Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Відродження національне.
Статті в журналах з теми "Відродження національне"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Відродження національне".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Данюк, І. "Михайло Грушевський про національне самопізнання та національне відродження". Етнічна історія народів Європи, Вип. 11 (2001): 57–60.
Знайти повний текст джерела
2
Меллер, Аркадиуш. "Сучасна польська крайня правиця в епоху «постполітики». Спроба реконструкції тенденцій на прикладі Національного Відродження Польщі та Організації польських монархістів". Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 10, № 5 (31 жовтня 2020): 48–57. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2020.10.5.5.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті проведений історичний аналіз національного відродження Польщі. Виявлено, що національне відродження Польщі не обмежувалось суто політичною діяльністю, а й здійснювало діяльність: науково-видавничу – у формі Національно-радикального інституту, що існував з 1995 р., який започаткував і керував видавничою серією під назвою: Бібліотека «Щербця» («Szczerbca»); парамілітарно-виховну, яка прийняла форму молодіжної скаутської організації Hufce Polskie, що існувала з 1996 року; на профспілковому полі – створено власне профспілкове відділення під назвою Вільна профспілка «Наша справа» («Nasza Sprawa»); академічну – наприклад, шляхом створення клубів, академічних секцій в вищих навчальних закладах (наприклад, в Університеті Миколи Коперника в Торуні, Національна секція Незалежної студентської асоціації була створена в 1996 році, яка проіснувала до 1997 року); релігійну – не лише підтримуючи католицьку традицію в партійній пресі, а й беручи участь у паломництві або залучаючи до роботи католицькі організації, такі як Асоціація «Christus Rex», або засновуючи власні, такі як Братство св. Казімєжа або Рух Католицької Дії.
3
СЕМАШКО, Ніна, та Олена БУЛИГІНА. "НАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСТВА В ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ СПАДЩИНІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ 1902–1917 рр." Східноєвропейський історичний вісник, № 19 (30 червня 2021): 87–95. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233841.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження – аналізуючи публіцистичну спадщину Симона Васильовича Петлюри 1902–19017 рр., дослідити його погляди на національне питання, а саме – визначити ключові фактори національного відродження українців, що перебували в полі зору діяча в період формування його суспільно-політичного світогляду. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об`єктивності, всебічності і цілісності, системності, а також на використання методів аналізу та синтезу, історико-порівняльного, історико-типологічного, проблемно-хронологічного. Наукова новизна полягає у комплексному висвітленні поглядів С. Петлюри на роль освіти, науки, культури, журналістики, книговидання у процесі національного розвитку українства, визначенні релігійної складової світогляду С. Петлюри періоду наростання українського руху на початку ХХ ст., кореляції соціал-демократичного та національного компонентів світоглядної парадигми діяча на етапі становлення його особистості. Висновки. Творча спадщина С. Петлюри демонструє багатовекторність його суспільних інтересів ще до початку Української національної революції 1917–1921 рр. Водночас національні питання домінують на сторінках ранніх публікацій С. Петлюри. Українська школа наука, література, театр, журналістика, книговидання покликані, на думку діяча, сприяти розвитку національної самоідентифікації українців, усвідомленню необхідності досягнення автономії України серед широких кіл українства, а також класовій боротьбі робітників і селян. Гуманітарна складова суспільного процесу, на думку С. Петлюри, мала бути соціально детермінована, відповідати потребам національного відродження українського народу та утвердженню соціалістичних ідеалів. С. Петлюра розглядав подальший національний розвиток українського народу крізь призму соціал-демократичних постулатів. Світогляду С. Петлюри зазначеного періоду притаманна також і релігійна складова, що не було характерно для українських соціалістів початку ХХ ст.
4
Дейнега, І. І. "Культурно-освітній рух та Національне відродження Наддніпрянської України". Науково-інформаційний вісник Академії наук вищої освіти України, № 2 (73) (2011): 73–86.
Знайти повний текст джерела
5
Марченко, О. "Болгарське національне відродження в джерелах XVII - XVIII ст." Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: Історичні науки, вип. 18 (2013): 161–67.
Знайти повний текст джерела
6
Дейнега, І. І. "Культурно-освітній рух та Національне відродження Наддніпрянської України". Науково-інформаційний вісник Академії наук вищої освіти України, № 2 (73) (2011): 73–86.
Знайти повний текст джерела
7
Zaria, Svitlana. "АУДІОВІЗУАЛЬНІ РЕКЛАМНІ ТВОРИ З НАЦІОНАЛЬНОЮ ТЕМАТИКОЮ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ". ART-platFORM 1, № 1 (14 травня 2020): 351. http://dx.doi.org/10.51209/platform.1.1.2020.351-365.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджуються особливості сучасного творчого виробництва таких телевізійних проектів, як аудіовізуальні рекламні твори, що характеризуються використанням українських національних мотивів і позиціонуються рекламними кампаніями як культурний феномен сучасної України. Метою дослідження є простежити сучасну тенденцію використання патріотичного історичного образу, національних традицій і минулого українського народу в україномовній рекламі як ефективного засобу масової комунікації у вітчизняному відеовиробництві, виявити специфіку української національно-культурної складової у рекламі та виділити характерні риси відеоряду аудіовізуальних рекламних творів, де лейтмотивом сюжету є український національний колорит. Сучасні українські торгові марки звертаються до теми національних традицій у культурі та мистецтві, використовуючи їх в аудіовізуальних творах.
Кожна країна має свій рекламний стиль, що зумовлено особливостями національної свідомості, історією національних традицій. Менталітет нації та умови, у яких вона побутує, – це основна ознака рекламних повідомлень тієї країни, в якій вони транслюються. Географічна особливість сприйняття та технічні можливості накладають свій стиль на будь-яку рекламну кампанію. Рекламні відеоролики, у яких відображено народні традиції й асоціативні історичні образи, є потужним чинником формування позитивного іміджу як українського виробника, так і українського суспільства у світі. Телевізійна реклама, безумовно, є потужним суспільним і культурним механізмом впливу на масову аудиторію. Як культурологічний феномен вона відіграє важливу роль для збереження національної культури та традицій, закріплення та відродження національної самосвідомості суспільства як в окремих своїх проявах, так і в цілісному розумінні цього питання. Ця розвідка базується на ретельному системному аналізі численних прикладів національної рекламної відеопродукції з погляду ефективності її впливу на вітчизняну аудиторію.
Ключові слова: реклама, рекламний відеоролик, аудіовізуальний рекламний твір, національна культура, національні традиції, патріотизм.
8
Bogdanova, Nataliya. "Проблема формування духовної культури студент- ської молоді сучасної України". Multiversum. Philosophical almanac, № 3-4 (17 травня 2019): 158–66. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.3-4.15.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено причини духовної кризи студентської молоді сучасної України. Підкреслено, що головним завданням вищих навчальних закладів з підвищення рівня духовної культури студентів є національне виховання через залучення молоді до відродження національної культури та оволодіння загальносвітовими цінностями. Автор звертає увагу на духовність особистості в педагогічному аспектів – як сенс життя людини, як певну сферу, що впливає на формування та результат духовності студента. Своєю чергою, педагогічним явищем є процес формування духовності студентів. Зазначено, що для розуміння й вирішення проблем, які склалися в духовній сфері, необхідним є ґрунтовний аналіз діяльності органів державної влади щодо формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства. Автор наголошує на необхідності та важливості формування державницької політики та ідеології як головної вимоги розвитку сучасної української культури та українського державотворення.
9
Кричильська, В. М. "Українське культурно-національне відродження в Галичині XIX - поч. XX ст." Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. Соціологія. Психологія, [за 1993 рік] (1993): 35–42.
Знайти повний текст джерела
10
Кричильська, В. М. "Українське культурно-національне відродження в Галичині XIX - поч. XX ст." Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. Соціологія. Психологія, [за 1993 рік] (1993): 35–42.
Знайти повний текст джерела
11
Завальнюк, О. М. "Російські виші та національне відродження в Україні (1917-1920 рр.)". Вісник Кам"янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки, Вип. 5 (2012): 258–74.
Знайти повний текст джерела
12
Рева, Л. "Нев"янучої сили слово: князі Острозькі. Перше національне відродження України". Вісник Книжкової палати, № 6 (251) (2017): 42–45.
Знайти повний текст джерела
13
Собачко, Ольга. "Національне відродження в літературі 20-х років та натиск тоталітаризму". Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Вип. 39 (2008): 270–80.
Знайти повний текст джерела
14
Свириденко, В. "Національне Відродження в істріографії Народної Республіки Болгарія: між традицією і "радянізацією"". Наукові записки інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського 26 (2013): 628–47.
Знайти повний текст джерела
15
Ihnatusha, Hryhorii. "ALEXANDER VORONYN’S CONTRIBUTIONIN NATIONAL REVIVAL OF UKRAINE." Naukovì zapiski Nacìonalʹnogo unìversitetu "Ostrozʹka akademìâ". Serìâ Ìstoričnì nauki 1, no. 29 (December 19, 2019): 49–53. http://dx.doi.org/10.25264/2409-6806-2019-29-49-53.
Повний текст джерела
16
Лєвіна, В. Г. "Українське національне відродження та сіонізм: від історико-культурних паралелей до сучасного діалогу ідей". Культура України. Серія: Культурологія, вип. 55 (2017): 205–15.
Знайти повний текст джерела
17
Лєвіна, В. Г. "Українське національне відродження та сіонізм: від історико-культурних паралелей до сучасного діалогу ідей". Культура України. Серія: Культурологія, вип. 55 (2017): 205–15.
Знайти повний текст джерела
18
Свиридкенко, В. О. "Національне відродження в кінематографії Народної Республіки Болгарія як об"єкт політики пам"яті". Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки", № 1138 (2014): 98–102.
Знайти повний текст джерела
19
Шрамко, О. І., та О. О. Шрамко. "ДУХОВНІСТЬ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ЧИННИК НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ". Educational Dimension 30 (19 травня 2022): 123–28. http://dx.doi.org/10.31812/educdim.4819.
Повний текст джерелаАнотація:
Акцентовано особливу увагу на актуальній проблемі духовного відродження України. Обґрунтовано субстанційні та структурно функціональні характеристики духовності як визначального чинника національного виховання. Зроблено висновок, що саме духовність уособлює національну визначеність певної людської спільноти, а проблема «духовність-нація» з необхідністю вбирає в себе всі наріжні вісі національного виховання – виховання національного духу, усвідомлення національної ідеї, залучення до національних традицій, формування національної самосвідомості.
20
Наумов, С. О. "Національне відродження, націєтворення, "український проект": ключові поняття в курсі історії України імперської доби та їх сучасні інтерпретації". Методичний вісник історичного факультету Харківського університету, № 6 (2007): 97–104.
Знайти повний текст джерела
21
ПАЙДА, Юрій, та Ярослав ПОПЕНКО. "ЛЬВІВСЬКИЙ СИНОД 1891 р.: ПЕРЕДУМОВИ ПРОВЕДЕННЯ, ХІД ТА РІШЕННЯ". Східноєвропейський історичний вісник, № 21 (24 грудня 2021): 59–67. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246918.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження. Здійснити системний аналіз передумов, ходу та рішень Львівського синоду 1891 р., визначити його вплив на модернізацію греко-католицької церкви та канонічного права наприкінці ХІХ – на почату ХХ ст. Методологія дослідження. Міжгалузевий характер роботи з поєднанням у ній релігійного, культурного, соціального й правничого аспектів зумовило комплементарний підхід до вибору методів дослідження, обираючи які, автори враховували їхню відповідність таким критеріям, як ефективність та надійність. Під час дослідження використано низку підходів: діалектичний, описовий, історичний, формально-юридичний та порівняльно-правовий. Наукова новизна полягає у тому, що в статті окреслені причини, хід та значення проведення Львівського синоду 1891 р., який мав не лише суто релігійне значення для оновлення та модернізації церкви, а й сприяв активізації та консолідації всього визвольного руху українців за національне відродження наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Рішення Львівського синоду мали позитивне значення як для церкви, так і загалом для українського населення. З-поміж “непрямих” наслідків синоду можна виокремити активізацію всього українського суспільно-політичного життя Галичини впродовж останніх десятиліть XIX – на початку ХХ ст. Зокрема, місцевий громадський рух почав набувати більш організованого характеру з визначеним національним забарвленням. Львівський синод 1891 р. став важливим джерелом для партикулярного права української греко-католицької церкви. Хоча серед синодальних отців виділялися дві “внутрішні течії”, такі як консервативна та реформаторська, проте їх деколи полярні позиції не розкололи синод, а навпаки, додали йому самобутності.
22
Semerhei, N. V. "Релігійно-церковний вимір українського національно-культурного відродження 1917–1921 років: концептуалізація наративу сучасної історіографії". Науково-теоретичний альманах "Грані" 21, № 7 (17 серпня 2018): 63–69. http://dx.doi.org/10.15421/171895.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто стан сучасних історичних досліджень із теми українського церковно-релігійного життя у 1917–1921 роках. З’ясовано, що вчені-історики дійшли висновку, що релігійні мотивації українського національно-культурного відродження, які сформувалися в другій половині ХІХ століття, були вагомим складником національно-демократичної революції початку ХХ століття, а необхідність вирішення питання «національної церкви» обумовила інтерес усіх державних утворень того часу (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР) до процесів інституціювання церковно-релігійних організацій.Встановлено, що особливість історіографічного дискурсу порушеної теми полягає в її антологічності та синтетичності, масштабності та методологічності. На основі аналізу тематичного доробку вчених-істориків, виокремлено три групи досліджень, у яких запропоновано розв’язання тих чи тих питань релігійно-церковного виміру українського національно-культурного відродження 1917–1921 років. Перша група об’єднує наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917–1921 років. Це праці таких учених, як В. Ульяновський, Б. Андрусишин, В. Ганзуленко, М. Горяч, Б. Гудзяк, О. Турій, А. Колодний, О. Ігнатуша та інші. У другій групі об’єднано наукові праці, що присвячені висвітленню тогочасних державно-церковних відносин (Л. Бабенко, В. Єленський, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филипович, П. Яроцький та інші). Третю групу становлять персоналістичні дослідження, у яких вчені проаналізували внесок тогочасних релігійних діячів у побудову національної церкви, духовне та релігійне відродження України.Особливу увагу звернено на аналіз істориками впливу церковно-релігійного чинника на тогочасні суспільно-політичні процеси національно-демократичної революції. З’ясовано, що в сучасному історіографічному наративі висновується думка про те, що представлення церковно-релігійного питання в порядку денному українських державотворчих процесів 1917–1921 років відіграло вагому роль у розвитку концепту «національна церква» та духовно-культурному збагаченні української національної ідентичності.
23
Polischuk, N. V. "Зміна духовного стану молоді на сучасному етапі інформаційно- високотехнологічного прогресу: філософсько-освітній аспект". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 9(137) (19 серпня 2016): 149. http://dx.doi.org/10.15421/171692.
Повний текст джерелаАнотація:
Автор у статті з’ясовує і досліджує фактори зміни духовного стану молоді на сучасному етапі науково-технічного розвитку суспільства, який супроводжується виробництвом надзвичайно великої кількості матеріальних благ для людства. Але будь-який прогрес супроводжується відповідним регресом, а от вибір напрямку – це вже перевага людей. Тому поки в інформаційно-високотехнологічний науково-технічний прогрес не будуть внесені належні духовно-моральні основи й цілі, існує реальна небезпека духовного регресу як для людської особистості, так і для людства в цілому. Саме духовність, моральність – це той рівень розвитку особистості та суспільства, який є консолідуючим началом, здатним об’єднати людей; це сила, яка покликана стимулювати національне відродження, забезпечити мир і злагоду в суспільстві. Без пробудження таких моральних феноменів, як совість, людяність, відповідальність, почуття власної гідності, творчої ініціативи досить складно розраховувати на поліпшення ситуації в державі, особливо в епоху інформаційно-високотехнологічного науково-технічного прогресу, який технізує свідомість кожної особистості, витісняє з неї найсвятіші почуття й емоції.Доведено, що саме філософія освіти повинна обґрунтовувати гуманістично-інноваційний тип освіти, який буде надавати істотне сприяння зростанню інтелектуального, культурного, морального і антропокосмічного потенціалу особистості, її самостійності, самодостатності, творчої активності.
24
Mazur, T. V. "Formation and development of legal protection of cultural heritage in Ukraine." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (May 29, 2020): 37–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.05.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз становлення та розвитку пам’яткоохоронного законодавства в Україні.
Наукова новизна статті полягає в аналізі основних законодавчих і підзаконних актів України, завдяки яким відбулося реформування сфери охорони культурної спадщини в Україні та приведення її у відповідність до міжнародних норм і стандартів.
Висновки. У законодавчому забезпеченні охорони культурної спадщини України можна до певної міри умовно виділити кілька етапів. Перший розпочався із прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка започаткувала зміну державних підходів до культурної спадщини України, задекларувавши культурне відродження українського народу й необхідність повернення національних, культурних та історичних цінностей України, що знаходяться за її межами. Водночас базовим актом стали Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. Саме Основи законодавства України про культуру визначили правові засади діяльності органів публічної влади у сфері охорони культурної спадщини, а також започаткували процес формування Державного реєстру національного культурного надбання. Конституція України від 28 червня 1996 р. більш послідовно, у порівнянні з Конституцією УРСР, забезпечила гарантії культурних прав громадян та обов’язки держави щодо охорони культурної спадщини. На цьому етапі було ратифіковано ряд міжнародних актів у сфері охорони культурної спадщини, а також прийнято національні законодавчі й підзаконні акти, спрямовані на імплементацію цих норм у національне законодавство України, зокрема Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. Другий етап розпочався з ухваленням Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., в якому враховані основні тенденції міжнародно-правового забезпечення охорони культурної спадщини, зокрема положення Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. Законом урегульовані права та обов’язки суб’єктів охорони культурної спадщини, а також порядок формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категоріями національного й місцевого значення. На цьому етапі ухвалені й такі важливі нормативні акти, як Закон України «Про охорону археологічної спадщини» від 18 березня 2004 р. і Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 роки, затверджена Законом України від 20 квітня 2004 р. Третій етап розпочався з ухваленням Закону України «Про культуру» від 14 грудня 2010 р. і триває донині. На цьому етапі ухвалено ряд важливих змін до законодавства, спрямованих на приведення українського пам’яткоохоронного законодавства до міжнародних норм і стандартів, зокрема щодо збереження пам’яток культурної спадщини, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
25
Марцінків, Р. "Визначення правового статусу та діяльності Служби безпеки Організації українських націоналістів". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 356–62. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1962.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснюється правова оцінка діяльності Служби безпеки Організації українських націоналістів. Виокремлюються ключові дискусійні питання, які перешкоджають чіткому кваліфікуванню ОУН і її силових органів як державницьких. Наводяться аргументи, які заперечують застосування до СБ ОУН таких категорій як «бандформування», «колаборанти», «зрадники».
Наводяться факти, що підтверджують відповідність учасників національного визвольного руху середини ХХ ст. нормам міжнародного гуманітарного права, які дозволяють кваліфікувати їх як партизанів. На підставі історичних фактів визначаються істори-ко-правові аспекти створення та функціонування СБ ОУН, а також чинники, які дозволяють кваліфікувати її як державну інституцію, що в своїх діях, в тому числі й силових, керувалася насамперед бажанням відродити національну державність і захистити національні інтереси.
Аналізуються чинні норми національного законодавства, які визначають статус вояків ОУН як «учасників бойових дій», а також визнають їх борцями за відродження національної державності середини ХХ ст. Одночасно вказується на численні прорахунки та рудименти в законодавстві, зокрема в частині реабілітації учасників визвольних змагань, а також подолання суспільного протистояння стосовно проблеми правового статусу СБ ОУН.
Визнаючи дії ОУН загалом і СБ ОУН зокрема як дії, спрямовані на відродження національної державності, що була офіційно проголошена 30 червня 1941 року, вказується, що ця інституція володіє всіма атрибутами виконавчого органу влади з чітким набором оперативних функцій. Навіть в умовах відсутності національної державності і протистояння з більшовицькими спецслужбами СБ ОУН ефективно виконувала свої функції, хоча окремі її дії (винесення каральних вироків) не завжди були гуманними.
Як висновок визнається, що, окрім закріплення правового статусу ОУН, важлива і просвітницька, виховна й освітня діяльності стосовно популяризації заангажо-ваних у радянський період фактів національної історії державотворення.
26
R., Drozd. "THE PROBLEM OF BURIAL ORGANIZATION AND HONORING THE MEMORY OF UNR SOLDIERS IN POLAND IN 1989–2005." South Archive (Historical Sciences), no. 34 (October 7, 2021): 16–21. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2786-5118/2021-34-3.
Повний текст джерелаАнотація:
After 1989, the change of the political system in Poland from a totalitarian to a democratic one allowed the Ukrainian national minority in Poland to develop its own national life. In addition to cultural and political activities, people became interested in their own history, and the process of reviving their own historical memory began. One of its elements was the problem of honoring the memory of people important to the Ukrainian nation who were buried in what is now Poland. Among the burials were the graves of UPR soldiers who found themselves in Poland and died as a result of the Polish-Bolshevik war of 1920. Under the Polish People’s Republic, their graves were both intentionally and unintentionally abandoned, and the then authorities did not agree to restore them. Such an opportunity arose only after 1989, but even here the Ukrainian community met with resistance from some representatives of central and local authorities. However, several cemeteries and buildings dedicated to UPR soldiers, Poland’s allies in the war with Bolshevik Russia, were tidied up and renovated.Key words: Poland, Ukraine, UPR, Ukrainian military cemeteries, commemoration. Після 1989 р. зміна політичної системи в Польщі з тоталітарної на демократичну дозволила українській національній меншині в Польщі розвивати власне національне життя. Крім культурної та політичної діяльності, люди зацікавилися власною історією, розпочався процес відродження власної історичної пам’яті. Одним з її елементів була проблема вшанування пам’яті людей, важливих для української нації, котрі були поховані на території нинішньої Польщі. Серед поховань були могили воїнів УНР, котрі опинилися у Польщі в результаті польсько-більшовицької війни 1920 року та померли у Польській Народній Республіці. Згодом їхні могили були як навмисно, так і ненавмисно занедбані, а тодішня влада не погодилася на їх відновлення. Така можливість виникла лише після 1989 року, але і тут українська громада зустріла опір з боку деяких представників центральної та місцевої влади. Тим не менше, кілька кладовищ та будівель, присвячених воїнам УНР, союзникам Польщі у війні з більшовицькою Росією, були впорядковані та оновлені.Ключові слова: Польща, Україна, УНР, українські військові кладовища, вшанування пам’яті.
27
Kinash, I. P., та V. V. Senychak. "ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИЙ АНАЛІЗ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ І ЗАРУБІЖНИХ УЧЕНИХ". Actual problems of regional economy development 1, № 12 (11 квітня 2016): 114–19. http://dx.doi.org/10.15330/apred.1.12.114-119.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття здійснює аналіз культурної політики в наукових дослідженнях вітчизняних і зарубіжних учених. З’ясовано, що в різних країнах світу вона є складовою соціальної політики та важливим інструментом розвитку. Визначено роль культури як потужного засобу консолідації суспільства, утвердження національної самосвідомості й патріотизму. Запропоновано в сучасних умовах розвитку України реалізовувати мету культурної політики через ідею національно-культурного відродження та відновлення єдності держави.
28
Bilyi, Oleg, та Vira Vovk. "Відживлення національної держави". Multiversum. Philosophical almanac 2, № 1 (28 жовтня 2020): 3–28. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.1.01.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті ідеться про відродження національної держави у добу глобальних і регіональних криз, послаблення міжнародних інституцій на тлі кардинальних геополітичних викликів. Одними з головних цілей наукової розвідки є осмислення ідеї національної держави у політичному дискурсі сьогодення, аналіз культурно-історичного підгрунтя міфу держави як такої. У центрі уваги авторів перебуває теорія наступального реалізму як основа розуміння сучасних тенденцій міжнародного розвитку. Чільне місце серед наукових сюжетів статті посідає історія такої вікопомної події у житті Європи, як Брекзит. Глобальні і регіональні кризи, як епідемія коронавірусу, рівночасно як і кризи регіональні - Брекзит, сприяють відживленню такої культурно-історичної форми як національна держава, так само як відживлення міфу держави як такої. Будь-який універсалізм по суті є лише експансіоністською ідеологією, покликаною утверджувати партикулярні соціальні, політичні і культурні цінності, прикладом чого є національна держава.
29
CHURA, Vasyl. "ФЕСТИВАЛЬ “ЧЕРВОНА РУТА” 1989 Р. У ВІЗІЇ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ПАРТАПАРАТУ". Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, № 21 (24 жовтня 2020): 271–82. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2020.21.3541.
Повний текст джерелаАнотація:
Наукова розвідка ілюструє рецепцію в Чернівецькому обласному комітеті КПРС-КПУ та його структурних підрозділах розгортання національно-демократичного руху і культурного відродження української патріотично налаштованої громадськости Буковини на тлі перебудовних новацій у СРСР другої половини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. Помітним зразком національнокультурного ренесансу Буковини стало проведення в Чернівцях у 1989 р. пісенного фестивалю “Червона Рута”, який став ілюстратором трансформації загальнодемократичних вимог у національні заклики, а відтак наштовхнувся на активну протидію місцевого партапарату
30
Lysenko, V. S. "Галичина в месіанській візії Ю. Пілсудського". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 7 (21 вересня 2017): 39. http://dx.doi.org/10.15421/171794.
Повний текст джерелаАнотація:
Розкрито ґенезу месіанської візії Ю. Пілсудського, яка полягала у пояснені історичних першопричин відродження Речі Посполитої та встановлення її гегемонії у Центрально-Східній Європі. З’ясовано, що ця візія сформувалася під впливом історичних процесів, які стали знаковими для польського народу, його ментальності та світогляду; вона містить такі елементи, як польська національна ідея та концепція національного гегемонізму. Встановлено, що відродження власної незалежної держави – першочергове завдання, яке ставив перед собою Ю. Пілсудський. У процесі реалізації цього завдання було сформовано концепції, які пояснювали необхідність відродження польської держави. Однією з них стала месіанська візія країни, яку омивали б Балтійське та Чорне моря. Особливе місце у цій візії посідає Східна Галичина, що розглядалася політиком як «польський П’ємонт», тобто як центр політичного відродження. У концепції пояснювалася історична приналежність до польського народу регіону, що став оазою формування національної ідеї та політичним центром відродження Речі Посполитої. Встановлено, що месіанська концепція Ю. Пілсудського носила гегемоніальний характер, оскільки мала на меті возвеличення польського етносу над українським, нівелюючи при цьому інтереси останнього, що в умовах загострення польсько-українських міжетнічних відносин призводило до конфліктно-конфронтаційної взаємодії та подальших антагонізмів у відносинах між народами.
31
Русин, Г. А. "ВОЛИНЬ В ІСТОРІЇ ПРАВОСЛАВНОГО ПРОСВІТНИЦТВА (1900-1939 рр.): НАУКОВІ РОЗВІДКИ". Духовність особистості: методологія, теорія і практика 100, № 1 (28 квітня 2021): 185–92. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2021-100-1-185-192.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано історію православного просвітництва на Волині. Подано, що від початку свого існування Українська церква користувалась широкою автономією. З національно-державницьким рухом зростало й змагання за її незалежність. У XX ст. складовою цього процесу був національно-церковний рух на Волині. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість.
Зазначено, що православне духовенство зробило значний внесок у розвиток культурної сфери краю. Велику роль священники відводили підвищенню загального освітнього рівня, моральному вихованню своїх вірян, дослідженню історії своєї батьківщини та пам’яткоохоронній діяльності.
З’ясовано, що зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ.
Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній організації національних ознак.
Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви.
Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї.
32
O.R., Mykytyuk. "VERBALIZATION OF THE ESSENCE OF UKRAINIAN IDENTITY (BASED ON THE MAGAZINE «AB IMPERIO»)." South archive (philological sciences), no. 84 (December 23, 2020): 164–69. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2663-2691/2020-84-25.
Повний текст джерелаАнотація:
Purpose. The purpose of the research is to find out the essence of verbalization of Ukrainian identity based on articles of the international journal «Ab imperio». The aim is to consider the following tasks: to find out the inconsistency of certain publications of the weekly with historical facts, to declare the appearance of Ukrainian printed monuments as a phenomenon of national identity and to show the need to publicize knowledge about the Ukrainian heritage of the Hetman and Cossack era.Methods. The article uses: a) the method of contextual analysis, which reproduces the information on the Ukrainian issue on the basis of the analyzed journal; b) a contrasting method, as there are two mutually incompatible views, one of which reproduces the Ukrainian vision of the problem, the other – the Russian, which is covered by the journal's publications; c) interdisciplinary method, as the analysis of linguistic aspects includes data from history, ethnology, literature, which allows a comprehensive consideration of the research material.Results. The study makes it possible to understand that the Russian-centric position on the national Ukrainian identity distorts the essence of the Ukrainian mentality. It is proved that: 1) external factors, in particular, Ukrainian clothes, patriot's house, predominance of national dishes, characteristic mustaches and stories about people's life were only an additional element for the formation of national identity, not the main factor determining the formation of the Ukrainian nation; 2) It is logically reasoned that the designed communicative code of Ukrainians (Russian position) does not exist. It is proved that the Ukrainian language was not constructed lately. Numerous written memoirs in particular the chronicle «The Tale of Bygone Years» testify that it had existed since ancient times; 3) It is explained that the literary and written tradition of Rus’is not a Russian tradition, but a Rus' one (ie, Ukrainian); 4) The change of Ukrainian identity is not related to evangelical sects; 5) There is no need to call the Polish minority (in Lviv) a «subculture»; 6) The term «correct Ukraine» is inappropriate because it threatens the integrity of the Ukrainian state. The article refutes the thesis that Ukraine received its own identity only after the tragic events of 2014.Conclusions. Therefore, if such statements from «Ab Imperio» still shape public opinion, and Ukrainian scholars do not respond to such posts, it will lead to the understanding of the modern Ukraine on a global scale again as a subcolonial territory that cannot cope without Russia. There is need to introduce into the linguistic and mental space facts about Ukrainian traditions, national symbols, indomitable spirit and heroic heritage of the Cossack and Hetman state.Key words: language, linguistic and mental features, Rus'-Ukraine, Russia, national revival, construction of national mythology. Мета: з’ясувати суть вербалізації української ідентичності за статтями міжнародного журналу «Ab іmperio». Поставлена мета передбачає розгляд таких завдань: з’ясувати невідповідність певних публікацій тижневика історичним фактам, задекларувати вихід українських друкованих пам’яток як явища національної ідентичності та показати необхідність омовлення в різних засобах масової інформації знань про українську спадщину гетьманської та козацької доби.Методи. У статті використано: а) метод контекстуального аналізу, за допомогою якого відтворено інформацію щодо українського питання на основі аналізованого журналу; б) контрастивний метод, оскільки є два навзаєм несумісні погляди, один з яких відтворює українське бачення проблеми, інший – російське, яке висвітлюють публікації журналу; в) міждисциплінарний метод, бо до аналізу мовознавчих аспектів долучено дані історії, етнології, літератури, що дає змогу комплексно розглянути матеріал дослідження.Результати. Проведений аналіз дає змогу зрозуміти, що російськоцентрична позиція щодо національної української ідентичності спотворює сутність української ментальності. Доведено: 1) зовнішні чинники, зокрема, одяг українців, хата патріота, переважання національних страв, характерні вуса та розповіді про народне життя були лише додатковим елементом для тво-рення національної ідентичності, а не основним чинником, який визначив формування української нації; 2) про сконструйо-ваний комунікативний код українців (російська позиція) немає ніякої підстави говорити, оскільки українська мова існувала з прадавніх часів, що засвідчують численні писемні пам’ятки, наприклад, найвідоміша – літопис «Повість временних літ»; 3) літературно-писемна традиція Руси – це не російська традиція, а руська (тобто українська); 4) зміна української ідентичності не пов’язана з євангельськими сектами; 5) немає потреби польську меншину (у Львові) називати «субкультурою»; 6) термін «правильна Україна» є недоречним, бо ставить під загрозу цілісність Української держави. У статті спростовано тезу, що Україна отримала власну ідентичність після трагічних подій 2014 року.Висновки. Вербалізація суті української ідентичності крізь призму матеріалів «Ab іmperio» часто спричиняє розуміння сучасної України у світовому вимірі як підколоніальної території, яка не дає собі ради без Росії. Потрібно впроваджувати в мовно-ментальний простір факти про українські традиції, національну символіку, незламний дух та героїчну спадщину козацької та гетьманської держави.Ключові слова: мова, мовно-ментальні риси, Русь-Україна, Росія, національне відродження, конструювання національної мітологі.
33
Petrova, Olga. "Творча діяльність Х’юберта Перрі в контексті англійської музичної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст." Kyiv Musicology, № 58 (7 жовтня 2019): 91–102. http://dx.doi.org/10.33643/kmus.2019.58.08.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено розгляду творчої постаті видатного діяча англійської музичної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Х’юберта Перрі, що стояв біля витоків епохи нового національного музичного відродження. У роботі виявлено різні грані творчої особистості митця – просвітника, науковця, викладача, композитора; доведено, що його творча діяльність мала колосальний вплив на процеси формування національної композиторської школи. Виявлено пріоритетні жанрові сфери творчості Перрі, роль національних музичних традицій у ній; дано характеристику обраних творів композитора; наведено важливі свідчення британських музикознавців щодо різних аспектів творчості та особистості митця.
34
Zhao, Ziyuan, та Xiaoshuang Do. "ТРАДИЦІЇ КОМЕДІЇ МАСОК У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРІ (НА ПРИКЛАДІ ОПЕР Р. ЛЕОНКАВАЛЛО, П. МАСКАНЬЇ, Ф. БУЗОНІ)". Музичне мистецтво і культура 2, № 31 (20 травня 2021): 93–106. http://dx.doi.org/10.31723/2524-0447-2020-31-2-8.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою роботи є виявлення художньо-семантичних особливостей утілення традицій комедії масок у європейському оперному мистецтві (на прикладі творчості Р. Леонкавалло, П. Масканьї, Ф. Бузоні). Мето- дологія дослідження визначається єдністю естетичного, історико-фі- лософського, семіотичного, жанрово-типологічного, театрознавчого, оперознавчого й музикознавчого аналітичного підходів, поєднання яких створює загальне інтердисциплінарне поле вивчення явища образу-ма- ски. Наукова новизна статті полягає у виявленні зв’язку явища обра- зу-маски з поняттям архетипу, завдяки чому розкривається механізм функціонального використання образної моделі маски в оперному мис- тецтві. Цей підхід зумовлює виявлення взаємодії оперного мистецтва з національними музично-театральними традиціями, у яких традиції комедії масок стають одним із головних репрезентантів художньо-об- разного комплексу в європейські оперній музиці. Висновки. У загальному генезисі кожної національної культури завжди формуються характер- ні художньо-стильові ознаки, що об’єднуються національною ідеєю та містять у собі всі найзначніші досягнення національної культури. Явище маски є породженням національно-культурної традиції та відображаєїї головні принципи й художні орієнтири. Свою історію маска починає в архаїчні часи й виконує ритуально-обрядову функцію, але згодом маска переходить у нову художню якість і тлумачиться як носій глибинного культурного знання. Маска як складник театральної традиції отри- мує значний розвиток у європейському мистецтві епохи Відродження, головні свої художні якості в італійському театрі масок – commedia dell'arte. Зазначимо, що важливою властивістю італійської народної комедії є її міцна опора на професійне музичне мистецтво. Нерідко се- ред акторів-комедіантів, які беруть безпосередню участь у балаганних виставах, є професійні музиканти-виконавці.
35
Кдирова, І. О. "Процес національно-культурного відродження етнічних спільнот в Україні на шляху до національної єдності". Економіка та держава, № 4 (2011): 104–6.
Знайти повний текст джерела
36
Картунов, О. В. "Проблеми національно-державного відродження України". Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини, Вип. 1 (1993): 33–50.
Знайти повний текст джерела
37
Tsybaniuk, O., та A. Bohdaniuk. "ГЕНЕЗИС ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ РУМУНІЇ “ВІДКРИЙ ДЛЯ СЕБЕ ОЙНУ” У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ ШКОЛЯРІВ". Вісник Прикарпатського університету. Серія: Фізична культура, № 33 (3 січня 2020): 114–19. http://dx.doi.org/10.15330/fcult.33.114-119.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета. Розкрити генезис та особливості реалізації програми Румунії “Відкрий для себе ойну” у фізичному вихованні школярів. Методи. Для реалізації мети дослідження використано комплекс методів: загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація) – для обґрунтування актуальності дослідження, визначення понятійно-категоріального апарату, формулювання висновків; конкретно-наукові (теоретичний аналіз архівних документів, періодичних видань, історико-педагогічної літератури, методичних та програмових матеріалів) – для систематизації та класифікації історикопедагогічної, методичної літератури; конкретно-історичний – для визначення змісту, методів й форм фізичного виховання за вимогами шкільної програми “Практична спортивна підготовка. Ойна”; проблемно-хронологічний – для з’ясування трансформації та розвитку змісту фізичного виховання на прикладі румунської національної гри – “ойна”. Результат. В статі розглянуто генезис рухливої гри “Ойна”, яка стала основою для створення нового виду спорту в Румунії і започаткування національної програми “Відкрий для себе ойну”. В статті визначено, що результатом реформ системи освіти у 1998 році стало визнання “ойни” державною національною грою. Визнано, що відродження цього виду спорту стало одним із векторів роботи по збереженню і зміцненню власних національних традицій, зокрема, впровадження “ойни” як повноцінної складової шкільної програми “Практична спортивна підготовка” для 5–12 класів. В статті проаналізовано структуру програми, основні знання, специфічні компетенції для всіх рівнів підготовки та методичні рекомендації щодо організації тренувального процесу. Висновок. Отже, ідея відновлення та популяризації державної національної спортивної гри “ойна”, реалізувалась планом по розповсюдженню самої гри та її елементів шляхом введення шкільної програми “Спортивна підготовка. Ойна” циклу “Фізичне виховання і спорт” для 5–12 класів загальноосвітніх шкіл з інтегрованою програмою поглибленого вивчення предметів. Запровадження даної програми стало можливим у зв’язку з налагодженням співпраці між Федерацією “ойни” Румунії та Міністерства освіти, науки та інновації. Крім того, до передумов відносимо історичну популярність та ступінь розповсюдження гри, а також регламентування організації занять, уроків та тренувань на законодавчому рівні
38
Сліпушко, Оксана, та Ольга Лісовська. "ХУДОЖНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПИСЬМЕННИКАМИ «КАТОЛИЦЬКОЇ РУСІ» ДОБИ УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ". Sultanivski Chytannia, № 8 (21 червня 2019): 75–83. http://dx.doi.org/10.15330/sch.2019.8.75-83.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета. Стаття присвячена дослідженню специфіки художніх інтерпретацій національної ідентичності письменниками «католицької Русі» доби українського Ренесансу, виокремленню характерних рис, які дають підстави кваліфікувати їх творчість як таку, в якій послідовно наголошується на українській національній ідентичності. Дослідницька методика. У дослідженні використано синтетичну наукову методологію, основану на різних методах інтерпретації фактів і текстів, зокрема порівняльно-історичного, філологічного, історико-літературного, культурно-історичного. Результати. Творчість письменників «католицької Русі» доби українського Ренесансу, зокрема Павла Русина з Кросна, Григорія Чуй Русина з Самбора, Симона Симоніда, Йосипа Верещинського, Мартина Пашковського, Георгія Тичинського Рутенця, Івана Туробінського Рутенця, Себастіяна Кленовича, Станіслава Оріховського, Івана Домбровського та ін. репрезентує систематичне підкреслення ними свого «руського» (українського) походження. Важливим аргументом на користь їх української самоідентифікації є акцентування уваги на українській національній тематиці, актуалізація історичних подій у тогочасному суспільно-культурному просторі. Це була література, створена на межі двох культур і літератур – української та польської. Наукова новизна. У роботі вперше в історії української літературної медієвістики виокремлено специфіку художніх інтерпретацій національної ідентичності у творчості представників «католицької Русі», акцентовано увагу на їх ідентифікації з українським походженням і світоглядом, що виявляється у зверненні до національної історії, тлумаченні фактів культурно-суспільного простору доби Відродження, додаванні до свого імені прикладки Русин, Рутенець, Роксоланин на означення української ідентичності. Практичне значення. Матеріал дослідження може бути використаний для подальшого вивчення літератури українського Ренесансу, зокрема представників «католицької Русі», осмислення їх національної ідентифікації, студій над українсько-польським художнім контекстом кін. ХV – поч. ХVІІ ст.
39
Tavrovetska, Nataliia, та Vitaliia Shebanova. "Крос-культурне дослідження вживання обсценної лексики у молодіжному середовищі". PSYCHOLINGUISTICS 28, № 1 (8 листопада 2020): 239–66. http://dx.doi.org/10.31470/2309-1797-2020-28-1-239-266.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета дослідження – визначити психологічні особливості вживання обсценної лексики молоддю різних країн з відмінними культурними та мовними традиціями. В контексті соціально-психологічного підходу вживання нецензурної лайки є індикатором напруження у суспільстві та індивідуально-особистісних криз.
Процедура дослідження. Впродовж 2018-2019 рр. було проведене онлайн-опитування 518 респондентів віком 16-20 років. Розроблена анкета (Google Форма) містила 15 питань щодо використання нецензурної лайки в різних комунікативних ситуаціях. Здійснений порівняльний аналіз п’яти національних вибірок з різними передумовами формування мовленнєвої культури: Україна, Росія, Польща, США та країни Азії.
Результати. Національну специфіку мають не тільки зовнішні форми обсценної лексики, але й внутрішні, психологічні реакції, які супроводжують таке спілкування. Принципове неприйняття брудної лайки продемонстрували респонденти з країн Азії. Найбільш толерантне сприйняття ненормативної лексики виявлене в Росії та Польщі. В Україні загальне негативне ставлення висловили 43.7% опитаних, особливо гостро українці сприймають лихослів’я на власну адресу. Молоді американці більш негативно ставляться до обсценної лексики взагалі (як до явища), але досить терпимі до її використання стосовно себе. За частотою та характером вживання нецензурної лайки українська вибірка більш подібна до американської та польської, ніж до російської.
У висновках сформульовано типологію вживання обсценної лексики, обумовлену соціокультурними особливостями різних країн; виділені характерні риси української вибірки, де на основі кримінально-вульгаризованої мови відбуваються процеси формування демократичного суспільства та відродження національної ідентичності. Запропоновані заходи щодо соціальної регуляції мовної норми та запобігання поширенню обсценної лексики в молодіжному середовищі.
40
Zinkevych, Tymofiy. "Ідеї національної громадянської релігії у творах діячів українського культурного відродження кінця ХVІ – початку ХVІІ ст." Multiversum. Philosophical almanac, № 3-4 (18 травня 2018): 178–89. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2016.3-4.18.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті обґрунтовується думка, згідно з якою національна громадянська релігія характерна для спільноти, яка виборює свою державність. За таких умов феномен, що розглядається, постає як сакральний вимір прагнення нації до відновлення, утвердження державності, сприйняття спільнотою своєї дієвості як наперед визначеної, а суспільство як таке, у якому певні соціально-політичні настанови специфічно переплітаються з релігійними міфами, легендами, обрядами, практиками. Громадянська релігія бере свій початок у потребі спільноти знаходити сакральне у трансцендентній дії, яка укорінена в історію територій. Доводиться, що основні концепти національної громадянської релігії доби культурно-національного відродження (друга половина ХVІ – першої половини ХVІІ ст.) такі: руський православний рід є благословенним, а тому свята Руська земля є нездоланною; провідники Русі діють за установленнями Бога; Київ – другий Єрусалим.
41
ЄРМОЛАЄВ, ВІКТОР. "Про конституційний процес в Українській Народній Республіці 1917–1918 рр". Право України, № 2018/04 (2018): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-025.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню історії та розвитку конституційного процесу в Україні з утворенням Української Центральної Ради (далі – УЦР) та особливо з проголошенням Української Народної Республіки (далі – УНР), наслідком якого стало прийняття Конституції УНР. Аналізуються найважливіші види джерелконституційного права, простежено наступність у державо- і законотворенні УЦР, розробці Статуту про державний устрій, права і вольності УНР. Увага зосереджена на основному змісті і віхах конституційного процесу, здійсненого УЦР, проаналізовано універсали УЦР, які заклали державно-правове підґрунтя УНР та її правової системи, поетапний процес конституційної правотворчості. Метою статті є аналіз процесу започаткування УЦР конституційного правотворення, втілення у ньому конституційно-правових принципів народовладдя і державного суверенітету, розробки юридичної конституції. Встановлено, що починаючи з І Універсалу, в якому було стисло викладено бажання українського народу, УЦР своїм законодавством прагнула до конституційно-правового регулювання гострих соціально-економічних і політичних відносин в Україні, спричинених національним визволенням і проголошенням УНР. Розглядається специфіка “тимчасового парламенту”, яким себе проголосила УЦР, та законодавчого процесу; основні етапи розробки проектів Основного Закону УНР, започаткованого Статутом автономної України. Крім того, увага приділена положенням проекту Конституції УНР від 10 грудня 1917 р. та їхньому закріпленню у Статуті п ро державний устрій, права і вольності УНР. Безперечним здобутком законотворчої діяльності УЦР стали розробка й прийняття закону про національно-персональну автономію, який розробники оцінювали як “малу Конституцію” для національних меншин – “Декларація прав націй”. Загалом закони УНР відобразили і, певним чином, закріпили множинність назрілих конституційних відносин, різноманітність їхніх об’єктів і стали джерелом її Основного Закону. Прийнята Конституція УНР юридично оформила відродження української державності.
42
Petrenko, Iryna. "Нове дослідження з історії новітньої історіографії українського на-ціонально-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття". Eminak, № 3(31) (1 жовтня 2020): 275–77. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2020.3(31).458.
Повний текст джерелаАнотація:
Рецензія на книгу: Семергей Наталія. Українське національно-культурне відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття: дискурс новітньої історіографії. Монографія. Полтава: ТОВ «АСМІ», 2020. 440 с.
43
Хмельницька, Людмила. "НАЦІОТВОРЧІ ОРІЄНТИРИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА". Society Document Communication, № 14 (5 травня 2022): 65–83. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2022-14-65-83.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи.
Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887-1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою.
Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних.
Особливою увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю «Популярні книжки». Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: «На безпросветном пути» (1905), «Якої нам треба школи» (1906), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів.
Невідꞌємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків.
Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного «Словаря української мови» (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України – від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення.
Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу. Так, у своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у газеті «Буковина» в 1892-1893 рр., Борис Дмитрович подає критичний огляд тогочасного суспільства, звертаючись до аналізу причин занепаду національних змагань, та висуває думку щодо активізації процесів відродження.
44
Потапюк, Л. М. "Соціалізація особистості ї: національно-етнічне відродження в родині". Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки, № 12 (2008): 55–58.
Знайти повний текст джерела
45
Дисак, Ф. "Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України". Дивослово, № 9 (690) (2014): 44–46.
Знайти повний текст джерела
46
Чернега, А. П. "Гетьманат Павла Скоропадського - консервативні спроби національно-державного відродження". Часопис Київського університету права, № 1 (2012): 43–48.
Знайти повний текст джерела
47
Гумницька, Н. "Гарвардський центр українознавства: модель відродження національної ідентичності". Українознавство, № 1 (2009): 272–76.
Знайти повний текст джерела
48
Kapeliushnyi, Valerii. "Latest Historiography of the Ukrainian National and Cultural Revival." Ethnic History of European Nations, no. 63 (2021): 151–53. http://dx.doi.org/10.17721/2518-1270.2021.63.18.
Повний текст джерелаАнотація:
The author reviewed the monograph of Natalia Semergei’s monograph «Ukrainian National and Cultural Revival of the Second Half of the XIX – First Third of the XX Century: the Discourse of Modern Historiography». In the monograph the conceptual analysis of modern studies of domestic historiography of the Ukrainian national-cultural revival of the researched period is carried out, the latest interpretations of the phenomenon of national-cultural revival are considered; understanding by historians its preconditions, factors and content are analyzed, socio-political and sociocultural foundations of the national movement, cultural-historical and mental traumas in achieving the key objectives of national revival are studied. The author states that the monograph by N. Semergei was prepared at the appropriate scientific and methodological level, contains important historiographical conclusions and is a significant contribution to the domestic historical science.
49
Роздольська, Ірина. "ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ СПІЛЬНОТИ У ПРАКТИЦІ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ". Studia Methodologica 50 (3 вересня 2020): 86–99. http://dx.doi.org/10.25128/2304-1222.20.50.07.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті зосереджена увага на функціонуванні поняття літературної групи у дослідницькій практиці українських літературознавців, присвяченій українському літературному процесу ХХ століття, актуалізованому самим історико-літературним матеріалом. Констатовано теоретичну недостатність у дефініції спільноти і її видів, зумовлену тривалим колоніальним статусом України і її гуманітарної сфери. На меті – виокремити ті спільноти, із якими працює українська наука («Молода Муза», «Празька школа», група «Вістника»), і на їхньому прикладі з’ясувати змістові складові робочих визначень, із якими пов’язане ідентифікування явища в межах видового ряду, а також актуалізувати ті методологічні підходи, які дозволяють науковцям повноцінно реконструювати соціальну групу. У підсумку зактуалізовані національні пропозиції можуть стати підгрунтям для подальших теоретико-методологічних напрацювань, зразком для дослідження тих соціальних груп, що входять у дискурс літературознавства. Принцип історизму, постколоніальний, національно-екзистенціальний підхід, елементи структурно-генераційного підходу ціхують розвідки, присвячені спільнотам першої третини ХХ століття, частково актуалізується соціально-економічний, що пов’язано безпосередньо із індустріальними характеристиками літератури періоду «Розстріляного відродження». Загалом під час осмислення спільноти в літературі необхідно залучати немистецькі чинники, які розкривають її в усій історико-літературній повноті як соціальну структуру на певному історичному етапі.
50
Калашник, Марія, та Семен Мельніков. "CAКРАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ БАЯННІЙ МУЗИЦІ". Молодий вчений, № 9 (97) (30 вересня 2021): 52–56. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-9-97-12.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті сучасна українська баянна музика позиціонована як концептуалізований перетин традицій та новацій, позначений розширенням стильової, жанрової, виразової палітри, креативною дуалістичністю й актуалізацією сакральної традиції. Як чинники її розвитку в сучасній національній баянній музиці визначені: академічний статус баяну, осмислення його як інструмента з безмежним потенціалом; органологічна специфіка інструмента; полілогічність культури межі XX–XXI ст., відродження релігійного світобачення та проблематизація духовних пошуків людини. Виявлено такі варіанти інтерпретації сакральної традиції в сучасній українській баянній музиці: декларативне посилання на її канонічні жанрові витоки, закріплене на вербальному рівні (у творах В. Рунчака); звернення до закріплених у сакральному музичному мистецтві образів-символів, семантем (у творах В. Зубицького); символічна втілення на рівні знаків культурної пам’яті (у творах К. Цепколенко). Виявлено загальні тенденції сучасних національних баянних версій сакральної традиції: концептуальна та жанрово-стильова індивідуалізація атрибутивних жанрових моделей; створення полілогу культур у діахронії та синхронії, зокрема у конфесійному вимірі; насичення знаками й алюзіями різних культур; новаційність музичного мислення та мови; експериментальна синтетичність, обумовлена новаційністю виконавських складів, значущістю візуального та вербального компонентів, театралізації та мультимедійності.