Добірка наукової літератури з теми "Життєдіяльність людей"

У статті висвітлено психологічні особливості негативного впливу гандикапізму на життєдіяльність людей з психофізичними вадами. Проаналізовано основні наукові підходи до проблеми негативного впливу гандикапізму на психогенезу неповносправної депривованої особистості. Розкрито сутнісні ознаки та змістово-функціональну специфіку гандикапізму як несприятливого чинника для особистісного і соціального розвитку людей із вадами здоров’я. Гандикапізм синтезує в собі інтолератнте й антигуманне, погордливе і ксенофобське, жорстке й агресивне ставлення до неповносправних людей та досить часто проявляється як байдужість, цинізм та інші аморальні настановлення щодо них. Констатовано, що гандикапізм може слугувати безпосередньою причиною появи розладів невротичного характеру, насамперед підвищеної тривоги та різновидової тривожності, фрустрованості та підвищеної нервово-психічної напруженості, а також мати наслідком пасивність реакцій на соціальні взаємодії, боязкість, замкнутість, неконтактність тощо. Обгрунтовано необхідність комплексного медико-психолого-педагогічного супроводу, насамперед через залучення сучасних психореабілітаційних технологій.

Досліджується японська система виховання дітей дошкільного віку, побудована на національних цінностях таких як: повага до старших, уміння розуміти іншу людину, підкорятися загальним правилам, бути толерантним. Головний акцент в освітній стратегії Японії робиться на самоцінності кожної дитини, незалежно від ії характеристик та здібностей. Повага до людини, її суб’єктивності пронизує всю життєдіяльність японців, починаючи з дошкільного віку, і є основним принципом освіти. Гуманістичний принцип освіти в Японії проголошує: «Необдарованих дітей немає!». Мета навчання в японській освіті більш виховна ніж освітня, реалізується в ідеї «кокоро», що в перекладі з японської означає: серце, душа, розум, гуманізм. До змісту поняття «кокоро» включаються: повага до людей і тварин, симпатія і великодушне ставлення до інших людей, пошук істини, здатність відчувати прекрасне та високе, володіти самоконтролем, берегти природу, робити внесок у розвиток суспільства. Цей принцип пронизує зміст усіх програм, предметів та повсякденне життя. Основними цілями дошкільного виховання японські педагоги визначають: виховання як благо для дитини.

Мета. У статті розглядається дослідження, присвячене вивченню взаємозв’язку базових переконань із благополуччям особистості на тлі карантинних обмежень. Метою роботи є виявлення особливостей взаємозалежності базових переконань і психологічного благополуччя особистості; визначення особливостей прояву аспектів і компонентів благополуччя під впливом карантину і карантинних обмежень. Методи. Дослідження було проведено шляхом письмового групового опитування. У ході проведення тестування використовувався наступний інструментарій: Шкала базових переконань Р. Янов-Бульмана; Методика діагностики суб’єктивного благополуччя особистості Р.М. Шаміонова, Т.В. Бескової; Шкала психологічного благополуччя К. Ріфф; отримані результати дослідження було проаналізовано за допомогою методів статистичної обробки. Результати. Проведене дослідження дало змогу встановити, що особливості впливу карантину на життєдіяльність обумовлюють різний рівень емоційного і екзистенційно-діяльнісного благополуччя, визначають прояв таких компонентів психологічного благополуччя, як управління середовищем і самоприйняття. Оцінка впливу карантину на власну життєдіяльність як позитивного або нейтрального явища пов’язана із вищими показниками психологічного благополуччя; констатація негативного впливу карантину на своє життя пов’язана із нижчими показниками благополуччя особистості. Було визначено залежність рівня психологічного благополуччя, різних його аспектів і компонент в залежності від наявних у особистості базових переконань.Переконання у загальній доброзичливості світу і доброті людей, осмисленості світу і переконання у власній самоцінності були визнані сприятливими чинниками благополуччя особистості. Підтверджено наявність залежності між переконанням у доброзичливості світу із емоційним благополуччям і встановленням позитивних відносин з іншими; взаємозв’язку між осмисленістю світу із екзистенційно-діяльнісним благополуччям і особистісним ростом; а також констатовано взаємозалежність між переконанням самоцінності, самоприйняттям, тенденцією до управління оточенням і різними аспектами благополуччя. Висновки. Було зроблено висновок, що базові переконання, а саме переконання в доброзичливості світу, осмисленості світу і самоцінності, в достатній мірі обумовлюють рівень психологічного благополуччя, мають позитивний взаємозв’язок із різними аспектами і структурними компонентами психологічного благополуччя. Карантин можна вважати значимим чинником психологічного благополуччя: вищі показники благополуччя спостерігаються у осіб, які відмічають позитивний або нейтральний вплив карантину на свою життєдіяльність. Ключові слова: доброзичливість світу, осмисленість світу, самоцінність, аспекти благополуччя, карантин, пандемія.

Сьогодні цифрові інновації та технологічні новинки проникають в усі сфери господарського життя суспільства, впливаючи на саму суть економіки, викликаючи в ній якісні структурні зміни. В результаті формується цифрова економіка, що відрізняється від традиційної активним використанням цифрових технологій. Рівень розвитку цифрової економіки тісно пов’язаний з конкурентоспроможністю країни, що вимагає особливої уваги держави і бізнесу до її розвитку. У статті зроблено огляд цифрової трансформації економіки Республіки Білорусь і показано її сучасні прояви. Також були розглянуті основні галузі, в яких найбільш активно впроваджуються інноваційні розробки. Цифровізація проникає в соціальні процеси: від неї все більшою мірою залежить успішна життєдіяльність людей. Крім того, відбувається широкомасштабне впровадження цифрових технологій у роботу державних та приватних підприємств. У статті зазначено особливості формування вітчизняної цифрової економіки, виявлено проблеми та можливі напрями використання цифрових технологій, що сприяють скороченню технологічного відставання.

Порушується питання конструювання екологічного ризику як соціальної проблеми. Розкривається поняття ризику як феномена з істотною компонентою майбутнього, стану передчуття, усвідомлення катастрофи. Проблематизується зміна ставлення людини під впливом техногенної цивілізації до природного середовища як до “ресурсної бази”, що останнім часом становить предмет багатьох соціально-економічних, політико-економічних, філософських, еколого-біологічних досліджень. Під соціально-психологічним кутом зору аналізуються аспекти усвідомлення та сприймання, характерні для людей, що не залучені до професійного дискурсу політико-економічної спільноти, яка найбільше наразі приділяє уваги на світовому рівні питанням щодо загроз та впливів зміни клімату на існування та розвиток країн, на життєдіяльність їхнього населення. Розкриваються особливості індивідуального та соціального/глобального рівнів усвідомлення екологічних ризиків, відповідних стратегій роботи з ними: як роботи із “симптомами”, наслідками або як роботи з глобальними і складними причинами, що потребує стратегії запобіжних системних заходів. При розгляді соціального рівня наголошується, що більшість людей наразі не мають системного усвідомлення екологічних ризиків, а відтак і сформованого, цілісного образу із взаємопов’язаними та співзалежними ланками в ньому, дискретністю поведінкових реакцій/дій, спрямованих на подолання тих чи тих наслідків. Висвітлюється питання локальності і глобальності екологічних ризиків, підкреслюється актуальність розгляду проблеми та формування цілісного образу саме на глобальному рівні, що зачіпає та змінює екологічну систему загалом, не обираючи “винуватців”. Наголошується на неспроможності практики подолання локальних проблем забезпечити кліматичну справедливість, запобігти переструктуризації суспільства та посиленню соціальної нерівності на основі можливості доступу до сталого розвитку і чистого довкілля.

У статті розглядається проблема усвідомлення, використання діяльного наповнення часу у літньому віці, оскільки особливістю похилого віку є конфронтація з часом. Час одночасно поєднує у собі дві взаємовиключні позиції – безкінечність та завершеність, розуміння цього посилюється на останніх етапах життєвого циклу. За часом стоять переживання, вчинки, дії, взагалі життєвий шлях особистості, поєднуючи минуле, теперішнє та майбутнє. Час об’єднує та розрізняє усіх людей, бо люди різних вікових категорій живуть немов у різних часових вимірах, з різним життєвим темпом. У статті аналізуються також джерела безвідповідального ставлення до часу у молодому віці, з тенденцію відкладати або не поспішати втілювати у життя плани. Розглядаються негативні наслідки оманливих тенденцій безкінечності часу та технологій швидкого задоволення потреб, що відволікають від справжнього сенсу життя та можливостей з користю використати час. Обґрунтовується звʼязок особливостей життєдіяльності з використанням часу у літньому віці. Аналізуються причини свідомого застрягання у минулому часі, у минулих спогадах, що спричинюються психологічними захисними механізмами. Розглядаються ідея настання психологічної старості через вичерпність резервуару часу, по-суті, через відсутність мотивації, цілепокладання. Зникнення планів на майбутнє, мрій та задумів спричиняють відсутність у фактичній потребі часу. Адже час є цінністю не сам по собі, а лише з огляду на те, що саме може бути реалізовано в його інтервалах. Час зупиняється у ситуації бездіяльності, тому він слідує за намірами особистості діяти. І коли потреби діяти не виникає, то й час, а разом із ним і життя, стають безцільними та порожніми, особливо це стає актуальним у літньому віці. Пропонуються життєві стратегії літнього віку, в основі яких прояви рівнів життєстійкості та особистісних характеристик. Описується також значення внутрішніх переживань та екзистенційних тривог, що впливають на життєдіяльність людини. Підкреслюється важливість психологічного супроводу літніх осіб, що можна розглядати як зовнішній ресурс. Ключові слова: час, життєдіяльність, життєстійкість, життєві стратегії, людина похилого віку.

Національний університет оборони України імені Івана Черняховського (НУОУ) — вищий військовий навчальний заклад, що має унікальні експонати в колекції свого військово-історичного музею. Тут знаходяться особисті речі людей, які працювали та навчалися в університеті. А також холодна і вогнепальна зброя, військова техніка часів Другої світової війни та сучасності. Кожен експонат музею має власну унікальну історію. Керівниками музею НУОУ були полковник запасу І. М. Мешков (1992–2006), підполковник С. М. Іваненко (2006–2008), полковник А. М. Андріяко (2008–2014), працівник Збройних Сил М. О. Ткаченко (з 2014 і по теперішній час). Серед експонатів музею є 592 унікальних світлини, на яких зафіксовано життєдіяльність університету з часів його заснування як військової освітньо-наукової установи до сьогодення. У Книзі почесних гостей музею залишили захопливі відгуки міністри оборони, начальники генеральних штабів України та зарубіжжя, представники українських та закордонних військових навчальних закладів, мери міст України, відомі політики. Нині з військовою історією Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, яку ілюструють експонати музею, мають можливість ознайомитися відвідувачі з усієї України, іноземні делегації, що бувають із візитами у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського, молодь та школярі Києва. Ключові слова: військово-історичний музей, колекція, вогнепальна зброя, холодна зброя, експозиція.

У статті автори розглядають процес працетерапії осіб з інвалідністю в реабілітаційних установах. Працетерапія – комплекс реабілітаційних заходів для людини з порушенням психічних чи фізичних функцій організму, спрямований на відновлення нормальної діяльності з урахуванням фізичних обмежень (Wikipedia). Сучасна концепція працетерапії включає комплекс підходів, спрямованих на поліпшення функціонування повсякденних фізичних функцій особи з інвалідністю і створення комфортних умов життя, адаптацію навколишнього середовища для людей з інвалідністю, створення можливостей для інтеграції їхніх професійних навичок і забезпечення соціальної адаптації. Повноцінна життєдіяльність більшості клієнтів реабілітаційних установ неможлива без надання їм різних видів допомоги та послуг, що відповідають їхнім соціальним потребам, у тому числі у сфері реабілітаційних та соціальних послуг, спрямованих на організацію активного життя у суспільстві. Своєчасне задоволення індивідуальних потреб осіб з інвалідністю покликане забезпечити компенсацію наявних обмежень життєдіяльності та вимагає пошуку найбільш ефективних шляхів і засобів вирішення проблем в умовах перебування в реабілітаційних установах. Одним із напрямів підвищення якості соціального обслуговування в реабілітаційній установі є впровадження працетерапії. Працетерапія дає змогу адаптувати особу з інвалідністю до зміни умов в особистому та суспільному житті, які відбуваються внаслідок вікових обмежень, захворювання, інвалідності тощо. Результатом впровадження працетерапії стане залучення осіб з інвалідністю в реабілітаційних установах до діяльності з самореалізації та самообслуговування, ініціювання їхньої соціальної активності без порушення прав людини, впровадження у практику нових форм і методів соціального обслуговування.

Цілями статті є дослідження теоретичних інтерпретацій концепту «соціальна безпека» в українському науковому дискурсі, підходів до розуміння його сутності, аналіз ґенези його становлення, що дасть змогу розвинути понятійно-категоріальний апарат дослідження, надати авторське обґрунтування його сутності, враховуючи наявне теоретичне підґрунтя, а також розвинути теоретичний базис дослідження соціальної безпеки та дефініцій, що визначають її сутність. Дослідження пропонує як систематичний огляд літератури щодо концепцій соціальної безпеки, так і емпіричний аналіз. Дані емпіричного дослідження були проаналізовані за допомогою контент-аналізу, аналізу та синтезу, індукції та дедукції тощо. Об’єднані висновки огляду літератури та емпіричного дослідження зумовили обґрунтування концепції соціальної безпеки, яка свідчить про багатовимірний склад понять і тісно пов’язаний характер понятійно-категорійного апарату системи соціальної безпеки. Здійснено огляд наявних визначень соціальної безпеки та їх застосування в науковому дискурсі, з’ясовано базові структурні елементи системи соціальної безпеки. Теоретичний внесок статті полягає в її підході до концептуалізації та узгодження взаємопов’язаної та багатовимірної природи концепцій соціальної безпеки для подальшого розвитку та розширення концептуальних підходів. Досліджено, що концепція соціальної безпеки стосується таких питань, як ідентичність, соціальна узгодженість, включення, виключення та дилема безпеки. Виокремлено два напрями досліджень концепту «соціальна безпека»: перший вивчає суб’єктивну конструкцію та захист ідентичності, другий розвивається відповідно до об’єктивістських онтологій, зосереджених на неминучих загрозах ззовні та важливості захисту соціальних систем, що підтримують життєдіяльність. Методологічний внесок – це чіткий і систематичний дизайн якісного дослідження, щоб сприяти прозорості, структурі та уявленню про майбутні дослідження концепцій безпеки. Хоча висновки статті в певних аспектах збігаються з більшою частиною джерел, що існують, у ній пропонуються нові ідеї та виміри для цих концепцій та подальших досліджень. За результатами дослідження варіантів дефініцій можна стверджувати, що концепт «соціальна безпека» є комплексним, містить економічні, політичні, соціальні, гуманітарні та ціннісні аспекти, відображає все те, що впливає на життєдіяльність, зокрема на середовище існування людини, на якість життя людей, робить суспільство стійким, здатним до розвитку.На підставі аналізу визначень, запропонованих провідними науковцями, удосконалено, сформовано та надано авторське визначення концепту «соціальна безпека», що, на відміну від наявних, розглядається як цілісна система взаємопов’язаних елементів, побудована на взаєминах соціальної системи і середовища з метою запобігання негативним впливам соціальних ризиків та зниження рівня небезпек, а також убезпечення від загроз соціального характеру людини, держави, суспільства, їх соціальних інтересів, цінностей і потреб.

Досліджено проблеми правового регулювання діяльності технопарків, визначено особливості надання державної підтримки щодо згаданого об'єкта інвестицій. У результаті дослідження, на підставі комплексного, усебічного науково-правового аналізу чинного законодавства й актуальних наукових праць виявлено проблемні питання, надано пропозиції щодо їх вирішення й удосконалення правової реґламентації функціонування технопарків. Правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин, здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання. Поняття «правове регулювання» ширше від поняття «законодавче регулювання», оскільки обсяг джерел права перевищує власне законодавчі джерела. Сфера правового регулювання - це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Сфера правового регулювання - галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це насамперед суспільні відносини - економічні, політичні, соціально-культурні. Ідеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів. Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, сутнісні, глобальні відносини, що проходять через волю і свідомість людей. У встановленні сфери правового регулювання варто виходити не стільки із класифікації суспільних відносин (економічні, політичні тощо), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, мета якого - порядок у суспільстві. Ознаки сфери правового регулювання такі:- є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища тощо);- є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини, які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії, учинені у стані неосудності або фізичного примусу);- містить сукупність конкретних суспільних відносин, які потребують врегулювання правом, а не суспільних процесів, що протікають за об'єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання правом;- охоплює найважливіші суспільні відносини, що в цей момент найбільшим чином зачіпають інтереси суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств тощо;- має обмежений обсяг охоплення (межі правової реґламентації) і не може містити ті соціальні явища, які об'єктивно не допускають формально-юридичного впорядкування (дружба, любов тощо).