Статті в журналах з теми "Дипломатична допомога"

9 січня 1919 р. на багатотисячному вічі у селі Ясіня на Закарпатті була обрана 42-членна Українська Народна Рада із 12-членною Головною Управою, яка проголосила Гуцульську Республіку як самостійну державу. У перші дні Гуцульська Республіка завʼязала стосунки із Західноукраїнською Народною Республікою (далі ЗУНР), прохаючи від неї військової допомоги. Неофіційна допомога у формі 23 старшин ЗУНР надійшла 18 січня 1919 р. під час походу війська Гуцульської Республіки (Національної Оборони) на Мараморошський Сиґіт, де воно зазнало поразки з боку румунської армії. З квітня 1919 р. при ЗУНР у Станиславові існувало постійне представництво Української Центральної Ради в Хусті. У червні 1919 р. Гуцульська Республіка була ліквідована румунською армією, а її представники, разом зі С. Клочураком арештовані у Брашеві. У вересні 1919 р. Дипломатична місія ЗУНР визволила гуцулів із тюрми і створила на їх основі Гуцульську сотню ЗУНР на чолі зі С. Клочураком, яка брала участь у кількох військових операціях ЗУНР, а після поразки ЗУНР залишки сотні опинилися у Чехословаччині.

За допомогою комплексу робіт проведено дослідження основних умов та аспектів практичної реалізації програми формування міждержавних відносин між Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського та країн Четверного Союзу. Особлива увага в статті приділена діяльності дипломатичної місії у Відні, завданням якої була практична реалізація австро-угорського вектору зовнішньополітичної стратегії Української Держави.В статті проаналізовано спроби встановлення та розширення зв’язків із Болгарським Царством та Османською Імперією, протистояння територіальним претензіям Румунії та Польщі.Окремо висвітлено процес реалізації геополітичної стратегії гетьманської держави головами дипломатичних місій: в Болгарському царстві – О. Шульгіним, в Австро-Угорщині – В. Липинським та М. Левитським, першим тимчасовим представником України в Туреччині.Аналіз матеріалів із досліджуваної теми дозволяє констатувати, що активність дипломатичного корпусу Української Держави в даному напрямку дійсно принесла велику користь для становлення молодої держави в тих умовах, в яких відбулося її формування.

Актуальність статті полягає в тому, що виконання державою своєї соціальної функції, належне здійснення правопорядку, проведення оборонних заходів, налагодження дипломатичних зв’язків залежить від того наскільки якісно виконують покладені на них обов’язки державні службовці. Напрям євроінтеграції вказує на підвищення ролі державного службовця, як особи, що надає послуги населенню від імені держави, що налагоджує довірительні відносини між ними, довіру соціуму до влади. Водночас, не слід й ігнорувати особисті та соціальні потреби державного службовця, які може забезпечити лише держава за допомогою соціального захисту. Тобто, соціальний захист державних службовців виступає, як інструментом забезпечення належного виконання державною, покладених на неї завдань та функцій, так й забезпечення належного рівня добробуту для самого державного службовця. У статті визначено, що тлумачення поняття соціального захисту державних службовців, як і визначення його ознак є доволі дискусійним питанням, що відображає перехід від радянського розуміння ролі держави в соціальному захисті та управлінні державною службою до європейського. Тому, надання трактування соціальному захисту державних службовців із урахуванням останніх тенденцій європейської практики слугуватиме основою для кращого розуміння його призначення та ролі в сучасній соціальній політиці та державному управлінні. Встановлення ознак соціального захисту надасть можливість краще розуміти, які методи правового регулювання мають бути застосовані та, які засоби втілення є доречними та найбільш ефективними, що особливо стосується інформаційних технологій. Зроблено висновок, що соціальний захист державних службовців перебуває на етапі трансформації, як правового регулювання, так й теоретичного розуміння. Урахування євроінтеграційного контексту яскраво ілюструє потребу в систематизації соціального захисту, його об’єднанні для усіх державних службовців. Визначенні особливості соціального захисту державних службовців вказують на його збільшений характер, що обумовлюється цінністю для суспільства й неможливістю отримати кошти з інших джерел. На працівників державної служби покладається значна позитивна відповідальність, що й збільшує кількість соціальних ризиків. Тому, соціальний захист, на сьогодні, має охоплювати не лише організаційні чи економічні засоби, але й технологічні, що забезпечуватимуть швидкість надання допомоги, зменшуватимуть часові витрати на отримання державним службовцем соціальної допомоги.

Доведено, що Україна та Ізраїль на сьогоднішній день вважаються відносно молодими державами. Проте історія відносин між українським та єврейським народами налічує не одне століття. Що ж стосується новітньої доби, то Україну та Ізраїль поєднують понад 25 років досвіду дипломатичних відносин. З’ясовано – Ізраїль, як і Україна зараз, мав перед собою чисельні виклики, що загрожували самому його подальшому існуванню. Тому саме ця країна готова надати необхідну допомогу нашій державі, особливо в боротьбі з тероризмом. Станом на сьогодні в Ізраїлі налічується більш як 0,5 мільйона євреїв-вихідців з України, більшість яких активно підтримує зв’язки з нею і висловлюється за подальший розвиток двосторонніх відносин.Обгрунтовано, що Ізраїль зацікавлений розвивати відносини у сфері сільського господарства, пропонуючи поєднати український потенціал з ізраїльськими високими технологіями. Наслідком цього можуть бути нові експортні можливості українських виробників, що відповідатиме світовим трендам і зростаючим потребам світового ринку в продовольстві та продуктах харчування. І хоча Ізраїль не приєднався до міжнародних санкцій проти Росії, він став однією з більшості країн світу, що висловилися в ООН на підтримку України, визнавши РФ агресором і окупантом частини української території. У такому значенні Ізраїль може бути стратегічним союзником України не тільки на Близькому Сході, а й в широкому глобальному контексті.

Актуальність обраної тематики обумовлена важливістю поглиблення та подальшого розвитку двостороннього співробітництва між Естонією та нашою державою у таких сферах як політика, економіка, освіта, наука та культура. Естонська республіка має однакове радянське минуле з Україною й так само як й наша держава виборола собі незалежність від радянського ярма у кінці ХХ ст. це стало ключовою передумовою складання між двома державами дружніх дипломатичних відносин, які підтверджені чисельними двосторонніми договорами про співробітництво у суспільно-політичній, соціально-економічній, культурній та в інших сферах. Метою дослідження є дослідження особливостей становлення та подальшого розвитку україно-естонських відносин з 1991 року до 2021 року.Естонія є надійний партнер та союзник України. Естонія та Україна підписали 72 двосторонні угоди про співпрацю та дружбу.Ключовими напрямками співпраці між Естонією й Україною є: сприяння зміцненню демократії; розвиток торгівельних зв’язків; запровадження електронного урядування та належного врядування; розвиток цифровізації, кібербезпеки в нашій державі; підтримка бізнес-середовища; підвищення якості освіти; гуманітарна та військова допомога Україні.Естонія сприяє вступу України в НАТО та до Європейського Союзу. З метою підтримки демократичного розвитку в Україні Естонія підписала ряд двосторонніх договорів із іншими державами.Поглиблення тісної співпраці між Естонією й Україною та врахування естонського досвіду у сфері електронного урядування дозволило реалізувати в нашій країні проекти «Держава в смартфоні» та Trembita. Запровадження цих проектів в нашій державі сприяли прискоренню процесу впровадження електронних послуг; подоланню негативних проявів корупції при наданні публічних послуг; створенню умов для розвитку належного врядування.

У статті проаналізовано діяльність В. К. Липинського на посаді посла Австро-Угорщини й розкрито його ставлення до збереження територіальної цілісності етнічних земель у складі Української Держави. Під час його діяльності постало питання про українську Галичину, на яку мали намір поширити свою владу польські політичні кола. Саме про це вони таємно домовились з австро-угорською стороною. Розуміючи, що така таємна дипломатія загрожує не тільки міжнародному авторитету молодої держави, але і її територіальної цілісності, В. К.Липинський запропонував досить радикальне рішення, щодо припинення економічної допомоги Німеччині та Австро-Угорщині. Такі рішучі дії досить позитивно вплинули на швидке вирішення цієї ситуації на користь Української Держави. Активна діяльність В. К. Липинського брав активну участь у вирішенні питання долі військовополонених українців років Першої світової війни. Він не тільки домовлявся про їхній обмін, але й опікувався належними умовами їхнього утримання в полоні.Показано роль В.К. Липинського у створенні українських консульств у Відні та Будапешті, Львові, Трієсті, Празі та віце-консульство у Чернівцях. Визначено особливості діяльності вченого у ключовому напрямку зовнішньої політики Української Держави П. Скоропадського. В.К. Липинський зумів налагодити зв’язки з місцевими українськими політичними силами.Одночасно з дипломатичною діяльністю В.К. Липинський розгорнув активну інформативну діяльність з метою пропагування ідеї української державності. Перебуваючи на посаді посла, він опікувався збереженням маєтків Поділля та Волині, власники яких виїхали за кордон.

У статті розкриваються основні види та типи українсько-латвійських комунікативних зв’язків, які сформувалися між Україною та Латвією впродовж довготривалого періоду (1991-2020 рр.). Зважаючи на слабку дослідженість зазначеної наукової теми у вітчизняній історичній науці, автор статті подає основний понятійно-категоріальний апарат, зокрема намагається сформувати власне розуміння таких понять як: інформатизація, комунікація та комунікативні зв’язки в сучасних умовах глобалізованого світу. Значна увага також приділена типологізації рівнів комунікативних зв’язків, які сформувалися між Латвією та Україною. Розкриваючи українсько-латвійські комунікативні зв’язки, робиться акцент на особливому місці та ролі спільної історичної пам’яті в розвитку комунікативних зв’язків між обома народами. Саме ця пам'ять не лише укріплює міждержавну та міжнародну комунікацію, а й допомагає обом народам позбутися залишків радянського тоталітарного минулого. Поряд з історичною пам’яттю в статті досліджуються три основні рівні міждержавної комунікації Латвії та України. Зокрема, першим є офіційний загальнодержавний дипломатичний рівень, представники якого фактично формують зовнішню політику держав; рівень громадський та рівень комунікації у сфері масмедіа. В статті також наголошується на визначальному впливі російської збройної агресії щодо України та формування позитивного іміджу української держави в очах широкого загалу латвійської громадськості. У цей момент прослідковується значна активізація комунікації між народами обох держав на громадському рівні. Крім того, в статті наводиться приклад цілого ряду форм та методів, які сприяють укріпленню дружніх зв’язків між українським та латвійським народами. Також вказується і на цілий ряд проблем, існуючих в комунікаціях між обома державами, до вирішення яких подаються власні авторські пропозиції.

У статті розглядається питання польсько-української війни в контексті впливу на її хід миротворчих місій Антанти. Проаналізовано діяльність першої неофіційної місії під керівництвом французького поручника Анрі Віллема. Вивчено роль перших офіційних військово-дипломатичних місій країн Антанти у справі врегулювання польсько-українського військового конфлікту. Означено позицію урядів ЗУНР та Польщі у справі оцінки визначен- ня статусу Східної Галичини іноземними делегатами. Озвучено рекомендації антантівських делегацій щодо унор- мування польсько-українського військового протиборства. Зокрема, детально проаналізовано діяльність першої офіційної місії на теренах Галичини під проводом англійського полковника Гаррі Вейда. Досліджено, що дана місія прибула до Галичини для з’ясування ситуації у краї, а також у справі встановлення польсько-українського перемир’я під егідою Антанти шляхом установлення демаркаційної лінії між ворогуючими сторонами. Охарак- теризовано вплив політики Франції, Великої Британії та США щодо Східної Галичини. Прослідковано політичні погляди цих держав та їх ставлення до польсько-українського військового протистояння у Галичині та уявлення країн Антанти про майбутнє спірних територій. Описано контакти представників уряду ЗУНР з урядовими колами держав – переможниць у Першій світовій війні. Досліджено головні аспекти діяльності місій на чолі з Жозефом Бартелемі та визначено часові рамки пере- бування двох окремих місій на початку 1919 р. у Львові, очолюваних французьким генералом. З’ясовано, що зазначені місії відрізнялися між собою як кількісним складом та підпорядкуванням, так і завданнями та повно- важеннями. Також установлено, що ключовими завданнями першої місії Ж. Бартелемі було вивчення обста- вин єврейського погрому в листопаді 1918 р. у Львові, реального ступеня польсько-українського протистоян- ня та можливостей військової допомоги Польщі урядом Франції. Натомість головним завданням другої місії Ж. Бартелемі було якнайшвидше припинення бойових дій між ворогуючими сторонами, встановлення тимчасо- вого перемир’я та демаркаційної лінії.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Стаття присвячена дослідженню часописів посольства УНР в Софії. Обґрунтовується теза про те, що для перших українських дипломатів важливою місією стало відокремлення у свідомості болгар України від Росії, до якої болгарський народ почував деякий сентимент через допомогу в боротьбі за незалежність. Таким чином, перед першими українськими дипломатами постало складне завдання: представити ідентичність молодої української держави та забезпечення її розпізнавання на міжнародній арені. У статті підкреслюється, що відчуваючи потребу бути незалежними у своїй роботі від редакторської політики окремих болгарських видань та необхідності вчасного реагування на розвиток подій в Україні та навколо неї, українські дипломати вирішили видавати неперіодичний часопис «Украинско Слово», який передував появі двотижневого часопису «Украинско-български Преглед». Усі випуски часопису «Украинско Слово» публікували огляди останніх подій в Україні, повідомлення про найважливіші публікації іноземної преси на українську тему, новини з «дипломатичного життя», підтвердження визнання самостійності УНР іноземними урядами та ін. Окреслено, що редакційний комітет часопису «Украинско-български Преглед» ставив за мету ґрунтовно інформувати болгар про історію, культуру та літературу України, поширення думки авторитетних болгарських поетів та письменників про українсько-болгарські зв’язки. Крім того, в умовах недостатньої уваги болгарських ЗМІ до українського питання збільшувався обсяг новинного блоку. З’ясовано, що дипломати посольства УНР вдалися до ідеї видання власного часопису як способу масової комунікації з болгарським суспільством. «Украинско-бьлграски Преглед» можна вважати прототипом сучасних інтернет-сторінок дипломатичних представництв та акаунтів у мережі Фейсбук, враховуючи подібність цілей та завдань, які стоять перед сучасною публічною та культурною дипломатією як її складником. Зроблено висновок про те, що часопис «Украинско-български Преглед» є унікальним джерелом для міждисциплінарних досліджень відносин між Українською Народною Республікою, яка боролася за утвердження своєї державності та Царством Болгарія, керівництво якого мало готовність підтримати молоду країну в умовах складної геополітичної ситуації в Європі після закінчення Першої світової війни. Глибокий аналіз змісту публікацій журналу дозволить сучасним дослідникам глибше зрозуміти цей період українсько-болгарських міжкультурних взаємин, а також витоків офіційної публічної дипломатії між Україною та Болгарією.

У сучасному глобалізованому світі під впливом різноманітних суспільно- політичних, економічних, релігійних та інших факторів прояви тероризму та терористичні атаки стають все частотнішими та жорстокішими. Уряди багатьох країн включили попередження та боротьбу з тероризму до головних пріоритетів своєї діяльності. Тероризм розглядають як одну з багатьох форм відносин між індивідами, групами, певними суспільствами або режимами правління та їх громадянами, яка має дуже специфічний характер. В останні десятиліття значна увага приділяється аналізу причин виникнення таких відносин, що могло б допомогти виявляти потенційну терористичну діяльність та запобігати їй. Серед головних напрямів дослідження тероризму як явища можна виокремити аналіз проблеми визначення тероризму, способів та засобів протидії терористичній діяльності, використання дипломатичних методів та міжнародної співпраці, міжнародного фінансування тероризму тощо. Проте все ще недостатня увага приділяється залученню лінгвістів-криміналістів до аналізу оперативних даних, які можуть слугувати доказами в суді. Статтю присвячено проблемі застосування методів лінгвістичного аналізу до оброблення даних, що використовуються у розслідуваннях чи судових процесах, пов’язаних з попередженням, протидією чи боротьбою з тероризмом. Головними критеріями успішних розслідувань вважають наявність достатніх підстав для підозри щодо потенційної терористичної діяльності, розроблення плану для затримання підозрюваних за умови переконливих доказів, вміння виокремити на записах мовний матеріал, що переконливо доводить вину підозрюваних, а не відображає штучно створену самим агентом ситуацію, ретельне оброблення, зокрема лінгвістичне, отриманих оперативних даних. Головними комунікативними стратегіями, які використовують агенти під прикриттям, вважаються надання можливості підозрюваним говорити вільно і в такий спосіб генерувати свою вину власноруч; надання натяків і недомовок, якими може скористатись підозрюваний, щоб розкрити власну вину; чітке та недвозначне розкриття незаконності справи, яка планується. Лінгвістичний аналіз записів, отриманих у результаті таємної операції, дає можливість виявити імпліцитні та експліцитні смисли, які вкладають у значення певних мовних одиниць підозрювані та агент, виокремити стратегії, які вони використовують, визначити ступінь залучення агентів у створення та постановку ситуації, отже, довести чи спростувати вину підозрюваних.

Increasing of language contacts, globalization and internationalization of public relations, expansion of modern information technologies encourage a comprehensive study of modern English communication. Political activity has always played a special role in society. An important role in determining the country’s international image is played by its presentation by the country’s political leaders. With the help of speeches, politicians have the opportunity to address both the international community and the citizens of their country. Direct contact with the audience determines the choice of lexical, syntactic and phonetic means in the design of speech. Political speeches have three main functions: the communication function, the announcement function and the influence function. American oratory theorists point to the need for the speaker to concentrate on composing his speech, taking into account the audience reaction what he is trying to provoke. Much attention in the American oratory theory is paid to the speech compositional construction. One of the political discourse genres is political speech. Presidential political speech is an oral political text, which is proclaimed by the president to a mass audience, sets urgent tasks in a particular sphere of public life, and gives recommendations for the implementation of tasks. It performs the functions of persuasion, agitation, congratulations, has a pre-created script, which depends on the communicative situation. The construction of a political speech is based on the principle of argumentation (introduction, main part, final part), which facilitates the speech audience perception. The study was based on the political speeches texts of two American presidents – John F. Kennedy, Ronald Reagan and presidential candidate Hillary Clinton. The analyzed speeches have different topics: inaugural addresses of presidents, comments during hostilities and diplomatic (delivered during visits). The article highlights the concept of political discourse; it’s identified and described the main types of political speeches; revealed the linguistic and stylistic features and expression means of John F. Kennedy’s; Ronald Reagan; Hillary Clinton political speeches.Key words: English discourse, political speeches, linguistic and stylistic aspect, translation aspect, rhetorical devices. Розширення мовних контактів, глобалізація та інтернаціоналізація суспільних відносин, впровадження сучасних інформаційних технологій спонукають до всебічного дослідження сучасної англомовної комунікації. Політична діяльність завжди відігравала особливу роль у житті суспільства. Політичний дискурс – це явище, з яким люди стикаються щодня. Боротьба за владу є основною темою та рушійним мотивом цієї сфери спіл-кування. Політична комунікація, орієнтована на викладення тих чи інших політичних подій, пропаганду ідей, установок, цінностей, володіє емоційним та інтелектуальним впливом на свідомість громадян. Важливу роль у визначенні іміджу країни відіграє спосіб презентації політичними лідерами держави. За допомогою виступів політики мають можливість звернутися як до міжнародної спільноти, так і до громадян своєї країни. Прямий контакт з аудиторією зумовлює вибір лексичних, синтаксичних і фонетичних засобів в оформленні промови. Політичні промови мають три основні функції: функцію спілкування, функцію повідомлення та функцію впливу. Теоретики американського ораторського мистецтва вказують на необхідність оратора сконцентруватися на тому, щоб його промова була складена, враховуючи реакцію аудиторії, яку він намагається викликати. Велика увага в теорії американського ораторського мистецтва приділяється композиційній побудові ораторської промови. Одним із жанрів політичного дискурсу є політична промова. Президентська політична промова – це усний політичний текст, який проголошується президентом перед масовою аудиторією, ставить назрілі завдання в тій чи іншій сфері громадського життя, дає рекомендації щодо здійснення поставлених завдань. Вона виконує функції переконання, агітації, вітання, має завчасно створений сценарій, який залежить від комунікативної ситуації. Побудова політичної промови засновується на принципі аргументації (вступ, основна частина, завершальна частина), що полегшує сприйняття промови аудиторією. На основі аналізу текстів політичних промов можна змоделювати інтереси, вподобання, типові реакції політичного лідера, його уявлення про друзів і ворогів. Матеріалом дослідження слугували тексти політичних промов двох американських президентів – Джона Кеннеді, Рональда Рейгана – й кандидата в президенти Гілларі Клінтон. Проаналізовані промови мають різну тематику: інавгураційні звернення президентів, коментарі під час воєнних дій і дипломатичні (що виголошувалися під час візитів). У статті викладено поняття політичного дискурсу; визначено й описано основні типи полі-тичних промов; виявлено лінгвостилістичні особливості й засоби вираження політичних промов Джона Кеннеді, Рональда Рейгана, Гілларі Клінтон.Ключові слова:англомовний дискурс, політичні промови, лінгвостилістичний аспект, перекладацький аспект, риторичні прийоми.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

Стаття присвячена аналізу кроків та діяльності різних суб'єктів міжнародних відносин , спрямованих на вирішення воєнного конфлікту на Донбасі. Проаналізовано дипломатичні кроки, здійснені такими країнами як Франція, Канада, Німеччина, США з метою якнайшвидшого вирішення конфлікту. У статті показано, що лише Франція та Німеччина були дуже активними у миротворчому процесі, тоді як решта країн допомогли Україні іншим способом. Канада забезпечила Україну військовими інструкторами, які консультували та навчали українських солдатів. Спільно з Норвегією Канада намагалася вирішити проблеми гуманітарної сфери. Автор акцентує на тій допомозі, яку ці країни надавали цивільному населенню, що допомагало долати проблеми бойових дій. Автор аргументовано доводить, що Литва була єдиною країною, яка забезпечувала Україну летальною зброєю, переважно радянського виробництва. Це було зроблено через те, що Росія та Литва мають дуже напружені відносини, і остання хотіла допомогти Україні впоратися з російською агресією. Підкреслюється активність Франції у цьому напрямку в європейському регіоні та її готовність стати ініціатором переговорів між Україною та Росією. Поведінка Німеччини була ретельно проаналізована через те, що вона є лідером Європейського Союзу і багато що залежить від її позиції. Автор продемонстрував ставлення німецького уряду до українського конфлікту і довів, що воно змінилося через Північний потік - 2. Будучи зацікавленою у його розбудові, Німеччина пом'якшила свою позицію щодо Росії, і тепер ми можемо бачити, що він може бути навіть проросійською, ніж проукраїнською.