Статті в журналах з теми "Гуманітара підготовка"

У статті розглянуто сутність та особливості медичного закладу вищої освіти як інституту формування професійних якостей майбутніх магістрів медицини. У зв’язку із модернізацією системи освіти України, входженням її в європейський освітній простір, особливої актуальності набуває проблема створення в навчально-виховному процесі закладу вищої освіти таких умов, які б сприяли ефективному формуванню професійних якостей майбутніх фахівців. Для досягнення мети в роботі використовується комплекс методів дослідження, а саме: теоретичні (аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація наукових даних). Виявлено, що педагогічні умови становлення і розвитку професійних якостей студентської молоді у медичній сфері передбачають наявність таких факторів, як: забезпеченість гуманітарно-виховної роботи; гуманізація й гуманітаризація освіти; наявність гуманістичної концепції навчання і виховання; забезпеченість інформацією; забезпеченість засобами організації дозвілля; комфортність освітнього середовища; відповідальність вишу за підготовку фахівця високої кваліфікації; власні зусилля студента з саморозвитку та самовдосконалення особистості; організація всебічної взаємодії культури та освіти; визнання людської та національної культури фактором розвитку освіти; наявність системи соціального партнерства. Зазначено, що під час професійної підготовки майбутніх лікарів у медичному виші важливого значення набуває особистісна підготовка студентської молоді, метою якої є формування як професійно значущих якостей особистості, так і її гуманістичної спрямованості, психологічної культури, здатності до толерантної взаємодії майбутніх лікарів із пацієнтами. Встановлено, що медичний заклад вищої освіти являє собою виховний і освітній інститут, один з мікрофакторів соціалізації особистості, що відрізняється тим, що першорядне значення приділяється професійній медичній освіті у взаємозв'язку з формуванням у майбутніх магістрів медицини моральності.

Висвітлено положення та статус гуманітарних предметів та наук у технічно­му університеті. Охарактеризовано практичні підходи до закономірностей формуван­ня професійного іншомовного спілкування інженеріє — майбутніх керівників підпри­ємств. Сформульовано цілі та завдання, які вказують на місце гуманітарної підготов­ки в системі університетської освіти.

У статті представлено міркування щодо ролі гуманітарної освіти у розвитку ключових компетентностей конкурентоспроможних фахівців морської галузі. Гуманітарну освіту визначено як сукупність знань у сфері суспільних наук і пов’язаних з ними практичних умінь і навичок. Її забезпечують дисципліни гуманітарного циклу, зокрема філософія, культурологія, соціологія, психологія, педагогіка, історія, політологія, іноземні мови. Ці дисципліни мають об’єктивний змістовий потенціал, що впливає на формування всебічно розвиненої, високодуховної, гармонійної особистості. Результатом гуманітарної освіти є ключові компетентності, які, відповідно до рекомендацій Європейського Парламенту та Ради ЄС, необхідні для особистої реалізації та розвитку, активного громадянського життя, соціальної єдності та можливості працевлаштування. Ідеться про спілкування рідною мовою; спілкування іноземними мовами; знання математики та загальні знання у сфері науки і техніки; навички роботи з цифровими носіями; навчання заради здобуття знань; соціальні та громадянські навички; ініціативність і практичність; обізнаність і самовираження у сфері культури. Гуманітарна компонента освіти має важливе значення під час підготовки майбутніх фахівців морської галузі. Це пов’язано з тим, що у вимогах Міжнародної Конвенції зі стандартів підготовки, дипломування моряків і несення вахти й однойменного Кодексу наголошується на необхідності підготовки фахівців морського транспорту з високим рівнем сформованості як професійних знань і практичних навичок, так і гуманітарних знань. Серед переліку компетентностей у цих документах містяться вимоги щодо знань, умінь і навичок, які формуються в майбутніх фахівців морської галузі під час вивчення дисциплін гуманітарного спрямування. Ідеться про знання принципів, методів і особливостей управління персоналом на судні та його підготовки; знання відповідних міжнародних морських конвенцій і рекомендацій, а також національного законодавства; знання методів ефективного управління ресурсами та вміння їх застосовувати; уміння здійснювати ефективну комунікацію, підтримувати серед членів суднової команди атмосферу взаєморозуміння та доброзичливості, дотримання загальнолюдських відносин і громадянських норм; володіння іноземною (англійською) мовою тощо. Крім цих компетентностей, майбутні фахівці мають володіти сформованими ціннісними орієнтаціями, високим рівнем загальної, комунікативної та професійної культури та бути цілісною особистістю з лідерським потенціалом.

The article deals with the current problems of humanitarian training of future officers while studying in military institutions of higher education, analyzation of the dependence of the studied process on the general state of modernization of the system of higher vocational education and other circumstances of social and military practice. Professional activities of modern officers is multifunctional, poly-semantic in its nature, is an arena of interaction of many factors, interrelation of people, the establishment of comprehensive cooperation. The purpose of article is to identify the directions of modernization transformations of humanitarian training of future officers in the higher military school. The methodological component of research is based on the complex of theoretical methods, which mutually enrich and complement each other, including historical-pedagogical, system-structural, terminological, factorial and comparative-theoretical analysis, the method of systematization of the obtained results.Humanitarian training, carried out in the interests of the personality, the state and society, integrates the tasks of education, self-education, upbringing and self-upbringing of future officers, as well as mechanisms for the formation of their competencies and such way of thinking, which ensure the unity of humanitarian knowledge humanistic behavior, desire and ability to correlate their own official and personal interest with humanistic standards. The fundamentals of modernization of humanitarian training of future officers have been considered as an ordered optimal set of humanistic strategies, conditions, subjects, methods, and means, which provide coincidence of the achieved results with the set goals of formation of future officers’ social and professional competencies and humanistic qualities that set vital meanings and state-patriotic bases of service to the Motherland. It has been found that modernization transformations of the humanitarian component of educational process are inextricably related to the creative innovative activity of teaching staff of the military institutions of higher education, their abilities to design and create appropriate humanitarian educational environment, to enrich the content of training and upbringing of future officers with new ideas, experience in practical activities of troops.Key words: humanitarization, linguisticpersonality, militaryeducation, humanitarian erudition, moderni-zation, humanitarian educational environment. У статті розглянуто актуальні проблеми гуманітарної підготовки майбутніх офіцерів під час навчання у військових закладах вищої освіти, проаналізовано залежність досліджуваного процесу від загаль-ного стану модернізації системи вищої професійної освіти та інших обставин соціальної та військової практики. Професійна діяльність сучасних офіцерів є багатофункціональною, полізмістовою за своєю сутністю, є ареною взаємодії безлічі чинники, взаємодії людей, утвердження всебічного співробітни-цтва. Мета статті полягає у виявленні напрямів модернізаційних перетворень гуманітарної підготовки майбутніх офіцерів у вищій військовій школі. Методологічний складник дослідження базується на комплексі теоретичних методів, які взаємозбагачують та взаємодоповнюють один одного, серед яких слід назвати історико-педагогічний, системно-структурний, термінологічний, факторний і порівняльно-теоретичний аналіз, метод систематизації отриманих результатів.Гуманітарна підготовка, здійснювана в інтересах особистості, держави й суспільства, інтегрує завдання освіти, самоосвіти, виховання та самовиховання майбутніх офіцерів, а також механізми формування у них компетентностей і такого способу мислення, які забезпечують єдність гуманітарних знань і гуманістичної поведінки, прагнення та вміння співвідносити власні службові та особисті інтереси з гуманістичними нормами. Основи модернізації гуманітарної підготовки майбутніх офіцерів розглянуто як упорядковану оптимальну сукупність гуманістичних стратегій, умов, суб’єктів, методів і засобів, що забезпечують збіг досягнутих результатів з поставленими цілями формування майбутніх офіцерів соціально-професійних компетентностей і гуманістичних якостей, які задають життєві сенси та державно-патріотичні підстави служіння Батьківщині. Встановлено, що модер-нізаційні перетворення гуманітарної складової частини освітнього процесу нерозривно пов’язані з творчою інноваційною діяльністю професорсько-викладацького складу військових закладів вищої освіти, їхнім умінням проєктувати та створювати відповідне гуманітарне освітнє середовище, збагачувати зміст навчання й виховання майбутніх офіцерів новими ідеями, досвідом практичної діяльності військ.Ключові слова: гуманітаризація, мовна особистість, військова освіта, гуманітарна освіченість, модернізація, гуманітарне освітнє середовище.

Дьяконов Г. В. Діалогічна концепція гуманітарно-культурної освіти на психолого-педагогічному факультеті. У статті аналізується й обґрунтовується діалогічний підхід до побудови концепції гуманітарно-культурної освіти на психолого-педагогічному факультеті. Розкриваються засади, принципи, аспекти і перспективи розроблення і впровадження цієї концепції в практику професійної підготовки майбутніх практичних психологів і соціальних педагогів.

Статтю присвячено обґрунтуванню різноманітних аспектів удосконалення технологічної, професійно-педагогічної підготовки майбутніх юристів, розкриваються основні функції майбутнього юриста-викладача, процес його адаптації до реальної професійної діяльності. Проаналізовано проблему підготовки професіонала-юриста для здійснення професійної діяльності і реального рівня професійно-педагогічної готовності майбутнього юриста до діяльності в різних типах юридичних установ. У статті визначено, що методика формування базових компетентностей (форм, засобів, методів, засад) у юридичних навчальних закладах спеціального призначення передбачає створення спеціальних умов (спеціалізованих авдиторій) для проведення практичних занять зі спеціальних та гуманітарних дисциплін. Зазначено, що гуманітарна складова частина у навчальних планах університетів спеціального призначення недостатньо відображена. Доведено, що професійна діяльність майбутнього юриста-викладача, окрім глибоких спеціальних кваліфікованих знань, умінь і навичок, вимагає системи психологічних і педагогічних знань, навичок і прийомів, які забезпечують високу культуру спілкування, а також надбання навичок цінування та поваги до різноманітності і мультикультурності через рефлексію, самовдосконалення, пізнавальну та творчу активність. Знання педагогіки необхідні для ефективної організації роботи з людьми, проведення правовиховної роботи. Виявлено, що на сучасному етапі розвитку системи вищої освіти значною мірою змінюється роль викладача. При компетентнісному підході викладач займає позицію організатора, консультанта, тьютора, який певним чином орієнтує навчальний процес на отримання майбутніми юристами-викладачами самостійного досвіду. Авторками визначено, що професійно-педагогічна підготовка майбутнього правника в контексті компетентнісного підходу не вичерпує всіх аспектів цієї проблеми і потребує подальшого вивчення методики формування компонентів професійно-педагогічної компетентності майбутніх правознавців.

Через пандемію, швидку зміну технологій, глобалізаційні виклики сьогодні вища школа переживає гуманітарну кризу. Це негативно впливає на підготовку висококваліфікованих фахівців, формування у них ціннісної свідомості, творчого мислення, національно-культурної ідентичності, громадянської відповідальності. Такий підхід ставить під загрозу виконання завдання навчити студентів толерантності, здатності мислити, аргументувати філософськими та духовно-культурними категоріями, вибудовувати свій шлях саморозвитку професіонала й освіченої, культурної особистості. Актуальними є проблеми виховання духовно пробудженої особистості, сприяння міжкультурному діалогу та залучення молоді до побудови мирних і відкритих для участі суспільств, заохочення до творчості та різноманітності форм культурного самовиразу задля забезпечення сталого розвитку. Вітчизняні ЗВО не мають необхідну кількість ефективних спецкурсів, соціально-гуманітарних і культурологічних дисциплін, які б сприяли вирішенню цих проблем. Разом із тим педагоги-вчені й практики зі всього світу та України зокрема мають низку наробок щодо технологій виховання, застосовують освітньо-виховні практики у процесі професійної підготовки студентів. Автор наголошує, що з-поміж наукових та практичних наробок у вихованні студентів вищої школи виокремлюються питання соціальної відповідальності, формування громадянських компетентностей, громадянська освіта, соціальні й громадянські навички, виховання через освіту тощо. Нарівні з умінням бути культурною, гармонійно розвиненою особистістю постає відповідальність як ключова компетентність у вищій освіті. Саме відповідальна, толерантно вихована особистість майбутнього фахівця є запорукою духовної безпеки будь-якого суспільства. Досвід виховних досліджень і практик європейських та українських вишів є дуже цінним. Актуальними є форми і методи розвитку соціальної відповідальності студентів, їхня громадянськість, морально-культурні цінності, духовна безпека, лідерство в студентському середовищі, засоби заохочення студентів до громадянської активності, роль освітнього середовища, оновлення виховної системи закладу вищої освіти та його освітніх сервісів. Духовне пробудження особистості у добу глобалізаційних викликів може відбутися тільки завдяки прийняттям нею громадянських цінностей через культуру й соціальну відповідальність. Сьогодні в українських вишах відбувається не тільки професійна підготовка студентів, а й генерується суспільна ідеологія

У статті розглянуто фахову компетентність майбутніх морських фахівців та висвітлено вплив гуманітарних дисциплін на її формування.Наведено приклади основних нормативно-правових актів, що мали вплив на зміст освіти, а саме закон України «Про вищу освіту», «Про освіту», Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»), Концепції національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти в ХХІ ст., Морська доктрина України на період до 2035 (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1108 від 18.12.2018).Проаналізовано навчальний план зі спеціальності 14.03 Експлуатація суднових енергетичних установок (спеціалізація 14.03.01 Для морського флоту) з метою порівняння кількості годин, відведених на вивчення дисциплін соціально-гуманітарного та природничого циклів з дисциплінами спеціального циклу, яких у незалежній Україні стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти.Зазначено перелік гуманітарних дисциплін, яких на початку 90-х стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти в незалежній Україні. Так, відповідно до Інструктивного листа міністерства освіти України № 1/9-64 від 19.05.1993 р. «Про викладання соціально-гуманітарних дисциплін» у навчальних планах з’явилися такі гуманітарні дисципліни як: «Всесвітня історія», «Історія України», «Ділова українська мова», «Світова література», «Біологія», «Географія», «Філософія з релігієзнавством», «Правознавство», «Основи економічної теорії», «Допризовна підготовка юнаків», «Основи соціальної екології», «Політологія», «Соціологія», «Українська та зарубіжна культура».Визначено провідні складові фахової компетентності здобувачів освіти, які ґрунтуються на реалізації організаційних, когнітивних, світоглядних, технологічних і комунікативних операційних процесів.У ході дослідження з’ясовано, що гуманітарні дисципліни відіграють важливу роль у підготовці та формуванні фахової компетентності майбутніх фахівців морської галузі, оволодіння якою в майбутньому послужить підґрунтям для професійної та особистісної самореалізації.

У статті розглядаються теоретичні та практичні аспекти впровадження компетентнісного підходу в освіту, розкривається роль міжвузівської взаємодії в процесі розвитку комунікативних компетенцій майбутнього фахівця гуманітарного профілю. Наголошується, що розвиток вищої школи займає важливе місце в системі безперервної освіти, є значущою складовою частиною стратегії загальнонаціонального розвитку, оскільки повʼязаний з економікою, наукою, технологією і культурою суспільства в цілому. Підкреслюється, що одним з першочергових завдань, спрямованих на посилення ролі освіти в соціально-економічному розвитку, є приведення змісту освіти, технологій навчання і методів оцінки якості освіти у відповідність до вимог сучасного суспільства. Показано, що в цілях оптимізації навчання актуальним є застосування інноваційних освітніх технологій, а компетентнісний підхід дозволяє актуалізувати у майбутніх фахівців гуманітарного профілю попит на освіту і передбачає високу якість підготовки фахівців. На сучасному ринку праці успіх випускника-гуманітарія обумовлений не тільки грамотною підготовкою, а й мобілізацією внутрішніх сил, старанністю, ініціативністю, відповідальністю за свою роботу, прагнення до професійного зростання і розвитку. Конкурентоспроможним буде такий молодий фахівець гуманітарного профілю, який демонструє не тільки відмінні сучасні знання, а й інформаційно-технологічну готовність, знання засобів інформаційних технологій, вміння відбирати, оцінювати і використовувати інформацію, комунікативність і вміння працювати в команді, здатність до самоосвіти і потребу у поступовому підвищенні кваліфікації. У звʼязку з цим вдосконалення процесу підготовки майбутніх фахівців гуманітарного профіля багато в чому визначається впровадженням компетентнісного підходу у вищу освіту.

У статті досліджується проблема методології наукових досліджень в туризмі та гостинності в ході написання кваліфікаційних робіт майбутніх фахівців із туризму в їх професійній підготовці в закладах вищої освіти. Підкреслюється значення фахової підготовки майбутніх фахівців із туризму до професійної практики, що помічається на таких ролях, як: суспільна – піднесення туризму як соціально-економічної інфраструктури, міжнародних взаємозв’язків та кооперації; культурологічна – зріст гармонійної, полікультурної людини із цільним науковим світосприйманням щодо всесвітнього, інтернаціонального призначення туризму в культурній солідарності людськості; особистісна – інтелектуальний, психологічний, професіональний розвиток, становлення національної свідомості; гуманітарна – піднесення творчого резерву особистості, ерудиції, стремління до самовдосконалення, розповсюджування знань; політична – усвідомлення професії в туризмі як дієвого засобу збереження миру й злагоди суспільства. Показано, що методологія є системою наукових принципів, підходів, прийомів, методів, методик, завдяки яким відбувається організація наукового дослідження майбутніх фахівців із туризму. Від точного, належного відбору принципів, підходів, прийомів, методів, методик, залежать наслідки наукового пошуку, аргументація гіпотези, реалізація дослідницьких завдань та досягнення мети наукової роботи. Доведено, що виконуючи будь-який вид діяльності самостійно, приміром й кваліфікаційну роботу, майбутні фахівці з туризму набувають здатності брати власну відповідальність за результати; незалежно вирішувати задачі; добувати конструктивні вирішення проблемних питань та вихід із кризових становищ; креативно й творчо думати та діяти.

У статті розглядаються особливості підготовки студентів спеціальності 242 «Туризм» у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії. Туризм визначений як пріоритетна галузь розвитку економіки Хмельницької області. Сучасний розвиток туризму ставить високі вимоги до рівня підготовки кадрів для галузі. У процесі розробки освітньої програми було враховано досвід освітньо-професійних програм закладів вищої освіти України та країн Європи. Налагоджено співробітництво з регіональними підприємствами, підписано угоди про співпрацю. Метою навчання є опанування загальних та фахових компетентностей для успішного здійснення професійної діяльності у сфері туризму та рекреації. Це засвідчується ґрунтовним вивченням базових теоретичних понять. З’ясовано принципи, які визначають закономірності підготовки фахівців. Методи, методики та технології є стандартними і включають загально- та спеціально-наукові методи: географічні, економічні, соціологічні, психологічні, інформаційні, методи туристичного обслуговування.Студенти є учасниками майстер-класів, семінарів, онлайн-курсів на вітчизняних та зарубіжних освітніх платформах, олімпіад, конкурсів наукових робіт, тренінгів, конференцій, вебінарів. Навчально-методичне забезпечення і консультування самостійної роботи здійснюється на платформах Moodlе, Google Classroom, Zoom. На кафедрі функціонують наукові гуртки. Впровадження в освітній процес освітньої програми «Туризм» здійснюється через формування індивідуальної освітньої траєкторії здобувачів. Унікальність освітньої програми полягає у розвитку туристичної діяльності в умовах становлення та розвитку територіальних громад. Здобувачі освіти залучені до практичної розробки та реалізації туристичного продукту в рамках проєкту «Туристичні Магніти». В академії активно працює студентське самоврядування.

У статті аналізуються питання сутності і змісту сучасного навчального процесу, у якому головне місце посідають культурно-гуманітарні засади його організації. З’ясовується сутнісна відмінність між традиційним та інноваційним підходами щодо реальних можливостей продуктивного функціонування освітнього процесу з метою підготовки фахівців не лише з погляду їх професійної компетентності, а й у контексті їх духовності. Обґрунтовується необхідність творчого застосування принципів природовідповідності й культуровідповідності в освітньому процесі. Доводиться ідея діалектичної єдності культури, науки і освіти на сучасному етапі їх реформування.

У статті розглядається потенціал гуманітарних дисциплін у формуванні одухотвореного образу людини культури в студентської молоді. Обґрунтовано доцільність широкої гуманітарної підготовки, яка є однією з умов формування образу людини культури. Образ людини культури є уособленням (осередком) цінностей культури, який є невід’ємною складовою гуманітарної свідомості. Культуротворчість розглядається як шлях наближення до цінностей культури, адже творчість є основою, фундаментом для розвитку культури, джерелом людської сили до перетворення та вияву неповторності. Перетворювальна діяльність людини сприяє формуванню її культуротворчих здібностей, оскільки створюючи нове, особистість збагачує не лише культурну спадщину, а й розвиває власне мислення, рефлексію, креативність, реалізує закладений внутрішній потенціал здібностей. Гуманітарні дисципліни закладають гуманістичний світогляд здобувача вищої освіти, що проявляється у відношенні до людини як найвищої цінності, прийняття утверджених загальнолюдських цінностей та суспільних норм. Формування образу людини культури передбачає увагу на процесі накопичення та інтеріоризації культурних і духовних цінностей, а також потяг до творення: знань, ідей, чуттєвих вражень, талантів, загалом, культурних сенсів. Автор доводить доцільність побудови виструнченої системи широкої гуманітарної підготовки студентів, що передбачає включення тем за проблематикою, яка розкриває зміст одухотвореного образу людини культури.

Сучасний стан галузі вищої освіти характеризується значними реформами. Держава потребує високваліфікованих фахівців, що володіють професійними компетенціями і мають сформовану систему моральних установок та переконань. Саме тому питання підготовки фахівців, що включає виховання особистості здобувачів освіти у закладів вищої освіти, є актуальним на сьогоднішньому етапі розвитку освіти в Україні. У статті виокремлені цілі професійної підготовки, нагальні завдання, що постають у сучасній освіті. Наголошено на необхідності побудови моделі системи виховання як ефективного засобу досягнення цілей та вирішення завдань. У статті розглянуто підходи до визначення понять «модель», «моделювання». Представлено класифікацію моделей. Так, вчені розрізняють фізичні, математичні, комп’ютерні, описові моделі. Також їх поділяють на навчальні та науково-дослідницькі. Останні можуть бути констатуючими, дослідними, імітаційними. Визначено, що гуманітарні науки надають перевагу описовим та математичним моделям. До важливих вимог до моделей відносять адекватне відображення характеристик та достовірність. Розглянуто педагогічне моделювання як метод педагогічних досліджень, що дозволяє підвищти ефективність освітнього процесу, а також націлює здобувачів освіти на реалізацію завдань особистісного зорієнтованого навчання. Проаналізовано етапи моделювання виховної системи (пізнавально-аналітичний і конструктивний) та його діяльність під час кожного з них, зокрема визначення мети, завдань, обґрунтування педагогічних умов, здійснення психолого-педагогічної діагностики, прогнозування результатів діяльності, визначення форм, методів, прийомів роботи, корекційно-виховних засобів. У статті здійснено огляд моделей системи підготовки, запропонованих вітчизняниими вченими. Визначено, що головними компонентами моделі є: мета, етапи, педагогічні умови, функції, форми, методи роботи та результат. З’ясовано, що ефективність впровадження моделі можлива за умови єдності і неподільності усіх її складових. Перспективою подальший досліджень вважаємо здійснення компаративістського аналізу моделей системи підготовки України та західних держав

Стаття висвітлює проблему модернізації освітнього процесу в закладі вищої освіти в умовах глобальних змін, пов’язаних із світовою пандемією, необхідністю переходу на дистанційну форму навчання, що певною мірою прискорили процес комп’ютеризації та інформатизації освіти. З’ясовано, що якісна професійна підготовка майбутнього фахівця неможлива без розвитку його інформаційної грамотності, що своєю чергою вимагає від закладу вищої освіти певного інформаційно-технологічного оновлення. Обгрунтована необхідність створення в закладі вищої освіти інформаційно-освітнього середовища (ІОС), як важливої умови високої якості навчання, і як найближчого зовнішнього оточення студента (майбутнього спеціаліста), в якому безпосередньо організовується освітня діяльність, формуються особистісні і професійні якості. Проаналізовані різні підходи до поняття «інформаційно-освітнє середовище» та запропоноване авторське його тлумачення. Представлений опис інформаційно-освітнього середовища на педагогічному факультеті Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії з використанням освітньої платформи Moodle; вирізнено функції ІОС (освітня, виховна, розвиваюча, інформаційна, рефлексивна, соціалізації) та описана їх педагогічна цінність.

У статті представлено структурно-системний аналіз процесу формування компетентності майбутніх фахівців готельно-ресторанної справи у процесі професійної підготовки в закладах вищої освіти. На основі опрацювання досліджень науковців із проблеми підготовки майбутніх фахівців сфери обслуговування в закладах вищої освіти здійснено диференціацію низки компетентностей означених фахівців. Дефініцію «компетентність майбутніх фахівців готельно-ресторанної справи» визначено як полікомпонентну динамічну комбінацію, представлену знаннями, вміннями, навичками, способами мислення, поглядами, цінностями, іншими особистими якостями, зреалізовану наскрізно на рівнях вищої освіти галузі знань 24 «Сфера обслуговування», спеціальності 241 «Готельно-ресторанна справа», формах організації навчання, що є комплексом інтегральної, загальних («м’які» навички) і спеціальних («тверді» фахові, предметні навички) компетентностей та визначає здатність здобувача освіти успішно соціалізуватися, провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність, самостійно й цілеспрямовано підвищувати фахову компетентність, розбудовувати кар’єру та формувати власну концепцію життєвого успіху. До загальних компетентностей нами віднесено такі: культурологічну, полікультурну, морально-етичну, соціальну, здоров’язбережувальну, громадянську, релігієзнавчу, світоглядну, цивілізаційну, космополітичну, художньо-естетичну, мовно-комунікативну, полілінгвальну, риторичну, гуманітарну, психолого-фасилітативну, емоційно-інтелектуальну, самоосвітню, критичного мислення, креативну, інформаційно-цифрову, медіакомпетентність, інклюзивнау, рефлексивну. Відповідно до спеціальних компетентностей – конкретно-професійну, правову, науково-дослідницьку, експериментальну, екологічну, соціально-економічну, підприємницьку, інноваційну, інструментально-аналітичну, дискурсивну, технічну, технологічну, лідерсько-управлінську, моніторингово-діагностичну, експертну, прогностично-моделюючу, сталості.

У статті запропоновано поставити проблему дистанційного навчання в гуманітарному людиновимірному аспекті через розгляд його особливостей у критичному філософсько-правовому ракурсі. У контексті історичних передумов надається культурологічна характеристика сучасного стану правової реальності України через поняття «вторинні культури», що значною мірою пов'язане із характеристикою суспільства як «транзитивного». Показано, що тиск партикуляризму культурних осередків у різних частинах країни за умов панування буденної свідомості (що призводить до постійної підміни понять у різних сферах діяльності) із використанням новітніх інформаційних систем, включаючи й освіту, вирішує існуюче протиріччя між надновим і традиційно сталим у відповідний простий (примітивний) спосіб. На рівні світоглядного формування (включаючи освіту) це породжує певну синтетичну єдність «людини минулого» (у нас переважно «радянської людини») з алгоритмами машинного (комп’ютерного) мислення, що має результатом створення людей без частини людських якостей – «біоп’ютерів». Для правоохоронної системи це стає подвійною загрозою: як наявність такого шару молоді серед населення, так і всередині особового складу. Останнньому сприяє й спрощення навчальних планів у ЗВО МВС України, де вилучено соціально-гуманітарні дисципліни. У поєднанні з інтенсифікацією ДН наявна тенденція виглядає загрозливою для стабільності правової реальності в цілому і правопорядку зокрема. Зроблено деякі пропозиції щодо запобігання негативним тенденціям і підтримки позитивних, включаючи й використання ДН, у закладах, де навчаються майбутні правоохоронці.

Надана розмітка некласичних умов викладання філософії в університеті у вигляді комунікативного трикутника: викладач – предмет – студенти, де одним з ключових та об’єднуючих виступає поняття суб’єктності. З’ясовані основні концептуальні проблемні поля викладання філософії в університеті, а саме: а) некласичний та постнекласичний стани присутності філософії у вищій освіті; b) межі самовизначення філософії о двох напрямках – перехід від охоронця місця до інтерпретатора (Ю. Габермас) та перехід від «сови Мінерви, яка вилітає у північ» до «жайворонка» (М. Епштейн); с) відповідальність філософії за гуманітарну складову освіти у концептуальному, інтенціальному, загальнонауковому, критичному, мнемонічному, комунікативному аспектах.Обґрунтована необхідність змістовної реорганізації викладання філософії в університеті через розуміння важливості праксеологічного виміру філософського знання як такого, що встановлює певні схеми мислення. Показані певні аспекти риторичної підготовки студентів через застосування дихальної гімнастики О. Стрельнікової, скоромовок, біомеханіки В. Мейєрхольда, темпоральної організації монологічних та діалогічних виступів на семінарах. Показані деякі аспекти розвитку методологічних навичок у таких складових методології як дескрипція, структуралізм, компаративістика, повільне читання тощо.Запропоноване власне бачення інституту кураторства як певної наукової майстерні або комунікативного простору в якому відбувається оволодіння загальнонауковою і спеціально-філософською професійною культурою.

Автор розглядає інклюзивну освіту як соціально-педагогічний феномен. Здійснено методологічний аналіз організа- ції освітнього процесу за умов інклюзивної освіти дітей з особливими освітніми потребами. Ключову роль у формуван- ні та розвитку унікального потенціалу кожного індивіда відіграє освітня система як невід’ємна частина забезпечен- ня можливості процвітання суспільства. Визначено сутність поняття «готовність до роботи за умов інклюзивної освіти». Проаналізовано проблеми підготовки педагогів до організації освітнього процесу за умов інклюзивної освіти, однак, як показує практика, підвищення якості освіти часто призводить до маргіналізації деякої категорії дітей, зокрема дітей з особливими освітніми потребами, що, безумовно, суперечить прийнятим більшістю країн міжнарод- ним і національним цілям розвитку освітніх систем. Проаналізовано науково-теоретичні підстави дослідження орга- нізації освітнього процесу за умов інклюзивної освіти дітей з особливими освітніми потребами. Охарактеризовано структуру інклюзивної компетентності. Визначено модель формування інклюзивної компетентності. Основою нової філософії інклюзивної освіти стала не медична, а соціальна модель інвалідності, яка претендує на роль гуманітар- ної концепції прав і свобод людини. Такий підхід дозволив подолати стереотипи відчуженості особи з інвалідністю, визнати її повноцінним членом суспільства, але з особливими потребами. Це усуває потребу у «лікуванні», «виправ- ленні» особи з інвалідністю та вчить суспільство приймати, розуміти людину такою, якою вона є. Соціальна модель інвалідності передбачає вирішення низки проблем. За таких умов людина починає усвідомлювати себе повноправним суб’єктом свого життя, а світ – як відкриту систему, орієнтовану на її специфічні потреби.

У статті визначено сутність основних дефініцій «компетенція» – можливiсть встановлення зв’язку мiж знаннями i ситуацiєю, «професійна компетентність» – характеризується рівнем професійної освіти, досвідом та індивідуальними здібностями людини, її мотивованими прагненнями до безперервної самоосвіти та самовдосконалення, творчим і відповідальним ставленням до справи. З’ясовано, що зміни у термінології основних понять зумовлені змінами як у педагогiчнiй практицi так і в теорії педагогiчних систем: поняття компетенцiї увiйшло до суспiльних наук у цiлому, зокрема, педагогiки, психології, в управлiння i в сферу працi та організацій; модернiзацiї змiсту професiйної підготовки; швидка поява нових і старiння ранiше набутих знань, якi вписуються нинi в практичний досвiд декiлькох поколiнь і посилюють переконання людей, що наступнi поколiння повиннi навчатися впродовж всього життя; змiни практики та технологiй в системi навчання вiдбуваються в результатi повiльних змiн способiв і механiзмiв управлiння освiтнiми системами i регулювання ними. Визначено, що професійно значущі якості учителів, залежать від особистості та визначаються, насамперед, здібностями і характером, а складні особливості здібності, такі, як організаторські, так і управлінські, уточнюються в окремих професійних здібностях, і необхідно чітко окреслити та обґрунтувати основу класифікації. З’ясовано, що професіоналізм виступає як необхідна умова прояву компетентності, компетентність є показником ступеня відповідності, адекватності професіоналізму і змісту компетенції посади. Вихідний показник професійної компетентності вчителя Нової української школи у сучасній ситуації – це сфера відношень до людини, оскільки вчитель працює в системі «людина – людина». Виокремлено структурні компоненти професійної компетентності вчителя Нової української школи: особистісно-гуманітарна спрямованість, системне сприйняття освітньої реальності, уміння інтегрувати інший досвід, креативність як спосіб буття в професії, здатність до рефлексії.

У статті визначені особливості застосування методики змішаного навчання (blended learning) в процесі іншомовної підготовки майбутніх вчителів нефілологічних спеціальностей у закладах вищої освіти Польщі та Чехії. Здійснено аналіз публікацій європейських, здебільшого польських і чеських, вчених-дидактів, які досліджують різні методики комп’ютерної підтримки вивчення іноземних мов. Наведено основні подібності та відмінності між традиційним, електронним і змішаним навчанням іноземним мовам. Показано, що вивчення іноземної мови значно спрощується за умови використання сучасних ІКТ, які дають можливість поєднати технічні та гуманітарні науки, що, своєю чергою, дає можливість створити відповідне середовище для вивчення мови, поєднати традиційні та інноваційні методи вивчення мови. Використання змішаного навчання (blended learning), в основі якого знаходиться концепція об’єднання аудиторного навчання і технологій електронного навчання, створює сучасному викладачеві необмежені можливості в процесі викладання предмету іноземна мова професійного спрямування. Завдяки гнучкості та доступності, даний метод навчання дозволяє розширити можливості студентів, прийняти до уваги індивідуальні потреби, ритм і темп засвоєння матеріалу, який вивчається; стимулювати утворення активної позиції студента, підвищення його мотивації, самостійності, соціальної активності; зробити процес навчання більш індивідуальним і в той же час персоналізувати навчальний процес. Це допомагає студенту самостійно визначати свої цілі та методи їх досягнення, в той час, як викладач виступатиме в ролі наставника. При розробці курсу за методикою blended learning викладачеві необхідно враховувати багато важливих елементів, щоб забезпечити якість та ефективність навчальної програми, на якій базуються цей курс. Процес розробки, як правило, відбувається у кілька етапів: докладне планування курсу; розробка навчальних матеріалів; розміщення розроблених матеріалів на платформі електронного навчання. За умови правильного розроблення та організації навчання за методикою blended learning, студенти отримують можливість навчатися в своєму власному темпі, в зручному місці та в зручний для них час, а також можливість брати на себе персональну відповідальність за власне навчання. Найбільша перевага комплементарних навчальних курсів полягає в тому, що вони ставлять студента в центр процесу викладання та навчання.

Ефективність відповіді системи державного управління на соціально-економічні, політичні та гуманітарні виклики нової глобалізації та четвертої промислової революції буде залежати від її здатності забезпечити адекватну мінливій кон’юнктурі ринку праці систему підготовки фахівців, політику зайнятості з високим горизонтом планування, диференціацією по галузях і кластерах виробництва, а також стратегію інноваційного розвитку, що має мінімізувати транзакційні витрати. Глобалізація означає перехід системи національного господарства в інтегроване світове господарство. Вона призводить не просто до встановлення і розвитку відносин між економічними, соціальними та іншими суб’єктами різних країн, а й до різкого збільшення значущості цих відносин. Водночас вплив глобалізаційних процесів зумовлює необхідність нових теоретичних підходів для обґрунтування структурних зрушень в українській економіці. Розкриті питання спрямовані на формування стійкості до негативних чинників, посилення конкурентоспроможності, реалізація завдань щодо сталого розвитку, забезпечення відповідності встановленим світовим нормам, реагування на загрози посилили актуальність із точки зору гарантування економічної безпеки України в умовах глобалізаційних викликів. Метою дослідження є виокремлення негативних факторів здійснення глобалізаційних процесів в Україні, аналіз індексу глобалізації, надання пропозицій щодо формулювання заходів стимулювання розвитку цифровізації в Україні. Враховуючи зазначене, в ході дослідження розглянуто основні підходи науковців до поняття «глобалізація»; визначено основні фактори, які заважають здійснювати процеси глобалізації в Україні; виокремлено проблеми формування інформаційного суспільства в Україні; охарактеризовано індекс глобалізації та місце України в ньому; проаналізовано цифровізацію в контексті глобалізаційних процесів та сформульовані основні заходи щодо стимулювання цифровізації в Україні.

Досягнення високого рівня готовності випускника гуманітарно-педагогічного коледжу до професійної діяльності може бути здійснене лише при побудові навчання як цілісної системи, під якою прийнято розуміти певне ціле, що складається з взаємопов’язаних між собою елементів, при чому закони, принципи чи порядок зв’язку цих елементів створюють внутрішню структуру системи, а характер її взаємодії з навколишнім середовищем – її функціонування. Мова змінюється й розвивається, інтелектуально зростає й сама людина. Сучасний світ потребує від здобувача освіти, майбутнього фахівця певної освітньої галузі, не тільки знання свого фаху, а й високого рівня володіння професійно орієнтованою комунікативно-мовленнєвою компетентністю. Проблема формування професійно орієнтованої компетентності майбутнього вчителя набуває в наш час особливої актуальності у зв’язку з модернізацією змісту освіти, що, згідно з вимогами Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, спрямована на становлення мовленнєво-мовної особистості, яка володіє нормами усного і писемного спілкування та вільно використовує мовні засоби в різних професійних ситуаціях. Процес удосконалення професійно орієнтованої діяльність майбутніх педагогів – очевидний. Адже фахова підготовки формується за загальними тенденціями розвитку та закономірностями функціонування сучасної української літературної мови. Основним завданням закладів вищої освіти є – удосконалення мовної, мовленнєвої культури студентів, майбутніх фахівців різних галузей освіти, котрі на належному рівні вміли б практично користуватися рідною мовою в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. А становлення та актуальність професійно орієнтованої комунікативно-мовленнєвої компетентності є результатом внутрішньомовного процесу реагування на нові явища у житті носіїв мови, які вимагають сучасні мовні номінації.

У статті наведено досвід реалізації неформальної освіти дорослих у сфері соціальної роботи. Визначено актуальність розвитку різноманітних видів неформальної освіти. Конкретизовано поняття неформальної осві- ти дорослих і визначено його характерні особливості. Наведено ознаки неформального навчання: добровільність, доступність, здобуття у різних місцях і в різних ситуаціях тощо. Виокремлено характеристики неформальної освіти дорослих: орієнтування на освітні запити різних груп населення, мотивацію, внутрішню відповідальність і т. д. Установлено, що неформальна освіта дорослих може здійснюватися різними суб’єктами освітнього про- стору: комерційними недержавними організаціями, неформальною освітою у «третьому секторі» та держав- ними установами. У статті висвітлено досвід неформальної освіти дорослих за умов освітнього середовища Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради (КЗ «ХГПА» ХОР). Зокрема, охарактеризовано створену в академії систему гендерної просвіти, спрямовану на підвищення рівня гендерної грамотності фахівців із соціального і соціально-правового захисту та надання соціальних послуг: персоналу уповноваженого органу з питань пробації, волонтерів пробації; працівників територіальних центрів соціального обслуговування, державних і не державних соціальних служб; працівників соціально-психологічної служби закладів середньої та вищої освіти, викладачів вищої школи, які опікуються підготовкою майбутніх соціальних працівників тощо. До викладання були залучені висококваліфіковані фахівці: експертки з гендерних питань, тренерки, досвідчені викладачі, доктори та кандидати наук. Перспективним напрямом подальшого наукового пошуку може бути здійснення порівняльного аналізу закордонного та вітчизняного досвіду, а також концепцій і стратегій розвитку освіти дорослих.

Обґрунтовується ідея про необхідність розроблення цілісної системи забезпеченняпсихологічної безпеки громади. Підкреслено, що діти і молодь шкільного віку – це та групанаселення, яка найбільше потерпає від катастрофічних подій, що зумовлено не тільки бракомдосвіду (знань, умінь, навичок реагування в надзвичайних ситуаціях), а й віковимиособливостями їхньої психіки (низькою стресостійкістю, що призводить до виникненнястресових і постстресових розладів унаслідок нездатності опанувати стресогенну ситуацію).Обстоюється думка про можливість залучення психологів системи освіти до процесівформування безпечного середовища в громаді. Категорію «готовність колективного суб’єктадії» визначено як: 1) сукупність якостей та знань колективних суб’єктів (груп, команд,об’єднань, державних інститутів), що дають їм змогу ефективно взаємодіяти в кризових,екстремальних чи надзвичайних умовах у процесі вирішення спільних завдань;2) забезпечення об’єктивних умов для налагодження та підтримки конструктивної взаємодії вситуації, що склалася. Висунуто ідею про п’ять векторів готовності: 1) спроможністьвідповідних державних органів та структур забезпечити необхідні умови функціонуваннясуспільства та їхню здатність організовувати життєдіяльність громадян таким чином, щобмінімізувати ймовірність настання надзвичайної ситуації; 2) спроможність державнихструктур ефективно організовувати процес підготовки до дій у разі виникнення надзвичайнихситуацій, процеси супроводження та подолання їхніх наслідків; 3) спроможність державнихорганів та структур забезпечити медичну, психологічну та гуманітарну допомогупостраждалим унаслідок дії надзвичайної ситуації як в умовах самої надзвичайної ситуації,так і після завершення дії деструктивних факторів; 4) спроможність суб’єктів дії виконуватисвої професійні обов’язки в умовах надзвичайної ситуації; 5) спроможність суб’єктів дії вумовах надзвичайної ситуації конструктивно/ефективно вирішувати різні проблемні питання.Презентовано два виміри готовності: організаційний і психологічний; запропоновано чотиригрупи завдань, що потребують вирішення для психологічного забезпечення формуванняготовності. Розроблено систему принципів залучення фахівців-психологів різних громадськихі професійних організацій громади, а також психологів системи освіти та соціальних педагогівдо надання допомоги постраждалим від надзвичайної ситуації: 1) принцип партнерства,2) принцип відкритості, 3) принцип добровільності, 4) принцип справедливої мотивації,5) принцип необхідності приросту компетентності, 6) принцип територіальності, 7) принципвідповідальності.

Метою статті є аналіз процесу формування філософської культури майбутніх соціальних працівників в умовах сучасного українського закладу вищої освіти. Акцент робиться на тому, що філософська культура виявляє інди- відуальність людини, унікальні риси її особистості, рівень потреб та джерела їх задоволення, формує та сприяє розвитку здатності переживати глибокі почуття, що викликають дивовижні явища природи, а також безсмертні творіння людського розуму різних часів та різних цивілізацій. Методологія дослідження визначається підходом, що спирається на принципи об’єктивності та цілісності, а також комплекс загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, що дало змогу забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових резуль- татів. Наукова новизна полягає у теоретичному обґрунтуванні ефективних шляхів формування філософської куль- тури майбутніх соціальних працівників педагогічними засобами викладання філософських і соціально-гуманітарних дисциплін. Установлено, що наявною є смислова й змістовна демаркація двох основних підходів до використання поняття «філософська культура» в освітніх стратегіях сучасної системи освіти: ціннісно-емоціонального, що виражається формуванням гуманістичного начала людини, та прагматично-раціонального, згідно з яким зміст філософської «озброєності» людини, її світоглядна орієнтованість визначаються суто прагматичними цілями. Висвітлено загальний стан викладання філософських і соціально-гуманітарних дисциплін з урахуванням того, що сьогодні у вітчизняних закладах вищої освіти філософські та соціально-гуманітарні дисципліни нерідко стають вибірковими освітніми компонентами, що матиме в майбутньому негативні наслідки не лише для якогось конкрет- ного напряму професійної підготовки, а й для всієї системи вищої освіти. Автори роблять висновок, що філософ- ська культура потребує певного філософського досвіду осягнення світу, без якого процес формування філософської культури стає нонсенсом, перетворюється на нісенітницю, її призначення стає незрозумілим, а отже, безглуздим. Наголошено на тому, що підвищення значущості філософської культури значно підсилюється не лише вітчизня- ними контекстами, а й світовими інтеграційними процесами, які зумовлюють більш високі вимоги до професійної комунікації, а також нові запити, теоретичні знання та практичні навички; це слугуватиме запорукою досягнення успіху в подальшій професійної діяльності соціального працівника.

Дистанційна освіта – це інтегральна, гуманна в своїй основі, форма освіти, що базується на використанні широкого спектру традиційних і нових технологій та їх технічних засобів [1], які застосовуються при поданні навчального матеріалу, його самостійного вивчення, діалогового обміну між викладачем чи навчальною комп’ютерною програмою і студентом, причому процес навчання у загальному випадку є некритичний до їх розташування в просторі і часі, а також до конкретного навчального закладу.Ця форма освіти використовує і глобальні комп’ютерні комунікації типу Internet та Intranet і базується в основному на індивідуальній роботі студента з добре структурованим навчальним матеріалом [2].Найбільш характерними рисами дистанційного навчання є: гнучкість; паралельність; велика аудиторія; економічність; ефективне використання площ, технічних засобів; концентроване і уніфіковане представлення інформації знижує витрати на підготовку фахівців; технологічність; соціальна рівність; інтернаціональність; нова роль викладача; позитивний вплив на студента; висока якість та ін.Організація та впровадження дистанційної освіти є своєчасною і можливою для ВНЗ.Разом з тим функціонування системи дистанційної освіти породжує цілий ряд проблем. В проблемах, пов’язаних з розробкою дидактичного інформаційного забезпечення на електронних носіях, необхідним чином поєднуються технічні і гуманітарні знання.При засвоєнні студентами знань засобами дистанційної освіти особливу значимість мають цілі одночасного формування методологічної культури і методологічної рефлексії як основи професійної свідомості спеціаліста. Проблемність даної ситуації полягає в самій природі основних знань, які мають професійно-комп’ютерну сутність [3].На методологічному рівні вони об’єднуються поняттями “cистемність” і “модель”, тому при проектуванні дистанційного навчального процесу повинна застосовуватись педагогічна технологія, що реалізує селективно-інтерактивний режим використання комп’ютера при додержанні основних правил побудови дидактичного інформаційного забезпечення на електронних носіях, що суттєво удосконалює спосіб подання студентам навчальної інформації.Зазначимо, що оптимізація цього способу досягається виконанням двох основних положень:необхідність введення в зміст понять ”система” і “системність”, а також спряжених з ними явищ;відмінність в побудові письмової та комп’ютерної мови.При конструюванні дидактичного забезпечення на електронних носіях необхідно акцентувати увагу на встановлення причинно-наслідкових зв’язків, роль яких в інтелектуальному розвитку студентів важко переоцінити. Тут доцільне використання розмежованої абстракції, а потім проведення двофазового узагальнення.Комп’ютерна освіта розглядається в якості середовища, що забезпечує умови для ефективного розвитку студентів як осіб, здатних до активної творчої самоорганізації усіх видів діяльності на основі оволодіння науковою організацією праці дослідника. Це означає оволодіння студентами прийомами пізнання навколишнього світу, що містяться в комп’ютерному просторі при дистанційній освіті, яка являє універсальну наукову методологію, що реалізується в суворій послідовності дій: вербальний опис об’єкту; математична модель; обчислювальний алгоритм; комп’ютерна програма; розрахунок на комп’ютері; аналіз результатів розрахунку; їх інтерпретація; управління об’єктом. Фактично це спосіб реалізації процесу пізнання і впровадження отриманих знань стосовно конкретного об’єкту. Синтезуючи знання і зусилля студентів, дистанційна освіта вимагає від кожного з них як принципово нових особистих якостей так і забезпечення іншого рівня сформованості традиційних моральних якостей особистості [3]. Дана обставина визначається специфікою співробітництва людини і комп’ютера, коли сумісна робота двох навчань за рахунок своєрідного підсилення інтелекту нерідко дозволяє отримати результати в 3-4 рази швидше, ніж при роботі їх поодинці.Особливістю моделювання комп’ютерного простору при дистанційній освіті, як засобу активізації пізнавальної навчальної діяльності є дидактично доцільним узгодження навчання професійним знанням та уміння проведення обчислювального експерименту, що передбачає можливість не тільки індивідуальної, але і групової роботи при одночасності, оперативності та індивідуалізованості управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів [4].Комп’ютерні технології навчання (КТН), як сукупність технічних, програмних, навчальних та методичних засобів, що використовуються при навчанні, з використанням комп’ютерів, в склад яких входять комп’ютерно-орієнтовані дидактичні засоби (КДЗ), як головна складова нових інформаційних технологій навчання [5].Навчальний комп’ютер без дидактичного наповнення не забезпечить позитивного результату при використанні в дистанційній освіті КТН.Згідно робіт [5,6] комп’ютерно-орієнтовані засоби можна розподілити на такі види:1 – навчально-комп’ютерні, програмування, комп’ютерний об’єкт вивчення;2 – комп’ютерні ігри: технічні; педагогічні; ігрові та ін.;3 – комп’ютерні розв’язники задач;4 – комп’ютер-дослідник в лабораторному практикумі моделювання, віртуальні стенди, мультиплікування;5 – курсове та дипломне комп’ютерне проектування: оптимізація типових розрахунків, автоматизовані системи та ін;6 – діалогові комп’ютерні системи: інформаційно-довідкові, інформаційно-навчальні, експертні та експертно-навчаючі;7 – комп’ютерні підручники: електронні, автоматизовані навчальні курси (АНК), комплексні, енциклопедичні, навчаючі, екзаменуючі;8 – ноу-хау – мультипрограми, гіпертекстові системи.Наші дослідження показують, що існує явна незабезпеченість в технологіях навчання комп’ютерно-орієнтованих дидактичних засобів КДЗ-2 – КДЗ-8.Разом з тим в переліку ВАК України для здобувачів вченого ступеня канд. пед. наук існує спеціальність 13.00.02 “Теорія і методика навчання”. Підготовка таких спеціалістів може достатньо кваліфіковано забезпечити створення КДЗ-2 і КДЗ-8 по будь-яким вузівським дисциплінам. В Кіровоградському державному технічному університеті ведеться підготовка КДЗ по основним навчальним дисциплінам досвідченими викладачами у відповідності з науково-педагогічним обґрунтуванням теорії і методики навчання.По дистанційній освіті розроблена концепція, що охоплює весь комплекс проблем, які виникають в процесі практичної реалізації, та форми їх розв’язання. Дистанційна освіта як система доводить право на своє ефективне існування.

Зміна соціальних цінностей і пріоритетів, що відбувається в суспільстві, докорінне та системне реформування загальної середньої освіти, побудова Нової української школи актуалізують необхідність здійснення трансформації моделей поведінки й соціального мислення у сфері освіти, переносу акцентів з авторитарних педагогічних методик на ціннісні методологічні платформи педагогіки партнерства. Педагогічна освіта в Україні повинна стати креативною, гуманістичною, людино- і культуро творчою. Нині гуманітарна складова недостатньо повно представлена в науковій освітянській літературі, чітко не сформульовані сенсовизначальні принципи, на яких повинна будуватись науково-методична і соціальна база педагогічної освіти в сфері фізичної культури й здоров’я людини. Метою роботи є дослідження й визначення основних сенсовизначальних принципів фізичної культури в Новій українській школі та окреслення можливих шляхів реалізації даних принципів в умовах трансформації системи освіти всіх рівнів. У статті показано, що результатом освіти в галузі фізичної культури та здоров’я людини має бути формування в учнів стійкої мотивації, здатності і бажання дотримуватися здорового способу життя, ціннісного ставлення до життя і здоров’я, сприяння їх фізичному, психічному, соціальному і духовному розвитку на засадах педагогіки партнерства. Визначені ціннісні методологічні платформи педагогіки партнерства спираються на спілкування, взаємодію та співпрацю між учителем, учнем і батьками з метою побудови життєвої здоров’язбережувальної та освітньої траєкторії дитини. Зміст освіти в галузі фізичної культури і здоров’я людини базується на формуванні компетентностей, потрібних для успішної самореалізації в суспільстві, відображає соціальний досвід матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики. З’ясовано, що формування єдиного європейського освітнього простору висуває певні вимоги не тільки до науково-освітнього потенціалу, але й до педагогічної майстерності, особистих й соціально-поведінкових якостей, іміджу педагогічних кадрів. У роботі досліджені сенсовизначальні принципи фізичної культури в Новій українській школі й робиться висновок, що фізична культура має стати основою для втілення нового способу життя, подальшого розвитку української нації. Підкреслюється велике значення для покращення освіти в галузі фізичної культури і здоров’я людини міжуніверситетських, регіональних і міжнародних контактів як викладачів, так і студентів, регулярний обмін досвідом на семінарах, конференціях і симпозіумах, мобільність студентів, аспірантів, викладачів, виконання ними спільних проектів, науково-дослідних програм. Ключові слова: Нова українська школа, сенсовизначальні принципи фізичної культури, педагогіка партнерства, імідж педагога, якість професійної підготовки майбутніх учителів фізичної культури й здоров’я людини.

Швидке запровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій та підходів, рішуча відмова від формалізму, застарілих форм, методів і засобів педагогічної діяльності, тісний зв’язок науково-дослідної роботи з практикою господарювання в країні – саме це дає підставу стверджувати, що сьогодні у вищій освіті України народжується якісно відмінний тип навчальних закладів, які пристосовані до нових умов діяльності.Складова освітньої реформи в Україні безпосередньо пов’язана з процесом становлення відкритості системи освіти, який зумовлює її зорієнтованість на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими, національними над класовими, інтеграцію у світові освітні структури. Принцип відкритості слід розуміти як вимогу подолання ідеологічної зашореності освіти, необхідність її деполітизації та департизації. У цьому плані можна, безперечно, вважати, що закрита школа, як і закрите суспільство, підпорядковані єдиним вимогам і єдиній ідеології, в цілому не здатні до розвитку.Розвиток систем відкритого освітянського простору і здійснення нової не обмежуваної концепції освіти мають найяскравішу гуманістичну спрямованість, бо своїм головним завданням визначають створення системи безперервної освіти, тобто надання “повних і рівних можливостей освіти”, забезпечення “ідеалу доступності освіти для всіх”. Безперервна освіта для всіх означає відкрите й доступне високоякісне навчання протягом усього життя людини і має за мету надати кожній людині найширший вибір шляхів та методів, зокрема нові інформаційні технології, з тим, щоб сприяти і диверсифікації освітніх послуг, і освіті та навчанню “без кордонів”.Безперервність освіти для нашої держави означає також забезпечення можливостей доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються; постійне поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання; перетворення здобуття освіти на процес, що триває все життя людини [1].Феномен відкритої освіти виник невипадково. Він є закономірним результатом глибинних змін, що відбулися у світі протягом другої половини ХХ століття, і ґрунтується на новому розумінні світу і людини. Звичайно, що перехід до моделі відкритої освіти потребує принципових змін в організації, змісті та структурі всієї системи освіти, хоча при цьому форми, методи й, власне, сама структура традиційної освіти зберігаються. Йдеться, скоріше, про цільове емоційне насичення перспективними елементами нової системи. Сьогодні суспільство докорінно змінює своє розуміння освіти як системи.Модель відкритої освіти передбачає, зокрема, вільне користування сучасними інформаційними ресурсами, особистісну спрямованість процесу навчання, розвиток інформаційної культури, процес постійного пошуку і змін, формування нових орієнтацій та мети, партнерство викладача та студента, відкритість освіти до майбутнього, інтеграція всіх способів освоєння світу, розвиток і введення в освітні процеси синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв'язок людини, природи і суспільства [2].Одним із перспективних напрямів ми вважаємо широке запровадження в навчальний процес методики дистанційного навчання на основі комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Ця нетрадиційна, відкрита форма освіти, яка ефективно діє в ряді розвинених країн світу, відкриває широкі перспективи для індивідуалізації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу кожного студента.Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях.Дистанційна освіта відкриває широкі перспективи для залучення до освіти осіб, які з різних причин не мають змоги скористатися традиційними формами навчання. Вони можуть слухати лекції провідних фахівців, брати участь у семінарах, користуватися електронною бібліотекою, складати в інтерактивному режимі заліки, екзамени.Навчання проводиться із застосуванням новітнього програмного забезпечення на основі сучасної комп’ютерної бази, яка включає комп’ютерні класи, виділений канал Інтернет.Вихованню нових генерацій молодих людей, упевнених у власних силах, з новим мисленням і баченням перспектив розвитку галузі має прислужитися розроблена й реалізована нова модель неперервної інноваційної гуманітарної освіти.Визначальною рисою є постійне вдосконалення навчально-виховного процесу. Наочне свідчення цього – посилена увага до запровадження інноваційних технологій, нових форм, методів, засобів навчання, розрахованих передусім на індивідуальний підхід до кожного студента.Модель відкритої освіти традиційно формувалася, виходячи не тільки із суспільних потреб у знаннях та їх використанні, а й із суспільного усвідомлення найдоцільніших форм і технологій цілеспрямованої передачі майбутньому спеціалістові необхідних знань, умінь, навичок. На сучасному етапі розвитку такий підхід вже не може задовольнити вказаних потреб і втрачає свою перспективність. У зв’язку з цим виникає нагальна необхідність рішучого перегляду самої системи глобальних цілей освіти, зміни її стратегічних пріоритетів з перенесенням акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості.Цей перехід від знаннєвої до особистісної орієнтації цілей і змісту освіти є тільки однією з передумов гуманізації і гуманітаризації професійної освіти. Другою її передумовою слід вважати широку демократизацію суспільних процесів і рішучу відмову від пануючої ідеології, що докорінно змінило ціннісні критеріальні підходи до сучасної освітньої парадигми. Згідно з ними система освіти повинна розглядатися як сфера обслуговування людини, яка забезпечує найбільш оптимальні засоби її розумового, почуттєвого і практичного розвитку [3].Неперервна гуманітарна освіта – ключовий елемент нового педагогічного мислення, який змінює погляди на характер і суть навчально-виховного процесу, в якому і студенти, і викладачі мають виступати суб’єктами професійного розвитку і творчості. Слід наголосити, що під педагогічним мисленням викладача розуміють особливості розумової діяльності, зумовлені характером його професійної діяльності.Вищеназвані аспекти гуманітаризації професійно-педагогіч­ної освіти визначають загальний педагогічний підхід до перебудови системи методичної підготовки викладача. Безсумнівно, що розробку методичної системи необхідно розпочати з переосмислення цілей навчання. Адже викладачеві важко вибрати методично правильні засоби і форми навчання, адекватні освітнім цілям, не конкретизувавши самі цілі. Одночасно і діяльність студента у процесі навчання може бути активною тільки тоді, коли у змісті навчання студент побачить переконливі для нього цілі – ті, що пов’язані з наступною професійною діяльністю.Стратегічною метою залишається формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості викладача, важливою якістю якої є високий професіоналізм. Але реалізація цієї мети на попередньому етапі реформування освіти не відповідала повною мірою самій природі особистості, що вело до неузгодженості цілей і результатів навчання та виховання. Відродження духовності в освіті є тією першоосновою, на якій можлива не лише орієнтація викладача на розв’язування завдань розвитку особистості студента, але й формування у студентів глибокого інтересу до саморозвитку, самоосвіти і самовиховання, вироблення в нього потреби у педагогічному самопізнанні [4].Вирішенню проблеми гуманітаризації вищої освіти багато у чому сприяє включення у навчальні плани дисциплін культурологічного циклу, зокрема, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія мистецтв”, “Культурологія”. Ці дисципліни повинні сприяти формуванню у студентів аналітичної та інтегруючої структури свідомості, розвитку інтелекту і творчих здібностей.Досвід викладання курсу “Українська та зарубіжна культура” у вищому технічному навчальному закладі дозволяє стверджувати, що використання тільки традиційних методів навчання не дає бажаних результатів. Значний обсяг, складність і різноманітність матеріалу при обмеженій кількості навчальних годин не дозволяє в рамках лекційних і практичних занять розвивати у студентів пам’ять, мислительні операції аналізу і синтезу, навчити використовувати необхідний культурологічний апарат.Результати соціально-психологічних досліджень свідчать про те, що в пам’яті людини залишається біля 10% інформації, яку вона слухала, 50% того, що вона змогла побачити, 90% інформації, що вона відтворила сама особисто. Саме тому пасивне сприйняття лекцій веде, як правило, до репродуктивного відтворення матеріалу. Процес контролю повинен бути замінений активним творчим навчанням, яке направлене на безпосередню участь студентів у процесі передачі і засвоєні знань [5].Інформаційне забезпечення студентів можливістю вільного доступу до необхідної навчальної, наукової, культурологічної інформації – необхідна умова вільного розвитку особистості (зрозуміло, при дотриманні об'єктивності й наукової вірогідності фактів, що викладаються). Важливо також, щоб кожен студент мав можливість розвитку своїх природних нахилів і здібностей. Розвиваючий характер навчання і виховання стимулює в людині здатність до відкритості, до широкої комунікації, розвитку здатності до самостійного мислення, аналізу, прийняття рішень. Інтелектуальний розвиток молоді повинен бути спрямований на виховання вільної особистості.Методика навчання “Української та зарубіжної культури” у межах дистанційних курсів суттєво впливає на формування більш високого рівня мотивації навчання, орієнтації на самостійну роботу, містить засоби навчання і сприяє максимальному використанню групових методів діяльності студентів [6].З огляду на це, а також враховуючи необхідність становлення методичних аспектів неперервної гуманітарної освіти, перед вищою школою постали нові нетрадиційні завдання щодо впровадження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян; забезпеченню пріоритетності розвитку людини; виведенню освіти в Україні на рівень освіти розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; входженню України в світове інформаційне суспільство, шляхом використання нових технологій та відповідних технічних засобів комунікації; реалізації інноваційних заходів щодо демократизації та гуманітаризації доступу громадян до вищої освіти.Сучасний рівень розвитку комп’ютерної техніки і програмного забезпечення дає широкі можливості щодо модернізації та підвищення ефективності навчання. Використання кращих традиційних та інноваційних засобів і форм у навчальному процесі урізноманітнює його, підвищує якість засвоєння матеріалу, автоматизує процес навчання та контроль знань.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

У статті розглянуто соціально-гуманітарну підготовку майбутніх морських фахівців наприкінці XX – початку XXI століття. З прийняттям Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року та відповідно до інструктивного листа Міністерства освіти України № 1/9-64 від 19 травня 1993 року «Про викладання соціально-гуманітарних дисциплін» запроваджується гуманізація та гуманітаризація освіти. З’ясовано, що у досліджуваний хронологічний відрізок кількість предметів соціально-гуманітарного циклу зростає, а до їхнього переліку включено такі дисципліни: «Всесвітня історія», «Українська мова», «Українська література», «Ділова українська мова», «Світова література», «Історія України», «Філософія з релігієзнавством», «Правознавство», «Англійська мова», «Допризовна підготовка юнаків», «Основи соціальної екології», «Політологія», «Соціологія», «Українська та зарубіжна культура». Річні звіти закладів морської освіти також свідчать про активну гуманітаризацію, зокрема про пошук шляхів гуманітаризації викладання предметів технічного циклу. Наголошено, що морська освіта підпорядковується не тільки державним нормативно-правовим актам, але й вимогам міжнародних документів, одним із найважливіших є «Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року» та однойменний кодекс. Зроблено висновки, що соціально-гуманітарна підготовка майбутніх морських фахівців наприкінці XX – початку XXI століття активно розпочинає свій розвиток у зв'язку з прийняттям нормативно-правових актів, що засвідчують потребу виховання культурних якостей та збагачення культурного потенціалу українців. Цикл соціально-гуманітарних дисциплін, починаючи з 1993 року поповнився новими предметами, що забезпечують всебічний розвиток майбутніх морських фахівців та спонукають до прийняття рішень у професійній діяльності з урахуванням моральності, духовності та толерантності.

У статті йдеться про гуманітарну освіту в морських навчальних закладах України (1965-1972 рр.). Нижньою межею обрано 1965 рік, коли відбувалася відмова від низки положень реформи 1958 року, а саме: повернення до 10-річної середньої освіти, до пріоритету денного навчання у вишах, скорочення пільг при вступі до вишів робітників промисловості зі стажем. Акцентовано, що ключовим у реформі 1965 року став перехід до всезагальної середньої освіти, що було оголошено пріоритетом радянської освітньої політики. Верхньою межею обрано 1972 рік, коли було підбито підсумки реформи 1965 року в постанові ЦК КПРС та РМ СРСР «Про завершення переходу до всезагальної середньої освіти». Надано коротку характеристику стану морської сфери в цей період часу. Наголошено, що морській освіті в 1965-1972 роках приділялася значна увага, оскільки в зазначений період відбувалися важливі події в житті держави та, зокрема, у морській сфері. Розглянуто навчальні плани 1965-1967, 1972 років Морського коледжу Херсонської державної морської академії та навчальні плани 1967-1972 років Херсонської філії Миколаївського кораблебудівного інституту, визначено загальну кількість годин, виділених на навчання та проаналізовано кількість годин, які виділялися на вивчення гуманітарних наук, а також виділено, які гуманітарні дисципліни вивчалися на кожному із курсів навчання. У цей період відбувалося широке впровадження автоматизації та механізації на морському транспорті, що відобразилося і в навчальних планах тих років, де на спеціальні дисципліни виділялося значно більше часу, ніж на гуманітарні. Визначено, що великого значення надавали ідеологічній та технічній складовим підготовки, тобто фахівці повинні були мати не лише теоретичні знання та практичні навички, але й повинні були виховані в дусі марксизму-ленінізму.

У статті досліджено зародження і становлення української науки в Київському та Харківському університетах. Всебічно розглянуто науково-дослідну діяльність професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів Наддніпрянської України першої половини ХІХ ст., різноманітних факторів, які сприяли цьому процесу. Доведено, що українські учені першої половини ХІХ ст. працювали у складних умовах занепаду та розкладання феодальної системи Російської імперії, реакційної політики уряду і царату. Професорсько-викладацький склад зазначених університетів зробив ґрунтовний внесок у становлення та розвиток математики, хімії, фізики, геології, палеонтології, анатомії, ботаніки, історії, лінгвістики та інших наук. Сформувалися наукові школи для підготовки висококваліфікованих фахівців з наведених галузей знань. Ключові слова: університет, професорсько-викладацький склад, гуманітарні й технічні науки, наукове товариство, Університетські статути, наукове дослідження та розробка, Наддніпрянська Україна.