Статті в журналах з теми "Договір колективний"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Договір колективний.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-30 статей у журналах для дослідження на тему "Договір колективний".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Каракасіді, О. Ф., та П. І. Ліхашев. "КОЛЕКТИВНІ ДОГОВОРИ ЯК ЛОКАЛЬНІ АКТИ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (7 травня 2021): 48–50. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).685.
Повний текст джерелаАнотація:
Каракасіді О. Ф., Ліхашева П. І. Колективні договори як локальні акти трудового законодавства. -
Стаття.
Розглянуто роль колективного договору як локального нормативно-правового акта та форми соціального партнерства за чинним законодавством та за проектом Трудового кодексу України. Він укладається після проведення колективних переговорів між роботодавцем і трудовим колективом, як правило, представленим профспілкою, містить зобов’язальні умови та діє протягом установленого строку, визначаючи локальні норми права для певного підприємства. Тобто колективний договір має змішану юридичну природу та є формою соціального партнерства, його розвиток актуальний і важливий для суспільства. Його наявність дозволяє нівелювати прогалини в трудовому законодавстві, посилити співпрацю соціальних партнерів, підвищити гарантії трудових прав працівників, покращити роботу підприємства в цілому. Проаналізовано роль профспілкових організацій у розробленні та укладенні колективних договорів
Автори вбачають причину порушення трудових прав працівників на деяких комерційних підприємствах у повідомному характері реєстрації колективного договору, відсутності представницького органу тру
дового колективу, внаслідок чого колективний договір взагалі не затверджується. Тому саме в комерційних структурах спостерігається найбільша кількість порушень трудового законодавства, а метод соціального партнерства перетворюється на просту декларацію. Крім того, питання встановлення посад із ненормо- ваним робочим днем, порядок надання матеріальної допомоги, пільги працівникам із великим стажем роботи на цьому підприємстві та інші питання, які регулюються саме колективним договором, тут залишаються неврегульованими. Тому на цьому етапі автори вважають за доцільне у проекті Трудового кодексу України передбачити обов’язкову реєстрацію колективного договору замість повідомної, щоб створити реальністю соціальне партнерство найманих працівників із роботодавцями під контролем держави.
2
Цесарський, Ф. "Розвиток уявлень про колективний договір". Вісник Академії правових наук України, № 4 (59) (2009): 154–59.
Знайти повний текст джерела
3
Каретник, О. "Колективний договір у виробничих кооперативах". Підприємництво, господарство і право, № 7 (2006): 160–63.
Знайти повний текст джерела
4
Гетьманцева, Н. Д. "Колективний договір у контексті проекту Трудового кодексу України". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 550 (2010): 65–69.
Знайти повний текст джерела
5
Морозов, С. "Колективний договір як форма участі працівників в управлінні підприємтвом". Підприємництво, господарство і право, № 2 (206) (2013): 89–92.
Знайти повний текст джерела
6
Храбатин, О. "Колективний договір як акт забезпечення інтересів працівників підприємства, установи, організації". Підприємництво, господарство і право, № 11 (249) (2016): 94–97.
Знайти повний текст джерела
7
МІРОШНИЧЕНКО, МАРІЯ. "Природа, поняття звичаєвого права та його функціональна роль у структурі права". Право України, № 2020/10 (2020): 130. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-130.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена з’ясуванню природи, визначенню поняття звичаєвого права та його функціональної ролі в структурі права як об’єкта історико-правової науки. Мета статті полягає у тому, щоб на основі концептів тотального бачення права та його універсальності як системи, присутньої в людському суспільстві на будь-якій стадії його розвитку, сформульованих, відповідно, російським філософом Г. Гурвічем та українським соціологом М. Ковалевським, проаналізувати природу звичаєвого права та його роль у структурі права як інструменту замиреного середовища. Розкрито зміст поняття “право”, яке однаково ефективно можна застосовувати для аналізу правових процесів як у суспільствах організованих у державу, так і тих, що перебувають на стадії цієї організації. Здійснено аналіз відношення понять “звичай”, “правовий звичай”, “звичаєве право”. Доведено різницю в поняттях “правовий звичай” і “юридичний звичай”. Встановлено, що в основі трансформації звичаю або кількох звичаїв у правовий звичай лежав колективний договір санкціонування. Позитивно регулятивну роль правового звичаю в механізмі дії права легалізували не владні інститути, а суд – общин ний інститут, не відчужений від загальної, цілісної системи владних відношень, який знаходив, формулював і застосовував уже новостворену норму, наповнюючи її юридичним змістом. Доведено, що за способом утворення правові звичаї поділяються на два види: 1) власне правові звичаї, способом утворення яких був договір; 2) юридичні звичаї – способом утворення яких була судова правотворчість і судове правозастосування. Із застосуванням методики дихотомічного аналізу об’єктів наукового дослідження встановлено, що звичаєве право в структурі права як об’єкті наукового аналізу історії права є ідеальною основою, що з’єднує дихотомічні опозиції об’єкта в цілісність і виконує функцію транслятора природного права на соціокультурний пласт. Воно поєднує в цілісність на рівні соціально-духовної практики, що є основою самоорганізації та організації суспільних відносин, всі основні регулятори правового життя народу і виконує роль стимулятора для вписування будь-якого закону в національну культуру. Сформульовано гіпотезу, що природа звичаєвого права укорінена в соціокультурному просторі правового спілкування, яке породжує автономні регулятивні механізми в організаційно-нормативній системі суспільних відносин, підпорядкованих законам природного права.
8
Обушенко, Н. М. "ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ Й ОЗНАК ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 4(29) (13 квітня 2020): 74–78. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).398.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених із приводу розуміння поняття «трудове законодавство» запропоноване власне визначення цієї наукової кате-горії. Наведено власне бачення переліку характерних особливостей трудового законодавства України. Від-значено, що трудове законодавство нашої країни пред-ставлено цілою низкою нормативно-правових актів, система яких є занадто розгалуженою, що значно пере-шкоджає нормальному регулюванню трудових право-відносин, а тому сьогодні постала нагальна необхідність його систематизації. Наголошено, що під норматив-но-правовим актом слід розуміти офіційний документ, який було розроблено і прийнято у встановленому законом порядку уповноваженим органом державної влади та який містить у собі однорідні правові норми, спрямовані на врегулювання правовідносин у конкрет-ній сфері суспільного життя. Тож сфера суспільних відносин, що потребує врегулювання, прямо впли-ває на зміст нормативно-правових актів, від якості наповнення яких вже залежить ефективність функці-онування відповідних правових відносин. З’ясовано, що ключове призначення локальних нормативно-пра-вових актів полягає у тому, щоб забезпечити ефектив-ність роботи трудового колективу в рамках кожного конкретного підприємства, організації, установи тощо. Вини покликані деталізувати норми централізованого законодавства, а також розширити перелік трудових гарантій працівників. У разі, якщо локальним нор-мативним актом становище працівника погіршується порівняно з централізованим законодавством, такий акт визнається недійсним. Визначено, що поєднання централізованого та локального регулювання трудо-вих відносин розкривається в інститутах трудового договору, колективно-договірного встановлення умов праці, оплати праці, дисципліни праці тощо. Регулю-вання відносин, які входять до предмета трудового права, може бути здійснено шляхом укладення, зміни, доповнення колективних договорів, угод, а також тру-дових договорів. Угоди, колективні договори, трудові договори не повинні мати у своєму змісті умов, які зни-жують рівень прав і гарантій працівників, установле-ний трудовим законодавством.
9
Humeniuk, I. O. "Концептуальні проблеми трудового права України та їх вплив на розвиток законодавства про працю". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 6–12. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.01.
Повний текст джерелаАнотація:
У вітчизняній науці трудового права дослідження предмету правового регулювання дають певне уявлення про онтологічні аспекти галузі, але не формують чіткого концепту реформи трудового законодавства й теорій, на основі яких вона має відбуватися. Критичного переосмислення феномену радянського трудового права у правовій науці так і не відбулося. Соціальне призначення норм трудового права необхідно посилювати через розвиток концепцій колективних трудових відносин та системи індивідуальних трудових відносин.
Метою статті є окреслення ідей оновлення базової доктрини трудового права та визначення, на їх підставі, напрямків розвитку трудового законодавства.
Наукова новизна визначається тим, що діалектичний зв’язок є базовим для визнання колективних трудових прав як юридичного механізму захисту індивідуальних інтересів у сфері праці. Наголошується, що реалізацію прав, які містять соціально-економічні гарантії працівників, відмінні від державних мінімальних, потрібно забезпечувати виключно через механізми соціального діалогу (партнерства). Механізм їх забезпечення в індивідуальному трудовому праві, у разі відсутності колективного договору – встановлюється за домовленістю сторін трудового договору.
Можливість збалансованого поєднання методів правового та неправового впливу на трудові відносини потребує визнання трудового договору як джерела трудового права.
Прогресуюча експансія норм цивільного законодавства на відносини, предметом яких є професійна праця, вимагає оновлення поняття й ознак трудових відносин. В рамках концепції системи трудових відносин це поняття може бути узагальненим, а його ознаки варіюватися в залежності від виду трудового договору. Вважаємо слушним під індивідуальними трудовими відносинами розуміти урегульовані нормами трудового права суспільні відносини, предметом яких є несамостійно-організована та оплачувана праця, яка виконується працівником особисто та із застосуванням, як правило, професійних навичок.
Безстроковий трудовий договір і трудові відносини, що виникли на його підставі, мають залишатися пріоритетними, але за рахунок норм податкового законодавства та законодавства про соціальне страхування.
Висновки. Монополія будь-яких правових ідей і концепцій стає небажаною, якщо не може більше застосовуватися без кардинальних змін і не забезпечує ролі права у вирішенні практичних проблем та у визначенні напрямків подальшого правового розвитку. Без оновлення парадигми галузі трудового права, яка б визнавалась переважною більшістю науковців і, відповідно, отримала б статус доктринальної, неможливо завершити процес нової кодифікації трудового законодавства.
Поетапне прийняття нового Трудового кодексу, до структури якого входитиме Книга І «Індивідуальне трудове право» та Книга ІІ «Колективне трудове право», є найоптимальнішим способом кодифікації.
10
ПЛЕШКО, ЕДУАРД. "Проблематика міжнародних договорів України та Російської Федерації в умовах міждержавного конфлікту". Право України, № 2020/12 (2020): 11. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-011.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття спрямована на визначення міжнародно-правового змісту ситуації чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах міждержавного конфлікту, що триває. Приділено увагу питанням впливу конфлікту на участь України та Російської Федерації (РФ) у колективних договорах, як універсальних, так і регіональних, а також на аспекти чинності та застосування двосторонніх міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод. Висвітлено специфіку застосування колективних і двосторонніх українсько-російських договорів через обставини конфлікту. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань чинності міждержавних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Охарактеризовано особливості застосування до українсько-російського конфлікту вимог міжнародного гуманітарного права. Висвітлені у статті питання не мали широкого наукового дослідження до 2014 р. і розглядалися або у вимірі окремої галузі (зокрема стосовно правового співробітництва) чи предмета (договори про перебування в Україні Чорноморського Флоту), а також у вимірі правонаступництва України. Після початку російської агресії фундаментальні дослідження стану договірних відносин між Україною та РФ досліджувалися у фундаментальних працях видатного вітчизняного юриста-міжнародника О. Задорожнього, але його трагічна передчасна загибель призупинила розвиток відповідного провідного напряму вітчизняної правової доктрини. Метою статті є встановлення, з урахуванням приписів універсального міжнародного права та відповідної колективної і двосторонньої договірної бази, специфіки чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах російської агресії, що триває, та напрацювання відповідних рекомендацій для органів державної влади. При цьому питання впливу ситуації міждержавного конфлікту на застосування двосторонніх угод слід відрізняти від проблематики застосування таких угод на тимчасово окупованих територіях сторонами конфлікту та використання двосторонніх угод для отримання у межах конфлікту політико-правових переваг. У висновках зазначається, що сучасне універсальне міжнародне право не має імперативно визначеного підходу до аспектів чинності міжнародних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. механізми припинення, призупинення, виходу з договору варто оцінювати з урахуванням застереження ст. 73 цієї конвенції, яка передбачає додаткову диспозитивність дій держави щодо власних договорів в умовах збройного конфлікту. Схвалені Комісією з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй у 2011 р. Статті про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів мають характер доктринального регулятора та становлять інтерес насамперед у міркуваннях щодо особливостей ситуацій агресії та самооборони, а також стосовно переліку предметів угод, що не підлягають припиненню в умовах конфлікту. Така ситуація залишає певний обсяг дискреційних дій України щодо констатації чинності або втрати чинності окремих категорій двосторонніх угод із РФ. Практика України щодо припинення двосторонніх та колективних угод через російську агресію є сталою. При цьому процедури виходу України з двосторонніх договорів із РФ залишаються занадто бюрократизованими, а тому надмірно повільними. Наразі ситуація конфлікту у переважній більшості випадків розглядається Україною найімовірніше як фактор, який впливає на ситуацію застосування договору, аніж як підстава його припинення чи призупинення. Ситуація міждержавного конфлікту практично не вплинула на ситуацію дотримання і виконання Україною колективних та універсальних угод, за винятком угод Співдружності Незалежних Держав.
11
Василенко, П. "Колективні договори: аналітичний огляд". Праця і закон, № 24 (2005): 6–7.
Знайти повний текст джерела
12
Чеховська, І. В. "НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНИХ БУДИНКІВ". Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика), № 3-4 (27 листопада 2018): 49–59. http://dx.doi.org/10.33244/2521-1196.3-4.2018.49-59.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено генезис формування та розвитку законодавства, що регламентує діяльність об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Визначено основні недоліки правового регулювання діяльності об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. Проаналізовано переваги такої моделі договірних відносин щодо надання комунальних послуг у багатоквартирному будинку, як договір з об’єднанням співвласників багатоквартирних будинків як колективним споживачем. Виокремлено ризики функціонування об’єднання співвласників багатоквартирних будинків: організаційні; правові; фінансові; кадрові; морально-психологічні; корупційні. Запропоновано напрями удосконалення правового регулювання діяльності об’єднань співвласників багатоквартирних будинків.
13
Vonsovych, O. S. "Зовнішній вимір безпекової політики України". Grani 18, № 10 (27 липня 2015): 69–73. http://dx.doi.org/10.15421/1715197.
Повний текст джерелаАнотація:
Дослідження зовнішнього виміру безпекової політики України обумовлено необхідністю аналізу сучасного стану відносин з такими організаціями як Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація договору про колективну безпеку, а також відносин в рамках Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони Європейського Союзу. Європейська інтеграція України означає включення її в світовий простір безпеки з країнами, з якими вона поділяє спільні цінності та принципи, не виключаючи при цьому співпраці в тому обсязі, що відповідає базовим національним інтересам України з країнами, які входять до інших систем колективної безпеки. Доведено, що діяльність Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ є важливим внеском в процес мирного вирішення конфліктних протиріч, а також допомагає розвивати демократичні принципи та засади зовнішньої політики. Визначено, що подальший розвиток конструктивного співробітництва нашої держави з Консультативною Місією ЄС в рамках СЄПБО надасть можливість покращити та підвищити рівень захищеності національних кордонів від зовнішніх викликів та загроз, а також допоможе пришвидшити процес інтеграції до європейського простору безпеки. Акцентовано увагу на тому, що на сьогоднішній день (з огляду на стан відносин з Росією) подальше співробітництво з ОДКБ може негативним чином позначитись на загальній безпековій ситуації в Україні і призвести до ще більшої напруженості у відносинах з Російською Федерацією.
14
Божко, С. О. "Деякі актуальні проблеми діяльності Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ)". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 114, (ч. 1) (2013): 11–23.
Знайти повний текст джерела
15
Ілларіонова, С. І. "Колективно-договірне регулювання трудових відносин та їх шляхи вирішення". Соціальне право, Вип. № 1 (2018): 78–85.
Знайти повний текст джерела
16
Гарат, Р. М. "Роль місце Організації договору про колективну безпеку в системі міжнародних регіональних організацій". Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Міжнародні відносини, № 20 (217) (2011): 82–87.
Знайти повний текст джерела
17
Смирнова, К. В. "Колективна самооборона в статуті ООН та в Лісабонському договорі про Європейський Союз". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 99, ч. 1 (2011): 80–84.
Знайти повний текст джерела
18
Тараненко, М. Г., та М. М. Тараненко. "КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА 1710 РОКУ ЯК ПЕРШОДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2 (31 серпня 2021): 23–30. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.867.
Повний текст джерелаАнотація:
Тараненко М. Г., Тараненко М. М. Конституція Пилипа Орлика 1710 року як першоджерело розвитку конституціоналізму в Україні. - Стаття.
У статті проаналізовано основні причини розробки першого вітчизняного конституційного акта - Конституції Пилипа Орлика 1710 року (Договори і Поста- новлення прав і вольностей Війська Запорозького), показано сутність цього видатного політико-правового документа, його значення в боротьбі українського народу за власну національну державність. Заслуговує на увагу детальне висвітлення реальних умов, у яких опинилася українська козацька еміграція після поразки короля Карла ХІІ в Полтавській битві 1709 року.
Після смерті гетьмана І. Мазепи козацьку старшину турбувало вирішення значного кола наболілих питань, що й стало основною причиною розроблення суспільного договору між нею та новобраним гетьманом. У проведеному дослідженні доведено, що Конституція 1710 року не була персональним витвором гетьмана в екзилі П. Орлика, а колективною думкою представників першої української політичної еміграції: козацької старшини, запорожців і представників рядового козацтва, які виступали проти антидемократичної самодержавної форми правління в Україні гетьмана І. Мазепи. Особлива увага приділялася усуненню економічних та корупційних зловживань гетьмана та козацької еліти як одній із найбільш гострих проблем, що потребувала негайного вирішення. У статті детально аналізуються преамбула й усі 16 статей Конституції, які за своїм змістом можна об’єднати в 4 окремі розділи: загальноукраїнські завдання, проблеми запорозького козацтва, організація державного правління Гетьманщини та заходи проти соціально-економічних зловживань у Гетьманщині. У дослідженні дається оцінка, підкреслюється значення Конституції 1710 року в розвитку політико-правової думки України XVIII століття і подальшому будівництві Української козацької республіки. Важливо, що основні положення першого українського конституційного акта, на відміну від інших тогочасних європейських держав, де панував абсолютизм, заклали міцні основи представницького вряду- вання та парламентаризму, створювали широкі можливості для запровадження в Україні республіканської форми правління.
19
Бобко, У. П. "Колективні договори як механізм адміністративно-правового захисту інтересів територіальних громад у сфері користування надрами". Адміністративне право і процес, № 1 (7) (2014): 104–13.
Знайти повний текст джерела
20
Васильєва, В. В. "РОЛЬ ПРОФСПІЛКИ В ТРУДОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВИБОРНОГО ПРАЦІВНИКА". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (40) (4 лютого 2021): 169–75. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-40-2-169-175.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена ролі профспілки в правовому регулюванні трудової діяльності виборного працівника. Проаналізовано вимоги до статутів профспілкових організацій всіх рівнів, зокрема, звертається увага на організаційну структуру профспілки, повноваження її організацій, виборних органів, порядок формування їх складу. Звертається увага на зміну умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності виборних працівників, які є членами виборних профспілкових органів.
Авторкою зазначається, що формування виборних профспілкових органів, контрольно-ревізійних комісій здійснюється знизу доверху через висування кандидатур та обрання їх безпосередньо на зборах, конференціях, з’їзді або прямим делегуванням, згідно з встановленою відповідним органом нормою для кожної профспілкової організації, з правом відкликання та заміни на вимогу відповідного органу або організації, яка делегує кандидатуру. Інколи представники організацій роботодавців не визнають право працівників брати участь в управлінні підприємствами будь-якої форми власності через своїх представників. Якщо на підприємстві діє кілька первинних профспілкових організацій, представництво колективних інтересів працівників підприємства щодо укладення колективного договору здійснюється об’єднаним представницьким органом у порядку, визначеному частиною другою статті 12 КЗпП. При цьому мають бути враховані гарантії для осіб, обраних у зазначені вище виборні органи, повноваження яких унормовані статтями 247–251 КЗпП, особливо статтею 252 КЗпП. Зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є (частина друга ст. 252. Таким чином, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату цьому працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини.
Ключові слова: профспілкова організація, виборний працівник, трудові відносини, трудовий колектив, трудове законодавство.
21
Melnyk, Sergii. "APPROACHES TO COLLECTIVE-CONTRACTUAL REGULATION OF SOCIAL AND LABOR RELATIONS IN UNIVERSITIES AS AUTONOMOUS INSTITUTIONS OF THE NON-FINANCIAL CORPORATE SECTOR." Educational Analytics of Ukraine, no. 3 (2019): 42–56. http://dx.doi.org/10.32987/2617-8532-2019-3-42-56.
Повний текст джерела
22
Zvezdova, Olesia, та Alona Mokryak. "Еволюція публічної дипломатії НАТО". Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI, № 02 (15 січня 2021): 76–83. http://dx.doi.org/10.26693/ahpsxxi2020.02.076.
Повний текст джерелаАнотація:
У сучасних умовах публічна дипломатія стає важливим структурним компонентом стратегії провідних акторів світової політики, до числа яких належить Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Можна виділити кілька періодів, для кожного з яких характерні свій блок цілей і завдань публічної дипломатії, спрямованість їх розвитку відповідно до еволюції стратегічних установок блоку як моделі забезпечення колективної безпеки, такі як період холодної війни, період безпосередньо після закінчення холодної війни (або «період партнерства і співпраці» за термінологією НАТО) і період глобалізації (або «період нових умов безпеки після 11.09.2001» за термінологією НАТО).
Публічна дипломатія НАТО включає сукупність форм і методів, сил і засобів пропаганди, а також способів групового спілкування, використовуваних для роз’яснення політики НАТО, сприяння у проведенні військових операцій і вирішенні інших завдань. Дана діяльність спрямована на формування «правильного розуміння» цільовими аудиторіями практичних кроків НАТО з підтримки стабільної обстановки у кризових регіонах, що виключає прояв ворожості з боку місцевого керівництва та населення щодо військовослужбовців блоку.
23
Соцький, А. "Загальна характеристика суб’єктів індивідуальних трудових правовідносин". Юридичний вісник, № 1 (31 липня 2020): 109–16. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1567.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена суб'єктам індивідуальних трудових правовідносин, якими своєю чергою є працівник і роботодавець, що мають трудову правосуб'єктність. Зазначені правовідносини виникають між ними з приводу трудової діяльності працівника. Роботодавець виступає основним суб'єктом індивідуальних і колективних трудових правовідносин.
Зазначаємо, що в законодавстві України відсутнє єдине, узгоджене в усіх галузях законодавства поняття «роботодавець». У чинному КЗпП цей термін не вживається взагалі. В одних законодавчих актах роботодавцем визнається власник або уповноважений ним орган, в інших - підприємство, установа, організація. Є суперечності між Господарським і Цивільним кодексами України щодо тих організаційно-правових форм, у яких може здійснюватися господарювання, і юридичних осіб. Навіть у суміжних галузях - трудовому праві й праві соціального забезпечення це визначення відрізняється.
У нормативно-правових актах є низка значних розбіжностей щодо визначення поняття «працівник», що своєю чергою свідчить про неналежне нормативне регулювання, а саме про відсутність впорядкування в нормативно-правовому матеріалі.
Працівник є однією зі сторін трудового договору. Відповідно до законодавства працівник визначається як фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі й організації незалежно від форми власності та виду діяльності або у фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. Звідси, виокремлюючи у працівника як суб'єкта й однієї зі сторін трудових правовідносин основні характеристики, варто зауважити, що саме набуття статусу суб'єкта трудових правовідносин починається з моменту укладення трудового договору.
Відзначено, що основні трудові права закріплені в трьох групах актів: 1) міжнародно-правові акти всесвітнього рівня (акти ООН, Міжнародної організації праці - МОП);
2) акти регіонального рівня (акти Ради Європи, Європейського Союзу, інших регіональні акти організацій);
3) акти національного законодавства, якими встановлено гарантії здійснення й захисту основних трудових прав.
24
Козаков, Володимир, та Олександр Лук’янюк. "ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ". Public management 20, № 5 (29 грудня 2020): 124–34. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-5(20)-124-134.
Повний текст джерелаАнотація:
Обґрунтовано особливості функціонування державно-громад- ської комунікації у сфері захисту прав споживачів та наданні практичних рекомендацій щодо їх впровадження у практику демократичного врядуван- ня в Україні. Особливу увагу приділено аналізу концепції державної по- літики у сфері захисту прав споживачів, а також напрямів удосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства у захисті прав спожива- чів. Визначено, що на противагу звичної практики державного управлін- ня, яка спирається на ієрархії та передбачає безумовне виконання наказів та розпоряджень, головними параметрами публічно-комунікативної сфери (публічна політика, публічне врядування, публічна комунікація) стають зго- да і договір. Традиційна адміністративно-управлінська діяльність приділяє переважно увагу праву та регламентам, публічно-комунікативна — нормам, колективним рекомендаціям, цінностям, пропозиціям, моральним угодам.
Змінити існуючу піраміду влади, зробити її відповідальною за розпоря- дження суспільними справами, а не бути розпорядником власності грома- дян, їхньої життєвої долі, загальнонародних ресурсів, — це сучасний шлях організації влади, реальний механізм її демократизації, підконтрольності суспільству і справжнього самоврядування. З’ясовано, що запорукою успі- ху для досягнення високих стандартів якості життя є співпраця державних органів, громадських організацій та споживачів. Споживчій культурі необ- хідно привчати дітей змалечку, адже належна якість товарів та послуг — це не тільки безпека для життя та здоров’я, а й повага до гідності людини.
Доведено, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудову- ватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі– керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єк- тних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної”, що передбачає як головну демокра- тичну процедуру “діалогову комунікацію” державної влади і “вільної гро- мадськості”. Головна “відмінність діалогової моделі полягає в тому, що вона припускає своєрідну “горизонтальну рівність” учасників інформаційного обміну, на противагу “вертикальному” принципу “керівництва-підпорядку- вання”, властивого для моделі “віщання”.
25
Kostiuk, O. A. "Відносини Україна–НАТО у російській суспільно-політичній думці у 1990-х рр." Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 10(138) (26 січня 2017): 106. http://dx.doi.org/10.15421/1716113.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню ставлення російської суспільно-політичної еліти до військово-політичного співробітництва України та НАТО впродовж 1990-х років. Розглядаються питання, що стосуються внутрішньополітичної дискусії, яка виникла в РФ навколо політичного та військового співробітництва України з Північноатлантичним альянсом. Визначено, що Україна та Російська Федерація після розпаду СРСР налагоджували політичні контакти з НАТО з метою взяти участь у формуванні системи колективної безпеки в Європі. Для України співпраця з Північноатлантичним альянсом також давала можливість посилення національної безпеки. Визначено, що ставлення російського політикуму до співпраці України з НАТО змінювалось та залежало від участі України в інтеграційних проектах, ініційованих Російською Федерацією. Небажання України брати участь у спільних із Росією силових структурах у рамках СНД, на тлі співпраці з НАТО, більшість російського політикуму розцінювали як елемент ворожої політики сусідньої держави. Доведено, що політика розширення НАТО на терени Центрально-Східної Європи здійснювала вплив на перебіг українсько-російських відносин. Обґрунтовано тезу про те, що політика зближення України з НАТО стала одним із головних аргументів противників підписання українсько-російського двостороннього Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Проведення спільних військових навчань, поглиблення політичної співпраці України з НАТО у російському політикумі розцінювались як прямий виклик безпеці Росії. Робляться висновки про те, що політичні контакти України з НАТО постійно перебували на порядку денному українсько-російських відносин та викликало особливий інтерес з боку суспільно-політичного середовища РФ.
26
РАБІНОВИЧ, ПЕТРО. "Явища права: потребова інтерпретація". Право України, № 2019/06 (2019): 175. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-175.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу низки фундаментальних аспектів плюралістичності праворозуміння. Зокрема, спираючись на результати унікального етимолого-правового дослідження, проведеного на початку 2000-х років на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, виявлено понад десяток різноманітних соціальних явищ, стосовно яких і донині використовується термін “право”. До них належать: свобода людини, тобто простір здійснення можливостей людської поведінки (діяльності); справедливість як оцінювана щодо тих чи інших суб’єктів суспільства певна властивість суспільних явищ, зокрема людських вчинків; правила (норми) різноманітного походження стосовно людської поведінки, зокрема й звичаї і традиції; частина моралі; лише такі норми поведінки, які тими чи іншими суб’єктами вважаються справедливими; норми поведінки, встановлені саме державою, її органами чи посадовими особами; угоди (договори) учасників суспільних відносин; суспільні відносини певного виду; комунікація (дискурс) між суб’єктами; вимоги (домагання) суб’єктів щодо надання їм певних благ, цінностей, звернені до суспільства, держави чи до інших осіб; можливості задоволення людських потреб та інтересів учасників суспільних відносин; інтереси соціальних груп або усього суспільства, захищені державою чи ж іншою публічною владою; балансування (“зважування”) між собою інтересів людей та їхніх груп; почуття, переживання, емоції учасників суспільних відносин. З’ясовуються основні причини плюралізму праворозуміння (соціальні та гносеологічні). Виявляється та спільна риса зазначених явищ, наявність якої дає змогу зацікавленим суб’єктам відображати їх одним і тим самим термінопоняттям – “право”. Такою рисою є здатність відповідних явищ сприяти задоволенню потреб та інтересів тих чи інших суб’єктів суспільства (чи то індивідуальних, чи то колективних). У підсумку резюмується, що за такого методологічного – так званого потребового – підходу правом слід вважати можливості задоволення певних людських потреб, котрі необхідні для існування і розвитку учасників суспільного життя,зумов лені досягнутим рівнем розвитку конкретно-історичного соціуму та забезпечені соціальними обов’язками його відповідних суб’єктів.
27
Телешецький, О. І. "ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТЕОРІЇ НЕЙТРАЛІТЕТУ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 505–10. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.56.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що нові види конфліктів в різ- них регіонах світу жодна країна не може повністю говорити про свою аб- солютну безпеку, при цьому виникають нові виклики, які не можуть бути вирішені країнами самостійно, а вимагають їх спільної взаємодії з держа- вами свого регіону. Колективна робота над зовнішніми загрозами довела свою ефективність, створення Ліги Націй, а потім і Організації Об’єднаних Націй в чому знизило і навіть запобігло рівень загроз, як і поява нових вог- нищ військової активності, але і ці організації не можуть повністю забез- печити державам безпеку і мир. Формою підтримки світової безпеки у світі залишається політика нейтралітету. Нейтралітет є міжнародно-право- вим інститутом, комплексом заходів щодо захисту держави від економіч- них, географічних і політичних наслідків воєн, а також від агресії експан- сіоністської налаштованих держав. За першим поняттям, «нейтралітет», непричетність до боротьби за життя і домінування, був тимчасовим політичним фактором, був неможливим як правовий статус. Держава не могла відмовитись від боротьби за виживання так само, як і людина. Про- те, з плином часу після світових воєн, великої кількості жертв та низки економічних наслідків воєн інститут нейтралітету набував все більшої ваги. Стаття розкриває основні етапи становлення та розвитку політики нейтралітету в європейському регіоні. Автор досліджує головні історичні передумови, які зумовлюють становлення нейтралітету з бажаного зов- нішньополітичного курсу в закріплений міжнародними нормами і догово- рами статус. Стаття висвітлює основні види нейтралітету в Європі, а саме озброєний нейтралітет, або нейтралітет під час війни, і постійний нейтралітет. Автор аналізує основні сучасні тенденції розвитку нейтралі- тету на прикладі Швейцарії. Період позитивізму характеризувався змен- шенням авторитету церкви. Саме в цей період у рамках галузі морського права виникли технічні правила нейтралітету, які знайшли своє найбіль- ше розроблення. У перші дні фіксованої європейської цивілізації на північ від Альп приватні репресії були нормальним способом вирішення суперечливих тверджень про право. Теорія «справедливої війни» за феодальної політичної організації створила природний закон репресій, забравши назад те, що було несправедливо відібрано іншим, доступним для рівних у феодальному мас- штабі майже на всіх рівнях.
28
Koldov, Yehor. "EU COLLECTIVE SECURITY AGREEMENT: PROBLEMS AND REGULATION." Young Scientist 4, no. 68 (2019). http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2019-4-68-31.
Повний текст джерела
29
Голопатюк, Л. "Перспективи і сценарії розвитку НАТО в глобальній системі міжнародних відносин". Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського, 3 червня 2021, 46–51. http://dx.doi.org/10.33099/2304-2745/2021-1-71/46-51.
Повний текст джерелаАнотація:
На тлі подій останнього десятиліття в царині безпекової ситуації вже став очевидним сценарій, який передбачає повернення НАТО до більш рішучих кроків у вирішенні питань колективної оборони та безпеки.
Відмова ж від такої перспективи, з урахуванням вже розгорнутих підрозділів збройних сил країн-членів Альянсу на території країн Східної Європи, перш за все, Польщі, Румунії та країнах Балтії, призведе до уявлення (якщо не впевненості) в неповноцінності тих заходів, які вживаються, та ствердження, що НАТО не готове до дій в глобальному плані.
Для України в її прагненні щодо набуття членства в Альянсі, дуже важливим є з високою долею вірогідності передбачити воєнно-політичний розвиток НАТО та, з урахуванням таких прогнозів, сформулювати напрями своєї політики, включаючи питання військової співпраці по відношенню до Організації Північноатлантичного Договору.
Дана стаття є продовження дискусії, яка запропонована авторами публікації “Майбутнє Північноатлантичного Альянсу в умовах невизначеності та складного геополітичного оточення” стосовно майбутнього місця НАТО в глобальній системі міжнародних відносин, де проведений аналіз бачення розвитку Організації Північноатлантичного договору на довгострокову перспективу. І фактично є спробою спрогнозувати напрями політики Альянсу, міжнародну ситуацію, та воєнно-політичну обстановку в цілому, відповідно до запропонованих сценаріїв. Вірогідність та, у підсумку, успішність реалізації одного із зазначених сценаріїв, залежить від низки стратегічних факторів.
В статті проведено аналіз найбільш вірогідних сценаріїв розвитку НАТО, а саме: “євроцентричне НАТО”, “глобальне НАТО”, “гнучке НАТО”. Проаналізовано кожний з наведених сценаріїв, визначені всі позитивні і негативні його сторони та наслідки. Також важливим є значення кожного із сценаріїв на політику України. Найбільш сприятливим для більш ґрунтовного співробітництва та надання Україні необхідної підтримки виділяється сценарій “гнучке НАТО”.
30
Андріянова, Н., Л. Голопатюк, Г. Коваленко та М. Шпура. "НАТО та світова пандемія: від невизначеності до плану дій". Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського, 25 листопада 2021, 64–69. http://dx.doi.org/10.33099/2304-2745/2021-2-72/64-69.
Повний текст джерелаАнотація:
Світова пандемія, викликана вірусом COVID-19 вже майже два роки продовжує вирувати в країнах світу. Без сумніву, пандемія стала безпрецедентним викликом всьому світу і її наслідки ще довго будуть мати вплив та відображатися як на сферах життя окремих країн, так і напрямах політики, яка реалізовуватиметься міжнародними організаціями, в тому числі Організацією Північноатлантичного договору.
Питання дослідження впливу світової пандемії на діяльність НАТО є абсолютно новим як для зарубіжних та і вітчизняних науковців.
Беручі до уваги безпрецедентність такого рівня пандемії НАТО виявилося не готове до оперативної протидії поширенню зазначеного вірусу. Проте, керівництву Альянсу знадобився короткий термін, щоб розпочати реагування на новий виклик за провідної ролі Стратегічного командування НАТО з Трансформації.
В статті на основі проведеного аналізу було визначено пріоритети діяльності Альянсу:
- забезпечення зниження рівня ризику зараження вірусом персоналу;
- збереження (підтримання) належного рівня ефективності роботи;
- поступова, але наполеглива адаптація до нових умов.
Визначені основні заходи, що проводяться та сплановані в НАТО на боротьбу зі світовим викликом:
Інституційний ‑ пов’язаний зі змінами в процедурах прийняття рішень стратегічного рівня на рівні голів держав та урядів;
Організаційний ‑ стосується змін в практичній площині діяльності Альянсу, включаючи заходи освіти та підготовки, спільні військові навчання, проведення операцій та здійснення планових ротацій розгорнутих контингентів;
Інформаційний ‑ охоплює як заходи, спрямовані на оперативне й неупереджене інформування широкого загалу стосовно пандемії, так і на протидію пропаганді, розгорнутій певними країнами з метою дискредитації НАТО, як єдиної міжнародної організації, здатної забезпечити колективну оборону для країн-її членів. Особлива увага і зусилля зосереджуються, зокрема, на протидії кампанії дезінформації і звинувачень з боку Російської Федерації.
Проведене дослідження доводить, що незважаючи на масштабність і наслідки пандемії COVID-19, НАТО внесло свій вклад у її приборкання і продемонструвало здатність діяти в кризових умовах.