Статті в журналах з теми "Духовний світ українців"

Стаття присвячена висвітленню концепту ПІСНЯ як національної духовної цінності українського народу, що є символом єдності нації, виховання патріотизму сучас- ного молодого покоління, уособлює традиції та звичаї сьогодення, сприяє розвитку просвітни- цтва й освітянської діяльності суспільства. Проблеми розвитку духовності завжди цікавили людство, що давало підґрунтя для з’ясування потреб соціуму, виховання духовної й емоційної культур нації. Така ситуація зумовлена також необхідністю дослідження вербального вира- ження в сучасній українській мові концептів на позначення духовних цінностей загалом і в аспекті взаємодії національно-мовної й індивідуально-авторської картин світу, реалізованих, зокрема, у поетичному доробку В.С. Бойка – харківського письменника, громадського діяча. Окрім того, потреба звернення до текстів цього автора вмотивована інтересом до вивчення внутрішнього світу людини, до взаємодії мови та психіки, кореляції знаків культури з лекси- ко-семантичною системою. Сьогодні цінності як такі перестали бути предметом розгляду лише філософії та аксіології: їх розглядають у низці інших наук: культурології, політології, психології, педагогіці, літературознавстві й, нарешті, у лінгвістиці. Тож цінності охоплю- ють практично всі виміри людського життя: фізичний, суспільний, духовний, психічний. Така увага до цінностей цілком умотивована, позаяк їх вивчення відкриває шлях до розуміння самої природи людини, причин її дій і вчинків. Саме тому тема України червоною ниткою проходить крізь вірші В.С. Бойка, актуалізуючись практично в усіх концептах. Одним із них є концепт ПІСНЯ. Вона здатна передати найтонші відчуття й порухи душі ліричного героя, а також є важливим маркером патріотизму, адже для українців пісня постає чимось значно більшим, ніж просто родом словесно-музичного мистецтва.

У статті розглянуто програми заходів під час Пасхальних асамблей, наголошено, що, формуючи їх зміст, їх організатори популяризують духовну музику, сучасне музичне виконавство. Згідно з принципами сучасного арт-управління (арт-менеджменту), важливого значення набувають критерії формування програм проведення таких акцій. Так, започаткована 2009 року, Асамблея об’єднала найкращих виконавців України ідеєю духовності під гаслом «Господи, Господи, силою Твоєю!». Від самого початку головною умовою участі в ній було виконання канонічної духовної хорової музики. Її організатори надавали перевагу духовним творам, які звучать під час Пасхальних богослужінь. Щороку ці програми збагачувалися й урізноманітнювалися відповідно до мети і завдань заходу. Програми ІІ Асамблеї-2010 мали свою специфіку – репертуарну і виконавську, боце вже був міжнародний захід. VІ Міжнародна Пасхальна асамблея-2014 відбувалась під новим гаслом – «Духовність єднає Україну» відповідно до особливої соціально-політичної ситуації, яка склалася в Україні наприкінці 2013–початку 2014 років, і це логічно відбилося у змісті програм. Під час VІІ Міжнародної Пасхальної асамблеї-2015 організатори прагнули наголосити на її миротворчій місії, протистояти дестабілізаційним викликам сучасності. Охарактеризовано заходи ІХ Міжнародної Пасхальної асамблеї-2017 – музичні діалоги, тематичні вечори, музичні присвяти, вечори пам’яті, конференції, благодійні концерти, розкрито їх значення у розкритті духовного і творчого потенціалу українського суспільства як основи для налагодження мирних відносин з іншими народами. Формуючи програми заходів, організатори і керівники проекту дбають, щоб під час їх проведення панувало творче піднесення, щоб мистецтво сприяло згуртуванню духовних сил у суспільстві, зміцнювало міжнаціональні відносини, підносило роль культурного діалогу й утверджувало його як єдино мирний і перспективний в сучасному світі.

Автор у статті розглядає цивілізаційні зміни спричинені інформаційно-високотехнологічним науково-технічним прогресом, які справляють глибокий вплив на всі Науково-теоретичний альманах "Грані" людського існування і неодмінно приведуть до нової економічної, соціальної, демографічної, антропологічної, ментальної і духовної ситуації в житті людства і які вже позначаються на духовності й моралі молоді, її ментальності і вірі. У статті з’ясовано, яким способом інформаційно-високотехнологічний науково-технічний прогрес, і особливо освіта, можуть впливати на ментальність молодої людини, як інтелектуального, духовно багатого спеціаліста, на її природу, на її нинішнє та майбутнє існування. Наводяться авторські визначення інформаційно-високотехнологічного науково-технічного прогресу та ментальності в умовах інформаційно-високотехнологічного прогресу.Показано, що українська нація знаходиться в стані пошуку свого шляху розвитку (цивілізаційного, духовного, культурного, ментального, економічного, політичного, суспільного) у сучасному постіндустріальному, постмодерному інформаційно-високотехнологічному світі, для інтенсифікації розвитку якого необхідно долучити як суспільні інституції, так і освітні, враховуючи ментальність нашої нації, яка має свої історичні витоки та систему цінностей, свій специфічний спосіб мислення, особливий тип світосприйняття в системі духовного життя. Тільки таким чином можна виховати молоде покоління українців — щасливе, освічене, духовно і матеріально багате, з прогресивним мисленням і ментальністю.

У статті досліджено українські мотиви у прозових творах Р. М. Рільке “Пісня про Правду”, “Як старий Тимофій умирав, співаючи”, написаних після подорожей Україною на початку ХХ століття. З’ясовано вплив української культури, християнських традицій, української пісні про козаччину на духовність митця, їхню роль у селянському культурному просторі. Продемонстровано, як український світ детермінований патріархально-християнським укладом, підпорядкований циклічному природному процесу життя. Акцентовано на сакральності простору житла й сакральному значенні ікон в оселях українців. Проаналізовано життєтворчу силу народної пісні. Схарактеризовано духовно-культурні надбання українців через занурення митця в народнопісенну стихію, в український світ, використання фольклорних образів.

Порушено актуальні проблеми теоретичного обґрунтування сутності нової освітньої політики у ХХІ ст. Проаналізовано ключові аспекти радикальної перебудови такої політики у світі й сучасній Україні. Звертаєть- ся увага на суть нової освітньої політики для сучасної України відповідно до світових і національних трансформаційних процесів. Доведено, що зі світо- вої, європейської освітньої політики, практики її реалізації слід творчо взяти все найцінніше: демократизацію освіти, автономізацію навчальних закладів, участь громадськості в реалізації освітньої політики. Інша справа — модель освіти в Україні щодо спеціальностей, спеціалізацій: вона цілком визнача- ється характером економіко-господарського розвитку, тобто системою рин- кового господарювання. Це стосується і духовно-виховних процесів в систе- мі освіти, безпосередньо в окремих навчальних закладах. Україна має власні прогресивні й цікаві моделі, а також великий досвід педагогічної, виховної роботи в різних закладах освіти. Отже, сліпо переймати досвід інших країн не слід: формуємо все ж не якусь безлику, космічну, загальноцивілізаційну особистість, — людину світу, як кажуть, — а власного, українського грома- дянина, якому насамперед мають бути притаманні, крім загальнолюдських, суто національні риси і характер. Без них, до речі, молодий громадянин не в змозі творчо сприйняти і використовувати у своєму житті і діяльності кращі загальнолюдські цінності і зразки. Підкреслено, що в зарубіжних теоріях но- вої освітньої політики проглядаються два основних моменти, які слід було б враховувати і при розробці такої політики в Україні: а) оновлення навчально-виховного процесу в усіх ланках освіти; б) зміни в технологіях і механізмах управління сферою освіти. Хоча обидва аспекти важливі для держави (влади) як основного суб’єкта нової освітньої політики в Україні: перше — більше належить до повнова- жень самого навчального закладу, а друге — безпосередньо знаходиться у віданні держави.

Стаття присвячена аналізу вчення Галини Павлівни Шевченко (доктора педагогічних наук, професора, дійсного члена НАПН України, директора науково-дослідного Інституту духовного розвитку людини, завідувача кафедри ЮНЕСКО «Духовно-культурні цінності виховання та освіти», завідувача кафедри педагогіки Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, члена Національної комісії України у справах ЮНЕСКО) щодо основних концептуальних ідей виховання особистості. Новизною роботи є той факт, що до цього часу спроб вивчення, аналізу і концептуального та системного осмислення вчення Г. П. Шевченко ще не було, але які наразі потребують такого осмислення. У всіх своїх працях учена наголошує на особливій значущості виховання, яке спрямоване на формування досконалості особистості, на її окультурення, одухотворення тощо. Всі праці автора спрямовані на розкриття проблем, пов’язаних з двома основними напрямами в вихованні особистості: художньо-естетичним і духовним. В межах цих напрямів побудовані концепції і цікаві концептуальні ідеї, про які йдеться в представленій статті. Окреслені напрями в творчості Г. П. Шевченко не існують окремо. Вони інтегровані один в одному, взаємозалежні. Тож, одна з основних (можливо, головних) ідей полягає в тому, що духовне не можливе без художньо-естетичного; і, навпаки, духовне існує, живе в межах художньо-естетичного, в межах мистецтва. Таке розуміння виховання стає можливим у духовному і художньо-естетичному середовищі через засоби мистецтва, ідеальні образи, особистий приклад тощо. Це нове розуміння виховання і нові в лексиці педагогічної науки поняття (людинотворчість, культуротворчість, духотворчість) розкри­вають увесь сенс виховного процесу – заради Людини, її становлення, розкриття її задатків, розвитку здатностей, найкращих потенцій, становлення її духу, збагачення і творення духовного світу. Здійснене дослідження не вичерпує всіх питань, проблем, ідей і положень, піднятих у наукових розвідках Г. П. Шевченко; воно лише схематично окреслює авторське бачення тих головних положень і ідей, яким присвячено науково-творчу діяльність вченої і які стали базовими положеннями для продовжувачів цих ідей в Україні, для їх розвитку її науковою школою, і знайшли відгук і співзвуччя з ідеями вчених зарубіжжя.

У статті досліджується історико-генетичний аспект проблеми естетичного розвитку особистості засобами музичного мистецтва. Автор наголошує, що задовго до нашої ери у Греції, Римі, Китаї, Візантії та інших країнах світу музика, як один з найбільш емоційних видів мистецтва, вважалась найбільш важливим засобом впливу на внутрішній світ дитячої особистості й використовувалась у вихованні та навчанні. В різні історичні епохи музично-естетичне виховання займало значне місце у суспільному житті та входило в систему виховання особистості. В Давній Греції вважали музичне виховання важливою умовою формування гармонійної особистості за допомогою ладу, ритму, мелодії. В епоху Середньовіччя вважалось, що музика може виховувати моральність, пом’якшувати характери, запобігати провинам. В епоху Відродження музика оспівувала людську особистість, пробуджувала інтерес до внутрішнього світу. Зазначено, що український народ набув величезного досвіду в галузі музично-естетичного виховання. В Україні кожна історична епоха була пов’язана з проблемою музично-естетичного виховання. Автор статті підкреслює значущість творчості та педагогічної діяльності українських композиторів у розвитку музично-естетичної думки. Підкреслено, що музичному мистецтву належить особлива роль в естетичному вихованні, залучення до якого не лише розвиває художній потенціал, а й мобілізує усі духовні ресурси особистості. Автор статті зазначає, що історичний огляд проблеми естетичного виховання засобами музичного мистецтва дозволяє зробити висновок, що музика, з усім різноманіттям її жанрів, форм та образів, завжди була важливим засобом естетичного виховання дітей і молоді Ключові слова: естетичне виховання, музично-естетичне виховання, музично-естетична думка, особистість, музична творчість, музичне мистецтво, музика, педагогічна діяльність, український народ, українська культура.

У статті досліджено український фольклор як системотвірну домінанту сучасного медіапростору. Розкрито парадигми масмедіа як наступника усної словесності, орієнтованого на соціальну модернізацію і духовний розвиток особистості у глобалізованому світі; обґрунтовано передумови взаємодії фольклору і масмедіа. Виявлено морально-ціннісний потенціал фольклору як змістовного феномену сучасної масової культури (зокрема, масмедіа), що сприяє утвердженню філософсько-культурологічних основ функціонування людини у природному і соціокультурному середовищі (засади моральності, моралі, права, гармонійних взаємин особистості і суспільства). Охарактеризовано закономірності еволюції традиційної словесності як поліфункціональної соціальної полістадіальної художньої системи, архітектоніка якої зумовлена історико-культурними чинниками. Визначено сенс-змістовні основи фольклору в контексті виявлення філософсько-культурологічних принципів і актуалізації його жанрової природи, що забезпечують усній традиції позачасову затребуваність, зважаючи на її здатність представляти національно- державні і власне індивідуальні (людські) засади. Описано фольклор як унікальну синкретичну, поліфункціональну систему, що відобразила різні світоглядні настанови й історико-культурні реалії. Визначено діалог словесного фольклору і масмедіа, що зумовлений низкою критеріїв, які стали парадигмальними умовами здійснення комунікації. Досліджено фольклор у контексті масової культури, що транслює базові філософсько- культурологічні цінності, які втілені в численних архетипних образах і постають сенс-змістовними домінантами сучасного медіапростору, зокрема масмедіа (телебачення, радіо, інтернет, кіно, фото, анімація тощо). Проаналізовано способи вираження інформації у фольклорі та масмедіа; визначено особливості комунікативного процесу, основи знакової системи, функції та системні принципи як критерії комунікації фольклору та масмедіа.

У запропонованій статті автор розглядає досвід корпоративної соціальної відповідальності бізнесу на національному та наднаціональному рівнях. Запропоновано аналіз практики КСВ на рівні національних моделей. Розглянуто та проаналізовано моделі формування корпоративної соціальної відповідальності в Сполучених Штатах Америки, країнах Європи, Японії, Китайській Народній Республіці та Україні. З’ясовано, що сьогодні тривають процеси формування моделей КСВ у різних країнах світу з урахуванням таких особливостей, як географічне розташування, менталітет, духовна філософія, економічний і політичний розвиток країни. Установлено, що на формування моделі КСВ в Україні впливають економічна та політична кризи. Практика різних країн може значно відрізнятися, але загальні риси домінують.

У статті висвітлено деякі історичні аспекти трансформаційних процесів у розвитку військово-релігійних відносин в Україні у період 2005–2013 рр., а також їх роль та місце в процесі нормативно-правового врегулювання організації душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України. На основі проаналізованих історичних фактів встановлено модель задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України досліджуваного періоду у порівнянні з моделями капеланського служіння збройних сил інших держав світу. Ключові слова: Українська церква, релігійні конфесії, духовенство, капелани, духовне виховання, душпастирська опіка, морально-психологічне забезпечення.

У статті досліджуються основні зміни, запроваджені в освітній системі України з прийняттям нового закону «Про освіту» у вересні 2017 року. Зіставлено реформи, проведені польським урядом свого часу із аналогічними в Україні. Оскільки обидві держави походять із постсоціалістичного табору, то і шлях реформ вони долають дуже подібний. Обгрунтовано, що зміни української системи освіти дуже схожі на ті, які проходили у Польщі в кінці 80-х –на початку 90-х р.р. Починаючи від 1989 р., у Польщі постає завдання відійти від освітніх орієнтирів СРСР. Україна від освітніх стандартів СРСР відходила поступово, але чіткий вектор західних реформ вибрала лише зараз, закріпивши його в новому законі, успішна реалізація котрого потребує багато зусиль як від влади, так і від суспільства в цілому. Автор акцентує і на відмінності освітніх систем Польщі та України. Рівні освіти у Польщі поділено на дошкільну, початкову, середню та професійну. Тобто, це по суті чотирирівнева система, три рівні якої є обов’язковими для отримання атестату. Дошкільна освіта у Польщі проходить у два етапи: для дітей у віці до 3 років у дитячих яслах, які в 2011 році були переформатовані у дитячі клуби; а для дітей у віці 3-6 років у дитячих садочках та підготовчих класах в початкових школах та в інших дошкільних закладах. Саме на цьому рівні можемо помітити разючу відмінність: акцент на дошкільній підготовці, як фізичній, так і психоемоційній, є важливою передумовою шкільної адаптації в польській шкільній системі. Це надзвичайно важливий момент, який давно під пильною увагою дитячих психологів. В Україні покиданий рівень дошкільної освіти відсутній як обов’язковий. Також проаналізовано основні компетентності середньої школи, що постулюються новою реформою в законі «Про освіту» та ті навички і знання, що пропонує своїм вихованцям сьогодні середня школа у Польщі. Проаналізовані пріоритети польської системи освіти, найголовнішим з яких є виховання людини, яка легко використовує сучасні досягнення, розуміє світ та добре орієнтується в життєвих труднощах, сприймає різні точки зору людей. Це людина, яка засвоїла знання, що допомагають їй у мистецтві життя з іншими людьми, високогуманна, культурна, яка є частиною світу і займає в ньому своє місце, розвиває власні здібності й інтереси, удосконалюється фізично та духовно.

Стаття присвячена важливому аспекту розвитку циркового мистецького простору сучасної України – жесту як елементу знакової системи жанру ілюзії та маніпуляції. Кожна країна, кожна нація вносить у те чи інше мистецтво притаманні їм народні ознаки, національний колорит. Циркове мистецтво посідає значне місце у культурному просторі сучасної України, є його вагомою складовою. Досліджуючи розвиток ілюзійного жанру в Україні, ми спираємось на історіографію розвитку цього жанру у цирках різних країн світу. Немає такої людини, яка б не намагалася розгадати загадку ілюзійного номеру. Якщо для глядачів перегляд циркових номерів на манежі є задоволенням та спостеріганням за красивим видовищем, то для самих артистів – це роки тренувань та ризик, який завжди супроводжує виконавця на арені. Ілюзійні номери з картами, менталізм, візуальні ілюзії, трюки з піском, кільцями, мотузкою, камеді-жанр – далеко неповний перелік піджанрів, у яких працюють артисти. З кожним роком кількість номерів збільшується, а складність виконання вражає глядачів, навіть незважаючи на швидкий розвиток інформаційних технологій. Циркове мистецтво презентується у статті в духовному вимірі, оскільки цирк містить у собі потужну духовну складову, всебічно розвиває людину у її естетичних почуттях, смаках та ідеалах. Композиція ілюзійних номерів сучасного українського цирку сприяє виникненню у глядачів почуття задоволення, насолоди, світ кольору, особливості виконання трюків та розвиток циркових постановок майстрів ілюзіону збуджують зацікавленість, фантазію, уяву глядацької аудиторії. Розвиток ілюзійного жанру в контексті української національної культури є практично недослідженою у роботах філософів, культурологів, мистецтвознавців. Основна увага у статті приділена жесту як провідному елементу знакової системи ілюзійного жанру як вагомого компоненту циркового простору.

У статті розглянуто стратегічні і тактичні функції реклами, проаналізовано особливості рекламування у західноукраїнських газетно-журнальних виданнях, які виходили в умовах жорстокого поневолення українців шовіністичною владою Польщі (1919–1939 рр.). Держави Антанти 15 березня 1923 р. визнали право Польщі на Східну Галичину – Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства, які сформувалися ще у підавстрійський період, мали свою регіональну специфіку. Вона виражалася в активному українському національному русі, діяльності національних партій і товариств, розвитку національних пресових органів. У міжвоєнний період у Галичині виходило майже 700 різних газет і журналів. У багатьох із них, зокрема, у «Ділі», «Центрореклямі», «Громадському Вістнику», «Свободі», «Громадському Голосі», «Ниві», «Вперед» та інших виданнях друкували рекламні повідомлення, які відображали суспільно-політичне, соціально-економічне, культурно-мистецьке життя західноукраїнського краю. Рекламодавці та працівники газет і журналів поглиблювати просвітницько-національну, концептуально-тематичну сутність реклами. Наголошено, що рекламні повідомлення відповідали на три важливі запитання: що рекламуємо, для кого рекламуємо і як рекламуємо? Потужна просвітницько-національна реклама кооперативного руху під гаслом «Свій до свого по своє!» викликала протидію і негативну реакцію як польських, так і єврейських промисловців. Адже економічне зростання української кооперації сприяло підвищенню ролі українців у політичному житті Польщі, формуванню національної свідомості, незалежницьких державницьких переконань. На основі аналізу різного виду газетних і рекламних повідомлень зроблено висновок, що реклама – активний політико-ідеологічний, соціально-економічний, мовно-культурний комунікатор. В сучасних умовах російсько-української війни, антиукраїнської інформаційно-психологічної агресії потрібно цілеспрямовано вивчати досвід рекламної комунікації західноукраїнських газетно-журнальних видань. Спираючись на цей досвід, поглиблювати емоційну та раціональну сутність рекламування, щоби формувати в українців національну гідність та соборну ідентичність, сприяти розвитку економіки, соціальних послуг, утвердженню морально-духовних цінностей.

МУЗИЧНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІУ статті досліджуються загальні положення про музичний твір як одного з видів у системі об’єктів авторськогоправа, передбаченого нормами права інтелектуальної власності за ЦК України та Законом України «Про автор-ське право і суміжні права». Здійснюється аналіз норм чинного цивільного законодавства України щодо визна-чення ознак музичного твору й формулюється його поняття. Публікація актуалізує питання музичного твору якодного з найбільш затребуваних видів об’єктів авторських прав, який, безспірно, став цінним продуктом діяль-ності людини не тільки з моральної, духовної, а і з економічної точки зору. Виявлено, що невеликий досвід реа-лізації авторського права в Україні дав змогу визначити його основні переваги й недоліки, виправлення яких єважливим завданням законодавця для ефективної роботи всього інституту. З’ясовано, що одним із проблемнихаспектів правового регулювання в музичній індустрії є взаємини між автором-виконавцем і звукозаписуючоюкомпанією (лейблом), оскільки контракти між лейблом та автором музичних творів найчастіше містять складніумови і складаються таким чином, що пересічна людина без спеціальної юридичної освіти може не врахувативсі нюанси. Це призводить до того, що договір укладається на невигідних для виконавця умовах. Узагальнюютьсянаукові дослідження, у яких аналізуються схожі відносини. Розглядаються основні проблеми чинного законодав-ства щодо результатів інтелектуальної діяльності в галузі музики на сучасному етапі, висвітлюються проблемніаспекти правового регулювання особливостей суб’єктного складу авторів музичних творів і взаємин між авто-ром-виконавцем і звукозаписуючою компанією (лейблом), проблеми правової охорони ф захисту авторськихправ. Зроблено висновок, що чинні норми цивільного права є занадто загальними й не враховують усіх нюансіві складнощів організації музичної індустрії в умовах розвитку музичного бізнесу й нових технологій в Україніі світі. На основі системного аналізу положень нормативно-правових актів і їх практичного застосування вне-сено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України в цій сфері. Доводиться необхідність залученнядля вдосконалення чинної нормативної бази у сфері шоу-бізнесу, зокрема в розрізі питання щодо музичноготвору, не тільки фахівців у галузі права, а й людей, обізнаних, і тих, які безпосередньо беруть участь в організаціїмузичної індустрії.

Анотація. Мета дослідження – показати цінність правової документальної бази ОУН для створення національних збройних сил, за відновлення української державності. Методологія дослідження опирається на принцип історизму та порівняльний аналіз основних правових документів Організації Українських Націоналістів. Наукова новизна полягає у здійсненні однієї із перших спроб порівняльного аналізу конкретних правових документів ОУН (програма організації, заява, відозва, комунікат, меморандум, рішення, інструкції та інші). Висновки. На основі фондів: Державного архіву Львівської області (ДАЛО), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських об՚єднань України (ЦДАГОУ), Центрального державного історичного архіву України, м. Львів (ЦДІАЛУ), націоналістичних газет та праць істориків О. Кентія, І. Гавриліва, Ю. Киричука, П. Мірчука, М. Посівнича щодо діяльності ОУН в 1929–1939 рр., висвітлено особливості і значення правових документів у формуванні Організації та її боротьбі. Програма ОУН як правовий документ висвітлює силове розв՚язання українського питання в умовах окупації. Означення устрою Великого Збору ОУН твердять, що Український націоналізм є духовним і політичним рухом. Маніфестом можемо вважати звернення Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. до українців про утворення ОУН. Через «Заяву УВО до всього культурного світу» організація охарактеризувала політику Польщі щодо українців. Інструкції у сфері організаційної діяльності ОУН стосувалися передовсім розвідки та служб ОУН і друкувалися в газеті «Сурма». Рішення Празької конференції мали забезпечити підготовку кадрів для майбутнього військового конфлікту. Як видно із правових офіційних документів, Організація створювалася як організація військовиків з метою боротьби за визволення свого народу. Жанри документів також підтверджують глобальність ОУН і її можливість роботи на державному рівні.

У науковій розвідці наголошуємо, що свято під назвою «Семик» і звичай «завивання берізки» у минулому однозначно мали відношення до Зелених свят і були невід’ємними складовими троїцької обрядовості українців. Звертаємо увагу на поодинокість історико-етнографічних даних про відповідні явища духовної культури та порівняно незначну територію їх поширення (переважно окремі східні терени України). Враховуючи ці факти та значну популярність звичаю завивати берізку серед росіян і меншою мірою серед білорусів, підтверджуємо варіант його немісцевого походження. На основі аналізу фактичних матеріалів наголошуємо, що обряди, які виконували довкола ритуального деревця, мали чітку практично ідентичну послідовність у всіх східних слов’ян. Відмінним було лише те, що обрядові дії з берізкою у росіян і білорусів зазвичай не обмежувалися її завиванням. Дерево зрубували, прикрашали стрічками, хустками та ходили з ним по селі або у гості до учасниць обряду. На завершення його «роздягали» або розривали та кидали у воду. Своєю чергою, цей факт наштовхує на припущення про подібність українського купальського деревця і російської троїцької берізки та ймовірність їх спільного генетичного походження.

У статті доведено, що модель еволюції у вигляді "трьох хвиль" (Е. Тоффлер, США) необхідно доповнити 4-ю ноохвилею. Її основа – помічені авторами екологічно ідеальні технології (ноотехнології), здатні усунути загрози пандемій та екологічного колапсу. У 2000 р їх було дві, у 2010 – 4, у 2019 – 8. За два роки їхня кількість зросла майже до 30, що й доводить прихід 4-ї ноохвилі. Науковий світ не вірить в реальність екологічно ідеальних виробництв і відкидає авторські пропозиції. Західні видання відхилили усі наші статті, в РФ та Україні вони були надруковані, але не отримали повного визнання. Це можна пояснити тим, що на Заході після дискусій 1955-1970 років домінує визначення ноосфери як нематеріальної (духовної) оболонки Землі (Т. де Шарден, Франція). Це виключає сприйняття ноотехнологій як матеріальних сутностей, що блокує прогрес і усунення глобальних загроз. Автори створили словник (Нооглосарій-2), що містить термін "ноосфера" і ноопоняття "з майбутнього" (це ноотехнології, ноопроцеси і ноонауки). Настав час прискорити побудову ноосфери в її матеріальному втіленні, як пропонував В. І. Вернадський.

В останні десятиліття під впливом глобалізаційних процесів у світі художня література стала помітно втрачати свої позиції, її почала поступово витісняти документалістика, різновидом якої є мемуарна література. Спогади все частіше стали виходити з маргінесів наукових студій. Мемуари С. Єфремова, які досі були відомими обмеженому колу дослідників, після публікації окремим виданням, дали можливість поліфонічніше зрозуміти його особистість, з’ясувати чинники формування його світоглядних позицій, засвідчили роль періодичних видань, які він читав у дитячі, юнацькі й молоді літа, у яких друкувався, з якими полемізував. Мемуарні свідчення стали важливою сторінкою історії української журналістики. Метою статті є з’ясування ролі російських і галицьких видань у розширенні світоглядних орієнтирів, формуванні україноцентричних позицій автора, окреслення початку журналістської, наукової та громадської діяльності. Бібліотека батька, сільського священника, згодом книгозбірня брата, ректора Київської духовної семінарії Іоанникія, надали можливість С. Єфремову знайомитися з великою кількістю періодичних видань царської Росії, суттєво розширювали його світоглядні горизонти, спонукали відстоювати права українців на видання рідною мовою. Співпраця автора мемуарів із низкою російських видань, а також із галицькою періодикою збігається з пожвавленням громадської активності українців, поступовими змінами в їхній національній свідомості. Публікації в російських газетах і журналах стали для С. Єфремова школою шліфування його журналістської майстерності. Плідна співпраця автора з російськими (Сын Отечества», «Киевское Слово») та галицькими («Зоря», «Правда», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», «Літературно-Науковий Вістник») виданнями в спогадах закінчується подіями російської революції 1905 року, у результаті якої вперше на території Російської імперії з’явилася ціла низка україномовних видань («Громадська Думка» і «Нова Громада»), активну участь у створенні яких відіграв автор мемуарів.

Мета статті — з’ясувати внесок Нестора Городовенка в музичне мистецтво не лише України, а й у світову культуру. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності та історизму. У статті використано методи наукового дослідження, серед яких дослідницько-пошуковий та джерелознавчий, системно-аналітичний, біографічний та метод типологічного аналізу, а також культурологічні й мистецтвознавчі теорії та розробки (теорія сучасного хорового мистецтва, теорія інтерпретації). Наукова новизна полягає у дослідженні творчої діяльності педагога, громадського діяча, хормейстера Н. Городовенка з акцентом на популяризацію національно-пісенної спадщини та хорової музики українських композиторів. Висновки. Проаналізовано творчий шлях Н. Городовенка і доведено, що попри відсутність спеціальної музичної освіти, маестро, опираючись на пісенну практику українського народу, власний талант і музичну самоосвіту, зміг розвинути і презентувати українське хорове мистецтво як в Україні, так і за її межами. Його творча діяльність за кордоном допомагала зберегти національну і культурну ідентичність та знайомити світ із українською культурою та мистецтвом. Зауважимо, що попри грандіозні успіхи за кордоном, в УРСР про тріумфи й здобутки хору і хормейстера інформації не було. Своєю діяльністю він популяризував національно-пісенну спадщину та хорову музику українських композиторів. Виявлено, що серед вагомих здобутків Н. Городовенка успішна діяльність керованих ним колективів; розвиток української хорової музики; виконання європейської духовної музики; творча діяльність у мистецькому середовищі української діаспори Канади у 50–60-х рр. ХХ ст. З’ясовано, що авторська методика творчої діяльності Н. Городовенка є вагомим внеском у розвиток і інтерпретацію української народної пісні, популяризацію хорової музики та української культури.

Стаття є колективним твором групи науковців і педагогів України з назвою «Київський клуб АНТИКОЛАПС», об’єднаних ідеєю боротьби не тільки з пандеміями, а й з Екологічним і Духовно-інтелектуальним колапсами (ЕК та ДіК). Ми пропонуємо нове бачення «гуманітарної сфери України» як комплексного матеріального та духовного явища, побудованого на поєднанні історичних досягнень усіх поколінь наших пращурів з наявними і майбутніми екологічно ідеальними мудротехнологіями (mudrotechnologies or wisetechnologies) 7-го укладу (приклад — протеїн Fy та ін.), які вже розпочали надавати людям усе їм потрібне й одночасно виліковувати біосферу від накопичених індустріальних та інших пошкоджень. Мета і завдання полягають в інформаційній допомозі КМ, МОН, НАН та іншим держорганам України в їх статутній діяльності під час вибору стратегії подальшого розвитку Вітчизни як можливого інноваційного лідера світу.

Стаття є аналізом історії розвитку університетської освіти саме на західноукраїнських землях у другій половині XVII – на початку XX ст., спробою обґрунтувати процес становлення та розвитку класичної університетської освіти в Західній Україні і виділити основні етапи. Незважаючи на досить широкі хронологічні межі дослідження, у сучасній літературі тема становлення класичної університетської освіти саме в Західній Україні розкрита недостатньо. Це свідчить про потребу у висвітленні цих питань та актуальність вибору теми статті. Кожен народ у своєму історичному розвитку впродовж багатьох століть створював і акумулював свій головний капітал – морально-духовні цінності як основу формування культури. Але культура того чи іншого народу постає й розвивається як частина загальнолюдської культури. Усе, що було напрацьовано людством до ХХ ст., слугувало певною базою для створення нової системи вищої освіти. Знання її історії дасть змогу більш глибоко проаналізувати перебіг процесів, що відбувалися в процесі її розвитку, і відібрати те найцінніше, що дасть можливість надалі розвивати сучасну систему освіти. Історія розвитку вищої школи є об’єктом історико-педагогічних досліджень. Більше того, ці дослідження необхідні для створення нової моделі вищої освіти в Україні в новому столітті. Вивчення педагогічної спадщини минулого з її досягненнями й упущеннями дає можливість ученим узагальнити реальну картину розвитку вітчизняної педагогічної думки як цілісного багатогранного явища, виокремити національні концептуальні дискусії та проаналізувати їх відповідно до сучасних вимог. Розвиток науки у період зародження університетської освіти був тісно пов’язаний із тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство у цей період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах освітньо- наукового життя українського народу.

Розглядається одна з актуальних тем в державному управлін- ні — розвитку та посиленню конструктивної взаємодії Церкви та держави. Важливим фактором діалогу держави та релігійних організацій є інформа- ційно-комунікативна політика. Доцільність аналізу сучасного стану взаємовідносин держави та Цер- кви в Україні підтверджується необхідністю розроблення нових моделей державно-церковних відносин, які б відповідали вимогам сучасної демо- кратичної країни та розвиненого громадянського суспільства. Після краху атеїстичного режиму Радянського Союзу, в умовах процесів глобалізації, всебічного впровадження інформаційних технологій та встановлення гума- ністичної концепції розвитку людства, релігійна проблематика осмислення буття набуває нового значення. Розвиток церковної комунікації у цій новій духовній, соціальній, економічній та політичній реальності зазнає певної трансформації. Поглиблення релігійності, духовності й моральності сучасної людини — стають складовою системи державного управління, а взаємо- відносини Церкви та держави — необхідною життєвою умовою для подаль- шого розвитку сучасного світу. Без урахування релігійного чинника державі важко вибудувати гармонійну систему суспільних відносин. Актуальні питання взаємовідносин держави та Церкви залишаються клю- човими для державного управління. Саме тому необхідно визначити основні контури інформаційно-комунікативної політики, теоретико-методологічні засади взаємовідносин держави та релігійних організацій. Така проблематика набуває важливого значення у контексті посилення впливу Християнських Церков України на процеси розбудови демократичного суспільства. Актуальність цієї теми обумовлена тим фактом, що проблеми взаємо- відносин держави та Церкви постійно перебувають у фокусі державних керманичів, лідерів політичних партій, церковних ієрархів та науковців. Інформаційно-комунікативна політика держави у сфері релігії була і зали- шається темою постійних дискусій між теоретиками та практиками держав- ного управління. У ході аналізу визначено, що інформаційно-комунікативна політика дер- жави у сфері релігії та розвиток самої церковної комунікації мають великі можливості. Однак, науковцями та управлінцями недостатньо враховується безпосередній вплив Церкви на життя українського суспільства. Зокрема, автор вказує напрями розширення діалогу Церкви та держави. Детально вивчено види церковної комунікації. Визначено, що ефективна організація церковної комунікації та інформаційно-комунікативна політика держави у сфері релігії, яка відповідає принципам демократії, свободи слова та віро- сповідань сприяє суттєвому зміцненню духовної єдності народу. Запропоновано шляхи вирішення можливих проблем розвитку церков- ної комунікації. На сучасному етапі розвитку української держави, через виникнення політичних і соціальних проблем, напруженості у суспільстві зросла також необхідність інтегрованості релігії, християнської теології, соціального вчення Церкви у процеси державотворення. Водночас виник- нення глобальних проблем людства спонукає до необхідності застосування синергії релігії та науки, пошуку способів розв’язання світових конфліктів шляхом об’єднання зусиль представників релігії, держави, політичних сил та громадянського суспільства. Виходячи з цього, постала значна необхід- ність у постійному діалозі Церкви та держави.

Гармонія взаємодії людини з природою є загальносвітовим законом. Недарма сучасна наука наполегливо доводить необхідність коеволюції людини і природи, що, зокрема, передбачає внутрішню гармонію особистості як провідну умову гармонії зовнішнього світу, у тому числі і природи. Оскільки екологічні негаразди зумовлені перш за все кризою цінностей, не аби якого значення набуває проблема формування екологічної компетентності в учнівської молоді, ключова роль у вирішенні якої належить саме вчителю природничої освітньої галузі. Передумовою становлення відповідальності громадян України у спілкуванні з природою є екологічна грамотність, яка в умовах складного перехідного періоду має важливе значення у вирішенні не лише важливих соціально-економічних проблем в рамках сталого розвитку, а й покликана допомогти усунути суперечливості між засвоєними теоретичними відомостями та їх використанням для розв’язання конкретних життєвих задач. Відтак, осягнення нерозривного зв'язку з природою передбачає наявність екологічної компетентності як однієї з ключових Нової української школи. Посилення екологічної складової сучасної природничої освіти, обумовлено перш за все необхідністю формування культури здорового і безпечного способу життя, що є одним з основних напрямків розробленої в Україні концепції духовно-морального розвитку і виховання школярів. Зазначене й визначає своєрідність педагогічної діяльності майбутніх бакалаврів природничих наук. Нове розуміння ролі сучасного вчителя природничих наук зумовлює відповідні високі вимоги як до особистості, так і до рівня його екологічної компетентності, як важливого складника професіоналізму майбутнього викладача. Еколого-педагогічна компетентність в системі багатоаспектної професійної діяльності майбутніх бакалаврів природничих наук виступає першоосновою формування екологічних норм відношення до світу природи, проектування значущих ціннісних орієнтацій у свідомість вихованців. Ключові слова: екологічна освіта і виховання, ціннісне ставлення до природи, компетентність, еколого-педагогічна компетентність, Нова українська школа, професіоналізм учителя.

Стаття присвячена висвітленню постаті професора Хведора Кіндратовича Вовка – етнографа, антрополога, археолога України зі світовим ім’ям. Розкрито громадянську й культурно-освітню позиції вченого в історії України на зламі XIX–XX століть. Означено важливість проведення бібліографічних досліджень життєвого, наукового шляху видатного українця, що сприятиме висвітленню його різножанрової праці в галузях історії літератури, шевченкознавства, етнології, архітектури, видавничої справи в ім’я майбутнього України. Зроблено ретроспекцію праць 1904–2016 років українських науковців про Хв. Вовка в контексті причинно-наслідкового зв’язку подій, фактів у його різнобічній науковій, просвітницькій діяльності в східному, центральному, західному регіонах України, країнах Європи: Угорщини, Сербії, Франції, Швейцарії, Росії. Охарактеризовано як важливий період навчання осібно в чоловічій гімназії Ніжинського класичного ліцею князя Безбородька та акцентовано увагу на джерелах духовності родини науковця, викладачів Ніжинської гімназії-ліцею для формування в нього національного світогляду, світосприйняття дійсності крізь призму історії, звичаїв, традицій, спадщини духовних світочів України, осібно Тараса Шевченка. Зроблено гіпотези щодо першопричин жертовного служіння країні Хв. Вовка як професора, науковця, громадського діяча, носія української культури в країнах Європи, світу. На прикладі реєстру почесних звань та відзнак провідних університетів Європи визнано активну 50-річну науково-практичну діяльність Хв. Вовка як зразок нащадкам для наслідування. Виокремлено його внесок у розвиток світової науки. Стверджено актуальність наукової діяльності вченого в контексті становлення та розвитку української етнології, археології, антропології, народознавства. Наголошено на значущості Хв. Вовка як першого, хто науково обґрунтував відмінність української нації в ряду слов’янських. Розглянуто його науковий внесок у розвиток народознавства.

За останні десятиліття в Україні, на щастя, вийшло чимало нової навчальної літератури для студентів-філологів, що, безумовно, позитивно, адже в новітніх виданнях висвітлюють проблемні питання сучасної лінгвістики, подають дискусійні погляди на тут чи ту наукову проблему. Однак сказане стосується переважно підручників із сучасної української мови, літератури ж, яка б стала в пригоді студенту в процесі вивчення історико-лінгвістичного циклу, значно менше. Це, зокрема, навчальні посібники «Історична граматика української мови» Л. П. Павленко (2010), «Історія української мови: Історична фонетика. Історична граматика» О. І. Крижанівської (2010), «Історична граматика української мови» З. О. Купчинської і В. І. Пілецького (2014), практичний довідник з історичної граматики Ж. В. Колоїз (2014), «Історія української мови: практикум з фонетики й фонології» та «Історія української мови: практикум із морфології» Г. М. Наєнко й О. О. Суховій (2017) та деякі інші. Незначною є й кількість видань навчально-методичної літератури зі старослов’янської мови. Це передовсім «Курс старослов’янської мови. Ч. І.» Л. О. Белея (Київ, 2015), «Старослов’янська мова. Збірник вправ та завдань» Ю. Г. Громика (2010), «Старослов’янська мова: курс лекцій, завдання для практичних занять, індивідуальної та самостійної роботи» Л. А. Лисиченко, І. В. Тимченко, В. Б. Яковлєвої (2011), «Старослов’янська мова Практикум» Л. П. Гнатюк (2015). Безперечно, кожен з названих посібників має свої переваги, однак у них є й недоліки: в одних міститься значна кількість практичних завдань, однак бракує теоретичного матеріалу, інші ж, хоч і мають теоретичний і практичний блоки, є незначними за обсягом, теоретичні питання в них викладені надто стисло. Тому вихід у світ нових видань, у яких би було комплексно й посучасному репрезентовано низку важливих лінгвістичних питань,що стосуються найдавнішої писемної літературної мови слов’ян, її лінгвобіографії, безперечно, варто вітати. Указуючи на важливість вивчення старослов’янської мови студентами-філологами українських вишів, її роль у циклі історико-лінгвістичних дисциплін, Любомир Белей слушно назвав її наріжним каменем, на якому «вже понад тисячоліття міцно стоїть велична споруда культури слов’янських народів», без чого немислимі фундаментальні духовні цінності (Белей, 2015: 7) і, що завжди було беззаперечним, системна вишівська підготовка філолога.

Мета статті – розглянути шляхи та перспективи формування політичної нації в українському соціумі на сучасному етапі державного будівництва. Наукова новизна. На основі аналізу наявних у світовій і вітчизняній етнополітичній науці теорій творення нації запропоновано бачення основних принципів формування української політичної нації на сучасному етапі державотворення й актуалізовано наявні етнополітичні виклики на шляху реалізації цієї мети. Висновки. На відміну від більшості європейських та американських країн, де період формування націй збігся у часі з періодом становлення їх державності, в Україні формування нації відбувалося в умовах вікової бездержавності. Особливістю сучасного етапу становлення української політичної нації є досягнення гармонії та взаємозалежності громадянської й етнічної ідентичностей українського суспільства. Відповідно до сучасних реалій в основу формування політичної нації повинні бути покладені такі засади. По-перше, необхідно змістити акценти із боротьби «проти» і «за» на творення «в ім’я» – держави, нації, людини на основі злагоди, толерантності, захисту національних інтересів. По-друге, в основу творення нації повинна бути покладена ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятої мети. По-третє, держава у сучасній системі цінностей не самоціль, а інструмент досягнення мети, засіб самоствердження нації. По-четверте, Україна повинна бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна Батьківщина в існуючих кордонах. По-п’яте, повинна забезпечуватися правова рівність громадян України, їхня духовна та культурна цілісність і самобутність. По-шосте, повинна культивуватись як національна самоповага, так і культурна та психологічна сприйнятливість до прогресивних надбань інших націй. По-сьоме, громадяни України повинні усвідомлювати свій майбутній розвиток як результат співпраці у громадянському демократичному суспільстві. По-восьме, національну ідею слід позбавити ідеологічної забарвленості. По-дев’яте, громадянські та соціальні цінності повинні бути піднесені до рівня загальнонаціональних. Слід також пам’ятати, що українському етносу так само доводиться долати наслідки тоталітаризму і бездержавного існування, фактично відроджувати свою самобутність. А це не можна сприймати як спроби асимілювати інші народи, що є складовими частинами поліетнічного суспільства України.

У статті висвітлено внесок І. Франка в історію становлення і розвитку українського мовознавства, здійснено аналіз мовознавчої спадщини великого вченого-енциклопедиста, митця художнього слова Івана Франка на тлі історичного процесу усталення мовних норм. Закцентовано увагу на його боротьбі за становлення, розвиток та нормалізацію української мови, зокрема її лексики, фразеологічного складу та за усталення фонетичного принципу українського правопису. Аналізуються праці вченого, присвячені розгляду мови як національної самобутності, як елементу художньої творчості, а також окремих компонентів її структури. Наголошується на вивченні дослідником діалектів та лексичних норм української мови, дитячого мовлення, питань загального мовознавства тощо. Визначається персональний внесок І. Франка в історію української лінгвістичної науки. У сучасному світі Іван Франко заслужено постає перед людством передусім як майстер українського слова, митець у сфері вітчизняного художнього поетичного і прозового письменства. Водночас власне цим не обмежувалася інтелектуальна праця великого Каменяра. Людина енциклопедичних знань і неординарних здібностей, Іван Франко створив вагоме підґрунтя для розвитку й функціонування української мови не лише власною мистецькою, а й науковою діяльністю: його перу належать мовознавчі праці, присвячені українському правопису, відстоюванню багатства української мови на народній основі, дослідженню територіальної специфіки української мови; значну увагу приділяв дослідник дитячому мовленню та питанням філософії мови. З огляду на потребу нормалізації сучасного українського правопису та огранення норм народнорозмовного мовлення з особливою актуальністю постає питання аналізу кращих традицій, що історично склалися в лінгвістичній спадщині світочів нації, до яких перш за все слід віднести Івана Франка. Попри значний часовий проміжок, що відділяє нас від періоду, коли жив і творив Іван Франко, його напрацювання та ідеї залишаються на часі, з огляду на що варто окреслити внесок науковця в історію становлення та розвитку мовознавчої науки в Україні. Наукове й духовне коріння національної величі славного сина українського народу І. Франка є безсумнівним. Будучи воістину велетом духу, безсмертний Каменяр залишив по собі неоціненний мистецький скарб для майбутніх дослідників слова. Виходець із народних глибин, він, будучи великим майстром слова, плекав любов до рідної мови, намагався долучитися до її першовитоків, усіляко звеличував, творив і відстоював українське слово, пророчачи йому велике майбутнє. Саме він створив наукове підґрунтя для витворення мовних норм на живій народній основі з урахуванням регіональної розмаїтості, для утвердження у правописі фонетичного принципу. Нині цей принцип є домінантним у сучасній українській орфографії. Послідовники І. Франка вдосконалювали його лексикографічні набутки, лексико-фразеологічні й діалектні вчення. Упродовж тривалого часу в мовознавчих колах велася дискусія з приводу можливості / неможливості розвитку в усталених словосполученнях переносних значень, одначе сучасна лінгвістика на великій кількості прикладів довела правильність Франкових висновків і в цій царині. В аспекті зіставлення ознак фразеологізму і слова сучасні вчені одностайно стверджують, що усталені мовні звороти, як і окремі слова, мають здатність до семантичної трансформації, і ілюструють це великою кількістю прикладів. Перспективи подальших розвідок вбачаються авторами в опрацюванні та аналізі сучасного мовного матеріалу з опорою на започатковані І. Франком ідеї в різних мовознавчих сферах.

Ключові слова: релігійні свята, Уманська округа, місцева преса, радянська влада, 1923–1925 роки, антирелігійна політика. Анотація У статті розглядається офіційне ставлення партійних, державних, громадських структур в Уманській окрузі до релігійних свят у 1923–1925 рр. Проаналізовані відповідні матеріали вміщені на сторінках газети «Робітниче-селянська правда» – органу Уманського окружного комітету КП(б)У і окрвиконкому Уманщини. Зроблено висновок, що в Уманській окрузі, як і загалом в радянській Україні у той період, відносно більш толерантне офіційне ставлення до релігії поєднувалося із подальшим насадженням нетерпимості до неї. Це досить виразно виявлялося в неприйнятті релігійних свят та всього пов’язаного з ними і вело до руйнації традиційних духовно-культурних цінностей тих релігійних конфесій, які були представлені у цьому регіоні. Посилання «Seider», 1923 – «Seider» y «Tainaia vecheria» ["Seider" and "The Last Supper"] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 22 bereznia. № 63. S. 2. Pidpys: F. N. [in Ukrainian]. Antyrelihiina propahanda, 1923 – Antyrelihiina propahanda v s. Tanskomu [Anti-religious propaganda in the village of Tanske] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 11 kvitnia. № 78. S. 3 Pidpys: V. B. [in Ukrainian]. Antyrelihiina propahanda, 1924 – Antyrelihiina propahanda v s. Taliankakh [Anti-religious propaganda in the village of Talianki] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 16 sichnia. № 9. S. 2. Pidpys: M. [in Ukrainian]. Babenko, 2010 – Babenko L. Osoblyvosti antyrelihiinoi propahandy 1920-kh rokiv ta yii alternatyvy [Features of anti-religious propaganda of the 1920s and its alternatives] // Filosofski obrii. 2010. № 24. S. 222–235. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/25951/18-Babenko.pdf?sequence=1 [in Ukrainian]. Baidachenko, 1925 – Baidachenko H. Proty Peruna y Khrysta – elektryka y radio [Against Perun and Christ – electricity and radio] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 31 hrudnia. № 298. S. 3 [in Ukrainian]. Bezbozhnyk, 1923 – Relihiina dyskusiia v s. Nesterivtsi [Religious discussion in the village of Nesterivka] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 29 kvitnia. № 94. S. 2. Pidpys: Bezbozhnyk [in Ukrainian]. Bliau, 1923 – Bliau D. Blahochestyvыe masloboishchyky [Pious chippers] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 16 travnia. № 107. S. 4 [in Russian]. Bondarchuk, 1925 – Relihiinyi durman ta babski zabobony [Religious dope and women superstitions] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 5 liutoho. № 28. S. 2. Pidpys: Bondarchuk [in Ukrainian]. Borotba komnezamu, 1923 – Borotba komnezamu s. Kniazhykiv z relihiinymy zabobonamy [The struggle of the komnezam of the village of Knyazhyky with religious prejudices] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 29 kvitnia. № 94. S. 2. Pidpys: B. [in Ukrainian]. Brusianin, 1925 – Brusianin V. Komu potribni relihiini sviata? [Who needs religious holidays?] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 12 kvitnia. № 83. S. 1 [in Ukrainian]. Vecher antyrelyhyoznoi propahandы, 1923 – Vecher antyrelyhyoznoi propahandы v teatre «Kommuna» [An evening of anti-religious propaganda at the Kommuna theater] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 11 kvitnia. № 78. S. 3. Pidpys: D. [in Russian]. Vecher v klube, 1923 – Vecher v klube polyhrafystov [Evening at the club of printers] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 4 kvitnia. № 74. S. 2. Pidpys: D. [in Russian]. Vidhadai, 1923 – Bez boha khlib matymesh, a z bohom torbu chipliatymesh [Without God you will have bread, and with God you will cling to a bag] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 15 veresnia. № 209. S. 3. Pidpys: Selkor Vidhadai [in Ukrainian]. Vitrynska, 2016 – Vitrynska O. V. Polityka radianskoi vlady shchodo yudaizmu v Ukraini v 1921–1929 rokakh. [The policy of the Soviet government towards Judaism in Ukraine in 1921–1929] Dys… kand. ist. nauk. Poltava, 2016. 254 s. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Vitrynska_Olena/Polityka_radianskoi_vlady_schodo_iudaizmu_v_Ukraini_v_1921–1929_rokakh.pdf [in Ukrainian]. Volska, 1925 – Ne derzhit uchniv vdoma v relihiini sviata [Do not keep students at home on religious holidays] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 19 hrudnia. № 290. S. 3. Pidpys: Selkorka Volska [in Ukrainian]. Haievska, 2013 – Haievska T. Derzhavni radianski sviata: istoryko-kulturolohichnyi aspekt [State Soviet holidays: historical and cultural aspect] // Kulturolohichna dumka. 2013. № 6. S. 153–159. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Kultdum_2013_6_21 [in Ukrainian]. Demennyi, 1923 – Shkola s. Kamianechoho boretsia z relihiinymy zabobonamy [School in the village of Kameneche struggles religious prejudices] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 14 kvitnia. № 81. S. 2. Pidpys: Demennyi [in Ukrainian]. Didus, 1923 – Antyrelihiina propahanda na paskhalni sviata v s. Hromakh [Anti-religious propaganda on Easter holidays in the village of Gromy] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 4 kvitnia. № 74. S. 2. Pidpys Didus [in Ukrainian]. Yev. Hen, 1924 – Shcho take sviato rizdva? [What is a Christmas holiday?] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 25 hrudnia. № 225. S. 2. Pidpys: Yev. Hen [in Ukrainian]. Zakrepym pobedu, 1923 – Zakrepym pobedu [Let's consolidate the victory] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 4 kvitnia. № 74. S. 1 [in Russian]. K antyrelyhyoznoi propahande, 1923 – K antyrelyhyoznoi propahande v paskhalnыe dny [To anti-religious propaganda on Easter days] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 24 bereznia. № 65. S. 1 [in Russian]. K Komsomolskoi paskhe, 1923 – K Komsomolskoi paskhe [For Komsomolskaya Easter] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 29 bereznia. № 69. S. 3 [in Russian]. Kak obmanыvaiut, 1923 – Kak obmanыvaiut Yehovu [How Jehovah is Deceived] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 1 kvitnia. № 72. S. 2 [in Russian]. Kyrydon, 2017 – Kyrydon A. M. Indoktrynatsiia radianskosti: obriadovo-sviatkovyi kanon yak marker formuvannia ateizovanoho suspilstva (1920–1930-i rr.) [The indoctrination of Sovietness: a ceremonial-festive canon as a marker of the formation of an atheistic society (1920s–1930s)] // Umanska starovyna. 2017. Vypusk 3. S. 5–20. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=umanst_2017_3_3 [in Ukrainian]. Labenskyi, 1924 – S. Kniazhyky [The village of Knyazhiki] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 6 serpnia. № 107. S. 3. Pidpys: Labenskyi [in Ukrainian]. Litstudiia, 1925 – Litstudiia «Pluhu» pry Umanskim Ahrotekhnikumi [Litstudio "Plow" at Uman Agricultural College] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 15 kvitnia. № 85. S. 2. Pidpys: P. K. [in Ukrainian]. Makukha, 1923 – Borotba z relihiinymy zabobonamy v s. Pidvysokomu [Struggle against religious prejudices in the village of Pidvysoke] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 29 kvitnia. № 94. S. 2. Pidpys: Makukha [in Ukrainian]. Matukhno, 2017 – Matukhno Yu. O. Problema klasyfikatsii radianskykh sviat u pershe porevoliutsiine desiatylittia [The problem of classifying Soviet holidays in the first post-revolutionary decade] // Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho natsionalnoho universytetu. 2017. Vyp. 48. S. 139–142. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Npifznu_2017_48_27.pdf Medsanrabotnyky, 1923 – Medrabotnyky ne otstaiut [Medical workers are not lagging behind] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 6 kvitnia. № 76. S. 2 [in Russian]. Na obshchem sobranyy, 1923 – Na obshchem sobranyy transportnykov y stroytelei [At a general meeting of transport workers and builders] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 31 bereznia. № 71. S. 3 [in Ukrainian]. Naiblyzhchi zavdannia, 1924 – Naiblyzhchi zavdannia raionnykh komisii po protyrelihiinii propahandi [Immediate tasks of district commissions for anti-religious propaganda] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 11 sichnia. № 7. S. 3 [in Ukrainian]. Novoselytskyi, 1923 – Novoselytskyi F. Stradaiushchye y voskresaiushchye bohy y yskuplenye ymy liudskykh hrekhov [Suffering and resurrecting gods and their atonement for human sins] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 20 bereznia. № 61. S. 2 [in Russian]. Paskhalnaia kampanyia, 1923 – Paskhalnaia kampanyia [Easter campaign] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 28 bereznia. № 68. S. 3 [in Russian]. Polytprosvet, 1923 – Prazdnyk Paskhy y paskhalnыe obriadы [Easter holiday and Easter ceremonies] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 20 bereznia. № 61. S. 2. Pidpys: Polytprosvet Ukoma KSM [in Russian]. Polishchuk, 2009 – Polishchuk V. Onoprii Turhan – zhurnalist i pysmennyk [Onopriy Turgan is a journalist and writer] URL: https://umanliteratura.ucoz.ua/news/v_polishhuk_onoprij_turgan_zhurnalist_i_pismennik/2010-12-20-256 [in Ukrainian]. Popova, 1925 – Popova O. Sviatkuimo ne bozhi sviata, a sviata pratsi y peremohy [Let us celebrate not God's holidays, but the holidays of work and victory] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 12 kvitnia. № 83. S. 2 [in Ukrainian]. Proletshkola, 1923 – Proletshkola protyv boha [Proletarian school against god] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 28 bereznia. № 68. S. 2 [in Russian]. Rabkor, 1923 – Budem borotsia s relyhyei kak y s vooruzhennыm vrahom [We will fight religion like an armed enemy] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 3 kvitnia. № 73. S. 3. Pidpys: Rabkor K. [in Ukrainian]. Rabota ahytpropa, 1923 – Rabota ahytpropa v aprele [Agitprop work in April] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 9 travnia. № 101. S. 3 [in Russian]. Robitnyk, 1924 – Osvitu zhintsi na seli [Education for a woman in the countryside] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 8 liutoho. № 18. S. 3. Pidpys: Robitnyk [in Ukrainian]. Robitnyche zhyttia, 1924 – Robitnyche zhyttia [Working life] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 23 kvitnia. № 48. S. 3 [in Ukrainian]. Sylantiev, 2005 – Sylantiev V. I. Vlada i pravoslavna tserkva v Ukraini (1917–1930 rr.) [Authorities and the Orthodox Church in Ukraine (1917–1930)] Avtoref. dys… dokt. ist. nauk. Kharkiv, 2005. 46 s. [in Ukrainian]. Syrotiuk, 1924 – Zubrytskyi KNS ne porvav shche z relihiieiu [The Zubrytsia CРР has not yet broken with religion] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 5 sichnia. № 4. S. 2. Pidpys: Syrotiuk [in Ukrainian]. Sidorenko, 1923 – Sidorenko Z. Neobkhidna chystka komnezamu s. Pobiinoi [It is necessary to clean the komnezam of the village of Pobiyna] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 19 kvitnia. № 85. S. 2 [in Ukrainian]. Soloviov, 1924 – Soloviov D. Nebazhane yavyshche [An undesirable phenomenon] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 16 sichnia. № 9. S. 2 [in Ukrainian]. Tabel, 1924 – Tabel sviat i nerobochykh dniv. Oboviazkova postanova Kyivskoho hubvykonkomu № 49 vid 19 bereznia 1924 roku [Table of holidays and non-working days. Mandatory Resolution of the Kyiv Provincial Executive Committee № 49 of March 19, 1924] // Vistnyk Kyivskoho hubvykonkomu. 1924. 2 kvitnia. № 14. S. 2 [in Ukrainian]. Tarapon, 2016 – Tarapon O. Derzhavni sviata v Ukraini 1920–1930-kh rr. yak zasib formuvannia radianskykh politychnykh tsinnostei [Public holidays in Ukraine in the 1920s and 1930s as a means of forming Soviet political values] // Aktualni pytannia humanitarnykh nauk: mizhvuzivskyi zbirnyk naukovykh prats molodykh vchenykh Drohobytskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu imeni Ivana Franka. Drohobych, 2016. Vyp. 15. S. 96–102. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apgnd_2016_15_13 [in Ukrainian]. Tolko 40 pyshchevykov, 1923 – Tolko 40 pyshchevykov ne odurachenы relyhyei [Only 40 food workers are not fooled by religion] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 31 bereznia. № 71. S. 3 [in Russian]. Turhan, 1924 – Turhan O. Proty staroho rizdva [Against old Christmas] // Robitnyche-selianska pravda. 1924. 24 hrudnia. № 224. S. 2 [in Ukrainian]. Fiialko, 1923 – Fiialko S. Antyrelihiina propahanda v s. Ksendzivtsi [Anti-religious propaganda in the village of Ksendzivka] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 19 kvitnia. № 85. S. 2 [in Ukrainian]. Flerovskyi, 1923 – Flerovskyi Y. Stradaiushchyi, umershyi y voskresshyi... [Suffering, dead and resurrected...] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 6 kvitnia. № 76. S. 3 [in Russian]. Flierovskyi, 1925 – Flierovskyi I. Zvidky pishly tserkovni sviata [Where did the church holidays come from?] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 10 kvitnia. № 81. S. 2 [in Ukrainian]. Tserkvy, 1923 – Tserkvy, kostelы, synahohy – pod klubы y teatrы [Churches, churches, synagogues - for clubs and theaters] // Robitnyche-selianska pravda. 1923. 6 kvitnia. № 76. S. 2 [in Russian]. Chuchalin, 2019 – Chuchalin O. P. Vplyv ateistychnoi propahandy radianskoi presy na relihiinu sytuatsiiu v USRR u 1920–1930-ti rr. [The influence of atheistic propaganda of the Soviet press on the religious situation in the USSR in the 1920s and 1930s] // Hileia: naukovyi visnyk. 2019. Vypusk 142(1). S. 182–188. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi- bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2019_142(1)__39 [in Ukrainian]. Yunenko, 1925 – Yunenko S. Nash KNS [Our СPP] // Robitnyche-selianska pravda. 1925. 16 sichnia. № 9. S. 3 [in Ukrainian].

У статті зʼясовано місце «Києво-Печерського патерика» в духовній культурі українського суспільства, проаналізовано особливості лексичної інтерпретації основних екзистенційних понять концептосфери давніх українців – життя і смерть, встановлено їхню семантичну структуру та динаміку вживання, окреслено стилістичне навантаження цих опозитів, досліджено типологічні контексти використання.

В умовах сучасного розвитку української держави ми часто відзначаємо пробудження цікавості суспільства до проблем морально-інтелектуального виховання дітей, до розвитку їх культурної обізнаності та становлення як громадян. Нині дитяча особистість є центом уваги як з погляду педагогічної та психологічної науки, так і з погляду суспільства і держави. Сьогодні в Україні активними є процеси «осучаснення» та «глобалізації» освітнього процесу. Але у цій «гонці наввипередки», чи краще сказати «навздогін» за розвиненими країнами світу ми, українці, втрачаємо свої моральні та інтелектуальні цінності, часто ігноруємо перевірені часом форми та методи морального виховання підростаючого покоління, нав’язуючи дітям запозичену та часто не актуальну для нас духовну, інтелектуальну, культурну продукцію. Як наслідок, стан культури та моральності нашого суспільства оцінюється вкрай низько, ба навіть катастрофічно. І це при такому багатому та невичерпному духовному потенціалі нашої нації, котрий ми накопичували десятками і сотнями поколінь. Масова безкультурність є причиною багатьох негараздів у соціальному житті суспільства, в політичному розвитку країни, в катастрофічній екологічній ситуації

у статті розглядається значення творчості Тараса Григоровича Шевченка у формуванні українців як європейської нації. Закцентована увага на історичних творах, через призму яких Великий Кобзар вважається основоположником національно-естетичної парадигми, духовно-морального світу, християнсько-естетичних цінностей українського народу.

Стаття присвячена розгляду духовного, інтелектуального виховання та навчання в Україні. Порівнюється досвід з іншими країнами. Висвітлюються цінності, особливості та взаємозв’язок між навчанням та духовним розвитком особистості. Охарактеризовано особливості реалізації основних завдань із формування духовноінтелектуальної особистості учня. Особливу увагу приділено питанню формування в учнівської молоді духовності, як важливої якості становлення особистості.

У статті проаналізовані лінгвостилістичні і власне телевізійні чинники об’єктивного ситуативного і традиційного емоційного сприйняття інформації, найважливішими з яких є розпізнавання журналістом (комунікантом) духовного світу реципієнтів, їх соціальної спрямованості і соціального досвіду, зорієнтованості у дійсності, знання державної мови, уміння лаконічно і змістовно передавати думку тощо. Сформульовані пропозиції щодо урізноманітнення морально-психологічних програм, зокрема «Даруємо пісню». Наведено одну із можливих моделей тексту телепередачі, визначені роль редактора текстів і завдання журналіста («ведучого»), який реалізує задум і замовника теми, і редактора – інтерпретатора її, і авторів т. зв. «чужого тексту» – музичного твору. Наголошено, що для українців пісенність завжди була духовним оберегом. А тому етночинники для редактора і «ведучого» подібних передач необхідно постійно примножувати, щоб навчитися уникати шаблонів, осучаснювати зміст і структуру традиційних текстів відповідно до запитів сьогодення.

У статті йдеться про особливості вивчення фразеології через призму втілення в цих одиницях віри наших предків у демонологічний вищий світ. Розглянуто одиниці фразеології, які розкривають всі аспекти життя українців, – історію, вірування, цінності, традиції, обряди, побут тощо. Розвідку присвячено детальному опису українських екзистенціальних фразеологічних одиниць зі словами-компонентами «смерть», «смертний», або з семантикою «смерть». Акцентовано увагу на особливостях їхньої мотивації, установленню ролі слів-компонентів у формуванні цілісного фразеологічного значення. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вивчення етноментальних і культурних чинників формування фразеологічного корпусу української мови шляхом ідеографічного, структурно-семантичного й етимологічного аналізу групи фразеологізмів зі значенням «смерть». Уважаємо, що всебічне ознайомлення з фразеологічним багатством української мови, з одного боку, дає змогу зберегти надбання пращурів, а з іншого – збагачує молоде покоління духовними скарбами свого народу, сприяє національному вихованню та встановленню зв’язків з іншими слов’янськими народними традиціями. Ключові слова: фразеологія, символ, демон, образ, вірування, екзистенціальний, семантика, етимологія, ідеографічний аналіз, структурно-семантичний аналіз. Покликання Список використаної літератури Аркушин, Григорій. Сказав, як два зв’язав. Народні вислови та загадки із Західного Полісся і західної частини Волині. Люблін-Луцьк, 2003. Вархол, Надія, і Івченко, Анатолій. Фразеологічний словник лемківських говірок Східної Словаччини. Братислава : Словацьке педагогічне видавництво; Пряшів : Відділ української літератури, 1990. Доброльожа, Галина. Фразеологічний словник говірок Житомирщини. Житомир : ПП Туловський, 2010. Кірілкова, Наталія. Словник волинських фразеологізмів. Рівне; Острог, 2013. Коваленко, Наталія. Слова з язика, як бджоли з вулика: матеріали до словника народних порівнянь подільських і волинських говірок Хмельниччини. Камʼянець-Подільський, 2011. Короткий українсько-польський словник усталених виразів: еквіваленти слова, фразеологізми, прислівʼя та приказки, за ред. Т. А. Космеди. Познань; Харків, 2017. Мацюк, Зоряна. Що сільце, то нове слівце: слов. фразеологізмів Західного Полісся. Луцьк : Вежа-Друк, 2013. Мацюк, Зоряна. Із народу не викинеш: діалектний словник фразеологізмів. Луцьк : РВВ «Вежа», 2006. Ступінська, Галина, і Битківська Ярина. Фразеологічний словник лемківських говірок. Тернопіль, 2012. Ужченко, Віктор, Ужченко, Дмитро, і Барвіна, Наталя, та ін. Фразеологічно-паремійний словник Східної Слобожанщини ХІХ століття. Луганськ, 2013. Чабаненко, Віктор. Фразеологічний словник говірок Нижньої Надніпрянщини. Запоріжжя, 2001. Muszyński, Zbysław. “Światy z a słowami. Ich na! urn i pomyłek”. Językowa halegoryzxu: ja świata, red. R. Grzegorczykowa i A. Pajdzińska, Lublin 1996, s. 43. Sawicka, Z., Gos Ł. Śmierć i pogrzeb w tradycji ludowej. URL: http://www.magwil.lt/archiwum/2009/magazyn11/list%2017.htm Zadrożyńska-Barącz, Anna. Światy, zaświaty – o tradycji świętowań w Polsce. Warszawa: Twój Styl, 2002. Żurawski, B. “Ludowe zwiastuny śmierci i złe wróżby”. Wiedza i życie, nr 11, 1999.

Статтю присвячено визначенню напрямів розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду на основі результатів емпіричного дослідження. Особистісно-професійний потенціал визначено як системне утворення, яке формується у людини як суб’єкта трудової діяльності, забезпечуючи його поступальний розвиток. Презентовано структуру особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду, що складається з когнітивного (професійні компетенції, система засвоєних особистістю знань), мотиваційного (індивідуальна система мотивів і смислів професійної діяльності – мотивація досягнення успіху; професійно-важливі якості працівника апарату суду – етична та нормативна відповідальність) та діяльнісного (вибір та реалізація певної лінії поведінки і вчинків у професійних ситуаціях – усвідомлена саморегуляція діяльності) компонентів. Результати вивчення комунікативної компетентності (когнітивний компонент) засвідчили, що в досліджуваних більш розвинутими є гностичний (рівень уявлень, знань) і конативний (уміння, навички) компоненти комунікативної компетентності; емоційно-мотиваційний компонент (емпатія, гуманістична настанова) розвинений в меншому ступені. Результати вивчення нормативної й етичної відповідальності (мотиваційний компонент) дозволили зробити висновок, що відповідальність досліджуваних до виконання будь-якої діяльності є вибірковою, а також заради прагнення підтримати певні встановлені норми і традиції. В процесі дослідження мотиваційного компонента зафіксовано переважання мотивації уникнення невдач. Отримані дані за діяльнісним компонентом засвідчили, що в більшості респондентів компоненти системи саморегуляції розвинені на високому і середньому рівнях. Сприяння розвитку особистісно-професійного потенціалу найбільш ефективно може реалізовуватися у формі психологічного супроводу, який повинен містити комплекс організаційних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на формування і розвиток у працівників професійно значущих особистісних якостей, компетенцій, власного ставлення до професійної діяльності. Визначено основні напрями діяльності практичного психолога з розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників апарату суду. Розвиток особистісно-професійного потенціалу повинен мати багатовекторний характер, враховувати визначені структурні компоненти, а також бути особистісно-зорієнтованим. Література Александров, Д.О. (2015). Альтернативні методи перевірки надійності персоналу на основі автоматизованої формалізованої методики скринінгової психодіагностики. Використання поліграфа в правоохоронній діяльності: проблеми та перспективи: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 7–8 листоп. 2015 р.), (с. 63–66). Київ: Нац. акад. внутр. справ. Аліманова, А.О. (2016). Підвищення рівня професійної компетентності працівників апарату суду. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «ПРАВО», 22, 202–205. Дудченко, О.Ю. (2015). Правовий статус осіб, які займають адміністративні посади в суді. (Монографія). Харків : Право. Зеер, Э.Ф., & Павлова, А.М. (2008). Теоретико-методологические основы оценки профессионально-личностного потенциала предпринимателей по ремесленным видам деятельности : Научн.-метод. разработка. Екатеринбург : ГОУ ВПО «Рос. гос. проф.-пед. ун-т». Кочарян, И.А. (2008). Опросник диагностики личностного симптомокомплекса ответственности (ОДЛСО) и оценка его психометрических характеристик. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 807(40), 179–186. Леонтьев, Д.А. (Ред.). (2011). Личностный потенциал: структура и диагностика. Москва : Смысл. Моляко, В.О. (2004). Психологія творчості – нова парадигма дослідження конструктивної діяльності людини. Практична психологія та соціальна робота, 8, 1–4. Моросанова, В.И. (2001). Индивидуальный стиль саморегуляции: феномен, структура и функции в произвольной активности человека. Москва : Наука. Овсяннікова, О.О. (2016). Професійна етика суддів та працівників суду як чинник, що впливає на формування громадської думки. Підприємництво, господарство і право, 8, 196–200. Павлова, А.М. (2004). Психологические особенности профессионально-личностного потенциала субъекта трудовой деятельности. (Дис. канд. психол. наук). Казань. Поліщук, І.В. (2018). Механізми забезпечення розвитку професійного потенціалу державних службовців в Україні. (Дис. канд. наук з державного управління). Київ. Помиткін, Е.О. (2015). Духовний потенціал особистості: психологічна діагностика, актуалізація та розвиток. Київ : Внутрішній світ. Пономаренко, В.А. (2019). Психология духовности профессионала. Москва, Саратов: ПЕР СЭ, Ай Пи Эр Медиа. Старинська, Н.В. (2017). Адаптаційний потенціал як чинник професійної самореалізації особистості. Психологія: реальність і перспективи, 8, 259–263. Фетискин, Н.П., Козлов, В.В., & Мануйлов, Г.М. (2002). Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. Москва : Институт Психотерапии. Холодная, М.А. (2019). Психология интеллекта. Парадоксы исследования (3-е изд.). Москва : Юрайт. Черновський, О.К. (2015). Судова психологія: парадигма сучасного розвитку. (Дис. докт. юр. наук). Київ. Черновський, О.К. (2014). Юридико-психологічна характеристика суб’єкта суддівської діяльності. Європейські перспективи, 2, 159–166. Шевченко, Н.Ф., & Рожкова, О.О. (2020). Дослідження особливостей особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду. Проблеми сучасної психології, 1(17), 69–77. Шевченко, Н.Ф., & Шевчук, З.М. (2014). Духовний потенціал сучасної молоді. (Монографія). Запоріжжя : Запорізький національний університет. Шпенова, П.Ю. (2019). Апарат суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності. (Дис. канд. юр. наук). Харків. Vernon, D. (2009). Human Potential: Exploring Techniques Used to Enhance Human Performance. London; New York : Routledge. Weiner, Irving B., & Greene, Roger L. (2017). Handbook of Personality Assessment. New Jersey : Wiley.