Добірка наукової літератури з теми "Зміна ідеологічних поглядів"

Стаття присвячена історико-правовому дослідженню еволюції вчення про принципи цивільного права і пошуку наукової та методологічної основи для подальшого розвитку, зміни і модернізації поглядів на основоположні ідеї цивільного права в цивілістичній доктрині України. Наукові положення про принципи цивільного права радянської доби є одночасно продуктом і заручником ідеологічних, політичних, правових, економічних та соціальних умов, в яких вони сформувалися та публікувалися. Задля подолання бар’єру цензури справжня цивілістична теорія в працях радянських правників нерідко виражалась у формулюваннях, свідомо перенасичених термінологією та реквізитами пануючої ідеології. Разом із цим, доктринальні дослідження принципів цивільного права, здійснені радянськими вченими-правниками, склали теоретичну, а також методологічну основу для подальшого опрацювання проблематики принципів цивільного права в цивілістиці України, виробленню нових поглядів на неї, і є одним із джерел, що формують витоки сучасної наукової правової думки. Сучасний стан розробки проблематики принципів цивільного права в Україні містить спадковість деяких підходів радянських правознавців і пов’язаний із результатами їх досліджень. Разом із тим, виникли сильні відмінності в поглядах на принципи цивільного права, в порівнянні з попереднім дискурсом у дослідження цієї теми. Найпомітніші відмінності виявляються, серед іншого, у відході від формального позитивізму у напрямку ідей природного права, універсальних цінностей, які лежать в основі невід'ємних прав людини, і до базових концепцій приватного права. Відзначено, що саме на принципах цивільного права повинні бути оновлені основні засади цивільного законодавства під час рекодифікаціі цивільного законодавства України.

Одним із результатів першої російської революції 1905-1907 рр. стала можливість офіційно відкривати політичні організації. Це сприяло тому, що на території багатьох адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії, котра була багатоетнічною країною, офіційно стали відкриватися політичні організації різної ідеологічної спрямованості: національні, консервативні та ліберальні. Представники вищого стану держави теж були членами деяких політично спрямованих організацій. У статті проведено дослідження політичних поглядів нобілів Бессарабської губернії на початку ХХ ст., їх зміни під час Першої світової війни. У публікації також розглянуто питання належності місцевих нобілів до політичних організацій, їх діяльність у них на початку ХХ ст. та під час Першої світової війни.

Щоб українське публічне управління змогло виконувати свої функції щодо суспільних трансформацій суспільства, воно повинно зазнати принципово якісних змін, в основі яких мають лежати нові стратегії іннова- ційного розвитку системи публічного управління, зорієнтовані на потреби суспільства і громадян. Досліджено сутність, особливості публічного управління з погляду на процес становлення і розвитку моделей публічного управління та вказано основні характеристики існуючих трендів і прогностичного аналізу розвит- ку моделей публічного управління. Проаналізовано сучасний стан розвитку системи публічного управління та обґрунтовано необхідність її переорієнта- ції на інноваційний тип, зокрема через наявність сукупності проаналізованих негативних тенденцій. Зазначено, що перехід від традиційної управлін- ської парадигми до інноваційного типу публічного управління передбачає заміну жорсткого бюрократичного складника на інноваційну складову, що цілком відповідатиме завданню адаптації діяльності органів публічної влади до мінливого ринкового середовища його функціонування. Схарактеризовано онтологічні особливості моделей публічного управ- ління та запропоновано основні принципи інноваційного розвитку, що пре- зентують ідеологічно-демократичну основу публічного управління. Обґрунтовано широкий спектр інноваційних інструментів, підходів до управління, які можна використовувати в діяльності органів публічної влади в Україні. Зазначено та аргументовано необхідність та основні суттєві ознаки “ідеаль- ної моделі” публічного управління, що приходить на зміну вже “традицій- ним” моделям публічного управління, які реалізуються системою органів публічної влади.

У статті розглянуто ідейно-політичні зміни у міжнародному лівому русі після закінчення Першої світової війни. Досліджено практичні кроки його учасників із відновлення діяльності ІІ Інтернаціоналу. Особлива увага приділена міжнародній конференції соціалістів у Женеві та її ухвалам. Проаналізовано ключові питання, які турбували учасників конференції, а також досліджено запропоновані шляхи їхніх вирішень. Звернена увага на особливості формування виконавчих органів ІІ Інтернаціоналу та на проблеми, які були з цим пов’язані.Розглянуто та проаналізовано основні причини розколу міжнародного лівого руху та створення Віденського Інтернаціоналу. Досліджено ідеологічні відмінності між учасниками Інтернаціоналу в Лондоні, Інтернаціоналу у Відні, а також Комуністичного інтернаціоналу. Виокремлено та описано характерні особливості програми так званих «центристів» у міжнародному соціалістичному русі.Зроблено висновки про те, що ідейно-політичні відмінності у поглядах на шляхи реалізації «світової революції», різне бачення завдань та методів соціалістичної боротьби стали на заваді об’єднанню учасників міжнародного лівого руху після закінчення Першої світової війни.

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що сучасна соціальна філософія часто звертається до методологічного потенціалу формаційної теорії. Певні модифікації марксистського підходу дозволяють цілком продуктивно використовувати його ідеї для аналізу сучасного суспільства. Проте очевидно, що формаційна теорія має бути очищена від її ідеологічних смислів та догматичних форм. В науковому середовищі сформувалася усталена традиція зовнішньої критики формаційного підходу з позицій інших підходів, насамперед цивілізаційного. Також має місце і внутрішня критика формаційної концепції, спрямована не на її заперечення, а, скоріше, на її вдосконалення. Важливими аспектами такої критики є: проблеми кількості формацій та їх назв, проблема статусу соціалістичної та комуністичної формацій, проблема зміни формацій тощо. Наша мета полягає у тому, щоб представити підхід до розуміння формаційної теорії, здатний принаймні частково подолати деякі з перелічених проблем, окреслених внутрішньою критикою. Таким чином, ми пропонуємо такий погляд на формацiйну теорiю, при якому всi антагонiстичнi формацiї – рабовласництво, феодалiзм та капiталiзм – мають державну i приватну форму iснування. В умовах свого державного рiзновиду в якостi основного власника та експлуататора виступає держава в особi державного апарату. Уявлення про державне рабовласництво та феодалізм дозволяє окреслити в рамках цих формацій азійський спосіб виробництва як окремий уклад, що не піддається класифікації. Державна форма існування феодалізму дозволяє повернути з «окремішнього» шляху Київську Русь та Російську імперію на дорогу загальнолюдського історичного процесу. Державний капіталізм дає змогу переосмислити сторінки так званої соціалістичної історії багатьох країн світу та врешті розгадати феномен сучасного Китаю.

На основі аналізу поглядів відомих педагогів, психологів, педологів кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (І. А. Арямов, П. Г. Бельський, П. П. Блонський, Л. С. Виготський, В. П. Кащенко, Н. К. Крупська, А. С. Макаренко, В. Н. Сорока-Росинський, Н. Тарасевич, Г. Трошин, Г. А. Фортунатов та ін.) розкрито змістове наповнення поняття «морально дефективний». З’ясовано, що досліджуваним поняттям характеризували дитину з поведінкою, що не відповідала нормам суспільної моралі. До категорії «дефективних» зараховували і малолітніх злочинців, і сотні тисяч безпритульних, які опинилися на вулиці унаслідок соціальних катаклізмів. «Морально дефективними» дітьми вважали велику й неоднорідну групу, представники якої відрізнялися від бажаної норми у своєму розвитку й поведінці. Вітчизняні педагоги, психологи, педологи (П. Бельский, В. П. Кащенко й ін.) теорію моральної дефективності вважали біологізаторською за своєю суттю, відповідно, такі здібності, як засвоєння й виконання моральної норми визнавалися ними вродженими, а відхилення у поведінці, правопорушення розглядалися як результат генетично зумовлених дегенеративних процесів, що можуть посилюватися або ж послаблюватися під впливом навколишнього середовища. Натомість, П. П. Блонський, Л. С. Виготський, Н. Тарасевич, В. Н. Сорока-Росинський й ін. розглядали моральність як складне явище, що має не біологічне, а соціальне коріння. Прихильники соціологізаторської теорії причини моральної дефективності пояснювали соціально-економічними та культурно-педагогічними умовами, у яких росла дитина. Психологічні проблеми таких дітей інтерпретувалися як наслідок стресів, що виникали в результаті війни, революції й радикальних змін, через які пройшло покоління дітей досліджуваного періоду. На початку 30-х рр. ХХ ст. у контексті з державною політикою учені практично припинили вживання поняття «морально дефективні» як ідеологічно проблематичне для позначення дітей з різноманітними порушеннями, натомість, почали активно використовувати поняття «важкі» діти.

Зародження і становлення педагогічної біографістики як окремого, складного феномену детермінувалося комплексом взаємопов’язаних суспільних, соціокультурних, освітньо-наукових факторів. Існують передумови та чинники формування педагогічної біографістики. До передумов належать європейські традиції історико-біографічного жанру (доба Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Новітнього часу); українська біографічна традиція («літописна житійна» кінця Х-ХVI ст., козацько-літописна кінця ХVI- ХVIІІ ст., «емпірично-наукова» ХІХ с.; імперська (російська і австро-угорська) та західноукраїнська та радянська 20-30 рр. ХХ ст. та саме біографічний підхід в історії філософії та психології, літературознавства. Чинники виокремлено на суспільно-політичні та державно-політичні, що визначило ідеологічні доктрини розвитку освіти і науки; науково-методологічні напрями; моделі; рефлексії пізнання і дослідження суспільного розвитку (персоналізм, фрейдизм); тенденції розвитку та інституційна структура історико-педагогічної науки та етапи розвитку педагогічної думки. Концентровано-ретроспективний погляд на розвиток європейської біографічної традиції дозволяє зробити низку проміжних висновків. Розвиток біографії завжди обумовлювався існуючими суспільно-політичними і соціокультурними умовами і відразу реагував на чергові зміни у суспільних настроях, ідейних парадигмах, світоглядних очікуваннях. Ця обставина та загальний поступ гуманітарних наук стимулювали й узалежнювали модифікацію типів, видів, родів біографічних творів і їхніх методологічних засад, які в загальному вимірі еволюціонували між художнім і науковим жанрами. Традиція українського біографічного жанру, її розвиток та історико-педагогічні умови, опираючись на тісний взаємозв’язок, заклали основу для виникнення, розвитку та становленню педагогічної біографістики в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття. Ключові слова: феномен, біографістика, науково-методичний підхід, розвиток біографії.

У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ’я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними.

Швидке запровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій та підходів, рішуча відмова від формалізму, застарілих форм, методів і засобів педагогічної діяльності, тісний зв’язок науково-дослідної роботи з практикою господарювання в країні – саме це дає підставу стверджувати, що сьогодні у вищій освіті України народжується якісно відмінний тип навчальних закладів, які пристосовані до нових умов діяльності.Складова освітньої реформи в Україні безпосередньо пов’язана з процесом становлення відкритості системи освіти, який зумовлює її зорієнтованість на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими, національними над класовими, інтеграцію у світові освітні структури. Принцип відкритості слід розуміти як вимогу подолання ідеологічної зашореності освіти, необхідність її деполітизації та департизації. У цьому плані можна, безперечно, вважати, що закрита школа, як і закрите суспільство, підпорядковані єдиним вимогам і єдиній ідеології, в цілому не здатні до розвитку.Розвиток систем відкритого освітянського простору і здійснення нової не обмежуваної концепції освіти мають найяскравішу гуманістичну спрямованість, бо своїм головним завданням визначають створення системи безперервної освіти, тобто надання “повних і рівних можливостей освіти”, забезпечення “ідеалу доступності освіти для всіх”. Безперервна освіта для всіх означає відкрите й доступне високоякісне навчання протягом усього життя людини і має за мету надати кожній людині найширший вибір шляхів та методів, зокрема нові інформаційні технології, з тим, щоб сприяти і диверсифікації освітніх послуг, і освіті та навчанню “без кордонів”.Безперервність освіти для нашої держави означає також забезпечення можливостей доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються; постійне поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання; перетворення здобуття освіти на процес, що триває все життя людини [1].Феномен відкритої освіти виник невипадково. Він є закономірним результатом глибинних змін, що відбулися у світі протягом другої половини ХХ століття, і ґрунтується на новому розумінні світу і людини. Звичайно, що перехід до моделі відкритої освіти потребує принципових змін в організації, змісті та структурі всієї системи освіти, хоча при цьому форми, методи й, власне, сама структура традиційної освіти зберігаються. Йдеться, скоріше, про цільове емоційне насичення перспективними елементами нової системи. Сьогодні суспільство докорінно змінює своє розуміння освіти як системи.Модель відкритої освіти передбачає, зокрема, вільне користування сучасними інформаційними ресурсами, особистісну спрямованість процесу навчання, розвиток інформаційної культури, процес постійного пошуку і змін, формування нових орієнтацій та мети, партнерство викладача та студента, відкритість освіти до майбутнього, інтеграція всіх способів освоєння світу, розвиток і введення в освітні процеси синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв'язок людини, природи і суспільства [2].Одним із перспективних напрямів ми вважаємо широке запровадження в навчальний процес методики дистанційного навчання на основі комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Ця нетрадиційна, відкрита форма освіти, яка ефективно діє в ряді розвинених країн світу, відкриває широкі перспективи для індивідуалізації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу кожного студента.Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях.Дистанційна освіта відкриває широкі перспективи для залучення до освіти осіб, які з різних причин не мають змоги скористатися традиційними формами навчання. Вони можуть слухати лекції провідних фахівців, брати участь у семінарах, користуватися електронною бібліотекою, складати в інтерактивному режимі заліки, екзамени.Навчання проводиться із застосуванням новітнього програмного забезпечення на основі сучасної комп’ютерної бази, яка включає комп’ютерні класи, виділений канал Інтернет.Вихованню нових генерацій молодих людей, упевнених у власних силах, з новим мисленням і баченням перспектив розвитку галузі має прислужитися розроблена й реалізована нова модель неперервної інноваційної гуманітарної освіти.Визначальною рисою є постійне вдосконалення навчально-виховного процесу. Наочне свідчення цього – посилена увага до запровадження інноваційних технологій, нових форм, методів, засобів навчання, розрахованих передусім на індивідуальний підхід до кожного студента.Модель відкритої освіти традиційно формувалася, виходячи не тільки із суспільних потреб у знаннях та їх використанні, а й із суспільного усвідомлення найдоцільніших форм і технологій цілеспрямованої передачі майбутньому спеціалістові необхідних знань, умінь, навичок. На сучасному етапі розвитку такий підхід вже не може задовольнити вказаних потреб і втрачає свою перспективність. У зв’язку з цим виникає нагальна необхідність рішучого перегляду самої системи глобальних цілей освіти, зміни її стратегічних пріоритетів з перенесенням акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості.Цей перехід від знаннєвої до особистісної орієнтації цілей і змісту освіти є тільки однією з передумов гуманізації і гуманітаризації професійної освіти. Другою її передумовою слід вважати широку демократизацію суспільних процесів і рішучу відмову від пануючої ідеології, що докорінно змінило ціннісні критеріальні підходи до сучасної освітньої парадигми. Згідно з ними система освіти повинна розглядатися як сфера обслуговування людини, яка забезпечує найбільш оптимальні засоби її розумового, почуттєвого і практичного розвитку [3].Неперервна гуманітарна освіта – ключовий елемент нового педагогічного мислення, який змінює погляди на характер і суть навчально-виховного процесу, в якому і студенти, і викладачі мають виступати суб’єктами професійного розвитку і творчості. Слід наголосити, що під педагогічним мисленням викладача розуміють особливості розумової діяльності, зумовлені характером його професійної діяльності.Вищеназвані аспекти гуманітаризації професійно-педагогіч­ної освіти визначають загальний педагогічний підхід до перебудови системи методичної підготовки викладача. Безсумнівно, що розробку методичної системи необхідно розпочати з переосмислення цілей навчання. Адже викладачеві важко вибрати методично правильні засоби і форми навчання, адекватні освітнім цілям, не конкретизувавши самі цілі. Одночасно і діяльність студента у процесі навчання може бути активною тільки тоді, коли у змісті навчання студент побачить переконливі для нього цілі – ті, що пов’язані з наступною професійною діяльністю.Стратегічною метою залишається формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості викладача, важливою якістю якої є високий професіоналізм. Але реалізація цієї мети на попередньому етапі реформування освіти не відповідала повною мірою самій природі особистості, що вело до неузгодженості цілей і результатів навчання та виховання. Відродження духовності в освіті є тією першоосновою, на якій можлива не лише орієнтація викладача на розв’язування завдань розвитку особистості студента, але й формування у студентів глибокого інтересу до саморозвитку, самоосвіти і самовиховання, вироблення в нього потреби у педагогічному самопізнанні [4].Вирішенню проблеми гуманітаризації вищої освіти багато у чому сприяє включення у навчальні плани дисциплін культурологічного циклу, зокрема, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія мистецтв”, “Культурологія”. Ці дисципліни повинні сприяти формуванню у студентів аналітичної та інтегруючої структури свідомості, розвитку інтелекту і творчих здібностей.Досвід викладання курсу “Українська та зарубіжна культура” у вищому технічному навчальному закладі дозволяє стверджувати, що використання тільки традиційних методів навчання не дає бажаних результатів. Значний обсяг, складність і різноманітність матеріалу при обмеженій кількості навчальних годин не дозволяє в рамках лекційних і практичних занять розвивати у студентів пам’ять, мислительні операції аналізу і синтезу, навчити використовувати необхідний культурологічний апарат.Результати соціально-психологічних досліджень свідчать про те, що в пам’яті людини залишається біля 10% інформації, яку вона слухала, 50% того, що вона змогла побачити, 90% інформації, що вона відтворила сама особисто. Саме тому пасивне сприйняття лекцій веде, як правило, до репродуктивного відтворення матеріалу. Процес контролю повинен бути замінений активним творчим навчанням, яке направлене на безпосередню участь студентів у процесі передачі і засвоєні знань [5].Інформаційне забезпечення студентів можливістю вільного доступу до необхідної навчальної, наукової, культурологічної інформації – необхідна умова вільного розвитку особистості (зрозуміло, при дотриманні об'єктивності й наукової вірогідності фактів, що викладаються). Важливо також, щоб кожен студент мав можливість розвитку своїх природних нахилів і здібностей. Розвиваючий характер навчання і виховання стимулює в людині здатність до відкритості, до широкої комунікації, розвитку здатності до самостійного мислення, аналізу, прийняття рішень. Інтелектуальний розвиток молоді повинен бути спрямований на виховання вільної особистості.Методика навчання “Української та зарубіжної культури” у межах дистанційних курсів суттєво впливає на формування більш високого рівня мотивації навчання, орієнтації на самостійну роботу, містить засоби навчання і сприяє максимальному використанню групових методів діяльності студентів [6].З огляду на це, а також враховуючи необхідність становлення методичних аспектів неперервної гуманітарної освіти, перед вищою школою постали нові нетрадиційні завдання щодо впровадження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян; забезпеченню пріоритетності розвитку людини; виведенню освіти в Україні на рівень освіти розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; входженню України в світове інформаційне суспільство, шляхом використання нових технологій та відповідних технічних засобів комунікації; реалізації інноваційних заходів щодо демократизації та гуманітаризації доступу громадян до вищої освіти.Сучасний рівень розвитку комп’ютерної техніки і програмного забезпечення дає широкі можливості щодо модернізації та підвищення ефективності навчання. Використання кращих традиційних та інноваційних засобів і форм у навчальному процесі урізноманітнює його, підвищує якість засвоєння матеріалу, автоматизує процес навчання та контроль знань.

Мета дослідження - виявити факти, які вплинули на різкі зміни одягу та білизни в період 1917-1930рр. Спробувати довести, що зміни у формах та конструкціях нижньої білизни напряму залежать не від особистих вподобань, а від пануючого політичного устрою, візуальної пропаганди та ідей, що транслюються суспільством. Для встановлення впливу нового політичного устрою на зміни у сфері тілесності використані методи історичного, соціокультурного, мистецтвознавчого, естетичного та структурно-композиційного аналізу. Систематизовано ряд наукових праць з історії дизайну одягу, упорядковано матеріали з приватної сфери життя періоду НЕПа. Наукова новизна дослідження полягає в спробі проаналізувати ступінь впливу політичних соціальних та культурних подій 1917-1930рр. на зміну уявлень особистості стосовно нижньої білизни. В результаті: встановлено особливості ідеологічної пропаганди 1917-1930рр., яка мала властивості контролювати та змінювати людину втручаючись у сферу інтимного. Виявлено основні принципи та методи формоутворення білизни періоду НЕПа. Встановлено що репрезентація тілесності залежить напряму від політичних, економічних та візуальних вподобань в суспільстві.