточнено поняття «товарний знак»; проаналізовано культурні сенси анімалістичних образів товарних знаків «Ferrari», «Peugeot», «Jaguar» та «Lamborghini». Висновки. Виявлено, що трансформація анімалістичних образотворчих товарних знаків провідних автомобільних фірм насамперед залежить від змін корпоративного стилю, вимог ринкової кон’юнктури та маркетингових цілей. Вектор пошуку новаторських форм візуальної виразності товарного знаку відповідає актуальному стану графічного дизайну – його активний розвиток впливає на образотворчі якості товарних знаків, ускладнення інформаційної насиченості. Особливості подавання знакової інформації, характерні для певних історико-культурних періодів, у контексті еволюції анімалістичних товарних знаків проявилися в змінах їхньої стилістичної змістовності, практично не торкаючись символічного навантаження. Сьогодні в графічному дизайні товарних знаків активно використовуються візуальні репрезентації тварин, проте анімалістичні образи переважно позбавлені семантичної глибинності – вони тлумачаться зазвичай як щось тривіальне, котре здатне привернути увагу споживача, а внаслідок втрати прихованого сенсу образ тварини перетворюється на симулякр, який трансформується засобами графічного дизайну відповідно до вподобань масового споживача.

У статті зроблено спробу з’ясувати своєрідність інтерпретації українськими письменниками другої половини ХX століття гоголівських топосів. Розкрито смислові домінанти наслідування і засвоєння Гоголівської картини світу. Проаналізовано художні версії «гоголівського тексту» з огляду на контекст, у якому вони були створені. Авторка резюмує, що гоголівські топоси мають для української літератури знаковий характер з огляду на їх потужну інформативність.

Ця стаття присвячена дослідженню процесів формування та екстеріоризації/інтеріоризації простих і складних лінгводискурсивних знаків у просторі внутрішнього та зовнішнього операційного часу, де психомеханізми (когнітивні поліоперації) забезпечують перехоплення думкою його власний кінетизм позначений відповідними мовними формами, актуалізованими як лудичні та нелудичні граматизовані та типові чи нетипові аграматалізовані структури. У процесі спостереження лінгводискурсивних знаків адресат ініціює зворотну реконструкцію віртуальних (лінгвістичних) трансформацій та/або первинної структури, використовуючи дешифруючу, ідентифікаційну та експериментальну моделі дослідження для правильної інтерпретації інформації та визначення ступінь ко(п)текстуальної відповідності екстеріорізованих конструкцій.

У статті описано результати дослідження стосовно знаковості як невід’ємного елементу жанру англійської літературної казки. Зокрема, висвітлено питання декодування мовного знаку, де знак, репрезентований певною дією чи ситуацією, представляє при цьому інше поняття або явище. Окрім того, проаналізовано семіотичний простір літературної англомовної казки. Установлено, що семіотична система дає змогу об’єднати вигадку, категоріальну ознаку казки, та її знакову природу. Схарактеризовано значення семіотики у вивченні казкового оповідання. Установлено перспективність дослідження літературної англомовної казки як такої, що стає ще більш художньою, і, як наслідок – більш образною й символічною, де побутові подробиці трапляються поряд із фантастичними явищами. Репрезентовано визначення літературної казки як такої, що має здатність поєднувати реальне та чудесне, зближуючи літературну казку із життям, тим самим створюючи основу для дослідження семантичної ускладненості казкового оповідання й розгляду авторської ідеї на різних рівнях інтерпретації. Проаналізовано важливість трилатеральності знаку, де, окрім єдності плану вираження та плану змісту, третім елементом представлено читача, котрий отримує інформацію шляхом декодування значення знаку, що трапляється в тексті казки. Розглянуто класифікацію знаків Ч. Пірса задля виділення саме тих, що наявні в літературній казці, і можливість їх взаємодії. Отже, виокремлено індексальні знаки, а саме знаки-симптоми та знаки-кінеми, а також подано їх дефініції. Так, симптоми представлено саме умовними знаками для читача, які наділені імпліцитним характером, певними характерними ознаками, що дають додаткову інформацію й наповнюють текст емоційним складником, тоді як знаки-кінеми є конвенційними, свідомими жестами чи мімікою, які несуть «парасемантичне значення». Проілюстровано й доведено індексальність літературної казки, де знаки є можливими засобами передачі не лише умовної поведінки та причинно-наслідкових зв’язків, а й прихованого змісту емоційного стану персонажів.

Мета статті полягає у розробці теоретично поглибленого та оновленого підходу до аналізу камерно-вокальних циклів Ф. Шуберта «Прекрасна мельничиха» та «Зимовий шлях». Методологія дослідження визначається авторологічним підходом, тобто націленістю на виявлення індивідуально особистісних засобів створення музичної мови та формування цілісного образу автора, передбачає розвиток музично-семіологічного методу. Наукова новизна роботи полягає у виявленні особливої «зустрічної драматургії», що виникає на основі виконавської інтерпретації та виражає взаємодію свідомості співака, як прямого «нарратора», та композитора як єдиної авторської. Висновки дозволяють визначати основні рівні та способи втілення образу автора в шубертівських циклах, зокрема як індиціального знаково-формалізованого (абстрактного), взірцевого художнього, ідеального або третього у діалозі – Над-адресата у смисловому вимірі художнього твору.Ключові слова: авторська мова, образ автора, індиціальний автор, взірцевий автор, ідеальний автор, камерно-вокальна поетика Шуберта, цикл.

У статті йдеться про особливості формування й інтерпретації програми нара- тивної напруженості, що є частиною загальної програми інтерпретації художнього твору. Програма наративної напруженості представлена комплексом різнорівневих, ієрархічно взаємо- пов’язаних знакових засобів, використаних автором для створення напруженого інтересу з боку читача. Метою статті є визначення й опис механізмів конструювання наративної напруженості у структурі художнього тексту, під якою розуміють спосіб організації оповіді, який відповідає пев- ному канону, відтворюваному у вигляді моделі. Застосування методики лінгвокогнітивного аналізу наративної напруженості зумовлює висновок про наявність аналізованого феномену принаймні у трьох основних планах наративної структури – сюжетному, жанровому й дескриптивному. Сюжетний план залежить від конфігурації наративної схеми (наративної послідовно- сті) і способу заповнення тематичних макроструктур у її фазах. Вирізнення наративних фаз засноване на принципах моделі структури наративу, запропонованої У. Лабовим, що включає фази Резюме, Орієнтації, Ускладнення, Оцінки, Рішення та Коди. Жанровий план структури наративу пов’язаний з його тематичним наповненням, з його глобальною темою, якій підпорядковані макро- і мікротеми твору, кожна з яких представлена певним набором аргументних слотів (відкритих і закритих). До тематичних домінант – інди- каторів напруження читача – відносять теми смерті, небезпеки, деструкції, хвороби, влади, грошей, сексу, романтичних стосунків тощо. Дескриптивний план наративної структури характеризує мережа тригерів (інтелек- тивних і емотивних) та інтенсифікаторів наративної напруженості, які створюють рецеп- тивну ентропійність аргументних слотів тематичних макроструктур, що передбачає виник- нення у читача запитань, інференцій і припущень, супроводжуваних тривожним очікуванням, зацікавленістю і збентеженістю.

У статті сучасна українська баянна музика позиціонована як концептуалізований перетин традицій та новацій, позначений розширенням стильової, жанрової, виразової палітри, креативною дуалістичністю й актуалізацією сакральної традиції. Як чинники її розвитку в сучасній національній баянній музиці визначені: академічний статус баяну, осмислення його як інструмента з безмежним потенціалом; органологічна специфіка інструмента; полілогічність культури межі XX–XXI ст., відродження релігійного світобачення та проблематизація духовних пошуків людини. Виявлено такі варіанти інтерпретації сакральної традиції в сучасній українській баянній музиці: декларативне посилання на її канонічні жанрові витоки, закріплене на вербальному рівні (у творах В. Рунчака); звернення до закріплених у сакральному музичному мистецтві образів-символів, семантем (у творах В. Зубицького); символічна втілення на рівні знаків культурної пам’яті (у творах К. Цепколенко). Виявлено загальні тенденції сучасних національних баянних версій сакральної традиції: концептуальна та жанрово-стильова індивідуалізація атрибутивних жанрових моделей; створення полілогу культур у діахронії та синхронії, зокрема у конфесійному вимірі; насичення знаками й алюзіями різних культур; новаційність музичного мислення та мови; експериментальна синтетичність, обумовлена новаційністю виконавських складів, значущістю візуального та вербального компонентів, театралізації та мультимедійності.

У статті на основі аналізу наукових праць досліджено місце педагогічного дискурсу в типології дискурсу. Поняття «дискурс» уважається одним із ключових понять низки гуманітарних наук. Саме через полідисциплінарність, багатозначність і багатофункціональність дискурсу не існує загальноприйнятого й однозначного визначення цього поняття, що, у свою чергу, призвело до відсутності єдиної типології дискурсу. Науковці, систематизуючи дискурс, залежно від предмета дослідження за основу використовують певний критерій або критерії та подають різні класифікації. У статті проаналізовано, виділено й систематизовано наявні основні наукові підходи до класифікації дискурсу. У результаті дослідження з’ясовано, що загальноприйнятим у парадигмі соціолінгвістичного параметра згідно з формулою спілкування «сугестор (адресант) – сугерент (адресат)» уважається розуміння педагогічного дискурсу як інституційного типу дискурсу, що характеризується певними системо-утворюючими ознаками (учасники, мета, хронотоп, стратегії, жанри). Установлено, що в лінгвістичній літературі вживається термін «педагогічний дискурс» у вузькому значенні, це означає функціонування теорії навчання й виховання, а також термін «педагогічний дискурс» у широкому значенні, тобто форма суспільної практики, яка має педагогічну мету – соціалізацію нового члена суспільства. Висвітлюються найвідоміші дослідницькі інтерпретації поняття «педагогічний дискурс» у сучасній парадигмі лінгвістичних знань. Окреслено актуальне питання еволюції поняття «педагогічний дискурс». Виділено та проаналізовано основні наукові підходи до визначення поняття «педагогічний дискурс» з позиції вітчизняних і закордонних дослідників. На підставі аналізу наукових праць із різними підходами до визначення поняття «педагогічний дискурс» запропоновано авторську дефініцію цього поняття, яка трактується як систематичний процес взаємодії мовців у межах педагогічної ситуації, де учасники спілкування використовують екстралінгвістичні, прагмалінгвістичні та лінгвістичні знакові системи.

Мета статті — дослідити музичний контекст роману Агати Крісті «Хліб геніїв» з точки зору відображення проблем британської музичної культури першої третини XX століття та пошуку нових музичних форм. Головним завданням статті є інтерпретація художніх явищ та музичних термінів як певних смислових знаків, за допомогою яких автор передає реальні музично-художні запити свого часу у художньому контексті роману. Методи дослідження. У статті застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів, а саме: порівняльний, історичний, біографічний та герменевтичний, а також метод теоретичного узагальнення. Новизна дослідження. Вперше об’єктом дослідження стала вербальна музика роману Агати Крісті «Хліб геніїв», британської письменниці, авторки детективних творів, яка друкувалася під псевдонімом Мері Вестмакотт. «Хліб геніїв», написаний у 1928 році, був одним із шести психологічних романів Агати Крісті. Висновки. Роман Агати Крісті «Хліб геніїв» належить до літературних творів, які можна визначити поняттям «роман, що тяжіє до музики». Авторка вербалізує музику в різних формах, відтворюючи реальний британський музичний контекст 20-х років, вводячи імена композиторів, їхні твори, художні явища тощо в художню концепцію роману. Аналіз їх як певного семантичного орієнтиру дає підстави стверджувати, що авторка зображує проблеми британської музичної культури через своїх героїв та оцінює музичні процеси в континентальній музиці з точки зору естетичних потреб британської музики того часу.

Мета статті – на основі аналізу сучасних тенденцій каскадерського мистецтва в художньо-ігровому кіно виявити перспективні напрями розвитку галузі. Методи дослідження. Застосовано системно-історичний метод, що посприяв розгляду каскадерського мистецтва як складної динамічної підсистеми кіноіндустрії; методи прямого аналізу, що посприяла дослідженню трюкових сцен сучасних художньо-ігрових фільмів як системи, що складається з елементів, організованих за певними правилами та законами, а також виявлення індивідуальної побудови трюку; метод одночасної інтерпретації, застосування якого дозволило розглянути візуальний текст трюкових сцен як наділену певним сенсом знакову систему, що передбачає виявлення яскравої авторської індивідуальності постановника та виконавця. Наукова новизна. Виявлено та проаналізовано тенденції розвитку каскадерського мистецтва в контексті специфіки еволюції вітчизняної та зарубіжної кіноіндустрії; вперше в українському мистецтвознавстві здійснено спробу дослідити особливості постановки трюкових сцен в художньо-ігровому кіно ХХІ ст. екстраполюючи характерні риси культури постмодерну на сучасне каскадерське мистецтво. Висновки. Каскадерське мистецтво перших десятиліть ХХІ ст. знаходиться в постійному пошуку шляхів самовираження та самовизначення в змінених філософією постіндустріальної культури формах свідомості. Дослідження виявило, що на сучасному етапі розвитку кіноіндустрії в цілому та художньо-ігрового кіно зокрема, провідними тенденціями каскадерського мистецтва є: посилення видовищності трюку; виконання надскладних трюків акторами (передусім, виконавцями головних ролей) без дублерів; звернення до театралізації в процесі постановки трюкових сцен. Сучасні трюки відображають етап розвитку масової культури, зумовлений посиленням естетики культури постмодернізму в системі кіномистецтва. Реалізація постановниками трюкових сцен видовищної компоненти в жанрі художньо-ігрового кіно детермінована основоположними рисами постмодерну – тяжінням до театралізації, гри, сублімуванням різноманітних технік та стилів, парадоксальністю та цитатністю.

Мета дослідження – виявити особливості методики репетиційної роботи П. Муравського з хором; з’ясувати специфіку застосування диригентом різноманітних компонентів хорової звучності в аспекті художньо-образної інтерпретації різних жанрово-стильових зразків, репрезентованих хоровою мініатюрою, обробками народних пісень; розширити уявлення про сутність мистецького феномену митця. Методологічна база дослідження ґрунтується на застосуванні універсальних наукових методів, поширених у сучасному музикознавстві, – методів індукції, дедукції, аналізу й синтезу, що сприяло осмисленню особливостей репетиційної роботи П. Муравського з хором, сутності його мистецького феномену та ролі й значення в розвитку українського хорового мистецтва. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено системне, всебічне дослідження формування диригентської і педагогічної методики П. Муравського, виявлено специфіку кристалізації виконавських прийомів і засобів, які згодом стали невід’ємною компонентою національного хорового мистецтва. Висновки. Творча постать П. Муравського уособлює цілу епоху українського хорового мистецтва, акумулюючи в собі досвід кількох поколінь знакових вітчизняних диригентів-хормейстерів, налаштованих на єдиний світоглядний «камертон» – любов до рідної землі та її культури. Експериментальні пошуки митця сформували фахове підґрунтя, на якому згодом розвинулася діяльність плеяди видатних диригентів. Професіоналізм П. Муравського, його новаторські підходи в роботі з хором є дороговказом для сучасних і майбутніх диригентів та виконавців. Водночас творча й педагогічна діяльність П. Муравського – важливий фактор у процесі ствердження національної самосвідомості та активізації патріотичних тенденцій.

У статті досліджено явище міфотворення засобами реклами у філософському дискурсі ХХ століття, адже реклама є складовою багатьох соціальних процесів, вона впливає на формування думки та переживань сучасників, популяризуючи і поширючи міфологеми. Реклама постає як феномен, який є трансісторичним способом духовно-практичного освоєння людиною світу, соціальної реальності. У дослідженні проаналізовано праці філософів: Вальтера Беньяміна ("Бодлер", "Вулиця з одностороннім рухом"), Йогана Хейзинги ("Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури", "Осінь Середньовіччя", Ролана Барта ("Міфології", "Риторика образу", "Рекламне повідомлення"), Умберто Еко ("Відсутність структури"). Показано, що В. Бельямін досліджував рекламу у площині урбаністичного наративу (міфізація рекламними засобами при символічному виробництві та обміні суспільства). У філософській спадщині Й. Гейзинги реклама розглядалася з точки зору задоволення неутилітарних потреб споживачів. Специфіку рекламного повідомлення проаналізовано на основі праць М. Маклюена, який вказав на відхід від раціонального сприйняття інформації через актуалізацію аудіовізуального способу її отримання, що спричинилося в результаті утвердження місця телебачення в медіапросторі. За працями Р. Барта розглянуто рекламу в двох формах: як повідомлення та зображення. Показано, що рекламне повідомлення, яке є денотативно-конотативною спонукою соціальної активності (тобто сприймаючи буквальний зміст як «купуйте!», націлює споживача одразу сприймати і друге – означуване значення з акцентом на знаково-образну систему рекламної комунікації), виступає інструментом міфізації (воно має на меті спонукання і характеризується двозначністю змісту). Візуальний рекламний код як об’єкт філософських розмислів У. Еко, на відміну від словесного образу характеризується неоднозначністю трактування і тому є простором для міфотворчості. Виокремлюючи у візуальній комунікації три рівні (іконічний, іконографічний та рівень тропів), треба вказати, що на кожному з них, навіть якщо це елементарне зображення рекламованого товару, є місце для інтерпретації побаченого через усталені культурно-історичні коди.

Мета дослідження – виявити детермінанти та специфіку тенденцій модифікації жанрових моделей у сучасній українській фортепіанній музиці та пов’язані з ними трансформації статусу виконавця і художньої комунікації. Методологію статті становлять культурологічний, мистецтвознавчий і компаративний підходи, які уможливили осмислення шляхів трансформації жанру в парадигмальних вимірах культури сучасності, а також принципи музикологічного, зокрема жанрового аналізу, які забезпечили усвідомлення специфіки трансформації жанрових парадигм, що є важливими завданнями сучасної музикології. Наукова новизна статті полягає у виявленні світоглядних детермінант, концептуальної та композиційно-структурної специфіки трансформації жанрових моделей у фортепіанних творах сучасних українських композиторів, зокрема на основі аналізу творчості О. Яковчука, С. Зажитька, О. Гугеля, В. Рунчака, які не набули вичерпного висвітлення в науковому дискурсі. Обґрунтовано, що жанр як феномен музичного мистецтва в сучасній українській фортепіанній музиці постає в суб’єктивізованих трактуваннях, різноманіття яких резонує з ризомністю парадигмальних настанов культури постмодернізму та зумовлює зміну функцій виконавця та ревізію принципів художньої комунікації. Висновки. Сучасна фортепіанна музика українських композиторів демонструє ризомну трансформацію жанру, проявами якої є «імпліцитний» синтез жанрів під час декларації автором жанрової визначеності; декларативний синтез жанрів у стильовій модуляції жанрових моделей, орієнтації на метажанровість як відбиття сучасного полілогу культур, конкретизації заявленої моделі жанру програмністю і додатковими знаками жанрів; синтез музичного, вербального та візуального начал; експериментальний синтез знаків історико-культурних епох, видів мистецтва, жанрів, зокрема тенденція театралізації фортепіанної музики; інтерпретація жанру як метакультурного феномену; «симулякризація» – постмодерністське пародійне перетворення на «антижанр».

Мета статті — з’ясувати особливості трансформації мовленнєвої постмодерністської практики засобів масової інформації. Методологічною основою дослідження є сукупність наукових методів, які дали змогу виявити сутність культури мовлення мас-медіа, зокрема дискурсивний метод, скерований на культурологічне осмислення контекстів комунікації ЗМІ, а також системний підхід, який передбачає об’єктивність, всебічність у вивченні об’єкта дослідження. Наукова новизна полягає у з’ясуванні особливостей трансформації мовленнєвої культури у культурлінгвістичному просторі мас-медіа. Звернено увагу на прагнення сучасних ЗМІ до пріоритетного формування картини світу за рахунок не просто передавання повідомлення (перекладені на журналістську мову факти, події, явища буття), а формування соціальної реальності шляхом свідомого (упередженого) добору, акцентування й інтерпретації емпіричної дійсності. Зазначено, що у ситуації, коли інформація стає однією з основних цінностей у житті людей, мовленнєва культура безперервно піддається різним ревізіям і реконструкціям з боку мови засобів масової комунікації. Висновки. Одним із основних законів розвитку і функціонування мови є інформаційно-комунікативна традиція, яка визначає зміни мови, узаконюючи їх, надає мовній системі певну спрямованість, забезпечує історичний зв’язок минулих і нових мовних форм, постає основним засобом трансляції мовного досвіду. Наголошено, що на основі інформаційно- комунікативного синкретизму мовленнєвої культури і масової комунікації утворюється культурлінгвістичний простір мас-медіа, неоднорідний за своїм наповненням, але насичений інтелектуальними пошуками, вираженими у мовленнєвих формах. ЗМІ є атрактором мас-медійної культури. Динаміка останньої забезпечується ідеологічно і технологічно прогресуючими засобами масової інформації шляхом постійної демонстрації її ціннісно-знакових утворень (конструктів) і їх публічної легалізації в продуктах масової комунікації, або публіцистичних медіатекстах.

Мета статті — виявити взаємодію мистецтв та митців у нових формах репрезентації тексту через актуальні практики поетичних експериментів. Завданнями визначено: в теоретичному плані — розглянути культурно-мистецькі експерименти 90-х рр. XX століття, створені на основі мови як символічної знакової та звукової системи, у практичному — дослідити роль особистості в естетичному періоді. Методи дослідження: використано когнітивно-комунікативний підхід дискурсивного аналізу, в якому готові тексти розглядаються через відтворення у соціальному просторі. Фокальний метод сенсаційної історії дозволив зосередитися на медійних постатях (поетах) та подіях. Наукова новизна. Автор розглядає проблематику поетичних експериментів 90-х років ХХ ст., головним чином залучаючи джерела візуального мистецтва та культурології. Висновки. Доведено, що наприкінці ХХ сторіччя відбулася зміна ціннісних орієнтирів мистецької сфери з автономних на деконструктивні та експериментальні. Відзначено активізацію арт- практик: перформансу, хепенінгу, стріт-арту та інших синтетичних форм, що залучали до дискурсу альтернативні простори та широку аудиторію; обʼєднували в ролі виконавців поетів, художників, театралів, рок-музикантів. Сфера впливу культурно-мистецьких діячів стала важливою складовою пострадянської культури Західної України, повʼязаної з ерою фестивалів. Підтверджено, що популярності набули мовні ігри, реалізовані, в тому числі, через візуальність. У поетичних перформансах, поезооперах відзначено артистизм авторів, домінування дії над текстом, інтерпретацію тексту відповідно до аудиторії, залучення інших медіа, активну комунікацію із глядачем, карнавальність культури. Маргінальні форми літературного стріт-арту стали соціальним явищем, особистісним бунтарством, протестним актом та антидискурсом, що захоплювали найширші верстви учасників. Колаборація поезії з рок-музикою поєднувала зірковість авторів із мистецьким та політичним бунтом, декларуючи серед найширшої аудиторії свято емоційної та фізичної свободи.

Мета статті – виявити особливості творчої інтерпретації жанрової традиції в Реквіємі К. Дженкінса в їх співвіднесеності з провідними стильовими принципами сучасного музичного мистецтва. Методологія. У дослідженні використовується музично-культурологічний підхід до вивчення музичного мистецтва, що дозволяє розглядати реквієм в контексті еволюції його жанрової традиції та її композиторських трактувань в умовах сучасної музичної культури. Музикознавчий метод жанрово-стильового аналізу спрямований на визначення специфічних рис індивідуального композиторського заломлення традицій жанру реквієму в творчості К. Дженкінса, зв'язків реквієму з жанровою традицією католицької заупокійної меси і провідними стильовими показниками сучасного музичного мистецтва. Наукова новизна даної статті полягає у визначенні стильової специфіки Реквієму К. Дженкінса в аспекті індивідуального композиторського трактування реквієму в умовах універсалізації жанрової традиції латинської заупокійної меси в сучасній музичній практиці. Спеціально виділяється мінімалістський комплекс даного твору, який розглядається в якості ведучого стильового фактора, відповідного до художніх принципів музичного мистецтва останньої третини ХХ – початку ХХІ ст. Висновки. У своєму творі К. Дженкінс зберігає жанрову ідею реквієму, але в значній мірі розширює її стилістичні горизонти в дусі постмодерністських художніх пошуків музичного універсалізму. Це виражається в поєднанні традиційних латинських текстів заупокійної меси і поетичних японських джерел XVII – XVIII ст., яке породжує контрастне зіставлення двох типів музичної виразності – динамічної «європейської» і статичної, споглядальної «східної». Поєднуючи в такий спосіб далекі культурні традиції під знаком актуальної для будь-якої культури теми смерті, валлійський композитор йде по шляху універсалізації жанрової ідеї реквієму в умовах сучасних світоглядних установок щодо сприйняття смерті і безсмертя.

Статтю присвячено дослідженню динаміки стилістичного шару «littéraire» з позиції когнітивно-комунікативної парадигми. Визначено, що стилістичні значення слів, у тому числі художні, є засобами збереження й передачі знань. Виступаючи одиницями мовної картини світу, що мають оцінну сутність, стилістично марковані вербальні знаки втілюють унікальне бачення світу носіями мови. У світлі когнітивного підходу стилістика розглядає систему знаків з позиції їх зорієнтованості на породження стилістично маркованої інформації, а апарат когнітивної лінгвістики може бути використаний для осмислення й інтерпретації глибинних ментальних механізмів, що забезпечують продукування стилістично та культурно прецедентної інформації. Стилістичне значення мовного знаку в статті розуміється як експресивно- оцінний квант знання про концепт, що ґрунтується на асоціативно- образному сприйнятті оточуючої дійсності. Отже, стилістичне значення, що становить різноаспектну сукупність знань і зафіксоване в лексикографічних джерелах, допомагає розкрити особливості концептуалізації дійсності носіями мови. З позицій сучасних когнітивних досліджень лексико-стилістичні підсистеми мови можуть бути досліджені як ментальні моделі, що співвідносяться з певними наборами лексико-стилістичних маркованих одиниць. Ці ментальні моделі містять уявлення про використання мови залежно від ситуації спілкування й формуються на основі стилістичних шарів лексики. У ході дослідження встановлено, що лексико-стилістична система французької мови має ментальну організацію, може бути представленою у вигляді когнітивних структур. З’ясовано, що найбільш репрезентативними ментальними стилістичними моделями є «littéraire», «familier», «populaire», «vulgaire» і «argot». Вони втілюють інформацію щодо специфічного вживання відповідних лексичних одиниць у певних ситуаціях спілкування. Ментальна стилістична модель «littéraire» містить інформацію про поширений ужиток слова в художньому стилі мовлення з яскраво вираженою експресивно-оцінною конотацією. Розвиток ментальної стилістичної моделі «littéraire» відбувається шляхом концептуального переосмислення реалій навколишньої дійсності, що відображається на стані французької мови загалом.

У статті аналізуються ресурси і стимули педагогічного дискурсу в сучасному українському суспільстві, визначається його роль з огляду на виконання системою освіти загального призначення – залучення людини до досягнень культури, системи знань, процесу формування компетенцій. За визначенням автора, освіта – це насамперед процес поширення наукових знань серед тих, хто навчається, освоєння ними системи наукових понять і духовних цінностей, яка відтворює картину природи, суспільства та мислення. Всі вони далекі від однозначності, а тому потребують інтерпретації, дискурсу. Головним ресурсом педагогічного дискурсу є інноваційна педагогічна діяльність як особливий вид творчої діяльності, яка спрямована на оновлення системи освіти. У межах педагогічного дискурсу водночас функціонують науковий та освітній дискурс, тому потужним ресурсом дискурсу педагогічного має стати дискурс науковий. Отже, у царині освітянської комунікації педагогічний дискурс є інтегрованим утворенням, яке поєднує в собі складові наукового та освітнього дискурсу. Характерна риса сучасного етапу розвитку педагогічного дискурсу – пошук нового міжпредметного полікультурного діалогу. Педагогічний дискурс є там, де відбувається інтеракція між учителем і учнем і де здійснюється пізнання. Дискурс – це типова соціальна подія, що полягає у взаємодії учасників комунікації за допомогою вербальних текстів та інших знакових комплексів у певній ситуації і в певних соціокультурних умовах спілкування. Ресурсним ядром та основоположною сутнісною характеристикою педагогічного дискурсу є інтелектуальна взаємодія базової пари учасників комунікації – викладача і учня, кожен з яких здійснює свою інтелектуальну діяльність. Взаємодія – це вид безпосередніх чи опосередкованих, зовнішніх або внутрішніх відносин, зв'язків. Інтелектуальна взаємодія викладача й учня в педагогічному дискурсі передбачає взаємний розумовий вплив суб'єктів освітнього процесу один на одного в їх спільній діяльності і міжособистісних відносинах, що призводить до зміни інтелектуального стану одного або обох суб'єктів. Педагогічний дискурс у структурі інноваційних процесів у системі освіти є водночас і одиницею навчання, і комунікативною моделлю мовної діяльності учасників ситуації навчання. Ця діяльність одержує мовне втілення як система думок, цінностей, інтересів. Дискурс можна вважати довершеною формою комунікації. Отже, усі наявні в суспільстві ресурси і стимули функціонування педагогічного дискурсу мають сприяти розгортанню взаємодії його основних суб’єктів.

Мета статті полягає у переосмисленні фундаментальних доктринальних трансформацій на основі реалізації національної ідеї, втілення її в побудові демократичної, соціальної, правової держави в контексті досягнення прогресу в розвитку України, а також концептуальному розробленні та обґрунтуванні нової парадигми доктринального тлумачення як елемента конституційно-правового регулювання. У статті розглядається проблема правотворчого значення юридичної доктрини, її взаємозв’язок із національною ідеєю та демократичною, соціальною, правовою державою. На думку авторів, доктрина становить внутрішньо узгоджений сегмент правової науки, що не тільки дає загальновизнану в юридичному співтоваристві інтерпретацію правових феноменів, а й встановлює обов’язкові для державних і суспіль них інститутів, членів суспільства моделі функціонування і поведінки. Як і правова наука загалом, доктрина являє собою сукупність знакових форм (текстів), у яких втілюється зміст національної ідеї як добровільно обраної мети і необхідного засобу поступального прогресивного розвитку країни. Як джерело права доктрина створює юридичні норми на основі типізації суб’єктивних прав і обов’язків як державних інститутів, так і індивідів. Реалізація правотворчої функції доктрини здійснюється, на переконання авторів, трьома шляхами, а саме через законотворчість, судову практику і правозастосовну діяльність юристів-практиків.Будучи відносно вільним від формальностей продуктом інтелектуальної діяльності і деякою мірою результатом науки й творчості, доктрина служить орієнтиром до досягнення суспільного прогресу – побудови демократичної, соціальної, правової держави та громадянського суспільства. При цьому в ролі матеріального результату вона повинна виражати не просто загальну ідею або ініціативу, а національну ідею, втілену в конституції та інших законодавчих актах, які визначають орієнтири та координати побудови прогресивної держави і суспільства. Розроблення нової юридичної доктрини України передбачає об’єктивне визнання того, що існують розбіжності публічних і приватних галузей права, адже публічні галузі регулюють насамперед відносини, пов’язані з можливістю реалізації прав і свобод людини та громадянина, а також правовідносини політичного володарювання в державі та суспільстві. У цьому сенсі особливого значення набуває доктринальне переосмислення базових основ конституційного ладу держави. Дійсно, за сучасних обставин однією з найактуальніших доктринальних проблем українського суспільного життя є природа та зміст її конституційного ладу. Автори доходять висновку, що правова система сучасної України перебуває на стадії трансформації, і нині формуються нові форми взаємодії юридичної доктрини та механізму держави.

In the situation of computerization of modern society, the influence of the media on the way of life, the worldview and the consciousness of most people is evident.An attempt to overcome the language barrier of representatives of various linguistic cultures is playing a dominant role of non-verbal information in today’s global communication and the emergence of new visual and verbal forms of the Internet communication.The purpose is to distinguish functional and pragmatic potential of demotivators in the Internet discourse.Methods. In the course of the study, the following methods were used: a descriptive method, the method of semantic analysis, of stylistic analysis, of interpretive and textual analysis.Demotivational posters are a special way of transmitting information, as prepositions are important for the fullest possible understanding of its meaning: the demotivator can contain such semantic components that do not find direct expression, and the reader decodes these meanings on the basis of their own experience, knowledge of typical situations, historical and cultural background and knowledge. The main function of demotivational posters is considered to be a cognitive one, as the information presented in demotivators can form the thinking of youth audience, its evaluative and normative system. Demotivators also realize volutative, axiological, aesthetic, emotional and expressive functions and the function of forming reality.Results. The analysis of demo poster showed that the type of demotivators can determine their pragmatic potential: original, philosophical, social and advertising demotivators promote the main values and realize the volitional intention of the speaker, i.e. suggestive impact on the recipient that helps to create a spiritual guidance and a new type of thinking among young people; humorous and esoteric demotivators depict famous facts from youth’s life in an ironical and sarcastic manner, disclose social reality, have entertaining character, carrying out both emotional, expressive functions and a function of forming virtual reality.Conclusions. Demotivational poster is a special way of transmitting information in the Internet discourse, which defines its moral and value orientations, the attitude towards the surrounding world. Сучасний світ можна назвати цивілізацією гіпертексту, сучасну людину – віртуальною, мережевою людиною, а сучасне суспіль-ство – інформаційним. Стає очевидним, що вербальна комунікація припиняє існувати ізольовано, вона має тенденцію до залучення інших знакових систем, серед яких провідне місце посідає візуальна комунікація, яка унаочнює інформацію, що передається.Актуальність статті зумовлена загальною спрямованістю сучасних філологічних студій на вивчення системи комунікації з урахуванням ефективності мовних засобів та інтегрованості різних семіотичних ресурсів у сучасному комунікативному процесі, де простежується взаємодія вербальної складової частини повідомлення і його паравербальних (нелінгвістичних) компонентів.Мета статті – визначити функційно-прагматичні особливості англомовних демотиваційних постерів мережі Інтернет.Методи. У процесі дослідження було використано такі методи: описовий метод (для дескрипції характерних рис інтернет-дискурсу та візуально-вербальної природи демотиваційного постеру), метод семантичного аналізу (для виявлення семантики лексичних одиниць у контексті), метод стилістичного аналізу (для визначення стилістичних засобів, що увиразнюють демо-тиваційні постери інтернет-дискурсу), метод інтерпретаційно-текстового аналізу (для визначення специфіки використання демотиваторів у процесі інтернет-комунікації).Інтернет, будучи високотехнологічним і водночас високо динамічним комунікативним простором, перебуває в постійному русі, постійній еволюції. Відповідно, з’являються абсолютно нові форми інтернет-комунікації, а старі видозмінюється тим чи іншим чином.Демотиватор (демотиваційний постер) як предмет філологічних досліджень є актуальним, оскільки нині зросла зацікав-леність у проблемі полікодових або креолізованих текстів як особливих форм комунікації (банери, реклама, кліпи, демотива-тори). Сучасну людину весь час оточують різні знакові системи, а невербальні засоби дедалі більше беруть участь у передачі та збереженні інформації.Результати. Аналіз мовного матеріалу показав, що значна кількість демотиваційних постерів має синсематичний тип відношень між вербальною та візуальною його частинами. Іконічний компонент не просто доповнює розуміння вербальної складової частини повідомлення демотиватора, а й впливає на його інтерпретацію й унаочнює основну думку, заохочуючи реципієнта до певних роздумів.Глобалізаційні процеси, які знаходять відображення в демотиваційних постерах через повтор структурно-композиційної будови тексту і стереотипне вживання мовних засобів впливу, забезпечують залучення індивідуального реципієнта до світо-вого суспільства. Це зумовлює постійний потік стандартизованих цінностей із метою формування пересічного погляду на довколишній світ та уніфікованої картини світу.Висновки. Демотиватор постає візуальною рефлексією реального світу, реакцією на впроваджуване позитивне мислення. Комбінація режимів сприйняття образів призводить до появи нових форм цього процесу, нового типу мислення – від вербаль-ного до візуального, образного, спрямованого на викриття традиційних цінностей та авторитетів.

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.