Статті в журналах: "Захист прав суддів"

1

СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Обмеження права суддів на судовий захист". Право України, № 2018/02 (2018): 118. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-118.

Повний текст джерела

Анотація:

Кодексом адміністративного судочинства України в редакції від 15 грудня 2017 р. (далі – КАС України) Верховний Суд визначено як єдину касаційну інстанцію в Україні і запроваджено новий порядок розгляду справ у ньому. Відповідно до ст. 266 КАС України спори щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя віднесено до підсудності нового Верховного Суду. Однак при оцінці окремих положень законів України “Про судоустрій і статус суддів” і “Про Вищу раду правосуддя” виникає низка правових запитань, зокрема: чи повинен Верховний Суд застосувати обмеження, передбачені цими нормативно-правовими актами, чи відмовлятися від застосування згаданих обмежень і відкривати провадження в адміністративних справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя? Метою статті є встановлення відповідності підстав для судового оскарження рішень Вищої ради правосуддя щодо звільнення судді з посади через вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, нормам Конституції України й основоположним принципам права. Граматичне тлумачення ч. 2 ст. 57 Закону України “Про Вищу раду правосуддя” дає змогу стверджувати, що перелік підстав оскарження є вичерпним. Фактично це правове регулювання забороняє використання такого засобу захисту прав, як позов до адміністративного суду через допущення Вищою радою правосуддя, на думку зацікавленої особи, інших порушень закону, що протиправно обмежують її права. З огляду на ст. 23 Конституції України право на судовий захист (зокрема доступ до суду) може бути обмежене у випадках, коли це необхідно для недопущення порушення прав і свобод інших людей, та задля виконання обов’язків особи перед суспільством. Обмеження конституційного права на судовий захист слід застосовувати з урахуванням принципу верховенства права, зокрема таких його складових, як співмірність між інтересами особи та суспільства, а також справедливість, розумність, логічність закону тощо. Враховуючи, що положення Конституції України та процесуального законодавства розраховані на регулювання судового захисту в умовах, коли у суспільства є довіра до діючих суддів, то можемо дійти висновку, що обмеження права суддів на судовий захист відповідають вимозі справедливості, оскільки рівень довіри до суддів, які були призначені на посади до суспільно-політичних змін листопада 2013 р. – лютого 2014 р., низький. Отже, обмеження прав суддів на судовий захист, запроваджені законами України “Про судоустрій і статус суддів” і “Про Вищу раду правосуддя”, відповідали вимогам співмірності між інтересами особи та суспільства, справедливості, розумності за певних політико-правових обставин. Обмеження відповідно до Закону України “Про Вищу Раду правосуддя”, на нашу думку, мають бути тимчасовими. Їхнє збереження після початку процесуальної діяльності нового Верховного Суду порушуватиме принцип верховенства права, зокрема вимоги справедливості та розумності. Тому при надходженні відповідних позовних заяв Верховний Суд повинен відмовлятися від застосування згаданих обмежень та відкривати провадження в адміністративних справах.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Рємєскова, Ю. О., та Ю. С. Цапун. "УТВОРЕННЯ ВИЩОГО СУДУ З ПИТАНЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ". Знання європейського права, № 3 (8 вересня 2021): 136–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.248.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню актуальних питань утворення, правового статусу та діяльності Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності в Україні. Адже створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності слід розглядати не тільки як невід’ємну і важливу складову частину сучасної судової реформи, а й як визначальний крок на шляху до вдосконалення функціонування судової системи загалом і системи захисту прав інтелектуальної власності. Здійснено аналіз Закону України «Про судоустрій та статус суддів», наукові думки щодо перспективи утворення та діяльності суду. Проаналізовано зарубіжний досвід щодо функціонування подібних судів, які здійснюють розгляд спорів у сфері інтелектуальної власності у Федеративній республіці Німеччина, Франції, Швейцарії, розглянуто процедуру судового захисту спорів у сфері інтелектуальної власності та вимоги до суддів у цих державах. Висвітлено процес добору суддів до складу Вищого суду з питань інтелектуальної власності в Україні та сформовано пропозиції щодо удосконалення вимог на посаду судді цього суду. Відзначено, що аналіз судової статистики й вивчення судової практики з вирішення спорів про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності, розглянутих господарськими судами України, свідчить, що їх кількість порівняно з іншими категоріями підвідомчих господарським судам спорів є незначною, однак самі справи - складними й об'ємними. Аналізуючи норми кодексів щодо визначеної юрисдикції, зроблено висновок про їх неврегульова- ність, що буде перешкоджати належному забезпеченню принципу доступності до суду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Овсяннікова, О. О. "БЕЗСТОРОННІСТЬ СУДУ ЯК ЕЛЕМЕНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ". Знання європейського права, № 2 (27 жовтня 2020): 90–96. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.81.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядається безсторонність (неупередженість) суду як невід'ємний елемент та міра реалізації завдань справедливого суду. Зауважується, що одним із чинників, що позитивно впливає на формування громадської думки щодо судової влади та суддів безумовно, є безсторонність (неупередженість) суддів. Адже безсторонній розгляд і вирішення судових справ - один із головних обов'язків кожного судді, а також складова частина присяги судді, порушенням якої визнається, зокрема, вчинення суддею дій, що можуть викликати сумнів у його неупередженості та підірвати довіру до судової влади в цілому з боку громадськості. Статтю присвячено дослідженню сутності безсторонності суддів та визначенню її основних критеріїв з огляду на міжнародні норми, норми національного законодавства, а також практику Європейського Суду з прав людини. Зазначається, що в Європейському Суді з прав людини напрацьована багаторічна практика щодо з'ясування того, чи був національний суд, розглядаючи конкретну справу, безсторонннім у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, п. 1 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб «суд», що підпадає під його дію, був неупередженим. Як правило, неупередженість означає відсутність упереджень або упередженості, при цьому її наявність або відсутність можуть бути перевірені різними способами. Отже, сенс і прояви безсторонності прийнято виводити з оцінок правового поняття «упередженість», яке має окремі усталені практикою Європейського Суду критерії, пов'язані з наданням переваг одній зі сторін спору. Саме на констатації фактів упередженості і на цій основі визнання порушень правил Конвенції про справедливий суд побудована прецедентна практика Європейського Суду. Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна визначатися за об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Європейський Суд у своїх рішеннях проводить відмінність між об'єктивним підходом, тобто визначенням, чи були судді надані достатні гарантії, щоб виключити будь обґрунтовані сумніви в цьому відношенні, та суб'єктивним підходом, тобто прагненням переконатися в суб'єктивному обвинуваченні або інтересі певного судді у конкретній справі. У статті також проаналізовані приклади випадків, у яких може постати питання щодо недостатньої безсторонності суду: перший, функціонального характеру, стосується, наприклад, виконання однією особою різних функцій в межах судового провадження, або ієрархічні чи інші зв'язки між цією та іншою особою в межах того ж провадження; другий має особистий характер і є наслідком поведінки судді у даній справі. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що безсторонність є ключовою характеристикою судді, головною ознакою судової влади та основою судового процесу і вважається очевидним фактом. Безсторонність суду має означати його діяльність виключно на основі чинного законодавства, враховуючи принцип верховенства права, на підставі професійних знань і власної правосвідомості, виключаючи будь-який сторонній вплив і підконтрольність. Власне безсторонність як ознака справедливого судового розгляду означає рівне ставлення суду до учасників, вирішення спору як нейтральним і безстороннім фахівцем без надання комусь переваг. Саме такий стан речей зможе реально забезпечити право кожної особи на справедливий судовий процес та слугувати стандартом організації судочинства у правовій демократичній державі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Іншин, М. І. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ СУДДІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА ЇХ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 535–43. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.60.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

Козаченко, Ю. A., та О. С. Кальян. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ БЕЗСТОРОННОСТІ СУДДІ ЯК ПРИНЦИПУ СУДОЧИНСТВА". Знання європейського права, № 5 (22 грудня 2021): 12–16. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.271.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання, які стосуються теоретико-правового визначення принципу безсторонності суддів розрізі правової науки, та охарактеризовано співвідношення цього принципу з іншими концептуальними заса-дами здійснення судочинства з урахуванням темпоральних змін сучасної практики правозастосування в демокра-тичній та правовій державі.Нормативне закріплення на національному та міжнародному рівні принципу безсторонності судді є результа-том демократизації правового регулювання суспільних відносин, що сприяє підвищенню рівня довіри суспільствадо суду як інституції та є одним із засобів подолання негативних тенденцій, які виникають у суспільній свідомо-сті, зважаючи на наявність таких чинників, як корумпованість, політизованість органів державної влади тощо.Крім того, проаналізовано умови нормативної регламентації права на незалежний і неупереджений суд у кон-тексті забезпечення реалізації права на справедливий судовий розгляд. Доведено, що принцип безсторонностісуду не тільки має вагоме значення для забезпечення функціонування судової системи України, а і є суттєвоюправовою фундацією для суспільства і держави загалом, оскільки є невід’ємним елементом гарантованості реалі-зації прав і свобод людини і громадянина та «лакмусовим папірцем», що характеризує рівень розвитку державизагалом. У правовій державі цей принцип є основоположним у системі юрисдикційного захисту прав особи, адженайбільш ефективною його формою є саме судовий захист порушених, невизнаних чи оспорених прав.Визначено, що дослідження принципу безсторонності судді є теоретично і практично значущим, оскількина цьому етапі суспільно-правового розвитку його основні параметри і критерії не тільки сформовані на законо-давчому рівні, а й невід’ємно пов’язані з результатами процесуальної діяльності такої інституції, як Європей-ський суд із прав людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

Бузунко, О. "Функції держави із забезпечення судового захисту екологічних прав громадян". Юридичний вісник, № 1 (12 квітня 2021): 235–41. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2104.

Повний текст джерела

Анотація:

Відповідно до ст. 16 Конститу-ції України забезпечення екологіч-ної безпеки і підтримання екологіч-ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи пла-нетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Забезпечення екологічної функції пов’язане з тим, що екологічна функція, будучи однією із головних, неможлива без загальнообов’язкових правил поведінки, які закріплені в нормах права. Реалізуючи конституційне положення та забезпечуючи прак-тичну реалізацію екологічної функції, держава, маючи систему законодавчих і судових органів та уповноважених суб’єктів виконав-чої влади, спроможна не тільки захищати свободи, права і інте-реси громадян, права та інтереси юридичних осіб, а у разі необхідно-сті застосовувати до порушників екологічного законодавства заходи державного примусу. У статті звертається увага, що нині порушення екологічних прав, свобод та інтересів грома-дян відбуваються майже щодо всіх об’єктів екологічних відносин, це покладає на державу обов’язок забезпечити судовий захист еко-логічних прав громадян. Проаналі-зовано нормативно-правові акти, зокрема, закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про судоустрій і статус суддів», «Про оцінку впливу на довкілля», «Про Основні засади (стратегію) державної екологіч-ної політики України на період до 2030 року» щодо деталізації та змісту функцій держави із забез-печення судового захисту екологіч-них прав громадян. Внаслідок здійсненого аналізу юридичної літератури з’ясовано, що серед науковців наявні різні доктринальні погляди щодо функ-цій держави. Здійснення досліджень сучасних функцій держави дало підстави виокремити найбільш глобальні її функції із забезпечення судового захисту екологічних прав грома-дян, до яких ми відносимо: соці-альну функцію; правоохоронну функцію; регулятивну функцію; інформаційну функцію; міжнародну функцію. Проаналізувавши функції дер-жави із забезпечення судового захисту екологічних прав грома-дян, надано авторське визначення поняття «функції держави із забезпечення судового захисту еко-логічних прав громадян».

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Кондрич, В. "Порушення прав адвокатів, які надають професійну правничу допомогу у провадженнях Вищого антикорупційного суду". Юридичний вісник, № 5 (16 грудня 2020): 144–49. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2013.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено питання забезпечення прав та гарантій адвокатської діяльності в судових провадженнях Вищого антико-рупційного суду України: питання щодо захисту адвокатів від кримінального переслідування, невиконання ухвал слідчих суддів, грубого порушення права на захист шляхом недопущення захисників до участі у кримінальному провадженні й інших пов'язаних із цим питань; щодо вручення підозр адвокатам; щодо порушення колегією суддів Вищого анти-корупційного суду України принципу змагальності та рівності сторін, обмеження повноважень адвокатів і позбавлення можливості реалізувати встановлені Кримінальним процесуальним кодексом України права, інших пов'язаних із цим питань; щодо звернення Вищого антикоруп-ційного суду до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону зі скаргою на адвокатів через неналежну процесуальну поведінку адвокатів у судовому засіданні та звернення Вищого антикорупцій-ного суду до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва зі скаргою на через неповажні причини прибуття адвоката у судове засідання; щодо системних порушень професійних прав захисників, що допускаються колегією суддів Вищого антикорупційного суду під час розгляду обвинувального акта у кримінальному провадженні, інших пов'язаних із цим питань. Досліджено дії Ради адвокатів України щодо цього, де остання звертається до Офісу Генерального прокурора, Ради суддів України, Ради адвокатських та правничих товариств Європи, Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй із проханням вжити заходів реагування щодо недопущення ототожнення адвокатів із клієнтами та втручання у професійні права адвокатів в Україні, а також створює робочі групи для роз'яснення положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо заборони ототожнення адвоката із клієнтом. У статті вказується на негативну тенденцію в діяльності Вищого антико-рупційного суду, а саме недотримання ним загальнообов'язкових принципів та засад здійснення кримінального судочинства, Конституції України та міжнародних правових актів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

Біла-Кисельова, А. "Погляд Європейського суду з прав людини на роль «publicwatchdog» для інтеграції правосуддя в суспільство". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 261–66. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1621.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано рішення ЄСПЛ у розрізі діяльності осіб, що перебувають на службі в держави, зокрема судової влади. Досліджено справи ЄСПЛ Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, Thoma v. Luxemburg, CENTRE FOR DEMOCRACY AND THE RULE OF LAW v. Ukraine. Установлено роль організацій, що здійснюють важливу функцію «сторожового пса демократії» (publicwatchdog). Наголошено, що «суди - гаранти справедливості, роль яких є основоположною в державі, де визнається й діє принцип верховенства права, - повинні користуватися довірою громадськості». Для цього необхідний контроль з боку недержавних громадських організацій і ЗМІ як діяльності судової влади, так і персоналу, який надає послуги з правосуддя. Досліджується діяльність судів через призму «довіра суспільства - відкритий суд - особа судді». У дослідженні приділяється увага статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, розкривається її зміст за допомогою рішень ЄСПЛ. Також автор звертає увагу на позицію Ради Європи щодо судових органів і підкреслює тезу «правосуддя є важливим компонентом демократичних суспільств». Це узгоджується відповідно до універсальних стандартів щодо правосуддя та прав людини. Зроблено висновок, що опція «publicwatchdog» є чинною в демократичному суспільстві для вдосконалення державних інститутів, ЄСПЛ підтверджує це в практиці. Суддя є фігурою сучасного суспільства, а отже, суспільний інтерес до такої фігури є виправданий для утвердження довіри до всієї судової влади й формування демократичної України. При цьому автор зазначає, що саме завдяки громадським організаціям, ЗМІ, громадянам та адвокатам, які вивчають роботу судів (суддів), аналізують сучасний стан правосуддя, повідомляють про рівень «доступу до правосуддя» та загальну практику в судах за окремими категоріями справ, формується думка про судову владу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

Бойко, І. "Консультативна юрисдикція Європейського суду з прав людини". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 64–72. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1705.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано консультативну юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Науково-професійне тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. ст. 47-49), Протоколу № 16 до неї, правил Регламенту Суду дало змогу класифікувати різновиди консультативної юрисдикції за суб'єктом права звернення до Суду: 1) консультативні висновки, які надаються за запитом Комітету Міністрів Ради Європи; 2) консультативні висновки, які надаються за запитом призначеного державою - учасницею Конвенції вищим судом або судовою установою, визначеного для цілей пункту 1 статті 1 Протоколу № 16 до Конвенції. Установлено, що консультативна юрисдикція ЄСПЛ не перетинається з компетенцією щодо розгляду спорів, тому перший запит від Комітету Міністрів Ради Європи був відхилений. Суд вирішив, що, оскільки запит стосувався критерію прийнятності звернень, тобто якщо в рамках механізму, встановленого Конвенцією СНД, справа вже прийнята до розгляду, то таке звернення підпадає під обмеження консультативної юрисдикції, передбаченої ст. 47 (2) Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Наступні два консультативні висновки, надані ЄСПЛ відповідно до ст. 47 Конвенції, стосувалися процедури обрання суддів Суду та мають прецедентне значення. Обґрунтовано, що ЄСПЛ виконує конституційну функцію, у межах якої він установлює стандарти у сфері захисту прав і свобод людини шляхом надання консультативних висновків. Саме ці документи створюються для того, щоб держави -учасниці Конвенції на національному рівні здійснили якісні зміни судових систем та судочинства, які, своєї чергою, допомагали б захистити права і свободи людини завдяки переходу з ex post (перед подією) на ex ante (після події) у вирішенні низки питань щодо тлумачення та застосування положень Конвенції на рівні певної держави. Просування конструктивного діалогу між Європейським судом з прав людини та національними судами або судовими установами слугуватиме подальшому впровадженню Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на національному рівні відповідно до принципу субсидіарності.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Величко, Д. М., та Л. С. Савицька. "ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 139–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.189.

Повний текст джерела

Анотація:

Робота присвячена аналізу проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини національними судами на стадії ухвалення судового рішення. Важливим є те, що сучасне застосування такої практики та імплементація європейських стандартів у національну правову систему стають все більш проблемними, оскільки існує певна відмінність між правовими системами. Під час аналізу наукових досліджень та судової практики виокремлюються негативні фактори, що значно перешкоджають правильному та доречному використанню такого судового прецеденту. Слід наголосити, що можливі негативні наслідки бездіяльності національних суддів, адже питання механізму забезпечення прав і свобод людини сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти й потребує постійного вдосконалення. Для вирішення вищенаведених питань автори пропонують з’ясувати та дослідити правову природу практики Європейського суду з прав людини, загальні засади її розуміння та застосування в національному судочинстві. Також здійснити аналіз критеріїв релевантного чи нерелевантного застосування практики Європейського суду з прав людини в практичному аспекті, проаналізувавши статистику звернень. Водночас виокремити практичні поради для більш професійного підходу до використання посилань на рішення Європейського суду з прав людини задля вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини. Сьогодні, враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», національні суди стали застосовувати положення Конвенції та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права для національного правосуддя. Через це з’явилися різні підходи до розуміння значення судової практики Європейського суду з прав людини. Але, безсумнівно, вона є важливою для роз’яснення основних прав, що гарантовані Конвенцією, адже стала частиною національного законодавства. Ключові слова: Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, національне законодавство, практика Європейського суду з прав людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Щербанюк, Оксана. "Індивідуальна конституційна скарга як засіб забезпечення конституційної демократії". Право України, № 12/2018 (2018): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-077.

Повний текст джерела

Анотація:

Принциповим для кожної структури влади є повновладдя народу (ч. 2 ст. 5 Конституції України). З метою реалізації цього положення для забезпечення права на справедливий суд, конституційно-правовою реформою в частині правосуддя від 2 червня 2016 р. був запроваджений інститут конституційної скарги. Зокре ма, відповідно до ст. 1511 Конституції України громадяни та юридичні особи можуть звертатися до Конституційного Суду України (КСУ) з конституційними скаргами щодо конституційності законів України за умови, що автор клопотання вважає застосований в остаточному судовому рішенні закон таким, що суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана, якщо всі національні засоби правового захисту вичерпані. Для судової влади і судочинства зміни до ст. 55 Конституції України відкрили шлях формування нового конституційно-правового світогляду у відносинах вирішення принципово нових завдань суддів у застосуванні міри верховенства права особи в конфліктах із законами. У ситуаціях порушення законами прав і свобод людини критерієм загального блага є “конституційна скарга”. При цьому у пошуках права суд повинен ґрунтуватися на двох засадах – верховенстві права та справедливості. У таких умовах важливу роль відіграватиме суб’єктивний угляд судді, зумовлений різними підходами до пізнання принципів права, конституційних цінностей, які впливають на його світогляд у конкретній судовій справі. Тому концептуальними обмеженнями суддів у пошуку властивостей права при прийнятті рішень за конституційними скаргами мають бути справедливість та соціальна користь. Актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме конституційна скарга обумовлює справедливий судовий розгляд і дотримання права доступу до правосуддя згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням теоретичних і практичних аспектів) підходів до розуміння сутності консти туційної скарги, аналіз міжнародного європейського досвіду функціонування консти туційної скарги для вироблення цілісного уявлення про інститут індивідуальної конституційної скарги в системі гарантій прав та свобод людини, а також викладення власного бачення вдосконалення цього інституту. Встановлено, що конституційна судова практика щодо конституційних скарг повинна стати потужним інструментом формування права, розвитку його на засадах справедливості й загального блага для громадян та органів публічної влади. Це прояв нового феномена “живого права”. Визначено, що для функціонування теорії живої конституції потрібна низка передумов, зокрема: наявність суду, який здійснює конституційний контроль; існування ускладненої процедури внесення змін до консти туції, яка не дозволяє без ускладнень вносити в неї зміни та доповнення, що і ставить питання про необхідність оживлення такої конституції; наявність довіри населення до судової влади; заняття суддівських посад сильними, самостійними, активними суддями, які готові творчо розвивати конституційне право шляхом розширювального тлумачення конституції. Автор доходить висновку, що конституційна скарга громадян через реформу судової влади 2016 р. стала базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, має примусити владу до самообмеження і врахування конституційних цінностей.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

ШАБАЛІНА, КАТЕРИНА. "Дотримання вимоги розумності строку судового розгляду в умовах реформування цивільного процесуального законодавства України". Право України, № 2018/04 (2018): 261. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-261.

Повний текст джерела

Анотація:

Невід’ємним елементом права на справедливий судовий розгляд, який безпосередньо закріплений у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є розумний строк судового розгляду. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить багато новел, які так чи інакше стосуються питання дотримання розумних строків розгляду справ. Ідеться передусім про закріплення у цивільному процесуальному законодавстві поняття “розумний строк” та розумності строків як одного з основних принципів цивільного судочинства, реформування підготовчого провадження, введення процедури спрощеного провадження та інституту врегулювання спору за участю судді, регламентацію положень щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами з метою затягування розгляду справи та відповідальності за вчинення зазначених дій. На сьогодні ці питання є малодослідженими, а тому важливим є їхній аналіз у контексті реформи цивільного процесуального законодавства. Метою статті є аналіз основних змін у цивільному процесуальному законодавстві, зумовлених прийняттям ЦПК України у редакції 2017 р., які стосуються тривалості розгляду судових справ, нових для цивільного процесуального законодавства інститутів, спрямованих на процесуальну економію та зменшення навантаження на суди, а також оцінка відповідності положень чинного ЦПК України міжнародним стандартам справедливого судочинства. У статті зазначаються критерії, які враховуються при оцінці строку як розумного, а також момент початку та закінчення цього строку. Вказується на наявність в Україні проблеми невиконання судових рішень упродовж розумного строку. Порівнюється природа розумного строку за ЦПК України в редакції 2004 р. та чинним ЦПК України. Розглянуто особливості нових для цивільного процесуального законодавства інститутів: спрощеного провадження, підготовчого провадження, врегулювання спору за участю судді, зловживання процесуальними правами. Наголошується на необхідності впровадження механізму захисту від дій судді, які призводять до затримок у розгляді справи, зокрема, обмеження дискреційних повноважень, встановлення відповідальності суддів за затягування справи та надання особам можливості оскарження неправомірних дій або бездіяльності суддів, що призводять до надмірної тривалості розгляду справ.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Кравчук, М. "Історико-правова характеристика статусу суддів та судового розсуду в період Нового часу". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 17–22. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/4.

Повний текст джерела

Анотація:

Ключовим завданням державних органів в сучасній правовій державі є захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, тому за допомогою національного законодавства держава намагається створити відповідну судову систему, яка б сприяла реалізації поставленого завдання. Разом з тим, судова система будь-якої держави формується не тільки на основі сучасного законодавчого врегулювання, а й з використанням історичних напрацювань, які формувалися століттями. Дане дослідження обумовлюється необхідністю історико-правової характеристики проблеми суддівського розсуду і підготовки на цій основі рекомендацій, які можуть мати значення для подальшого вдосконалення правозастосовчої діяльності. Для досягнення зазначеної мети в процесі дослідження були проаналізовані фактори, які впливали на судовий розсуд і особливості винесення судового рішення в період Нового часу в країнах Європи. Зроблено висновок про те, що істотний вплив на суддівський розсуд у період Нового часу, Просвітництва, Відродження справив розвиток природно-правової та позитивістської концепцій праворозуміння. Період XVIII-ХIХ століть характеризувався посиленням ролі позитивізму на фоні бурхливого розвитку капіталістичних відносин, масових відкриттів у науці та техніці, що сприяли раціональному поясненню природного права. При цьому пріоритетними були етичні постулати, моральні закони та імперативи, які доповнювали позитивне право, що спростовувало його неспроможність регулювати суспільні відносини. Проголошення юридичного позитивізму основоположною течією XIX століття призвело до визнання закону єдиним джерелом права. Концепція позитивізму наполягала на обмеженні судового угляду рамками закону, у зв’язку з чим суддя майже не застосовував природне право.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Zhuravel, V. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ СУДОВОЇ СИСТЕМИ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 314–21. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.38.

Повний текст джерела

Анотація:

Правовий статус працівників судової системи може встановлюватися лише національним законодавством, оскільки від цього залежить на скільки незалежною буде діяльність суддів, чи справлятиметься держава із визначеним економічним навантаженням. Водночас, стан соціального захисту населення безпосередньо впливає на реалізацію соціальних та інших природних прав людини й громадянина в державі, а тому становить й міжнародний інтерес та захищається міжнародними інструментами. Також, варто зауважити, що соціальний захист населення та зокрема працівників судової системи є нерозривним від фінансового забезпечення, адже для надання соціальної допомоги, пенсійних виплат, підтримання закладів охорони здоров’я чи проведення інших заходів із запобігання чи захисту від соціальних ризиків необхідні кошти, коли економічні можливості держав є різними. На відміну від інших природних прав людини, соціальні права неможливо втілити лише завдяки їх декларуванню чи встановленню заборон, як, наприклад, заборони на катування. Наголошено, що європейські норми права щодо соціального захисту та забезпечення націлені на встановлення спільного для всіх учасників ЄС чи країн, що підписали певний міжнародний акт рівня соціального захисту населення, а також вирішення ситуацій подвійного соціального забезпечення. Європейські норми права схожі з міжнародними рівнем своєї загальності, однак мають більш обов’язковий характер. Зроблено висновок, що основі проведеного дослідження, можливо дійти висновку, що механізм міжнародного соціального захисту працівників судової системи досі є недостатньо розробленим та потребує удосконалення. Як норми права, так й міжнародні органи влади переважно є загальними, тобто не спеціалізуються на соціальних правах та їх захисту в контексті функціонування судової системи. Проблемним аспектом є й взаємодія міжнародного та національних механізмів, адже рішення міжнародних органів переважно є не обов’язковими, а міжнародні норми права впроваджуються лише частково, що зменшує ефективність їх дії. Водночас, механізм міжнародного правового регулювання соціального захисту працівників судової системи є менш впорядкованим та системним в порівнянні з національним, а отже складним для опрацювання та визначення міжнародних стандартів в даній сфері.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Сімонова, І. "Проблеми ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав". Юридичний вісник, № 4 (3 листопада 2020): 217–30. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1992.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується проблема ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав. Продемонстровано розвиток ідеї про роль судів як гарантів соціальних прав (вивчаються відповідні міжнародні договори і додаткові протоколи, міжнародні механізми захисту з їхніми позитивними і негативними сторонами). Встановлено, що, незважаючи на зростаючий інтерес і роль судів у захисті соціальних прав, натепер інституційне забезпечення цих прав все ще є недостатнім. Ця ситуація частково пояснюється правовою історією формування поняття та сутності другого покоління прав як явища. Були проаналізовані проблеми реалізації так званих «гучних» рішень (на основі відповідної практики латиноамериканських, північноамериканських і європейських судів). Розглянуто питання щодо прийняття судами відповідальності за захист соціальних прав і подальші складнощі імплементації прийнятих рішень у законодавство держав. Виявлено основні причини і передумови, відповідно до яких «гучні» судові рішення не зумовлюють належного впливу на механізми і системи гарантування соціальних прав. Опрацьовано ряд рішень українських судів щодо забезпечення соціальних прав, а також висвітлені внутрішньодержавні проблеми імплементації конституційних зобов'язань і виконання судових рішень. Встановлено, що, незважаючи на збільшення кількості практичних кейсів щодо захисту соціальних прав, судова система України все ще не готова повною мірою захищати ці права. Були зроблені висновки щодо актуальності проблеми ефективності судового захисту соціальних прав і гострої необхідності мобілізації додаткових засобів. Обґрунтовано тезу про те, що в ситуації відсутності кардинальних реформ у сфері захисту соціальних прав міжнародні судові механізми не зможуть заміняти внутрішньодержавні інститути, прямим обов'язком яких є гарантування відповідних приписів, закріплених у конституціях. Було відзначено, що в умовах неспроможності судової системи гарантувати соціальні права це завдання беруть на себе інші суб'єкти - правозахис-ні організації, міжнародні неурядові організації, бізнес тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

Ткаченко, Євгеній, та Григорій Берченко. "Право на звернення з індивідуальною конституційною скаргою в Україні: теоретико-практичні аспекти". Право України, № 12/2018 (2018): 92. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-092.

Повний текст джерела

Анотація:

Нині в Конституційному Суді України (КСУ) відкрито 30 проваджень за конституційними скаргами (з 1 068 поданих), переважно в межах колегій суддів або сенатів постановляються ухвали про відмову у відкритті провадження. Останнім часом увага до науково-практичних аспектів функціонування конституційної скарги значно посилилися на рівні проведення численних конференцій, семінарів, круглих столів, почали з’являтися спеціальні дослідження. Метою статті є з’ясування типових причин, які породжують відмову у відкритті проваджень за конституційними скаргами, виявлення теоретико-практичних проблем застосування Закону України “Про Конституційний Суд України” і формулювання пропозицій щодо вдосконалення практики розгляду та якості підготовки самих конституційних скарг. Суд найчастіше відмовляє у відкритті конституційних проваджень у справах на підставі п. 4 ч. 1 ст. 62 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Типовими випадками, які колегії та сенати кваліфікують як порушення, є: 1) цитування без аргументації; 2) аргументація щодо неконституційності окремої норми, а не всього закону; 3) незгода з судовим рішенням чи законодавчим регулюванням; 4) посилання лише на рішення Європейського суду з прав людини; 5) відсутність законодавчого регулювання та законодавча неузгодженість, неоднозначність; 6) відсутність демонстрації зв’язку норми закону з обмеженням права; 7) доведення неоднозначності застосування норми; 8) предметом скарги є інші акти (а також дії або бездіяльність), а не закон. Позиція самообмеження, яка є цілком доречною щодо конституційних подань і звернень, виглядає занадто формальною при розгляді конституційних скарг. Конституційна скарга значною мірою розглядається конституцієдавцем і законодавцем з позицій суспільного значення, суспільного інтересу, характеризується спрямуванням на захист прав людини. КСУ при розгляді конституційної скарги має право визнати норму конституційною, а також дати оцінку її практиці тлумачення, що може не відповідати Конституції України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Зуй, В. В. "Співвідношення понять «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та «відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права»". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 22–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3185.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджується співвідношення понять «захист суб’єктивних публічних прав» та відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права. Автор розглядає ряд нормативно-правових актів, в яких закріплено нормативні основи регулювання захисту суб’єктивних публічних прав. Необхідний елемент цього механізму – адміністративний порядок оскарження та ефективна судова система, здатна задовольнити стандарти верховенства права у сфері захисту прав людини у публічних правовідносинах, що забезпечує можливість оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. В адміністративному праві під захистом зазвичай розуміють адміністративно-процесуальну функцію як один із напрямків процесуальної діяльності, що складається із дій учасників адміністративного процесу. Звернено увагу на поняття «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та запропоновано класифікації суб’єктивних публічних прав. Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Таким чином, можна зробити висновок, що суб’єктивні публічні права спрямовані, з одного боку, на посилення соціальної ролі держави, а з іншого – обмежують публічну владу, забезпечуючи особисті інтереси громадян у публічній сфері. Здійснений аналіз дає підстави для висновку про те, що поняття «охорона» і «захист» і «відповідальність» перебувають в одній площині та мають єдиний критерій виміру – права та свободи людини і громадянина. Разом із тим їх не потрібно ототожнювати. Насамкінець, у випадках прийняття незаконних рішень, незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб кожній особі надається право на захист.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Капліна, Оксана, та Олена Котова. "Критерії правомірності обмеження права власності під час арешту майна у кримінальному провадженні в світлі практики Європейського суду з прав людини". Право України, № 2019/09 (2019): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-065.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням правомірності втручання держави в право на мирне володіння майном у кримінальному провадженні під час застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна. Відзначається важлива роль Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, в яких розроблені критерії оцінки правомірності втручання у право власності. Детально аналізуються зазначені критерії – законність, легітимна мета, необхідність у демократичному суспільстві. Цей аналіз зроблений на підставі широкого використання прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Підкреслюється, що розробка критеріїв правомірності обмеження прав особи у кримінальному провадженні є актуальною у зв’язку з тим, що під час застосування арешту майна законодавець вимагає від слідчих суддів враховувати, серед іншого, розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також застосувати найменш обтяжливий спосіб арешту, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб. На підставі узагальнення практики винесення слідчими суддями ухвал про задоволення або відмову у задоволенні клопотання слідчого, прокурора про арешт майна, зроблено висновок, що національні суди поступово сприймають новели та вимоги законодавства й практики ЄСПЛ, проте найчастіше під час вирішення клопотання слідчого в мотивувальній частині ухвал застосовується стандартна аргументація загального характеру, наводиться зміст відповідних статей Кримінального процесуального кодексу України без спроби аналізу законності обмеження, мети такого обмеження, пропорційності втручання держави в права особи, що відповідає меті. Утім, важливою є саме належна системна, логічна, послідовна аргументація, якої, як правило, в ухвалах бракує. У статті розроблена та запропонована модель логічної аргументації, дотримуючись якої слідчі судді зможуть правильно сформулювати мотивувальну частину рішення про задоволення або відмову в задоволенні клопотання про арешт майна. Наголошується, що легітимність мети накладення арешту на майно встановлюється з огляду на вимоги законодавства. Розумним є такий захід, застосування якого є об’єктивно необхідним при наявності певних підстав та умов. Придатним є такий засіб, за допомогою якого може бути досягнута бажана мета. Засіб є необхідним, якщо відсутній будь-який інший, однаково придатний, але менш обтяжливий для особи, крім того, він потрібний для вирішення нагальної соціальної проблеми. Пропорційним можна вважати той засіб, при застосуванні якого обтяження, які будуть покладені на особу, враховуючи всі обставини та ризики, будуть співмірними меті, що повинна бути досягнута під час застосування цього обмеження. На завершальному етапі здійснюється оцінка того, чи є бажаний результат, з урахуванням усіх проаналізованих умов, співмірним обмеженню права особи на мирне володіння майном. Запропонована модель аргументації є універсальною, здатною під час прийняття рішення про арешт майна обмежити дискрецію правозастосовника, убезпечити особу від свавілля органів державної влади, а також стати методичним підґрунтям при ухваленні кримінального процесуального рішення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Петрішак, І. В. "СУДОВІ ОРГАНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО ЗАХИСТУ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 139–43. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).706.

Повний текст джерела

Анотація:

Петрішак І. В. Судові органи як суб’єкти державного захисту. - Стаття. Статтю присвячено висвітленню питань, пов’язаних зі встановленням сутнісних характеристик державного захисту працівників суду шляхом визначення адміністративно-правового механізму державного захисту. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, якими врегульовано правовий статус судових органів як суб’єктів державного захисту. Визначено, що адміністративно-правовим механізмом державного захисту працівників правоохоронних органів та суду є спосіб погодженого впливу суб’єктів управління на суспільні відносини, пов’язані зі створенням надійних умов для функціонування суддів і правоохоронних органів та гарантування їх охорони від небезпеки. Встановлено, що в законодавстві немає єдиного підходу до визначення суб’єктів, які підлягають державному захисту. Виокремлено чотири групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту. До першої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, належать судді Конституційного Суду України, судді та працівники апаратів судів. До другої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, запропоновано віднести працівників правоохоронних органів. Суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, віднесено до третьої групи. До четвертої групи належать суб’єкти, які мають право на забезпечення державного захисту щодо близьких родичів та осіб, які відповідають ознакам суб’єктів, яких віднесено до 1-3 групи. Визначено, що способами забезпечення незалежності судді є: 1) особливий порядок призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; 2) недоторканність та імунітетом судді; 3) незмінюваність судді; 4) порядок здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємниця ухвалення судового рішення; 5) заборона втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальність за неповагу до суду чи судді; 7) окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належне матеріальне та соціальне забезпечення судді; 9) функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; 10) визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також інші засоби їх правового захисту; 11) право судді на відставку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Бадида, Андріанна. "Соціальні права у практиці Європейського суду з прав людини". Право України, № 2019/09 (2019): 141. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-141.

Повний текст джерела

Анотація:

Соціальна держава стала однією з фундаментальних ідей сучасного світу, втілених у практику в другій половині ХХ ст. Зі свого боку її конституювання багато в чому здійснюється через механізми конституції. У сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід до оцінки самої ідеї конституційного закріплення соціальних прав. Історично соціальні права (права другого покоління) сформувалися у самостійну систему соціальних претензій і були визнані державами як реакція на недостатність прав першого покоління. Значною мірою західна доктрина традиційно протиставляє соціальні права так званим класичним – особистим і політичним. У сучасних умовах надмірне дистанціювання соціальних прав від інших блоків прав людини не підтверджується в юридичній практиці, зокрема, це випливає з позицій Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та найбільш авторитетних національних судів. Зв’язок з іншими правами, їх нерозривність як єдиної системи, а також поширення на них судового захисту, ставить їх в один ряд із “класичними” правами людини. Метою статті є встановлення основних підходів ЄСПЛ щодо захисту соціальних прав людини на основі аналізу судової практики ЄСПЛ та з’ясування його позицій щодо місця соціальних прав серед традиційних груп прав людини. Адже дослідження цього питання вимірюється тим, що в Україні його вивченню було приділено недостатньо уваги, причому це стосується і правової доктрини, і судової практики. Авторкою широко використано порівняльно-правовий метод дослідження на рівні судової практики ЄСПЛ, що дав змогу отримати знання, які узагальнюють досвід держав – членів Ради Європи. Зроблено висновок, що первинний зміст Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) не містив положень щодо соціальних прав, що не могло не бути відображеним у практиці ЄСПЛ. Серед перших чотирнадцяти статей Конвенції соціальні права прямо не формулюються, однак уже Перший протокол (1952 р.) до Конвенції у ст. 2 закріпив “право на освіту”. Як показала практика, ЄСПЛ брався здійснювати захист соціальних прав, використовуючи декілька концептуальних підходів. Головним із них була концепція єдності та цілісності прав людини, які пов’язані між собою сутнісною природою. Відзначено, що соціальні права були піддані захисту через загальні захисні механізми Конвенції, передовсім – через право на справедливий суд (ст. 6) або заборону дискримінації (ст. 14).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Сибіга, О. М. "ЮРИСДИКЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЩОДО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ РОЗПОРЯДНИКА ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ: ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ". Актуальні проблеми держави і права, № 82 (19 грудня 2019): 203–10. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i82.12.

Повний текст джерела

Анотація:

У роботі досліджено та розкрито особливості впливу розвитку національного законодавства з пи-тань оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників публічної інформації на стан захисту прав особи в порядку адміністративного судочинства. Констатується, що норми адміністративного процесуального права весь час відстають від норм матеріального та процедурного адміністративного права, що негативно позначається на стані судового захисту прав особи у сфері доступу до публічної інформації. Також у роботі досліджено сучасний стан науково-аналітичного забезпечення адміністра-тивного судочинства в цілому та безпосередньо з питань оскарження рішень, дій чи бездіяльності роз-порядників публічної інформації. Робиться висновок, що велика частина наукових і науково-прак-тичних праць у зв’язку з постійними змінами національного законодавства нині втратила практичне значення для суб’єктів правозастосування і насамперед для суддів адміністративних судів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Гришко, І. Ю., та М. С. Уткіна. "Проблеми захисту прав інтелектуальної власності в Україні". Прикарпатський юридичний вісник, № 4(33) (18 листопада 2020): 26–30. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.618.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті охарактеризовано доктринальні та нормативні підходи до визначення поняття «право інтелектуальної власності»; проаналізовано співвідношення права власності та права інтелектуальної власності та запропоновано дефініцію права інтелектуальної власності. Досліджено поняття «захист права інтелектуальної власності» та запропоновано його визначення. Охарактеризовано юрисдикційну та неюрисдикційну форми захисту права інтелектуальної власності, з'ясовані основні способи захисту права інтелектуальної власності. Акцентовано увагу на судовій забороні як способі захисту права інтелектуальної власності, проаналізовано міжнародний індекс прав власності, зокрема рівень захисту прав інтелектуальної власності в Україні. Здійснено порівняння індексу прав власності в Україні та провідних європейських державах, встановлено факт низького показника захисту прав інтелектуальної власності в нашій державі порівняно з європейськими країнами. Досліджено динаміку України у сфері захисту прав інтелектуальної власності протягом 2015-2019 років та виділено основні проблемні питання захисту права інтелектуальної власності в Україні. Наголошено на необхідності адаптації національного законодавства до правової системи Європейського союзу. Наведено положення ряду європейських нормативно-правових актів, які регламентують питання захисту права інтелектуальної власності. Охарактеризована проблематика збору доказової бази щодо порушення права інтелектуальної власності, проаналізовано національну судову практику з цього питання. Наголошено на необхідності створення спеціалізованого судового органу, який би розглядав справи про порушення прав інтелектуальної власності. Запропоновано законодавчо уточнити вимоги до кандидатів на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності, акцентовано увагу на необхідності посилення юридичної відповідальності за порушення у сфері інтелектуальної власності, зокрема щодо розповсюдження піратської продукції. Окреслено організаційно-правові недоліки процедури захисту прав інтелектуальної власності, запропоновано ряд способів, які допоможуть вирішити проблеми захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Савицький, О. А. "ПОВНОВАЖЕННЯ СУДДІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 439–45. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.49.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню деяких структурних елементів правового статусу судді Вищого антикорупційного суду у кримінальному процесі. На основі аналізу поглядів науковців визначено, що зміст правового статусу судді Вищого антикорупційного суду включає сукупність таких елементів як, функції (основні напрями кримінально-процесуальної діяльності), повноваження (права та обов’язки), гарантії діяльності та юридична відповідальність. Особливу увагу приділено питанню повноважень досліджуваного учасника кримінального провадження. З’ясовано, що суддя Вищого антикорупційного суду є специфічною посадовою особою, представником суддівського корпусу, який у передбаченій законом процесуальній формі здійснює правосуддя в кримінальних провадженнях. Сфокусовано увагу на тому, що особливістю правого статусу судді Вищого антикорупційного суду є сфера реалізації прав та виконання обов’язків. Це обумовлене завданнями Вищого антикорупційного суду, які поляга- ють у здійсненні правосуддя відповідно до визначених законом засад та процедур судочинства з метою захисту особи, суспільства та держави від корупційних і пов’язаних із ними кримінальних правопорушень та судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у таких кримінальних провадженнях. З’ясовано, що ні законодавство, ні правова доктрина не наводить системного визначення повноважень судді. Крім того законодавцем не закріплено у положеннях Кримінального процесуального кодексу коло специфічних прав та обов’язків саме для суддів Вищого антикорупційного суду. Визначено, що основним призначенням Вищого антикорупційного суду є здійснення правосуддя у чітко визначеному переліку категорій справ, причиною виділення яких став саме неефективний їх розгляд у судах загальної юрисдикції та порушення розумних строків розгляду. В цьому сенсі запропоновано встановлення обов’язку для суддів Вищого антикорупційного суду дотримання конкретних строків судового розгляду кримінальних проваджень щодо корупційних кримінальних правопорушень. Запропоновано спектр процесуальних повноважень судді Вищого антикорупційного суду поділити на загальний (охоплює ознаки правового статусу, притаманні всім суддям у системі правосуддя) та спеціальний (спрямований на деталізацію та конкретизацію прав та обов’язків саме судді Вищого антикорупційного суду) блоки.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Shchavynska, Yu. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВИЙ ТА СУДОВИЙ ЗАХИСТ РЕЧОВИХ ПРАВ В УКРАЇНІ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 164–70. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.20.

Повний текст джерела

Анотація:

Актуальність статті полягає в тому, що право має бути захищеним нормами права, а також відповідними інструментами, що практично втілюється в правореалізацію. У сфері адміністративно правового захисту права власності особливе місце займає захист речових прав, адже до них належать практично всі об’єкти нерухомості, а також інші найбільш важливе для громадян і суспільства майно. Провідним інструментом публічного адміністрування у сфері адміністративно-правової охорони речових прав є інститут державної реєстрації. Проте як у будь-якій іншій сфері, у процесі реєстрації речових прав можуть виникнути помилки, а то і зловживання. Їх необхідно виправляти. Саме для цього законодавець передбачив таку стадію реєстрації речових прав, як оскарження рішень (актів) державних реєстраторів. Це може здійснюватися у квазісудовий (адміністративний) та судовий способи. У статті з’ясовано зміст і сформовано поняття «адміністративно-судовий захист речових прав в Україні». Доведено, що це адміністративна діяльність суб’єктів публічної адміністрації, вищих за ієрархією щодо державних реєстраторів, а також системою господарських судів. Вона спрямована на виявлення за змістом і сутністю порушених прав та інтересів власників речових прав, здійснених актом державної реєстрації речового права, та відновлення їх у процесі ухвалення апеляційного за своєю сутністю юридичного рішення. Зроблено висновок, що адміністративно-правий та судовий захист речових прав в Україні – це адміністративна діяльність суб’єктів публічної адміністрації, вищих за ієрархією щодо державних реєстраторів, а також системою господарських судів, направлена на виявлення за змістом і сутністю порушених прав та інтересів власників речових прав, здійснених актом державної реєстрації речового права та відновлення їх у процесі ухвалення апеляційного за своєю сутністю рішення. Адміністративно-правий та судовий захист речових прав в Україні щодо оскарження актів рішень державних реєстраторів стосовно реєстрації речових прав є складною міжгалузевою конструкцію правознавства, в якій беруть участь норми цивільного права (щодо встановлення права власності), адміністративного (стосовно реєстрації речових прав), адміністративного при здійсненні квазісудового оскарження рішень державних реєстраторів та господарсько-процесуальних норм права при здійсненні судового оскарження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

ДРОБОТОВА, ТЕТЯНА. "Рішення Європейського суду з прав людини проти України: земельно-правовий аспект". Право України, № 2020/05 (2020): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-158.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті 55 Конституції України унормовано, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом; кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. У наведеному аспекті забезпечення прав людини є пріоритетним напрямом політики держави, що реалізується, зокрема, за допомогою національних механізмів захисту прав людини, а після їх використання – через звернення до відповідних міжнародних органів чи установ. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) як незалежний судовий орган здійснює на наднаціональному рівні контроль за дотриманням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) державами, які її ратифікували, зокрема й Україною, яка, ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, передусім зобов’язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені цими міжнародними документами. Сьогодні Україна є лідером серед країн – учасниць Конвенції за кількістю звернень до ЄСПЛ, що, безсумнівно, засвідчує особливе значення практики цього Суду у формуванні ефективної системи захисту прав фізичних та юридичних осіб в Україні. Авторка проаналізувала низку рішень ЄСПЛ проти України у справах, які стосуються земельних правовідносин, для виокремлення найбільш поширених порушень положень Конвенції та Першого протоколу до Конвенції із боку держави Україна під час вирішення, зокрема, земельних спорів, аби судові органи нашої держави могли у подальшому не допускати таких порушень і здійснювати захист прав людини та основоположних свобод у належний спосіб. Зроблено висновок, що практика ЄСПЛ є джерелом земельного права, встановленого, зокрема, на законодавчому рівні, а отже, суди повинні застосовувати рішен-ня цього Суду під час розгляду справ зі спорів, що виникають із земельних правовідносин.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Самілик, Людмила Олексіївна, та Софія Вікторівна Головченко. "СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ. СУДОВА ПРАКТИКА". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 5 (1 лютого 2022): 97–102. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.15.

Повний текст джерела

Анотація:

Охарактеризовано важливість права людини на судовий захист цивільних прав у соціальній державі, якою є Україна. Опрацьовано та проаналізовано нормативно-правову базу (Конституція України, Цивільний кодекс України) та фахову літературу з даного питання. Спираючись на чинне законодавство, описано способи захисту цивільних прав та інтересів, а також умови, за яких суд може відмовити в задоволенні позову щодо захисту цивільних прав, тобто межі здійснення цивільних прав. Проаналізовано рішення судів із зазначеної проблематики. У статті як приклади наводяться рішення судів різних інстанцій (як судів першої інстанції, апеляційних, так і рішення Верховного Суду). У характеристиці способів захисту цивільних прав особи як приклад наводяться справи про компенсування моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд, справа № 199/6247/20 від 16 червня 2021 року), про припинення дії, яка порушувала права (Васильківський районний суд Дніпропетровської області, справа № 172/798/20 від 12 січня 2021 року), про визнання недійсним договору довічного утримання (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 520/9320/17 від 18 грудня 2020 року). Що ж до меж здійснення цивільних прав, визначених у статті 13 Цивільного кодексу України, то як приклад наводяться рішення у справах про поділ майна подружжя, направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 723/826/19 від 11 серпня 2021 р.), та відчуження боржником свого будинку після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 747/306/19 від 16 червня 2021 року). Зроблено висновок про те, що судовий захист є одним із найважливіших захистів прав і свобод людини і громадянина, який гарантується Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

Шелевер, Н. "Конституційне право на справедливий суд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2004.

Повний текст джерела

Анотація:

Справедливість - це одна з фундаментальних цінностей, яка захищає основні права і свободи людини і громадянина. Завданням судової гілки влади є утвердження принципу справедливості. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод закріплює права і свободи людини. Вона ратифікована Україною та є складовою частиною національного законодавства. Конвенція гарантує право на справедливий суд. Конвенція та протоколи до неї стали складовою частиною національного законодавства. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати і реалізувати передбачене Конвенцією право на справедливий суд, яке є основоположним правом людини. Практика Європейського суду з прав людини має пріоритет над нормами національного законодавства. Проте для вдосконалення механізму застосування Конвенції треба забезпечити юридичну експертизу законопроєктів. Україна має прагнення стати повноцінним членом Європейського Союзу, тому повинна забезпечити і право на справедливий суд. Це ключовий елемент європейських стандартів правосуддя. Право на справедливий суд є комплексом конституційно закріплених процесуальних прав. Кожна людина прагне, щоб її справа розглядалася в суді справедливо. Жоден документ не містить визначення поняття «справедливий судовий розгляд». Тому важливим питанням є встановлення сутності поняття «справедливий судовий розгляд» і аналіз рішень Європейського суду з прав людини, які його визначають. Ключовими елементами права на справедливий суд є: право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною тощо. Конвенція гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав і обов'язків цивільного характеру. У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип справедливості судового розгляду тлумачать як право на доступ до правосуддя, належне здійснення правосуддя, рівність сторін. На практиці дуже часто спостерігається ситуація, коли суди лише формально посилаються на принцип справедливості. Правосуддя є справедливим лише тоді, коли всі обставини справи ретельно досліджені, перевірені всі доводи обох сторін. Проблемним питанням в Україні є виконання судових рішень, оскільки навіть справедливі судові рішення на практиці часто-густо взагалі не виконуються. Під час здійснення правосуддя суддя має керуватися принципом справедливості, бути неупередженим, оскільки це є важливим критерієм справедливого судового розгляду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Адашис, Л., та А. Левдик. "Особливості застосування судами України практики ЄСПЛ в контексті захисту права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 149–54. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.983.

Повний текст джерела

Анотація:

Дослідження присвячено аналізу правової сутності права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту як основних прав людини, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. В статті досліджується сутність і зміст понять “право на справедливий судовий розгляд” та “право на ефективний засіб юридичного захисту”. Авторами також вивчається нормативне закріплення цих прав у міжнародному та національному законодавстві. Основна частина дослідження присвячена аналізу національної судової практики, пов’язаної із застосуванням рішень Європейського суду з прав людини щодо захисту вищеозначених прав. За результатами дослідження автори констатують, що національними судами у правозастосовній діяльності досить часто порушується право на справедливий суд. Автори роблять висновок, що під час здійснення судами правосуддя на національному рівні домінує формальний підхід судів до розгляду справ в контексті відсутності ефек-тивного засобу захисту порушеного права сторони судового розгляду. Також резюмується значна кіль-кість у національному правозастосуванні прямих та опосередкованих законодавчих обмежень та неформальних практик, що перешкоджають реалізації права громадян на справедливий судовий розгляд. Пропонується комплексний підхід до подолання зазначених проблем, який включав би в себе інституційну (оптимальна організація судової системи), нормативну (наявність якісно сформульованих на рівні юридичної техніки процесуальних норм) та правоосвітню (юридична обізнаність громадян щодо власних прав та механізмів їх захисту) складові.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

КРАВЧУК, ВОЛОДИМИР. "Проблеми визначення складу суду касаційної інстанції". Право України, № 2018/02 (2018): 136. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-136.

Повний текст джерела

Анотація:

Судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Проте Верховний Суд діє у різних складах. Кожен із них має визначену законом компетенцію з перегляду справ як суд касаційної інстанції. Водночас для забезпечення єдності та сталості судової практики законом запроваджено новий алгоритм визначення складу касаційного суду шляхом “уступки” юрисдикції від колегії і аж до Великої Палати. Метою статті є аналіз окремих проблем, пов’язаних із визначенням повноважного складу суду касаційної інстанції та забезпеченням права особи на “суд, встановлений законом” (в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також розробка пропозицій щодо шляхів їх розв’язання. Виявлено основні практичні проблеми застосування “принципу ієрархії” щодо: механізму передачі справи на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої Палати; незгоди з декількома правовими висновками; послідовності уступки юрисдикції; прийняття і відмови у прийнятті переданої справи до провадження; поняття “висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах”; зловживання з передачею справи на розгляд Великої Палати; поняття “необхідність відступити” від висновку; розголошення думки суддів по суті справи до її вирішення. Механізм уступки юрисдикції загалом відповідає завданню Верховного Суду щодо забезпечення єдності та послідовності судової практики. Водночас процесуальне законодавство містить положення, які на практиці можуть бути витлумачені неоднозначно і призвести до процесуальних ускладнень. Запропоновано викладені нижче шляхи їх запобіганню. У разі необхідності відступити від двох чи більше висновків колегії, палати або об’єднаної палати, передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. Запровадити послідовний механізм уступки юрисдикції: колегія – палаті; палата – об’єднаній палаті; об’єднана палата (по суті, вищий орган відповідного касаційного суду) – Великій Палаті. Право передавати справу з мотивів виключної правової проблеми має бути компетенцією об’єднаної палати. У такий спосіб усувається ризик зловживань із передачею справ, а основним органом забезпечення єдності практики стають касаційні суди. Велика Палата не повинна відмовляти у прийнятті справи до розгляду, якщо вона передана об’єднаною палатою відповідного касаційного суду. Перевіряти обґрунтованість скарги в частині доводів про порушення юрисдикції та якщо Велика Палата вже висловлювала правовий висновок, колегія має діяти з урахуванням цього висновку, якщо ні – передавати до Великої Палати. Визначитися з критеріями “відступлення” і загалом концепцією взаємодії між суддями з метою забезпечення єдності судової практики.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Москалюк, Н. "Порушення права державної власності: поняття, види, національні особливості". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 177–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1939.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються поняття, види та національні особливості порушення прав державної власності. Щодо актуальності обраної тематики автор стверджує, що державна власність завжди відігравала важливу роль у реалізації державної політики. На її основі функціонує державний механізм і здійснюються основні функції та завдання держави. Проте реструктуризація державного сектору економіки призвела до зменшення об'єктів державної власності, посприяла появі корпоративних інтересів і створила проблеми виділення державної власності серед інших форм власності. Незважаючи на це, державна власність залишається основою економіки України, а тому потребує належного захисту. Досліджуючи понятійно-категоріальний апарат, автором встановлено невідповідність назв адміністративних правопорушень, які посягають на право державної власності та право власності українського народу. У зв'язку з цим пропонується привести їх у відповідність. Проаналізувавши правопорушення, які посягають на право державної власності, автором зроблено висновок, що законодавець найбільше піддає захисту такі об'єкти державної власності: землю, ліси, корисні копалини, надра, тваринний і рослинний світи. Всі інші об'єкти захищаються на рівні із майновими інтересами інших суб'єктів. Особлива увага у статті приділена питанню порушення прав державної власності, що відбулося через анексію АР Крим, досліджено, якого роду позови мають подаватися щодо захисту права власності і хто буде потенційними відповідачами. У дослідженні проаналізовано також рішення і вироки судів щодо захисту прав державної власності й констатовано, що попри значну їх кількість дуже малий відсоток порушників відбуває реальне покарання. Аналізується і розмір санкцій за порушення як у вигляді адміністративного правопорушення, так і кримінального злочину. В якості загального висновку автор вказує, що сучасний стан розвитку законодавства України свідчить про підвищений рівень правового захисту об'єктів права державної власності. Положення Конституції України щодо захисту права державної власності від різного роду порушень втілені у багатьох галузях законодавства - у кримінальному, цивільному, адміністративному, а також земельному, лісовому, фінансовому тощо. Важливо, що захист державної власності від порушень може здійснюватися не тільки правовими, але й іншими засобами, методами, способами.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

Тріпульський, Г. Я. "ЗВУЖЕННЯ ПІДСТАВ ДЛЯ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У СВІТЛІ ПРАВА НА СУД". Знання європейського права, № 2 (29 червня 2021): 53–56. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.204.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання обґрунтованості обмеження права на касаційне оскарження судових рішень нижчестоячих судів як складової частини права на суд, що відбулося внаслідок уведення в дію касаційних фільтрів 15 січня 2020 р. Проаналізовано сутність і зміст внесених змін до ЦПК України, характер обмежень права на касаційне оскарження рішень судів першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції. Зазначено сутність і зміст відповідних касаційних фільтрів. Розкрито поняття та зміст принципу забезпечення касаційного оскарження судових рішень через призму національного законодавства. Досліджено зміст права на касаційний перегляд судових рішень у розрізі права на справедливий суд, гарантованого Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод з урахуванням практики Європейського суду з прав людини і основоположних свобод у релевантних справах. Розглянуто питання відповідності втручання у право на доступ до суду шляхом уведення касаційних фільтрів принципам, які Європейський суд з прав людини застосовує у своїй практиці під час розгляду дотримання права на касаційне оскарження, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проаналізовано законність мети введення касаційних фільтрів та прийняття відповідного законопроєкту виходячи з пояснювальних документів, які були подані автором разом із законопроєктом та які містили обґрунтування необхідності його прийняття. Розглянуто питання пропорційності втручання у право на касаційне оскарження зменшенню навантаження на Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходячи зі статистичної інформації щодо здійснення судом цивільного судочинства у 2019–2020 рр. Зроблено висновки щодо необхідності внесення змін до положень закону, якими встановлено касаційні фільтри.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

В., Валецька О. "АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗГЛЯДУ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ У МІСЦЕВИХ СУДАХ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (37) (24 січня 2020): 51–62. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-51-62.

Повний текст джерела

Анотація:

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат, доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та трудового законодавства. Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Бабчинська, Т. В. "РЕАЛІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВА НА ЗАХИСТ ПРИ ДОСЛІДЖЕННІ ПОКАЗАНЬ ПІД ЧАС СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (31 січня 2020): 162–66. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).210.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті автор досліджує міжнародні стандарти пра-ва на захист та порядок їх реалізації при дослідженні показань під час судового розгляду у кримінальному процесі України. Автор аналізує практику ЄСПЛ, від-повідно до якої сторона захисту має право на рівних засадах зі стороною обвинувачення допитувати свідків зі сторони обвинувачення, а також винятки з прави-ла щодо безпосередності дослідження показань згідно з КПК України. Встановлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство не чітко встановлює про-цедуру використання показань з чужих слів в аспек-ті реалізації права на захист. Тому пропонується ч. 6 ст. 97 КПК доповнити таким реченням: «Показання з чужих слів визнаються недопустимими доказами, якщо вони використовуються для встановлення обста-вин, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК». Отже, інститут показань з чужих слів залишається у кримінальному процесі України, проте його дія буде обмежена щодо встановлення винуватості особи, що позитивно вплине на реалізацію права на захист.Також автор досліджує вплив допиту, проведе-ного слідчим суддею під час досудового розслідуван-ня, на реалізацію права на захист. Автор пропонує внести зміни до ч. 4 ст. 95 КПК та викласти її в такій редакції: «4. Суд може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд може обґрунтовувати свої висновки показаннями, отриманими у порядку, перед-баченому статтею 225 цього Кодексу, лише в тому разі, якщо під час судового розгляду буде встановлена не-можливість особистого допиту свідка та потерпілого, які давали показання <...>». Отже, порядок допиту свідка та потерпілого згідно зі ст. 225 КПК не зазнає змін. Проте для використання таких показань під час судового розгляду обов’язково має бути встановлено, що свідок та потерпілий не можуть особисто надати показання суду. Така зміна в КПК краще забезпечить права учасників кримінального провадження (зокрема, сторони захисту) при оцінці показань під час судового розгляду.У цілому автор констатує, що більшість положень чинного КПК України відповідає міжнародним стан-дартам права на захист. Водночас автор вказує на пев-ну правову невизначеність процедур участі сторони захисту у дослідженні доказів під час судового роз-гляду. Саме тому чинне кримінальне процесуальне законодавство потребує удосконалення з метою кращо-го забезпечення права на захист та формування єдиної правозастосовної практики у вказаних питаннях.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

КОЛОГОЙДА, ОЛЕКСАНДРА, та ВЛАДИСЛАВ СТАФІЙЧУК. "Захист прав міноритарних акціонерів у процедурі примусового продажу акцій (squeeze-out)". Право України, № 2018/07 (2018): 143. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-143.

Повний текст джерела

Анотація:

Інститут примусового викупу цінних паперів міноритарних акціонерів за вимогою особи (групи осіб), яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, є новим для теорії та практики вітчизняного корпоративного права. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах” спрямований на імплементацію Директиви 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради щодо пропозицій про поглинання. У законодавстві інших країн світу та правовій доктрині інститут публічної пропозиції є механізмом, що гарантує акціонерам дотримання їхніх прав у процесі перерозподілу корпоративного контролю і поглинання та забезпечує баланс приватних і публічних інтересів в акціонерному товаристві. Він характерний для виходу публічної компанії з публічного ринку цінних паперів. Аналіз правозастосовної практики щодо проведення процедур squeeze-out у публічному акціонерному товаристві “ДТЕК ‘Дніпроенерго’”, ПАТ “ДТЕК ‘Західенерго’”, приватному акціонерному товаристві “Металургійний комбінат ‘Азовсталь’”, ПрАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча” та інших емітентах свідчить про необхідність визначення адекватних правових форм, способів та засобів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурі squeeze-out. Метою статті є аналіз правових форм, способів та засобів захисту прав міноритарних акціонерів, рішень конституційних судів окремих країн Європи у справах про конституційність процедури squeeze-out та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) з питання примусового позбавлення майна та застосування процедури squeeze-out. Встановлено, що захист права власності на цінні папери найчастіше здійснюється у юрисдикційній судовій формі. Серед основних судових способів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурах squeeze-out виділено: визнання недійсним рішення Наглядової ради товариства про затвердження ціни примусового продажу акцій; визнання недійсною публічної безвідкличної вимоги про продаж акцій за правилами недійсності правочинів; визнання права власності на акції та витребування майна з чужого незаконного володіння; оскарження міноритарним акціонером ціни викупу шляхом позову про стягнення грошової суми та відшкодування збитків; звернення до Конституційного Суду України у формі конституційного подання або конституційної скарги. З аналізу рішень конституційних судів окремих країн Європи у справах про консти туційність процедури squeeze-out та практики ЄСПЛ з питання примусового позбавлення майна та застосування процедури squeeze-out автори доходять висновку, що примусове позбавлення міноритарних акціонерів права власності на акції можливе лише у разі суспільної необхідності, з дотриманням вимог закону, принципу справедливості і балансу інтересів та за умови попередньої повної компенсації її ринкової вартості.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Берназюк, Я. О. "ЛЕГІТИМНІ ОЧІКУВАННЯ (REASONABLE EXPECTATIONS) ЯК СКЛАДОВА ПРИНЦИПУ ЮРИДИЧНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 94 (30 червня 2021): 13–28. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.94.13-28.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено визначенню легітимних очікувань як складової принципу юридичної визначеності у вітчизняній та європейській судовій практиці. Проведено аналіз рішень Європейського Суду з прав людини, у яких Суд звертається до захисту легітимних очікувань; на підставі цього аналізу визначено зміст останнього. Обґрунтовано, що, відповідно до сталої практики Європейського Суду з прав людини, легітимні очікування є предметом захисту в аспекті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Автором з’ясовано різні аспекти здійснення захисту легітимних очікувань у рішеннях Євро-пейського Суду з прав людини. Охарактеризовано національну судову практику та з’ясовано підхід національних судів до захисту легітимних очікувань в аспекті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час вирішення деяких видів адміністративних спорів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Рибалкін, Андрій, та Юлія Сєдих. "СИСТЕМА СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗБУДОВІ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ". Молодий вчений, № 5 (93) (31 травня 2021): 334–37. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-5-93-64.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено теоретико-правовий аналіз діяльності органів судової влади у процесі реформації. Визначено конституційно-правові особливості роботи органів судової влади у сучасних умовах. Досліджено зміни, внесені до організації роботи судів внаслідок реформування інституту. Визначено місце судів загальної юрисдикції у системі охорони і захисту прав та свобод людини і громадянинав Україні. Наголошено, що суди мають фундаментальне значення для формування та розвитку демократичної, правової та соціальної держави. Актуалізовано, що реформаційні процеси у сфері судоустрою повинні бути спрямовані на підвищення ролі громадянського суспільства, що забезпечить підвищення довіри до органів судової влади та державних органів в цілому. Визначено, що судові органи сприяють вирішенню найбільш важливих завдань, що виникають перед правовою державою, таких, як захист прав і свобод людини, підтримання режиму правової законності у сфері управління і стабілізації державної влади. У своїй діяльності судові органи знаходяться в постійній взаємодії з законодавчими та виконавчими органами, і у зв'язку з цим потрібно наукове осмислення і законодавче закріплення способів і меж відповідної взаємодії.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Шевченко, А. В. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРАЦІВНИКІВ АПАРАТУ СУДУ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (22 квітня 2020): 198–202. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).463.

Повний текст джерела

Анотація:

У науковій статті аналізуються положення чин-ного законодавства в частині реалізації закріплених Конституцією України та Законом України «Про дер-жавну службу» положень, що стосуються визначен-ня статусу працівників апарату суду. Розглядаються положення нового та перспективного законодавства про державну службу, положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у контексті урегульо-ваності та визначеності статусу працівників апарату суду. Досліджено особливості організації роботи, під-порядкування та фінансової забезпеченості працівни-ків апарату суду. Адміністративно-правовий статус керівника апа-рату суду – це сукупність його повноважень, зобов’я-зань, прав та обов’язків щодо організації забезпечення суддям умов для здійснення судочинства, організації матеріальних, технічних, охоронних та інших забезпе-чувальних функцій у суді. Адміністративно-правовий статус помічника судді – це сукупність його повнова-жень, завдань, зобов’язань і прав щодо допомоги судді в підготовці судових справ до розгляду, виконання ін-ших законних доручень судді і керівника апарату суду в поєднанні з професійними обмеженнями та спеціаль-ною дисциплінарною відповідальністю. Правовий статус державного службовця в судовій системі розглядається як сукупність встановлених законодавчими нормами функцій, повноважень, прав і обов’язків, правових обмежень, етичних стандартів в сукупності з підставами, порядком виникнення їх-ньої службової правосуб’єктності та юридичної відпові-дальності в аналізованій сфері. Важливість зазначеної проблеми зумовлена тим, що на державних службовців судової системи покладено низку зобов’язань у сфері державної політики, основна мета яких – забезпечен-ня справедливості, а саме правового захисту прав, сво-бод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, адже боротьба за справедливість нині відбувається майже в усіх основоположних сферах життєдіяльнос-ті суспільства. Запобігання порушенням і припинення порушень прав і свобод громадян, а також їх відновлен-ня є важливим актуальним чинником, який допоможе у формуванні правової свідомості громадян.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

Єрмолаєва, Т. В. "Проблеми розгляду судами екологічних спорів". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (3 вересня 2020): 73–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).569.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті нами було досліджено питання ефективності правосуддя в екологічних справах. Аналіз судової практики та наукових джерел свідчить про відсутність єдиного бачення меж дискреційного повноваження та меж судового контролю у спорах із суб'єктами владних повноважень, що має наслідком прийняття судом рішень, які не досягають тієї мети, задля якої такі спори були ініційовані. У роботі окреслено основні проблеми забезпечення права на екологічну безпеку в національних судах України. До таких слід віднести: Велику Палату Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Серед таких проблем необхідно виділити відсутність узагальнення судової практики з розгляду екологічних спорів, розгляд екологічного спору із застосуванням принципу підсудності, перезавантаженість судів іншими категоріями справ, відсутність професійної кваліфікації суддів у розгляді екологічних спорів, недостатню активність громадськості у питаннях захисту порушених екологічних прав, обов'язковість різних експертиз, що підтверджують причинно-наслідковий зв'язок, відсутність спеціального Екологічного суду. Досліджено судову практику Європейського суду з прав людини, досліджено різноманіття видів судової практики. Зроблено акцент на важливості забезпечення звернення до суду правозахисних громадських організацій. Зокрема, згадано такі організації, як «Екопра-во-Київ», «Екоправо-Харків», «Екоправо-Львів» (з 2005 р. ЕПЛ - «Екологія - Право -Людина»), Харківська правозахисна група тощо. Наголошено на важливості розв'язання проблем захисту природного довкілля й екологічних прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

ЩЕРБАНЮК, ОКСАНА. "Конкурсний добір суддів: проблеми конституційної реалізації". Право України, № 2018/03 (2018): 92. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-092.

Повний текст джерела

Анотація:

Конституційно-правова та судово-правова реформи, масова пере оцінка цінностей вимагають перегляду існуючих стереотипів на процес формування іміджу органів судової влади загалом та суддів зокрема. Аналіз норм конституційного законодавства переконує в необхідності не тільки закріплення норм про конкурсні засади добору суддів, а й особливостей їхнього застосування на практиці. Враховуючи зазначене, актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме за допомогою конкурсного добору було сформовано Верховний Суд, призначені судді Конституційного Суду України (далі – КСУ) за квотами з’їзду суддів України та Президентом України, в майбутньому очікується конкурс до Вищого антикорупційного суду України та Вищого суду з питань інтелектуальної власності, апеляційних та місцевих судів. Крім того, актуальність дослідження проблеми конституційної реалізації конкурсного добору суддів зумовлена прагненням України шляхом проведення конституційно-правової та судово-правової реформ подолати критичне ставлення до судової влади, судового захисту прав і свобод особи та відновити довіру суспільства до суду. Попри значну кількість наукових публікацій, у яких питання добору суддівських кадрів прямо чи опосередковано зачіпаються, наукою конституційного права ще не вироблено єдиного підходу до розв’язання цієї проблеми, у результаті чого статусні закони України “Про судоустрій і статус суддів” та “Про Конституційний Суд України” не мають належного доктринального підґрунтя. Тому моніторинг застосування зазначених норм на практиці є необхідним з метою забезпечення дотримання конституційних принципів організації та функціонування державної, зокрема, судової влади. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням законодавчих і практичних аспектів) підходів до розуміння критеріїв організації конкурсного добору суддів для вироблення цілісного уявлення про проб леми його реалізації, а також викладення власного бачення удосконалення цієї процедури. Встановлено, що конкурсний порядок добору суддів полягає в пошуку найбільш гідних кандидатів на суддівські посади, однак він повинен бути вдосконалений. Запропоновано визначити конкретні критерії професійної етики й доброчесності кандидата на посаду судді та передбачити перевагу професійного критерію при визначенні переможців конкурсу. При цьому спочатку має відбуватися дослідження досьє та проведення співбесіди з кандидатом і лише потім складання іспиту, за результатами якого слід визначати переможців конкурсу. Автор доходить висновку, що необхідно узгодити положення ст. 2084 Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” зі ст. 12 Закону України “Про Конституційний Суд України” та визначити принципи проведення конкурсного відбору суддів КСУ, що дасть можливість запобігти зловживанням і забезпечити прозорий відбір правників із визнаним рівнем компетентності та високими моральними якостями. Такими принципами вбачаються: забезпечення рівного доступу, політичної неупередженості, законності, довіри суспільства, недискримінації, прозорості, доброчесності, ефективного та справедливого процесу відбору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Крилевець, Марина Сергіївна. "ЗАХИСТ ПРАВ ОСІБ ВІД НЕЗАКОННОГО ВИСЕЛЕННЯ ІЗ СЛУЖБОВОГО ЖИТЛА". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 31–36. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.5.

Повний текст джерела

Анотація:

Автором розглянуто специфіку правового регулювання користування та виселення зі службового житла, права й обов’язки осіб, яким законом надано право на користування таким житлом. У статті проведено вивчення судової практики й ґрунтовний аналіз зако- нодавчих норм щодо регулювання порядку використання спеціального житлового фонду й процедури використання службового житла. Розглянуто перелік осіб, виселення яких забороняється без надання іншого житла. У результаті проведення вивчення наукових поглядів цивілістів на поняття «службове житло» й права особи на отримання такого житла зроблено висновок, що не можна ототожнювати право особи на службове житло з правом на житло в цілому. Право на службове житло безпосередньо пов’язане з реа- лізацією особою її трудових функцій і тривалістю трудових правовідносин. Розглянуто строки, протягом яких в особи є можливість звертатись до суду з негаторним позовом. Зауважено, що укладення договору найму службового житла є обов’язковою підставою для вселення в житло, тому його не укладення є суттєвим порушенням. Проведений аналіз практики національних судів України і Європейського суду з прав людини дозво- ляє зробити висновки щодо відсутності порушення положень Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод за умови необхідності врахування балансу між суспільними інтересами й інтересами особи, яка проживає в службовому житлі. Зро- блено висновок, що в тому випадку, якщо власник вимагає звільнення службового житла в установленому законом порядку, не можна говорити про факт порушення права особи на житло.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

Ільїна, О. В. "РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (31 січня 2020): 172–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).212.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто рішення Європейського суду з прав людини як джерела кримінального права Укра-їни. Окрему увагу приділено розгляду наукових по-глядів щодо віднесення практики Європейського суду з прав людини до джерела права України. Констато-вано відсутність єдиного погляду науковців на озна-чене питання. Також досліджено законодавчі норми з приводу закріплення практики Європейського суду з прав людини як джерела національного права. Ви-значено, що Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав лю-дини» No 3477- IV закріпив практику Суду як джерело права. Водночас названий Закон не визначив того, чи обов’язкова для України практика Суду щодо інших держав-учасниць Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Фактично згадана законодав-ча норма закріпила те, що джерелом права в Україні є лише ті рішення Суду, які винесені за результата-ми розгляду справ щодо України. Проте наразі деда-лі актуальнішою стає позиція, що держави-учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають враховувати не лише національні рішен-ня, але й рішення, винесені відносно третіх країн, щоб уникнути подібних порушень в майбутньому і відпо-відним чином змінити власну правову систему і право-застосовну практику.У статті запропоновано закріпити у Криміналь-ному кодексі України норму про те, що кримінальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Вказа-ний законодавчий крок відобразить сучасні підходи до визначення джерел кримінального права та дозво-лить завершити дискусії з приводу віднесення рішень Європейського суду з прав людини до джерел кримі-нального права України.Окрему увагу приділено вивченню правозастосовної практики українських судів з метою проілюструвати активне використання практики Європейського суду з прав людини як джерела кримінального права Украї-ни. Продемонстровано те, що дія рішень Європейсько-го суду з прав людини визначається судовою владою.Подальше дослідження надало змогу дійти висновку, що джерелом права України, зокрема й га-лузі кримінального права України, є практика Євро-пейського суду з прав людини відносно будь-якої дер-жави-учасниці Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Дяченко, С. В., та В. В. Красько. "Домовитись не можна судитись". Прикарпатський юридичний вісник, № 5(34) (23 лютого 2021): 62–66. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).647.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено специфіку досудового врегулювання цивільних спорів та визначено, що це сукупність дій учасників спору, які спрямовані на вирішення конфлікту із використанням позасудових процедур, що не заборонені цивільним процесуальним законодавством та базуються на вільному волевиявленні сторін. Висвітлено основні переваги альтернативних способів вирішення цивільних спорів. Серед них спрощена процедура, вільний вибір посередника, відсутність елемента доказування, конфіденційність, необмеженість в часі, відсутність надмірного формалізму, добровільне волевиявлення. Встановлено, що «судова медіація» та «медіація» не є тотожними поняттями. Критеріями розмежування є порядок реалізації, тривалість процедури, суб'єктивний склад, функціональні повноваження посередників. Визначено особливості новели цивільного процесуального законодавства - врегулювання спору за участю судді, та запропоновано визначати судову медіацію як додатковий засіб правового захисту, що передбачає вирішення спору на добровільних засадах та спрямований на підвищення рівня судового захисту прав та свобод особи, а не його обмеження. З'ясовано, що така альтернативна процедура є одним із ефективних способів вирішення спорів, яка забезпечує вирішення справи за допомогою мінімальних матеріальних та часових ресурсів. Головною метою досудового врегулювання спору за участю судді є прагнення вирішення спору між сторонами до початку судового розгляду задля заощадження часу та додаткових судових витрат. Досліджено проблемні аспекти, які можуть виникати під час застосування судової медіації, а також її позитивні результати, що обґрунтовано судовою практикою. В результаті дослідження встановлено, що вибір досудового врегулювання спору за участю судді є правом, а не обов'язком особи, яке не обмежує можливості реалізації права на судовий захист. Альтернативний спосіб захисту обирається особою з власних переконань та не позбавляє звернення безпосередньо до суду за захистом своїх прав, а держава повинна створити необхідні умови для підтримання її вибору та оптимізації ефективного функціонування досудового та судового врегулювання цивільних спорів.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

Остафійчук, Л. А. "ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЗА ВИКЛЮЧНИМИ ОБСТАВИНАМИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Знання європейського права, № 5 (22 грудня 2021): 46–53. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.279.

Повний текст джерела

Анотація:

Процесуальним інструментом утілення конституційного права людини на судовий захист є право не лише на звернення до суду, а й на перегляд судового рішення. Перегляд судового рішення за виключними обставинами є найменш дослідженим поняттям у науці цивільного процесуального права. На практиці застосування перегля ду судового рішення за виключними обставинами теж має поодинокий характер. Це пояснюється неоднозначним підходом судів до розуміння положень ч. 3 ст. 423 ЦПК України та, відповідно, неоднаковим застосуванням цієї норми на практиці. Ця обережність є наслідком того, що насправді підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами, визначені законодавцем у ч. 3 ст. 423 ЦПК України, не є такими простими та зрозумілими, як видається спершу. Цим обґрунтовується актуальність обраної теми для дослідження, її мета та завдання: дослідити правові підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами та практику їх застосування у судах, сформувати власне визначення поняття «виключні обставини». За результатами дослідження встановлено, що з підстав п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України виключні обставини – це обставини, які на момент постановлення рішення в справі не підконтрольні ні суду, ні учасникам справи і які (за звичайного перебігу судового процесу) не можуть обґрунтовано запобігти застосуванню норми закону (іншого правового акта чи їх окремого положення), яка в подальшому визнана Конституційним Судом України неконсти туційною (конституційною). Із підстав п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, виключними є обставини, які включають зміну умов, які відбуваються як у середині України, так і за її межами, і суттєво впливають на судові рішення національних судів, які набули законної сили тому, що тлумачення положень Конвенції про захист прав люди ни й основоположних свобод є компетенцією Європейського суду з прав людини, який з урахуванням принципу верховенства права у своїх рішеннях постійно розвиває, доповнює, уточнює практику її застосування. Прийняття судом до розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстав п. 3 ч. 3 ст. 423 ЦПК України означає, що попередньо судовий захист узагалі був не доступним заявнику.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

КЛИМОВИЧ, ОКСАНА. "Сучасні тенденції конституційного права США з огляду права на приватність та гідність". Право України, № 2018/09 (2018): 76. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-076.

Повний текст джерела

Анотація:

Сучасні конституційні системи зазнають значних впливів, які за своєю природою є часто протилежними, бо виникають як на внутрішніх, так і на міжнародних рівнях, як у результаті процесів глобалізації, так і внаслідок посилення національних держав. Такі тренди підвищують роль судів щодо тлумачення закону, особливо роль Верховного Суду США. Останній наділений суттєвими повноваженнями щодо тлумачення права у сфері адміністративного права, щодо справ про розподіл влади. Таке тлумачення здійснюється за допомогою застосування основних канонів чи правил, таких як Відсилка до Шеврону, Уникнення конституційного питання та Законотворча історія. Ці канони були вироблені Верховним Судом США у процесі його діяльності та зазнають постійного впливу і розвитку. Нещодавні зміни у складі Верховного Суду США впливають на предмет та підходи до конституційного тлумачення, а також дають змогу дійти висновку, що базові канони тлумачення зазнаватимуть подальших змін у найближчому майбутньому. Метою статті є аналіз сформованих у практиці Верховного Суду США підходів до розуміння принципів, форм та способів тлумачення конституційних прав для вироблення цілісного уявлення про особливості реалізації специфічних правомочностей судів у конституційному праві США, а також викладення власного бачення тенденцій у сфері захисту окремих конституційних прав, зокрема права на приватність і гідність у правовій системі США. Автор встановив, що доктрина права на гідність не є розвиненою у конституційному праві США, але ця доктрина набула свого відображення у правовій системі США через запозичення, імплементацію міжнародних інструментів та інкорпорацію в конституції окремих штатів. Найбільш яскравим прикладом запозичення з іншої правової системи у сфері гідності людини є Конституція штату Монтана, ст. 2 якої чітко закріплює право на гідність і віддзеркалює положення Загальної декларації прав людини та Конституції Пуерто-Рико. Право на гідність також відображене у тлумаченні права, яке здійснене Верховним Судом США щодо суміжних питань. Зокрема, деякі аспекти права на гідність розглянуті у рішеннях “Карпентер проти США” та “Салінас проти Техасу”. Обидві стосуються прав підозрюваних і підсудних у кримінальному процесі. У справі “Салінас проти Техасу” суд дійшов висновку, що положення П’ятої Поправки до Конституції США, які встановлюють гарантії, на підставі яких кожна особа не може бути примушена давати свідчення проти самої себе, створюють вимоги щодо активної дії, а саме: особа, яка бажає застосувати своє право на мовчання, повинна активно про це заявити. Пасивне мовчання є недостатнім. У справі “Карпентер проти США” Верховний Суд США проаналізував межі права на приватність і допустимість втручання в приватне життя осіб у зв’язку з офіційними розслідуваннями. В обох випадках Верховний Суд США звернувся до власної практики та здійснив прогресуюче тлумачення законодавства з урахуванням розвитку сучасних технологій та стану розвитку нинішнього суспільства. Автор дійшов висновку, що хоча Конституція США не містить положення про право на гідність, сама концепція часто використовується для здійснення аналізу та обґрунтування рішень у суміжних сферах, та дає змогу поглибити аналіз і розвиток положень, що вже достатньо серйозно розвинуті Верховним Судом США на підставі інших положень Конституції США, а також судами окремих штатів на основі права штатів та звичаєвого права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Ювчиця, О. В. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРІПЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА БЕЗСТОРОННОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Знання європейського права, № 1 (18 вересня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.46.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто сутність принципів незалежності та безсторонності суддів як основних засад цивільного судочинства. Динаміка реформування української судової системи в цілому, так і цивільного судочинства періодично змінюється, однак необхідно констатувати недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду під час судового захисту прав людини і громадянина в Україні. Метою цієї статті є дослідження сутності принципів незалежності та безсторонності суддів крізь призму цивільного судочинства, а також аналіз відповідності цих засад європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. Ставиться завдання проаналізувати практику Європейського суду з прав людини в цивільних справах, дослідити стан забезпечення незалежності суддів, з'ясувати актуальні проблеми дотримання цих принципів в цивільному судочинстві, а також визначити напрями удосконалення цих основоположних засад. Сьогодні в Україні простежується тенденція збільшення кількості фактів неправомірного втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя. Ці та інші факти неправомірного втручання створюють ризики для незалежності судді під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст принципів незалежності та безсторонності суддів в інтерпретації ЄСПЛ, а тому законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад та їх дотриманню у цивільному судочинстві України. Зроблено висновок, що цивільне судочинство як певним чином організована сукупність цивільних процесуальних правовідносин має будуватися на засадах незалежності та безсторонності суду, оскільки ці принципи є невід'ємними атрибутами правосуддя. Здійснення правосуддя має відображати соціальне призначення судової системи, тобто забезпечувати справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, інтересів держави.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

ТИМОШЕВСЬКА, ІРИНА. "Участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, у структурі доступності правосуддя". Право України, № 2020/08 (2020): 248. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-248.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню поняття “доступність правосуддя” та інституту представництва як одному з основних елементів цього поняття. Метою статті є аналіз поняття “доступність правосуддя” і визначення змісту та місця інституту представництва в цивільному процесі. Розглянуто історичний шлях розвитку доступності правосуддя як фундаментальної суспільної та правової цінності, насамперед через призму доктринальних праць представників правових, економічних та історичних наук. На підставі аналізу напрацювань учених зроблено висновки щодо змісту цього поняття, його відмінності від принципів цивільного процесуального права. Окрему увагу приділено рішенням Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій закріплено право кожного при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків на справедливий і відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. У розрізі доступності правосуддя проведено ґрунтовне дослідження інституту представництва в цивільному процесі, зокрема виокремлено основні підходи до визначення поняття “представництво у цивільному процесі”, та підсумовано, що інститут представництва й інститут участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, мають певні особливості, а тому вони є самостійними інститутами, покликаними реалізовувати право на правничу допомогу особам, які цього потребують. Зроблено ґрунтовні висновки про те, що правосуддя як форма здійснення прав і свобод людини та громадянина повинно здійснюватися через належні судові процедури, у зв’язку з чим абсолютного значення набувають гарантії прав осіб, які звертаються до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів. Однією з таких гарантій є, на думку авторки, інститут участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Як інститутпублічного спрямування його становлення і розвиток свідчить про те, що втручання державного механізму у вирішення приватноправових спорів не повинно суперечити диспозитивності та змагальності цивільного процесу, а також виходити за межі принципів правової держави і права сторін на розпорядження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

БУТИРСЬКА, ІРИНА. "Наказне провадження у господарському судочинстві". Право України, № 2020/07 (2020): 98. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-098.

Повний текст джерела

Анотація:

Кожна судова справа має свої особливості, і вирішувати всі справи за однаковою процедурою – неефективно та нераціонально. Це зумовлює необхідність диференціації процесуальної форми. У господарському судочинстві одним із проявів такої диференціації є наказне провадження. Запроваджуючи у господарське судочинство наказне провадження, законодавець мав на меті зробити вирішення господарських спорів більш зручним і доступним. Однак понад дворічна практика застосування наказного провадження господарськими судами виявила низку проблемних питань, що не дають змогу зазначеному інституту ефективно оптимізувати витрати часу та коштів суб’єктів господарювання на захист їхніх прав та інтересів. Метою статті є теоретичне осмислення наказного провадження у господарському судочинстві, системний аналіз практики застосування процесуальних норм, що регулюють наказне провадження у господарському судочинстві, та вироблення пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства у цій частині. Наголошено, що наказне провадження є одним із проявів спрощення господарської процесуальної форми. Досліджено критерії, яких можна дотримуватися при спрощенні провадження, а саме: майновий критерій і безспірність вимог. Зроблено висновок, що безспірність грошової вимоги у наказному провадженні презюмується, але не є обов’язковою умовою видачі судового наказу, оскільки господарський суд, вирішуючи питання про видачу судового наказу, має у своєму розпорядженні лише докази, надані заявником. Встановлено умови видачі судового наказу, до яких авторка відносить: 1) із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги; 2) заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності; 3) заборгованість повинна мати грошовий характер за договором; 4) сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) презюмування безспірності грошової заборгованості; 6) заявником і боржником у наказному провадженні можуть бути виключно юридичні особи та фізичні особи – підприємці; 7) штрафні санкції не можуть бути предметом судового наказу. Сьогодні доводиться констатувати альтернативність застосування наказного і спрощеного позовного провадження, яке може пізніше трансформуватися ще й у загальне позовне провадження. Наявність такої альтернативи у заявника затягує процес і перевантажує суддів, оскільки завдяки цьому одна й та сама справа може двічі розглядатися судом – спочатку за правилами наказного, а потім – за правилами спрощеного позовного провадження. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність посилити у законодавстві імперативні засади розмежування наказного, спрощеного позовного і загального позовного провадження.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

ШАРЕНКО, СВІТЛАНА. "Проблемні питання діяльності слідчого судді при здійсненні судового контролю щодо захисту прав людини". Право України, № 2020/09 (2020): 256. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-256.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено дослідженню нормативної регламентації загальних обов’язків судді щодо захисту прав людини та практики їх реалізації. До слідження показує необхідність удосконалення положень Кримінального процесуаль ного кодек су України (КПК України) щодо цих повноважень для забезпечення ефективності їх реалізації, що поз итивно вплине на здійснення функції захисту у кримінальному провадженні. Метою статті є виділення проблемних питань реалізації ст. 206 КПК України при здійсненні захисту у кримінальних провадженнях, виявлення особливостей доказування при реалізації досліджуваних повноважень слідчого судді, виділення проблемних питань нормативної регламентації повноважень слідчого судді. Проаналізовано судову практику застосування загальних обов’язків судді щодо захисту прав людини. Акцентується увага на досягненні розуміння двох ключових питань: 1) незаконне затримання може бути оскаржене до слідчого судді за аналогією у порядку ст. 206 КПК України; 2) ухвала слідчого судді, постановлена за результатами розгляду скарги на незаконне затримання, не підлягає апеляційному оскарженню. Розглянуто питання компетенції слідчого судді щодо оскарження законності затримання, зосереджено увагу на неоднозначних аспектах порядку такого оскарження. Вказане оскарження фактично реалізується стороною захисту через подання скарги на незаконне затримання особи. Така скарга розглядається: 1) під час судового розгляду клопотання про застосування до особи запобіжного заходу; 2) в окремому судовому розгляді. Зазначається, що з метою реалізації конституційного права кожного затриманого у будь-який час оскаржити в суді своє затримання, судова практика має виходити із того, що сторона захисту під час досудового розслідування може скористатися правом на оскарження незаконного затримання особи у порядку ст. 206 КПК України: 1) у судовому розгляді клопотання про застосування до підозрюваного запобіжного заходу; 2) у будь-який час у форматі окремого судового розгляду, якщо щодо особи не розглядалося питання про застосування запобіжного заходу. Звернено увагу на некоректність окремих положень ст. 206 КПК України щодо порядку надходження на розгляд слідчого судді звернення про забезпечення прав затриманої особи. Акцентовано увагу на відсутності форми звернення до слідчого судді з такою заявою. Авторка підкреслює, що досліджувана компетенція слідчого судді забезпечує досягнення справедливого балансу між процесуальними правами та обов’язками сторін обвинувачення і захисту.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Лаговська, Н. В. "Правовий статус суб’єкта спадкового права". Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика), № 14 (13 травня 2019): 34–43. http://dx.doi.org/10.33244/2521-1196.14.2019.34-43.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню правового статусу суб’єкта спадкового права. У статті запропоновано розширити коло суб’єктів спадкового права. На основі аналізу форм захисту прав суб’єктів спадкового права запропоновано посилити судові гарантії реалізації цих прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Захист прав суддів"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями