Статті в журналах з теми "Декларація про державний суверенітет"

В останні роки в Україні все частіше виникає питання змісту національної ідеї, що, думається, відтворює запит суспільства щодо осмислення шляхів розвитку та напрямів модернізації держави, підвищення її ефективності перед викликами сучасності, посилення гарантій суверенітету та визначення дороговказу розвою державності в Україні. Це питання безпосередньо стосується характеру зв’язку національної ідеї і юридичної доктрини, який, на нашу думку, детермінований діалектикою політики і права, та є конститутивним для суспільства фактором. Тому необхідне глибоке розуміння ідеї суверенітету, сутності характеристик суверенності і незалежності держави як моделі та проєкту формування змісту і напрямів державної політики. Метою статті є наукове осмислення характеристик України як суверенної і незалежної держави, що має значення для розуміння національної ідеї як політико-правового орієнтиру при здійсненні реформ у державі. Акцентовано, що ознаки державного суверенітету утверджено в Декларації про державний суверенітету України (1990 р.), а в Конституції України нашу державу визначено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою. Виходячи з розуміння сутності суверенітету як властивості певного суб’єкта щодо володіння верховною владою, виводиться його теоретична конструкція – родового і видових понять (народного, національного і державного) суверенітету. Підкреслено, що вказаний політико-правовий феномен має об’єктивно-суб’єктивну природу та виявляється як результат матеріальних процесів і вольове правове відношення. Визначено зміст верховенства влади народу, нації та держави як виключних суб’єктів суверенітету. Народний суверенітет розуміється як об’єктивно надана властивість народу володіти верховенством своєї влади, що ґрунтується на його інтересах і волі та реалізується у його правах на державотворення, на зміну конституційного ладу, на участь у формуванні й функціонуванні держави та її органів. Зміст поняття національного суверенітету як властивості нації володіти верховенством влади ґрунтується на розумінні нації як особливої форми життєдіяльності суспільства, як спільноти, яка формує загальні потреби, інтереси та загальну волю. Наголошено, що, за змістом преамбули Конституції України, право на самовизначення належить українській нації, усьому українському народу. Акцентовано, що реалізація суверенітету України на засадах, визначених у Конституції України, значною мірою залежить від повноти законодавчого регулювання, розвитку цих засад у національному законодавстві. Похідним від народного є державний суверенітет. Конституція утверджує Україну як суверенну державу, визначає основні її атрибути і символи, суб’єктів, уповноважених реалізовувати владу та забезпечувати загальнонародний, загальнодержавний інтерес. Суверенітет, суверенність – ознака іманентно притаманна державі як формі політичної і правової організації суспільства. Державний суверенітет – це властивість держави як публічної політикоправової організації володіти в межах відповідної території верховенством, незалежністю, повнотою, самостійністю і єдністю своєї влади, що ґрунтується на інтересах і волі народу та закріплена в правових формах. Ключовою ознакою державної влади є верховенство. Верховенство державної влади і незалежність влади та держави є найважливішими ознаками державного суверенітету. Верховенство як ключова характеристика державної влади в Основному Законі України виражена насамперед через принцип “верховенства права”. У цьому контексті наголошено на ієрархії юридичної сили Конституції і законів України в системі нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Аргументовано, що суверенна державність України у доктринальному сенсі передбачає у своїй основі класичну модель взаємозв’язку народного, національного і державного суверенітету. А втілений у Конституції України принцип суверенітету народу, нації й держави встановлює правило, яке повинно наповнюватися змістом усією системою конституційного законодавства та враховуватися при здійсненні державних реформ на науковому підґрунті юридичної доктрини.

У статті проаналізовано основні етапи розвитку органів місцевого самоврядування в Україні. Зазначено, що початком відновлення місцевого самоврядування, після розпаду СРСР, називають прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закон УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування», який надав місцевим радам деякі самоврядні повноваження. Досліджено, що протягом чотирьох періодів розвитку місцевого самоврядування простежується популізм у декларованих та законодавчих документах щодо функціонування місцевої влади та реформування до децентралізації. Теоретичний етап наближення до європейського зразка формування місцевого самоврядування почався із 2013 р. Констатовано, що зародження ОМС почалося із 1990 р. – прийняття Декларації про державний суверенітет. Формування України як незалежної держави, запровадження інститут Президента України, прийняття та внесення змін до Конституції, затвердження основних нормативно-правових актів, які регулюють систему місцевої влади, все це призвело до удосконалення системи самоврядування. Досліджувані періоди еволюції ОМС мають одну спільну рису – централізм влади, під егідою децентралізації.

Гультай М. М., Осауленко А. О. Правова регламентація виправно-трудової системи в УкраїнськійРСР (1970–1990 рр.). – Стаття.У статті досліджено нормативне забезпечення організації та функціонування виправно-трудової системиУкраїнської РСР впродовж 1970–1990 років. Початком хронологічних меж дослідження було обрано1970 рік, коли було прийнято Виправно-трудовийкодекс Української РСР. Закінченням хронологічниммеж дослідження виступив 1990 рік, який ознаменувався ухваленням Декларації про державний суверенітет України, на підставі якої було модельовано положення багатьох принципово нових законів України тазакладено підвалини для подальшого суттєвого реформування всіх сфер суспільного життя, зокрема й длягуманізації виконання та відбування покарань.В статті наголошується на тому, що прийняттяу 1969 р. Основ виправно-трудового законодавстваСРСР і союзних республік, а також ухвалення союзними республіками протягом 1970–1971 рр. Виправно-трудових кодексів стало поштовхом для здійсненняактивних досліджень проблем виправно-трудовогоправа та практики виконання кримінальних покарань.Ці дослідження здійснювались з огляду на марксистсько-ленінську доктрину та комуністичну ідеологію.Звернуто увагу на те, що виправно-трудова системаУкраїнської РСР в період з 1970 до 1990 року функціонувала на підставі недосконалого та вкрай жорсткогозаконодавства. Така недосконалість пояснювалась значною кількістю необґрунтованих обмежень прав і свободосіб, які утримувались в установах зазначеної системи.У виправно-трудових установах недостатньо увагиприділялося виховній роботі, а пріоритет віддававсявиключно виконанню виробничих планів, які розглядались як головний критерій оцінки діяльності відповідних установ.Наголошено, що з прийняттям у 1990 році Декларації про державний суверенітет України розпочавсяпоступовий процес трансформації застарілої виправно-трудової системи у русло європейської традиціївиконання покарань.

У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.

Стаття присвячена дослідженню історії та розвитку конституційного процесу в Україні з утворенням Української Центральної Ради (далі – УЦР) та особливо з проголошенням Української Народної Республіки (далі – УНР), наслідком якого стало прийняття Конституції УНР. Аналізуються найважливіші види джерелконституційного права, простежено наступність у державо- і законотворенні УЦР, розробці Статуту про державний устрій, права і вольності УНР. Увага зосереджена на основному змісті і віхах конституційного процесу, здійсненого УЦР, проаналізовано універсали УЦР, які заклали державно-правове підґрунтя УНР та її правової системи, поетапний процес конституційної правотворчості. Метою статті є аналіз процесу започаткування УЦР конституційного правотворення, втілення у ньому конституційно-правових принципів народовладдя і державного суверенітету, розробки юридичної конституції. Встановлено, що починаючи з І Універсалу, в якому було стисло викладено бажання українського народу, УЦР своїм законодавством прагнула до конституційно-правового регулювання гострих соціально-економічних і політичних відносин в Україні, спричинених національним визволенням і проголошенням УНР. Розглядається специфіка “тимчасового парламенту”, яким себе проголосила УЦР, та законодавчого процесу; основні етапи розробки проектів Основного Закону УНР, започаткованого Статутом автономної України. Крім того, увага приділена положенням проекту Конституції УНР від 10 грудня 1917 р. та їхньому закріпленню у Статуті п ро державний устрій, права і вольності УНР. Безперечним здобутком законотворчої діяльності УЦР стали розробка й прийняття закону про національно-персональну автономію, який розробники оцінювали як “малу Конституцію” для національних меншин – “Декларація прав націй”. Загалом закони УНР відобразили і, певним чином, закріпили множинність назрілих конституційних відносин, різноманітність їхніх об’єктів і стали джерелом її Основного Закону. Прийнята Конституція УНР юридично оформила відродження української державності.

У статті дослідженню піддаються правові та дипломатичні труднощі в розбудові українсько-угорських двосторонніх зв’язків, що мали місце на межі 1980–90-х рр. Складності, перш за все, випливали з того, що на відносини двох вказаних сторін практично необмежений вплив мав Радянський Союз, його система, а згодом – системна криза та розпад цієї ж системи, у результаті чого на мапі Європи з’явилося чимало самостійних, незалежних держав. У статті пропонується порівняльний аналіз Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Окремо висвітлюється роль Декларації «Про державний суверенітет України» у розбудові українсько-угорських двосторонніх відносин. Спираючись на архівні матеріали та приклади, автор статті намагається вказати на те, за яких обставин розвивалися двосторонні відносини між Будапештом та Києвом, які були їх спільні цілі та інтереси. Особливий акцент робиться у статті на думках політичних і дипломатичних еліт двох країн щодо розбудови безпосередніх двосторонніх відносин між країнами, котрі й самі представляють.

Метою статті є аналіз становлення та розвитку пам’яткоохоронного законодавства в Україні. Наукова новизна статті полягає в аналізі основних законодавчих і підзаконних актів України, завдяки яким відбулося реформування сфери охорони культурної спадщини в Україні та приведення її у відповідність до міжнародних норм і стандартів. Висновки. У законодавчому забезпеченні охорони культурної спадщини України можна до певної міри умовно виділити кілька етапів. Перший розпочався із прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка започаткувала зміну державних підходів до культурної спадщини України, задекларувавши культурне відродження українського народу й необхідність повернення національних, культурних та історичних цінностей України, що знаходяться за її межами. Водночас базовим актом стали Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. Саме Основи законодавства України про культуру визначили правові засади діяльності органів публічної влади у сфері охорони культурної спадщини, а також започаткували процес формування Державного реєстру національного культурного надбання. Конституція України від 28 червня 1996 р. більш послідовно, у порівнянні з Конституцією УРСР, забезпечила гарантії культурних прав громадян та обов’язки держави щодо охорони культурної спадщини. На цьому етапі було ратифіковано ряд міжнародних актів у сфері охорони культурної спадщини, а також прийнято національні законодавчі й підзаконні акти, спрямовані на імплементацію цих норм у національне законодавство України, зокрема Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. Другий етап розпочався з ухваленням Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., в якому враховані основні тенденції міжнародно-правового забезпечення охорони культурної спадщини, зокрема положення Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. Законом урегульовані права та обов’язки суб’єктів охорони культурної спадщини, а також порядок формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категоріями національного й місцевого значення. На цьому етапі ухвалені й такі важливі нормативні акти, як Закон України «Про охорону археологічної спадщини» від 18 березня 2004 р. і Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 роки, затверджена Законом України від 20 квітня 2004 р. Третій етап розпочався з ухваленням Закону України «Про культуру» від 14 грудня 2010 р. і триває донині. На цьому етапі ухвалено ряд важливих змін до законодавства, спрямованих на приведення українського пам’яткоохоронного законодавства до міжнародних норм і стандартів, зокрема щодо збереження пам’яток культурної спадщини, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

В історії українського народу, який має багатовікову традицію свого національного державотворення, період перебудови (1985–1991 рр.) виділяється тим, що саме в цей час відбувалися процеси, які призвели до руйнації надмірно центра лізованої держави, яким був тогочасний Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), і склалися сприятливі умови до проголошення незалежності України. Метою статті є висвітлення процесу поступового розширення повноважень найвищих органів державної влади й управляння Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) у галузі законотворчості, зокрема, що забезпечувало високий рівень її суверенізації і мотивувало республіку, у підсумку, до проголошення незалежності. У результаті аналізу норм Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. з’ясовано, що союзні державні органи влади й управління на початку перебудови були наділені надзвичайно широкими повноваженнями для створення розгалуженої системи союзного законодавства, яким регулювалися майже всі сфери державного, господарського, соціально-культурного будівництва в країні. Союзним республікам, зокрема й УРСР, мало що залишалося для нормотворчої діяльності на республіканському рівні. Окреслені норми союзної і республіканської конституцій, за допомогою яких забезпечувалося верховенство союзної нормативної бази і недопущення будьякого відхилення законодавства УРСР від вимог законодавства СРСР. Спеціально акцен тується увага на ст. 71 Конституції УРСР, в якій безапеляційно наголошувалося, що закони СРСР вважалися обов’язковими на території УРСР. Доведено, що консти туційно забезпечене верховенство союзного законодавства закономірно призвело до дії на території УРСР величезної кількості різноманітних за своєю юридичною природою союзних законодавчих актів, зокрема Основ законодавства СРСР і союзних республік з усіх найголовніших галузей права. Експансія союзного законодавства на територію України не припинялася практично до самого розпаду СРСР. Обґрунтовано, що з розгортанням демократичних процесів в умовах поглиблення перебудови ставала очевидною необхідність відмови від сталінської моделі союз ної держави і переведення її у статус дійсно федеративної з подальшим розширенням прав союзних республік, зокрема й у галузі законотворчості. Аналізується зміст Закону СРСР “Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації”. Доводиться, що цим нормативно-правовим актом московське союзне партійно-державне керівництво намагалося проводити політику начебто удосконалення взаємовідносин між СРСР в особі його найвищих органів державної влади й управління і союзними республіками, а насправді здійснювало політику збереження широких повноважень зазначених органів, зокрема і в законотворчій сфері. У дослідженні з’ясовано, що в умовах перебудови тогочасне кремлівське керівництво, вимушене здійснювати тактику лавірування при вирішенні міжнаціональних відносин, вирішило продемонструвати свою спроможність забезпечити можливість реалізації союзними республіками їх конституційного права на вихід із СРСР. Вихід же УРСР зі складу СРСР означав би повну відмову республіки від союзного законодавства. У статті аналізується Закон СРСР “Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР” й обґрунтовується висновок, що реалізувати Україні відповідно до цього Закону своє право на вихід із СРСР було практично неможливо. Наголошується, що після прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України почалося активне дистанціювання України від союзного центру за всіма напрямами державного будівництва, що знаходило своє відображення у змінах і доповненнях Конституції УРСР і логічно завершилося прийняттям Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. історичного документа – Акта проголошення незалежності України, яким крім незалежності країни проголошувалося і створення самостійної української держави – України. Під час дослідження проаналізовано Закон України “Про правонаступництво України” і постанову Верховної Ради України “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”, за допомогою яких відкривався шлях, так би мовити, до демонтажу в незалежній Україні союзного законодавства, яке впродовж багатьох років домінувало в республіці, що утримувалася у лещатах держави під назвою “СРСР”, в якій панувала адміністративно-командна система управління.

Досліджено сучасну практику поширення інформації про діяльність органів влади, зокрема у правоохоронній сфері, з метою з’ясування ролі та впливу інформації про діяльність правоохоронних органів на підвищення їх авторитету та довіри серед населення і забезпечення належного виконання правоохоронних функцій відповідними посадовими особами. Виокремлено й охарактеризовано три основні фактори негативного впливу інформації на діяльність правоохоронних органів. Дослідження таких факторів дозволяє розробити та науково обґрунтувати правові механізми зменшення або нівелювання їх шкідливого інформаційного впливу на діяльність органів влади, державний суверенітет та забезпечення правопорядку в країні.

Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту. Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод. Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри. У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади. Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина. Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо. Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність. Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.

У статті наводиться історико-політологічний аналіз розвитку категорії «народний суверенітет» в епоху європейського середньовіччя. Проаналізовано причини відродження інтересу політиків та юристів до ідеї народного суверенітету. Вказано на розвиток ідеї народного суверенітету крізь призму державного і церковного життя й основних віх державно-церковних відносин в епоху 128 середньовіччя. Визначено місце феодальних відносин (сюзерен-васал), рецепції римського права та аристотелевої теоретико-методологічної спадщини, звичаєвого права варварських племен у формуванні ідеї народного суверенітету. Також проведено аналіз творчого доробку правників (Джона Солсбері, Генрі Бректона) і філософів (Томи Аквінського, Марсилія Падуанського, Йоанна Паризького, Вільяма Оккама, Гілезія Римського та інших), охарактеризовано місце народовладдя в їхніх творах. Досліджено соціально-політичні феномени життя середньовічних європейських міста, держави й церкви, що спричинили вплив на дефініцію ідеї народного суверенітету в означену епоху. Зроблено загальний висновок про вплив середньовічних політичних підходів щодо народного суверенітету на формування новочасного і ранньомодерного розуміння суверенітету й демократії. Ключові слова: демократія, народний суверенітет, епоха середньовіччя, «теорія двох мечів», консиліаризм, римське право. THE DEVELOPMENT OF IDEA OF POPULAR SOVEREIGNTY IN THE MIDDLE AGES: STATE AND CHURCH VIEWS The article deals with the political and historical development of popular sovereignty in the Middle Ages. The reasons for a revival of interest were analyzed according to the idea of popular sovereignty. Also were analyzed the characters of feudalism relations between suzerain and vassal, reception of Roman law as well as the works of Aristotle, customary law of German tribes have been used in the understanding of the idea of popular sovereignty. A lot of works of medieval lawyers and philosophers (John of Salisbury, Henry de Bracton, Marsilius of Padua, William of Ockham, John of Paris, Thomas Aquinas) were analyzed in the article. Keywords: Democracy, Popular Sovereignty, Middle Ages, Two-Swords Theory, Conciliarism, Roman law. )

Метою статті є розгляд і дослідження процесу розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктування. Доводиться, що процес розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктної діяльності відповідає конституційно-правовим настановам частини 2 ст. 5 Конституції України про те, що носієм суверенітету в Україні є народ; частини 3 ст. 5 Конституції України про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами та посадовими особами; частини 4 ст. 5 Конституції України про те, що ніхто не може узурпувати державну владу; ст. 69 Конституції України про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Системний аналіз наведених конституційних правоположень дає змогу визначити, що: а) вони не носять характер норм-декларацій; б) скоріше можуть бути ідентифіковані як норми-засади, норми-константи; в) мають комплексний, системо утворюючий характер; г) скеровані на виникнення складної багаторівневої системи горизонтально-вертикальних зв’язків управлінського характеру; ґ) замикаються на становлення та розвиток публічно-правових відносин навколо процесів формування, становлення, реалізації, розвитку і вдосконалення публічної влади; д) включають різні форми безпосередньої та опосередкованої демократичної участі громадян у зазначених процесах, зокрема, по-перше, процес нормотворчості, по-друге, нормопроєктну діяльність, що виступає його первинною і «запускаючою» стадією, що е) дає можливість віднести демократичну участь громадян у зазначених процесах не тільки до кола конституційних цінностей, а й до засобів активізації участі людини і громадянина в місцевому самоврядуванні. Новизна дослідження полягає в критичному осмисленні загальних і спеціальних принципів нормотворчості, що одночасно виступають принципами нормопроєктування, щодо розширення участі людини в місцевому самоврядуванні. Висновки. Найважливішими факторами впливу на участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, є: а) фундаментальний вплив на такий процес концепції локальної демократії, бо діалектика процесу становлення громадянського суспільства свідчить, що демократія є змістом місцевого самоврядування, а воно, своєю чергою, є формою, способом існування та здійснення демократії; б) актуальні питання реалізації людиною своїх природних прав у сфері місцевого самоврядування в процесі реалізації нею свого життєвого циклу. Особливу актуальність досліджувана проблематика має в умовах трансформації суспільства, коли розпочата муніципальна реформа в Україні та реально об’єктивується у зв’язку з цим процес локальної нормотворчості, що детермінує оновлення всіх сфер життєдіяльності територіальної громади. Найяскравіше вираження участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, отримує в результаті системного аналізу основних (загальних) та спеціальних принципів нормотворчості, що в контексті дії належного механізму реалізації кожного з них передбачає наявність відповідних організаційних та організаційно-правових форм діяльності уповноважених суб’єктів, у тому числі жителів-членів територіальної громади, а також методів, засобів юридичної техніки, що мотивує, детермінує, сприяє, супроводжує й забезпечує їх участь у локальній нормотворчості, зокрема у нормопроєктній діяльності. Участь людини-члена ТГ у нормопроєктній діяльності, – у контекстуалізації останньої, як етапу/стадії локальної нормотворчості органів місцевого самоврядування, є можливою, доктринально, конотаційно, наративно, технологічно, нормативно супроводжуваною та забезпеченою, – в умовах муніципального реформування локального соціуму вона є новим, перспективним та ефективним організаційним й організаційно-правовим засобом її участі в місцевому самоврядуванні, а у функціональному розумінні є не тільки могутнім засобом підвищення мотивації людини до участі в ньому, а й суттєвою формою розширення такої участі в процесах локальної демократії.

The purpose of this article is to investigate the use of the term “Western Ukraine” / “Western Ukrainian lands” as a “basic/key concept” in the discourse of Lviv’s newspaper “Dilo” and the environment of the Ukrainian National Democratic Union (UNDO) in 1923–1939.The study applies the methodology of “conceptual history” (Begriffsgeschichte) according to R. Koselleck and J. Ifversen. The article focuses on a specific aspect of the use of this term, namely its “nationalizing” function in the context of relations with the Polish state. For a broader comparative context, the article also briefly describes Ukrainian nationalistic, Polish, and Soviet discourses, as well as transcripts of sessions of the Sejm of the Polish Republic.The article shows that after the Entente Council of Ambassadors’ decision of 1923 to recognize the sovereignty of the Second Polish Republic over Eastern Galicia, the term “Western Ukraine” acquired a new geographical meaning in Ukrainian national and Soviet discourses, denoting the territory of all Ukrainian lands in Poland. Simultaneously, with the postulate of “autonomy of the western Ukrainian lands”, this term regained its political tone.The article shows that the term “Western Ukrainian lands” was used to emphasize the national character of the Ukrainian territories of Poland, to oppose it to the policy of the Polish state, and to connect this area with Greater / Soviet Ukraine.Because of such political connotation, this term provoked a sharp controversy between the Ukrainian and Polish discourses, in particular within the parliament. At the same time, with the change of political orientation in the 1930s, the use of the term “Western Ukrainian lands” in the political declarations of the UNDO and “Dilo” gradually decreased.The study concludes that the term “Western Ukrainian lands” became a “basic / key” concept in the interwar Ukrainian discourse and contained certain political connotations. This term’s “nationalizing” function and its sharp discursive role have led to the gradual refusal of its use at the highest political level.Key words: Western Ukraine, UNDO, Dilo newspaper, Second Polish Republic, interwar period, conceptual history. Метою цієї статті є дослідити вживання терміна «Західна Україна» / «західноукраїнські землі» як «базового/ключового поняття» у дискурсі львівської газети «Діло» та середовища Українського національно-демократич-ного об’єднання (УНДО) у 1923–1939 рр.У статті застосовано методологію «історії понять» (conceptual history / Begriffsgeschichte) за Р. Козелеком та Я. Іфверсеном. Стаття зосереджується на конкретному аспекті вживання цього терміна, а саме його «націоналізуючої» функції в контексті відносин із польською державою. Для ширшого порівняльного контексту у статті коротко залучено також український націоналістичний, польський та радянський дискурси, а також застосовано стенограми засідань Сейму Польської республіки.Стаття демонструє, що після рішення Ради послів Антанти про визнання суверенітету Польської республіки над Східною Галичиною в 1923 р. термін «Західна Україна» в українському національному, а також радянському, дискурсах набув нового географічного наповнення, позначаючи простір всіх українських земель Польщі. Водночас із висуненням постулату про «автономію західноукраїнських земель» цей термін знову набув політичного звучання.У статті показано, що поняття «західноукраїнські землі» використовували з метою підкреслити національний характер українських територій Польщі, протиставити його політиці польської держави та пов’язати цей простір із Великою/Радянською Україною. Через таке змістове наповнення цей термін викликав гостру полеміку між українським та польським дискурсами, зокрема в стінах парламенту. Водночас зі зміною політичних орієнтацій у 1930-х рр. використання поняття «західноукраїнські землі» у політичних деклараціях УНДО та «Діла» поступово зменшувалось.Дослідження доходить висновку, що термін «західноукраїнські землі» став «базовим/ключовим» поняттям в міжвоєнному українському дискурсі і ніс певні політичні конотації. Саме ця його «націоналізуюча» функція та спричинена нею гостра дискурсивна роль цього терміна стала причиною поступової відмови від його використання на вищому політичному рівні.Ключові слова: Західна Україна, УНДО, газета «Діло», Польська республіка, міжвоєнний період, історія понять.

Дане наукове дослідження показує основні моменти щодо прагнень, уявлень та реалій долучення України до світового товариства з моменту проголошення Декларації про Державний Суверенітет, зокрема процес визнання її відокремленості від Радянського Союзу та її незалежності. В тому числі спіткані успіхи та невдачі на обраному курсу.