Статті в журналах з теми "Дипломатична служба України"
Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Дипломатична служба України.
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-23 статей у журналах для дослідження на тему "Дипломатична служба України".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Палагусинець, Ростислав. "РЕТРОСПЕКТИВНЫЙ АНАЛИЗ КАДРОВОГО ПОТЕНЦИАЛА ДИПЛОМАТИЧЕСКОЙ СЛУЖБЫ ЗА ПЕРИОД 2017-2020 ГОДОВ". SWorldJournal, № 06-05 (30 грудня 2018): 105–19. http://dx.doi.org/10.30888/2663-5712.2020-06-05-025.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується дипломатична служба України як один із важливих структурних елементів в системі органів державного управління України у сучасних міжнародних відносинах . Оцінено систему дипломатичної служби України на сучасному етапі, яка проходить
2
Палагусинець, Ростислав. "РЕТРОСПЕКТИВНЫЙ АНАЛИЗ КАДРОВОГО ПОТЕНЦИАЛА ДИПЛОМАТИЧЕСКОЙ СЛУЖБЫ ЗА ПЕРИОД 2017-2020 ГОДОВ". SWorldJournal, № 06-05 (30 грудня 2018): 105–19. http://dx.doi.org/10.30888/2410-6615.2020-06-05-025.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджується дипломатична служба України як один із важливих структурних елементів в системі органів державного управління України у сучасних міжнародних відносинах . Оцінено систему дипломатичної служби України на сучасному етапі, яка проходить
3
Федчишин, С. А. "Оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби України: пропозиції щодо вдосконалення". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (4 вересня 2020): 131–37. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).580.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби України. Підкреслено, що оцінювання результатів службової діяльності є важливим інститутом, від належної організації та правового регулювання якого залежить забезпечення професіоналізму й ефективності дипломатичної служби України. Проаналізовано сучасний стан правового регулювання оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби. Звернуто увагу на окремі неузгодженості положень Законів «Про державну службу» та «Про дипломатичну службу». Необхідним є внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення оцінювання результатів службової діяльності державних службовців» від 23 серпня 2017 р. та врегулювання в ній у межах окремого розділу особливостей оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби. Підкреслено, що вдосконалення оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби має відбуватися з урахуванням передового зарубіжного досвіду. Зроблено висновок, що можливим напрямом удосконалення цього інституту може стати запровадження додаткового оцінювання комісією тих посадових осіб дипломатичної служби, які отримали відмінну або негативну оцінки. Комісійний розгляд сприятиме об'єктивному оцінювання та прийняттю рішень, гарантуванню прав посадових осіб дипломатичної служби, зміцненню їх мотивації до розвитку. Важливого значення має виважений підхід до врегулювання статусу такої комісії, особливостей її організації з урахуванням специфіки дипломатичної служби, включення до неї представників громадськості. У статті підкреслено, що запровадження комісійного оцінювання у дипломатичній службі не вирішить всіх проблем у цій сфері та має бути доповнене комплексом інших заходів, одним із яких повинен стати перегляд наслідків виставлення тих чи інших оцінок.
4
Сурай, Інна. "ПУБЛІЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ: ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД". Науковий вісник: Державне управління, № 2(8) (30 червня 2021): 111–32. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-2(8)-111-132.
Повний текст джерелаАнотація:
Для сучасної України багато викликів державотворення були надзвичайно складними через відсутність наукових розробок та досвіду у сфері демократичного урядування. До не розроблених, а також досліджуваних у певних ідеологічних рамках, питань, належав також інститут публічної служби. Установлено, що і сьогодні термін “публічна служба” в Україні в науковій літературі застосовується із застереженнями, побіжно, уривками і фрагментарно, в загальному сенсі. Аналіз досліджень і публікацій свідчить, що більшість сучасних науковців указують на необхідність унормування в Україні публічної служби та чіткого окреслення її складових, при цьому схиляючись до інституційного (інституціонального) підходу. Мета статті – за інституціонального підходу визначити складові публічної служби України. Основним методом проведеного дослідження є критичний аналіз попередніх досліджень науковців, а також нормативно-правових актів щодо публічної служби України. Проведений нами аналіз підтверджує, що в сучасній Україні для визначення поняття та складових елементів публічної служби найбільш раціональним є інституційний (інституціональний) підхід, який обмежує сферу публічної служби рамками публічної адміністрації (інституції). З 2005 р. (вперше на законодавчому рівні) у Кодексі адміністративного судочинства України визначено поняття “публічна служба”, яке до 2020 року вже зазнало змін, проте вони не розкрили повністю сутність публічної служби. За результати проведеного дослідження за інституціонального підходу до публічної служби як інтегрованого інституту пропонується включити такі служби: політичну, парламентську, суддівську, прокурорську, правоохоронну, військову, державну, дипломатичну, службу в органах місцевого самоврядування, сервісну. При цьому зауважимо, що не варто виокремлювати у понятті «публічна служба»: альтернативна (невійськова) служба, патронатна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, інша державна служба. Установлено, що нагальною потребою є розробка рамкового Закону України про публічну службу, та конкретизація, відповідно до нього, усіх аспектів функціонування окремих служб. У перспективі слід провести поглиблені наукові дослідження публічної служби за інституціонального підходу та напрацювати проекти відповідних законів України.
5
Палагусинець, Ростислав. "ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ ТА ЗАХИСТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ". Public management 25, № 5 (29 грудня 2020): 182–95. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-182-195.
Повний текст джерелаАнотація:
Розглядаються основні аспекти, пов’язані з характеристикою та аналізом пріоритетів розвитку та захисту інтелектуального капіталу дипло- матичної служби в Україні. Проаналізовано основні тлумачення зарубіжних вчених щодо поняття інтелектуального капіталу та його основних складових, у тому числі в контексті інтелектуального капіталу дипломатичної служби. Детально зазначено пояснення кожної складової інтелектуального капіта- лу та зроблено висновок, що незважаючи на розбіжності в понятті інтелек- туального капіталу, зарубіжні вчені ідентично оцінюють роль та значення цієї складової в роботі, в тому числі і дипломатичної служби. Визначено, що людський капітал займає основну частину інтелектуального капіталу ди- пломатичної служби в Україні. Проведено аналіз зарубіжного досвіду щодо законодавчого забезпечення роботи дипломатичної служби в країнах Євро- пейського Союзу, зокрема в Литві та Болгарії. Обґрунтовано, що використо-вуючи моделі та підходи зарубіжних країн Європейського Союзу, як прикла- ди, можна збудувати якісну законодавчу базу в Україні, яка буде стосуватися зокрема інтелектуального капіталу та його ролі в роботі дипломатичної служби. Детально проаналізовано нормативно-правову базу щодо захисту ін- телектуального капіталу в Україні, виокремлено основні форми захисту прав інтелектуального капіталу, надано детальну характеристику кожної з даних форм та порядку дій у випадку порушення права на інтелектуальний капі- тал державних службовців, зокрема дипломатичних працівників Міністер- ства закордонних справ України. Окремо проілюстровано, що кількість бю- джетних працівників дипломатичної служби не планується збільшуватися в найближчі 2 роки (до 2022 року включно). На основі проведеного аналізу та характеристики інтелектуального капіталу дипломатичної служби зроблено висновок, що Закону України “Про дипломатичну службу” № 7322 потребує певних доопрацювань, зокрема до нього мають бути включені чіткі правила, які забезпечують захист інтелектуальної власності дипломатичної служби в Україні, беручи до уваги практику деяких країн Європейського Союзу.
6
Федчишин, С. А. "Вимоги до осіб, які претендують на вступ на дипломатичну службу України". Актуальні проблеми держави і права, № 86 (23 вересня 2020): 235–45. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2451.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена визначенню вимог, які встановлюються до претендентів на вступ на дипломатичну службу України, аналізу сучасного стану їх законодавчого регулювання. Підкреслено, що вимогами до претендентів на вступ на дипломатичну службу є вимоги до здатності осіб у межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов'язків, навчання, професійного й особистісного розвитку. Правове регулювання вимог до претендентів на вступ на дипломатичну службу здійснюється низкою нормативно-правових актів, основу яких становлять закони «Про державну службу» та «Про дипломатичну службу». Вимоги до осіб, які претендують на вступ на дипломатичну службу, залежно від їхньої спрямованості поділені на групи: 1) службові -вимоги до особи, яка має намір реалізувати право на державну службу. Вони встановлюються безвідносно до посади, яку бажає зайняти особа, а дотримання їх у сукупності дозволяє вступити на державну (дипломатичну) службу; 2) посадові - вимоги, що встановлюються залежно від посади, зайняти яку претендує особа: а) загальні - вимоги, що встановлюються до претендентів на зайняття посад державної служби (зокрема, посад дипломатичної служби) та передбачаються Законом «Про державну службу»; б) спеціальні - встановлюються виключно до претендентів на зайняття посад дипломатичної служби, зумовлені специфікою дипломатичної служби, передбачаються Законом «Про дипломатичну службу». Забезпечення професіоналізму й ефективності дипломатичної служби України безпосередньо залежить від законодавчого визначення вимог до осіб, які претендують на вступ на службу, належного наукового обґрунтування цих вимог. Важливим напрямом удосконалення законодавства про дипломатичну службу має стати розроблення й ухвалення підзаконних нормативно-правових актів, які б деталізували особливості окремих спеціальних вимог, що визначені Законом «Про дипломатичну службу».
7
Chekalenko, L. D. "Американська та британська системи підготовки дипломатів". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (10 жовтня 2019): 145–53. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.05.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Дипломатія є найважливішим елементом державної політики і державної служби. Від якісної підготовки дипломатів і системи дипломатичної служби залежать кардинальні питання реалізації зовнішньополітичних інтересів будь-якої держави, зокрема й України.
Метою статті є розкриття сучасної схеми підготовки британських та американських дипломатів. Аналізуються структурні складові дипломатичних шкіл Великої Британії та США, державні документи, присвячені зазначеній царині, визначення навчальних дисциплін тощо.
Наукова новизна статті полягає в аналізі й опануванні найкращими методологічними зразками реалізації системи навчання британської та американської дипломатії.
Висновки стосуються шляхів оволодіння методикою розв’язання найгостріших завдань, що постають перед сучасною дипломатією провідних країн світу, що можуть бути враховані й успішно застосовані в українській дипломатичній сфері.
Не зважаючи на «молодість» організованої дипломатичної системи навчання у Великій Британії і солідний досвід дипломатичної підготовки в США, обидві моделі, хоча вони і відрізняються рівнем прискіпливості у ставленні до опанування практичними навичками дипломатів, можуть становити інтерес для України.
Особливої уваги заслуговує досвід короткострокових відряджень дипломатів-практиків до вищих учбових закладів як у ролі викладачів, так і в якості слухачів, що забезпечує поінформованість дипломатів щодо сучасного стану політики та економіки своєї держави. Це буде корисним з огляду на те, що довгострокове перебування за кордоном часто призводить до втрати ініціативності й обізнаності, інколи до «обростання» непотрібними зарубіжними схемами і контактами, формує відчуття відірваності від українських реалій.
8
САВЧУК, Андрій, та Ігор ЦЕПЕНДА. "ПІДГОТОВКА ДИПЛОМАТИЧНИХ КАДРІВ У ДЕРЖАВАХ ВИШЕГРАДСЬКОЇ ЧЕТВІРКИ (1991–2004 рр.): ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ". Східноєвропейський історичний вісник, № 19 (30 червня 2021): 191–203. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233840.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження полягає у розкритті передумов становлення та розвитку дипломатичних систем і підготовки дипломатичних кадрів у державах Вишеградської четвірки (V 4) у 1991–2004 рр. Методологія дослідження. В основі методології дослідження лежать принципи історизму, об'єктивності, системності, науковості, а також використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українські та зарубіжній науці розглянуто передумови становлення дипломатичних систем та підготовки дипломатичних кадрів у державах V 4 (1991–2004 рр.) в органічній єдності, виокремлено групи зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливали на ці процеси, проаналізовано особливості становлення та розвитку дипломатичних систем та підготовки відповідних фахівців у кожній з держав V 4. Висновки. Виокремлені чинники, які впливали на формування та розвиток дипломатичних систем та підготовку дипломатичних кадрів у державах V 4 (1991 – 2004 рр.), умовно згруповано в зовнішні (макрочинники: розпад Радянського Союзу, падіння Берлінської стіни, крах комуністичного режиму, набуття незалежності та суверенітету Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, організація дипломатичних служб цих держав, зміцнення власного іміджу на міжнародному рівні, участь держав у міжнародних структурах, міжнародна політика, освітні ініціативи ЄС тощо) та внутрішні (мезо- та мікрочинники: суспільно-політична ситуація в державах V 4, розвиток дипломатичної служби, зовнішньополітичний курс держави, офіційна політика Вишеграду та Болонська система, національна освітня політика кожної з держав, належна нормативно-законодавча база, розвиток вищої освіти у кожній з держав, освітні системи в Радянському Союзі і в Україні, де теж готувалися кадри фахівців з міжнародних відносин, іншомовна освіта як пріоритетна державна політика тощо). Ці групи детермінант взаємопов’язані і творять складну систему, що програмувала створення дипломатичних служб, розвиток дипломатичної освіти у державах V 4.
9
Сегеда, Ольга, та Володимир Смолянюк. "Сучасні процеси цифровізації в дипломатичній службі України та Кувейту". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (23 лютого 2021): 77–88. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.77-88.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто сучасну практику здійснення цифрової дипломатії (ЦД) на прикладі міністерств закордонних справ України та Кувейту. На основі наукової літератури 2019-2020 рр. стосовно досліджуваної проблематики проаналізовано ключові сфери цифровізації в дипломатичних службах згаданих держав, зокрема запровадження консульських онлайн-послуг, здійснення інформаційної роботи та публічної дипломатії, цифровізація освітньої підготовки дипломатів, застосування цифрових інструментів у щоденній дипломатичній практиці тощо. З’ясовано основні фактори активізації застосування ЦД зовнішньополітичними відомствами України та Кувейту. Проаналізовано вплив високих технологій на трансформацію традиційної дипломатії, досліджено цілі, інструментарій та виклики ЦД України та Кувейту, укладено порівняльну таблицю для унаочнення спільних і відмінних рис у здійсненні цифрової дипломатії обох країн.
10
Заболотна, Л. В. "Правове регулювання дипломатичної служби в Україні". Адміністративне право і процес, № 3 (17) (2016): 75–87.
Знайти повний текст джерела
11
Биркович, Т. І. "Особливості формування кадрового резерву дипломатичної служби України". Статистика України, № 4 (2006): 65–69.
Знайти повний текст джерела
12
Palahusynets, R. V. "Деякі аспекти добору кадрів для роботи в дипломатичних службах". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 71–81. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є дослідження основних підходів при формуванні добору кадрів в системі дипломатичної служби з урахуванням інтелектуальної та освітньої характеристик кандидатів.
Наукова новизна статті повʼязана з вивченням механізму створення системи добору кадрів для дипломатичної служби на основі інтелектуальної та освітньої складових як одного з головних підходів імплементації ефективної кадрової політики для формування відповідного кадрового резерву.
Висновки. Сучасні світові глобалізаційні процеси спричиняють формування більш високих вимог до якості дипломатичного персоналу, та, відповідно, підбору висококваліфікованого кадрового резерву. Удосконалення кадрової політики з питань добору кадрів є важливою складовою державного управління в системі дипломатичної служби України. Відповідна процедура повинна забезпечувати обʼєктивне зʼясування як професійних, так і особистісних якостей кандидатів на заміщення вакантних посад, при цьому для формування якісного кадрового резерву необхідно враховувати показники інтелектуального та освітнього рівнів претендентів.
Дієвість процедури добору кадрів може забезпечуватися шляхом застосування системи сучасних та ефективних механізмів, а саме: чіткого планування кадрових потреб системи державного управління відповідно до його пріоритетних сфер; ретельного відбору найбільш обдарованих громадян з використанням сучасних методів та інструментів оцінювання претендентів; забезпечення професійного розвитку претендентів, що перебувають у резерві, його практичної спрямованості; ефективного застосування професійного потенціалу кандидатів, зокрема призначення на відповідні посади у пріоритетних сферах державного управління та супроводження проходження ними державної та дипломатичної служби.
13
Тробюк, Дмитро. "ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЖАНДАРМЕРІЇ ФРАНЦІЇ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У НАЦІОНАЛЬНІЙ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 79, № 1 (21 лютого 2020): 125–36. http://dx.doi.org/10.32453/3.v79i1.101.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проведений аналіз діяльності Національної жандармерії Франції у правоохоронній сфері. У Франції правоохоронні органи функціонують у системі органів виконавчої влади, охоплюючи такі сфери суспільних відносин, як внутрішні справи, фінанси, економіка, оборона тощо. Аналізуючи структуру та організацію правоохоронних органів Франції, слід відмітити, що ця держава, на відміну від Великої Британії, має аж два види національних поліцейських сил: Національну поліцію та Національну жандармерію.До основних функцій, які виконує Національна гвардія України, належать: охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони жит-тя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян. Розвиток та реформація Національної гвардії України у зв’язку з необхідністю розробки нових підходів зумовлює використання кращих іноземних практик щодо забезпечення захищеності громадян та забезпечення публічного порядку. Важлива роль у виконанні цього завдання відводиться підрозділам мобільної жандармерії. Мобільна жандармерія – один із підрозділів Національної жандармерії Франції, який виконує завдання по підтриманню громадського порядку, а саме забезпечення безпеки під час проведення масових заходів, затримання порушників, їх конвоювання, супроводження, захист дипломатичних представництв Франції у інших країнах.На сьогодні проблема ефективної організації охорони громадського порядку підрозділами Національної гвардії України залишається невирішеною, адже існує актуальна необхідність кардинальної перебудови патрульної служби. Французька модель правоохоронних органів має як свої особливі риси, так і загальні характеристики, які притаманні правоохоронним системам багатьох країн Європи. Специфіку жандармерії як особливого військового формування підтверджує те, що Австрія, Іспанія, Італія, Франція, які знижують чисельність своїх збройних сил, чисельність жандармерії навпаки збільшують. Так у Франції побудова служб громадської безпеки характеризується наявністю підрозділів, покликаних посилювати поліцейські функції забезпечення громадського порядку. Запропоновані рекомендації використання досвіду організації служби з охорони громадського порядку Національної жандармерії Франції підрозділами Національної гвардії України.
14
Мота, Андрій. "Адміністративно-правовий механізм ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України". Право України, № 2018/01 (2018): 184. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-184.
Повний текст джерелаАнотація:
Значна кількість мігрантів затримуються органами охорони державного кордону України без будь-яких документів, що посвідчують особу і дають змогу їх ідентифікувати. Способи встановлення персональної інформації про таких осіб є обмеженими та потребують додаткової регламентації. Відповідна правоохоронна діяльність виявилася недостатньо дослідженою, що важливо для забезпечення національної безпеки в умовах існування міграційних загроз. Мета статті полягає у встановленні призначення, юридичної природи та особливостей правової регламентації ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України, а також визначення їх повноважень у процесі охорони державного кордону і контролю в’їзду в Україну, виїзду з України іноземців та осіб без громадянства. У статті використано результати опитування анкетованих у 2017 р. військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України щодо способів, які слід застосовувати для ідентифікації іноземців та осіб без громадянства. Залежно від завдань, які виконують підрозділи охорони державного кордону, аналізуються види ідентифікаційних процедур. Розрізняється ідентифікація під час прикордонного контролю та для забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України. Встановлено, що в законодавстві зазначаються такі ідентифікаційні способи, як перевірка документів та запити до дипломатичних представництв або консульських установ. Персонал органів та підрозділів охорони державного кордону розглядає нерегламентовані засоби ідентифікації (моніторинг інтернет-ресурсів, психологічне спостереження, робота з діаспорами на території країни, соціокультурне порівняння) як додаткову можливість з’ясувати окремі відомості про нелегального мігранта. Запропоновано характеризувати ідентифікацію нелегальних мігрантів як адміністративно-правовий механізм, що дає можливість комплексно врахувати всі аспекти такої правоохоронної діяльності. Удосконалення цього механізму передбачається через збільшення засобів ідентифікації та регламентацію повноважень щодо її здійснення. Перспективи застосування ідентифікаційних методів пов’язані з необхідністю попередити в’їзд на територію України небажаних осіб. Набуватиме поширення біометрична фіксація та її використання в поєднанні з традиційними способами прикордонного контролю.
15
Биркович, Т. І. "Державне управління дипломатичною службою України (1917-1920 рр.)". Держава і право, Вип. 31 (2006): 191–99.
Знайти повний текст джерела
16
Дацків, І. "Організація та функціонування дипломатичної служби України у добу Центральної Ради". Емінак, № 2 (14), т. 1, квітень - червень (2016): 38–43.
Знайти повний текст джерела
17
Матвієнко, В. "На шляху розбудови дипломатичної служби: перші відомства закордоних справ України". Україна дипломатична, Вип. 9 (2008): 160–70.
Знайти повний текст джерела
18
Ціватиц, В. "Пріоритети та принципи кадрового забезпечення дипломатичної служби США: досвід для України". Зовнішні справи, № 1 (2013): 22–25.
Знайти повний текст джерела
19
Москаленко, Віталій. "«Украинско Слово» та «Украинско-български Преглед» через сто років". Український інформаційний простір, № 2(8) (15 листопада 2021): 246–48. http://dx.doi.org/10.31866/2616-7948.2(8).2021.245891.
Повний текст джерелаАнотація:
У столиці Болгарії Софії побачило світ унікальне видання – фоторепринтне видання усіх чисел часописів першого посольства Української Народної Республіки в Царстві Болгарія (1918–1920) і «Украинско-български Преглед» – здійснено в рамках відзначення 100-річчя Української дипломатичної служби (1917–1921 рр.).
Деякий час українські та болгарські історики вважали часописи справою українських емігрантів в Болгарії міжвоєнного періоду. Втім, опубліковані в зарубіжних виданнях спогади перших українських дипломатів, як і фінансові звіти дипломатичної місії УНР в Софії, переконливо доводять – ці вісники створювалися з ініціативи дипломатів і за рахунок МЗС УНР. Їхньою основною метою було розповісти болгарській авдиторії якомога більше інформації про Україну, український народ, його культуру, історію, звичаї та літературу.
20
Shapoval, K. "ОЗНАКИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНИХ КОМУНІКАЦІЙ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 369–78. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.44.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що виконання державою своєї соціальної функції, належне здійснення правопорядку, проведення оборонних заходів, налагодження дипломатичних зв’язків залежить від того наскільки якісно виконують покладені на них обов’язки державні службовці. Напрям євроінтеграції вказує на підвищення ролі державного службовця, як особи, що надає послуги населенню від імені держави, що налагоджує довірительні відносини між ними, довіру соціуму до влади. Водночас, не слід й ігнорувати особисті та соціальні потреби державного службовця, які може забезпечити лише держава за допомогою соціального захисту. Тобто, соціальний захист державних службовців виступає, як інструментом забезпечення належного виконання державною, покладених на неї завдань та функцій, так й забезпечення належного рівня добробуту для самого державного службовця. У статті визначено, що тлумачення поняття соціального захисту державних службовців, як і визначення його ознак є доволі дискусійним питанням, що відображає перехід від радянського розуміння ролі держави в соціальному захисті та управлінні державною службою до європейського. Тому, надання трактування соціальному захисту державних службовців із урахуванням останніх тенденцій європейської практики слугуватиме основою для кращого розуміння його призначення та ролі в сучасній соціальній політиці та державному управлінні. Встановлення ознак соціального захисту надасть можливість краще розуміти, які методи правового регулювання мають бути застосовані та, які засоби втілення є доречними та найбільш ефективними, що особливо стосується інформаційних технологій. Зроблено висновок, що соціальний захист державних службовців перебуває на етапі трансформації, як правового регулювання, так й теоретичного розуміння. Урахування євроінтеграційного контексту яскраво ілюструє потребу в систематизації соціального захисту, його об’єднанні для усіх державних службовців. Визначенні особливості соціального захисту державних службовців вказують на його збільшений характер, що обумовлюється цінністю для суспільства й неможливістю отримати кошти з інших джерел. На працівників державної служби покладається значна позитивна відповідальність, що й збільшує кількість соціальних ризиків. Тому, соціальний захист, на сьогодні, має охоплювати не лише організаційні чи економічні засоби, але й технологічні, що забезпечуватимуть швидкість надання допомоги, зменшуватимуть часові витрати на отримання державним службовцем соціальної допомоги.
21
Volodymyr, Ohryzko. "Рецензія на книгу: Із Щоденника Посла України". FOREIGN AFFAIRS, 2021, 41–42. http://dx.doi.org/10.46493/2663-2675.31(6).2021.41-42.
Повний текст джерелаАнотація:
Книжка Надзвичайного та Повноважного Посла України Б.І. Гуменюка «Із Щоденника Посла України» продовжує добру традицію кількох інших дипломатів найвищого рівня, які впродовж останніх років поділилися своїми спогадами та думками про становлення і розвиток української дипломатичної служби після відновлення незалежності України у 1991 р. Вважаємо таку вже «постдипломатичну» роботу послів надзвичайно важливою, бо кожен керівних дипломатичної місії України за кордоном вписав без перебільшення історичні сторінки у літопис сучасної дипломатії нашої країни
22
Моргунов, О. А. "Щодо поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту в умовах євроінтеграції". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.126.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено ознаки та сформульовано поняття публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту в Україні зі встановленням законодавчих підстав його використання поряд із по-няттям державного управління. Наголошено, на доцільності в рамках розвитку категоріально-поня-тійного апарату науки адміністративного права України перехід із використання поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту у вузькому та широкому розумінні на категорії пу-блічного управління та публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту. Визначено, що публічне адміністрування сфер фізичної культури та спорту необхідно визначати як професійну політично неупереджену діяльність на посадах публічної служби в органах держави та місцевого самоврядування в межах їх компетенції із практичного виконання наступних завдань і функцій держави: аналіз державної політики; забезпечення її реалізації; виконання норм законо-давства; забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; здійснення наглядута контролю за дотриманням законодавства; управління фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; управління персоналом органів; реалізації інших повноважень, визначених за-конодавством. Зроблено висновок, що посадами публічної служби в органах держави автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, що визначені структурою і штатним розписом з викладеним обсягом посадових повноважень і обов’язків. Тобто, віднесення до посад публічної служби в органах держави посад державних службовців Секретаріату Кабінету Міністрів України; міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; місцевих державних адміністрацій; органів прокуратури; органів військового управління; закордонних дипломатичних установ України; державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені законом. Посадами публічної служби в органах місцевого самоврядування автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України для виконання вищеперерахованих завдань і функцій держави.
23
Ihor, Likhovyi. "Наталена Королева – письменниця і дипломат". FOREIGN AFFAIRS, 2021, 33–38. http://dx.doi.org/10.46493/2663-2675.31(6).2021.33-38.
Повний текст джерелаАнотація:
Історія дипломатичної служби України містить у собі багато імен, відомих своїми досягненнями в різних галузях цієї небуденної діяльності. І багато з тих, кому випала честь стояти біля витоків української дипломатії, змолоду навіть й не мріяли – аж до 1917 року, коли у результаті лютневої революції почався розпад Російської імперії – щоб працювати у зовнішній політиці і представляти свою країну на міжнародній арені. І це, насамперед тому, що для більшості із них, до проголошення Центральною Радою IV Універсалу УНР у січні 1918 року, перспектива державної незалежності вважалась чимсь дуже далеким і недосяжним. Навіть найбільші патріоти вважали, що це якщо колись і трапиться, то не за їхнього життя, адже 300-літнє поневолення далося взнаки поголовним зросійщенням українців, відсутністю необхідної кількості національно свідомої еліти, без якої побудувати успішну державу було небагато шансів. У значно більш вигідному становищі щодо потенційного державотворення були поляки і фіни – також «брати по неволі», – які все ж мали певну автономію, релігійну єдність, школи з рідною мовою навчання, друковані ЗМІ та національне свідоме чиновництво, про що українці могли лише мріяти. Тож, закономірно, що, за браку своєї еліти, до творення основ української державності на початку ХХ століття долучилися і представники інших, окрім, української, націй і народностей. Їхні імена ми зустрічаємо і в архівах дипломатичної служби УНР, Української Держави та Директорії УНР – поляки Вячелав (Вацлав) Липинський і Ян Токаржевський-Карашевич, німці Микола Порш і барон Федір Штейнґель, бельгієць Франк Ксаверій Бонн, єврей Арнольд Марґолін, черкес Юрій Гасенко та інші добродії і добродійки, чиї національно-етнічні особливості відійшли на другий план, коли доля України потребувала їхніх талантів, самовідданої праці, а інколи – й самого життя