Добірка наукової літератури з теми "Відновлення історичної пам’яті"

У статті проаналізовано ідеологічні аспекти та суперечності повернення історичної назви Переяслав місту Переяслав-Хмельницький. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, методах наукового аналізу, узагальнення. Наукова новизна полягає у тому, що вперше аналізуються ідеологічні аспекти та суперечності щодо повернення історичної назви Переяслав місту Переяслав-Хмельницький. Висновки. У науковому дискурсі істориків слід виділити два підходи до зміни топонімічних назв населених пунктів. Виявлено, що повернення місту історичної назви Переяслав слід розглядати у річищі двох історичних концепцій: радянської “всеросійської нації” та відновлення історичної пам’яті українського народу. На сучасному етапі державо- і націєтворчих процесів в Україні визначено основні мотиви повернення місту історичної назви Переяслав, передусім історико-політико-ідеологічні, побутові. Беручи до уваги минуле Переяслава, визначено основні етапи повернення місту історичної назви. Висвітлено громадсько-політичні ініціативи 1990-х рр., де в колах краєзнавців та дослідників порушувалася проблема відновлення історичної пам’яті з урахування державотворчих процесів часів Київської Русі та ролі Переяславського князівства. Висвітлено політичні спроби відновлення історичної назви Переяслава на початку 2000-х рр. Доведено, що активізація громадських та політичних ініціатив щодо повернення місту історичної назви у 2014–2019 рр. привела до відновлення історичної справедливості, а на законодавчому рівні – до повернення місту його історичної назви.

У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Другої світової війни) і сучасний. Досліджувані події вивчаються як історія містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про «спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історичної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень 1939 року. Події Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компонентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна назвати одним із потужних детермінантних елементів національної ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано, що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах індивідуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» показує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком реального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А. Ассман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих».

У статті простежено як радянська влада боролася з проявами національної свідомості в Україні. Висвітлено актуальні питання щодо українознавчого аспекту дослідження історії України в добу Перебудови (1985-1991 рр.). Адже, в формуванні національної самосвідомості українського народу важливе значення посідало відновлення історичної пам’яті, осмислення або переосмислення історичної місії в контексті загальноцивілізаційного поступу. Важливу роль в даних процесах відігравали вчителі-патріоти, науковці, які підтримували ідею незалежної і суверенної України. Формуючи українську націю вони звертали свої погляди на українознавство, а уроки з даної тематики сприяли усвідомленню приналежності до певного народу, який має свою історію, культуру, духовну спадщину. На долю українського народу випали важкі випробування, які були викликані її колоніальним поневоленням, особливо в частині національної самобутності. Для досягнення результату використовувалися всі методи, засоби, починаючи від демагогії, утисків, фальсифікацій, заборон і закінчуючи нищенням, репресіями національної еліти, інтелігенції, що становила ядро нації. У часи Перебудови виникла ідея стосовно створення першого в Україні науково-освітнього центру, який би займався вирішенням практичних завдань, а саме – творив би національну освіту, науку, виховання. Так за ініціативи декана філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка П. Кононенка в 1988 р. було створено Центр українознавства.

After 1989, the change of the political system in Poland from a totalitarian to a democratic one allowed the Ukrainian national minority in Poland to develop its own national life. In addition to cultural and political activities, people became interested in their own history, and the process of reviving their own historical memory began. One of its elements was the problem of honoring the memory of people important to the Ukrainian nation who were buried in what is now Poland. Among the burials were the graves of UPR soldiers who found themselves in Poland and died as a result of the Polish-Bolshevik war of 1920. Under the Polish People’s Republic, their graves were both intentionally and unintentionally abandoned, and the then authorities did not agree to restore them. Such an opportunity arose only after 1989, but even here the Ukrainian community met with resistance from some representatives of central and local authorities. However, several cemeteries and buildings dedicated to UPR soldiers, Poland’s allies in the war with Bolshevik Russia, were tidied up and renovated.Key words: Poland, Ukraine, UPR, Ukrainian military cemeteries, commemoration. Після 1989 р. зміна політичної системи в Польщі з тоталітарної на демократичну дозволила українській національній меншині в Польщі розвивати власне національне життя. Крім культурної та політичної діяльності, люди зацікавилися власною історією, розпочався процес відродження власної історичної пам’яті. Одним з її елементів була проблема вшанування пам’яті людей, важливих для української нації, котрі були поховані на території нинішньої Польщі. Серед поховань були могили воїнів УНР, котрі опинилися у Польщі в результаті польсько-більшовицької війни 1920 року та померли у Польській Народній Республіці. Згодом їхні могили були як навмисно, так і ненавмисно занедбані, а тодішня влада не погодилася на їх відновлення. Така можливість виникла лише після 1989 року, але і тут українська громада зустріла опір з боку деяких представників центральної та місцевої влади. Тим не менше, кілька кладовищ та будівель, присвячених воїнам УНР, союзникам Польщі у війні з більшовицькою Росією, були впорядковані та оновлені.Ключові слова: Польща, Україна, УНР, українські військові кладовища, вшанування пам’яті.

Сучасні негаразди в процесі становлення та розбудови Української держави спонукають, кот- рий раз, звернутися до гіркого досвіду історичного минулого. А він вчить, що надія на об’єктивний хід державотворення великого європейського народу не дає підстав нехтувати елементарними заходами, що спонукають до утвердження національної диктатури перед зовнішніми та внутрішніми викликами, які дезорганізовують українство впродовж віків. Тому аналіз подій та проведення історичних паралелей сприятиме осмисленню минулого, усвідомленню теперішнього та реально прогнозованого прийдешнього у справі скріплення незалежної державності України як європейської та світової геополітичної потуги. Історична пам’ять кличе до боротьби, щоб не повторити долю попередників – жертв трагічного ХХ ст., яке призвело до геноциду українців, що переполовинило їхню чисельність.

Стаття присвячена біографії видатного вченого, дослідника історії аграрних відносин Респуб­ліканського Риму, християнської Церкви, педагогові, викладачеві низки вищих навчальних закладів Івано-Франківська Ярослава Юрійовича Заборовського. Відображені головні віхи його життєвого і творчого шляху у Львові, Ленінграді, Дрогобичі, Івано-Франківську. Відтворено його особистий внесок у розвиток історичного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту (із 1992 р. – Прикар­патського універ­ситету, що 2004 р. отримав статус національного) імені Василя Стефаника. Підкрес­люється його значний вклад в українське антикознавство за часів УРСР, дослідження історії Греко-Католицької Церк­ви після її виходу із підпілля 1989 р., особисті зв’язки із єпископатом відновленої з під­пілля струк­тури. Відзначено заслуги у роботі Івано-Франківської духовної семінарії УГКЦ, дослі­джен­ня біографій репресованого духівництва, частина якого, за результатами наукових студій вченого, була беатифі­кована папою Іоанном Павлом ІІ 2001 р. Значна увага зосереджена на розкритті педагогічної діяльності Я.Ю. Заборовського, зокрема в Івано-Франківському обласному інституті післядипломної педа­гогічної осві­ти. Статтю доповнює вичерпна бібліографія написаних у різний час праць ученого, зокрема п’яти одноосібних монографій. Ключові слова: Ярослав Юрійович Заборовський, історична освіта, антикознавство, історія Церкви, університет, Івано-Франківськ, Львів, Ленінград.

Метою статті є аналіз специфіки правового регулювання охорони культурної спадщини в Українській РСР у повоєнні роки. Наукова новизна. За результатами аналізу нормативних актів виявлено специфіку правового регулювання охорони культурної спадщини в Українській РСР у повоєнні роки. Виокремлено основні напрямки правового регулювання охорони культурної спадщини у розглядуваний період. Висновки. Специфікою розвитку пам’яткоохоронного законодавства досліджуваного періоду є вироблення його засад у союзному центрі й ухвалення загальносоюзних документів, які в основному дублювалися відповідними актами союзних республік. Водночас Українська РСР, пам’ятки якої чи не найбільше постраждали у роки Другої світової війни, активно проводила власну пам’яткоохоронну діяльність, розробляючи, серед іншого, й необхідні нормативні акти. У нормативно-правовому забезпеченні охорони культурної спадщини в Українській РСР воєнного та повоєнного періоду можна до певної міри умовно виокремити три основні напрямки: 1) відновлення діяльності історико-архітектурних заповідників та створення нових музеїв і заповідників; 2) правове забезпечення увіковічення пам’яті полеглих у роки Другої світової та попередніх воєн; 3) удосконалення системи обліку та реєстрації об’єктів культурної спадщини. Загалом у цей період було розроблено та схвалено ряд важливих документів, зокрема постанову РНК УРСР 1944 р. «Про повернення музейних експонатів», постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У 1945 р. «Про заходи до впорядкування стану пам’яток культури, старовини і природи на території Української РСР», постанову РНК УРСР 1948 р. «Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Української РСР», Інструкцію про порядок обліку, реєстрації і тримання археологічних та історичних пам’ятників на території Української РСР 1950 р. та інші, які не лише дали змогу відбудувати й реставрувати пошкоджені в роки війни пам’ятки, а й налагодити процес їх обліку, реєстрації, охорони та збереження, тим самим врятувавши для нащадків важливі об’єкти культурного надбання, створені попередниками упродовж багатьох століть.

У статті розглянуто становлення діяльності Волинського музею під час польської, радянської та німецької окупації краю з кінця 20-х по 40-ві роки ХХ ст. Увага акцентується на втратах музею за часів німецької окупації 1941–1944 рр. Аналізуються і вводяться до наукового обігу джерела для вивчення втрачених під час Другої світової війни пам’яток. Музейні традиції формуються на Волині починаючи з другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Це музей барона Ф. Штейнгеля в Городку, Волинський єпархіальний та краєзнавчий музеї в Житомирі, музей Православ- ного Свято-Володимирського братства у Володимир-Волинському, музей Острозького братства в Острозі, Рівненський музей при місцевому сільськогосподарському товаристві та Музей Хрестовоздвиженського брат- ства в Луцьку. Їх зібрання містили археологічні пам’ятки, архівні документи, рукописи і стародруки, твори малярства та іконопису, декоративно-ужиткового призначення, особливо церковної старовини. Багаті колекції практично були втрачені до 1920-х рр. У цій статті розкрито обставини відновлення музейної діяльності краю з відкриттям Волинського музею. Розглянуто основні напрями діяльності музею в передвоєнний час та пода- но аналіз стану справ за радянської та німецької окупації краю з 1939 по 1944 рр.. Визначено, що більшість експонатів було втрачено наприкінці 1943 – на початку 1944 рр., під час відступу німецьких військ. З’ясовано, що до середини 1990-х років ХХ ст. чисельність та реєстр зниклих історичних і художніх цінностей фондів музею були не визначені через низку обставин, тому укладання повного переліку музейних експонатів, втрачених Волинським краєзнавчим музеєм у роки Другої світової війни, є не завершеною справою.

Осмислення цілей покарання для теорії кримінально-виконавчого права пов’язується насамперед із дослідженням її значення у вираженні, правовому закріпленні та реалізації карної політики держави. Теорія не знайшла остаточної та адекватної відповіді на виклики сьогодення, що стосуються встановлення співрозмірності між тяжкістю вчиненого злочину, особою злочинця і призначеним покаранням, ефективним його застосуванням, особливо в частині виправного впливу на осіб, засуджених до позбавлення волі. Ба більше, має місце еклектика стосовно застосування ідей природного права, догматичних підходів тощо. Немає чіткої визначеності щодо проблем виконання та відбування покарання в частині обмеження або, навпаки, посилення кримінальної репресії, що не повинна мати зрівняльного характеру. Ще більше питань виникає щодо мети покарання, в основу якої покладено не тільки кару, а й виправлення та ресоціалізацію засудженого, можливість стримування негативного впливу покарання як на самого злочинця, так і на суспільство загалом. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині кримінально-виконавчого права підходів до розуміння цілей покарання, виявлення наявних проблем при їх реалізації і встановленні ефективності виправного впливу, а також визначення перспектив збереження мети виправлення особи при виконанні та відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Вивчення світових історичних пам’яток, а також законодавства та звичаєвого права, яке діяло на території України, дає змогу стверджувати, що цілі покарання мають дуалістичний характер. З одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з другого – виправлення засудженого і соціальне відновлення його особи. Обґрунтовано, що саме досягнення мети покарання повинно вказувати на ефективність виправного впливу на засуджених. Однак покарання має не одну мету, а декілька кінцевих цілей. Зокрема, у кримінальному законодавстві – це кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ст. 50 Кримінального кодексу України). У кримінальновиконавчому законодавстві каральна мета трансформується у захист інтересів осо-би, суспільства й держави, а до цілей виправлення, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами додається мета – ресоціалізація засуджених. Крім кінцевих цілей покарання, у кримінально-виконавчому праві існують проміжні цілі, які мають досягатися ефективним виправним впливом на кожному етапі реалізації покарання за допомогою кримінально-правових і кримінально-виконавчих функцій. У висновках зазначається, що в умовах переходу до правової держави і гуманного ставлення до засуджених, задля відновлення особи та запобігання вчиненню повторних злочинів, необхідно переосмислити підходи до визначення ефективності виправного впливу. Тож на сучасному етапі розвитку суспільства потрібно надати пріоритет виправній меті покарання. Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування покарань, більш перспективним вбачається добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. Виправ ний вплив не повинен здійснюватися лише в межах кримінально-виконавчого права. Необхідне комплексне застосування основ педагогіки, соціології, психології, кримінології для розробки та впровадження добровільного виправлення засудженого шляхом стимулювання правослухняної поведінки. Стимулювання засуджених до соціального відновлення, правослухняної поведінки і некримінального способу життя після звільнення від покарання повинно стати основою для ефективного виправного впливу на засуджених, бути морально та економічно вигідним для суспільства, потерпілої особи, самого засудженого та, загалом, для держави.

У статті розглядається реалізація концепту «Україна» в літературі для дітей та юнацтва письменників української діаспори. Цей концепт є домінантним у концептосфері «Свого» українців. Батьківщина, рідний край, Україна – типові образи, що знаходять в літературі різноманітні вияви духовних рефлексій українських письменників ХХ ст. Причини денаціоналізації, пробудження самосвідомості, історична пам’ять, пізнання свого коріння – це ті питання, що зараз максимально хвилюють українське суспільство. Орієнтованість письменників української діаспори, з одного боку, на збереження колективного минулого до часу, коли Україна позбудеться свого колоніального стану за радянських часів, та передачу знання про минуле майбутнім поколінням, з іншого, свідчить про міфологізацію українського досвіду у творах, написаних для дітей та молоді. В основі міфосвіту дитячої літератури української діаспори лежить триєдність: минуле-сучасне-майбутнє. Минулий світ презентований через образ історичної Батьківщини – України-Русі та козацької України. У відображенні історико-героїчного змісту письменники надавали перевагу жанрам легенди та казки. У творах про Київську Русь, або княжу Україну, з одного боку, відображена сакральність буття Руси-України, а, з іншого, – розкриваються події, що призвели до її втрати: міжусобні чвари князів, зовнішні війни. Охоронцями ідеї первинного сакрального світу України як могутньої, величної, впливової держави постає і козацтво. Збереження сакрального простору, свого, власне українського у митців – то не лише об’єднання супроти ворога, а й єднання земель під одним прапором – держаним символом України. У тріаді минуле-сучасне-майбутнє важливу роль відіграє мотив відновлення втраченої пам’яті. В умовах відірваності від національного коріння образ євшан-зілля ставав чинником пробудження самосвідомості для українців в екзилі. У легендах, казках та оповіданнях для дітей та молоді простежується ідея наступності: зберегти минуле для майбутнього та побудови нового світу у незалежній квітучій Україні.