Статті в журналах з теми "Давньоруська держава"

У статті досліджено еволю-цію інституту князівської влади в Давньоруській державі та його особливості протягом IX – XII сто-літь. Проаналізовано витоки влади Великого князя, історію її станов-лення, а також місце в системі адміністративного апарату Русі на основі систематизації і узагаль-нення інформації з різноманітних історичних джерел, пам’яток пра-ва, історичних та історико-право-вих досліджень вітчизняних і росій-ських науковців.Визначено, що інститут князів-ської влади є найдавнішою, істо-рично першою офіційною управлін-ською структурою в Давньоруській державі. Князь мав найвищу полі-тичну, управлінську, фіскальну, військову та судову владу. До основних його функцій належали організація і особисте керівниц-тво військовими походами; оборона земель і кордонів держави; ведення зовнішньої і внутрішньої політи-ки; будівництво (та ремонт) міст, укріплень, сполучень на підкон-трольних територіях; здійснення законотворчої та реформаторської діяльності; відправлення судочин-ства над своїми підлеглими і дру-жиною, а також стягнення данини з підконтрольних земель.Однак еволюція інституту кня-зівської влади напряму пов’язана з процесом становлення державності на українських землях. Оскільки Давньоруська держава пройшла шлях від протодержави до одноо-сібної (майже абсолютної) монар-хії, згодом федеративної монархії та конфедерації самостійних кня-зівств, то на кожному з цих етапів влада Великого князя різнилася. Досліджено обсяг повноважень Великого князя, його функції, поря-док передачі влади, а також обста-вини, що вплинули на становлення та розвиток цього інституту в додержавний період (до XI ст.), в період становлення державнос-ті на Русі (кінець ІХ – X ст.), в період розквіту Давньоруської дер-жави (кінець Х ст. – перша поло-вина XI ст.) та в період феодаль-ної роздрібненості (друга половина XI ст. – XII ст.).Також встановлено, що держав-на влада в Давньоруській державі органічно поєднувала в собі риси монархії (влада Великого князя), демократії (віче) та аристократії (князівська рада). Князівська рада та віче обмежували владу Великого князя і не давали їй стати абсо-лютною. Завдяки силі давньорусь-ких звичаїв, військовій підтримці дружини і визнання народом Вели-кий князь продовжував залишатися символом і гарантом могутності Давньоруської держави протягом всього часу її існування.

У статті досліджено органи місцевої влади в Давньоруській державі кінця IX–XIII століть, їхню структуру й особливості. Установлено, що десяткова система не розділяла центральне управління від місцевого, а владу на місцях до X століття здійснювали воєводи князівської дружини – тисяцькі, соцькі та десяцькі, які призначались великим князем, і виборні посадові особи – старці (старости) у селах. Основу місцевого самоврядування становили громади міст і сіл, а їхнім головним органом було віче, на якому вирішува-лись усі найважливіші питання й обиралися старці. Після адміністративних реформ X століття територія Русі була поділена на землі-князівства, а ті, у свою чергу, на волості та погости. Управління у великих містах тоді здійснювали посадники великого князя – князівські сини, мужі, місцеві князі та князі-вожді, волостелі у волостях, намісники князя в погостах, а також виборні посадові особи – тисяцькі та соцькі в містах і старости в селах. На той час держава являла собою багаторівневу систему територіальних громад, у якій можна виокремити громади старшого міста, громади підпорядкованих їй молодших міст (передмість) і сільські громади (верви). Самоврядування громади старшого міста, менших міст і волості були нероздільними, однак головним носієм влади виступала саме громада старшого міста. Незмінними в містах і селах лишились вічові традиції, де всі найважливіші питання вирішувались на віче, там же обирались і старости. Встановлено, що впродовж XI–XII століть відбувалось упровадження двірцево-вотчинної сис-теми управління, яка деякий час співіснувала з десятковою, але згодом цілком її витіснила. Князів-ській двір перетворився на політичний і адміністративний центр управління державою, не лише на центральному, а й на місцевому рівнях. У великих містах, волостях і погостах двір з усіма посадов-цями став типовою моделлю місцевої влади. Усе більшого поширення набувало князівське, боярське та церковне землеволодіння. Виникла вотчинна форма власності, за якою землю можна було відчу-жувати разом з її населенням, а власник землі також отримував право на здійснення місцевої влади. У ХІІ–XIII століттях Давньоруська держава перетворилась на типову сюзеренно-васальну монархію, а великий князь здійснював управління на місцях через своїх васалів – місцевих (удільні) князів і бояр.

Довготривале домінування російської історіографії Давньоруської держави та її права ще й досі дається взнаки у вітчизняній історико-правовій науці в тлумаченні історичних подій і фактів у дусі ідеології Російської імперії, марксистської концепції класової боротьби. За межами російської історіографії досі залишаються праці українських учених. Метою статті є короткий огляд концепцій і висновків вітчизняних учених про становлення права і державотворення у Київській Русі. У статті автор звертається до літописних свідчень про Русь, Давньоруську державу, її право та його джерела за М. Владимирським-Будановим, М. Грушевським, М. Максимейком, Р. Лащенком, М. Чубатим та ін. На їхню думку, у Київській Русі найбільш поширеною була система норм усного звичаєвого права – “Закон Руський”. Писані форми давньоруського права українські історики права пов’язували з першими русько-візантійськими договорами, законодавством Володимира Великого. Автор статті досліджує історію “Правди Руської”, її назву, джерела, київське походження та видання за радянських часів, робить висновки про недоліки з вивчен ня цієї визначної правової пам’ятки. Обґрунтовано, що договори Русі з Візантією X ст. є важливими пам’ятками вітчизняного і міжнародного права, що засвідчують високий рівень розвитку звичаєвого та писаного права вже на етапі становлення Київської держави. Показано, що у цих пам’ятках відбилися широкі інтереси Русі у мирних відносинах із Візантійською імперією, захисту своїх неустояних південних кордонів – гирлами Дніпра, Дунаю, сусідства з грецькими колоніями в Криму. Водночас русько-візантійські дого вори є цінними джерелами для вивчення соціально-економічних відносин і роз витку права в Київській Русі, політичних, економічних та культурних зв’язків із Візантією. Оскільки русько-візантійські договори є міжнародно-правовими актами, у них відображені окремі норми візантійського права, часто трансформовані укладачами в інтересах руської сторони. У сукупності ці договори засвідчили значний вплив Київської Русі на формування міжнародного права Х ст. Вони були першими документами середніх віків, у яких формулюються початки міжнародного приватного права, їхні норми набагато випереджають сучасне їм західноєвропейське середньовічне право. На розвиток права Київської держави вплинуло прийняття православ’я та хрещення населення. У статті визначається зміст, система норм церковних “Уставів” великих київських князів Володимира і Ярослава Мудрого, поки що недостатньо вивчених сучасними дослідниками. Звернуто увагу на рідкісні актові пам’ятки Галицько-Волинської держави. Спираючись на висновки українських учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., спросто вуємо російський стереотип про форму Давньоруської держави як ранньосередньовічної монархії, побудованої на принципі сюзеренітету-васалітету. Видатні пам’ятки давньоруського права засвідчують: засновники і правотворці Київської держави трансформували величезний шар звичаїв предків у звичаєве право, використали досвід суддівської практики князів Русі, регулювання нових суспільних відносин, рецепіювали частину норм візантійського права і в “Правді Руській”, в “уставному” законодавстві втілили високий рівень юридичної думки, правової культури, законодавчої техніки.

Відмова від монополії марксистської методології, а отже, від диктату позитивістського праворозуміння, дає змогу переглянути деякі концепти, пов’язані з історією вітчизняного права. Сучасне трактування права як складного, багаторівневого соціокультурного феномену, що не може бути редукований до етатистської догми, дає можливість говорити про безперервну тривалість буття права в українському соціумі – українського права – незалежно від наявності/відсутності власної державності у той чи інший конкретний проміжок часу. Метою статті є встановлення загальних рис та особливостей українського права другої половини XIV – першої половини XVII ст. і його місця та ролі у формуванні правової системи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. З позицій посткласичних підходів до праворозуміння онтологія права реалізується у правових нормах, в індивідуальній і суспільній правосвідомості та правовій культурі, у правовідносинах. Тож деякі модуси буття права не залежать від наяв ності у суспільства власної державності. Литовсько-руське право, що діяло у Великому князівстві Литовському, мало в основі руську/українську правову традицію. Основу правової системи Великого князівства Литовського становили правові норми, інститути та принципи, що сформувалися і функціонували у праві Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Руська/українська правосвідомість визначала напрями та характер розвитку права упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст., у створенні писаного права брали участь українські юристи та державні діячі. Упродовж XV–XVI ст. литовсько-руське право еволюціонувало від середньовічного до ранньомодерного; воно розвивалося у загальноєвропейському руслі, зазнаючи впливу римського права та європейського міського права (у варіанті магдебурзького права), вбираючи сформовані в добу Ренесансу та Реформації передові гуманістичні ідеї та цінності, однак зберігаючи при цьому руську/українську основу. Поштовхом для появи нових правових інститутів були нові соціальні, політичні, культурні реалії, які формувалися у державі зусиллями українського, литовського, білоруського народів; запозичені норми органічно впліталися у загальний правовий контент, не лише впливаючи на правосвідомість українського суспільства, а й зазнаючи певної трансформації у правовідносинах, що розгорталися на українських теренах, під впливом правової психології українців. Отже, право Великого князівства Литовського, сформоване на основі давньоруської (української і білоруської) правової спадщини, упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст. зазнавало закономірної еволюції, яка позначалася на правосвідомості, правовій культурі та правовідносинах. Це право є надбанням однаковою мірою українців, білорусів, литовців. Тож термін “українське право литовського (польсько-литовського) періоду” є коректним щодо правової реальності українських земель цієї доби.

У статті зроблено опис нумізматичної частини монетно-речового скарбу, знайденого біля хутора Кобеляки Звенигородського району Черкаської області, а саме куфічних дирхемів, карбованих у період династії Аббасидів, кількістю 64 шт. Розглянуто можливі причини та шляхи потрапляння даного скарбу на територію Черкащини.Визначені дирхеми походять із семи регіонів ісламського світу:1) Магріб – 32 шт.; 2) Ірак – 14 шт.; 3) Джібал – 8 шт.; 4) Кавказ – 5 шт.; 5) Хорасан – 2 шт.; 6) Мавераннахр – 2 шт.; 7) Кірман – 1 шт. Найпізніші дати на монетах дають можливість віднести знайдений скарб, з урахуванням ще певного часу для його надходження на землі Середнього Подніпров’я, до першої половини-середини ІХ століття, що відповідає періоду існування Луки-Райковецької культури на Правобережжі Дніпра. Науковці вважають, що саме уличі, одне з «літописних племен», які згадуються у «Повісті времяних літ», залишили нам археологічні пам’ятки типу луки-райковецьких.Даний скарб унікальний для Черкаської області як за набором, так і за кількістю знайдених куфічних монет. На території області від періоду посилення слов’янських племен та формування Київської Русі більше знаходять візантійських монет, тоді як куфічні монети трапляються значно рідше. Знахідка даного монетно-речового скарбу може вказувати на шляхи поширення та використання куфічних монет. Дати карбування дирхемів, які були у скарбі, свідчать про їх надходження на Середнє Подніпров’я у першій половині-середині ІХ ст., ще до утворення давньоруської держави, центром якої стало місто Київ. Якщо на Лівобережжі торговельні шляхи, починаючи від VIII-IХ ст., на сьогодні визначені краще, то даний скарб разом з іншими знахідками куфічних монет на Черкащині та на теренах більш західних областей України може допомогти у визначенні таких торговельних шляхів і на Правобережжі та в Західній Україні.