Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Геополітичні процеси.
Статті в журналах з теми "Геополітичні процеси"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Геополітичні процеси".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Osel’ska, O. S. "Геополітичний аналіз як спосіб розуміння світу". Grani 18, № 9 (18 липня 2015): 22–27. http://dx.doi.org/10.15421/1715170.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розкриваються методологічні засади та формулюються основні етапи геополітичного аналізу як універсального механізму проникнення у складні системи та геополітичні процеси сьогодення. В даному дослідженні геополітичний аналіз розуміється як методологія прикладного політологічного дослідження міжнародних ситуацій і процесів, орієнтованих на вироблення політичних рішень в сфері встановлення, підтримки і вдосконалення контролю над простором. Акцентується увага на тому, що геополітичний аналіз зосереджений на способах актуалізації та використання ландшафту і простору для досягнення політичних цілей. Таким чином, за допомогою геополітичного аналізу величезна кількість природних особливостей географічного середовища комунікативно активується лише за особливих обставин. Запропонований підхід концентрується на тому, щоб розкрити легітимізуючу основу дій і подій світової політики, встановити їх зв’язок з певними інтересами. Доводиться, що активне впровадження в практику досліджень геополітичних явищ і процесів такого роду методик/методів і, відповідно, форсована розробка методологічних підстав цієї роботи стає одним із шляхів підвищення наукоємності самої геополітичної науки.
2
Січень, І. "Глобальна енергетична система і її вплив на геополітичні процеси". БІНТЕЛ, № 4 (12) (2018): 42–49.
Знайти повний текст джерела
3
Vonsovych, O. S. "Саміт «Великої двадцятки» – 2016: геополітичні оцінки". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 9(137) (18 серпня 2016): 103. http://dx.doi.org/10.15421/171685.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена аналізу підсумків саміту «Великої двадцятки» в геополітичному контексті із метою надання геополітичних оцінок. Визначено, що цьогорічний саміт продемонстрував зацікавленість світової спільноти у подальшому розвитку глобальних економічних процесів, а також у реформуванні глобальної економіки в цифрову із використанням інноваційних підходів та методів. З’ясовано, що найбільш актуальними завданнями саміту стали: координація політики між членами G20 з метою досягнення глобальної економічної стабільності та стійкого розвитку; просування фінансового регулювання, яке б знижувало ризики та запобігало майбутнім фінансовим кризам; створення нової міжнародної фінансової архітектури. Підсумки саміту «Великої двадцятки» в Ханчжоу багато в чому визначили перспективи розвитку глобальних економічних процесів, а також побудову нового світового економічного порядку із запровадженням інноваційних підходів та елементів цифрової економіки. Доведено, що діяльність по забезпеченню функціонування світової економіки повинна базуватись на колективних зусиллях всіх учасників та враховувати усі реалії на міжнародній арені. Обґрунтовано тезу про те, що саме геополітичні фактори багато в чому визначають не тільки поведінку держав на міжнародній арені, але і напрями, за якими здійснюються світові процеси, в тому числі й економічні. Тому в цьому контексті важливим видається консолідація зусиль та ресурсного потенціалу для продовження роботи над створенням нового світового економічного порядку ХХІ ст., який би враховував усі потреби людства.
4
Lymar, Margaryta. "Витоки та еволюція концепції глобального лідерства США". Eminak, № 2(26) (1 липня 2019): 160–67. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2019.2(26).302.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються теоретичні витоки концепції глобального лідерства США. Розглядається її взаємозв’язок з концепцією світової гегемонії. Аналізується спроможність США чинити якісний вплив на глобальні геополітичні процеси. Пояснюються причини сприйняття США американцями як держави з особливою місією. Доведено, що США ніколи не відмовлялися від світової першості, але з огляду на трансформаційні зміни міжнародної системи обрали курс на досягнення та підтримку глобального лідерства як кращої альтернативи світовій гегемонії.
5
Шестаковська, Т. Л. "ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ". Збірник наукових праць Університету державної фіскальної служби України, № 1-2 (4 грудня 2020): 354–69. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5940.1-2.2020.354-369.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються тенденції та перспективи розвитку економічних відносин між Україною та ЄС із використанням сучасних методів оцінки. Окреслено геополітичні пріоритети інтеграційної стратегії України, визначено правові аспекти відносин між Україною та ЄС, проаналізовано основні напрямки співпраці між Україною та ЄС. Обґрунтовано особливості розвитку економічної політики України в контексті інтеграції до ЄС, підтверджуючи те, що в сучасному глобальному суспільстві відбуваються трансформаційні процеси, в яких Україна бере та повинна брати участь. Також аналізуються сучасні проблеми національних стратегій інтеграції в контексті основних аспектів розвитку ЄС. Запропоновано використання економетричного методу для прогнозування ефективності співробітництва між ЄС та Україною у контексті розвитку економічної політики.
6
ТЮРІНА, Олена. "СУЧАСНА ЄВРОАТЛАНТИЧНА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління 60, № 1 (24 лютого 2022): 57–60. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2021-1(60)-9.
Повний текст джерелаАнотація:
Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Актуальність дослідження виникає через необхідність повноцінного вивчення ролі Французької Республіки на міжнародній арені, і зокрема в євроінтеграційних процесах після розпаду біполярної системи. Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Мета роботи. вивчення концептуальних і практичних аспектів забезпечення національної безпеки Франції в контексті євроатлантичного політичного процесу з урахуванням демографічної та екологічної обстановки, сучасної трансформації і глобалізації як зовнішніх, так і внутрішніх загроз національним інтересам сучасної Франції. Методологія. емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, класифікація тощо), а також системний, функціональний, конкретно-соціологічний. Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у тому, що проблема національної безпеки сучасної Франції розкривається на широкій теоретико-методологічної та політологічної основі, як одна з важливих складових політичної науки; обрана тема досліджується в тісному взаємозв'язку спеціальних знань з різними галузями соціальних наук – історія, філософії, політології, психології, з широким використанням різноманітних політичних теорій і технологій, соціальних цінностей і політичного прогнозування, що безумовно істотно збагатило зміст політологічного дослідження і значно розширило його теоретико-методологічну базу. Висновки. Поняття «національна безпека» в державному управлінні охарактеризовано в контексті дослідження різних її аспектів (факторів існування, об’єктів, підрозділів тощо). Аналіз цих аспектів показав, що не існує єдиного усталеного визначення поняття «національна безпека», яке б задовольнило вчених у різних галузях та в усіх країнах, оскільки кожна з них пропонує таке визначення, виходячи з власних інтересів та цінностей, сформованих протягом конкретний історичний період. Виявилося, що ці інтереси та цінності визначають критерії забезпечення рівня національної безпеки, конструкт якого складається із змінних і незмінних компонентів. Хід часу і зміна сучасних умов вимагають акцентування уваги на захисті життєво важливих інтересів і цінностей людей і громадян, суспільства і держави, а отже, своєчасного виявлення, аналізу, запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз, проблеми та ризики для цих інтересів. Змістом державного управління політикою безпеки в цьому контексті є формування та реалізація системи правових, організаційних та економічних заходів, які передбачають використання управлінських методів та інструментів захисту національних інтересів у всіх сферах їх діяльності з урахуванням ряд загальних, складності, результативність, дієвість, публічність, чесність тощо.
7
Малиняк, Б., О. Кириленко, В. Горин та А. Дерлиця. "ЕКЗОГЕННІ ДЕТЕРМІНАНТИ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У СУЧАСНОМУ ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ". Financial and credit activity problems of theory and practice 6, № 41 (10 січня 2022): 572–82. http://dx.doi.org/10.18371/fcaptp.v6i41.251870.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Процеси глобалізації у світовій економіці посилюють тенденції залежності бюджетних політики країн, у тому числі у сфері формування публічних видатків, від міжнародних відносин. У науковій літературі доволі ґрунтовно розкрито різноманітні механізми залежності публічних видатків від міжнародних відносин. Однак обґрунтовані наукові позиції щодо тих чи інших наслідків для видатків бюджетів різних країн не впорядковано в цілісну систему зовнішніх чинників. Метою статті є систематизація вчення про вплив міжнародних відносин, у яких бере участь країна, на видатки державного бюджету і розвиток теоретичних положень фінансової науки про зміни публічних видатків під впливом міжнародних відносин. Запропоновано згрупувати чинники, які впливають на публічні видатки, у чотири напрями: 1) геополітичні; 2) юридичні, 3) фінансово-кредитні; 4) інфраструктурні. Серед геополітичних чинників, які найбільше впливають на видатки держави, виокремлено військову агресію, ізоляцію, санкції, втручання у внутрішні справи країни тощо. Важливе значення для публічних видатків мають міжнародно-правові (юридичні) чинники, а саме: правові акти міжнародних інституцій, правомочність яких поширюється на державу; ухвали міжнародних судів; рішення міжнародних фінансових організацій. З-поміж чинників міжнародної фінансово-кредитної системи, від яких залежать видатки національних бюджетів, зазначено стан, динаміку, тенденції на міжнародних фінансових, валютних, кредитних ринках. Наслідки інфраструктурних чинників для публічних видатків проявляються через створення об’єктів глобальної інфраструктури, їхня модифікація і ліквідація. Одержані результати дають змогу чіткіше ідентифікувати міжнародні чинники, що впливають на публічні видатки, і більш ґрунтовно розуміти природу такого впливу. Ключові слова: публічні видатки, бюджет, бюджет держави, економічні санкції. Формул: 0; рис.: 1; табл.: 0; бібл.: 31.
8
Дундич, Л. В. "ГЕНЕЗИС КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СЛУЖБОВУ НЕДБАЛІСТЬ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (21 квітня 2020): 91–95. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).441.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор досліджує генезис кримінальної від-повідальності за службову недбалість.
Автор наголошує, що службова недбалість – це діяння, яке є невід’ємною ланкою в єдиному ланцюгу службових злочинів, протидія яким загалом забезпе-чує внутрішній суверенітет публічної влади, захист людини та інших цінностей від недобросовісної діяль-ності її представників.
Зазначено, що історичними передумовами кримі-нальної відповідальності за службову недбалість були геополітичні процеси на території сучасної Україн-ської держави, формування її територіальної цілісно-сті, діяльності інститутів публічної влади.
Послідовно досліджуючи історичний аспект кримі-нальної відповідальності посадових і службових осіб від часів Київської Русі, автор розкриває становлення інституту службової недбалості в законодавстві.
Одним із найважливіших аспектів статті є поста-новка проблеми форми вини в разі вчинення службової недбалості.
Автор доводить, що необхідно звертатися до пози-тивного досвіду дослідження кримінальної відпові-дальності за службову недбалість попередніх років з метою її вдосконалення в сучасних умовах розбудови правової держави України.
Значна увага в статті присвячена аналізу норматив-ного закріплення службової недбалості в криміналь-ному законодавстві радянського періоду. Указано, що в перших Кримінальних кодексах поряд із прогресив-ними ідеями щодо опису об’єктивної сторони складу злочину, зокрема формулювання матеріального складу злочину з переліком альтернативних наслідків, відсут-ня винність як ознака злочину загалом.
Автор пропонує, спираючись на доктринальні поло-ження української кримінально-правової науки, здійс-нити ревізію складу службової недбалості в криміналь-ному законі.
9
САМБОР, МИКОЛА. "Надзвичайний стан як умова обмеження права на свободу мирних зібрань". Право України, № 2019/04 (2019): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-183.
Повний текст джерелаАнотація:
Наявні геополітичні та соціально-економічні умови, у яких перебуває Україна, зумовлюють процеси розвитку її державності, розбудови громадянського суспільства, привносять до сфери розуміння та здійснення права на свободу мирних зібрань свої особливості, зміст яких є недослідженим. Сьогодні Україна перебуває у буремному періоді, який характеризується введенням надзвичайного або воєнного стану в окремих її регіонах. Метою статті є дослідження особливостей обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань в умовах надзвичайного стану. Спираючись на лінгвістичне розуміння, увібравши доктринальний та легальний досвід розуміння змісту поняття “умова” у поєднанні з іншими терміно-поняттями, доходимо висновку про те, що умову слід розуміти як зовнішні обставини, які забезпечують реалізацію, здійснення чи функціонування явища, процесу, котрі характеризують специфіку здійснення взаємних прав та обов’язків суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Обґрунтовано, що правовий режим надзвичайного стану може впливати на здійснення права на свободу мирних зібрань, однак його адміністративне запровадження – Указом Президента України, який може містити пряму вказівку на заборону мирних зібрань, не може бути правовою, з огляду на конституційність, принцип верховенства права та законність, підставою заборони чи обмеження здійснення такого права. Правовий режим надзвичайного стану як зовнішня обставина позначається на здійсненні права на свободу мирних зібрань суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Прийняття ж рішення про заборону чи обмеження здійснення права на свободу мирних зібрань залишається виключною прерогативою адміністративного суду, який, ухвалюючи таке рішення, користується власним розсудом, що визначає можливість ухвалення подекуди протилежних рішень (заборонити, обмежити здійснення права на свободу мирних зібрань або відмовити у задоволенні адміністративного позову). Встановлення Указом Президента України про введення надзвичайного стану заборони масових заходів є втручанням у розсуд адміністративного суду (нині законним втручанням, оскільки прямо передбачений у нормах Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану”), яке обмежує судовий розсуд в ухваленні рішення за позовом органів державної влади або місцевого самоврядування щодо обмеження чи заборони у реалізації права на свободу мирних зібрань, схиляючи суд до ухвалення однозначного та наперед відомого рішення – заборони здійснення права на свободу мирних зібрань. Отже, надзвичайний стан як умова здійснення права на свободу мирних зібрань істотно впливає на здійснення цього права, а за умови встановлення прямої заборони на проведення масових заходів призводить до заборони здійснення права на свободу мирних зібрань на території, де введено надзвичайний стан.
10
Грушко, В. "Міста у культурно-семіотичному процесі формування геополітичних просторів та зон підвищеної геополітичної напруги". Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Географія, № 2 (вип. 37) (2014): 61–69.
Знайти повний текст джерела
11
Vonsovych, O. S. "Українсько-російські відносини в контексті геополітичного протиборства". Grani 19, № 3 (19 лютого 2016): 78–83. http://dx.doi.org/10.15421/1716064.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню українсько-російських відносин у контексті геополітичного протиборства. Знаходячись у географічному центрі Європи, Україна займає важливе геополітичне та геостратегічне місце в загальноєвропейських процесах, а також процесах, які стосуються сфери безпеки. Визначено, що російська агресія по відношенню до нашої держави проявляє себе у формі прямого та опосередкованого застосування збройної сили проти суверенітету та територіальної цілісності. Доведено, що з огляду на стан переговорного процесу, його підсумки та рішення не сприяють врегулюванню конфлікту, а навпаки – призводять до ще більшого ускладнення ситуації. Обгрунтовано тезу про те, що ініціатором введення санкцій з метою міжнародної ізоляції Росії стало керівництво США, під тиском якого, ризикуючи зазнати економічної шкоди, до санкцій приєднались країни Європейського Союзу. З одного боку, санкційна політика щодо Росії загальмувала розвиток Євросоюзу. З іншого боку, продовження санкцій проти Росії обумовлено тісним стратегічним співробітництвом країн-членів ЄС зі США. Доведено, що не менш важливим моментом у контексті розвитку українсько-російських відносин стануть результати президентських виборів у Сполучених Штатах Америки у 2016 р. Результати виборів визначать нові контури геополітичного протиборства між Росією і США і те, яке місце в ньому посяде Україна: чи залишиться розмінною монетою в геополітичних планах Росії, чи стане справжнім стратегічним партнером США. Другий варіант є більш прийнятним, адже за таких умов ми матимемо більше шансів на подальше врегулювання українсько-російських конфліктних протиріч і стабілізацію внутрішньої ситуації.
12
Chistyakova, Irina Nikolaevna, та Dmitry Dmitrovich Tataki. "СОЮЗ АРАБСЬКОГО МАГРИБУ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПОГЛИБЛЕННЯ СПІВПРАЦІ". Філософія та політологія в контексті сучасної культури 13, № 2 (25 грудня 2021): 130–37. http://dx.doi.org/10.15421/352133.
Повний текст джерелаАнотація:
У контексті міжнародних відносин прийнятим є поняття здорової конкуренції масштабних регіонів, яка з часом збільшується у багато разів, що призводить до міждержавного суперництва, як між провідними країнами, так і об’єднаннями держав. Такий геополітичний рух не оминув Арабський світ, який впродовж багатьох років намагається використовувати механізми інтеграційного процесу для прискорення економічного розвитку, можливості стабільного становлення своїх учасників і передбачення можливих конфліктів.Економічні процеси, із врахуванням утворення міждержавних і фінансових інтеграційних об’єднань, діяльність транснаціональних корпорацій, на сучасному етапі спроможні послабити напругу та дисбаланс у відносинах держав і створити плацдарм для спільних інтересів. У статті розглядаються проблеми і перспективи розвитку Союзу Арабського Магрибу (САМ), як одного із передуючих утворень Близького Сходу та регіону, багатого на різні корисні копалини і відносно розвинуту систему інфраструктури.Визначено передумови утворення Союзу Арабського Магрибу та причини його утворення. Прослідковано основні етапи процесу його утворення та виявлено проблемні аспекти з якими стикнулися автори ідеї об’єднання при її реалізації. Встановлено, що як на етапі утворення, так і в процесі подальшого розвитку Союзу Арабського Магрибу, він розвивався дуже нерівномірно, на що вплинули ряд економічних, політичних та релігійних факторів. Визначено основні цілі, завдання та інституційну складову Марракешського договору, що став правовою основою Союзу Арабського Магрибу.Прослідковано за основними етапами становлення та розвитку Союзу Арабського Магрибу, узагальнено основні труднощі, що постали перед країнами-учасниками в рамках відповідної співпраці. Визначено основні вектори відповідної співпраці та подальші перспективи діяльності Союзу Арабського Магрибу.
13
Sinitskyi, Andrii. "Роль закарпатської політичної та духовної еліти у проголошенні «Карпатської України»". Eminak, № 2(34) (1 липня 2021): 150–58. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2021.2(34).523.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено участь закарпатської політичної та духовної еліти у процесі проголошення, розбудови й захисту Карпатської України. Спираючись на принципи історизму, а також комплексності та наукової об’єктивності, автор статті здійснив осмислення конкретно-історичних передумов формування закарпатської політичної та духовної еліти у геополітичних процесах початку ХХ ст. Окреслено детермінуючі фактори, що спричинили особливості політичної диференціації та суспільної сегментації політичної еліти Закарпаття досліджуваного періоду, на основі чого здійснено характеристику сегментного складу та функціональних особливостей політичної й духовної еліти Закарпаття у період між двома світовими війнами.
14
Черниш, Наталія. "НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВОЇ ОСВІТИ У ВИЩИХ ВІЙСЬКОВИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ СРСР ТА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ". Professional Pedagogics 1, № 22 (4 серпня 2021): 123–31. http://dx.doi.org/10.32835/2707-3092.2021.22.123-131.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність: дослідження нормативних засад правової освіти військовослужбовців дає змогу оцінити вплив на неї державної освітньої політики, сприяє критичному осмисленню та подальшому вдосконаленню системи правової освіти в процесі її реформування. Мета: виявити й охарактеризувати особливості регламентації правової освіти майбутніх офіцерів у вищих військових навчальних закладах (далі – ВВНЗ) України у ХХ та на початку ХХІ століть (1943-2015); порівняти нормативні засади правової освіти у вищих військових навчальних закладах СРСР та незалежної України. Методи: історико-генетичний (з’ясування передумов і чинників розвитку правової освіти у вищих військових навчальних закладах України досліджуваного періоду); хронологічний, логіко-історичний (дослідження процесу та етапів розвитку правової освіти у вищих військових навчальних закладах, виявлення особливостей, суперечностей, закономірностей у просторово-часовій послідовності); порівняльно-аналітичний, зіставно-педагогічний (аналіз нормативно-правової бази означеного періоду, періодичних видань, досвіду здійснення правової освіти у вищих військових навчальних закладах). Результати: проаналізовано нормативні засади здійснення правової освіти майбутніх офіцерів Збройних Сил СРСР та незалежної України, встановлено особливості її регламентації на різних історичних етапах. Висновки: З’ясовано, що протягом досліджуваного періоду розвиток правової освіти офіцерів у ВВНЗ мав три основні етапи: перший (1943-1975) характеризується оновленням нормативної бази Збройних сил СРСР з урахуванням бойового досвіду, розвитку озброєння та змін у світовій геополітичній обстановці; другий (1975-1991), під час якого нормативне регулювання правової освіти в галузі розвивалося в умовах наростання системної кризи СРСР; третій (1991-2015), за якого відбувалися становлення й розбудова системи військової освіти незалежної України. Попри те, що сучасна система військової освіти незалежної України є наступницею радянської, між ними існують суттєві відмінності, пов’язані із набуттям Україною статусу суверенної держави (прийняття нею відповідних зобов’язань, як повноправного учасника міжнародних відносин, зокрема, щодо забезпечення прав людини у мирний та воєнний час), орієнтацією на захист інтересів власного народу (замість геополітичних амбіцій наддержави), інтеграцією в оновлену національну систему освіти (зокрема, щодо забезпечення її якості). Усе перелічене, зі свого боку, позначалося на баченні завдань правової освіти офіцерів у ВВНЗ, і, як наслідок на її нормативних засадах.
15
Mishchuk, Viktor. "ПРОЦЕС РОЗШИРЕННЯ ЄС НА «СХІД» 2004 РОКУ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (9) (9 лютого 2021): 253–79. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2021-01-253-273.
Повний текст джерелаАнотація:
Трансформація держав Центральної Європи від постсоціалістичних країн із не визначеним майбутнім до чинних членів Європейського Союзу є одним із найвизначніших досягнень євроінтеграційного процесу. Проте і на сьогодні відкритим залишається питання про те чи ця геополітична дія («розширення на Схід») здійснила прагнення її учасників та якою була ціна амбітного політичного кроку в загальноєвропейську спільноту? Звісно, окрім явних учасників проєкту «розширення на Схід» таких, як держави «Вишеградської четвірки» та Європейського Союзу, в даному процесі брали участь і тогочасні держави-лідери Європейського Союзу, що переслідували власні національні інтереси від реалізації проєкту.
Отже, переговорний процес про інтеграцію держав Центральної Європи до Європейського Союзу, відбивався у тонкій взаємодії національних інтересів його суб’єктів, що зумовило прийняття компромісних політичних рішень, які заклали подальше майбутнє Європейського Союзу. Дослідження національних інтересів цього євроінтеграційного процесу розкриває перед нами генезис сучасних міжнародних відносин в ЄС, формування проблем та переваг сучасної євроінтеграції та причини поширення дезінтеграційних процесів в Євросоюзі. Окрім цього аналіз реалізації національних інтересів через інтеграцію держав Центральної Європи до ЄС надасть розуміння того в якій мірі ці інтереси виправдались, що своєю чергою підштовхне нас до відповіді про те які подальші перспективи розширення ЄС у східному напрямі та чи перевершують вигоди від членства в Євросоюзі із пов’язаними із цим ризиками для постсоціалістичних держав.
В даній статті аналізуються національні інтереси країн «Вишеградської четвірки» в контексті їхнього вступу до ЄС, бажані вигоди, що спричинили політичну зміну у бік ліберальної демократії. Очікування політичних еліт та населення країн ЦЄ від інтеграції до Європейського союзу, які стали основними мотивами для цього політичного кроку. З іншого боку досліджуються політичні та економічні вигоди для ЄС (загалом) та країн-лідерів Альянсу, що спричинили рішення про подальше розширення 2004 року
16
Луцишин, Г. І., та М. П. Гетьманчук. "Дослідження питання національної консолідації теоретиками українського націоналізму". Актуальні проблеми політики, № 67 (25 травня 2021): 13–20. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1144.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто питання національної консолідації українського суспільства у працях провідних теоретиків українського націоналізму. Досліджено бачення проблем національної консолідації відомими теоретиками українського націоналізму – М. Міхновським, О. Бочковським, М. Сціборським, М. Донцовим, С. Бандерою та ін. Наголошено, що питання національної консолідації вітчизняні дослідники українського націоналізму почали вивчати у ХІХ – ХХ століттях і розглядали її як важливий процес соціально-політичного націєтворення. Доведено, що теоретики українського націоналізму досліджували такі аспекти політичної та культурної інституалізації національної консолідації: 1) зовнішній аспект, який передбачав вплив геополітичних чинників на процес національної консолідації; 2) внутрішній, що зумовлений історичними, культурними, релігійними, мовними, ментальними особливостями українського суспільства. Проаналізовано механізми досягнення національної консолідації суспільства в Україні, які залежать від особливостей боротьби українського народу за незалежність, національних традицій, національної свідомості, шляхів формування національної ідентичності, політичної культури, рівня соціально-економічного розвитку. Висвітлено концептуальні підходи представників українського націоналізму до використання форм, методів і засобів формування національної консолідації українського суспільства на різних етапах історичного розвитку. З’ясовано, що врахування зовнішніх та внутрішніх чинників національної консолідації забезпечить в Україні стабільний розвиток національного державотворення. Особливий наголос у процесі національної консолідації представниками націоналізму робиться на питаннях національної свідомості, національного виховання, яке передбачає цілеспрямоване формування в особистості позитивного ставлення до базових національних цінностей, забезпечення духовної єдності, наступності та спадкоємності поколінь минулих, сучасних і майбутніх.
17
Пайтра, О. "Геополітичні інтереси, роль та здобутки головних посередників процесу мирного врегулювання конфлікту у Придністров"ї". Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія міжнародні відносини, Вип. 27 (2010): 164–71.
Знайти повний текст джерела
18
Стародуб, Т. С. "Вплив геополітичних ідентифікацій України на процеси формування системи регіональної безпеки в Чорноморському регіоні". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, Вип. 59/61 (2003): 162–64.
Знайти повний текст джерела
19
Гаценко, Сергій, Костянтин Пащенко, Юрій Свередюк та Максим Стариш. "Модель процесу визначення загроз воєнній безпеці, як складової національної безпеки держави". Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони 42, № 3 (17 грудня 2021): 111–16. http://dx.doi.org/10.33099/2311-7249/2021-42-3-111-116.
Повний текст джерелаАнотація:
Події останніх декількох років показує, що в сучасних міждержавних відносинах роль військової сили набуває все більш вагомого значення. Для досягнення своїх цілей геополітичні гравці все частіше вдаються до застосування військової сили або використовують інші інструменти зовнішнього впливу (економічні, енергетичні, політичні), що прямо чи опосередковано створюють загрозу національній безпеці та її складовим, насамперед воєнній безпеці держави (ВБД). Дедалі частіше зовнішні чинники впливу набувають менш прогнозованого та передбачуваного характеру, а, відтак, їх руйнівна сила зростає. У зв’язку з цим актуальності набуває питання щодо створення інструментів визначення рівня ВБД з метою своєчасного реагування держави на виклики і загрози.
Комплексний аналіз світових наукових здобутків та поглядів на проблему оцінювання та прогнозування рівня ВБД дає змогу зробити висновок, що ВБД є складовою національної безпеки та являє собою систему політико-правових, організаційних, воєнних та технічних заходів держави, спрямованих на забезпечення своєчасного виявлення, запобігання й нейтралізацію загроз (ризиків, викликів) національним інтересам, зокрема із застосуванням військової сили. У свою чергу, оцінку рівня ВБД можна подати як інтегральний показник здатності держави до своєчасного виявлення і запобігання (нейтралізації) викликів, ризиків та загроз за визначеними індикаторами.
20
Безега, Т. "Євроінтеграція як геополітична складова у процесах впливу на економічний розвиток незалежної України". Геополітика України: історя і сучасність, Вип. 2 (2010): 66–89.
Знайти повний текст джерела
21
Безега, Т. "Євроінтеграція як геополітична складова у процесах впливу на економічний розвиток незалежної України". Геополітика України: історя і сучасність, Вип. 2 (2010): 66–89.
Знайти повний текст джерела
22
Безега, Т. "Євроінтеграція як геополітична складова у процесах впливу на економічний розвиток незалежної України". Геополітика України: історя і сучасність, Вип. 2 (2010): 66–89.
Знайти повний текст джерела
23
Vonsovych, O. S. "Геополітичний вимір європейської та євроатлантичної політики НАТО". Grani 18, № 7 (1 травня 2015): 70–74. http://dx.doi.org/10.15421/1715138.
Повний текст джерелаАнотація:
Дослідження геополітичного виміру європейської та євроатлантичної політики НАТО обумовлене необхідністю аналізу основних процесів, що відбуваються в цих просторах. Вони пов’язані, насамперед, із безпековою сферою, яка є на сьогоднішній день однією з найбільш важливих. У статті проаналізовано європейську політику НАТО, яка зосереджена, переважним чином, на безпекових питаннях, а також на розширенні діалогу як з країнамичленами, так і з країнамикандидатами. Європейська політика НАТО на сьогоднішній день спрямована на підтримку і розвиток активного діалогу в контексті розширення багатостороннього співробітництва, а також на запровадження нових підходів щодо зміцнення безпекового клімату в Європі. Визначено специфіку євроатлантичного простору, який постає в якості одного з ключових з точки зору розвитку процесів у сфері безпеки. Акцентовано увагу на ролі та місці Росії в процесах, що відбуваються в даному просторі. Підвищення рівня конфронтації з НАТО, розробка і нарощування нових видів озброєнь, зміна геостратегічних орієнтирів та ряд інших чинників зумовлюють НАТО до вироблення «нового політичного та військового мислення» по відношенню до Росії. Все це в своїй сукупності напряму впливає на євроатлантичну політику, насамперед відносно появи нової геополітичної загрози по відношенню до якої потрібно розробляти нові підходи, механізми, інструменти та засоби.
24
Prykhodko, Mykola M. "Внесок дипломатичного корпусу Гетьманату в реалізацію геополітичної стратегії Павла Скоропадського". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 3 (20 квітня 2018): 63–69. http://dx.doi.org/10.15421/10.15421/171839.
Повний текст джерелаАнотація:
За допомогою комплексу робіт проведено дослідження основних умов та аспектів практичної реалізації програми формування міждержавних відносин між Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського та країн Четверного Союзу. Особлива увага в статті приділена діяльності дипломатичної місії у Відні, завданням якої була практична реалізація австро-угорського вектору зовнішньополітичної стратегії Української Держави.В статті проаналізовано спроби встановлення та розширення зв’язків із Болгарським Царством та Османською Імперією, протистояння територіальним претензіям Румунії та Польщі.Окремо висвітлено процес реалізації геополітичної стратегії гетьманської держави головами дипломатичних місій: в Болгарському царстві – О. Шульгіним, в Австро-Угорщині – В. Липинським та М. Левитським, першим тимчасовим представником України в Туреччині.Аналіз матеріалів із досліджуваної теми дозволяє констатувати, що активність дипломатичного корпусу Української Держави в даному напрямку дійсно принесла велику користь для становлення молодої держави в тих умовах, в яких відбулося її формування.
25
Гаврилів, Ігор. "СТОЛІТТЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ ІСТОРІЇ". Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", № 32 (27 грудня 2019): 193–97. http://dx.doi.org/10.15330/gal.32.193-197.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасні негаразди в процесі становлення та розбудови Української держави спонукають, кот- рий раз, звернутися до гіркого досвіду історичного минулого. А він вчить, що надія на об’єктивний хід державотворення великого європейського народу не дає підстав нехтувати елементарними заходами, що спонукають до утвердження національної диктатури перед зовнішніми та внутрішніми викликами, які дезорганізовують українство впродовж віків. Тому аналіз подій та проведення історичних паралелей сприятиме осмисленню минулого, усвідомленню теперішнього та реально прогнозованого прийдешнього у справі скріплення незалежної державності України як європейської та світової геополітичної потуги. Історична пам’ять кличе до боротьби, щоб не повторити долю попередників – жертв трагічного ХХ ст., яке призвело до геноциду українців, що переполовинило їхню чисельність.
26
Sulima, Yevhen. "ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У СВІТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (9) (9 лютого 2021): 33–45. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2021-01-33-45.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються питання розподілу світу між розвиненими державами: чому виникає потреба розмежування країн за певною ознакою, яким чином проводиться розподіл, які структурні елементи приймають участь та що відбувається із геополітичною ситуацією внаслідок поділу сфер впливу. Автор наголошує на довготривалості, послідовності та невідворотності цих процесів. Наукова новизна статті полягає в тому, що автор не тільки використовує філософію для побудови логічної моделі світового порядку, але і вдається до використання історичного, економічного та політичного підходів для різнобічного аналізу цього питання та позбавлення суб'єктивізму при його оцінці. В дослідженні розглядаються поняття біполярності, однополярності та багатополярності - їх значення, суть, практичні приклади з історії людства. Автор проводить онтологічний аналіз світового порядку, як важливої складової людського буття. Основна увага приділяється наддержавам: США та СРСР. Автор з'ясовує, які чинники призвели до гегемонії цих країн, та які виклики це створює для сьогодення. Важлива увага приділяється розпаду Радянського союзу, як природнього завершення циклу панування наддержави та падіння біполярної картини світу. В результаті зароджується новий світовий порядок із багатьма державами та міжнародними угрупуваннями на чолі, що свідчить про перехід до багатополюсного поділу світу за сферами впливу. Автор досліджує трансформаційні процеси, які відбулися внаслідок цього переходу, описує основних лідерів та претендентів на місце нового гегемона. Головним фаворитом є Китай - автор ретельно досліджує міжнародну діяльність, соціально-економічні показники, політику та власні думки Піднебесної стосовно позиції наддержави. Тим не менш, у статті виділяється ціла група чинників наддержавності, яким об'єктивно не відповідають ні Китай, ні основні конкуренти, ЄС та Росія. Аналізуються основні моменти, які гальмують вищезгадані країни та не дозволяють їм посісти місце нового світового гегемона.
27
Коваленко, О. "ТРУДОВА МІГРАЦІЯ В УКРАЇНІ У КОНТЕКСТІ ЗРОСТАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ТРАНЗИТИВНОСТІ СУЧАСНОГО СВІТУ". Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки, № 1(84) (22 листопада 2018): 37–42. http://dx.doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(84).2018.37-42.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто особливості трудових міграційних процесів в Україні в ситуації зростання глобальної соціальної і геополітичної транзитивності сучасного світу. Значна увага у дослідженні зосереджена на аналізі впливу результатів Industry 4.0. на зростання трудової міграції і зміну її якісних характеристик. Автором встановлено, що трудова міграція має переважно негативні наслідки для України (втрату найбільш активної молодої частини населення, руйнацію сімейних зв’язків у родинах трудових мігрантів, нелегальну або напівлегальну зайнятість українських трудових мігрантів, їх роботу у важких, часто шкідливих умовах праці, пришвидшення процесу старіння нації, зростання цін на товари і послуги в Україні за умови низької купівельної спроможності основної маси населення, недоступність для українських трудових мігрантів кваліфікованої медичної допомоги у країні прибуття, втрату національної ідентичності мігрантів-українців і загрозу їх асиміляції).
28
Ільюшин, Ігор Іванович. "СТАВЛЕННЯ СРСР ДО ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ КРИЗИ І ПИТАННЯ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ (1938 – 1939 РР.)". Військово-науковий вісник, № 36 (16 листопада 2021): 207–30. http://dx.doi.org/10.33577/2313-5603.36.2021.207-230.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на підставі нещодавно оприлюднених документів проаналізовано позицію керівництва СРСР стосовно центральноєвропейської (чехословацької) політичної кризи напередодні Другої світової війни. Доведено, що дії СРСР, спрямовані на підтримку Чехо-Словаччини, були продиктовані передусім наміром виконати свої зобов’язання відповідно до радянсько-чехословацького договору про взаємну допомогу і тим самим запобігти внаслідок можливого воєнного конфлікту серйозним змінам у європейській геополітичній конфігурації, які були б на шкоду Москві. З іншого боку, територіальній анексії Чехо-Словаччини, а у подальшому і остаточній її ліквідації, сприяла політика Великобританії і Франції, уряди яких мало що зробили для того, аби зупинити німецьку експансію. Навпаки, підписавши Мюнхенську угоду, вони фактично визнали територію Центрально-Східної Європи сферою переважаючих інтересів Третього рейху, а його претензії «природним процесом».
29
ЧЕРЕМІСІН, Олександр, та Олег ПРЕДМЕСТНІКОВ. "ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР ГРОМАДСЬКОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XX ст." Східноєвропейський історичний вісник, № 19 (30 червня 2021): 56–65. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233803.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження – розкрити та реконструювати особливості людського фактору в управлінні містами на території Півдня України в другій половині XVIII – початку XX ст. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, верифікації, авторської об’єктивності, теорії фронтиру, людиновимірності, регіоналізму, а також на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що в результаті формування нової соціокультурної реальності та геополітичних змін до управління південноукраїнським регіоном та містами були задіяні представники західноєвропейських країн, які внесли багато змін у бюрократичну систему Російської імперії. Це дало можливість Півдню України перетворитися на важливі центри економічного життя як регіону, так і держави, що прискорило модернізаційні процеси. Такі процеси міцно пов’язані із участю в діяльності муніципалітетів працівники депутатів та найманих працівників у функціонуванні громадських управлінь в містах Півдня України. У пропонованій статті органи самоврядування аналізуються як специфічний образ діяльності і активності депутатів муніципалітетів. Основна увага приділена розкриттю їх характерів у практичній діяльності громадських виборчих установ. Висновки. У запропонованих результатах дослідження міститься інформація про те, що образ депутатів самоврядування розглядається не як політичний конструкт, а як особистісно-індивідуальний феномен, в якому краще розкриваються різні поведінкові моделі депутатів самоврядування і краще виражаються їх культурні цінності. Тако, відзначено, що містами управляли представники різних соціопрофесійних образів, що значно посилювало регіонально-індивідуальні особливості краю, у порівнянні з іншими регіонами держави.
30
Петрук, Наталія. "ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА У ВИЩІЙ ШКОЛІ ЯК НАЦІОНАЛЬНА ПОТРЕБА". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 24, № 1 (7 травня 2021): 353–65. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v24i1.649.
Повний текст джерелаАнотація:
Українознавство – це навчальна дисципліна, яка є частиною простору гуманітарних наук у вищій школі. Необхідність її викладання пов’язана з процесом формування інтегративного знання про Україну й українство, з актуальною потребою пізнання світоглядних, геополітичних, культурних основ українського буття. Важливі завдання покладаються на українознавство в контексті виховання особистості, органічного входження її в український світ, зміцнення почуття національної ідентичності. Українознавство – це націєтворча дисципліна, яка об’єктивно сприяє розвитку етнонаціональних процесів в Україні. Філософсько-гуманістичні основи українознавства проявляються в тому, що в межах цієї навчальної дисципліни органічно синтезуються процес пізнання українського світу і система виховання, університетська та народна педагогіка. Головна мета, яка досягається при викладанні курсу українознавства – це не лише знання, але й виховання громадянина з чіткою національною позицією і державницьким спрямуванням свідомості, стійкими гуманістичними етичними та естетичними принципами діяльності. Одним із нагальних завдань, що стоять перед вищою школою України, є формування цілісного методичного комплексу, змістом якого є вивчення становлення і розвитку української спільноти, визначення її місця у світі, аналіз діяльності світового українства, історії формування українського етносу. Статус українознавства в університеті повинен визначатися потребами осягнення й розуміння феномена України як соціокультурної реальності, дослідженням особливостей процесів націєтворення, виховання нового покоління молодих людей, формування національної ідентичності. Окреслюючи місце України в сучасному глобальному світі, українознавство орієнтоване на посилення процесів інкорпорування високих зразків національної культури в масову свідомість.Українознавство – це гуманітарна наука, що ґрунтується на поєднанні виховання та навчання. Це система знань і науково-освітня методологія. В такій ролі українознавство сприяє формуванню та розширенню гуманітарного простору у вищій школі. Отже, задовольняється потреба молодої людини в знанні про український етнос, про його історію та культуру, про шляхи націє- і державотворення.
31
КОБЕТЯК, Андрій. "«НОВІ» АВТОКЕФАЛІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ У СТРУКТУРІ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 44 (20 травня 2022): 161–77. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.44.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – висвітлити трансформаційні процеси древнього інституту автокефалії та його сучасне значення в церкві. Еклезіологічна обумовленість автокефального принципу системотворення Вселенської церкви витікає із самої церковної природи. «Нові» автокефальні церкви в історичному аспекті виникають значено пізніше давніх східних патріархатів. Тому важливим завданням статті є вивчення в дійсності рівності між собою всіх Помісних церков. У відношеннях між незалежними церковними адміністраціями відчувається «зверхність» давніх автокефалій над новими. Тому, увага дослідження зосереджена на самому феномені Церкви в її історичній ретроспективі, та на еклезіологічному розумінні церковного рівноправ’я. Методологічними засадами дослідження стали історичний та порівняльний методи, компаративний підхід, традиціоналізм, герменевтика, релігійна антропологія, філософський символізм, методи аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у висвітленні причин сучасної кризи Вселенської православної церкви. Зазначається, в першу чергу це пов’язано із геополітичним та фінансовим чинниками. Наявність древніх та «нових» автокефалій створює певну меншовартісність останніх, незважаючи на принцип церковної рівності та потужний фінансовий та людський фактор нових національних церков. Висвітлюється, що з точки зору православної еклезіології очевидно, що по самій своїй структурі, кожна церква неодмінно має бути автокефальною. Однак, на практиці низка національних церков тривалий час чекають Всеправославного визнання. Висновки. Доведено, що формування двох підходів (грецького та слов’янського) до розуміння структури системотворення Вселенського православ'я стало причиною кризи в церкві. Зазначено, що «церковні непорозуміння» стали очевидними після Великого собору на Криті та надання Томосу для Української церкви. У дослідженні встановлено, що в період Вселенських соборів розуміння автокефалії трансформувалось від природного стану до церковно-політичного явища. Доведено, що у ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання автокефалії знову виходить на перший план загальних богословських дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної із Помісних церков. Автокефалія стає виключно політичним нашаруванням. Однак, доведено, що еклезіологічна зумовленість автокефального принципу витікає із самої природи церкви. У статті стверджується, що у православній традиції відсутнє загальноприйняте трактування взаємозалежності принципу помісності та автокефального статусу церков. Зазначається, що подальші наукові розвідки автокефальної тематики доповнять виконане дослідження, адже становлення церкви – це процес динамічний.
32
Grushko, Iryna. "КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ У ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (8) (26 листопада 2020): 6–17. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-02-06-17.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано процес концептуалізації наукової категорії національних інтересів у теорії міжнародних відносин. Зазначається, що концептуалізація національних інтересів означає процедуру теоретичної організації їх наукового пізнання з метою побудови відповідної теоретико-методологічної моделі дослідження і виділення сутнісних характеристик феномену та вироблення його понятійного апарату.
В якості основної гіпотези дослідження приймається припущення, що стан національних інтересів може виступати універсальним узагальнюючим критерієм національної безпеки. В основу формування цього критерію покладено такі базові характеристики держави: соціально-політичний лад, показники економічного розвитку, міжнародний розподіл праці, геополітичне становище, а також національні та культурні традиції. Використання порівняльно-історичного та діяльнісного методу наукового дослідження дало можливість прослідкувати еволюцію наукового пізнання національних інтересів та процес їх концептуалізації в самостійний науковий напрямок, яким стала американська школа сучасного реалізму. Доведено, що основні наукові дебати відбувалися раніше і продовжуються сьогодні у зв’язку з невирішеністю питання щодо об’єктивності національних інтересів. Автором відстоюється позиція, що національні інтереси є категорією об’єктивною, розбіжності в їх розумінні та оцінці обумовлюється різним сприйняттям загроз та можливостей їх попередження, а також різними оцінками допустимої ціни того чи іншого політичного рішення. Висвітлено особливості побудови національного інтересу на основі двох ключових елементів: перший - це постійна величина, якою виступає держава; другий - змінна величина, що залежить від конкретної історичної епохи. Основним функціональним призначенням першого є збереження фізичної, політичної і культурної самобутності держави, а другий залежить від подій і тенденцій у визначений момент розвитку держави.
33
Біла, Дар’я Олегівна. "КЛЮЧОВІ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (10 травня 2022): 104–12. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2022.1.16.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті визначено ключові положення теоретико-методологічних засад наукового дослідження інституційного забезпечення державної молодіжної політики. На підставі умовного розмежування теоретичного трактування категорій «інститут» й «інституція» авторкою визначено їх взаємозв’язок як цілого і частки. Виявлено, що у ході еволюційного розвитку суспільства потребують зміни й інститути публічного управління молодіжною політикою, або виникає необхідність створення нових інститутів. Натомість, інститути за своєю побудовою та, власне, й інституції, є доволі інертними і не виявляють гнучкості у відповідь на зміни й нові виклики, а тому відстають від трендів і не відповідають нагальним потребам суспільства. Доведено, що теоретична метаморфоза теорії інституціоналізму щодо перенесення акценту з інституту на особистість, індивіда, стала ключовою у формуванні проактивної ролі молоді у суспільстві в умовах трансформації соціально-економічної системи, постійного реформування окремих систем публічного управління, затвердження геополітичного вектору розвитку України тощо.Наведено авторське визначення категорії «інституційне забезпечення молодіжної політики» як суспільного явища, яке об’єднує статичні й динамічні складові та передбачає одночасну наявність, існування і функціонування певних інститутів молодіжної політики в певних умовах і їх зміну, трансформацію чи створення нових інститутів у відповідь на еволюційні виклики суспільства й геополітичні тренди. Складовими інституційного забезпечення молодіжної політики є інститути, інституції і процес інституціоналізації. Авторка довела, що державна молодіжна політика як об’єкт публічного управління має формуватися і реалізовуватись як комплекс управлінських впливів. Цей комплекс передбачає залучення у процес формування державної молодіжної політики двох узагальнених груп суб’єктів молодіжної політики: суспільства і інститутів публічного управління. При цьому ключовим фактором дієвості публічного управління і забезпечення комплексності управлінських впливів на формування і реалізацію молодіжної політики є система інструментів і механізмів взаємодії цих груп суб’єктів управління молодіжною політикою на різних рівнях і у різних масштабах.
34
Шкурат, Іван. "НАЙБІЛЬШ ЙМОВІРНИЙ ВЕКТО Р РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ". Public management 23, № 3 (20 березня 2020): 297–306. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-3(23)-297-306.
Повний текст джерелаАнотація:
Висвітлено питання щодо поняття “глобалізація”, її переваг та недоліків для українського суспільства. Реалізовано мету дослідження, що полягає в аналізі впливу глобалізації на розвиток та становлення інтеграцій- ної політики в Україні.
У дослідженні використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи: наукове узагальнення та систематизація — для визначення характеристик глобалізації; порівняльний аналіз — для зіставлення розвитку країн, які входять до Європейського Союзу з іншими країнами, уряд яких прямує до інтеграції з Європою; системний аналіз — для виявлення позитивних і нега- тивних сторін впливу глобалізації на соціально-економічний та політичний розвиток деяких країн світу; логічний синтез — для пояснення результатів дослідження.
Визначено, що позитивний вплив глобалізації полягає в значному і не- ухильному збільшенні світового промислового виробництва і торгівлі, зни- женні темпів інфляції, широкому впровадженні нових принципів і методів господарської діяльності. Обґрунтовано, що Україна має потенціал стати не просто європейською, а глобальною державою.
Досліджено, що глобалізація загалом і світогосподарські відносини, зо- крема, — об’єктивний процес, що виражає сукупність умов розвитку сучас- ного світового співтовариства і насамперед науково-технічного й економіч- ного прогресу. Це неминучий етап сходження людства до нових обріїв, що несе в підсумку позитивні початки, але при цьому не позбавлений серйозних і масштабних суперечностей, тобто не виключає негативних впливів.
Проаналізовано, що основним негативом від глобалізації є домінування “заможнішої” країни над менш розвиненою в економічній і навіть культур- ній сферах. До негативних сторін також належить комерціалізація культур- них цінностей, підпорядкування світу інтересам потужних транснаціональ- них корпорацій та ін. Глобалізація в її нинішньому вигляді підпорядкована інтересам світового капіталу (транснаціональних корпорацій), що діють, ви- користовуючи військово-політичну могутність провідних західних держав. Однак і самі ці держави керують світовим глобалізаційним процесом в ім’я реалізації власних геополітичних інтересів.
35
Taran, V. O. "Геополітика як теоретична основа сучасної російської державноїі деології". Grani 18, № 6 (24 квітня 2015): 11–16. http://dx.doi.org/10.15421/1715111.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються деякі аспекти російської державної ідеології як фундаментальної теоретичної основи і політичної стратегії сучасної Росії. З урахуванням небезпеки, яку несе в собі агресивний характер такої політики не тільки для України, але й світового співтовариства, представляє інтерес дослідження ідейних і геополітичних джерел формування російської ідеології. Автор розглядає цей процес в історичному контексті, простежуючи змістовну наповненість її положень на ключових етапах розвитку російської державності: епохи царської Росії, радянської доби і посткомуністичного періоду. Виявляються внутрішні і зовнішні фактори впливу на базові положення цієї ідеології, її здатність пристосовуватися до різних суспільнополітичних систем, а також органічний зв’язок з уваровською концептуальною тріадою Самодержав’я – Православ’я – Народність та концепцією російського євразійства. Особлива увага приділяється спрямованості базових постулатів цієї ідеології на антиєвропейськість, антидемократію, обгрунтування тези про унікальність російської православної цивілізації, месіанську роль російської культури, право на захист «руського миру», ксенофобію тощо. Проблема досліджується з позицій геополітичного підходу, який дає можливість не тільки виявити змістовні складові офіційної ідеології в РФ, але й її органічний зв’язок з імперською природою і стратегію сучасної російської держави.
36
Redziuk, Yevhenii. "ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КИТАЮ В ГЛОБАЛЬНОМУ ТОРГОВЕЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ". Європейський науковий журнал Економічних та Фінансових інновацій 1, № 3 (30 квітня 2019): 80–88. http://dx.doi.org/10.32750/2019-0107.
Повний текст джерелаАнотація:
Економічний та інвестиційний потенціал Китаю зростає системно і цілеспрямовано, незважаючи на сучасні торговельно-економічні конфлікти і неузгодженості, особливо зі своїм геополітичним конкурентом США. Унікальна конкурентоспроможність, збалансованість і стійкість економіки Китаю під час глобальних трансформацій не випадкова. Державне управління інвестиціями і фінансовими потоками в цій країні зосереджено, в першу чергу, на якісне вкладення коштів в реальний сектор економіки. Ці процеси перебувають під впливом урядових програм і регулятивних інструментів, фокусують їх на найбільш ефективні напрямки інноваційного, промислового та інфраструктурного розвитку Китаю. Так, згідно з введеною в Китаї державно-приватної моделі партнерства, міжнародні потоки капіталу спрямовуються на реалізацію інвестиційних проектів з найбільш високою рентабельністю. Як показує економічна статистика - інвестиції в Китай мають стабільні зростаючі потоки. При цьому Китай має специфічні протекціоністські умови для їх освоєння, але з огляду на значний зростаючий ринок китайських споживачів, це істотно заохочує іноземних інвесторів вкладати кошти в економіку Китаю. На зовнішніх ринках Китай продовжує утримувати позиції серед найбільших експортерів капіталу, при цьому чітко реалізуючи свої національні інтереси. Характеризуючи інвестиційні стратегії КНР за останній період, можна простежити зростаючі експансіоністські підходи до проведення інвестиційної політики, розпочатої в ході економічних реформ з 1979 року і до сих пір, що передбачає реалізацію тактики дрібних кроків з метою масштабного захоплення сировинних ринків, необхідних для подальшого зростання національної економіки КНР. В сучасних глобальних фінансово-економічних відносинах Китай поступово стає лідером з інвестування в різні регіони світу, активізує інфраструктурно-торговельні шляхи і є домінантним геополітичним гравцем світу. У контексті вищесказаного Україна може приєднатися до міжнародних існуючих і перспективних інвестиційно-інфраструктурних проектів Китаю, або залучити інвестиційні кошти на розвиток під більш низькі процентні ставки, використовуючи співпрацю з китайськими партнерами. У сучасному глобалізованому світі активно формуються нові торгові шляхи і ланцюжки доданої вартості, тому Україні потрібно інтегруватися в ці нові інфраструктурно-торговельні канали. За прикладом Китаю доцільно вибирати такі інфраструктурні проекти, які потім акумулювали б більш високу додану вартість і формували б експорт орієнтований дохід з різних регіонів світу.
37
Максимчук, О. В., та С. С. Бондар. "Роль мас-медіа у формуванні політичних міфів". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.305.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено роль мас-медіа у становленні та формуванні сучасних політичних міфів. Зазначено, що інформаційні засоби масової інформації своєю чергою в умовах загальної нестабільності та зростаючої міжнародної та геополітичної конкуренції використовуються владою як потужний інструмент політичного впливу і, таким чином, виконують не інформаційну, а ідеологічну функцію. Поєднання цих двох фундаментальних процесів призводить до загальної ірраціоналізації політики та створює надзвичайно сприятливі умови для контролю над політичною свідомістю та поведінкою мас за допомогою технологій політичного міфотворення. Розкрито сутність співвідношення категорії міфу і засобів масової інформації в соціально-політичній площині. Акцентовано на особливостях творення сучасних політичних міфів шляхом тотальної експансії мас-медіа у сферу не лише суспільної свідомості, але й способу сучасного буття соціумів загалом і владних відносин зокрема. Міф поєднує раціональне і ірраціональне знання, він є характерною рисою історичної пам'яті народу і сучасних оцінок природного і соціального світу. Зазначено, що політична реклама є специфічною системою прийомів масової комунікації. Політичне міфотворення стало неодмінною ознакою сучасності, політичній міфології більше притаманна «спонтанність» розвитку, незалежність від волі осіб та інститутів, причетних до її створення. Це зумовлено тим, що політична міфологія формується в процесі взаємодії ідеологічної доктрини з наявними стереотипами суспільної свідомості. Визначено, що процес трансформації публічної сфери супроводжується зміною природи політики за допомогою засобів масової інформації. Відбувається це за допомогою включення до публічної дискусії багатьох сфер людської діяльності. Узагальнено, що ЗМІ через повідомлення, інформування, навчання, переконання, навіювання та інші психологічні методи впливають на маси. Зазначено, що політичний міф став складником добре відпрацьованої технології маніпулювання - і не лише «побутовою» частиною масової свідомості, але й теоретичною (ідеологічною) її складовою частиною. Політичний міф використовується як інструмент для конструювання політичної реальності, побудови нової ціннісної системи. Зроблено висновок, що нині мас-медіа стали потужним інструментом формування політичних міфів та впливу на політичну свідомість, цим самим завдавши величезного удару по інформаційній безпеці сучасного суспільства. Зазначено, що ознакою є характерний для міфологічної свідомості та культури загалом провінціалізм, що поряд з агресією та анархією міфів утворює визначальну рису нинішньої ситуації. Деякі події та явища сучасної політичної дійсності, що здаються, на перший погляд, нелогічними та неможливими для пояснення, можуть стати зрозумілішими, якщо розглядати їх із точки зору іншої, міфологічної логіки, що домінує в масовій, у тому числі масовій політичній, свідомості.
38
Gladysh, M. L., та O. A. Krayevska. "Балтійський вимір Європейської політики безпеки та оборони". Grani 18, № 4 (23 березня 2015): 80–85. http://dx.doi.org/10.15421/1715083.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються причини виникнення і розвиток Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО), її переваги та недоліки в умовах формування та реалізації Спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС (СЗППБ). З’ясовано трансформацію ЄПБО за Лісабонським договором та перспективи її функціонування на європейському континенті. Особлива увага приділена питанням вдосконалення Європейської політики безпеки і оборони в контексті нових загроз регіональній і глобальній безпеці. Проаналізовано місце та роль балтійських країн в Європейській політиці безпеки і оборони. Розглянуто позицію балтійських держав в НАТО, що базується на більшій довірі до інститутів НАТО та тісній співпраці зі США. В процесі дослідження встановлено, що балтійські країни, будучи членами НАТО та ЄС, а відповідно і учасниками ЄПБО, основним гарантом своєї національної безпеки вважають США. Однією з причин цього є відсутність довіри у здатності ЄПБО протистояти сучасним загрозам. Військова потужність ЄС без військової підтримки США вважається практично безперспективною для них. Проте, свою роль вони вбачають саме у координації співпраці між НАТО та ЄС у галузі безпеки та оборони. Естонія, Латвія і Литва хочуть бути «натовцями в Європейській політиці безпеки і оброни». Висвітлено основні загрози та виклики безпеці балтійських країн на сучасному етапі, зокрема потенційно можливу агресію з боку Росії, яка поширюється через провідні ЗМІ як реакція на ідею захисту російськомовного населення балтійських країн та встановлення «геополітичної рівноваги через їхнє повернення до сфери впливу Росії».
39
Petryk, Sergiy. "ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ". Public Administration and Regional Development, № 7 (7 квітня 2020): 309–33. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.07.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Роль держави постійно змінюється в системі реалізації проектів державно-приватного партнерства. Функції держави маючи суто теоретичне підґрунтя розвитку державного управління про трансформуються через практичну реалізацію механізмів. Так, формування інноваційних механізмів державного управління в сфері охорони здоров’я вимагає перегляду змісту та форуми реалізації функцій держави.
Зміна функцій держави понукає до трансформації системи державного управління, які пов’язують зі зміною геополітичних викликів, що змінюють ідеологічні, соціальні та політичні процеси в державах. Зміст та склад основних функцій держави є мінливим до історичного розвитку суспільства в більшій мірі функції змінюють форми своєї реалізації зі зміною політичних, ідеологічних та економічних умов. Через реалізацію проектів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я реалізуються сукупність функцій держави, що обумовлено функціональною спрямованістю, об’єктною приналежністю, формою реалізації соціальної функції.
В контексті дослідження ролі держави в реалізації проектів державно-приватного партнерства вагоме значення надається трансформації функціональної ролі держави. Для визначення напрямів трансформації функцій держави в статті розглянуто підходи до їх класифікації, в результаті чого виділено пріоритетні функції, до яких віднесено забезпечення національної безпеки в умовах зовнішніх загроз (військових); економічна політика держави в умовах світової фінансової кризи та високого ризику дефолту; реалізація політки сталого розвитку в умовах екологічної кризи; політика щодо біженців, яка характерна для окремих країн Європейського Союзу в умовах напливу біженців з країн Близького Сходу; політика сфері охорони здоров’я в умовах пандемії коронавірусу.
Окрім того, визначено функції держави за характером їх реалізації в контексті впровадження механізмів державно-приватного партнерства в сфері охорони здоров’я.
40
Колодяжна, В. "Формуваня та розвиток джерел міського права Луцька у складі Волинсько-Галицької держави та Великого князівства Литовського". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 12–17. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/3.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зроблено аналіз формування та розвитку джерел права і інститутів самоврядування Луцька в складі різних держав, досліджена спадкоємність розвитку норм місцевого права на етнічних українських землях, сформованого за часів Київської Русі, Волинсько-Галицької держави і в процесі інкорпорації зарубіжних (німецьких, польських) елементів правового досвіду формування і функціонування державно-правових інститутів і місцевого самоврядування на Волині в кінці ХІІІ- ХVII ст. До основних джерел міського права протягом ХІІІ-ХVII ст. відносяться такі первинні нормативні акти: «Руська правда»; грамоти і привілеї про надання місту магдебурзького права 1432, 1497, 1503, 1560, 1576 рр.; статутні грамоти 1501, 1509, 1547 рр.; Жалувана грамота 1457 р.; Судебник 1468 р.; Статут Великого князівства Литовського 1529 р. і його редакції 1566 і 1588 р.р.; збірники магдебурзького права; а похідними від перших – акти органів самоврядування, цехів і судова практика. Особливе місце серед джерел міського права Луцька займає Статут Великого князівства Литовського 1529 р. Цей кодифікований нормативний акт дав новий поштовх до розвитку литовсько-руського права взагалі, і міського права безпосередньо на території усього князівства. Місцеве самоврядування України пройшло складний та досить суперечливий історичний шлях. Започатковані ще у період Київської Русі елементи управління протягом століть постійно зазнавали впливу східної та західної політичних культур, що пояснювалося особливим геополітичним розміщенням держави. Цим пояснюється і особливість формування джерел права середньовічних міст Волинсько-Галицької держави і Великого князівства Литовського, і Луцька, зокрема.
41
Калетнік, Василь, та Наталія Калетнік. "КІБЕРАТАКИ ЯК КЛЮЧОВІ ЕЛЕМЕНТИ «ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ» РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ". Молодий вчений, № 1 (101) (31 січня 2022): 37–42. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2022-1-101-8.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автори звертають увагу на те, що застосування теорії «інформаційної війни» у сьогоднішньому геополітичному кліматі – це робота, яка ніколи не закінчується. Попри всі публічні заклики до мирного використання кіберпростору в інтересах усіх людей і держав, уряди тих самих країн, які до цього закликають, активно долучилися до гонки кіберозброєнь, відтворюючи класичну «дилему безпеки» на якісно новій основі. Російська Федерація, взявши свій успіх у Криму за основу, активніше, ніж її противники, почала використовувати інформаційний простір для розширення можливостей поширення пропаганди, послань та дезінформації на підтримку своїх геополітичних цілей. Розглянуто різні погляди на російську концепцію інформаційної війни, базовану на симбіозі бойових дій у кіберпросторі та інформаційних операцій, механізми якої активно застосовуються в процесі «гібридної війни» проти України. За результатами розгляду авторами розкрито два ключових аспекти, які відрізняють російське розуміння інформаційного протистояння від підходу американських військових до інформаційних операцій. Підкреслено, що основні механізми, які РФ використовує для завдання шкоди в кіберпросторі та інформаційному просторі, відповідно до їх ефекту поділяються на: інформаційно-технічні (несанкціонований доступ до інформаційних ресурсів) та інформаційно-психологічні (вплив на волю, поведінку та бойовий дух противника). Автори стверджують, що російська стратегія інформаційного протистояння продовжує еволюціонувати, що свідчить про її динамічний характер, багато в чому подібний до того середовища, в якому вона застосовується. Наприкінці авторами сформульовані напрямки подальших досліджень щодо необхідності вивчення стратегічних наслідків кібератак для національної безпеки та міжнародних відносин. Також, актуалізовано необхідність об’єднання кількісних та якісних методів та аналітичних досліджень на оперативному та стратегічному рівнях, щоб розробити нові теоретичні та концептуальні підходи для розуміння кіберпростору.
42
Vakulenko, O. "МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ У ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ". Juridical science 1, № 5(107) (3 квітня 2020): 68–79. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що перехід від планової до ринкової економіки, збільшення прав та свобод для населення, розвиток трудових відносин, а також обраний національний вектор розвитку щодо євроінтеграції вказує на значні зміни в умовах прожиття для населення з моменту набуття Україною незалежності. Процес розвитку та вдосконалення реалізації соціальної функції держави супроводжується значним спротивом з боку суб’єктів, що ведуть протиправну діяльність, а також й ускладняється низьким рівнем правосвідомості населення, складними економічною та геополітичною ситуаціями. Дослідження механізму забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері надасть можливість прослідкувати, які саме елементи дозволяють її реалізувати незалежно від впливу негативних факторів. Крім того, аналіз кожного із елементів визначатиме ті аспекти публічного управління, що потребують вдосконалення для безперешкодної дії усього механізму. Наголошено, що втілення соціальної функції стосується не лише органів державної влади, але й органів місцевого самоврядування, адже вони володіють можливістю більш оперативно реагувати на проблеми в соціальній сфері, визначати найбільш пріоритетні напрями підтримки для конкретної території. Це обумовлює й здійснення соціальної функції держави саме в публічній сфері. Зроблено висновок, шо механізм забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері є комплексною та динамічною системою, яка формується із взаємодіючих між собою елементів (органів публічної влади, юридичних гарантій й заборон, норм та принципів права, юридичної відповідальності), спільна реалізація яких спрямована на досягнення мети щодо забезпечення реалізації соціальних прав людини та громадянина й гарантування ефективної та правомірної дії системи соціального захисту та підтримки населення владними суб’єктами. Разом з тим, втілення механізму забезпечення для належної роботи потребує удосконалення аспектів законодавчого визначення та систематизації усіх юридичних гарантій та заборон, продовження реформування правового регулювання органів державної влади та місцевого самоврядування.
43
Gugnin, Eduard Anatoliyovych. "КОНСЕНСУАЛЬНІ ТА КОНФЛІКТНІ СТРАТЕГІЇ ОБМЕЖЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНІЙ ВПЛИВ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДАХ ВІРМЕНОЦИДІВ ТА АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ). ЧАСТИНА 2." Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (20 грудня 2020): 72–80. http://dx.doi.org/10.15421/342034.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті побудовано описово-аналітичну характеристику обмеження суверенітету як результату зовнішнього впливу одних суспільств на інші та реалізовано завдання щодо визначення сценаріїв примусового обмеження суверенітету в рамках двох кейсів конфліктів (конфлікту в Нагірному Карабасі та Афганській війні). В результаті проведеного аналізу автором зроблено висновки про те, що конфлікти, які є пов’язаними із примусовим обмеженням суверенітету держав, розглянуті в даній статті, є зумовленими геополітичним медіаторством зовнішніх центрів влади в особі політичних еліт наддержав-імперій або макрорегіональних лідерів. З боку цих акторів щодо нестабільних держав мають місце різноманітні втручання, предметом яких стає нав’язування нестабільним державам курсу розвитку, несумісного із засадами їх культурної та соціальної ідентичності. Наголошено на тому, що наддержави-імперії та макрорегіональні лідери керуються при цьому звичними для них сценаріями культурної та політичної уніфікації без урахування ключового чинника конфліктів, яким є релігійний чинник. В протиборствах між православними та мусульманськими суспільствами виражений радикалізм останніх, їх ідеологічна запеклість у боротьбі з «невірними» стають ключовими чинниками формування міждержавних альянсів і розв’язання проблеми суверенітету переважно військовим шляхом при мінімізації переговорного процесу, взаємних поступок, взаєморозуміння і довіри. Відзначено, що віддання переваги протиборству і військовому насильству є спричиненим довготривалими колоніальним визиском цих суспільств та використанням завуальованих форм етнічної агресії з усім арсеналом політичного макіавеллізму. Саме політичний макіавеллізм з блоку Туреччини призвів до етнічних чисток вірменів та формування тотальної недовіри при розв’язанні територіального конфлікту в Нагірному Карабасі. Констатовано, що щодо Афганістану проявом подібного макіавеллізму стала практика вирішення долі малих етнічних спільнот у вузькому колі кабінетних нарад. Політичні еліти Туреччини та СРСР при обмеженні суверенітету як Вірменії, Азербайджану, так і Афганістану, керувалися культурною та соціальною картографією великих імперій минулого. При цьому майже повністю ігнорувався ісламський культурний та соціальний лад та відповідні механізми мобілізації громад в арабо-ісламських соціумах.
44
Шеховцова-Бурянова, В. А. "Особливості регіональної ідентичності українців". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 29 (6 липня 2021): 54–58. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.960.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглядаються особливості української регіональної ідентичності. Регіональна ідентичність має коріння в процесах взаємодії, взаємовпливу та часом конфлікту регіональних ідентичностей, котрі утворилися на історичному етапі розвитку, під дією деяких як соціальних, так і економічних, політичних ситуацій, а також були передумовами незвичних геополітичних особливостей України, що і мало вплив на різницю в національному розумінні себе жителями Сходу, Півдня, Центру і Заходу України. Дане розділення сталося через те, що територія України є границею західноєвропейського, східноєвропейського та середземноморського просторів. Регіональний вимір національної ідентичності тісно пов’язаний з особливостями формування регіонального національного складу населення. Однією з регіональних ідентичностей між Заходом та Сходом виступає мова. Вагомим історичним впливом на регіональні відмінності між Західною та Східною Україною характеризується період СРСР, що вплинув на русифікацію та зміну релігійної ідентичності.
Відмінністю Західної від Східної Україна виступає вплив східної і західної культури на формування регіонального менталітету. Регіональні відмінності між західними і східними українцями сформувалися на різній основі, а саме йдеться про індивідуалістичний та колективістській світогляд. Сьогодні для західних українців ідентичність характеризується орієнтацією на державу та служіння її інтересам. У свою чергу, східні українці характеризується критичним ставленням до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтацією на самоорганізацію в рамках громади.
Однією з відмінностей у регіональній ідентичності Заходу та Сходу є різні релігійні конфесії. На релігійний світогляд вплинули історичні фактори, для Західної України більше притаманний католицизм, у свою чергу, Східна Україна – більш православна.
Відмінністю регіональною ідентичністю між Заходом та Сходом виступає мова. На Західній Україні переважає українська мова. Але на Східній Україні переважно прослідковується російська мова, яка є виявленням таких історичних чинників: русифікації українців, імперської політики царської Росії та політики влади радянського періоду.
45
РУМ’ЯНЦЕВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Витоки, природа влади та правові засади Української держави гетьмана Павла Скоропадського". Право України, № 2020/01 (2020): 225. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-225.
Повний текст джерелаАнотація:
Українська Держава гетьмана П. Скоропадського стала своєрідною віхою українського державотворення. Її виникнення не випливало із попереднього розвитку і не створювало умов для подальшого процесу державотворення. Тому її оцінка в науковій літературі доволі суперечлива. З метою визначення витоків Української Держави гетьмана П. Скоропадського слід брати до уваги геополітичну ситуацію того часу, насамперед хід і підсумки Першої світової війни, складну та неоднозначну соціальну та економічну політику Української Центральної Ради (УЦР), яка призвела до кризи в Україні, що сталася на початку 1918 р. Ставши до влади, гетьман П. Скоропадський мав чітку програму дій. Свою державну діяльність він розпочав із рішучої відмови від соціальної політики УЦР та обіцяв повернути життя в нормальне русло. Усе це в концентрованому вигляді містилося в оголошених 29 квітня 1918 р. “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Проте заходів для її реалі зації у гетьмана було недостатньо. Присутність в Україні значного військового контингенту Німеччини та Австро-Угорщини стримувала розвиток більшовизму всередині держави і захищала від його проникнення іззовні, що давало змогу гетьманському уряду сконцентруватися на вирішенні нагальних проблем державотворення. Однак надмірні апетити Німеччини та Австро-Угорщини, бажання вирішити за рахунок України свої економічні та продовольчі проблеми обмежували сферу діяльності гетьманського уряду саме цими межами, не дозволяючи йому займатися такими важливими питаннями розбудови держави, як створення власної армії, нала годження роботи апарату управління на місцях тощо. Стосовно форми Української Держави гетьмана П. Скоропадського зроблено висновок, що це було повернення до історичних традицій козаччини-гетьманату, але за змістом не мало характеру стихійного прориву соціальної енергії. Це був типовий шлях німецького командування, а гетьман послужив ширмою для недопусти мої зогляду на умови Брестського договору німецької окупації України. Форма Української Держави була складна й суперечлива. Це була авторитарна, хоча і досить ліберальна форма правління, обмежена як законом, так і часом – до скли-кання установчого Українського Сейму. Республіканські інституції перемежовувалися з ознаками монархічної форми правління. Основні висновки полягають у тому, що, незважаючи на значну залежність від німців, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського мала свої цілі й соціальну базу. Її утворення являло собою спробу консервативних політичних сил загасити полум’я революції, збити хвилю радикальних соціалістичних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ ввести соціальне життя у межі правових норм, відстояти право приватної власності.
46
Лобода, Ксенія. "СОЦІАЛЬНИЙ ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА ПРОТИДІЮ СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 321–33. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.204.
Повний текст джерелаАнотація:
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою.
Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни.
Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику.
Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію.
За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року.
Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення.
Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності.
Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян.
З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.
47
Поліщук, Олександр Павлович, та Євген Володимирович Гожев. "Дослідження динаміки та прогнозування курсів цінних паперів". New computer technology 5 (7 листопада 2013): 77–78. http://dx.doi.org/10.55056/nocote.v5i1.89.
Повний текст джерелаАнотація:
Розвиток людини, суспільства й економіки має спрямованість у майбутнє, що знайшло відображення у виникненні таких понять, як «передбачення», «прогноз». Прогнозування («наукове передбачення») – це та сторона пізнавальної діяльності суб’єкта, результатом якого є одержання знань про майбутні події.Моделі складних систем, таких як фінансові ринки, не завжди можуть давати однозначні рекомендації або прогноз.Серед факторів, що характеризують динаміку ринку та впливають на неї, є велика кількість даних нечислової природи, значення яких мають імовірнісну природу.Для подолання проблем, з якими доводиться зіштовхуватися при аналізі фінансової ситуації, робляться спроби застосування таких розділів сучасної фундаментальної й обчислювальної математики, як нейрокомп’ютери, теорія стохастичного моделювання (теорія хаосу) і теорія ризиків, теорія катастроф, синергетика й теорія систем, що самоорганізуються (включаючи генетичні алгоритми), теорія фракталів, нечіткі логіки й навіть віртуальна реальність.Правильне розуміння ситуації на ринку, аналіз його динаміки, прогнозування поводження ринку приводить до обґрунтованого прийняття рішень.Основна мета роботи полягала у розробці програмного забезпечення для дослідження динаміки й прогнозування курсу цінних паперів.Вiдповiдно до мети, було необхiдно вирiшити наступнi задачi:Розглянути основні підходи до аналізу ринку цінних паперів.Дослідити можливості програмного комплексу MetaTrader 4 по керуванню ринком цінних паперів.Проаналізувати можливості мови MQL 4 по створенню ринкових індикаторів і експертних систем аналізу ринку цінних паперів.Розробити й протестувати індикатор для аналізу динаміки курсів валют і експертну систему для короткочасного прогнозування й прийняття рішень на валютному ринку.Аналіз літератури з проблеми дослідження дозволив виділити наступні суттєві характеристики об’єкта дослідження:валютний ринок Forex має високу ліквідність;відсутність обмежень за часом роботи забезпечує неперервність процесу дослідження;децентралізованість забезпечує незалежність від локальних геополітичних факторів;велика кількість учасників ринку дозволяє абстрагуватися від індивідуальних особливостей гравців;об’єкт дослідження являє собою складну систему з великою кількістю нелінійних зв’язків.Виділені властивості валютного ринку дозволяють розглядати його як динамічну систему, що може бути проаналізована. Прогноз стану системи є актуальною проблемою, безпосередньо пов’язану з отриманням прибутку.Розгляд алгоритмів отримання якісних і кількісних характеристик ринку засобами фундаментального, технічного та комп’ютерного аналізу дозволив зробити наступні висновки:1. На практиці можна знайти випадки, коли кожен з представлених підходів до аналізу ринку дасть прийнятний результат. Для трейдерів, що не є ринкоутворювачами, найбільш прийнятним є комп’ютерний індикаторний аналіз з автотрейдингом за короткочасними прогнозами.2. Автоматичні індикатори є ефективним засобом графічного аналізу часових рядів, надаючи трейдеру можливість прийняття обґрунтованого рішення.3. При розробці експертної системи для робочого місця трейдера необхідно розрізняти поняття «прогнозування руху цін на ринку», з одного боку, та «ігрові робочі гіпотези», зважені за ймовірністю подій, з іншого.4. Критеріями вибору трейдингової системи є підтримка великого набору індикаторів і експертів, можливість розширення системи компонентами користувача, наявність вбудованої мови програмування та локалізація.В результаті дослідження було створено експертну систему, призначену для автоматичного ведення торгів на ринку цінних паперів. Експертна система реалізована засобами мови програмування MQL 4, що вбудована в термінал MetaTrader 4.Розгляд підходів до написання технічних індикаторів та експертних систем для підтримки прийняття рішень на основі аналізу динаміки курсу цінних паперів та короткочасного прогнозування дозволило зробити наступні висновки:Мова програмування MQL 4 має всі необхідні інструменти для забезпечення якісного технічного аналізу курсу валют.Можливість написання та тестування експертів в торговій системі MetaTrader дозволяє користувачу створити систему торгівлі, що приносить прибуток.Аналіз присутніх на ринку торгових систем виявив типові помилки в написанні експертних систем, що були враховані при розробці власного автотрейдингового експерта.Подальший розвиток даної роботи планується у напрямку дослідження динаміки валютних ринків з метою удосконалення алгоритмів прогнозування курсу та оптимізації роботи торгових експертних систем із застосування механізму нейронних мереж.
48
O.Ye., Bondareva. "DRAMATURGIC VISION OF THE DAMAGED IDENTITY IN SERGIY ZHADAN’S PLAY “BREAD ARMISTICE”." South archive (philological sciences), no. 86 (June 29, 2021): 8–16. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2663-2691/2021-86-1.
Повний текст джерелаАнотація:
In the article, Serhiy Zhadan’s play “Bread Armistice” is considered from the standpoint of postcolonial criticism as a metaphorical illustration of the blurred identity that manifested itself during the war in eastern Ukraine, which began in 2014.Purpose: to analyze the text of the play to reflect the painful points of identity of modern Ukrainian society and the artistic resources of its future construction, to fit the analyzed text of Serhiy Zhadan into broader global and domestic humanitarian contexts.Methods. The leading methodology is postcolonial critique, which in combination with the traditional analysis of artistic text and aesthetic practices allows us to talk about the artistic construction of a new postwar Ukrainian identity, taking into account the world humanitarian experience of the XXI century and its Ukrainian contexts. Results. Contemporary Ukrainian artists, through their artistic practices, are actively involved in the process of reflecting the cracks and fissures of Ukrainian civic identity and are involved in the analysis of the causes and consequences of internal identification crises. Most of them successfully combine creativity and social activities aimed at building a real, not a fictitious civil dialogue about meanings and values, and not about money and propaganda, and Serhiy Zhadan belongs to this cohort. Being a native of the Ukrainian East, through his own work he resists active attempts to split Ukraine humanitarianly into West and East (or West, East and Center) and implements artistic attempts to switch the conversation of intellectuals from the discourse of division (they) to the discourse of self-identification, – complex, heterogeneous, with different previous experience, which should not be shared if it is reflected and spoken). In various art projections, the artist analyzes various aspects of the crisis of Ukrainian identity, with which neither the official Ukrainian government nor the public and media spheres worked, as well as the specifics of its front lines: the result was a complete disorientation of many “little people” in geoculture, modern geopolitics identification of own affiliation / non-affiliation. Serhiy Zhadan contrasts the artificial East cultural concept of Donbass with the Ukrainian East marker in the play (with an emphasis on the Ukrainianness of this territory, not on its geographical coordinates), thus creating a futurological projection of the future national-civil dialogue. The artist deliberately offers in his register of protagonists decentralized “little people”, that is, mostly those in whom Ukrainians can recognize themselves and with whom Ukrainians can identify themselves – “non-heroes” who must gradually learn the values of liberal democracy and realize their own, subjective responsibility for their choice – that is, to learn to be involved in the fate of their country through the identification of belonging to it. The artist models a vision of how the scattered fragments of the old Ukrainian identity should be directed not to fictitious centers, but carefully collected and, taking into account the reflection of all our internal crises, involved in the positive construction of a new Ukrainian identity.Conclusions. The author of the play “Bread Armistice” Serhiy Zhadan through artistic modelling of the mutilated Ukrainian identity in the temporarily occupied territories of Ukraine joins an important and promising intellectual discussion on the strategic priorities of Ukrainian society after deoccupation, formats of future social dialogue and avoidance of uncertainty and reciprocity. formation of post-war Ukrainian identity.Key words: geoculture, postcolonial discourse, hybrid war, identity, frontier, identity crises. У статті п’єсу Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» розглянуто з позицій постколоніальної критики як метафоричну ілю-страцію розмитої української ідентичності, яка рельєфно проявилася під час війни на Сході України, розпочатої 2014 року. Мета: шляхом аналізу тексту п’єсивідрефлектувати закладені в ній больові точки ідентичності сучасного українського суспільства та художні ресурси її майбутнього конструювання, вписати аналізований текст Сергія Жадана у ширші світові та внутрішні гуманітарні контексти. Методи. Провідною методологією є постколоніальна критика, яка у сполученні із традиційним аналізом художнього тек-сту й естетичних практик дозволяє вести мову про художнє конструювання нової повоєнної української ідентичності з урахуванням світового гуманітарного досвіду ХХІ століття та його українських контекстів. Результати. Сучасні українські митці через свої художні практики активно задіяні у процеси рефлектування розламів і тріщин української громадянської ідентичності та долучаються до аналізу причин і наслідків внутрішніх ідентифікаційних криз. Більшість із них успішно сполучають творчість та суспільну діяльність, спрямовану на розбудову реального, а не фіктивного громадянського діалогу про смисли і цінності, а не про гроші та пропаганду, і Сергій Жадан належить саме до цієї когорти. Будучи сам виходцем з українського Сходу, він через власну творчість протистоїть активним спробам гуманітарного розколювання України на Захід і Схід (або Захід, Схід і Центр) і реалізує художні спроби переключити розмову інтелектуалів з дискурсу розділення (вони/ми) на дискурс самоідентифікації (лише ми – складні, неоднорідні, з різним попереднім досвідом, який не має розділяти, якщо буде відрефлектованим та проговореним). У різних художніх проєкціях митець аналізує різноманітні аспекти кризи української ідентичності, з якими не працювали ані офіційна українська влада, ані публічна та медійна сфери, а також специфіку її фронтирних зон: наслідком стала повна дезорієнтованість великої кількості «маленьких людей» у геокультурі, сучасній геополітиці та ідентифікації власної приналежності/неприналежності. Штучному геокультурному концепту «Донбас» Сергій Жадан протиставляє у п’єсі маркер український Схід (причому з акцентом саме на українськості цієї території, а не на її географічних координатах), відтак створює футурологічну проєкцію майбутнього національно-громадянського діалогу. Митець свідомо пропонує у регістрі свої дійових осіб саме децентрованих «маленьких» людей, тобто переважно тих, в кому можуть впізнати себе і з ким можуть ідентифікувати себе українці – «не-герої», які мають поступово навчитися цінностям ліберальної демократії та усвідомлювати власну, суб’єктну відповідальність за свій вибір – тобто навчи-тися причетності до долі своєї країни через ідентифікацію приналежності до неї. Митець моделює візію того, як розпорошені уламки української ідентичності різних часів та епох мають бути скерованими не до фіктивних центрів, а дбайливо зібрані та, з урахуванням рефлексії усіх наших внутрішніх криз, долучені до позитивного конструювання нової української ідентичності.Висновки. Автор п’єси «Хлібне перемир’я» Сергій Жадан через художнє моделювання понівеченої української ідентичності на тимчасово окупованих територіях України включається у важливу та перспективну інтелектуальну дискусію щодо стратегічних пріоритетів українського суспільства після деокупації, форматів майбутнього суспільного діалогу та уникнення зон невизначеності та взаємного несприйняття у формуванні повоєнної української ідентичності. Ключові слова: геокультура, постколоніальний дискурс, гібридна війна, ідентичність, фронтир, кризи ідентичності
49
Kuzelnyi, Mykola. "ІСТИННІ ТА УЯВНІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ЦІННОСТІ У БЕЗПЕКОВОМУ КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ". FOREIGN AFFAIRS, 2020, 31–35. http://dx.doi.org/10.46493/2663-2675-2020-3-3.
Повний текст джерелаАнотація:
У дослідженні автор проаналізував та узагальнив основні тенденції формування та застосування справжніх і уявних цивілізаційних цінностей у контексті безпеки глобального світу. Обґрунтовано важливість розв’язання аксіологічних задач. Зазначено, що проблема розвитку цивілізацій та ціннісної платформи цивілізаційних змін є важливою сферою наукових досліджень, враховуючи важливість метакатегорії «цивілізація» та її методологічне значення для вказівки на досягнення людського розвитку всіх разів. Методологія дослідження базується на використанні набору філософських, світоглядних, загальнонаукових принципів та підходів. Важливим у роботі був метод збору фактичних даних та метод їх збирання (аналізу). Автор робить висновок, що цінності чинять значний вплив на суспільство та його інтеграцію у глобальні процеси, що, у свою чергу, гарантує певну безпеку чи його ілюзію. Зазначено, що колективна безпека є основною цивілізаційною цінністю. Це спільна основа для побудови міжнародної комунікативної участі, спрямованої на запобігання глобальним катастрофам, а важливим аспектом проблеми колективної безпеки є її зв'язок з демократією. Етнічна політизація - це процес залучення до політики, активного політичного життя народів (етнічних спільнот), який виникає на основі об'єктивної потреби в перестановці суспільства. Мультикультуралізм, що проник у суспільство, створив нову концепцію. Поняття глобального суспільства замінюється поняттям вузлового суспільства: індивіди вже не належать до єдиного суспільства, а включаються в численні мережі, що перетинаються, і це створює безліч можливих (і варіативних) поєднань. Ми відзначаємо певну кризу представницької демократії і, відповідно, актуалізацію прямої демократії (від елітарності до егалітаризму; від домінування експертних знань до належного врахування та важливості «людських» знань). Вказується, що ключовими орієнтирами розвитку сучасної глобальної системи є аксіологічні пріоритети гуманізму, культурної толерантності та взаємоповаги, визнання політичної та правової рівності суб'єктів міжнародних відносин, які мають різні економічні, геополітичні та ресурсні вага.
50
Бобровник, Вікторія, та Яніна Белінська. "СТРАТЕГІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКОГО РЕГІОНУ". Економіка та суспільство, № 24 (23 лютого 2021). http://dx.doi.org/10.32782/2524-0072/2021-24-9.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено процес та причини формування Азійсько-Тихоокеанського регіону як нового глобального геополітичного лідера, висвітлено основні аспекти сучасного становища країн Азійсько-Тихоокеанського регіону у світі. У роботі висвітлено вплив політики США на геополітичну трансформацію країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, а також визначено основні інтереси Сполучених Штатів у цьому регіоні. У сучасному глобалізованому світі Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР) став зоною негайного динамічного економічного розвитку. Насправді в Азії та Тихоокеанському регіоні змінюються економічні та політичні можливості, на які припадає близько половини світового промислового виробництва та світової торгівлі. У роботі висвітлено основні стратегічні перспективи розвитку Азійсько-тихоокеанського регіону та найбільш вірогідних геополітичних сценарії розвитку подій вданому регіоні.