Добірка наукової літератури з теми "Вічний образ"

Мета статті – виявити притаманні Дж. Пуччіні тенденції інтерпретації жіночих образів в опері, виявити їх сталу естетичну складову як ідеалізацію образу, найбільш характерні стилістичні мовні показники. Методологія роботи визначається синтезом жанрово-естетичного та стилістичного підходів, орієнтована і на аналітичне поглиблення, і на ціннісні узагальнення. Наукова новизна статті полягає у виявленні складної жанрової контамінації як основи оперного методу Пуччіні, що безпосередньо реалізується в образах жіночих персонажів (на прикладі образу Мімі з «Богеми»). Висновки статті дозволяють стверджувати, що ідеалізоване піднесення образу відбувається в опері разом з підсиленням мелодраматичного начала, засобів виразовості, притаманних мелодрамі. Загострюючи трагедійну інтенцію образу, вони виводять його за межі сюжетної композиції до культурно-семантичного простору «вічних» персоніфікацій ідеї жертовного кохання. Ключові слова: стиль Дж. Пуччіні, мелодрама, трагічне, оперний образ, жертовне кохання.

У публікації розкрито особливості мовно-стилістичних засобів, що дають змогу виявити найприкметніші характеристики ідіостилю письменника та специфіку його світосприйняття на прикладі астральної моделі світу в поезії Ірини Жиленко, мовним вираженням якої є темпоральні відповідники – металогічні образи пір року. В українській мовній картині світу циклічне розуміння часу переважає над лінійним (це зумовлено тим, що люди почали сприймати час більш конкретно та повʼязувати його плин зі своєю трудовою діяльністю, розмежовуючи абстрактне поняття «час» на більш конкретні відрізки (цикли), повʼязані із рухом астронімів у космічному просторі і, відповідно, змінами в природі). Пори року допомагають осмислити вічний перебіг часопростору Всесвіту, віднайти смисл життєвої путі людини, досягти гармонії з навколишнім світом, оскільки перманентною ознакою всесвіту є взаєморозуміння, невпинний діалог.

Мета статті – прослідкувати процес трансформації жанру антиутопії на сучасному етапі його розвитку на прикладі трилогії Лорен Олівер. Жанр антиутопії продовжує залишатися одним із найбільш популярних жанрів у сучасній літературі. Це пов’язано, насамперед, з тим, що зараз людство активно досліджує можливі шляхи свого розвитку, намагаючись знайти різні способи подолання гіпотетичних катастроф. Жанр антиутопії, що розвивався головним чином як критична реакція та антитеза до утопії, став своєрідним відгуком людства на бурхливі соціально-політичні події тих часів. На сьогодні трилогія «Деліріум» є одним із найбільш успішних романів, що підтверджується схвальними рецензіями від авторитетних видань та високими позиціями, які займають усі три частини трилогії у численних списках бестселерів. Досліджуваний твір є зразком антиутопії як масового жанру. Основна увага в статті приділена аналізу рис любовного роману в трилогії Лорен Олівер. Основні методи, які використовувалися в ході дослідження, – сюжетно-образний аналіз, проблемно-тематичний аналіз, компаративний аналіз. У роботі розглянуто особливості сюжету трилогії «Деліріум», образи головних героїв, проблематику, конфлікт твору, а також залучено історичний жанровий контекст. Виявлено як ознаки масового жанру (популярність та комерційний попит, тривіальність та стереотипність, зображення вічних цінностей та проблем людства, жанрова структурованість та схематичність, серійність, акцентування уваги на зображенні людських відносин, поетика «хепі-енду»), так і класичної антиутопії (тоталітарна держава, велика кількість образів, мотивів та мікросюжетів, що є схожими на відповідні образи, мотиви та мікросюжети у творах цього жанру). Автор дійшов висновку, що процес трансформації жанру антиутопії на сучасному етапі його розвитку полягає у запозиченні рис масової літератури.

У статті обґрунтована ідея наступності духовного розвитку особистості. Педагогічна думка сучасності не мала б підґрунтя для власного існування, якби молоде покоління, що незмінно оновлює суспільство, змінюючи попереднє, вимушене було б починати з чистого аркушу, без творчого засвоєння та розуміння того досвіду, яке напрацювало попереднє покоління. Питання духовності в педагогічних системах – це питання з категорії «вічних» питань. Але практична реалізація духовного змісту освіти, як і його наповнення, багато в чому залежить від соціокультурних, економічних та історичних чинників. Тобто кожний період розвитку людства має власне бачення ідеї духовного розвитку особистості. Отже, надзвичайної актуальності набуває дослідження духовно-виховних ідей радянської педагогіки як досвіду попередньої епохи. Радянська педагогіка 30-90-х років XX століття демонструє закономірні зміни педагогічних орієнтирів, що послужили причиною формування в свідомості нових поколінь радянських громадян соціальної дезорієнтації. Церква в цей період не могла суттєво впливати на систему освіти, і державна влада вирішувала педагогічні проблеми, формуючи і надаючи освітній системі ідеалізованих образів: класиків марксизму-ленінізму, партії і її лідерів, земного раю, народу, історії людства. Ці образи дозволили народу не втратити повністю свій культурно-історичний тип, але в той же час, будучи помилковими, вони не могли сприяти духовному і моральному захисту, що в врешті-решт призвело до розпаду СРСР. Відтак, питання духовності як змісту педагогічної системи та виховання духовності, як основної педагогічної мети є стрижневими для будь-якого часу та суспільства. Ключові слова: духовність, духовні цінності, радянська концепція духовності.

Стаття присвячена дослідженню особливостей розуміння, реалізації та сприйняття концептів життя і смерті у поетичній творчості Лесі Українки за посередництвом флористичних метафор, що надає можливість розширити значимість флористичного аспекту у ліриці мисткині. Було з’ясовано на конкретних прикладах, що попри традиційне розуміння явищ у віршованих творах авторки вони існують не лише як бінарні опозиції, а й нерозривно, циклічно. Фізична смерть не сприймається ліричною героїнею як кінець, а як проміжний етап, натомість творче життя і творчість загалом усвідомлюється як життя вічне. Флористичні метафори відіграють важливу роль у розкритті специфіки концептосфери життя/смерть, бо в рослинні образи окремо вкладено часто символічний зміст, виходячи з якого відкриваються нові обшири для дослідження творчості Лесі Українки. Під час наукової розвідки до уваги був взятий біографічний фактор, що допомогло детальніше розкрити сенси вживаних авторкою метафоричних образів, які прямо чи опосередковано стосуються понять життя і смерті.

У статті аналізується оповідання Ф. Дюрренматта «Пілат», в якому за допомогою умовносимволічних, притчово-асоціативних форм (зокрема, через хронотоп зустрічі людини з Богом) автор здійснює оцінку сучасного богопокинутого стану людства крізь призму позачасових, універсальних цінностей. Метою статті є з’ясування своєрідності трансформації образу Понтія Пілата в оповіданні Ф. Дюрренматта і виявлення поетико-стильових особливостей художнього втілення психологічного стану людини в ситуації екзистенціальної кризи. Дослідницька методика ґрунтується на використанні структурно-функціонального, порівняльно-типологічного, культурно-історичного, контекстуального, герменевтичного, психоаналітичного методів. У результаті дослідження встановлено, що концептуальною домінантою образу Понтія Пілата в оповіданні Дюрренматта є думка про вічні й невідворотні помилки людини у її стосунках із Вищою силою, невідповідність уявлень про Бога, а відтак і психологічної реакції на ситуацію екзистенціальної кризи. Твір є глибоко морально-філософським, що засвідчує сюжетна лінія про жорстоке поводження прокуратора з богом, його розп’яття та пізніше усвідомлення своєї провини. В оповіданні автор чітко акцентує увагу на проблему мотиву вини, яка перебуває у надто складному відношенні до мотиву страху, що домінує у творі. Амбівалентність психологічної реакції Понтія Пілата викликана амбівалентною позицією Бога, що спричиняє кризу у свідомості Пілата. Наукова новизна полягає у виявленні індивідуально-авторської стратегії переосмислення сюжету про Понтія Пілата як одного з продуктивних традиційних сюжетів у світовій літературі. Охарактеризовано потенційні чинники інтерпретації цього сюжету та їх вплив на варіанти трансформації традиційного матеріалу. Матеріал статті може бути використаний у процесі вивчення різних університетських курсів, у розробці вибіркових курсів філологічного спрямування у закладах вищої освіти, при підготовці підручників і посібників для середньої і вищої школи.

Стаття присвячена особливостям відображення художнього світовідчуття в малій прозі – оповіданнях і «вінцях» – російськомовного українського письменника, лауреата літературних премій Івана Степановича Маслова, життя й доля якого були пов’язані з Харківщиною. Окремі твори І.С. Маслова неодноразово ставали об’єктом вивчення українських учених-літературознавців, проте особливості художнього світосприймання в оповіданнях і «вінцях» І.С. Маслова не були предметом спеціального наукового дослідження. Тому метою статті стає аналіз маловідомих широкому українському читачеві оповідань І.С. Маслова та його «вінців», дослідження їхніх художніх особливостей. Методами дослідження є біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, історико-генетичний. У ході дослідження з’ясовано, що І.С. Маслов відчував потребу опанувати смисловий простір образу. Його творам притаманна суперечність стилю. У них поєднані філософічність, метафоризм, психологізм і символізм. Письменник часто звертається до просторіччя, що інтенсивно забарвлює і мову героїв, і авторську мову. У своїх творах письменник звертається до тем кохання, смерті, війни й повоєнного життя, до сьогодення «продажного часу», які проходять крізь увесь творчий шлях І.С. Маслова. Його твори гостро полемічні, стиль переважно автобіографічний, спогади про воєнний і повоєнний побут його самого і його родини – джерело вічних цінностей, як і поняття «чистоти» в його оповіданнях і «вінцях». Мала проза І.С. Маслова дозволяє відчути перебіг часу, що визначає долю людини. Дослідження акцентовано на розкритті трагічних процесів перебудови як докорінного старого побуту, так і зламу суспільних стосунків селян, колгоспників, на минулому перебудови, відгомонах переламної епохи, прикметах часу, отриманні незалежності Україною, житті її людей, їхніх бажань та очікувань. Письменник І.С. Маслов у повсякденному житті природи й людей знаходить своєрідні цінності, створює поетичні описи Слобожанщини та її жителів. Він відзначає щонайменші зміни в природному циклі й житті селян, застосовує особливий підхід до розкриття теми відносин людини й природи, підкреслює спорідненість людини з усім світом і через поетичне зображення природи розкриває суть людського буття.

Zengwa V. A. Art anthropology of the prose of M. Khvylovyy: a hero as a phenomenon of culture. – Тhe manuscript rights. The thesis for the degree of Candidate of Philological Studies, speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – V. N. Karazin Kharkiv National University, Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, Kharkiv, 2012. In thesis the art anthropology of the M. Khvylovyy’s prose is analyzed. The writer was represented a period (early twentieth century) of radical change of the human concept in European cultural space. It is defined the basic principles of «anthropological revolution» in philosophy, which greatly influenced on modern literature in general and M. Khvylovyy’s art in particular. With motive and pattern analysis anthropocentrism writer’s prose is proved. It is shown in the interpretation of the central characters of the writer the metaphysical assumptions, reasons and purpose of the revolution as the event that the efforts of the masses was to gain freedom for every individual. It is analyzed the philosophical, historical and literary sources of cultural consciousness of M. Khvylovyy’s contemporary person as typological basis of his characters. It is solved the confrontation of heroes with revolutionary consciousness and the «burghers» characters on the pages of M. Khvylovyy’s novels, short stories and an unfinished novel. Avtotextual analysis of writer’s prose led to make a conclusion about the existence in his art world a coordinate system of «good» and «evil». It is proved that «good» of M. Khvylovyy’s central hero is not focused on philanthropy and involves violation of traditional moral norms. For the heroes of the writer, who may be interpreted as a positive, it is characteristic the constant frustration this reality, aspiration to the ideal. «Evil» for the writer embodied in the lack of interest in «metaphysics», focusing on physiological needs. M. Khvylovyy’s «burghers» from a series of his satirical texts have such depiction. Through intertextual and avtotextual analysis of «Woodcock» it is outlined a gradation of moral values and goals of the protagonist of the novel Dmitriy Karamazov. At this critical juncture for M. Khvylovyy product we can observe the confrontation of traditional Christian morality, the source of which is a powerful novel’s intertextual source – Dostoevsky’s fiction – and the newly self-proclaimed moral of M. Khvylovyy’s heroes. In this context the image of women in the novel is studied, embodied in two radically opposing personalities Aglaya and Hanna – the «new person», who ideologically position make her to lose a sense of proportion and weak «Christian», who’s «obedience» to the orders «from above»borders with a bourgeois weakness. Analysis the typological features of the concept of human in the context of discourses of Faust’s and Don Quixote’s images led to make the conclusion about the irrational basis of M. Khvylovyy’s art world. It is shown the cultural exhaustion Faust’s and Don Quixote’s and Faustian model of human in the writer’s interpretation. Because his «Faust» exists in a world of illusions of own benefit, and «Don Quixote», faced with the harsh reality, chooses the «kingdom of phantoms» and death. The conflict of city and village in M. Khvylovyy’s prose is analyzed. City for M. Khvylovyy – educated, «European», but also it is immoral, fixed on the material things, unable to creation. The city is shown in the writer’s art world as a center of civilization, which exhausted itself and has no ability to continue in the act of procreation. In contrast his wild Asian «village» has secret grand potential because here it is possible the birth of a new Asian renaissance’s man, shown in the stories «Life» and «From Varya’s biography». That is why the function of procreation takes wild «Asian» Ukrainian village, in which the baby (the symbol of Asian renaissance in M. Khvylovyy’s prose) is born. The artistic expression in writer’s mehatext the Spengler’s theory about «the decline of Europe» and the M. Khvylovyy’s own myth about Asian renaissance is studied. It is made a conclusion about a revolution in as a starting point and result of metaphysical and civilizational crisis, which took place in Europe late XIX – early XX century. The indicative feature of the writer’s central character is that he is gone through the all stages of metaphysical rebellion against the «old» God, «old» state and the «old» values. It is important to emphasize, that this metaphysical rebellion was the only possible reaction of decent person in the realities of pre-revolutionary world, as well as the only possible in post-revolutionary time was a total disappointment. Only in the dynamics of continuous internal search M. Khvylovyy’s hero actualizes himself as a person. However, the prose writer characterized anticipation considerable developmental changes that, though, perhaps, not entirely true today, but in the long time perspective, definitely have a place in the modern world.
Зенгва В. О. Художня антропологія прози М. Хвильового: герой як феномен культури. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації проаналізовано особливості художньої антропології прози М. Хвильового як представника доби (початок ХХ століття), що характеризувалася кардинальною зміною концепції людини в європейському культурному просторі. Визначено метафізичні передумови, причини та мету революції в інтерпретації центральних героїв письменника. Аналіз прози М. Хвильового дає змогу зробити висновок про існування в його художньому світі системи координат «добра» і «зла». Для його персонажів, які можуть бути проінтерпретовані як позитивні, характерне постійне невдоволення цією реальністю, стремління до ідеального. «Зло» для М. Хвильового втілилося у відсутності інтересу людини до «метафізики», її зосередженості на власних фізіологічних потребах. За допомогою інтертекстуального та автотекстуального аналізу роману «Вальдшнепи» окреслено градацію морально-ціннісних орієнтирів героя. Розгляд типологічних особливостей концепції людини в контексті дискурсів вічних образів Фауста і Дон Кіхота дозволив константувати виразну ірраціональну основу художнього світу М. Хвильового. Охарактеризовано художнє вираження в мегатексті письменника теорії О. Шпенглера про «занепад Європи» й авторського міфу М. Хвильового про Азіатський ренесанс.